Володимир МАГАР

 

 Володимир Магар

Життя в театрі і театр у житті Володимира Магара

Віра СЕРЕДА

Він був не тільки лицарем Театру, але й мудрим його будівничим, Дон Кіхотом Мельпомени, лукавим і заповзятливим політиком у мистецтві, найдобрішим учителем і тираном… У виставах, як у дзеркалі, відбивалися могутній дух його натхнення, розмах і щедрість натури, заразливість і владність творця.

5 липня 1900 року народився великий Майстер сцени, народний артист Радянського Союзу Володимир МАГАР. Він був засновником і протягом 35 років очолював Запорізький музично-драматичний театр, який сьогодні по праву носить його ім'я.

Вистави "Маруся Богуславка" Михайла Старицького, "Украдене щастя" Івана Франка, "Щорс" Юрія Дольд-Михайлика, "Богдан Хмельницький" Олександра Корнійчука, "Де тирса шуміла" Анатолія Шияна, "Майська ніч" Миколи Гоголя та інші, поставлені цим режисером, увійшли в золотий фонд театральної історії.

Протягам майже сорокарічної творчої діяльності Володимир Магар виконав понад двісті п'ятдесят ролей в класичних і сучасних п'єсах. Серед них: Буличов («Єгор Буличов» Максима Горького), Шмага («Без вини винні» Олександра Островського), Гордій Поваренко («Доки сонце зійде - роса очі виїсть» Марка Кропивницького), писар («Майська ніч» Михайла Старицького), Гайдай, Бублик, Галушка, дяк Гаврило, Романюк («Загибель Ескадри», «Платон Кречет», «В степах України», «Богдан Хмельницький», «Калиновий гай» Олександра Корнійчука), батько Боженко («Щорс» Юрія Дольд-Михайлика), професор Буйко (однойменна п'єса Якова Баша) та інші.

Помер Володимир Герасимович 11 серпня 1965 року в Запоріжжі.

Останній вихід на сцену

Він був незапланованим, раптовим, у ролі, яку він не грав. Став настільки символічним, що про це хочеться сказати окремо.

1965 рік. Щорсівці гастролюють у Волгограді. Перед виставою "Зупиніться!" смерть дружини примусила від'їхати до Запоріжжя актора Михайла Хороша, який виконував роль генерал-полковника Кирпоноса. Магар був режисером вистави і, як міг, заспокоїв товариша:

- Ти пам'ятаєш, як я колись у „Штормі" замість хворого Олександра Свенцицького зіграв експромтом Братішку? А тут якихось два-три епізоди. Їдь, я заміню тебе!
За сценарієм, смертельно пораненого генерала виносять на ношах, він устигає сказати кілька слів і помирає. За лаштунками Володимир Герасимович пожартував:

- Добряче тримайте мене, хлопці! Ніби востаннє несете.

Через два дні, 11 серпня, приїхавши у справах до Запоріжжя, Володимир Магар раптово помер. Колектив, що був у Волгограді, не міг провести його в останню путь. У фойє рідного театру тисячі запоріжців прощалися із улюбленим актором, режисером, громадським і культурним діячем…
Народний артист України Іван СМОЛІЙ згадує:

- Це були перші мої гастролі. Запам’яталося те, що у Волгоград я їхав поїздом в одному купе з Володимиром Герасимовичем і його сином. Магар ще в Запоріжжі не дуже гарно себе почував, йому пропонували скористатися літаком, але він хотів неодмінно їхати з артистами театру. На деяких станціях навіть викликали лікаря й робили йому уколи. Пам’ятаю, як у Волгограді Володимир Герасимович влаштував нам із племінником Колею Єременком та сином Володею екскурсію містом. Розповідав про Сталінград і декілька разів повторював:

- Мені б ще Володю вивести в люди. Донька Таня вже закінчила інститут.
Весільний батько

- Уже четверокурсником знав, - продовжує розповідь Іван Ілліч, - що буду працювати в Запорізькому театрі. До нас на третьому курсі на дипломну виставу приїздили головний режисер Володимир Магар і директор театру імені Щорса Олександр Бураковський. Вони мене запросили до свого колективу.
У театрі познайомився із дівчиною, теж актрисою, яка з першого погляду припала мені до душі. Про любов думок тоді ще в мене не було, але перша зустріч запам’яталася. Неначе якісь біоструми пройшли. А далі почав придивлятись. У нас було багато спільного. У неї мати одна, й у мене. У неї життя було тяжке в дитинстві, й у мене. Її батько загинув на фронті, а мій помер, коли мені було три рочки. Не минуло й півроку, як на лютий 1965 року призначили весілля.
Коли Володимир Герасимович узнав про це, то одразу ж сказав:

- У тебе ж батька немає. Я буду твоїм весільним батьком.

