ІВАН СМОЛІЙ

 

Веселосічовик – народний артист України

 

Гамлета грати не мріяв ніколи! 

 

Я зустрілась із актором Запорізького академічного музично-драматичного театру імені Володимира Магара Іваном Смолієм за кілька днів після присвоєння йому звання народного артиста України. На зустріч він прийшов не один, а зі своєю улюбленою внучкою, однорічною Настунею. Бо він – не тільки прекрасний актор, наставник майбутніх акторів, педагог, але й люблячий чоловік, батько й дідусь, і просто цікава людина. Тому говорили ми про все.

- Іване Іллічу, які враження від перебування в Маріїнському палаці?

- Запрошення в Маріїнський палац було для мене як грім серед ясного неба. Раніше, коли дивився по телебаченню репортажі звідти, була така думка: от цікаво там побувати й подивитися своїми очима.
Раптом – дзвінок із облдержадміністрації: “Ви завтра повинні бути в Києві. Квитки вже взято”. Приїхали в Київ. На вокзалі нас зустріли, привезли в готель “Президент”. А там усе на найвищому рівні: прекрасний номер, бар, у ванній кімнаті - шампуні, мило, рушники, навіть біленькі тапочки, запечатані в пакеті.

Дуже багато було в готелі іноземців, які приїхали на святкування Дня Незалежності України. Потім автобусами нас відвезли в Маріїнський палац.

На ґанку грав президентський оркестр. Зайшли в палац, піднялися на другий поверх. Там - оперний оркестр, лунають пісні. Потім нас запросили в нагородний зал. Атмосфера піднесена. Усі гарно вбрані. Біля дверей стоять дівчата в українському одязі. Оголошують: “Пані і панове! Президент України!” Леонід Кучма прочитав поздоровлення з Днем Незалежності. Потім глава адміністрації Віктор Медведчук почав читати укази про нагородження та присвоєння почесних звань. Перший указ був про присвоєння звання “Герой України” Яні Клочковій.

Що цікаво, я зустрів там Михайла Васильовича Захаревича, який був актором нашого театру, а тепер - директор театру імені Івана Франка в Києві. Він каже: “Чи думали ми, що зустрінемось тут, у Президента, через 40 років й будемо отримувати звання народного артиста України – ти і я?”
У Маріїнському палаці вперше зустрів я відомих людей, яких до цього бачив лише по телебаченню. Була можливість підійти, поспілкуватися. Більшість із них – прості люди, доброзичливі. Велике враження справила на мене відома оперна співачка Вікторія Лук’янець, ми з нею навіть сфотографувалися.

Потім, коли вже всі отримали нагороди, Президент і каже: “А тепер я маю чи не маю право з вами випити шампанського?” Занесли шампанське. Усі пішли по колу цокатися. Почали фотографуватися. Леонід Кучма гарної думки про Запоріжжя, підійшов і говорить: “Привіт запоріжцям!” Коли я повернувся в театр, кажу колегам: “Вам Кучма привіт передавав”.

Потім запросили в інший зал на обід. Уже наїлися, напилися. Раптом несуть вареники в сметані, з м’ясом, кавуни. Чисто по-українськи. Це теж було приємно.
Потім повезли нас у Палац культури “Україна” на врочистий концерт, присвячений Дню Незалежності України.

- Крім творів Білокопитова, чиї ще читаєте?

- Я здавна люблю гумор. Читав твори Павла Глазового, а потім мене запримітив Петро Ребро, познайомив із запорізькими поетами та гумористами. І я перейшов повністю на читання гумористичних творів наших місцевих авторів. Коли Міжнародна асоціація гумористів і сатириків “Весела Січ” проводить різноманітні концерти, я із задоволенням у них виступаю. У мене й козацьке прізвисько є – Тризуб. Немає такого запорізького гумориста, творів якого б я не читав. Читав і Ребра, і Ткаченка, Чубенка і Юрика… Брав деякі фрази Базилєва для концерту, використовував кумедні цитати Шумилова, які він збирає. Я сам іноді такі цитати записував із оголошень, наприклад: “Прошу повернути мені верхню щелепу, загублену в день получки, за винагороду”. Але найбільше я працював із Петром Павловичем. Він писав саме для мене, враховуючи мої артистичні можливості та мої захоплення, наприклад, риболовлею. Його гумореску “Рибальство” я читав майже у всіх концертах.

