ЧВЕРТЬ СТОЛІТТЯ НА СЦЕНІ

ВІРА СЕРЕДА

Низкою мистецьких заходів відзначив 25-річчя своєї творчої діяльності відомий український композитор-пісняр, заслужений працівник культури України (1999), заслужений артист естрадного мистецтва України (2012) Анатолій Сердюк.

Після успіху на «Червоній руті» (1991) Анатолій Сердюк брав участь у багатьох фестивалях – «Повстанськi ночі» (Рівне), «Доля» (Чернівці), «Пісенний вернісаж» і «Надія» (Київ), «Вітер зі Сходу» та «Звёздный миг» (Донецьк), «12 мінус 2» (радіо «Промінь»), «Слов'янський базар» (Київ-Вітебськ), «Мелодія» (Львів), «RadіоStаг» (Луцьк), «Наша п'ятдесятка» (Інтернет-сайт «muzon»), «Прем'єра пісні» (Буча), «Осіннє рандеву» (Миргород): загалом – понад тридцять конкурсів і хіт-парадів.

У його творчому доробку понад 150 авторських пісень, 17 дисків, чотири пісенники, 19 відеокліпів, десять оригінальних сольних концертних програм, півтори тисячі виступів в Україні та за кордоном, участь у сотнях радіо- й телепередач, музичний телефільм «Ми з тих ясних зір», авторські пісенні збірки. Ім'я композитора внесено до енциклопедій і підручників.

Майже чверть століття Анатолій Сердюк є найпопулярнішим артистом Запорізького краю. Він вирізняється серед інших виконавців краю тим, що єдиний регулярно протягом чверть століття робить великі сольні програми, презентуючи їх у тисячних концертних залах.

Митець став символом української пісні на Запоріжжі. Його творче кредо – оспівувати рідний край: щоб слава Запоріжжя лунала на всю Україну, аби був власний оригінальний запорізький витвір, в основі якого вірші місцевих письменників. Пісні Анатолія Сердюка «Ранок у місті» (вірші Петра Ребра), «Неподільна булава» (Анатолія Рекубрацького), «Скрипка», «Яблучко» (Григорія Лютого), «Весняний вальс» (Любові Геньби), «Бабине літо» (Віри Коваль), «Моя Україна» (Миколи Луківа) та багато інших стали популярними в Україні. Але візитною карткою співака й досі залишається пісня на вірші корифея української поезії Дмитра Павличка «Вставай, Україно!»

 

 

 

МАНДРІВКА  ТВОРЧИМ  ШЛЯХОМ  СЕРДЮКА  ЗІ  СВІТЛИНАМИ  Й  ЕКСПОНАТАМИ  ВИСТАВКИ

Прелюдією ювілейного вечора Анатолія Сердюка стала вереснева фотовиставка, на якій митець представив близько п'ятисот фотознімків українських (зокрема, й запорізьких) фотохудожників, а також із особистого архіву. За світлинами Бориса Дворного, Володимира Шеремета, Олександра Прилепи, Василя Биченка, Олега Бурбовського, Станіслава Горбоноса, Юрія Зелінського, Євгена Компанійченка, Сергія Лаврова та багатьох інших відвідувачі могли простежити творчий шлях митця. Виставку, що тривала десять днів, відвідала понад тисяча осіб. Майже щодня протягом роботи виставки Анатолій особисто зустрічав гостей на порозі виставкової зали Запорізької обласної організації Національної спілки фотохудожників України, проводив міні-екскурсії, відповідав на запитання, виконував свої пісні й дарував автографи. В один із цих вересневих днів ми й зустрілись із Анатолієм та його незмінною помічницею - дружиною Любою, разом згадували яскраві сторінки його творчого життя.

 

У дні роботи виставки Анатолій Сердюк (праворуч) святкував день свого народження. Настрій був гарний. Звичайно ж, звучали його пісні. А допомагав скрипаль-віртуоз Анатолій Собокар

 

«Отака була моя доля на «Долі»

Серед експонатів були також інші свідчення мистецьких здобутків Анатолія Сердюка, зокрема, нагороди, дипломи, грамоти про участь і перемогу в пісенних конкурсах, сертифікат за участь у телемарафоні «Пісня об'єднує нас», під час якого було встановлено світовий рекорд тривалості безперервного звучання української пісні в прямому ефірі, що занесли до Книги рекордів Гіннесса (виступ самого Анатолія Сердюка на марафоні тривав протягом 40 хвилин).

Серед дипломів, мабуть, один із найбільш пам'ятних – із Міжнародного пісенного фестивалю «Доля» в Чернівцях на початку творчого шляху митця.

1992 року письменник Григорій Лютий (він тоді жив у Гуляполі, нині – голова Запорізької обласної організації Національної спілки письменників України) подарував Анатолію Сердюку книжечку «Я воду пив з твого лиця» з ліричними віршами й написав: «Щоб ми народили бодай одну пісню». Анатолій, коли її прочитав, одразу ж написав пісню «Скрипка». Із цим твором він поїхав на фестиваль «Доля» в Чернівці.

- 1992 року я з одного фестивалю переїжджав на інший, - згадував Анатолій, взявши в руки диплом. - Протягом двох місяців відвідав шість фестивалів. І ось повертаюсь із Рівного, а в Чернівці не встигаю. Вирішив летіти літаком. Повідомив організаторів, що на відкритті не буду, просив мене зареєструвати. Прибув у наш аеропорт, а тут, виявляється, вперше в історії України страйк льотчиків – усі рейси скасовані. Я в розпачі! Адже цього дня, коли мав прилетіти в Чернівці, вже починалися змагання першого туру в жанрі поп-музики. Зателефонував, пояснив, що трапилося. Відповідають: «Ну, ми вас чекаємо. Для вас ми зробимо виняток, візьмете участь у другому турі, аби ви тільки приїхали».

Я почав міркувати: коли поїду через Львів, то встигну тільки на фінал. А ніхто мені не підказав, як їхати по-іншому. Потім уже вирішив їхати поїздом до Хмельницького, а звідти автобусом до Чернівців.

