Центр Всесвіту в її картинах
Віра СЕРЕДА
| Центр світу в давнину уявляли жовтим або золотим: це символ вічного вогню, в який усе повертається і з якого все походить. Із координатами Світового дерева пов’язані не лише основні небесні символи, але й кольори. („Українська міфологія”, Київ, „Либідь”, 2002, с.472). |
Ірина Гресик – представниця сучасного українського образотворчого мистецтва, яка майстерно втілює в своїх роботах цілісну систему візуальних знаків і символів, котрими послуговуються в різних образотворчих техніках і жанрах. Як усіх своїх світлих богів наші далекі пращури наділили золотими атрибутами, так і в більшості робіт художниці переважає золотисто-жовта оптимістична гама кольорів.
Закінчила Ірина Дніпропетровське художнє училище, Львівський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва.
Заслужений художник України (2006)
Персональні виставки Ірини Гресик відбулися в 1988 й 2006 роках у Запоріжжі, 2009-го – в Києві.
Її твори («Сінокос», «Кудикіни гори», «Прочани», «Міф», «Кам’яна Могила», «Натюрморт із косівською керамікою», триптих «Острівці життя») зберігаються в Запорізькому обласному художньому музеї (деякі з них подаровані), закуплені Міністерством культури та туризму України, дирекцією виставок при цьому Міністерстві.
Крім того, ця чарівна жінка - голова обласної організації Національної Спілки художників України з 2002 року.
Наше спілкування з Іриною Гресик відбувалося під час підготовки й роботи VIII Міжнародного мистецького пленеру «Хортиця крізь віки» в Запоріжжі. Сім років поспіль її ім’я асоціюється з цим запорізьким пленером. Вона - не лише серед його засновників й організаторів, але й безпосередній їхній учасник.
Пленер дає змогу зустрітися з унікальними особистостями
- Пані Ірино, з приходом до керма Запорізької обласної організації Національної Спілки художників України, ви стали біля витоків пленеру «Хортиця крізь віки», що проводиться з 2003 року. Як народився цей мистецький форум?
- Ідея по праву належить колишньому головному редактору журналу «Образотворче мистецтво» Миколі Маричевському (на жаль, покійному). Це унікальна людина, яка багато корисного зробила в мистецтві. Саме він познайомив багатьох наших колег для спільної співпраці, допоміг формувати групу на перший пленер. Про державну підтримку тоді не мріялося. Микола радив нам знайти спонсорів, але це тоді зробити не вдалося, кошти частково надало Запорізьке обласне управління культури й туризму.
Завдяки першому пленеру митці мали змогу зустрітися з унікальними особистостями – народним художником України, лауреатом Державної премії імені Шевченка Володимиром Патиком зі Львова й академіком Віктором Гонтаровим із Харкова. Володимир Йосипович привіз із собою три томи творів Яворницького: знав усе про Хортицю - назви балок та круч. Обходив усю Хортицю пішки.
Своєрідним оберегом був для нас культурознавець Володимир Данилейко, який разом із першим директором тоді ще державного музею-заповідника «Кам'яна Могила» Борисом Михайловим брав участь у розкопках Кам’яної Могили в 1972-1975 роках. Він на власні очі бачив розкопані печери, привіз папку з власними замальовками піктограм зі стін печери.
- Він художник?
- Ні. Технологія була така: він брав м’який папір і перетискував пальцями петрогліфи зі стіни печери, а потім обмальовував контури, що відбилися. Він привіз із собою і показував нам ті пожовклі замальовки.
- Пленер із минулого року став уже міжнародним.
- Так. Зараз він у планах роботи Міністерства, області, міста. Більша частина заходів проходить на Хортиці.
- Пленери якось вплинули на вашу творчість?
- Мені особисто вони дали дуже багато. Справжнє щастя спілкуватися та творити поруч із митцями, які стали духовним братством запорізького пленеру: Йосипом Патиком, Олексієм Поляковим, Володимиром Шенделем, Віктором Гонтаровим, Феодосієм Гуменюком, Володимиром Кабаченком, Богданом Бринським, Олександром Дишком, Елеонорою Сабовою-Дишко, Іваном Фізером, Григорієм Міщенком, Геннадієм Марченком... цей список можна ще продовжувати...