А директор, Олександр Йосипович Бураковський, каже Лідії Іванівні:

- У тебе ж теж немає батька - на фронті загинув. Я у тебе буду весільним батьком.

 

На світлині залишилась пам'ять про це: сидять за столом (зліва направо) Лідія та Іван Смолії, Олександр Зазимко (актор), Володя (син Магара), Володимир Герасимович і мама Івана Смолія.
На світлині залишилась пам'ять про це: сидять за столом (зліва направо) Лідія та Іван Смолії, Олександр Зазимко (актор), Володя (син Магара), Володимир Герасимович і мама Івана Смолія.

Неперевершений на сцені

Володимир Герасимович був гарним актором. Коли він грав, усі поринали у світ мистецтва. Навіть актори не могли відділити себе від подій вистави й часто переносили це в реальне життя.

- Магар прекрасно грав, - розповідає народна артистка України Тетяна МІРОШНИЧЕНКО. - Це - такий колоритний артист! Він був рівновеликим як у комедії, так і в трагедії та драмі.
Наприклад, коли грав Гордія Поваренка у виставі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», повагом розкривав кульок, зроблений із газети, діставав цукерки й пригощав. Ми були у масовці коло нього й дуже хотіли, щоб і нам дісталось. А він лукаво дивився, кому ж дати. Він скрізь був великим!
Потім, за сюжетом вистави, запрошував усіх до Степаниди (шинкарки), показував зі сцени рукою на наш театральний буфет, де працювала Люся-буфетниця. Так ми, старі щорсівці, а тепер уже магарівці, й зараз говоримо: «Пішли до Степаниди!» Ми пам’ятаємо той жест Магара.
У нього була ціла розробка навіть малесенької деталі чи мізансцени.

Одна з останніх ролей Володимира Герасимовича – Македон Сом у п’єсі Корнійчука «Над Дніпром». Ця роль починалась у кінці першої дії. Бувало таке: адміністратори доповіли, що квитки всі продані, дивимось, а в залі майже немає глядачів. Раптом за п’ять-десять хвилин до його виходу зал починає заповнюватися – а він уже здалеку, за лаштунками, кричить. Не встиг подати голос, як уже в залі овація, так зустрічали Магара. Я довго не могла зрозуміти силу його таланту.
«Лебедина пісня» Магара, за словами нашого тодішнього директора Олександра Йосиповича Бураковського, – це «Сторінка щоденника» (1964), де він зіграв роль Іларіона Грози, за яку був відзначений премією імені Івана Карпенка-Карого. Це свідчило про те, як багато міг ще зробити актор Володимир Магар. Його психологічна заглибленість, зрілість філософських роздумів, широта образних узагальнень відчиняли двері у світ шекспірівської драматургії. Більше року Магар працював над цією виставою. Було декілька призначень і перепризначень на ролі. Ось і мені спершу дісталася роль Вероніки, потім Юльки. Як він із нами працював! Навіть над мізинчиком.

Мудрий будівничий

- На сцені нашого театру, - продовжує розповідь Тетяна МІРОШНИЧЕНКО, - зробив перші кроки як драматург відомий уже на той час у Запоріжжі письменник Петро Ребро. Володимир Герасимович дуже хотів, щоб він був першим помічником головного режисера з літературної частини. Саме Володимир Герасимович відкрив у нього хист драматурга і здійснив постановку його поеми «Любов сильних» на сцені театру (співавтором також був Володимир Захаров) . Петро Павлович знає багато тонкощів життя Володимира Герасимовича, бо вони дружили, хоча вікові категорії були різні. Але в Магара був досвід.