Приїхав наступного дня на кінець другого туру, десь о 18.00. Неголений, голодний, утомлений з дороги, прибігаю в літній театр і кричу: «Я – Сердюк, дайте виступити!» А виступи вже закінчуються. Директор фестивалю Мар'ян Гаденко всміхнувсь і сказав: «Ну, тобі вже гарантований диплом «За волю до перемоги». Вийшов на сцену, проспівав «Скрипку» та ще одну пісню: співав одразу за два тури. Отримав друге місце в номінації «Авторська пісня», а перше місце не присуджувалося. Так що фактично я переміг у цьому жанрі. Отака була моя доля на «Долі».

Наступного року я вже був запрошений як гість та член журі на цей фестиваль і дуже подружився з Чернівцями.

 

Гуляйпільська вольниця в творах Сердюка

На одному зі стендів - касети, компакт-диски, відеозаписи митця. У запорізьких студіях «Ринг» і «Навігатор» він записав понад 150 пісень, що увійшли до 17 дисків. Композитор співпрацює з аранжувальниками Олександром Михайленком, Дмитром Савенком, Володимиром Веременком, Валентином Гелуном, Віталієм Пушкарьовим, Валерієм Ситником, Андрієм Нетребою, Миколою Павлівим, звукорежисерами Миколою Середою, Михайлом Петренком, Максимом Терещенком, Володимиром Гітіним та іншими.

Кожен із дисків дорогий митцю. Погляд зупинився на компакт-диску «Гуляй-Поле», записаному 2003 року. Сюди увійшло 19 треків: 16 пісень, одна дума та дві інструментальні п'єси. Новизна в тому, що митець представив на суд слухачів, крім пісень, інструментальну музику.

- Цей диск можна вважати народним, - розповів Анатолій. - Не тільки тому, що в його основу лягли народні пісні та музичні мотиви, а й тому, що допомагали його видати всім миром. Гуляйпільска районна адміністрація організувала збір коштів по всьому району. Диск став прекрасним сувеніром та візитною карткою Гуляйполя. Він художньо відображає славну й водночас трагічну сторінку нашої історії.

Перші пісні диску були написані 1992 року. Це – «Яблучко», потім – «Столиця степів», «Соловей-розбійник» на вірші Григорія Лютого.

Одного разу ці пісні почула Лариса Верьовка, київська письменниця й журналістка, родом із Гуляйполя. Побачивши, як я виконую наші з Лютим пісні, вона запропонувала свої вірші. Вийшли пісні про Гуляйполе, але через призму паризької еміграції Махна, його страждання, його бажання повернутися на Батьківщину й бути мирним селянином.

Вибудувався цілий цикл пісень, які можна було оформити в концертну програму, що я й зробив 1998 року, коли офіційно відзначалася 110-та річниця з дня народження Нестора Махна. Це був офіційний захід районного масштабу. Тодішній голова Гуляйпільської райдержадміністрації Ігор Бірюков доклав багато зусиль, щоб свято відбулося, запам'яталося. Проводилося воно на стадіоні, де також виступав кінний театр, були урочиста хода, відкриття пам'ятної дошки Нестору Махну.

Особисто мені свято запам'яталося тим, що вдалося зробити музичну виставу «Гуляє Гуляй-Поле», схожу на мюзикл. Єдине, чого не було - розмов, діалогів, а тільки музичні заставки або пісні. Я співав на коні. 25 людей брали участь у дійстві. Були декорації, тачанка, костюми того часу, весілля, яке широко гуляло, виходило до глядачів у зал. Ми разом співали пісень, пригощали людей горілкою. Потім уже цей концерт відбувсь у Запоріжжі.

Поцікавилась у композитора, що підштовхнуло до написання гуляйпільського циклу.

- Особливо на мене вплинули поїздки в Західну Україну на початку 90-х років минулого століття. Я був здивований, як там шанують і знають історію нашого краю, Запорозького козацтва, а в Запоріжжі не знають, та ще й приховують. Далі був здивований, що вони виконують естрадні пісні про Запоріжжя, про Хортицю, про козаків. А чому ж у нас не співають?

Мене запросили на відкриття пам'ятника Петру Сагайдачному в Хотині. Це для мене теж було дивиною. А чого ж у нас пам'ятника немає? Чого ж ми не знаємо наших кошових отаманів? Тоді я й вирішив, що треба написати хоча б одну таку пісню.

Під враженням від цих поїздок народилися на вірші Анатолія Рекубрацького «Козацькі заручини» та «Неподільна булава». Так поступово я прийшов до розуміння цієї теми.

Потім Григорій Лютий сказав мені якось: «Ось ти такий ліричний, а чи зможеш написати пісню - давай поміряємося силами, я як поет, а ти як композитор - про гуляйпільську вольницю?» Першим стало «Яблучко». Я написав – йому сподобалося, і мені також. Потім другу пісню. Тоді я захопився цією темою й зрозумів, що гуляйпільська історія є продовженням запорозької вольниці, козацтва. Це можна історично прослідкувати. Ми знаємо, що Гуляйполе заснували 1785 року п'ять козацьких сотень після зруйнування Січі. Хтось із запорозьких козаків подався за Дунай. А хтось залишився тут. Вони заснували це містечко. І з покоління в покоління передавався дух козацької непокори. І ось, коли на початку ХХ століття прийшли чужинці на нашу землю забирати хліб, то цей дух непокори вихлюпнувсь у вигляді селянського повстання на оборону своєї землі.

- А як ви натрапили на вірш Нестора Махна, який поклали на музику? – запитала в композитора.

- Після наших перших пісень побачила світ книжка Валерія Волковинського «Нестор Махно: легенди і реальність». У ній є згадка про пісню «Степ, гей ти батько мій» на слова Нестора Махна. Це за легендою так вважається, хоча є різні думки, можливо, це хтось із письменників її написав.

Цікаве дослідження зробила Лариса Верьовка в журналі «Українська культура» за 1995 рік. У ньому йдеться, що є начебто оригінал російською мовою, але він не має рими. А українською мовою рима є - значить, оригінал не міг бути російською.

