Майстер гумору - Ігор ЧЕПІЛЬ

IMG_5968ВІД ПРЕДКІВ ПЕРЕЙНЯВ СВОЇХ

ПРЕКРАСНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ СМІХ

Пилип ЮРИК, Віра СЕРЕДА

Більше трьох десятків років на Одещині проводиться фестиваль «Олійниківські читання» (із 1999 року – «Степанова весна»), як пам'ять про видатного українського поета-сатирика Степана Олійника. Сюди з'їжджаються письменники, журналісти, співаки, композитори, актори театрів і кіно, інші митці. Сьогодні наше інтерв'ю з постійним учасником «Степанової весни», артистом розмовного жанру з Івано-Франківська Ігорем ЧЕПІЛЕМ.


 

Чортова дюжина на заваді не стала

- Пане Ігорю, ви вже втринадцяте приїхали на фестиваль. Та й рік нині тринадцятий. Чи не було якогось сумніву щодо 13-го числа?

- Ні не було. На рахунок 13-го числа у мене приємні, гарні емоції. В Івано-Франківську я мав честь працювати в загальноосвітній школі №13 викладачем музики. Це – приємні, гарні роки мого життя й творчості. Але всьому свій час. Я залишив школу, потім філармонію та зайнявся улюбленою роботою. Бо кажуть, що від роботи треба отримувати не лише матеріальне, а й моральне задоволення. Мені дуже приємно, що я зараз роблю те, що вважаю за потрібне, що мені приносить задоволення й, звичайно ж, мене годує.

- Будь ласка, трохи біографії, особливо творчої.

- У мене, якщо брати по родині, татові брати були гарні гумористи, де вони - завжди забава. Зараз іноді буває прикро, що приходять вихідні чи свята, люди рідко зустрічаються. Я виріс у Рогатинському районі, в селі Бабухів. Пригадую, в неділю або в нас хтось був у гостях, або ж батьки йшли в гості. І я, малий, із ними йшов. Найбільше запам'яталися тоді великодні гаївки, різдвяні колядки. Татові брати були такі гумористи! Я все це від них перейняв. То для мене тепер, якщо немає зустрічі (йдеться не про накритий стіл, а про спілкування), то якось дивно. Люди зараз сидять по хатах за телевізором чи комп'ютером, вони розучилися зустрічатися й просто щиро спілкуватися.

Пригадую такий момент. Навчаючись у третьому класі, я записався в музичну школу (приїхав учитель із Рогатинської музичної школи набрати учнів у клас баяна). Тато купив мені баян. Пройшло вже два уроки, я прийшов додому. Завжди згадую слова моєї бабусі. Вона каже: «Ну, синцю, чому тебе там навчили?» Я взяв баян і заграв те, чому мене вже навчили – малесенькі вправи, гаму до-мажор і чекаю, що старенька мене буде хвалити. А вона каже: «І то все? Я думала, що ти мені заграєш пісню «Ой, чий то кінь стоїть», «Ой, чорна я си чорна». З тебе буде такий музикант, як із козячої дупи труба». Ось так мені бабуся сказала, колоритно. І я думаю, що в усіх моїх предків були гумористичні нотки, які я зараз за цілу родину видаю на сцені.

 

Міг стати футболістом і нафтовиком

- Де ви навчались? Що закінчували?

- У мене була така цікава ситуація, що мало не став професійним футболістом. Я й нині займаюсь футболом, волейболом, щотижня - в спортзалі. Коли закінчив восьмий клас, то грав за районну команду по футболу, і за сільську. У Бурштині колись була команда «Генератор», я грав за юнаків. Коли закінчив восьмий клас, тато сказав: «Треба вибирати: або спорт, або музика». Порадив іти в музику. Почали готувати мене в музичне училище. Я категорично був проти, бо воно асоціювалось у мене з учителем музики. Я панічно не хотів бути вчителем. Я сказав, що не піду в музучилище, бо «завалю» екзамени. Тато мовив: «Добре, йди в дев'ятий клас, потім підеш в інститут нафти й газу». Це - перспективний інститут. Він як тоді мав гарний рейтинг, так і тепер, уже будучи університетом. Я провчився в дев'ятому класі, перейшов у десятий, тож треба було мене вести на консультацію. Тато зв'язався з викладачем, той каже: хай він повторить фізику й математику за 4-8 класи, а тоді приїздить на консультацію. Я почав повторювати: четвертий клас повторив за день, п'ятий – за два дні, до шостого дійшов, кажу татові: «Я йду в музучилище».