- До театру імені Щорса я протоптав стежку ще тоді, коли цей дружний творчий колектив мешкав у клубі «Металіст», - пригадує письменник Петро РЕБРО. - Прочитавши якусь із моїх рецензій на виставу (а рецензії я писав, ще будучи студентом педінституту), Магар почав мене агітувати йти працювати до театру. Я відкараскувався - мовляв, погано знаюся на цьому мистецтві, театру не розумію та навіть боюся.

Мистецтво ж своє Володимир Герасимович любив і дуже переживав, коли про театр, про акторську працю хтось відгукувався зневажливо, скептично. Вельми дошкуляло йому, що в рідному селі Калниболот, на Кіроградщині, куди він навідувався, щоб відпочити од міської метушні, дехто поширює всілякі негарні плітки про служителів Мельпомени.

— Якось я прибув у рідне село, — розповідав мені режисер, — і тільки хотів скинути костюма та чкурнути на рідну річечку, як матуся заблагала: «Не знімай костюма, Володечку! І сходи, будь ласка, на базар». «Щось купити треба, мамо?» — питаю. «Нічого не треба, - відповідає. - Просто сходи та й усе». Не зважаючи на спеку, він слухняно виконав мамине прохання й пройшовся селом із кінця в кінець. Ідучи, звичайно, з усіма земляками чемно вітався. Удома його мама зустріла рада-радісінька. І каже: «Отепер отій язикатій Прісьці заціпить! Бо всі бачили, який ти серйозний, який у тебе ловкий костюм. Плеще всюди, що артисти (і ти, значить, Володечку) робити не хочуть, народ дурять, тому навіть не мають чим грішне тіло прикрити». Розповідаючи це, Магар сміявся.

Не знаю, хто предок Магара, але за вдачею він - типовий українець: розум його був завше налаштований на гумор. В очах, здавалося, й уві сні іскряться смішинки. Коли він говорив, важко було зрозуміти: всерйоз чи жартує. Загалом же, без гумору не мислив життя. А як смішно він умів «перекривляти» колег на репетиціях! Дехто, звичайно, ображався, але більшість трупи розуміла: вистава краще й швидше народжується у радісній атмосфері, а не з-під батога.
Актриса театру Тетяна МІРОШНИЧЕНКО й досі із захопленням пригадує репетиції великого режисера:
- От сидить Магар на репетиції. Таке враження, що дрімає. Раптом його голос: «Ну, куди ви ото піднялися аж на гальорку? Спустіться! Що ви граєте?» Бувало, Магар нагримає на нас. А після репетиції затримає на годину-дві, стає перед усіма на коліна й каже: «Простіть мені!» Ми готові кинутися й плакати, піднімаємо його, щоб він цього не робив. Це особлива була людина!
А як він умів нас копіювати! Є така артистка – Тая Литвиненко. Зараз у Львові працює. Вона була така тонюсінька. Грала Юльку у виставі «Сторінка щоденника». І от Магар, величезний Магар, копіює тонюсіньку Тайку. Ми всі «падали» від сміху. Мене також копіював. Усіх! Ми ніколи не ображалися.

«Ти в мене ще будеш народним артистом»

Перше знайомство майбутнього народного артиста України Олександра ГАПОНА з великим Майстром відбулося 1954 року. Ось як він розповідає про це:

- Мій земляк працював у театрі помічником художника з декорацій. Оскільки я з дитинства співав і на гармошці грав, він якось мені запропонував:

- Ти візьми гармошку та поїдь до Магара. Може, він тебе в театр візьме.
Так і зробив. Якось мама їхала на базар. Я – за гармошку, й поїхав із нею. Було мені тоді 14 років - малесенький, худесенький хлопчина. Таки добрався до Магара. Він запитує:

- Що ти хотів, хлопчику.

- Хочу бути у вас актором, - відповідаю.

- А що ти вмієш?

- Умію співати, танцювати, на гармошці грати.

- Ану, заграй, заспівай.

Я виконав прохання. А він каже:

- Я тебе зараз не візьму.

- А чого? – і почав плакати.

- Не плач, - заспокоїв Володимир Герасимович, - тобі ще треба повчитися. Їдь в училище чи інститут. Підростай. Я тебе візьму обов'язково. Ти в мене ще будеш народним артистом України.

