22 травня – день пам’яті Володимира Івасюка

Володимир ІвасюкНе одцвіте «Червона рута» і не зміліє «Водограй»!

 Віра СЕРЕДА

 Ось уже 31-й рік, як поховали геніального українського композитора й поета, Героя України Володимира Івасюка, який дав крила українській естрадній пісні та вивів її на світові горизонти. У його пісні - глибокі традиції української національної культури, дух якої завжди витав у родині Івасюків. Музика Миколи Лисенка й Сидора Воробкевича, творчість Івана Гнатюка й Євгена Маланюка – ось ті духовні джерела, з яких буковинський Орфей черпав натхнення для реалізації свого таланту. А освячував його живою водою народного мелосу. Це був талант, особистість. Офіційне визнання до Володимира Івасюка так і не прийшло за життя. Таємниця його смерті дотепер не розгадана.

 Антей запорізької землі

Понад 30 років автор цього матеріалу по крупицях збирає все, що стосується життя й творчості Володимира Івасюка. Однією з причин такого інтересу є й те, що генеалогічне дерево Володимира Івасюка сягає коренями запорізької землі – мама Володимира народилася у селі Нижні Торгаї (тоді це був Нижньо-Сірогозький район Запорізької області), у Бердянську вона закінчила учительський інститут.

 Володя народився 4 березня, а вже в червні його повезли, за словами батька Михайла Івасюка, поклонитися землі запорізькій. Зійшли з літака, поклали в траву степову, розповили: «Набирайся, сину, силоньки, наче Антей, від землиці рідної».

 Згодом батьки часто їздили з Володею на Запоріжжя, плавали по Дніпру, не обминули й Хортиці, славного козацького дуба, щороку бували в Бердянську. На Азовському морі він запливав так далеко, що у мами серце завмирало, а батько, усміхаючись, казав: «Як Байрон, може переплисти Босфор». Багато його пісень написані на власні вірші, в тому числі й про море:

Кораблі, кораблі,
В золотистій імлі,
Ви у долю мою,
Як в легенду ввійшли,
Ви повік принесли
У кохання і сни
Дивний клекіт весни,
Кораблі!

 

 Раритети Юзефа в надійних руках

 

 Кілька років тому пошуки привели мене у Верхню Криницю Василівського району до учителя німецької мови Олександра Польченка. Він також протягом не одного десятка років досліджує життя і творчість Івасюка, має власний неоціненний архів, у якому не лише друковані видання, копії документів, а й особисті речі Володимира Івасюка.

 Але все по порядку.

 1970 рік. Дев'ятикласник Василівської середньої школи прийшов, як завжди, в школу, ввійшов до класу й побачив однолітків, котрі юрбилися навколо столу, на якому стояв бобінний магнітофон. Зазвучала незнайома йому мелодійна пісня. Усі завмерли від захоплення. А потім ще багато разів прокручували бобіну.

 Так уперше поет-початківець Олександр Польченко почув «Червону руту». Що цікаво, народився він у селі Тимофіївка Херсонської області, що розташоване за 18 кілометрів від рідного села мами Івасюка. Потім вступив до Запорізького педінституту. На дозвіллі, підбираючи на слух музику пісень Івасюка, вчився грати на піаніно й гітарі. Писав вірші й друкувався у різних газетах і журналах.

 А в далекому Львові Юзеф Яструб, соліст ансамблю «Галичина», а згодом учасник ВІА «Львівське ретро», бере в руки журнал «Україна» за 1987 рік - його увагу привертає невеликий вірш «Це сирітське село! » вчителя з Верхньої Криниці Василівського району Олександра Польченка. Він розшукує автора, пише йому листа. Через деякий час Юзеф розуміє, як вразила творчість Івасюка Олександра. А наш земляк дізнається про дружбу Юзефа й Володимира, які разом навчалися в консерваторії.

 Із часом Юзеф у листах починає ділитися своїми спогадами про друга. Олександр також висловлює свої думки про Володимира, посилає, по мірі виходу з друку, збірки своїх віршів («Глодоси» - 1991, «Збожілля» - 1992, «Килима» - 1993, «Знаки оклику» – 1999).

 Юзеф на той час був уже серйозно хворий, переніс декілька операцій і усвідомлював, що, можливо, скоро піде з життя (помер 2003 року). Він поспішав передати не випадковій людині дорогоцінні для нього речі й предмети, що належали раніше Івасюкові й залишилися йому як пам'ять про друга.