Тато тоді каже: «Йди ще на півроку в музичну школу». Я так і зробив. Виграв обласний конкурс виконавців на баяні, виграв конкурс із теорії музики, вступив у музучилище. Закінчив його по класу баяна з червоним дипломом. Потім пішов молодим спеціалістом у палац культури «Сучасник» (тоді він був при заводі «Позитрон»). Там я мав хоровий колектив, був акомпаніатором танцювального колективу й мав народний ансамбль. Потім директор каже мені, що не завадила б і вища освіта. Я про це не думав тоді, а після цієї розмови поїхав у Рівненський інститут культури, подав документи на факультет академхору. Я мав червоний диплом музучилища, тож треба було здати один екзамен на «відмінно». Я ще хотів вступити й на режисуру, але навчання за цим фахом було платним, та й подумав, що й так буде вища освіта. Я допомагав режисерам зі сценічною мовою, допомагав робити концерти. У 1993 році здобув своє перше звання лауреата Другого всеукраїнського конкурсу «Вишневі усмішки». 1996-го поїхав на конкурс Андрія Сови, де отримав третю премію. Із цього часу в мене розпочалася професійна хода саме гумористичною сценою.

- У вас четверо синів. Хтось пішов батьковою стежкою?

- Так, маю Віталія, Андрія, Ореста та Ігоря. Найбільший талант має Андрій, він читає гуморески. Проте в школі, де вони навчалися, знали, що тато – гуморист, й від усіх моїх дітей вимагали, щоб вони розповідали анекдоти та гуморески. Орест має менший талант щодо сцени, він пішов учитися в будівельний ліцей, і я з ним трошки працюю. Він дуже швидко все схоплює. Вони виступали на загальноміському святі, він навіть якесь місце там посів, мені це приємно. У моїй сім'ї гумористичне ставлення до будь-якої ситуації. Ми з дружиною іноді можемо так жартувати, що діти нас не розуміють і кажуть: «Дай, Боже, усім мати таких батьків, яких ми маємо». Бувають суперечливі ситуації, але все потім переводиться на гумористичний лад. Так ми й дітей учимо - з гумором підходити до будь-якої нестандартної ситуації.

- Як звати дружину? Ким вона працює?

- Дружину звати Руслана. Вона працює кондитером. Оскільки я дуже люблю солодке, то, вважайте, я дружину обирав за фахом. Але вона - людина душі дуже чуттєва, я з нею раджуся з багатьох питань. Вона виступає в ролі глядача, і хоча я сам приймаю рішення, мені цікаво почути думку збоку. Звичайно, перший цензор – моя дружина.

 

Почав із творів незабутнього Павла Глазового

- Твори яких авторів виконуєте?

- Я розпочав читати гуморески, коли був у четвертому класі. У мене була збірочка Павла Глазового, вже не пам'ятаю її назви. Це - мого тата брат приїхав до нас у гості й ту збірочку просто забув. Я знав, що через два тижні він приїде знову, і за цей час вивчив 12 гуморесок та мініатюрок. А що не встиг вивчити - попереписував собі в зошит. Це було моє перше знайомство з гумором Павла Прокоповича. Потім я знайшов книжку Степана Руданського. Звичайно, не всі його твори були в 70-80-ті роки дозволені. Це тепер ми можемо подивитися повний аспект цього майстра.