 

«Яблучко» – це зовсім не матроський танець

- Мабуть, це й наштовхнуло вас здійснити фольклорну експедицію?

- Коли я готував свій «махновський» концерт, прагнув, щоби кожна деталь, кожна нота в музиці була виправдана, логічна. За підтримки обласного управління культури, центру народної творчості, краєзнавчого музею вдалося організувати фольклорну експедицію, щоб знайти легенди, частівки, пісні про Махна. Було знайдено багато цікавого й колоритного. Наприклад, приказка «Махно - цар, Махно – Бог з Гуляйполя до Полог». Вона живе й зараз, тут є якась іронія. Коли я в Києві на радіо цю пісню проспівав, то звернулась одна віруюча й сказала, що не можна так згадувати Бога. Але я відповів, що це іронічна фраза. Не можна Махна порівнювати ні з Богом, ні з царем. Але від Гуляйполя до Полог 18 кілометрів - на цих теренах він є і цар, і Бог.

Далі такі фрази: «Ой, гоп, куме, не журись, в Махна гроші завелись», «На Махнові гроші не купиш і воші», «Хто тих грошей не братиме, того Махно дратиме», «Ах, яблучко, да із Італії, надоїло воювать пролетарію», «Яблучко із листочками, треба батька Махна із синочками», «Куди ти котишся, Махну в рот попадеш, не воротишся». Як бачимо, не поетом придумано, це - усна народна творчість.

До речі, про «Яблучко» було знайдено десять різних варіантів. Значить, то була популярна мелодія в ті часи. Це зовсім не матроський танець, яким його потім зробили. Там нічого матроського немає, нічого морського.

Ще було багато розповідей від людей похилого віку, котрі гуляли на весіллі у Махна. В одному селі розказують: «А я був на весіллі у Махна». В другому – те саме. А тоді їм, за моїми підрахунками, було десь по сім-вісім років. Виникло запитання, скільки ж разів Махно одружений був, що люди і в тому селі на весіллі були, і в іншому. А з історії відомо, що він був одружений двічі. Потім я проаналізував і зробив такий висновок: діти дійсно гуляли на весіллі, тільки не у Махна. У махновому війську перебували молоді хлопці. Вони - селяни, бо це військо було нерегулярне. Як звичайні цивільні люди вони жили сільським життям: навесні сіяли, восени збирали врожай і одружувались. А на весілля запрошували як почесного гостя батька Махна. А він - найяскравіша, найколоритніша фігура, тому всі й запам'ятали саме його. Я цей мотив гуляйпільського весілля використав у своєму спектаклі «Гуляє Гуляй-Поле».

 

Сцена з вистави «Гуляє Гуляй-Поле». Ліворуч – Анатолій Сердюк

 

«Маруся, раз, два, три» – це махновський варіант пісні

Анатолію Сердюку поталанило бути знайомим і спілкуватися з Віктором Яланським, племінником Нестора Махна (сином його рідного старшого брата Карпа). Віктор розповідав Анатолію, що у війську Махна був полковий оркестр. Павло Нагребельний був у ньому капельмейстером. Оркестр грав «За світ встали козаченьки», «Маруся, раз, два, три».

- До речі, «Розпрягайте, хлопці, коні» – це взагалі унікальний момент у нашій культурі, - поділився роздумами Анатолій, - тому що існує два варіанти цієї пісні. Я раніше не знав цього. Та багато людей і зараз не знають. Коли служив у армії в Дніпродзержинську, то в строю прийнято було ходити з піснею. Ми пробували співати українські народні пісні. Але замполіт забороняв нам співати пісню «Маруся, раз, два, три». Я вже пізніше зрозумів, чому – це ж махновський варіант пісні. Існує ще козацький народний варіант, старовинний (наспівує). А є зовсім інший махновський варіант з іншою мелодією та приспівом «Маруся, раз, два, три...» До речі, скажу, що кубанський хор виконує якийсь симбіоз: і махновської, і козацької пісні одночасно – заспів старовинний козацький, а приспів – махновський.

- Я чула, що ви досліджували й орфографію прізвища отамана?

- Віктор Яланський зустрічавсь із дружиною Махна під час її приїзду з Казахстану в середині 70-х років минулого століття (вже немає ні її, ні дочки, ні Яланського). Він записував розповіді, зустрічавсь із людьми, листувавсь із ними, ці листи й фотографії використані в книжці Лариси Верьовки «Нестор і Галина: розповідають фотокартки». Я теж доклав трішечки зусиль до пошуків метрик братів Махна в Запорізькому державному архіві. Було спірне питання: як правильно Махно чи Михно – тому що є різні написання. З'ясувалося, що це просто була помилка священнослужителя. Два брати були записані Михно. Ще є версія, що справжнє прізвище Махна – Михненко. Це теж неправильно. Прізвище Нестор змінив своїй доні Олені в Парижі після вбивства Петлюри. Він боявся, що його родину теж будуть переслідувати, можуть вчинити вбивство. Зауважу, що книжка Лариси Верьовки – найсерйозніше дослідження й базується на документальному матеріалі та фотознімках.

 

Радо зустрічали Анатолій і Любов Сердюки шанованого відвідувача виставки - заслуженого діяча мистецтв України Віталія Денисенка (в центрі), з яким плідно працювали над постановкою вистави «Гуляє «Гуляй-Поле»

 

 

Рідному краю від Анатолія Сердюка

На ювілейній виставці привернув увагу також диск «Краю мій рідний», створений 2009 року спеціально до 70-річного ювілею Запорізької області. Щойно альбом побачив світ, його передали в бібліотеки та музичні заклади області.

До нього увійшли 17 пісенних творів про Запоріжжя, районні центри області, зокрема, «День добрий, Пологи» (вірші Віктора Корхового), «Єднаймося, гуляйпільці» (вірші Лариси Верьовки), гімни університетів та спортивних команд. Серед них і п'ять нових пісень - «Запоріжжя вечірнє» та «Хортиця» на вірші Віри Коваль, «Гімн університету» (вірші Віктора Чабаненка), «Запорізьке земляцтво» (вірші Петра Ребра), «Дівчина з Оріхова» (вірші Володимира Білогуба).

