БУДЬМО,  ТАРАСЕ!

Анатолій МАТВІЙЧУК, народний артист України, поет і композитор

Інформаційний привід, що покликав мене взятися за перо, мав би народити урочистий панегірик на його честь. Але люди такого типу не люблять ані парадного славослів'я, ані фальшивої компліментарності. Особливо, якщо вони продиктовані календарною датою. Але стільки сьогодні у мене думок і почуттів, що гріх не поділитися ними із читачами.

Мова піде про мого духовного побратима.

10 березня Тарасові Петриненку - народному артистові України, лауреату державної премії імені Тараса Шевченка, яскравому, харизматичному й потужному Митцю - виповнюється 60!

Крик  душі!

Микола БІЛОКОПИТОВ, письменник

У газеті українських письменників «Літературна Україна» (№9 від 28 лютого ц.р.) під рубрикою «На чисту воду!» прочитав звернення наших послів (які свого часу займали високі посади в дипломатичниій службі і в державі) до глав і співробітників дипломатичних місій країн ЄС, Канади, США та Японії в Україні. У зверненні міститься заклик ігнорувати мережу ресторанів «Танусі» в Україні, що належить російським бізнесменам, які заборонили своїм співробітникам послуговуватися українською мовою.

або

ДВІ  МЕНТАЛЬНОСТІ  ДВОХ  „БРАТІВ"

Олег ЧОРНОГУЗ

„Я тільки не знаю, чому це називається Майдан Незалежності. Розваг, кав'ярень, бутиків, барахолок – чого завгодно, крім Незалежності. Слова українського не почуєш, так ніби це філіал сусідньої держави... А тепер танцюємо під чужу дудку. То „славянскую хороводною", то „хохла с придурью" (вислів Л.Кучми в Росії - ОЧ.) Можна собі уявити, щоб російський президент приїхав і сказав „Мы, кацапы, с придурью"? Кремль би захитався, Юрій Долгорукий упав би з коня.... Це ж не народ - це жертва історичних мутацій."

                                              Ліна Костенко, „Записки українського самашедшого"

Поки не буде української церкви, доти не буде єдиної нації, а будуть „вівці та барани", як у народній пісні співається.

                                               АВТОР

Ні, ми, українці, таки вічно наївний і довірливий народ. Мрійливо-романтичний. Навіть їдучи безкоштовно на Колиму, все таки чогось сподіваємося на краще чи світліше майбутнє. З нашою ментальністю, характером ми ніколи держави не збудуємо. Ми постійно самі себе переконуємо, що в корінного московіта є все-таки межа, яку він колись таки переступить. Я дозволю собі заявити досить категорично, знаючи історію усієї нашої братерської, звісно в лапках, дружби - у московського шовініста нема ніякої межі, як у Всесвіту. І її там не було, і вона там ніколи навіть не ночувала. Ніхто мені у цьому світі не доведе, що я не правий. Це люди без стида і сорому. Шовініст нагло тобі дивитиметься в очі, запевнятиме тебе й весь цивілізований світ, що росіяни з українцями „братья навеки" і тут же тебе душитиме, душитиме, душитиме, скільки в нього вистачить сил. Ні один завойовник, ні один ворог у світі , не кажучи уже про „братів", не здатен на поблажливість, людське милосердя. Дикість російського шовініста в чужій для нього державі, де він зайда, а поводиться тут, як останній расист – окупант, немилосердний садист. Згадаймо бодай „скаженого Петра", князя Меншикова (кров Батурина), жандарма Муравйова й інших єжових - блохіних- Матвєєвих.

й... кицьки в розрізі душевної спокути

Оксана ГЕРАЩЕНКО,

лауреат літературної премії імені Василя Юхимовича

Чи не бувало вам так: знаєш людину все життя, потім – бац, а вона, з'ясовується, зовсім не така, як була до певного моменту? Щось подібне сталося зі мною після годинного «поглинання» книги «Під знаком риб» члена Національної спілки письменників України, заслуженого журналіста України Віктора Васильчука.

У переддень Святого Миколая завітала до міської книгарні. У просторому передпокої кооперації скромно стояв побратим по перу та освоював професію крамаря.

Нові  видання

Пилип ЮРИК

Між обивателями нині побутує думка, що українського гумору й сатири вже не існує. І коли починаєш із таких добродіїв «витягувати», що ж вони знають про ці жанри, про письменників, артистів, карикатуристів, - розумієш, що ці люди крім «Кривого дзеркала» п'ятирічної давності, яке постійно показує перший національний телеканал, нічого не бачили й не чули, а тим паче – не читали. Щоправда, дехто може ще згадати Остапа Вишню, інші – Павла Глазового. І на цьому їхня обізнаність закінчується.