СОВА Андрій

0ЗАКОХАНИЙ БУВ В УКРАЇНСЬКИЙ СМІХ,

ЩО ЗІГРІВАВ І ЧАРУВАВ УСІХ

ВІРА СЕРЕДА

Народний артист України Андрій Сова понад три десятки років дарував гумористичне мистецтво зі сцени, знявся у 45 фільмах, серед яких найбільш відомі – «Два бійці» (1943) і «Королева бензоколонки» (1963). Навіть коли митця здолала тяжка недуга, він не здався, не змінив ритму свого життя. Читав класику, написав книгу спогадів «Дорога до сміху. Сторінки біографії», спілкувався з артистичною молоддю, передаючи їй секрети майстерності.

Наша зустріч із дочкою митця Валентиною - актрисою Київського театру «Колесо», викладачкою театральної майстерності Київської дитячої академії мистецтв - відбулася під час Міжрегіонального літературно-мистецького фестивалю українського гумору «Степанова весна», де вона була серед почесних гостей і взяла участь у концертах у Балтському й Миколаївському районах Одеської області.

Ми багато говорили з ВАЛЕНТИНОЮ СОВОЮ про Степана Олійника, з яким вона була особисто знайома, і, звичайно ж, про її видатного батька АНДРІЯ СОВУ.

 

 

Сторіччя відзначили у колі тих, кому дороге ім'я Андрія Сови

- 30 грудня 2012 року батькові виповнилося б сто років, - розпочала свою розповідь Валентина Сова. - Так сталося, що він завжди святкував свій день народження в Новий рік. Ми ж відзначили цю пам'ятну дату в день святого Андрія Первозваного - 13 грудня – в київському театрі «Колесо» (Андрій Сова помер 11 грудня 1994 року, а ховали його 13 грудня. – Авт.). На урочистому вечері виступили Анатолій Паламаренко, Леся Олійник, учень і студент батька Анатолій Демчук, ансамбль «Кобза», який багато гастролював із батьком, друзі, родичі, із Відня приїздив мій брат Олександр, де працював при МАГАТЕ. У такій теплій сімейній атмосфері пройшов цей вечір пам'яті.

Долучилося також Міністерство культури, бо була постанова Верховної Ради України від 22.05.2012 «Про відзначення 100-річчя з дня народження Андрія Сови».

Спочатку планували провести цей захід у філармонії, але потім обрали театр, де більш камерна атмосфера. Хоча батько виступав і на стадіонах, й у великих палацах (наприклад, «Україна») та майданчиках, усе ж більше полюбляв камерну атмосферу. Він хотів бачити очі глядача, перевірити, чи доходить до адресата його гостре слово. Ми прагнули зібрати в залі глядачів не для галочки, а тих, кому дороге ім'я батька.

 

Формула успіху співпраці двох митців

- Пані Валентино! Ваш приїзд на «Степанову весну» не випадковий, адже Степана Олійника й Андрія Сову поєднала багаторічна дружба й співпраця.

- Це так. Проте час дуже швидко плине, й акторська праця забувається, стирається з пам'яті. Актор має значення і вплив на глядача лише тоді, коли виступає. У письменника дещо інша доля – його слово залишається на сторінках книжок.

Степана Олійника й батька об'єднувала дружба. Зараз я в особі Степана Івановича бачу свого батька. Багато творів прозвучали під час цьогорічного фестивалю українського гумору «Степанова весна» зі сцени, зокрема, й із репертуару батька. Між ними була плідна співпраця. Звичайно, талант Степана Івановича довершував усе це. Проте в батька була риса, характерна для нього, - спостереження людського життя. Він спостерігав за характерами, якимись цікавими випадками, постійно щось занотовував, потім телефонував Степану Івановичу й розповідав: «Зустрілася мені така жіночка чи хлопець...» Він змальовував цей характер, міг зіграти його, а Степан Іванович майстерно описував. Правильно кажуть, що багато гуморесок народжуються з анекдотів. А це ж усмішки з народного життя. Просто їх треба помітити.

Бувало, Степан Іванович телефонував і говорив: «Андрію Корнійовичу, хочу вам прочитати. На ваш розсуд, як це буде?» Тому що батько завжди спостерігав, як реагує публіка під час концерту. Степан Іванович писав, але він не відчував того моментального реагажу в глядацькому залі. Унаслідок цієї співпраці народжувалися гуморески, що мали неабиякий вплив, тому що були з народу. Батько у нас був такий «розвідник». Він ішов у народ за майбутніми творами.

- Чи були якісь особливі моменти в Андрія Корнійовича при підготовці до виступів?

- Концерти розписувалися на місяці вперед. Збереглося багато зошитів, записників, де він нотував кожен день - де виступав, у якому місті, райцентрі чи селі, що це за клуб, що читав (увесь свій репертуар). Для чого? Щоб наступного разу, опинившись знову на цій сцені, він не повторювався, бо вважав, що не повинен повторювати твір, що вже тут прозвучав.

 

На шкільній сцені читав Шевченка, Франка, співав у хорі і грав у п'єсі «Робін Гуд»

 

- Ваш батько, як і Степан Іванович, народився на Одещині.

- Так, 30 грудня 1912 року в Одесі, на Молдаванці. Його батьки працювали на телеграфі. Заробляли небагато, проте приділяли багато уваги вихованню дітей. Андрія віддали до приватного дитячого садка Клавдії Шевельової, метою виховання якої був розвиток творчих здібностей у дітей, творче ставлення до всіх предметів.