- Чотирнадцять років тому оріхівський поет запропонував мені декілька творів, серед яких і вірш про районний центр Оріхів, - розповів Анатолій Сердюк. – Але якось цей текст не лягав у мене на музику, не було жодних ідей. Сім років тому після сольних концертів у Оріхові мені подарували місцеву газету з віршами. Був там і старий вірш Білогуба, що зберігався в моєму архіві, але дещо вдосконалений в поетичному плані. Раптом у моїх думках зазвучала музика на нього – й народилася пісня.

 

Тепер у Хортиці є музична візитівка

На одній зі світлин Анатолій Сердюк презентує пісню «Хортиця», що стала музичною візитівкою легендарного острова. Місцем проведення цієї урочистої події обрали актову залу Музею запорозького козацтва, що на території Національного заповідника «Хортиця».

- Над піснею «Хортиця» працювала потужна команда, - поділився секретами творчого процесу композитор, - поетеса Віра Коваль, аранжувальник Олександр Михайленко, звукорежисер Володимир Веременко, сімейний вокальний ансамбль колишньої вокалістки гурту «Анатоль» Ірини Алексанової, відеоінженер Геннадій Лещенко, фотохудожник Борис Дворний, мандрівник Володимир Супруненко. Ми створили ліричний і водночас патріотичний образ легендарного острова.

 

Один із куточків експозиції. Праворуч – портрет Анатолія Сердюка (художник Борис Єгоров)

 

Програми й концерти

За чверть століття творчої діяльності Анатолій Сердюк представив публіці десять оригінальних сольних концертних програм: «Козацькому роду нема переводу» (1993), «Моя кохана» (1994), «Я співаю для вас» (1995), «Запоріжанки» (1996), «Гуляє Гуляй-Поле» (1998), «Этих дней нам позабыть нельзя» (2000), «Запоріжжя моє кохане» (2001, 2003), «Пісні для друзів» (2002), «Вальс, танго, романс» (2008), «Краю мій рідний» (2011).

Протягом п'яти років Анатолій співпрацював із театром-кабаре «Александровский уезд» (керівник Тетяна Астаф'єва). Зробили разом чотири концертні програми. То була не підтанцьовка, а хореографічні картинки - театр пісні, театралізоване дійство. Митець співав, а на сцені відбувався не просто танець, а ціла вистава. У концертних програмах брали участь заслужений ансамбль танцю «Запорожець», кінний театр «Запорозькі козаки», провідні запорізькі співаки й музиканти.

На виставці можна було побачити афіші сольних програм, а також інших концертів, у яких брав участь Анатолій Сердюк. Один із таких - концерт пам'яті та з нагоди 55-річчя від дня народження Назарія Яремчука «Я піснею вернуся до життя», що відбувсь у Львові в березні 2007 року. Адже Анатолій познайомивсь і подружився з Назарієм Яремчуком ще в серпні 1991-го на «Червоній руті» в Запоріжжі. Потім зустрів його на святі в Хотині. Назарій Яремчук запрошував Сердюка на свої концерти. Потім вони разом їздили до Румунії на Міжнародний фестиваль української пісні 1993 року.

- Я йому дуже вдячний за підтримку, - згадав ті часи Анатолій Сердюк. - Він мене, можна сказати, за ручку привів на Чернівецьке телебачення й не просто порадив мене записати, а наполягав, щоб вони мене записали.

Про цей концерт нагадує також світлина в експозиції, де Анатолій Сердюк разом із дружиною Назарія Дариною й дочкою Марічкою.

 

Привітати Анатолія прийшов ансамбль народної пісні й побутового танцю «Оксамит». Не утримавсь ювіляр і пустивсь у танок. Фото Володимира Іванникова

 

Його ім'я внесено до енциклопедій і підручників, творчість стала хрестоматійною і вивчається в школі

В одній із експозицій виставки були представлені публікації про концертні програми Анатолія Сердюка, його творчість у колективних нотних збірниках «Де козацька горда слава» (2000), «Сучасна запорозька козацька пісня» (2001) та інших, а також у шкільних підручниках («Художня культура», 6 клас), його авторські пісенники «Пісні Гуляйпільського краю» (1995), «Запоріжжя моє кохане» (2001, 2004), «Шкільний альбом» (для старшокласників, 2006), «Шкільні романи» (2011).

Презентація другого доповненого видання пісенника Анатолія Сердюка «Запоріжжя моє кохане» набула широкого розголосу, бо відбувалася 2004 року в Українському фонді культури в Києві. Тут його вітали відомі українські поети, члени Національної Спілки письменників Борис Олійник, Микола Луків, його київські співавтори-поети Василь Шукайло, Станіслав Шевченко, Світлана Короненко, Лариса Верьовка, представники Харківської державної академії культури та Мелітопольського державного училища культури, які закінчив артист. Протягом п'яти днів перебування митця в Києві щоденно в нього були прямі радіоефіри по 50-60 хвилин: розповідь про пісенник, про компакт-диск – на радіо «Промінь», на першому каналі – у програмі «Обрії», на радіо «Культура», на FM-радіо «Майдан», на київському обласному радіо.

Перший тираж цього пісенника розійшовся по бібліотеках Запоріжжя та області, школах, палацах культури - він працює на творчі колективи, вокальні ансамблі, естрадних виконавців, яким сьогодні не вистачає українського репертуару. У друге видання, за словами Анатолія Сердюка, додалося десять нових пісень: «Сизокрила молодість» на вірші Пилипа Юрика, «Ой ти, роде мій» на вірші Ліни Костенко, нові пісні гуляйпільського циклу на вірші Лариси Верьовки. Композитор вніс деякі корективи, додав двоголосся в деякі пісні, трохи змінив акорди та мелодію, доповнив біографії співавторів-поетів.

Мою увагу привернула ще одна книга - «Обличчя України. Імена. Портрети. Долі», презентація якої відбулась улітку 2011 року в Київському будинку вчителя. Організували проект Український фонд культури, Національний науково-дослідний інститут українознавства та конфедерація журналістів України. За вагомий внесок у розвиток суспільства почесний диплом отримав і запорізький композитор і виконавець, на той час заслужений працівник культури України Анатолій Сердюк.