Він так пожартував. А вийшло, що напророкував. Я закінчив школу, поїхав навчатися у Дніпропетровське театральне училище. На третьому курсі у нас було стажування в театрах України. Звичайно ж, я вибрав Запорізький театр імені Щорса. Коли прибув до Запоріжжя, Магар саме був у Москві. Потім, коли ми зустрілися, він упізнав мене. За півроку стажування багато чого переспівав. Коли я повертався в училище, він підписав мені заліковий лист і каже:

- Ти вертайся сюди. Я тебе вже знаю, поважаю. Будемо разом робити із тебе справжнього артиста. 1962 року я прийшов у цей театр працювати. А 1991 року отримав звання народного артиста України.
«Ану, зроби мені такого фашиста, що вже «розкладається» в окопі»

- У виставі «Зупиніться» Івана Рачади, дія відбувається в Сталінграді, - розповідає народний артист України Олександр ГАПОН. - Німецька армія майже розбита й деморалізована. А Магар був дуже великим майстром із масових сцен. Це не просто були статичні сцени. Він продумував кожний образ, типаж. Але не вистачало акторів для масових сцен. Він мені якось каже:

- Синку, йди сюди. Ти бачиш, не вистачає мені акторів. Не буду ж я солдатів везти на гастролі. Давай так. Ану зроби мені такого фашиста, знаєш, що вже «розкладається» в окопі.

Я як зобразив оцього німця худого (я й сам тоді худим був, та плюс ще грим): синього від морозу, з насунутою на очі каскою, з очима білими та божевільними. Таке враження, казали мені колеги, які були поруч, що він уже напівживий. Й усе це - на першому плані мізансцени. А тут, за сценарієм, іде фельдмаршал, теж деморалізований. І мій герой у нього просить хліба. Фельдмаршал стоїть, дивиться й плаче. Сам я свого гриму не міг бачити, а актор, який грав фельдмаршала, глянув на мене й каже тихенько: «Відійди, мені погано». Що значить майстерна режисура!

А тут саме відбулася конференція режисерів на базі нашого театру, й ми показали цю виставу. Так що ви думаєте? Про цей епізод говорили протягом двох днів, як може режисер із актором створити отаке диво. Це була колосальна його знахідка. Я його розумів із півслова.

 

Веселі бувальщини про Майстра

Олександр ГАПОН

Наш «Аркадій Райкін»

- У виставі «Де тирса шуміла» я грав п’ять ролей, п’ять разів довелося перевдягатися. П’ять гримів робив. Магар через це прозвав мене Аркадієм Райкіним. Кличе якось:

- Де той «Аркадій Райкін»?

Але тоді актори виходили в багатьох епізодах. Це було щастям. Ми цим горіли – були фанатами своєї справи.

 

Нічні репетиції

А ще в нас були нічні репетиції, після яких усіх розвозили по домівках. Я ще тоді жив далеко - в селищі Чкалова. Був початок на другу ночі. Я запитую:

- Володимире Герасимовичу! А довго ще ми будемо репетирувати?

А він відповідає:

- Синку, поки не закипить вода в штанях.

 

Тетяна МІРОШНИЧЕНКО

Мухівка

У Магара було вино саморобне в гаражі. Він розкрив те вино, а туди потрапили винні мушки. Жаль було виливати. Але без жарту й тут не обійшлося: «Нехай це буде пухівка», - сказав він, розливаючи напій у келихи.

Пригостіть тістечками

Одного разу наша буфетниця несла з ресторану «Театральний» тістечка, а їх було тридцять штук на лотку. Стоять актори з Володимиром Герасимовичем. Коля Сіроус - настільки симпатичний актор, високий аж під стелю (глянеш на нього – й одразу ж усміхаєшся) каже Магару: «Володимире Герасимовичу! Пригостіть нас тістечками». Магар відповідає: «Якщо ти все оце з’їси, я плачу». Коля починає їсти. Коли залишилося чотири тістечка, Магар каже: «Е ні, давай я хоч людям понесу!» А Жені, буфетниці, заплатив.

