Юрій БАКУМ

Юрій Бакум 

Творчий портрет

Від скромного вартового до козака Мамая

Віра СЕРЕДА

У Запорізькому академічному музично-драматичному театрі імені Володимира Магара працює постійний учасник Міжнародної асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ», автор музики й виконавець «Маршу Веселої Січі» (вірші Петра Ребра) - народний артист України Юрій БАКУМ. Завдяки його прекрасній грі воскрес із легенди козак Мамай - героїчний образ, зіграти який мріяв актор.

«Шабля – мій незмінний атрибут на сцені, а шпаги так і не довелося взяти до рук»

- Пане Юрію! Чи довгим був ваш шлях до Мамая?

- Щодо репетицій, то вони тривали трохи більше двох місяців, підготовка ж самої вистави - протягом двох років. Коли режисер Євген Головатюк дав мені прочитати п’єсу «Мамай», вона схвилювала мене до сліз саме українським, рідним духом, привернула увагу гарним сюжетом, її не можна назвати виставою одного героя. Усі актори, масовка є головною дієвою силою. Від кожного епізоду йде енергетика життя. При цьому поєдналися певний сентимент, романтичність, любов до матері й високі слова. Дехто з естетів називає це фальшивою патетикою. Для мене все природне.
У нашому театрі до цього були вистави про козаччину. Приміром, „Байда, князь Вишневецький” за твором Пантелеймона Куліша – хороша п’єса із чудовими віршами. Хоча не вистачає закрученого сюжету, інтриги, більшого розвитку дії. Була також гарна вистава „Судна ніч” про Богдана Хмельницького. Це його спогади в останню ніч життя, але всі події відбуваються десь за лаштунками.
Роль Мамая режисер-постановник із самого початку запропонував мені. Я хоч уже й не молодий, але втоми від життя не відчуваю. Характер Мамая складається з його вчинків - він визволяє людей від бусурманів, лікує хлопчика, хоче знайти порозуміння з братом. 

- У виставі багато бойових сцен, які вимагають володіння шаблею. Чи навчалися ви десь цього мистецтва? 

- Шабельні бої – для мене нова справа. Це сучасно, викликає цікавість, особливо в молодшого покоління. У Харківському інституті мистецтв, де я свого часу навчався, на заняттях зі сценічної мови ми шабель не бачили. Але ретельно вивчали бої зі шпагою. Навіть екзамени складали, приміром, бій Ромео з Тібальтом, бій Сірано де Бержерака - цілі картини боїв із текстами. Вони в мене непогано виходили.
Коли почав працювати в театрі, довелося на все життя подружитися з шаблею, яка стала моїм незмінним атрибутом на сцені. А шпаги так і не довелося взяти до рук за все своє творче життя. Уперше взяв шаблю в „Енеїді”, яку ставив Володимир Грипич, потім у виставах „Байда, князь Вишневецький” та „Богдан Хмельницький”… Усі козаки, ватажки, яких я грав, лише носили шаблю. Але сцен боїв не було.

- Ці сцени в «Мамаї» вражають…

- Дійсно, це так. Бої – неабияка удача даної вистави. Їх ставив Євген Дзига, актор нашого театру, який зіграв Василя Негоду. На мій погляд, він справився з цією роботою. 
Приємно було з Євгеном працювати ще й тому, що це – наш колега, який знає можливості кожного з нас, розуміє специфіку роботи актора. Бойові сцени сюжетні, це не лише махання шаблями - в кожній бойовій сцені є певна сюжетна лінія. У «Мамаї» вперше поставили бої, які могли бути насправді між козаками й бусурманами. 

Від ляльок – до драми

- Пане Юрію! Знаю, що починали ви творчу діяльність у ляльковому театрі. Як це сталося?

