Люби Україну – або забирайся геть!

 

Щойно вернувся зі Стамбула, де довелося побувати на відкритті Х міжнародного конкурсу знавців турецької мови. Враження незабутнє, непередаване! Це справді всесвітній форум представників 135-ти країн, в тому числі й України. Дістаючись до стамбульського Виставкового центру, де відбувалось урочисте дійство, ми ледве пробиралися серед людських потоків: здавалося, сюди прагнуло потрапити ціле місто. Нам розповіли, що у дні конкурсу населення Стамбула збільшується майже на мільйон (!) іноземців. Виставковий центр повністю віддано учасникам конкурсу. Кожна країна отримує свою «територію», де має можливість представити вітчизну яскравими елементами національної культури, архітектури, побуту, вбрання... Конкурс відкривають високі урядовці, палким словом його учасників вітає мер Стамбула, тут повно журналістів, ведеться пряма телетрансляція. У місті на кожному кроці бачимо афіші з емблемою ювілейного, десятого міжнародного турніру, покликаного піднести престиж турецької мови, а воднораз (чи насамперед!) Турецької держави. Відчувається – усе робиться на солідному державному рівні.

 

Дивлюся, слухаю – і серце кров'ю обливається. Чому в них така увага й така повага до рідної мови й чому в нас, в Україні, конкурс з українському мови імені Петра Яцика геть нікому у владі не потрібен? Що чи хто загрожує турецькій мові в Туреччині, хто спроможний похитнути її державний статус або витіснити з ужитку бодай у якійсь сфері суспільного життя? А турки дбають про рідну мову, наполегливо заохочують до її вивчення цілий світ, навіть невеликі африканські країни, що зовсім недавно здобули незалежність. Дбають – бо добре усвідомлюють: через мову зростатиме знання про рідну країну, а отже, її авторитет і вплив на міжнародній арені. Це – їхня стратегічна політика.

Під враженням від стамбульського свята повертаюся додому, в самісіньке пекло парламентського голосування за мовний законопроект Ківалова-Колесніченка, що його підтримали 234 учасники команди, яка заповзялася влаштувати Україні похорон державної мови. Куди я вернувся? В яку країну, до якої влади, в яку законотворчу атмосферу? Розказати, наприклад, тим же туркам про послідовний потопт державної мови у їхніх північних, через Чорне море, сусідів – не повірять! Ще ніколи, навіть за радянщини, в Україні не було такого масового, масованого розгулу мовної іноземщини. Уже й на Першому національному (!) телеканалі крутять російські фільми (яке там у дідька дублювання!) та застарілі в часі бенефіси російських співаків і гумористів, насаджується практика «штепселе-тарапуньківщини», тут же розкошує в своєму незнанні української хитро-«нейтральний» Савік Шустер. Про інші телеканали не хочеться й говорити. І це тільки на домашніх екранах! А в інших сферах як ведеться нашій рідній і державній? Як пасербиці у лихої мачухи. І в ролі мачухи виступає державна влада. Це вона заохочує ківалових-колесніченків-костусєвих-константинових до послідовної зневаги Основного Закону країни, в якій вони комфортно облаштували собі прожиття без жодних сентиментів до неї. Це влада здійснює таку кадрову політику, яка в геометричній прогресії множить легіони зденаціоналізованих чи й просто вражених вірусом українофобії чиновників за принципом дикого трайбалізму. Це влада, інфікована фанатичним збагаченням і боротьбою за збереження її, влади, за собою, не бажає упритул бачити, як катастрофічно гине все українське в незалежній Україні, і найперше – мова.