Петро РЕБРО

В гостях у «тещі»

На межі Запорізької та Дніпропетровської областей споконвіку стоїть "теща" (їдальня? чайна? кафе? — в різні часи цей заклад називався по-різному), яку знають усі водії.

Ось і славетний наш театральний режисер і актор Володимир Магар, їдучи до своєї матусі на Кіровоградщину, завернув до "тещі", щоб угамувати спрагу. їздив він тоді велетенським, як гарба, чорним "ЗІМом", списаним обкомом партії, і за кермом сидів сам.

Випивши пляшечку прохолодного пива, Володимир Герасимович подумав: "Що я, у бога теля з'їв?" — і "пропустив" ще шкалик горілочки. Не встиг сяк-так закусити, як біля вікна (знадвору) з'явився автоінспектор і почав жестами викликати Магара до машини. Служитель Мельпомени, у свою чергу, поманив лейтенанта — мовляв, іди я й тобі хлюпну грамулечку. Але той гордо відвернувся і став чекати.

Коли Магар вийшов із чайної, автоінспектор хвацько клацнув підборами, козирнув і суворо зажадав:

— Гражданін, ваші права!

Права у Володимира Герасимовича, звичайно, були з собою, і не дуже він боявся кари автоінспектора, але закортіло йому скористатися своїм артистичним талантом.
Зобразивши на обличчі неабиякий подив, він глянув на лейтенанта згори вниз, як це вміють робити дуже високі начальники, і крижаним тоном запитав:

— Як!? Ти не знаєш в лице першого секретаря обкому партії?

Автоінспектор від несподіванки остовпів: перший секретар? Але якого обкому — Запорізького чи Дніпропетровського? Одного він якось бачив, але здалеку. А головне — вони, керівники, завжди порозуміються, а лейтенанту міліцейське начальство неодмінно накрутить хвоста. Оце вляпався! Тим паче, що й машина "ЗІМ" — на таких шпана не їздить…

— Я, собственно, недавно… ізвінітє, — пробелькотів він.

Тим часом Магар сів за кермо і вже з машини посварився автоінспектору пальцем:

— А тобі, синку, положено знати першого. — І натиснув на газ.

За якусь мить, оглянувшись у заднє скло, він побачив, як лейтенант махав рукою і щось гукав: очевидно, бажав щасливої дороги.

Прохання матері

До театру імені Щорса (Нині - Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр імені Володимира Магара. – В.С.) я протоптав стежку ще тоді, коли цей дружний творчий колектив мешкав у Клубі "Металіст" і очолював його талановитий і веселий чоловік — Володимир Герасимович Магар. Прочитавши якусь із моїх рецензій на виставу (а рецензії я писав, ще будучи студентом педінституту), Магар почав мене агітувати йти працювати до театру (завідувачем літературної частини). Я відкараскувався — мовляв, погано знаюся на цьому мистецтві, театру не розумію і навіть боюся.

— Що ж тут розуміти? — дивувався Володимир Герасимович. — Театр — це життя. Якщо те, що відбувається на сцені, не схоже на життя — значить, театр не справжній. Як бачиш, ясно, як Божий день!

Мистецтво ж своє Магар любив, може, навіть обожнював і дуже переживав, коли про театр, про акторську працю хтось відгукувався зневажливо, скептично. Вельми дошкуляло йому, що в селі Калниболот, на Кіроградщині, куди він нерідко навідувався, щоб відпочити од міської метушні, дехто поширює плітки про служителів Мельпомени.

— Якось я прибув у рідне село, — розповідав мені Володимир Герасимович, — і тільки хотів скинути костюма та чкурнути на рідну річечку, як матуся заблагала: "Не знімай костюма, Володечку! І сходи, будь ласка, на базар". "А що, щось купити треба, мамо?" — запитую. "Нічого не треба купити, — відповідає. — Просто сходи та й усе".