Завдяки пленеру „Хортиця крізь віки" я більше пізнала красу рідного краю, усвідомила його глибинну й історичну суть. Велич острова Хортиці, на якому співіснують святилища доби бронзи, земельні укріплення Запорозького козацтва й сучасний «Кінний театр», на Мелітопольщині - піктограми Кам'яної Могили й казкова ріка Молочна – «Кисільні береги», у Василівському районі - трави Савур-Могили, скіфські вали Лисої гори біля замку Попова - це все Запорізький край.
Я вдосконалила свою техніку, уміння аналізувати. Так з'явився цикл творів – своєрідні графічні листи з поглядом на землю, ніби з космосу, бо дійсно мій край має надзвичайну космічну енергію.
Вік наших художників - від 30 до 92 років
Побувавши вперше декілька років тому на пленері «Хортиця крізь віки», я вже не пропускала жодної мистецької події в Запорізькій організації НСХУ. Тут вирує життя. Майже щомісяця у виставковій залі відкривається новий вернісаж запорізьких художників – як традиційні («Весняна виставка», «Літній вернісаж», «Магія творчості», «Крокуємо до майбутнього»), так і персональні, присвячені ювілейним датам (Григорія Соколенка, Бориса Єгорова). До 140-річчя Всеукраїнського товариства «Просвіта» приурочили виставку Станіслава Шинкаренка й Івана Василенка, які були серед засновників запорізької просвітянської організації.
Крім того, й у запорізьких митців, і в їхніх шанувальників завжди є можливість познайомитися з творчістю художників із інших українських міст – із успіхом пройшли персональні виставки київської художниці Ніни Бондаренко, а також двох народних художників України із Донецька Володимира Шенделя («Лицарі Січі Запорозької») й Олексія Полякова («Україна козацька»).
- Пані Ірино! Чи клопітно художникові готувати персональну виставку?
- У нашому залі, щоб сформувати виставку, треба представити від 100 до 140 робіт. Спеціальних працівників, які б цим займалися, немає. Усе робимо своїми руками. Найбільше клопоту в заступника голови з творчих питань Галини Сапегіної. Оформлення робіт фінансовоємке. Стандарти однакові як для Запоріжжя, так і для Києва. Роботу треба обов’язково одягнути в рамку, деякі помістити під скло, зробити паспарту. Щоб оформити сто робіт, треба багато часу. Наприклад, підготовку своєї персональної виставки 2006 року я починала за рік до самої події.
- Чи важко бути головою обласної організації?
- Будь-який творчий колектив складний, тим більше, що вік наших художників - від 30 до 92. Наприклад, скульпторці Надії Сергіївні Носенко - 92 роки. Але якби всі були такі, як вона! У багатьох виникають певні життєві труднощі. Хоча, за словами митців, найкращі їхні роботи було створено тоді, коли ще не було майстерні, існували побутові проблеми, працювати доводилось на кухні. Коли ж умови покращувались, іноді зникало натхнення. Але настрій, кажуть, приходить, коли щодня працюєш.
- Яка нині чисельність спілки?
- 91 митець. Семеро живуть і працюють у Бердянську, художник Валентин Рекуненко - в Токмаці. Найбільше ж членів спілки – в Запоріжжі.
Мама мріяла, щоб я стала музикантом
- Пані Ірино, коли вперше взяли пензлик у руки?
- Запах фарби супроводжував мене змалечку. Найкращою нагородою в дитинстві був похід із батьком у художню майстерню. Тато зберіг мої перші малюнки, зроблені у три-чотирирічному віці.
Але мама мріяла, щоб я стала музикантом. Батько купив австрійський концертний рояль кінця ХІХ століття з різьбленням, із поличками для канделябрів. Оскільки ця річ займала цілу кімнату, треба було, щоб вона працювала. Спочатку віддали на музику сестру, а потім і мене. Але бажання грати не те що перегоріло, воно в мене не розгорілося. Моя трирічна музична кар’єра закінчилася, й у 12 років я вступила в художню школу. Навчання ж у музичній школі залишило певний слід: наприклад, бажання слухати музику.
- Знаю, ваш батько – знаний запорізький художник. Розкажіть про нього.