 

Експозиція з нагородами митця. Серед них і годинник, подарований В'ячеславом Чорноволом

 

«Осіннє золото» серед нагород митця

Окрему експозицію склали відзнаки й нагороди Анатолія Сердюка. Чи не найпрестижнішою я би назвала літературно-мистецьку премію імені Дмитра Луценка «Осіннє золото» з дипломом та пам'ятною медаллю. Ця щорічна премія присуджується поетам, композиторам і виконавцям за визначні досягнення в творчості та вагомий внесок у розвиток національних пісенних традицій. Вона заснована Національною спілкою письменників України, Національною всеукраїнською музичною спілкою та редакцією газети «Вісті». Анатолій Сердюк отримав премію 2004 року, напередодні дня народження Дмитра Луценка (15 жовтня), в рідному селі поета Березова Рудка Пирятинського району Полтавської області в рамках пісенного фестивалю «Осіннє золото». Перший такий фестиваль відбувся 1990 року через рік після того, як Дмитро Луценко полинув у вирій. А 2001 року започаткували премію його імені.

Анатолій шанує творчість Дмитра Луценка, брав участь у концертах його пам'яті, має в своєму репертуарі пісню на вірш Дмитра Луценка «Сторона зарічна». До речі, цей вірш із архіву поета запропонувала Анатолію Тамара Іванівна Луценко, дружина поета. Серед лауреатів 2004 року був також прекрасний український поет Михайло Ткач, автор славнозвісних пісень «Марічка», «Сніг на зеленому листі», «Ясени», «Сину, качки летять», «Чуєш, мамо», «Якщо любиш, кохай». Анатолій розповів про зустріч із ним у Березовій Рудці (на виставці можна було побачити й світлину, де він із Ткачем під час церемонії вручення премії):

- Михайло Миколайович сам підійшов до мене й каже: «Згадайте, ми з вами познайомилися в 1992 році в Чернівцях на фестивалі «Доля». Я був у журі. Я ще тоді запам'ятав, як ви гарно виступали. Після того завжди слухаю вас по радіо. То що ж, ми з вами нічого не створимо? Давайте щось разом напишемо. Залиште мені ваш телефон». Ми зустрілись у Києві, Михайло Миколайович запросив мене до себе додому, де ми гарно поспілкувалися, запропонував свої вірші.

 

Березова Рудка. Лауреати премії «Осіннє золото» 2004 року журналіст Анатолій Михайленко, поет Михайло Ткач і композитор Анатолій Сердюк. Із архіву митця

 

Пісні Анатолія Сердюка – джерело натхнення інших митців

Творчість Анатолія Сердюка надихає інших запорізьких митців. На виставці увагу відвідувачів привертали вишивані панно заслуженого вчителя України, майстрині народного мистецтва Валентини Харлової, яка багато років слідкує за творчістю Сердюка, - «Запоріжжя моє кохане» та з назвами дисків митця і пісні, що присвятив їй Анатолій («Птиці Харлової» на вірші Анатолія Рекубрацького). До речі, серед концертних костюмів митця є й сорочки, вишиті майстринею.

Портрет Анатолія Сердюка роботи запорізького художника Бориса Єгорова, а також світлини, що засвідчили миті його створення й дарування Анатолію під час концерту також можна було побачити на виставці.

В експозиції багато світлин, де Анатолій зображений із колегами, котрі в різні роки брали участь разом із ним у концертах, конкурсах, мистецьких заходах - Мар'ян Гаденко, Оксана Білозір, Микола Свидюк, Олександр Тищенко, Андрій Миколайчук, Анатолій Матвійчук, Марина Мельниченко, Оля Юнакова, Сергій Манек, Віктор Павлик, Жанна Боднарук, Анатолій Карпенко, Павло і Петро Приймаки, Павло Зібров, Павло Дворський. Є також світлини, де він зі співавторами його пісень Дмитром Павличком, Любов'ю Геньбою, Григорієм Лютим, Петром Ребром, Анатолієм Рекубрацьким, Пилипом Юриком, Вадимом Крищенком, Ніною Шаварською, а також журналісткою Галиною Бабій у студії українського радіо, з творчими колективами концертної студії будинку звукозапису, радіо «Культура», в студіях обласних радіокомпаній.

 

 

Панно Валентини Харлової, присвячене пісенній творчості Анатолія Сердюка

 

 

ПІСЕННА  ВИШИВАНКА  КОМПОЗИТОРА-ПІСНЯРА

Ювілейний концерт Анатолія Сердюка в палаці культури «Дніпроспецсталь» зібрав усіх небайдужих до української пісні запоріжців. Уже за тиждень у касі не стало квитків. Це при тому, що в місті було обмаль афіш про цей мистецький захід. У залі - співавтори його творів – поети Дмитро Павличко (Київ), Віктор Курінний (Харків), Любов Геньба (Гуляйполе), Григорій Лютий, Петро Ребро, Пилип Юрик, Віра Коваль (Запоріжжя), авторка вишиванок співака Валентина Харлова (до речі, в одній із них митець виходив на сцену).

Розпорядженням голови Запорізької обласної ради Віктора Межейка за багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм, активну громадянську позицію, вагомий особистий внесок у розвиток культури й мистецтва Запорізької області та з нагоди 25-річчя творчої діяльності орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» другого ступеня нагородили члена Національної спілки журналістів України, співака, композитора-пісняра, заслуженого працівника культури України, заслуженого артиста естрадного мистецтва України Анатолія Сердюка.

 

Із піснею «Вставай, Україно!» - в артисти

Увертюрою творчого вечора Анатолія Сердюка стала низка пісень, присвячених рідному місту: «Запоріжжя моє кохане» (вірші Анатолія Сердюка і Віри Коваль), «Ранок у місті» (вірші Петра Ребра), «Запоріжжя вечірнє » і «Хортиця» (вірші Віри Коваль).