Не зважаючи на спеку, син слухняно виконав матусине прохання й пройшовся селом із кінця в кінець. Ідучи, звичайно, з усіма земляками чемно вітався, а з деким навіть чоломкався.
Вдома його мама зустріла рада-радісінька. І каже:

— Отепер отій язикатій Прісьці заціпить! Бо всі бачили, який ти серйозний, який у тебе ловкий костюм. Плеще всюди, що артисти (і ти, значить, Володечку) робити не хочуть, народ дурять, тому навіть не мають, чим грішне тіло прикрити. Ось її, мовляв, Хведька упіймав Бога за бороду. У картузі з кокардою, у білих рукавицях, у хромових чоботях стоїть у самому центрі Гадеси (Одеси — П.Р.) з отакою палицею. Махне наліво — вся Гадеса наліво йде, махне направо — вся Гадеса направо валить… Ото робота у Хведьки!

Розповідаючи це, Магар сміявся і хвацько розмахував невидимою "палицею", як постовий міліціонер.
Чи такий «задник»?

Не знаю, хто був предком Магара (подейкують, що молдаванин чи навіть циган), але за вдачею він був типовим українцем: розум його був завше налаштований на гумор. В очах, здавалося, й уві сні іскряться смішинки. Коли він говорив, важко було зрозуміти: всерйоз чи жартує. Загалом же, без гумору не мислив життя. А як смішно він умів "перекривляти" колег на репетиціях! Дехто, звичайно, ображався, але більшість трупи розуміла: вистава краще й швидше народжується у радісній атмосфері, а не з-під батога.

Запам'яталась, наприклад, робота Володимира Герасимовича з театральним художником Володимиром Геращенком, який нині широко відомий в Україні. Готувалася до випуску вистава "Дніпрові зорі" (за п'єсою Якова Баша). Проходили останні репетиції. Збиралися декорації. "Ставилося" світло. Відчувався ентузіазм: театру дуже хотілося порадувати земляків правдивою розповіддю про недавні запорізькі події.

Побачивши мене в залі (як старший інспектор з мистецтв обласного управління культури я мав право бувати на репетиціях), Магар покликав і посадив поруч себе:

— Петю, як тобі подобається отой "задник"?

Задня стінка декорацій зображувала до болю знайомий запорізький пейзаж — Дніпрогес у перспективі.

— По-моєму, гарний задник, вдалий, — кажу непевно.

— Ні, — рішуче заперечив Володимир Герасимович. — Якийсь Дніпрогес неживий, не зачіпає душі. — І тут же, обернувшись, покликав: «Геращенко!»

Невдовзі художник з'явився перед очі режисера.

— Володю, що ти ото наквацював? — спитав Магар майже ніжно.

— Чому "наквацював"? — обурився той. - Ви що, вперше бачите? На художній раді обговорювали не раз, усі хвалили ескізи…

— Що я тебе просив, Володю?

— Намалювати хороший задник.

— Вірно. Але що я казав?

— Не пам'ятаю.

— Я тебе просив, Володю, намалювати такий "задник", щоб запоріжці прийшли, побачили і… вмерли. А ти що зробив?

— Я такий і написав.

— Ні. Ось поет (Магар кивнув на мене) прийшов, побачив і… як бачиш, живий-здоровий. Бо твій Дніпрогес не вражає!

Довелось таки художнику допрацьовувати "задник".

 

Козацька юшка

Того міністра культури України деякі співвітчизники ще, либонь, пам'ятають: бундючний, недосяжний, він ходив, як монумент самому собі. А головне — обличчя в нього було велике, рожеве, випещене (про таке в народі кажуть "хоч цуценят бий").

Коли він завітав у якихось справах до Запоріжжя, щорсівці за нашим проханням (я тоді працював в управлінні культури, яке очолював Микола Киценко) влаштували високому патрону козацьку юшку на острові Хортиця. Храм Мельпомени на тому "банкеті" представляли Магар і директор театру Олександр Бураковський.

Після якоїсь чарки (звичайно, не першої) було оголошено "антракт". Киценко відлучився до машини, Бураковський кинувся зі спінінгом до Дніпра. Міністр же ходив неподалік і милувався чарівними краєвидами...

— Петю, — раптом зашепотів мені на вухо Володимир Герасимович. — Як ти дивишся, якщо я зараз наб'ю пику нашому міністрові?

Досі не знаю, чи справді у знаменитого режисера був такий намір, чи він хотів розіграти, проте я злякався не на жарт.

— За що, Володимире Герасимовичу? — питаю, вкрай приголомшений.