Наприкінці 80-х у нас почав «вистрілювати» своєю творчістю Микола Савчук. Він написав збірку «Хі-хі, ха-ха. Новітні українські коломийки». Я її купив і, коли їхав на фестиваль гумору й сатири у 1993 році, то із Савчуковими гуморесками. Це був прорив в українському гуморі, бо це була людина, яка почала писати гуморески гуцульським діалектом. А через кілька років я познайомився з Василем Бабієм. Це також цікава особистість – історик за фахом, він також футболіст, директор школи. Мені потрапила до рук його збірочка «Комедія театру абсурду». Я взяв із неї «Гуцульську казку про рукавичку». Із нею поїхав у 1996 році на перший конкурс Андрія Сови й читав її в другому турі. Вона вирішила мою долю - мені дали третю премію.

А перед цим у нас почав «вистрілювати» Володя Пушкар. У нього думка дуже шалено працює. У наших класиків треба прочитати чотири-п'ять куплетів, а потім пішла реприза, а в Пушкаря майже після двох рядків іде реприза. Це був ще один прорив в українському гуморі. Твори Пушкаря й зараз сприймаються дуже добре. Вони написані на діалекті. І на конкурсі Андрія Сови звернули увагу на те, що твори на діалекті. Але ж я приїхав із Західної України. Де ви ще почуєте твори на карпатському діалекті? Зараз, коли їду виступати в Східну Україну, намагаюся брати твори, де менше діалектів, коли ж вони є, пояснюю людям, що це означає. Бо глядачі повинні розуміти виконавця.

Здебільшого я з цими авторами й працюю. Є ще в нас, в Івано-Франківську, самодіяльний автор Ярема Дзибик. Він пише невеликі мініатюрки. Але вони дуже влучні.

- Ви закінчували школу й училище з класу баяна. Щось співаєте на сцені?

- Я – драматичний актор, тож намагаюсь обирати драматичний репертуар. Тому не поєдную пісенний і гумористичний жанри. Ті гумористи, що починають співати, їм уже нема чого читати. Я схиляюсь до думки, що пісенний жанр – це пісенний, а гумористичний – це окремий жанр. Якщо є якісь елементи, то я їх вношу до твору. Я собі роблю якісь обрамлення, якісь заставочки. Але щоб ставив завдання, що маю виконувати пісенну річ, так не роблю. Зазначу, що люди зараз хочуть чути слово не лише зі сцени, а й на весіллях, днях народження, корпоративних святах. І я думаю, це нормально, що артист іде до людей. Тому що іноді кажуть: от ти артист, ти йдеш на весілля... Що в цьому поганого? Навчати людей гумору, як маєш спілкуватися, як треба жартувати. Та зрештою минуло небагато – 15-20 років, і цим займаються відомі народні й заслужені артисти. Я думаю, що також правильно це роблю. І таке живе спілкування з людьми, воно якраз визначається на цих забавах – на весіллях, корпоративах. Тому що там іде імпровізація. Там уже не пройдуть завчені варіанти. У залі хтось щось сказав, і треба реагувати, парирувати. Це - дуже добра школа. Я б порадив артистам-початківцям, які хочуть здобути великих вершин на сцені, не боятися спілкуватися з народом, тоді буде добре й на професійній ниві.

 

Відзнаки – справа наживна

- Ваші звання, інші здобутки?

- Лауреат Прикарпатського фестивалю "Андрея", лауреат Всеукраїнського конкурсу гумору й сатири, лауреат Міжнародного конкурсу читців імені Андрія Сови, лауреат фестивалю «Воля», дипломант фестивалю «Перлини сезону», маю медаль Степана Олійника "За благодійну діяльність".

Я ніколи не ставив собі за мету здобути звання, тому що в нас зараз є багато заслужених артистів, яких люди просто не знають. Мене кличуть як Ігоря Чепіля, а не як заслуженого чи народного артиста. Звання – це похідна. Це не має бути самоціль життя. Якщо людина має звання, а творчості не показує, це неправильно.

- Ви вважаєтеся приватним підприємцем. Із податковою проблем немає?