- 1969 року, після закінчення десятирічки я вступив до Харківського культурно-освітнього училища на режисерський факультет. Відслужив на флоті три роки й знову повернувся в училище. Мріяв про театр. Ми ставили багато вистав. У групі, правда, було лише два хлопці, то мені доводилося грати по 14-15 ролей за семестр. Коли я закінчував училище, приїхав режисер зі щойно створеного Черкаського лялькового театру. Він запропонував мені роботу. Але ж я мав їхати за призначенням у Харківську область як клубний працівник та режисер самодіяльних театральних колективів. Я попередив директора театру, що мрію вступати в інститут мистецтв, щоб стати актором драматичного театру. Взимку після відкріплення я приїхав у Черкаси, пропрацював до літа, потім витримав іспити до Харківського інституту мистецтв. Так що в мене не дуже великий стаж роботи в ляльковому театрі. Хоча за цей час я набув певного досвіду. Одна була незручність - зріст у мене метр 85, а висота ширми - метр 70. Доводилося пригинатися.
Я й досі залишаюся дитиною, як побачу лялькового зайця чи вовка – це мене настільки захоплює! Сміюся разом із дітьми.

- Чим запам’яталося навчання в інституті мистецтв?

- Навчався на курсі Миколи Борисенка, це дуже хороший педагог, який навчав багатьох акторів нашого театру. У нас викладала також легендарна особистість - народна артистка Радянського Союзу Валентина Чистякова, дружина славнозвісного Леся Курбаса. 

- Вона щось розповідала про Курбаса?

- Жодного разу ми про нього не говорили. Це вже коли Україна стала незалежною, табу зняли.
Ми якось організували вечір пам’яті Леся Курбаса. Зі спогадами про нього мав виступити завідувач літературної частини театру імені Шевченка Анатолій Горбенко, який викладав у нас українську літературу. Я підготував твори Шевченка. Уже відбувся генеральний прогін цього концерту – і раптом його заборонили.
Дебют

- Чи запам’ятали першу роль?

- Забути її неможливо, навіть якби хотів. Коли я прибув у Запоріжжя, на сцені театру з великим успіхом ішла вистава «Заграва над Хортицею» за п'єсою Петра Ребра. Мені, зеленому та молодому, дісталася скромна роль вартового. Текст складався з двох фраз. Я впевнено продекламував його на репетиціях. Режисер Костянтин Параконьєв благословив на виставу. «Тільки май на увазі, — попередив він, — вистава сьогодні відповідальна. По-перше, буде присутній автор, а по-друге, запрошено солдатів і офіцерів із Уральських казарм. Покажи солдатам, як несли службу вартові під час війни».
За режисерським задумом вартовий стояв не на сцені, а на дошці, перекинутій через два масивні куби, що зображували стіни бліндажа. Це був так званий «місток». Спочатку ця споруда знаходилася в глибині сцени, але коли підіймалася завіса, круг вивозив мене на авансцену. Потужні прожектори висвітлювали позитивного вартового. 
Таким був задум, але сталося те, що трапляється з багатьма дебютантами на великій сцені у відповідальних виставах. Мене охопив панічний страх. Цієї миті я не встояв би й на широкому столі, не те, що на вузенькій дошці. Коли перед поворотом круга вимкнули світло, мені здалося, що дошка вислизає з-під ніг, у животі залоскотало, щось підступило під горло, я осів, а потім і ліг на дошку, обхопивши її руками.
Залунала героїчна музика, круг, здавалося, страшенно довго віз мене, розпластаного на дошці, до глядачів. У темноті я відчув напружену увагу глядачів, насамперед, — солдатів, яким я мав показати, що то є — справжній вартовий. «Що я роблю? — молотом гупало в моїй голові. — Зараз зупиниться круг, спалахне світло, й зал вибухне реготом…»
Останнім зусиллям волі я примусив себе відірватися від дошки й звестися на ватяні ноги, які підкошувалися як у п'яного. Я опирався на рушницю, аби не впасти. Коли ж на сцену вискочив хлопчина Христофор, якого грав Сашко Гапон (тоді ще не народний артист), я, трясучись, не своїм голосом заверещав: «С-т-т-ій! Ти-ти-ти, па-па-цан, до кого?» Той здивовано глянув і прошепотів щось заспокійливе. А мене й далі теліпало…
Після вистави було коротке обговорення. Артисти почули багато добрих слів. Але мені найбільше запам’ятався виступ майора. «Вистава цікава й повчальна, — сказав він. — Актори створили яскраві образи. Навіть невеликі ролі дуже вдалися. Як того ж вартового…» Я завмер. А майор вів далі: «Ви помітили, товариші солдати, як оригінально актор трактує цей образ? Вартовий хворий, його тіпає лихоманка й хилить до землі, але він не залишає свого посту!» Я вдячно дивився на майора й кивав головою на знак згоди. Отак почалося моє служіння примхливій Мельпомені.