- Вас часто можна побачити в концертах із творами Шевченка “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим”…

- Так, коли протягом шести років у театрі був ремонт (думали ж, що швидко закінчиться), актори, щоб не дискваліфікуватися, намагалися займатися самостійно. Я Шевченка люблю здавна. Зараз маю в своєму репертуарі “Сон”, “Катерину”, “Гайдамаки”.
Потім почали мене запрошувати в школи на уроки, присвячені вивченню творчості Тараса Шевченка. Учні з великим задоволенням сприймають ці уроки, бо Шевченка треба вміти читати, заінтригувати учнів. Де б я не проводив подібні уроки, запрошують приїхати ще.

- А було так, що саме завдяки зустрічам у школах ви поповнювали свій репертуар?

- Не раз мене дивувало, коли я заходив у шкільний двір і бачив, як двоє-троє дітлахів бавилися. Підходжу й питаю: “Чого це ви не на уроці?” – “ А у нас урок украинского языка”. – “Ну то й що?” – “А нас ослобонили”. – “Як це ослобонили?”. Зайшов до директора школи. Той підтвердив, що батьки написали заяву з проханням звільнити від вивчення української мови”. Кажу: “Ну й дурні ваші батьки. Ну як це можна? Батьки не хочуть, щоб дитина досконало вивчила ще одну мову?” Коли я з сумом розповів про це Петру Ребру, він спеціально для мене написав “Лист земляка”, то я читав його в школах – проходив “на ура!”.

- Чи ви мріяли стали артистом?

- Десь у восьмому класі я вже грав у самодіяльних виставах. У нас був хороший драматичний гурток. А ще в нашому селі Чапаєвка Пологівського району був прекрасний керівник драматичного гуртка. Голова колгоспу побачив, що в нас добре виходить, навіть купив нам інструменти для духового оркестру, а також усе необхідне для сцени. Дуже багато робив, щоб ми тільки ставили вистави. Звідти воно так і загорілося.

А коли вже пішов до лав Радянської Армії (служив в Угорщині три роки), там готувався до вступу до театрального інституту, переписувавсь із одним студентом-першокурсником. Я запитував у листах, як краще підготуватися до вступних іспитів. А генерал планував мене до вступу в якесь військово-політичне училище. Тоді була така вказівка, щоб із армії присилали абітурієнтів у військові училища. Коли я подав рапорт про звільнення, генерал читає й говорить: “Іване! Із тебе вийде директор заводу, інженер, політичний керівник. Куди ти йдеш? В артисти?!” Але я був категоричним: “Ні. Поїду”. – “Давай домовимося так, якщо ти провалишся, приїдеш назад, дослужиш ще рік, а потім поїдеш до училища”. – “Не приїду”. Так воно й сталося.

- До якого вузу вступили?

- До Харківського інституту мистецтв. Учився в Леся Івановича Сердюка, народного артиста СРСР, він якраз набрав курс. Навчали мене прекрасні педагоги: Роман Олексійович Черкашин – сценічній мові (він – автор багатьох підручників зі сценічної мови), Володимир Іванович Єрик та Ольга Миколаївна Борисова – танцям. 

- Закінчили навчання й працювати?

- Уже четвертокурсником знав, що буду працювати в Запоріжжі. До нас на третьому курсі на дипломну виставу приїздили із Запоріжжя головний режисер театру Володимир Магар і директор театру Олександр Бураковський. Вони мене запросили в театр. Коли я закінчив інститут, то одразу ж поїхав до Києва, де проходив огляд театральних вистав студентських колективів. А звідти літаком (!) полетів прямо в Ставрополь, де почалися гастролі театру імені Щорса.

- Із корабля на бал. Яка ж була перша роль?

- (Сміється). Грав сина у виставі “Люди в шинелях”, у ролі матері була народна артистка України Анастасія Морозова. За роллю вона була така сердита, всіх лаяла, ганяла…
А до відкриття сезону я підготував першу велику роль Павелаке в “Каса маре” Йона Друце.