 Так Олександр став володарем унікальних речей. Львів'янин переслав йому сорочку, краватку, піджак, в якому знаходилася дуже скромна, але, як говорив Юзеф, дуже дорога для Володимира авторучка. Вона була для нього як талісман. Можливо, саме нею він написав свої перші пісні.

 Цікавлюся в Олександра:

 - Як потрапили до Юзефа ці речі?

 - Його з Володимиром познайомив їхній учитель, професор Львівської консерваторії Микола Колеса. Юзеф захоплювався творчістю Івасюка. Та й Володимир звернув увагу, як чудово співає Юзеф. Професор же, закінчивши з ними розмову й залишаючи одних, сказав: «Я підготував прекрасну заміну собі, казкову! Тепер можна й умирати». За моїми підрахунками, це сталося 1975 року. Юзеф став приходити в дім Володимира й навпаки.

 І ось напередодні 1976 року, на знак дружби, що зав'язалася, вони помінялися піджаками. Висилаючи мені його, Юзек написав у листі наступне: «Я приготував тобі піджак Володі. Він у ньому на фотографії на сторінках львівської газети «Високий Замок» за 04.03.1999 року, яку я тобі також надсилаю. У кишеню я поклав його носову хусточку й авторучку. Багато хто в мене просив ці речі в подарунок або продати, але я відмовився. Це – для тебе».

 - А що ще є цінного?

 - Портрет Тараса Шевченка – один із перших малюнків Володі, зроблений у далекому 1961-му, коли йому було 12 років, до сторіччя з дня смерті Кобзаря. Також дві акварелі, написані вже в львівський період його життя: «Карпати» і «Панорама Львова з балкона гуртожитку».

 

 Море квітів, сліз і грім «Червоної рути»

 

  В одному з листів Юзеф Яструб розповідає про похорон Івасюка:

 «22 травня на вулицях було море народу зі сльозами на очах. Плакали навіть чоловіки.  Домовину несли на руках до кладовища. Людей було сотні тисяч. Після прощальних слів голови Львівської обласної письменницької організації Ростислава Братуня священик відправив службу (все було якось скоро-скоро). Домовину опустили в могилу – над усім цвинтарем пролунало тисячоголосе «Вічна пам'ять».

 Коли могилу засипали, люди почали покладати квіти. Уяви собі кімнату три на три метри. Ось стільки було квітів! І раптом спочатку тихо, а потім громом зазвучала «Червона рута». Назарій (Яремчук) та Василь (Зінкевич) ридали. Я теж не міг більше стримувати сліз. Потім звучали «Водограй», «Пісня буде поміж нас».

 Люди не розходилися. А в цей час (ми ще не знали) міліція вже почала по-хамськи виганяти людей зі цвинтаря».

 Розпочалася відверта дискредитація Івасюка.

 

 Лише через одинадцять років після смерті на могилі дозволили встановити пам'ятник

 

 А з яким бездушшям зіткнулася родина Івасюків! Коли мама, Софія Іванівна, декілька років опісля прийшла на прийом до тодішнього першого секретаря Львівського обкому компартії Добрика з проханням дозволити встановити пам'ятник на могилі сина, головний комуніст по-хамськи вигнав немолоду жінку з кабінету.

 Лише через одинадцять років після смерті вдалося встановити пам'ятник: біля рояля занурений у мрії юнак натхненно вдивляється в майбутнє. Автори бронзової фігури – скульптори Любомир Яремчук, Микола Посікіра і архітектор Микола Федик. Десять років пам'ятник простояв у майстерні художника Миколи Посікіри.

 «А до цього вандали тричі підпалювали могилу Володі, - описує в спогадах «Мій брат» його сестра Галина. - Одного разу на ній горіли квіти… у зливу. Нас сторонилися, не впізнавали, не віталися, переходили на інший бік вулиці ті, хто за життя брата набивався йому в друзі».

 Багато років табу було накладено не лише на пісні, а й на будь-яку згадку про Івасюка. Через дев'ять років після смерті з'явилися спогади батька Володі, письменника Михайла Івасюка «Монолог перед обличчям сина». Люди, нарешті, змогли прочитати про коротке життя й творчість свого кумира. Почали з'являтися спогади справжніх його друзів і однодумців.

 

 Акварель Володимира Івасюка «Карпати»

 Акварель Володимира Івасюка «Карпати»

 

Акварель Володимира Івасюка «Панорама Львова з балкона гуртожитку»

 Акварель Володимира Івасюка «Панорама Львова з балкона гуртожитку»