- Не буває. До мене навіть приїжджали з телеканалу «1+1», тому що я - єдина людина, яка працює на весіллях і зареєстрована в податковій. Я вже років п'ять-шість плачу податки, в Пенсійний фонд. До речі, так дуже комфортно працювати. Притримуюся думки моєї бабусі, яка казала: «Треба робити щось одне й по-людськи». Але коли людина працює на сцені в суботу-неділю, а в понеділок сідає за кермо або стає за верстат на підприємстві - це не має так бути. Щось треба робити одне. Через це я залишив школу, залишив філармонію, зареєструвався приватним підприємцем. Думаю, що я на правильній дорозі.

- Ви у 13-й школі все-таки викладали музику й співи? Тобто, були вчителем?

- Перш за все, я прийшов як акомпаніатор уроку "Ритміка". А директорка каже: треба щось брати ще, у нас учителі «б'ються» за години, а ти кажеш: «Мені поменше годин». Вони дали мені початкову школу. Але я зробив свій підхід: не користувався тими навчальними планами, які рекомендувало Міністерство освіти. У мене - свій план. А коли була перевірка, я писав те, що їм треба. Проводячи урок, старався виходити з життєвих потреб, наприклад, розучував пісню «Многая літа». Коли ж мені зауважували, то відповідав: «А вам не соромно, коли на весіллі чи на дні народження немає з ким «Многая літа заспівати?» Ми розучували також обрядові пісні, гаївки. Я розумів, що саме дітям треба знати та щоб їм було цікаво. Навіть розспівку в початковій школі перетворив на гумористичний лад:

Добрий день, добрий день,

Впав на бабу сухий пень,

Як це заспіваєм,

Зразу посідаєм.

Так файно починався урок музики. У мене не було жодного учня, який би не знав тривалості нот, розміщення їх на нотному стані, не знав динамічних відтінків і не знав би інтервалів. Оце було те, чого я вимагав. Решту, казав, ви будете бачити, чи це потрібно вам чи ні. Але я знав, що школа - це не моя справа. Це - від безвиході. Завод став, палац культури закрили. Я змушений був десь працювати, бо не мав такої роботи як зараз. Якось до мене прийшов на урок колега-співак, посидів і каже: «То тобі воно все це треба?» Я йому дякую по сьогоднішній день – я тоді написав заяву.

- Чи ви якось за учнями своїми стежили: ким вони стали?

- Зараз багато моїх учнів зареєстровані в соціальних мережах і просяться в друзі. Бачу - 13-а школа. «Ігоре Ярославовичу, ми пам'ятаємо, знаємо...» Так само і з хором у мене були аналогічні ситуації. Адже я робив чотириголосний мішаний хор – тепер дуже рідко таке зустрінеш. Я починав із 11 класу – з хлопців і дівчат. І хор посів третє місце в міському конкурсі. Директорка була здивована, каже: «Ми не один рік б'ємося... Ми перекривали всі двері й заганяли учнів на заняття хору, а тепер до мене учні самі підходять і запитують, коли буде хор». Директорка мені:

- Що ви з ними робите?

- То, - кажу, - мої маленькі секрети.

Потім мені дали восьмий клас. Там також цікаві ситуації були...

 

Пити горілку навчайте вдома!

- Кажете: «Цікаві ситуації». Можна конкретніше?

- Я після того, як хор виступив, купував дівчатам торт і пляшку вина, а хлопцям - щось міцніше. І казав: «Щоб я вас у школі не видів!» І все, але суто 11-му класу. На другий тиждень до мене, до хору вже черга стояла. До дітей треба мати підхід, особливо до дорослих. Мій тато говорив: «Треба дитину вчити пити горілку вдома, щоб це було культурно, в культурних межах, головне, в міру». Оте почуття міри має бути протягом усього життя.

- Ви себе й далі бачите на сцені?

- Це важко сказати. Життя вносить іноді несподівані корективи. Але поки що все показує, що я йду правильно. Останнім часом моє мистецтво дає мені змогу годувати свою сім'ю, маю можливість себе реалізувати. Я схиляюся до думки, що не завжди гонорар визначає рейтинг артиста. Є такі концерти, як «Олійниківські читання» – це не комерційний проект. Мені кажуть: «Як? Ти їдеш за 800 кілометрів, і тобі там тільки за дорогу повертають?» Я відповідаю: «Не завжди в коштах воно визначається. Головне - зустріч із колоритними людьми». Знайомство також багато вартує в цьому житті. І коли люди спілкуються наживо – життя прожите недаремно.