- Станіслав Шинкаренко – один із десяти художників, які заснували Запорізьку обласну організацію Спілки художників. Родом він із Кіровоградщини. У родині було одинадцять дітей, вижили - дев’ятеро. Родину розкуркулили. У хаті не залишилося жодної крихти хліба. В одну ніч вони зібралися, як розповідав тато (на деякі ж теми було накладено табу), в торбинку з полотна батько поклав декілька книжок, і вони пішки пішли на Запоріжжя, оскільки туди не треба було паспортів. Станція «Запоріжжя Мале» була обнесена колючим дротом. Людям заборонено було виходити за цю територію. Щоранку приходили сюди виконроби, які відбирали людей на будівництво. Ось так 1933 року хлопчиком він потрапив до Запоріжжя. Навіть картина в нього є – «Тумани 33-го».
Наснага – від рідного краю
- То ви – корінна запоріжанка?
- Так, народилася на Вознесенці (козацьке селище на території сучасного Запоріжжя). У нас була глиняна хата із земляною долівкою. Потім на підлогу поклали дошки. Перший клас закінчила в цій оселі. Згодом на цьому місці побудували нові п’ятиповерхові будинки, поруч - ресторан «Росія». Тато ще довго ходив на місце, де стояла хата - подивитися на наші дерева, поки їх не зрубали.
Батькова майстерня розміщувалася в районі міськради. Це було велике приміщення, де також працювали прекрасні художники Володимир Коробов, Федір Шевченко, інші художники. Там вони збиралися, радилися, дуже багато працювали, не пропускали жодної виставки чи пленеру, виїжджали з родинами катером на природу на вихідні. Щоб набрати води для юшки, човном запливали на середину Дніпра – ріка була чиста. Зараз собі навіть важко таке уявити.
- Ваш чоловік був також відомим художником. Розкажіть про його мистецький напрямок у роботі?
- Сергій працював більше як монументаліст, здебільшого з керамікою. Усе життя він цікавився мистецтвом оздоблення печей. Коли будували історико-культурний комплекс «Запорозька Січ», розробляв проекти печей і кахлів, а я - проекти інтер’єрів куренів. Щодо печей, інформації залишилося дуже мало. Воєнний стан накладав свій відбиток на побут козаків. Допомагали історики. Самі ми дуже багато їздили, щоби подивитися, що є в Україні. Максимально брали все, що знаходили в історичних джерелах, а більше домислювали самі. Конструкції печей бралися з існуючих аналогів. Кахлі, знайдені під час розкопок, є в музеях України, в тому числі й у нашому. Завданням Сергія було зробити не подібні кахлі, а саме ті, які було знайдено під час розкопок. Тобто, реконструювати за аналогами.
Однією з останніх тем, над якою він працював – це створення пам’ятника жертвам Голодомору 1932-1933 років біля кафедрального собору святої Трійці Української православної церкви Київського патріархату в Запоріжжі. Збудований він коштом Пилипа Тараненка, який присвятив цей пам’ятник померлому від голоду 1933 року батькові й усім безневинно убієнним землякам-запоріжцям.
Сергій узагалі був людиною, яка не терпіла неправди. Ставився щиро й відповідально до тих, із ким спілкувався й не терпів нещирості, брехні, фальші навзаєм. Через це дехто його сприймав як різку людину, але це не так.
Останні роки, коли ми разом їздили на міжнародні пленери в Платерув (Польща) й Шаян (Закарпаття), реалізувалася його мрія щодо заняття живописом.
- Ви оспівуєте в творах красу нашого краю, його історичне минуле. Чи є у вас улюблена тема?
- Це - тема квітів. Вони мені легко даються. Малюю зазвичай з натури – для мене це відпочинок.
- Багато ваших робіт вирізняє стиль із білим контуром. Хтось наштовхнув на його використання?
- У нас в інституті був гарний викладач історії мистецтва та кольорознавства Володимир Овсійчук. Це – представник львівського бомонду в найкращому розумінні цього слова. Унікальна людина з енциклопедичними знаннями. Можна сказати, що завдяки його впливу я звернула увагу на цей стиль. Він не поєднується з реалістичним пейзажем. Щоб від’єднати один колір від іншого застосовується ахроматичний контур. Це може бути контур чорного або білого кольору. Переважає в мистецтві чорний контур, він примушує кожен колір бути ще більш яскравим, але те ж завдання робить і білий, тобто посилює гру кольорів, навіть піднімає тонус близьких забарвлень. Я полюбляю цей чисто графічний прийом.
- Окремі ваші роботи мають філософське забарвлення.