Багато людей у залі з нетерпінням очікували пісню «Вставай, Україно!», що буквально увірвалася 1991 року в пісенний простір України й принесла митцю всеукраїнську відомість. Серед глядачів був автор віршів - видатний поет, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, Герой України Дмитро Павличко.

Далекого 1991 року молодий співак Анатолій Сердюк із групою «Анатоль» стали переможцями конкурсу запорізьких молодих виконавців «Шоу-3». Дізнавшись, що в Запоріжжі відбудеться Другий всеукраїнський фестиваль «Червона рута», вирішили взяти в ньому участь.

- Готуючись до «Червоної рути», я почав шукати пісні, - розповів напередодні концерту Анатолій Сердюк. - Треба було підготувати пісню українською мовою в сучасному музичному стилі. Мої пошуки були марними. Я звертався до запорізьких композиторів. Наталя Боєва подарувала мені пісню «Гей, козаче» на вірші Григорія Лютого (я виконував її на відбірковому турі). Я був їй дуже вдячний, хоча це було не зовсім те, що шукав. Другу пісню для конкурсу так і не знайшов. Вирішив писати сам. Моя мама одного разу купила газету «Літературна Україна» із добіркою поетичних творів Дмитра Павличка. Я прочитав вірш «Вставай, Україно!» й одразу ж написав музику, настільки його зміст збігався з моїм патріотичним настроєм.

Олександр Михайленко, найвідоміший на той час запорізький аранжувальник, зробив на синтезаторах аранжування, а в студії «Ринг» записали вокальні партії до пісні. Сталося це в січні 1991 року. Саме в цей час в Анатолія склалося коло однодумців, українців за духом. Це й визначило його напрямок. Він ще вагався, яку пісню співати, але була щоденна підтримка. Прекрасний звукорежисер Микола Середа дуже любив українську пісню й усі свої найкращі професійні якості дарував творам Анатолія.

У липні 1991 року студійним записом пісні зацікавилося Запорізьке телебачення. Напередодні фестивалю «Червона рута» телережисер Наталя Федорова відзняла на острові Хортиця відеокліп для анонсової передачі - й одного ранку пісня «Вставай, Україно!» прозвучала в ефірі Українського телебачення.

- Я ще не знав, який резонанс був у верхах у Києві, - пригадує Анатолій Сердюк. – Дізнався про це від В'ячеслава Чорновола, з яким познайомився на фестивалі. Він розповів, що за цей показ по УТ голова Держтелерадіокомітету України Микола Охмакевич отримав партійну догану. Такого тоді не можна було пропускати в ефір.

Не всі в Запоріжжі сприйняли цю пісню, наприклад, один місцевий журналіст сказав Анатолію: «Як можна в радянський час співати пісню з такими словами: «Вставай та кайдани порви!» і «Що ти не рабиня Москви й рабою не будеш нікому»?

Із 9 серпня 1991 року в Запоріжжі розпочалося феєричне дійство – фестиваль «Червона рута», який досі згадують запоріжці, учасники, гості. Авторові цих рядків також пощастило бути на гала-концерті в палаці спорту «Юність» та на церемонії закриття. Люди були в стані неймовірного патріотичного піднесення й українського духу.

- Я й досі пам'ятаю, як відбувався мій виступ, - згадує Анатолій. - Коли почала лунати пісня «Вставай, Україно!», в залі засвітилися запальнички, потім почали вставати люди, вони відчули, що це – не просто пісня, це – гімн сучасної України. Встали ведучі на сцені, підвелося журі. А на третьому куплеті всі почали співати.

Анатолій Ланчик (на той час головний редактор газети «Запорозька Січ») підтримав мене - він зрозумів, що ця пісня дуже сильна, а виступ може бути одним із кращих на фестивалі. Газета надрукувала мій портрет, вірші та ноти пісні. Перед моїм виступом газети розклали прямо на крісла в залі. Тому глядачі мали текст і співали разом зі мною. Відчуття було таке, що я піднявся над сценою й літаю, що в мене виросли крила. Тоді я зрозумів – на цій сцені починається моя професійна артистична діяльність. Незалежно від того, буде в мене перемога на цьому фестивалі, чи ні, я буду артистом.

18 серпня 1991 року пощастило бути свідком виступу Анатолія Сердюка на стадіоні «Металург» у день закриття фестивалю «Червона рута» в Запоріжжі, де потужно прозвучала пісня «Вставай, Україно!» (до речі, за неї митець отримав приз «За кращу пісню»). Усі люди підхопили її, а легендарний В'ячеслав Чорновіл побіг із трибуни аж на сцену, щоб вручити Анатолію подарунок.

- Він мені подарував свого годинника, - згадує митець. - Про цю подію писали всі газети. Тому, де б я не був, скільки б років не минуло, час від часу мене запитують: «А чи йде годинник Чорновола?» Йде. Я зберігаю його. Думаю, що це символічне запитання буде завжди мати одну й ту ж відповідь.

Наступного дня, 19 серпня, стався ГКЧП. Анатолія, на той час військового надстрокової служби (він грав на трубі у військовому оркестрі) відкликали з відпустки – оголосили підвищену бойову готовність. Викликали й у так званий «шостий відділ».

– Я занервував: чому мене викликають саме в «шостий» відділ? – розповідає Анатолій. - Але коли запитали: «Как там на фестивале «Красная гвоздика»?», зрозумів, що нічого страшного не буде, бо навіть назву фестивалю переплутали.

 

Колишні вокалістки групи «Анатоль» Ірина Алексанова і Юлія Куценко, Герой України Дмитро Павличко й Анатолій Сердюк

 

Друге велике щастя Дмитра Павличка

Коли пролунали фінальні акорди пісні «Вставай, Україно!» в ювілейному концерті Анатолія Сердюка, на сцену піднявся Дмитро Павличко:

- Дорогий мій друже Анатолію! Я щойно послухав цю пісню і перше, про що подумав, що вона написана не 25 років тому, а вчора. Вона про те, що ми очікуємо з дня на день, що має статись у Вільнюсі. Ми сподіваємося, що Президент України Віктор Янукович підпише, підпише, підпише, бо ждуть європейські народи!

