Дорогі українці! Це моя відповідь і це мій заклик після заяви Азарова 20 листопада 2013 року, коли відбулася чергова національна зрада. Коли двері князю Меншикову у нашу древню столицю відчинив зрадливий батуринський Ніс. Завтра, незважаючи на зиму, ведмідь прокинеться зі сплячки і виповзе зі свого лігва, щоб взяти вас у руки і затиснути в братніх обіймах. Чекаємо, а він уже струшує сніг, пролазячи через власний колючий дріт і наші споконвічні кордони.
Автор.
ЧОЛОВІЧЕ, КЛИЧЕ ВІЧЕ!
Питаю в матерів і муз
Куди ж тепер? Знов у Союз?
Та чую відповідь: Були ж
Літ з триста з гаком там жили ж
Та не жили, а існували,
І все за щось з кимсь воювали
Хто не хотів, той в пілігрими,
І на Сибір неісходиму.
А ще простіше, без проблем
До стінки ставили й мечем
Стинали голови з плечей,
Щоб зник хохол з його очей.
Не хочеш в бій – іди у гріб,
Не їж даремно власний хліб.
Бо ще не так тобі дамо,
Як встромиш голову в ярмо
Тоді вже буде не до шмиги,
Пізнаєш, як носить вериги.
Що запроваджує Москва,
Ця двоголова голова.
Москва - це рабство, Кремль - це жах
Прогрес для неї - тільки страх
Вона нас любить на словах,
Якщо в ярмі , у кайданах
Тюрму ж народів знає всяк -
Інгуш, чеченець чи кримчак.
Чи ж усвідомлюєте ви,
Що ви в Союзі „грязь Москви"?!
Це вам підтвердить навіть цап
Що всяк в царя - московський раб.
Де ж спротив твій? Ти без війни
Міняєш світ на кайдани
Не підставляй дурний свій лоб,
Бо скаже цар - ти мій холоп,
Ти раб, ти м'ясо для гармат
Під свист московський і під мат,
Тебе ж беруть як на убій
Щоб ти вмирав, йдучи у бій.
І не за волю, за – Москву
Тебе ж туди сьогодні звуть,
Де люди, наче мухи, мруть.
Іди, хохол, іди вмирай
Не за свій дім, не за свій край,
І не за рідних матерів...
Невже ти знову, брат, здурів?
Невже ти ще не усвідомив,
Невже у тебе не всі дома?
Якщо ти завтра не в Європі,
То ти будеш у глибокій дупі,
Московській дупі. Ти ж там звик,
Тобі ж одріжуть там язик,
Тебе позбавлять волі знову
На сміх твою піднімуть мову.
Забудеш, хто ти і звідкіль -
Такий у них московський стиль...
Куди ж ти лізеш, чоловіче?
Йди на Майдан, гукай на віче!
І запитай у вишини,
Де твої діти, де вони?
І ти почуєш там слова -
Їх загубила всіх Москва.
Ти запитай у тих солдат,
Що під гранітами лежать.
Відкрий ти цинкову труну,
Спитай у них, в яку війну
Загинули у двадцять літ,
Залишивши цей білий світ.
І де тепер, в яких краях
Розвіявся їх бренний прах.
Він в пекло йшов і обернувся
У стовп війни, і повернувся
Додому в цинковім гробу
Під гімн чужий, чужу трубу.
Ти запитай у тих солдат
Що безіменні там лежать,
Що краще воля чи ярмо?
Так що ми знову віддамо
Свої міста, свої ліси
Свої чорноземи єси?
Куди ж ми потім подамось,
Коли прийде московський „гость"?
Коли до горла ніж приставить,
Коли в обіймах нас задавить.
І скаже: братні це обійми,
І все твоє для себе вийме.
Для себе вийме й забере
Твій дім і шкуру, все здере
І скаже: так завжди було
Тут все моє, як це зело,
Як ця земля, тут чобіт мій,
То й край цей мій, і вже не твій.
Бо так велося споконвік,
Такий московський чоловік.
Тому ти запитай в Кремля,
Чия тепер твоя земля?
Чи тих, що в тім Кремлі сидять,
І вам про теє і не знать.
А вам - в Сибір, а н і- до стінки,
Росія-мать – зрадлива жінка.
Тепер «калашников» твій брат.
Не віриш, запитай в солдат.
Вони історію розкажуть,
І потім всіх вас так розмажуть,
Що ви забудете, хто ви,
Якщо підете до Москви.
Вас мирно візьмуть там за горло,
І зроблять все це так проворно
І братньо, ніжно обіймуть,
І в дальню путь вас всіх пошлють,
Вручивши в руки автомата,
Щоб ви пішли, знов брат на брата,
Задовольнити щоб Москву
Вас кинуть в Польщу, чи в Литву,
Або в Угорщину , чи далі
За ордени, а чи медалі.
Закриють в танки, у броню
І знову кинуть у Чечню.
І розпочнуться нові війни,
І будуть квіти і обійми,
А поза цим москаль Іван
Потягне вас ще у Афган.
І буде так і з дня у день,
Через колоду, через пень,
Москаль не може без облуди –
То ж схаменіться, будьте люди!