- Чи є роль, яку ви вважаєте знаковою?

- Усі ролі, як діти. Люблю роль Павелаке. Потім Олександр Петрович Король поставив “Рядові”, де я грав розвідника Дервоїда. Ця роль дуже припала мені до душі. Запам’яталася робота з Олександром Петровичем. Коли я грав, мало того, що сам плакав, увесь зал плакав. Там один монолог чого вартий!

Одного разу трапився такий випадок. Поблизу Балабино відкривали пам’ятник розстріляним фашистами євреям. Я на відкритті прочитав монолог Дервоїда з цієї вистави. Після цього до мене почали підходити й висловлювати співчуття люди. Вони думали, що це зі мною особисто трапилося таке. А я кажу: "Ні! Я – актор. Це я читав уривок із вистави”. – “Ви так читали, що ми подумали, що це з вами було”.

Потім – Мартин Боруля. Це моя, можна сказати, етапна роль. Я теж її дуже люблю. Але всі ролі, навіть прохідні, залишають слід у душі. Немає поганих ролей, є погані актори.

- Якій ролі найбільше років?

- Мартина Борулі. Я граю її років двадцять. Дуже люблю або відверту комедію, або трагедію. Середини не приймаю. Люблю роль Ковіньки в “Шлюбі за оголошенням” – я в ній “купаюся”, гумористичний дядько такий.

- Про яку роль мрієте?

- Кожен мріє зіграти Гамлета. Я Гамлета ніколи не мріяв грати. Тому що це – миттєве. Сьогодні можу його грати, завтра ні. Моя мрія пройшла зі мною через усе творче життя – зіграти короля Ліра.

- Які вистави запам’яталися найбільше?

- “Третя патетична” та “Грозовий рік”.
В останній у мене була улюблена мізансцена: я грав Василя, а моїм партнером був народний артист України Аркадій Трощановський у ролі Леніна.

- А кумедні випадки на сцені траплялися?

- Нелічено. 

- Іване Іллічу, намагалися колись полічити, скільки зіграли ролей?

- Намагався. Кілька років тому, як подавали в театрі документи на присвоєння звання заслуженого артиста, треба було перелічити ролі, які зіграв.

Якщо перерахувати на сьогоднішній день, то вийде приблизно 200 ролей: за 40 років роботи в театрі грав у рік приблизно по шість ролей, із них останні 15 років – одну-дві ролі.

- Коли ви прийшли в театр?

- 1964-го.

- Цього року ювілей? (2004-го - ред.)

- Так співпало, що звання народного артиста України мені дали саме в ці дні. Я відкривав сезон у театрі якраз у ювілей. Узагалі ж наша сім’я віддала театру 105 років: дружина Лідія Іванівна – 49 років, я - 40, а наша дочка Оксана – 16. Що цікаво, що донька також училась у класі Леся Сердюка.

- Внучку вже берете на вистави?

- (Сміється). Ще ні. А от Оксана виросла за кулісами. Вона з нами й на гастролі їздила. 

- Коли обоє батьків актори, ще й дитина, мабуть, важкувато, особливо на гастролях?

- Ви знаєте, на гастролях простіше. Уся сім’я разом, не хвилюєшся, як там удома. Для мене велике щастя бути разом із сім’єю. Ми дуже любили їздити разом на гастролі.

- А вдома як ви розподіляєте обов’язки?

- Прекрасно. Наприклад, зараз, коли в нас маленька внучка, кожен знає, що робити. Навіть Юра, зять, каже: “Я ніколи не думав, що дитина не буде заважати ні роботі, ні будь-кому”.

- Він також актор?

- Ні. Працює в науково-дослідному інституті. А ми ж іще й викладємо: ми з дружиною – в музичному училищі, а Оксана – в університеті. Усі працюємо в театрі. Скрізь устигаємо. Наприклад, я з дитиною, дружина на заняттях. Потім помінялися ролями. Прибігає Оксана, дружина йде в театр. Ми склали розклад, щоб не було плутанини. От сьогодні я вдома з онучкою, дружина працює. Я повинен приготувати обід, нагодувати всіх. Завтра я на роботі, вони мене повинні нагодувати. Навіть були такі відгуки: “Тату, ти борщ краще вариш, ти краще рибу готуєш…”

- Тобто в кожного є своя фірмова страва?