- Від чого залежить успіх актора?

- Є багато чинників: драматургія, режисер, партнер. Є такі партнери, які можуть „витягти” й допомогти. У нас у театрі дуже багато хороших акторів і чудових партнерів, з якими я грав. Наприклад, народний артист України Іван Смолій, який є моїм другом у житті й на сцені, гарний партнер. 
Заслужена артистка України Оксана Туріянська, яка грає кохану дівчину Мамая Килину, - прекрасна партнерка. Запам’яталася мені також вистава «Украдене щастя» за Іваном Франком, де ми грали з нею ролі Михайла та Анни. У «Мамаї» ми маємо багато спільних сцен, це ціла історія великого кохання. Оксана не просто партнерка, вона може щось запропонувати, підказати, як зіграти краще. Надзвичайно приємно з нею спілкуватися, вона розумна органічна актриса.
Із молодих акторів, зайнятих у виставі «Мамай» я відзначив би Олександра Прокопа, який зіграв роль Дельгата. Це – пластичний, органічний актор і хороший партнер. Називати треба багатьох: Олександра Гапона, Ніну Шинкарук… Усіх не перерахуєш. Усіх люблю.
Щодо народної артистки України Тетяни Мірошниченко, то вона не тільки чудова партнерка, але й гарна наставниця: багато знає, пам’ятає про минулий великий театр, розповідає про видатних майстрів нашого театру.
Із партнерів по сцені хотілося б назвати й тих, кого вже немає з нами, наприклад, народного артиста України Володимира Лук’янця. Ігор Просяниченко був моїм наставником, увесь час підтримував, щось підказував, відзначав, що було невдалим у зіграній ролі, допомагав. Я з ним зіграв не одну роль. Це був чудовий партнер, неперевершений актор, комік. Я його ставлю на рівень Луї де Фюнеса чи П’єра Рішара. А, може, ще й вищий у нього був рівень. А яка це була чудова людина!
Хотілось би згадати добрим словом Костянтина Параконьєва: він був прекрасним учителем.

«Я думав про те, як би не загубити свою бороду»

- Незважаючи на традиційні й сезонні розходження у святкуванні Нового року, є в цього свята об’єднуючий символ, без якого він не обходиться - Дід Мороз. Не оминула ця участь і вас. Коли це сталося вперше?

- Як і більшість моїх колег, я зіграв цю роль у студентські роки. Коли приїхав 1979 року в Запоріжжя, напередодні Нового року прийшла до мене музичний керівник одного з дитячих садочків, щоб умовити зіграти Діда Мороза на дитячому святі. То був у мене чи не найневдаліший Дід Мороз. Це зараз уже в мене є спеціальна валізка, в якій чого тільки немає – і шпильки, й спеціальний клей для бороди, й грим, і різні дрібнички… А тоді нічого цього не було. Коли вдягнув перед виступом шубу Діда Мороза, музичний керівник подивилася й каже: «Щось ти дуже худий! Давай підкладемо матрацика». Замість бороди причепили мочалку й закріпили клеєм ПВА.
Як крутнувся один раз, то далі вже думав не про роль, а про те, як би не загубити бороду й усе інше причандалля. Але після того я вже сам дбав про свій костюм і всі необхідні деталі.
Графік під час новорічних свят дуже щільний. Іноді доводиться п’ять разів на день грати Діда Мороза, а разом за все Новоріччя іноді й за п’ять десятків перевалює. Грав цю роль і в театрі. 

- Чи бували курйозні випадки під час новорічних свят?

- Якось грав Діда Мороза в одному з дитячих садків. Та сталося так, що костюм мені принесли без рукавичок. А за сценарієм вони просто необхідні. Діти водили хоровод і співали: «Ой, яка ж то, ой, яка ж то у Мороза борода». А Дід Мороз відповідав: «Так, так, ось така є у мене борода». Далі йшли слова: «Ой, які, ой, які в Діда рукавиці». Я намагаюся підказати ведучій, що рукавиць немає. Причому перед цим домовився з нею, щоб пропустити цей куплет. Але діти його вже завчили, зупинити їх неможливо. Дорослі сміються, думають, як же він викрутиться. Я мав відповісти: «Так, так, в мене є гарні рукавиці». Тоді на ходу перелаштовуюсь, і в мене виникає експромт:
«Рукавичок, бачте, діти,
І немає в Дідуся.
Скинув їх, бо дуже жарко –
От і казочка уся ».
Мою винахідливість оцінили й підтримали оплесками.