Я приїхав, звичайно, поклонитися Анатолію. Я не був у Запоріжжі, коли ця пісня прозвучала вперше, але дізнавшись, як її зустрічав Чорновіл і люди, зрозумів одразу, що моє життя набрало певного сенсу. Насамперед, цей великий сенс у тому, що моя біографія західного українця і твоя біографія козацького південного українця возз'єдналися. Це було в мене друге велике щастя, бо перший мій творчий брат, композитор із Полтавщини Олександр Білаш відійшов у інші світи.

У той далекий час, коли мої друзі не наважувалися написати музику на ці вірші, ти зважився. Ми зробили одне велике добре діло, об'єднавши наші душі. Це - найважливіше для українського народу сьогодні і вчора, й завтра.

Анатолій Сердюк належить до видатних інтелігентів-творців, великих людей Запоріжжя. Дізнавшись на філологічному факультеті Запорізького національного університету, що ти аспірант, хочу подарувати тобі кілька книжок не поетичних, а моєї журналістської поетичної прози. Це книжки - на доктора наук.

Із поваги до свого шановного співавтора Анатолій Сердюк виконав ще й пісню Олександра Білаша на вірші Дмитра Павличка «Два кольори».

 

До речі, адреса пісні "Вставай, Україно" в Інтернеті: http://www.youtube.com/watch?v=C6hazsq1QpA

 

Багатоголосся пісень Сердюка

Твори Анатолія Сердюка виконують близько сотні професійних і самодіяльних артистів. Особливою популярністю вони користуються у запорізьких фольклорних колективів. Тож не випадковими стали в концерті виступи народного фольклорного чоловічого ансамблю «Бунчук» Палацу культури «Титан» під керівництвом Геннадія Красникова із піснею «Козаченьки» (вірші Володимира Чубенка) та ансамблю народної пісні й побутового танцю «Оксамит» (керівник Лариса Купчинська) із піснею «На Бабурці, на місточку» (вірші Григорія Лютого).

Хор української діаспори «Горлиця», на жаль, не зміг приїхати на ювілей, бо живе й творить у далекому Владивостоці (Росія), тож надіслав відеопоздоровлення. У виконанні хору прозвучала пісня «Гей ти, батьку мій, степ широкий» із циклу «Гуляй-Поле». Композитор Анатолій Сердюк написав її на вірші самого батька Махна, щоправда, в літературній обробці Євгена Плужника, Валеріана Підмогильного та Григорія Лютого.

Щасливу долю має й пісня Анатолія Сердюка «Яблучко» на вірші Григорія Лютого. Вона відзначена перемогами й призами на багатьох пісенних конкурсах, а народному ансамблю запорізької міліції «Пернач» допомогла перемогти на міжнародному конкурсі в Польщі. «Пернач», яким віднедавна керує Олександр Мацкевич, виконав її в концерті. Разом із артистами пісню співали глядачі в залі.

У ювілейному концерті прозвучали пісні гуляйпільської вольниці «Чому?» (вірші Лариси Верьовки) й «Найпалкіше кохання» (вірші Григорія Лютого) у виконанні самого автора.

 

«Хорошії гості у мене»

Анатолій Сердюк, крім професійної музичної, здобув 2005 року ще одну вищу освіту: закінчив факультет журналістики Запорізького національного університету. Цей вибір не випадковий, бо в різні роки творчої діяльності він був автором і ведучим передач «Наша естрада» (1996–1998), «Пісенне Запоріжжя» (2007–2009), «Без пісні нема України» (2010) на радіостанціях «Радіо-Три», «Запоріжжя FM», канал «Культура». Із 2006 року він ініціював створення та був головою журі конкурсу пісень про рідний край «Запоріжжя моє кохане».

На цей аспект творчості Анатолія Сердюка наголосила голова Запорізької обласної організації НСЖУ Наталя Кузьменко.

- Журналісти переслідують тебе з 90-х років, – напівжартома звернулася вона до митця. - Ти завжди був поруч із нами, а ми – з тобою. Ми тебе фотографували, писали про тебе, ти не витримав і сам почав писати. Твої твори публікувались у республіканській і регіональній пресі. Творчий здобуток у тебе великий, і сьогодні я прийшла, щоб вручити тобі від секретаріату НСЖУ знак Почесного журналіста України.

Анатолія Сердюка вітали також представники КБ «Прогрес» - Наталя Івченко, дочка видатного конструктора авіаційних двигунів, засновника конструкторського бюро «Прогрес» Олександра Івченка (його 110-річницю від дня народження відзначають у ці дні) і генеральний конструктор В`ячеслав Меркулов. Із «Прогресом» і родиною Івченків у Анатолія давні добрі стосунки. За словами Наталі Івченко, із 2004 року митець гідно представляв нашу державу на міжнародних конференціях підприємства, знає Україну і всіх веде за собою. Учасники конференції зі всього світу дивуються, що є жива музика, живий голос і особлива аура людини, котра співає лише для них.

Ціла делегація прибула в Запоріжжя з Харкова. Поет-пісняр, співавтор пісні «Клавдія» (про Клавдію Шульженко) Віктор Курінний привітав Анатолія, а пісню виконав харківський співак Олександр Григор'єв, екс-соліст популярного в радянські часи ансамблю «Красные маки» Тульської філармонії. До речі, майже весь склад цього ансамблю був родом із України. Доктор мистецтвознавства, професор Харківської державної академії культури Володимир Откидач передав вітальний адрес Анатолію Сердюку від «alma mater» і подарував випускнику цього вишу свою книжку.

 

Пісню на вірші Григорія Лютого «Шипшина» виконують Анастасія Шергіна й Анатолій Сердюк

 

«Він пісню шовкову снує із радощів наших і мук»

У ювілейному концерті взяли участь співавтори пісень Анатолія Сердюка – запорізькі письменники.

Свою поезію та вірш Юрія Єршова прочитав голова Запорізької організації Національної спілки письменників України, заслужений діяч мистецтв України Григорій Лютий.