- У Оксани фірмова страва – пиріг із п’яною вишнею. У мене – карасі в сметані, або карасі в молоці. А дружина дуже смачно готує всілякі рагу, м’ясо по-литовськи або ще якось придумає.

- Скільки ж ви років разом із Лідією Іванівною?

- Ми одружилися 1965 року.

- Скоро рубінове весілля. А часто ж можна почути, що артисти такі несерйозні у подружньому житті.

- Усе буває. Але часто виникають чутки через те, що актори – великі жартівники. Про мене також так думають. Мама, моя покійна теща, говорила: “Я не знаю, коли він правду говорить, а коли жартує”. Актори, вони більше жартують, а жарти дехто не розуміє й сприймає за чисту монету. Кажуть: “О! Він таке розповів мені. Та він сам такий”. Тому такі думки: “Вони розбещені, або ще якісь”. У нас у театрі серед усіх моїх друзів, починаючи з Саші Гапона, Володі Лук’янця, всі абсолютно один раз одружувалися. Чого в житті не буває, як не буває, ми - як лебеді.

- А були такі випадки, що в одній виставі ви з Лідією Іванівною грали чоловіка та дружину?

- Так. У виставі “Продається динозавр”. А в “Шлюбі за оголошенням” ми грали дружину й чоловіка, а Оксана – нашу дочку.

- У життєвих ситуаціях використовували артистичний талант?

- Пригадую, як у студентські роки проходили в Харківський оперний театр на виставу. У нас були червоні студентські квитки. Наприклад, ідуть гастролі якогось театру, ми два-три дні придивляємося, як проходять їхні актори. Потім також швиденько пробігаємо, книжечку раз – і пішов.
Одного разу захотілося з товаришем пройти на стадіон у Києві. А квитків уже не було. Згадали, як проходили в оперний театр.

Коли були на гастролях у Житомирі, стою в черзі за пивом. А дві продавщиці наливають із сильним напором, так що піни більше, ніж пива. Люди беруть і відходять. Моя черга підійшла, налили мені пива, а я стою, не відходжу. Продавщиця мені говорить: “Беріть, це ваше”. А я кажу: “Бокали не повні”. Вона скривилася, долила, а я показав червону книжечку й кажу: “Я б не хотів вас зараз карати, але майте на увазі, ви коли-небудь попадетеся”. Три дні потому приходжу знов, став у чергу. Як побачили мене, почали всіх зупиняти: “Ще не відстояне, а ви берете! Зачекайте!” А я стою й посміхаюся. Хлопцям кажу: “Дивіться, як я попрацював”.

- Нещодавно в театрі розпочався новий сезон…

- Так. До того ж наш театр отримав статус академічного. У нас гарний театр: працює сім народних артистів, сім заслужених. Актори мріють про цікаві вистави, хороші ролі. Усі ролі вони проживають протягом вистави. Наприклад, у людини трапилося нещастя, вона переживає його один раз. Артист же переживає стільки, скільки грає роль. Але є такі ролі, які додають наснаги, б’ють у саме серце. Я завжди хотів переступати поріг театру з жагою до роботи, а назад гордо входити з почуттям виконаного обов’язку. Так воно майже завжди й є.

Віра СЕРЕДА,
газета “Подробности”, №39 за 2004 рік (уривок із інтерв‘ю)

 

Дитинство

 

Із когорти тимурівців


Дитинство його минуло в селі Чапаєвка Пологівського району. Тополиний гай, що розкинувся зеленим островом край села, мешканці називали «казьонним садом». Ніхто не знав, не відав, чиїми руками було посаджено ці дерева, які немов казкові богатирі, захищали село від злих суховіїв. Бабуся посилала Іванка сюди пасти кіз. Він їх припинав – хай собі пасуться, а сам збігав униз до річки, купався з однолітками, ловив раків. Смажили їх на багатті. Потім доїв козу, пив молоко й гуляв до вечора.

Радгоспний садок був густо обсаджений гледичією. Хлопчаки поробили поміж деревами лазівки й уночі лазили по груші. Потім ті проходи сторожі закручували колючим дротом. Діти різали його, знову робили лазівки...