- А вдома для дітей одягали костюм Діда Мороза?

- Жодного разу. Дочки знали, що я граю Діда Мороза. Вони завжди мені допомагали збиратися, переживали, щоб я нічого не забув. Якось трапився кумедний випадок. Уранці вибіг із дому з валізкою, щоб не запізнитися. Майже добіг до трамвайної зупинки. А старша дочка біжить за мною із шароварами, кличе мене, але я не чую. Тоді жінка, яка стояла на зупинці, зупиняє мене й говорить: «Ви штани забули!»

- Для внуків також не перевтілювалися в Діда Мороза?

- Для них уже грав цю роль. Виходив на балкон, їх заводили в кімнату, де відбувалося дійство. Я з ліхтариком із балкону потрапляв у кімнату, вітав їх і вручав подарунки. Вони не впізнавали мене в гримі, але коли розповідали про прихід казкового діда, то говорили, що в нього голос був схожий на мій, або знаходили ще щось таке, що нагадувало їм мене.

«Протокол №1»

- Життя артистів багате на цікаві, а іноді й комічні випадки. Чи були такі у вас?

- Якось ми взяли до репертуару п'єсу Олександра Корнійчука «В степах України», яку ставив Костянтин Параконьєв. Мене призначили на роль міліціонера Редьки, який очолив цілий взвод міліціонерів, яких я зіграв потім на сцені.
У сцені сварки Часника й Галушки, коли останнього ударяють дрючком по голові, Редька вискакував на сцену й наказував своєму секретарю: «Пиши. «Протокол №1»! Ця фраза мені ніяк не давалася на репетиціях. «Садиш тон», — сердився Костянтин Йосипович.
А перед моїм виходом сцена була насичена емоціями, адже Часника грав народний артист Владилен Попудренко, а Галушку — заслужений артист України Віктор Пронін. В обох голоси — ого! То ж не дивно, що я, молодий актор, ніяк не міг потрапити «в струмінь». Це мене пригнічувало. Я весь час думав над фразою, іноді, захопившись, несподівано вигукував її в людних місцях.
У відпустку я поїхав на Черкащину до мами, в мальовниче село Матвіївка: ліси, озера, Божа благодать. Іду ранесенько росяною стежкою. А думаю про Редьку: «Він хоче привернути до себе увагу. Або ні, він конфліктує з секретарем і кричить йому по-начальницьки: «Пиши! Протокол №1!» А може з іншою інтонацією?
Раптом за кілька кроків від мене розступився очерет, і на мене витріщилися дві перелякані браконьєрські фізіономії: «Який протокол?» «Та, хлопці, це я репетирую…», - пояснюю. У відповідь - цілий монолог: «Нічого собі репетиція! Іде й репетує на всю Матвіївку. Ми з переляку всі сітки заплутали й мотоцикла з коляскою у воду втопили. Дати б тобі зараз по шиї!» Я відчув, що буду битий, і чкурнув подалі від ставка. 




 Юрій Бакум бере участь у концертах

Юрій Бакум бере участь у концертах "Веселої Січі"

 Сцена з легенди «Мамай». Мамай – Юрій Бакум, Килина – Оксана Туріянська

Сцена з легенди «Мамай». Мамай – Юрій Бакум, Килина – Оксана Туріянська

 У виставі «Тарас Бульба» в Юрія Бакума (зліва) – епізодична роль Кирдяги

У виставі «Тарас Бульба» в Юрія Бакума (зліва) – епізодична роль Кирдяги

 Сцена з вистави «Ромео та Джульєтта». Зліва направо – народні артисти України Юрій Бакум, Владлен Попудренко та Іван Смолій

Сцена з вистави «Ромео та Джульєтта». Зліва направо – народні артисти України Юрій Бакум, Владлен Попудренко та Іван Смолій