 

Анатолій Демчук - взірець

- Яких артистів ставите собі за приклад і на кого рівняєтесь?

- Ну, зараз уже й на мене рівняються, бо гумористичний жанр в Україні майже похоронили, зокрема, «Вишневі усмішки». Я тричі був на них, виступав у палаці культури «Україна». Ці концерти знімало телебачення, це все тоді транслювавлося. Це було прекрасно. Похоронили, на жаль, цей фестиваль. Ми вмикаємо телевізор і бачимо примітивний російський гумор. Український гумор на телебачення не пускають. А тоді, коли я починав (1993 рік), моїм еталоном був Анатолій Демчук. Мені імпонувала його подача матеріалу зі сцени. І я дуже радий, що згодом із ним познайомився на конкурсі Андрія Сови. Ми потоваришували й товаришуємо понині. Навіть на минулих «Олійниківських читаннях» я йому сказав: «Толю, ти собі не уявляєш, ти був мій еталон на сцені. Я перейняв твою подачу матеріалу, твою міміку, жести». Я справді вважаю, що це дуже талановитий актор. Можливо, були й інші, але мені імпонував саме Анатолій Демчук.

- А він - учень Андрія Сови...

- Так. Бачите, як воно все зав'язалося. Я став лауреатом премії Андрія Сови - першого конкурсу (1996). І цього року приїхала на «Степанову весну» Валя Сова, яка вела тоді заключний концерт. Ми не бачилися 17 років. Вона впізнала мене й сказала: «Ігорю, я тебе дуже добре пам'ятаю. Ти там виступав у гуцульському костюмі». Приємно. Так має й бути. Люди повинні цінувати оті зв'язки, спілкування – це дуже важливо.

 

Твори повинні бути смішними для виконавця

- Які твори вам найбільше подобаються?

- Коли я беру до рук гумореску, вона має бути, найперше, смішна для мене. Якщо вона не смішна для мене, я ніколи її в роботу не візьму. Коли береш твір, починаєш його розробляти: зробив кілька образів (п'ять-шість) і перевіряєш на концертах, який образ краще сприймається. Буває, що жодний образ не пройшов. Відкладаю твір. Але буває, що твір йде «на ура» з першого разу – таких мало – наприклад, у Миколи Савчука «Про ліфт», у Василя Бабія «Новий салат», їх я дуже часто читаю. Такі твори можна перерахувати на пальцях. А інші... Після першого конкурсу Андрія Сови мій іванофранківський друг порадив мені поспілкуватися з режисером. І я, будучи лауреатом двох фестивалів, поспілкувався з ним, і він мені дуже багато допоміг. Це, на жаль, уже покійний Марко Свідерський. Він мені почав розгортати гумор у дещо іншій площині: саме він мене почав учити робити різні характери, персонажі, а потім уже з цього вибирати ментальніші. Ми працювали з ним три-чотири роки. Потім я зробив творчий вечір в Івано-Франківській філармонії. І я збоку побачив себе зовсім інакше, бо до цього вважав, що я вже все знаю. Виявляється, це не так. Ніколи не треба стидатися звертатися до людини, яка тобі може щось порадити, допомогти. Бо в нас є багато народних і заслужених артистів, які говорять і співають одне, а мімікою й жестами – зовсім інше. Це все має бути в гармонії.

- У вас, у Західній Україні, є гуморист Грицько Драпак...

