Окрилений чудовими піснями, Назарій сам писав вірші й полюбляв грати в більярд
Віра СЕРЕДА
30 червня минає 15 років, як перестало битися серце прекрасної людини, народного артиста України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Назарія Яремчука. Митця пам’ятають у різних куточках України й далеко за її межами.
Люди творчі часто пишуть вірші для душі, просто «для себе». Саме поезія може висловити найсокровенніше, найпотаємніше. До таких духовно багатих натур належить і незабутній Назарій Яремчук.
Незабутній слід залишив митець у серці колеги - одесита, народного артиста України, композитора Миколи Свидюка, який зберігає пам’ять про свого творчого побратима. Він поділився спогадами про цю сонячну й світлу людину.
- Мені дуже приємно, що серед виконавців моїх творів був народний артист України Назарій Яремчук, - сказав митець. - Ми з ним багато спілкувались, але написали всього лише одну-єдину пісню «Пароплави ходять в морі», яку він виконував.
- Пане Миколо! Чи були у вас спільні захоплення?
- Ми з ним полюбляли більярд. Назарій прекрасно грав. Це також нас трохи єднало. Якось я показав йому пісню «Батькові крила», над якою саме працював. Він мені каже: «Колю! Це буде моя пісня». Але, на жаль, Назарію так і не вдалося її заспівати.
Згодом настав досить складний для нього час. Багато хто з нас, у тому числі і я не знали, що він їде оперуватися в Канаду. Потім, коли він повернувся в Україну, я дізнався про його тяжку хворобу.
- Чи виступали ви в концертах із Назарієм?
- Один із таких концертів відбувався на стадіоні Івано-Франківська. Ми з Назарієм брали в ньому участь. Під час зустрічі я розповів йому, що вже завершив роботу й привіз пісню «Батькові крила», яку він замовив. Запропонував послухати.
- Це - остання ваша зустріч?
- Так. Ми з ним зупинилися в центральному готелі. Як зараз пам’ятаю, я зайшов до нього в номер на другому чи на третьому поверсі. Він був у ліжку. Відчувалося, що йому дуже важко. Біля нього була дружина Дарина, яка літала, мов пташка, відчувала, що щось не так складається. Тоді, в той тяжкий для нього час, Назарій міг заховатися за фонограму, як це роблять багато наших сучасних виконавців. А він у тому стані виходив і дарував людям свій прекрасний голос, незважаючи на тяжку хворобу, яка підточила його здоров’я. Він залишався самим собою, а також вірним своїм життєвим принципам. Співав - і усміхався через силу, бо всі так звикли бачити його усміхненим.
- Він же казав: «Коли я співаю, не так болить».
- Я не хотів занурюватися в його душу й запитувати про здоров’я або примовляти, що все буде гарно. Знаєте, іноді люди вживають такі «трафаретні» слова.
Після смерті Назарія я був у Чернівцях, у краєзнавчому музеї, де свято бережуть пам’ять про співака. Дарина мені подарувала газети з його поезіями. Він же сам писав вірші, в нього дуже багато соціальної поезії, яка була спрямована, перш за все, до тих, хто зневажливо ставився до України, яким усе одно, головне б – набити гаманець, розважитися, пиячити, наїстися до безтями, живучи лише сучасними розвагами, які може дарувати світ.
Назарій залишив незабутній слід у душах не тільки його шанувальників, але й колег, яких поважав, а багатьом допомагав. Його пісні й досі звучать із ефіру. Значить, недаремно він жив і творив.
Чи завершать ремонт у садибі-музеї?
- Коли ж Назарій почав віршувати? – цікавлюсь у його сестри Катерини, яка нині опікується музеєм-садибою народного артиста України Назарія Яремчука, що в передмісті Вижниці.
- Назарій почав писати поезії ще в дитинстві, - розповіла вона. - Робив це потайки, бо був надзвичайно скромним. Записував вірші в товстий зошит, який ховав у бабусиній скрині на горищі. А дізналися ми про це його захоплення випадково, коли брат Богдан якось натрапив на його зошит.
Назарій продовжував це заняття й коли став уже відомим. Мріяв видати збірку поезій. Проте він усвідомлював, що вірші «сирі», щоб їх опублікувати, треба було над ними гарно попрацювати.
- Чи вже закінчилися ремонтно-реставраційні роботи в музеї-садибі? – запитую пані Катерину. (Ми писали на «Письменницькому порталі» про їхній початок - див. нижче на сайті. Тодішній голова Чернівецької облдержадміністрації Володимир Куліш обіцяв особисто проконтролювати ці роботи).
- Роботи не закінчені й досі. Хата стоїть без вікон. Залишається неоздобленим другий поверх (коридор і дві кімнати), не замінено підлогу. Коли все це буде зроблено, не відомо.
- Як багато відвідувачів нині в музеї?
- Цими днями у Вижниці відбувається VIII Міжнародний фестиваль-конкурс дитячої пісні й танцю «Перлина Черемошу». Щодня приходять на екскурсію по три-чотири групи дітей. Відвідують музей і дорослі, які приїздять відпочивати у Вижницю з різних куточків України.
Назарій серед незрівнянних краєвидів рідної Вижниччини. 70-ті роки ХХ сторіччя.
Фото з архіву музею-садиби Яремчуків
ІЗ ГЛИБИНИ НАЗАРІЄВОГО СЕРЦЯ
ВІКНА ТВОРЧОСТІ
Левку Дутковському
В нічному спокої —
Неспокій.
Бентежні гами в серці стукотять.
Час не для нього, спокій не для нього,
Пісні Черемошу із гір дзвінких летять.