Платили селянам у колгоспі та радгоспі мізерну зарплату. А потім ще й вимагали, щоб на позику записалися. Щоб вижити, треба було красти урожай. Згадаймо незабутнього Василя Симоненка:

Чому він злодій?
З якої речі?
Чому він красти
  пішов своє?
Давить той клунок
  мені на плечі,
Сором у серце мені плює.

Післявоєнні роки були бідними й голодними. Люди ледве трималися. А за качан кукурудзи чи кілька колосків, знайдених на колгоспному чи радгоспному полі, селян відправляли в тюрми. Тому дорослі боялися ступити на поле. Хлопчаки ж – ні. Вони приходили до бабусь і питали: «Вам потрібна капуста?» - «Звичайно», - чули у відповідь. Ішли малі вночі на колгоспне поле, нарізали мішок голівок і приносили бабусі. Іншій – огірків, цибулі. Односельці дякували їм. І, мабуть, таким чином «тимурівці» врятували тоді від голоду не одну людину в селі.

Ласували й кавунами та динями. Щоб добратися до них, треба було проповзти через високу кукурудзу. А в ній – колючі «кавунці». Але це не зупиняло хлоп‘ят. Поколені лікті й коліна – зате й плодами баштану посмакували. Сторож покликав їх усіх колись і попросив, щоби приходили до нього. Мовляв, я вам сам знайду найстиглішого кавуна – поїсте. Бо самі ж дітлахи рвали ще й зелені. Не цікаво! От проповзти по кукурудзі, поколотися бур‘янами, вкрасти – романтика...

А коли навчався вже в інституті й приїхав додому на канікули восени, вирішили з товаришем увечері згадати дитинство. Пішли на колгоспний город, сіли й сидять. Підходить сторож:

- Ви що тут робите?

- Та хотіли щось украсти, а нема чого.

- Уже все зібрали. Ходімо в сторожку, там є сині баклажани – наберете собі. Та заодно й побалакаємо трохи.

Бесіда затяглась аж до ранку.

 

Бувальщини від Івана Смолія


Театральні веселі бувальщини Іван Ілліч може розповідати годинами. Ось одна з них. Троє хлопців-акторів сиділи в одній гримувальній. Вони склалися, купили пляшку горілки й пиріжки. Закінчилася вистава. Накрили стіл. Раптом комусь спало на думку запросити артиста Григоренка, який ніколи не вживав міцних напоїв, й примусити його випити. Відчинили двері, затягли його й запропонували спиртне. А він проситься: «Хлопці! Я ж не вживаю». – «Пий!» Не дуже довго й примушували, він узяв і випив одну склянку, з'їв пиріжок, потім другу склянку, знову з'їв пиріжок, потім допив, забрав пиріжок, подякував і пішов. Він вийшов, а хлопці дивляться один на одного, зрозуміли, що залишилися без випивки та без закуски й почали з'ясовувати: "Хто перший це придумав?"

***

- У виставі Михайла Старицького «Ой не ходи, Грицю», - розповідає далі Іван Ілліч, - Дмитро з Грицем зустрічаються на вечорницях. Один одного вони під‘южують. Перший каже: «А що там за свиня хрюкає?» А я повинен відповісти: «Не тільки хрюкає, а й клепку з лоба вибиває». Я ж, захопившись, увійшовши в раж, і не помітив як сказав: «Не тільки хрюкає, а й клопку з леба вибиває». Усі засміялися, питають: «Що ти зморозив?» Я не повірив, думав, що розігрують.


***

- Іван Олександрович Мар’яненко - великий актор був, якраз я вступив до інституту, а він дома лежав тяжко хворий. Так от, до хвороби він грав у одній виставі й треба було сказати: “Візьміть це падло й викиньте в Дніпро”. Підходить, жартує з хлопцями за лаштунками. Один із хлопців і каже: “Іване Олександровичу! Глядіть же не забудьте: “Візьміть це падло й викиньте в відро”. – “Та, хлопці, перестаньте!” Жартував, жартував, а потім вискакує на сцену й говорить: “Візьміть це падло і викиньте… (глянув за куліси, а всі ждуть, що він скаже – а він дулю за куліси раз) в відро”. Хлопці регочуть: “Ну що, Іване Олександровичу?” – “Що?” Він не помітив навіть, що не те сказав.