- Так, у Тернополі. Нещодавно хлопець відзначав 50-річчя. Він зібрав нас усіх у гумористичному центрі. Дуже гарний концерт вийшов. А в нас ще є в місті Тлумач (таке гарне містечко з гарними народними традиціями) – 20 років фестивалю "Андрея". У ніч на Андрея завжди робили збитки (з 12 на 13 грудня). Спочатку це був фестиваль, давали місця, грамоти, премії. Але треба взяти до уваги, що на Прикарпатті багато гумористів - більше, ніж у всій Україні загалом. Із Грицем Драпаком ми часто зустрічалися на цьому фестивалі. Але перше знайомство з ним у мене було в Одесі, на конкурсі Андрія Сови. Я тоді став лауреатом, а він – дипломантом. Дуже колоритна людина, колоритна особистість. У нього такий тембр, що тільки виходить і говорить два слова, байдужим уже не залишається ніхто. Я йому хочу побажати всіх благ. Із нагоди 50-річчя йому дали звання народного артиста України. Він молодець, на правильній дорозі. Він не є заздрісний, дуже щира людина. У нас усі такі – Володя Пушкар, Микола Савчук... Це дуже прості люди в спілкуванні.

Шкода, що з нашої західноукраїнської гумористичної тусовки випав Роман Солило (він грав роль Гані Полупанцевої), рак шлунку, відійшов у вічність рік тому). Це була дуже колоритна особистість. Він один із співзасновників театру «Крива люфа», який тоді їздив Україною зі своїми виставами («КГБ-дейка», «Привид комунізму ходить по Європі»). Це були дуже вдалі вистави. Люди відходять, але ми далі повинні нести гумор, щоб він відповідав тим темам, які люди хочуть чути. Не треба лише задавати свою тему, треба прислуховуватися до людей. Я виходжу на сцену, запланував собі одне, але через кілька слів у голові переформатовую свій виступ.

- Ви починали з гуморесок Павла Глазового, із ним удалося зустрітися?

- Ми зустрічалися на «Вишневих усмішках», потім був його ювілей, який готувала асоціація діячів естрадного мистецтва. По радіо було оголошення, що запрошуються лауреати конкурсу Андрія Сови. Я зателефонував до Павла Прокоповича (він мені свій телефон дав), він сказав, що цим займається Віктор Герасимов, а той пояснив, що є певна квота. І до Глазового я на творчий вечір не потрапив. Шкода, але я з ним спілкувався тільки по телефону, бачив у палаці культури «Україна». Мені приємно, що мав нагоду зустрітися з таким видатним майстром гумористичного українського слова.

 

Із Прикарпаття – на Одещину

- На «Степанову весну» як ви потрапили?

- Завдяки Віталію Краснюку. До речі, конкурс Андрія Сови усіх нас зібрав докупи. Віталій був тоді шеф-редактором газети «Від вуха - до вуха». Він пропагував ту газету в Одесі. «Вишневі усмішки» тоді вже переставали дихати. Віталій і каже: «От є такий фестиваль «Олійниківські читання», я вже їздив кілька разів, їх організовує Леся Степанівна Олійник. Давай, я тобі дам її телефон». Я зателефонував, представився. Вона сказала: «Мені дуже приємно, бо до нас із Західної України ще ніхто не приїжджав». Вона мені передала чотири томи помаранчевого кольору творів Степана Олійника. Попросила щось із них вибрати. І я вивчив та й поїхав. Раніше я чув твори Степана Івановича. Але не акцентував на них уваги. Мої перші твори, які я виконав – «Деревенские мальчики» (уривок) і «Ще як не видно буде дуба». Це мої перші твори, які я привіз на Олійниківські читання в Одесу. Колись це традиційно було в театрі Василя Василька, а потім уже ми їхали в Балту, Пасицели, Левадівку. Зараз, у зв'язку з недостатнім фінансуванням, цей фестиваль скромніше проводиться. Але завдяки Лесі Степанівні він живе. Дай, Боже, щоби кожна людина так любила свого батька, як Леся Степанівна Олійник!

- Дякуємо за відверту розмову. Хай вам щастить!

 

 

IMG_5788

Група митців, котра брала участь у ювілейних заходах із нагоди сторіччя від дня народження Степана Олійника. У верхньому ряду (зліва направо) - майстри розмовного жанру Анатолій Демчук й Ігор Чепіль. У нижньому ряду (в білій куртці) - Леся Степанівна Олійник (Одеса, 2008 рік)