— Одразу вполюю двох зайців: по-перше, прославлюсь (бо не кожен же артист дає прочуханки міністрові), а по-друге, його знімуть, бо навіщо ж тримати міністра, в якого подряпана "вивіска".

— Чим він вам недогодив? — питаю й озираюся, міркуючи, кого б покликати на допомогу.

— Кажуть, що це саме він поклав під сукно подання на присвоєння мені звання народного…

Я відчув, що діло пахне гасом і прожогом побіг до Бураковського:

- Чим ви тут займаєтесь, Олександре Йосиповичу? Он Магар уже лупцює міністра.

Директор театру жбурнув спінінг прямо на березі й, стрибаючи через кущі, мов козел, помчав до "коша". Я — за ним. Нагодився й Киценко.

— Що сталося? — питає стривожено.

— Ет, — махнув рукою Магар. — Хотів трохи покритикувати міністра, так хлопці не дали, — й хитро позирає на нас.

Бураковський запропонував вихилити ще по одній, так би мовити, за дружбу. Покликали й високого гостя, який, нічого не підозрюючи, нюхав квіточки й щось мурликав собі під ніс…

Так і не вдалося славному режисерові "вполювати" двох зайців: завадила моя пильність. А може, він жартував?

 

«Трава»

Якось знаменитий запорізький театральний режисер і актор Володимир Магар разом із одним "діячем" на ниві культури їхав "по рибу".

Сонечко щойно зійшло — повнощоке, лагідне, привітне. Небо сяяло блакиттю. Над смарагдовим ланом майорів серпанок.

— Який пейзаж! — раз у раз захоплено вигукував Магар.

Відчувалося, що його сільська душа співала, мов жайворонок. Тим часом колега "по вудці" похмуро зиркав навкруги.

— Шурко! — не витерпів ревний служитель Мельпомени. — Невже тебе не хвилюють оці картини?

— Нормальні картини, — озвався той із кутка салону. — От тільки я ніяк не можу зрозуміти, що це за трава росте уздовж шляху?

— Трава?! — Магар відсахнувся від "діяча", ніби то був сам чортяка. — Трава?! — повторив він і, демонстративно вхопившись за груди, де мало бути серце, застогнав: «Ой, мені погано! Ой, зупиніть машину! Ой, я зараз умру!»

Шофер миттю натис на гальмо.

Магар, крекчучи, вийшов з машини, поклав під язик таблетку валідолу й довго масажував груди. Нарешті, йому полегшало, й він звернувся до супутника:

— Шурко! Ти їв коли-небудь хліб?

— Звичайно, — знизав той плечима. — Щодня їм. А що таке?

— А те, що ото вздовж шляху росте не трава, а хліб. Пшениця. Ти розумієш?

— Тепер буду знати, — відмахнувся той байдуже.

Володимир Герасимович сумно похитав головою:

— Дожити до сивин і називати пшеницю травою можуть тільки… генії!

Відчувалося, що настрій у нього зіпсувався. Колега ж після цього довго ламав голову: чи в Магара справді заболіло серце, чи то він так "виховував" темного городянина? Що й казати, той урок "діячеві" запам'ятався на все життя.

 Народна артистка УРСР Анастасія Морозова, письменник Петро Ребро та Володимир Магар обговорюють костюми до майбутньої вистави (50-ті роки ХХ століття)

Народна артистка УРСР Анастасія Морозова, письменник Петро Ребро та Володимир Магар обговорюють костюми до майбутньої вистави (50-ті роки ХХ століття)

 Під час репетиції вистави «Думи мої» Юрія Костюка до 150-річчя Т.Г.Шевченка (березень 1964). Зліва направо: Володимир Магар, Лілія Броневська (мати Миколи Гринька), Тетяна Мірошниченко, Володимир Єфимов (сидить) та Михайло Хорош

 Під час репетиції вистави «Думи мої» Юрія Костюка до 150-річчя Т.Г.Шевченка (березень 1964). Зліва направо: Володимир Магар, Лілія Броневська (мати Миколи Гринька), Тетяна Мірошниченко, Володимир Єфимов (сидить) та Михайло Хорош

 

"Лебедина" пісня Магара - роль Іларіона Грози 

 Магар у ролі Гордія Поваренка

Магар у ролі Гордія Поваренка