***
У Параконьєва одного разу був випадок, навіть завісу довелося закрити. За сценарієм, до Щорса приїжджає зі ставки член військради, якого він грав. Параконьєв вустами героя говорить: “Чому ви не викилиминали (треба – виконали) наказ головного командувача?” Повторює, знову «викилиминали». І так тричі. Піт із нього пре. Нам смішно. Довелося закрити завісу. Буває таке - заїло, і все.


***

У селі ставили виставу «З легким паром!» А Клава Кравченко, відповідальна за реквізит, принесла пляшку самогону. У цій виставі хлопці п‘ють у лазні горілку й пиво, потім сплять аж до кінця комедії. А головний герой п‘є далі й далі. То він ледь не на колінах просив: «Не наливайте горілки, бо я до кінця не витримаю. Мені ж треба грати». Хлопці пили за кулісами. Він був на сцені, побачив та: «Залишіть, залишіть же й мені».

***

- Було в мене: ставили виставу «Родина Щіткарів». Там один каже, що піде й винесе шампанського. Заготували справжнього. Іде діалог, а я рачки проліз туди, став відкупорювати, а воно як бабахне! Не закінчивши діалог, актор, який повинен був іти за шампанським, кидається за сцену. Його напарник питає: «Куди ж ти?», а той: «Почекай, я потім докажу». Злякався, що я за кулісами вип‘ю все, заскочив за куліси й вирвав у мене пляшку.

***


Приємно грати позитивні ролі. Але мірилом визнання може бути й негативна роль. Грав Іван Смолій у п‘єсі Петра Ребра «Заграва над Хортицею». Виконував роль поліцая Тризуба. І вийшло так, що після вистави всім артистам глядачі виносили квіти, а на Івана Ілліча навіть відверто плювали. Це говорило про те, що роль удалася, люди повірили й підсвідомо ототожнили артиста з поліцаєм. Навіть доня Оксанка три дні не розмовляла з батьком. Усе допитувалася: «Навіщо ти це робиш? Ти – тато, ти – добрий, а не такий як той поліцай, що вириває серце одному з підпільників».

***

- Один актор неправильно пив «горілку». Брав чарку й раптово перехиляв її до рота. Я зробив зауваження: «Не можна так – треба повільніше, хоч трохи скривитися. Бо не повірить глядач». А він: «Та що ти мені розказуєш? Я все правильно роблю». Я й зробив йому. Налив не води, а самогонки-буряківки, від якої очі на лоба лізуть. І він її таким же чином – гоп! А потім – цівкою з рота. Запахло бурячихою на весь зал. Люди сміються. Закрили завісу. Він став на коліна, каже: «Вибачай. Налий ще».

***

Бувало, що актор запізнюється на сцену. А дівчата його туфлі прибили до підлоги. Він ускакує в них і падає. Лається: «Гади! Знову прибили!»

***

Дзвонять акторові на вихід, а його немає. А помічник режисера підбігає до вікна й питає: «Тітко, ви дома?» Вона: «Дома, дома! Заходь!» А тут актор летить до вікна. Помреж йому: «Не треба! Біжи в хату, бо там я уже відіграв».

***


Актор виходив на сцену з чемоданами, ніби граючись. Йому казали, що не повірить глядач – треба показати, що там щось покладено. Він цими зауваженнями нехтував. Тоді у валізу поклали дві пудові гирі. Він схопив – важуче. А на сцену треба вибігати вже. Актор потягав чемодани, а потім за сценою проситься: «Будь ласка, більше цього не робіть».

***

Коли Іван Смолій отримав звання народного артиста України, зайшов до гримувальні. А молоді актори Віталій Павелко й Олег Котеньов і кажуть: «Іване Іллічу, більше ви тут нічого робити не будете. Тільки на зиму заклеїте вікна, повісите нові штори, килими потрусите, підметете – й більше нічого».

«Люблю за такі жарти цих хлопців», - зізнається Іван Ілліч. – Сам таким був.