Вливаються у вікна, що невгасно,
Очима гір в гнізді мелодій
Ніч не сплять,
Весняно, літньо, зимньо і осінньо
Снагою творчого неспокою горять.
Заглянути не кожен може в вікна,
Не кожен може працю осягнути,
Роками там кувалась пісня-криця,
Щоб переможно в людях задзвеніти.
Тепер злетіла,
Неповторно-щира,
В пориві гір до неба
Велично, всевладно,
Летить світами свіжим, гірським вітром,
Про край співає,
Рідний, незрівнянний.
І добрі люди знають,
Що горить в тих вікнах,
Хто іскри з кремню скелі креше —
Теж.
Хай сила Черемошу незборима
Без океану в ній буяє меж.
Тож дай творцю снагу
Од Сонця невичерпну.
Одвічним полум'ям для рідних гір горіть,
Не падати у відчай,
Знаходить завжди силу,
Не гаснути, як зорі,
А творить.
9.04.1973 р. м. Вижниця
* * *
«Я тебе дуже люблю», -
Слова, слова, солодкії слова.
Коли ж прийде скрутна хвилина
То де ж вони, оті слова, слова?..
Ну, хоч би краплю, хоч краплину
Із них узять і окропить
Свою бездарність у цю мить,
Слова ожили би миттєво –
Тоді любові й вічно жить.
Грудень, 1990, м. Чернівці
Поезія одного дня
(9 березня 1991 року)
Він тебе любить!
Ну, що тобі треба?
Ну, що ще потрібно
жіночій душі?
Скажи, дорогенька.
чи скочить до неба?
Чи прийдуть вже люди
до тої межі.
Де можна сказати:
«Вже досить шмагати!»
Та ні.
Краще ні... А далі —
то гірше, аби
Лиш своє.
Поглянь же у душу.
що ледве живе.
Не знаю
Ні. Знаю
Без тих постоляток
нема і мене.
* * *
Я без Тебе не можу
І кроку ступити.
Поруч Тебе нема!
Я сліпий, я глухий
і холодний.
Теплом не зігрітий...
Так минає життя
задарма.
* * *
Одне скажу
І це на цім листкові
опишу.
Опісля бурі наступає
тиша,
А чи була в нас буря та?
Чому не можна все ж
сказать: «Прощай же».
Чи серце так вже
зашкарубло?
Чи в ньому щось було,
чи зникло?
Чи стало, як оцей
папір?
На ньому не напишеш
букв і слів?
Що то не так. душі свій
знак —
Була сім'я — тепер я
знову
Одинак
От так!
* * *
Даруся...
Даремно казати слова.
У неї із серця не впаде
той жаль —
З очей лиш сльоза.
Велика різниця є—
Серце і око.
Чому на душі мені
Так одиноко?
* * *
Дарусі передали
привітання,
Телефонічно передали їй
привіт.
А де ж вона? Чи можу
передати —
Між нами розірвався
дріт.
І де ж вона? Чи думає
про мене?
І де той гонор
і надумані причини?
Не знаю: чи комусь так
серце я розчиню,
Вже старший я, душа —
не як в хлопчини,
Неправда свою справу
чинить.
* * *
Вірі, доньці Дарини
Я Люблю Твою маму!
Так! І в мене це
нетлінно!
Я люблю Твою маму,
дитинко,
І чому?-— Це не дивно.
Блиск очей, губенята
мої, постолята...
Боже! Гріх, щоби їх не
кохати.
Адже доля моя
не проклята —
Я люблю Твою маму,
дитинко.
Хоч отримав любові
обтинки.
Вірив свято, що то
джерело,
А то гуслянки дзбан
кількарічний...
Чом же тому.
хто любить —
Не таланить одвічно?
ФЕНІКС
Досить шукати «чужого Бога»,
Віками шукали, та не знайшли.
Але Бог є,
Він біля власного порога,
В твоїй Він Батьківщині і в тобі.
Лише тоді нам зійде Боже провидіння,
Як піднесеш ти голову, розправиш рамена,
Вдихнеш свободи чистого повітря
І правди смолоскип світитиме нам у світах.
9.11.1993
* * *
Хто не знає себе,
Хто не вірить у себе,
Хто не знає, хто він,
Хто не знає про кров,
Що у жилах струмить,
Тому жити не треба
На нещасній -
щасливій землі.
Як не знаєш свою Україну,
То не бачити більше тобі
Ані сонця, ні неба.
Кожен повинен знати себе,
А в тобі -
краплина Батьківщини.
9.11.1993. Лос-Анджелес
* * *
Я разом із своїм народом
Душею і плоттю, і кров'ю,
Подихом, коленою клітиною
І в радості, і в горі –
Це моє щастя до загину,
Я по життю, по бурях
твердо лину.
* * *
Я стаю кращим, я стаю сильнішим.
Чиста голова,
Світла від віри.
М'язи наливаються снагою,
Бурхлива ріка життя,
Ріка життя моєї України.
Рішучий поворот в майбутнє.
Бурхливі хвилі і несамовиті
Повноцінності буття частина.
Торуймо шлях без огляду,
У цьому щастя серцевина.
Вперед...
29.05.1992, м.Луцьк
* * *
Віття рідної калини
Шелестить на вітрі,
Листячко шепоче щемко.
Я горю вогнем досвітнім,
Віття трепетно шепоче,
Ніби хоче в вирій.
А насправді - то душа моя
У тривожнім нетерпінні.
Березень, 1995. Канада
* * *
В тобі душа моя,
В тобі життя моє.
В тобі любов моя,
Тобі співаю я!
В тобі надій зоря,
В тобі життя моє,
В тобі мій світ сія,
Тобі співаю я,
співаю я...
Квітень, 1995, м. Чернівці