- Так, це споглядально-космічний стиль. Пейзаж, але не чистий, а все ж таки несе якийсь образ. Це як сон, мрія, спогад сприйняття нашої землі, або образ – як ти його собі уявляєш. Із 2003 року я постійно повертаюсь до цієї теми.
- Деякі художники займаються викладацькою діяльністю. А ви?
- Зараз ні. Коли в Запорізькому електротехнічному коледжі відкрили відділення дизайну, то ми з колегою Георгієм Карадумановим були першими викладачами. Дуже мені допомогли тоді конспекти лекцій Володимира Овсійчука. У них, на мій погляд, найдосконаліша методика викладання.
Там спонсори навіть мріють разом із художниками
- Незважаючи на зайнятість у Спілці, ви берете активну участь у численних пленерах, як у нас в Україні, так і за її межами. Неодноразово були в Татарові та в санаторії Шаян на Закарпатті. Які враження від них?
- Ці пленери для мене – здійснення давньої мрії. Під час навчання у Львові в нас була студентська живописна практика у Карпатах. Після того мені не вдавалося навіть як туристу туди потрапити.
У 2007-2008 роках мені пощастило працювати на пленерах в Прикарпатті («Пацьорка»), Закарпатті (Шаян), організованих Йосипом Блецкою, в Славському на Львівщині – на пленері «МаХum», організованому родиною Ареф'євих.
Програма цих пленерів дуже насичена. Наприклад, лише за один день Прикарпатського пленеру ми відвідали три музеї, побували в творчих майстернях, побачили результати скульптурних пленерів. Нам показали гарні колекції, була можливість фотографувати, отримати відповіді на професійні запитання. Надзвичайно вразила колекція владики греко-католицької церкви, розміщена в єпархії. Це - твори різьблення, живопису, іконопису, починаючи від XV століття. Будь-хто цю колекцію побачити не може. Нам це дозволили.
Дуже цікаво на приватному пленері Йосипа Блецки. Щовечора один із художників презентує свою творчість. Іде обмін враженнями, наприклад, від побаченого, або ж на якусь конкретну тему. Слухаєш, і виникають художні образи, які згодом лягають і на твої полотна. Фантастичні гуцульські церкви, стрімкі карпатські ріки та величні гори, кольори, які звучать як найдосконаліша музика - це все наша прекрасна Україна!
До того ж, у приватних пленерах зацікавлені люди, які надають на це кошти. Умови для проживання художників там чудові. Головне ж, спонсори отримують задоволення від того, що приймають митців. Вони бачать, як народжуються твори мистецтва, цінують їх і навіть мріють разом із художниками.
Поїздки на пленери в Польщу (Плетерув) й Словаччину (Зазріва) відкрили стару істину, що мистецтво не має кордонів, а каталоги з пленеру «Хортиця крізь віки» викликали надзвичайний інтерес та захоплення природою, історією та митцями України.
Для роботи на пленерах я вибрала акварель, оскільки вважаю, що саме цей складний і в той же час простий матеріал здатен передати захоплення та мінливість пленерського мотиву.
Проте, коли їду на пленер, цікавлюся не лише вирішенням власних творчих завдань, а й питаннями організації, облаштування музеїв, галерей, пам’ятками української архітектури, яких багато як у Платеруві, так і в Зазріві. Це можливість наведення контактів для подальших спільних програм. Під час таких заходів порівнюю ставлення влади до митців у них і в нас.
Ритми пленерів Ірини Гресик
Своєрідним творчим звітом стала минулорічна персональна виставка Ірини Гресик «Ритми пленерів» у столиці України Києві, що розгорнулася спочатку в Літературно-меморіальному музеї-квартирі Павла Тичини, а потім, дещо змінивши експозицію, переїхала в Національний музей Тараса Шевченка. На ній художниця представила понад сімдесят робіт у техніці акварелі. Цю виставку відвідали делегації художників із усіх областей України, які прибули на V з’їзд Національної спілки художників України.
На відкритті, зокрема, були присутні дочка знаменитого запорізького конструктора авіадвигунів, академіка Олександра Івченка Наталя Івченко та її чоловік Едвін Задорожний. Це завдяки їхнім зусиллям та допомозі фірми «Медвін» стала можливою ця виставка в столиці України.