На шляхах і дорогах тут і там зустрічаєш бігборди з рядком Володимира Сосюри, приписаного іншому «авторові»: «Любіть Україну!» Яку Україну маємо любити? Ту, в якій не знаходиться місця українському сентиментові? Де на FM-радіостанціях день і ніч набивається у вуха російська попса, а сяк-так, з жахливим акцентом проказуване крізь зуби українське слово чується тільки в коротеньких випусках новин? Де футбольні коментатори замість «прізвище відмінюється» кажуть «схиляється» (на взірець російського «склоняється») й ніхто цих неуків з роботи не виганяє? Де в рекламних написах на кожному кроці зустрічаєш абракадабри типу «Щонеділі по четвергах розіграш автомоблія» або «Беззалогові кредити» («залога – це гарнізон, замаскований загін охорони, а в даному разі треба «Кредити без застави») й нікому руки не поодбивано за ці несусвітенні дурниці? Де за двадцять років незалежності не витворено національної державної ідеї і, схоже, ніхто у владі не збирається цим перейматися? Де внутрішня політика зводиться до нейтралізації опонентів влади й контрольованої демократії, а в політиці зовнішній сам нечистий нічого не допетрає? Де всі проклинають корупцію і ніхто з нею не збирається боротися? Де «найнезалежніші» суди й «найгуманніша» міліція? Де керманичі позичають очі в Сірка на зустрічах з лідерами цивілізованого світу? Де давно немає доступної медицини, а хабарі за елементарні хірургічні операції обраховуються тисячами, не згадуючи вже операції складні? Де шкільна та вища освіта з'їдає цілі сімейні бюджети? Де стрімко триває моральне виродження молодого покоління, безкарно розбещуваного телебаченням, зарубіжними кінострічками, вседозволеністю, беззаконням? Де Конституція декларує власність народу на природні багатства й довкілля, а береги річок, озер та родовища нафти й газу перебувають у приватних руках? Де під димовою завісою проведення європейської футбольної першості в офшори перекачано мільярди бюджетних коштів? Де ще не проданими залишилися тільки мова й земля, але вже й до них тягнуться загребущі українофоби в мантіях фарисеїв-«державоторців»?.. Запитанням несть числа.

То яку Україну має любити «маленький українець» і якою Україною пишатися? А може, нам сьогодні потрібен інший лозунг, інший заклик? Як, скажімо, у Сполучених Штатах під час кризи двадцятих – тридцятих років минулого століття: «Люби Америку – або забирайся геть!» Він спрацював там з не меншою ефективністю, аніж запроваджені економічні реформи. Отож Україні бракує не законів та указів – їй потрібні патріотичні державці, котрі подаватимуть приклад чесного, безкорисливого служіння країні, любитимуть її в собі, а не себе в ній, готові покласти за неї власне життя. Не йде мені з пам'яті епізод з фільму «Кокони», де звичайнісінького американського юнака інопланетяни просять зробити маленьку послугу – надати яхту для підняття з морського дна колись полишеного ними вантажу, і той юнак найперше питає: «А чи не буде від цього шкоди Америці»?

Можновладці, чи бачили ви той фільм? І чи задаєте собі подібне запитання, маючи на думці Україну? Чи взагалі вам коли-небудь боліла Україна з її трагічно-героїчною історією, з її карколомними, ще свіжо-пекучими драмами ХХ століття, що забрали понад півсотні мільйонів (!) людей дивовижно-невмирущого народу, від чийого імені ви нині вершите каїнові діла? Чи хоч приблизно уявляєте, як виживають по селах сімдесятилітні баби й раритетні в цьому віці діди? А міські самотні пенсіонери, а інваліди, а недужі, а кинуті напризволяще діти по інтернатах, нагуляні вчорашніми неблагополучними дітьми?

Важко уявити, що так, як «маленький американець», думають і діють ківалови-колесніченки разом з 234-ма нардепами в умовно українському парламенті. Але це можуть зробити мільйони справжніх українців. До них наше слово – слово й голос української громадськості, позиція всіх, для кого Україна є не фантастично-прибутковим робочим місцем, а рідним краєм, Вітчизною, омріюваною багатьма поколіннями борців-патріотів незалежною державою. Станьмо в обороні України! І найперше – захистімо рідну мову! Без неї у нас немає майбутнього. Іншого не дано.

 

До  українців

 

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

Коли ми, українці, забули, що ми - українці?

 

І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,

І що ми на Вкраїні - таки український народ,

А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

 

І що хміль наш - у пісні, а не у барилах вина,

І що щедрість - в серцях, а не в магазинних вітринах.

І що є у нас мова, і що українська вона,

Без якої наш край - територія, а не Вкраїна.

 

Я до себе кажу і до кожного з вас: - Говори!

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

Запитаймо у себе: відколи, з якої пори

Почали українці себе у собі забувати?

 

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,

У якому свідомості нашій збагнути незмога,

Чом солодшим од меду нам видався чад забуття

Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?

 

Українці мої! То вкраїнці ми з вами - чи як?

Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?

Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,

Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?

 

Українці мої! Як гірчать мені власні слова...

Знаю добре, що й вам вони теж - не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

 

Я вже й сам ладен мовить: "Воно тобі треба?. Стерпи!"

Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:

Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?

Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

 

Українці мої! Дай вам, Боже, і щастя, і сил.

Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

 

Віктор БАРАНОВ, 

голова Національної спілки письменників України