Почесний громадянин Запоріжжя, голова Міжнародної асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ» Петро Ребро зачитав універсал із нагоди ювілею Анатолія Сердюка, який має у «Веселій Січі» козацьке прізвисько Кобзар. Саме Петру Ребру належать рядки з вірша про композитора, який протягом понад два десятки років люблять повторювати шанувальники його творчості:

...Він пісню шовкову снує

Із радощів наших і мук.

В Одесі є Дюк Ришельє,

А в нас, в Запоріжжі, Сер Дюк.

Коли прозвучали останні акорди пісні «Весняний вальс» у виконанні Анатолія Сердюка, яке супроводжував хореографічний ансамбль «Лілея» під керівництвом Крістіни Улубян, на сцену піднялася поетеса Любов Геньба із Гуляйполя. Вона ніби продовжила тему пісні, прочитавши вірш «А була ж та весна жінкою».

- Благословляю той день і час, у який ти прийшов, Анатолію, щоб розкрилити наші пісні над Україною, - сказала вона. - Я пишаюся тим днем 1993 року, коли мені пощастило вести твої перші з Григорієм Лютим концерти в Гуляйполі. Із того часу гуляйпільці називають Анатолія Сердюка народним артистом Гуляйполя. Ці квіти від гуляйпільців! Народному артисту Гуляйполя слава!

Анатолій попрохав Любов Геньбу прочитати вірш про степ. Потім відбулася прем'єра її пісні «Я візьму тебе за дружиноньку». Її виконали Анатолій, акомпануючи на акустичній гітарі, разом зі скрипалем-віртуозом Анатолієм Собокарем.

Після виконання пісні «Сизокрила молодість» на сцену піднявся автор віршів Пилип Юрик, зауваживши після привітання, що творити в Запоріжжі українські пісні, що робить Анатолій, – це подвиг, зважаючи на відсутність підтримки влади. А потім прочитав свою гумористичну присвяту ювілярові.

НА  СЕРДЮКОВІ

Дзвонить жінка чоловіку

По мобільнику:

- Ку-ку!

Шлю тобі палкий привітик!

Я – на Толі Сердюку!

 

- Ти – на Толі? Як це сталось?

Совість де, скажи, твоя?

- Не ревнуй! Квиток дістала...

На його концерті я...

Окрасою ювілейного пісенного свята стали ліричні пісні «Бабине літо» (вірші Віри Коваль), «Шипшина» (вірші Григорія Лютого) - в дуеті з Анастасією Шергіною, яка спеціально приїхала із Києва, романс «Не покидай мене, любове» (вірші Станіслава Горського) в перекладі українською. Бурхливими оплесками зустріли глядачі пісню «Запоріжанки» (вірші Григорія Лютого) – разом зі співаком її виконував «Театр моди, таланту та успіху» під керівництвом Ірини Борщ.

Радо сприйняли глядачі улюблені пісні, що часто лунали по телебаченню й радіо - «Скрипка», «Як мені гарно з тобою» (вірші Григорія Лютого), «Запорозький дуб», «Донечка» (вірші Віри Коваль).

- 25 років тому в запорізькій школі №6 із музикантами майбутньої групи «Анатоль» відбувся мій перший публічний виступ, - поринув у спогади Анатолій Сердюк. - Збір від цього концерту ми віддали у фонд постраждалих від землетрусу у Вірменії. А 20 років тому на цій сцені я вже виступав із першим сольним концертом, із першою програмою «Козацькому роду нема переводу».

Приємним спомином для прихильників творчості Анатолія Сердюка стали й документальні кадри 23-річної давнини – виступ групи «Анатоль» із піснею «Гей, на Запоріжжі». Сучасні, чарівні учасниці гурту «Анатоль» Ірина Алексанова і Юлія Куценко прийшли підтримати свого колегу, виконуючи протягом ювілейного концерту вокальні партії.

 

На сцені вокальне екс-тріо «Анатоль» - Юлія Куценко, Анатолій Сердюк й Ірина Алексанова

 

Варто відзначити також актрису Запорізького муніципального театру-лабораторії «Vie» Ганну Миронову, яка прекрасно провела ювілейний вечір.

Режисер і автор сценарію концерту – Анатолій Сердюк. Аранжування - Олександр Михайленко, Дмитро Савенко, Андрій Нетреба, Віталій Пушкарьов, Микола Павлів.

 

Пісня для мами

Жоден концерт Анатолія Сердюка не обходиться без прем'єри. У ювілейному концерті прозвучала ще одна така пісня «Подарувала матінка сорочку» на вірші Віри Коваль. Митець присвятив її мамі - Уляні Михайлівні, яка нещодавно відійшла у Вічність. Вона була першим критиком Анатолія, любила українську народну пісню. Коли син співав, мама іноді виправляла мелодію.

Батько - Василь Федорович - також співав, захоплювався творчістю Леоніда Утьосова, Клавдії Шульженко, Петра Лещенка. Збирав платівки. Від нього, за словами Анатолія, йому передалася любов до вальсів, танго, романсів, а від мами – народна пісня, гарний мотив, мелодійність, народність. Мама завжди слухала нову пісню й давала оцінку, як правило, не помилялася.

- Вона не казала: «Хороша пісня» або «Це погана пісня», - розповів Анатолій. - А говорила: «Щось я не зрозуміла, ану заспівай ще раз». Я співав. «Ану ще, а може, там щось є. Що ж не так? А може, переробити?». Через певний час співав - «О, краще вже, зрозуміліше».

Закінчився ювілейний концерт піснею, що й нині не втратила актуальності - «Неподільна булава» (вірші Анатолія Рекубрацького):

Булави не можна поділити, хлопці,

Україну також не дамо ділить.

Доки буде жити дух наш, запорозький,

Доти Україна буде в світі жить!

 

 

На знімку вгорі: Анатолій Сердюк під час презентації пісні «Хортиця», а також нових відеодисків «Запорізький сувенір» і «Краю мій рідний» в актовій залі Музею запорозького козацтва, що на території Національного заповідника «Хортиця»

 

 

Задоволеними вийшли з концертного залу запорізькі народні майстрині Валентина Харлова й Галина Павлів