Усі, хто виступив під час відкриття, відзначали майстерність та індивідуальність робіт представниці сучасного українського образотворчого мистецтва, заслуженого художника України Ірини Гресик, яка сформувала власний стиль кольорової графіки, що ріднить її з монументальним стінописом. Сюжетна тематика розроблена на основі виробленої нею цілісної системи візуальних знаків і символів, котрими послуговуються митці в різних образотворчих техніках і жанрах. Та найголовнішою особливістю графічних творів є лінеарність, пружна ритміка. Саме вишуканою лінією виражено елегійність, ліричність одухотвореного відчуття українського довкілля.
На відкритті київської виставки презентували каталоги всіх запорізьких пленерів «Хортиця крізь віки», а також каталог Ірини Гресик, який вийшов спеціально з нагоди відкриття персональної виставки.
На чільному місці експозиції – сім робіт, які створені під час роботи пленерів «Хортиця крізь віки». У них запорізький край передано ніби поглядом із Космосу. Художниця прагнула втілити не лише пейзажні особливості, але й невидимий рух енергії, який передано графічними лініями. У цих полотнах неначе поєднуються земна й космічна енергії. Старовина, що захована в запорізькій землі й іще не відкрита, випромінює енергію Космосу, й люди, побувавши, приміром, на Хортиці, не можуть не відчувати цю енергію й силу.
Пензлем як серцем
У каталозі «Ритми пленерів», видання якого приурочено до відкриття персональної виставки, представлені всі картини Ірини Гресик, створені під час пленерів, у тому числі й ті, що презентовані в Літературно-меморіальному музеї-квартирі Павла Тичини й Національному музеї Тараса Шевченка. Переважають пейзажі, як сільські, так і міські, де сплелися воєдино природа й архітектурні споруди, здебільшого ХІХ-ХХ століття, серед яких і старовинні церкви.
Пленер «Хортиця крізь віки» знайшов своє відображення у краєвидах Старого Дніпра та ріки Молочної, Савур-Могили та легендарної Хортиці, Кам’яної Могили та Чигирина.
Родзинкою каталогу є серії картин «Крим» і «Карпати». Ці роботи – результат творчої праці на пленерах у Прикарпатті («Пацьорка»), Закарпатті («Шаян»), Бойківщині («MaXum» у Славському), Криму, Польщі (Платерув) протягом 2007-2008 років.
Особливу увагу привертають натюрморти. Вони поєднують у собі колорит українського народу, його побут, народні ремесла й художні промисли та дари рідної землі.
«Натюрморт із косівською керамікою» - виставкова робота, яка найбільше відповідає Великоднім святам. Хоча там немає зображень писанок, калачів, а лише косівська кераміка з її традиційною кольоровою гамою на фоні полтавського рушника, полотно передає настрої свята.
Слід зазначити, що триптих художниці було відібрано для Всеукраїнської Великодньої виставки в Софії Київській, яка відкрилася у Вербну неділю 2009 року. Її відвідали тодішній Президент України Віктор Ющенко, представники уряду, народні депутати України.
Пилип ЮРИК
Хортицька диригентка
І.Г.
Ген диригує пані Ірина
Пензлем, і фарби густі
Ладно виводять пісню-картину -
Скіфського часу путі.
Подихи вітру, спалахи квітів,
Мріяння тисячоліть,
А на могилі, сонцем обмитій,
Сколотська баба стоїть.
Там, за курганом, грає камінням
Дніпра широкий рукав,
Хмара вкриває плащиком-тінню
Свіжу симфонію трав.
Хортиця мліє, степом леліє,
Жайвір притишує лет.
Мов запорозька квітуча надія,
В небо здійнявся бекет.
Тучі тікають за обрій невпинно,
Чується шепіт віків.
То диригує пані Ірина
Співами сизих степів.
25.08.2008 року
У майстерні художниці – письменник Пилип Юрик, Ірина й Сергій Гресики. Сергій ставився щиро й відповідально до тих, із ким спілкувався, не терпів нещирості, брехні, фальші навзаєм. Березень 2008 року
Твори Ірини ГРЕСИК:
Натюрморт із косівською керамікою
Пасіка
Козацьке селище в Стецівці (Черкащина)
Чорнобривці
Подвір’я на дальній Бердянській косі
«Тече річенька» - один із графічних листів Ірини Гресик із поглядом на землю, ніби з космосу, бо дійсно запорізький край має надзвичайну космічну енергію