Із книги спогадів Андрія Сови «Дорога до сміху»:

«Певен, що багато хто про цю вулицю ніколи нічого не чув, тому для уточнення нагадаю: Балківська — перша й разом з тим остання вулиця Молдаванки... Якщо дивитися з боку Слобідки-Романівки, то перша, а як глянути з моря, то вона, звичайно, закинута аж на самісінький краєчок міста...

Так чим же пам'ятна, чим же знаменита вулиця мого далекого дитинства? А тим, що саме на неї виходив одним боком непоказний будиночок, стулений зі світлого вапняку-черепашнику, традиційного в тих краях будівельного матеріалу. Мені пам'ятна вона, бо в отих вапняково-черепашникових хоромах опівночі 30 грудня 1912 року вперше пролунав мій голос, сповістивши про мою появу на світ праведний. На той час у домі мого дідуся Онуфрія вже красувалася новорічна ялинка, то, скільки й пам'ятаю себе, день мого народження мої рідні й близькі ніколи окремо не відзначали, його автоматично приплюсовували до новорічного свята...

А щоб остаточно переконати вас, що Балківська була найкращою вулицею в Одесі, кілька слів скажу ще й про канаву — глибокий рів, що тягнувся вздовж усієї вулиці. На його дні дзюркотів теплий каламутний струмочок — стічна водиця з джутової фабрики й коркового заводу. Для дітлахів схили канави були райським місцем. Там ловили вони метеликів, вертунів і замикали в залізні коробочки. Або іригаційними роботами займалися: перегороджували струмочок камінням, своє «Чорне море» творячи. А по тому «морю» пускали кораблики, купалися в ньому, з розплющеними очима на самісіньке дно пірнаючи. Я зі старшим братом Сашком від рання й до смеркання з того курорту не вилазив...

Швидко пролетіли світлі безтурботні дні раннього дитинства. Брата віддали до реального училища Святого Павла, а мене влаштували в приватний дитячий садок Клавдії Василівни Шевельової...

Вчили там малят читати, декламувати, ліпити, малювати й прищеплювали навички «хорошого тону», благопристойної поведінки. У просторій кімнаті на поличках красувалися опудала найрізноманітніших птахів, на стінах — оленячі роги, а між ними — страхітлива морда дикого кабана. В акваріумі поважно плавали дивовижні банькаті рибки, а на підвіконнях з маленьких глечиків стирчали чудернацькі квіти-колючки.

Там усе було нове й привабливе, усе захоплювало. Зеленої глини з великого шматка можна було відколупати скільки тобі потрібно й ліпити півників на двох ногах, а то й коників на чотирьох. Яка то була радість!..

Щонеділі й у святкові дні водили нас на ранкові вистави в Одеський оперний театр. Ми пристойно сиділи на червоних оксамитових стільцях, милувалися сліпучою красою залу, залитого електричним світлом. А коли піднімалася завіса, гаптована золотавими візерунками, линула дивна музика, серед крислатих буйних дерев вигравало хвильками блискуче озеро, ми переселялися в казку, в чарівний світ мистецтва, незбагненний і хвилюючий.

Пізніше я довідався, що за моє перебування в дитячому садку моїй матері доводилося віддавати чи не половину заробітку...

Новий, 1919 рік прийшов без ялинки, без цукерок і горішків. Не приніс навіть подарунків на іменини. У холодних неопалених кімнатах спати лягали рано, економили гас. Було не тільки холодно, а й голодно. Саме в таку скрутну годину батько одержав листа з Полтавщини. Старша сестра Ганна й брати Антон із Кузьмою ласкаво запрошували в гості, в рідне село Олексинці.

Довгенько ми гостювали в тому селі, перебули там лиху годину, а коли повернулися назад, дідуся Онуфрія не застали в живих. Будиночок на Балківській уже нам не належав. Найняли в одного зажерливого домовласника невеличку кімнату — ні сісти, ні встати. Та так і жили...»

- Андрій Корнійович навчався в українській школі?

- Так, в одеській українській школі імені Івана Франка, де працювало багато гуртків за інтересами – спортивний, хоровий, танцювальний, драматичний, була навіть палітурна майстерня. Цікаво, що на п'ять років раніше в школі імені Лесі Українки навчався Степан Олійник. Ці школи були розташовані майже поруч.

Степан Іванович, коли приїхав у Одесу, також жив на Молдаванці. Письменник-гуморист Сергій Воскрекасенко пожартував із цього приводу: «Природа прекрасно потрудилася, поки звела вас».

Батько часто розповідав, що в школі були чудові викладачі, пам'ятав, як їх звали, детально описував уроки вчителя української літератури, який звертався до школярів, роблячи перекличку за класним журналом, наголошував на яскравих прізвищах: «Учні, дорогі учні! Вслухайтеся в ці прізвища. Це ж козацькі прізвища: Сова, Голтвяниця, Пушкар, Пономаренко... Це ж козаки сидять у нас у класі!» Як він читав Шевченка! Така любов у батька була до поезії, до української літератури – все це закладено в школі Івана Франка (До речі, Андрій Сова перейняв від педагога любов до збирання цікавих прізвищ і записував їх. Нині збереглося кілька зошитів із ними. – Авт.).

Учителька німецької мови, німкеня за походженням, вела уроки виключно німецькою, любила викликати батька, який гарно імпровізував і творчо підходив до завдання.

Одеса, оці творчі люди не могли не вплинути на формування таланту майбутнього актора!

Із книги спогадів Андрія Сови «Дорога до сміху»:

«У Олексинцях на Полтавщині закінчив я два класи, потім в освіті моїй настала вимушена пауза. А коли батькові знову пощастило влаштуватися на одеський телеграф, справи наші покращали. Ми з братом знову пішли до школи, я в третій клас, а Сашко — в четвертий.

Наша семирічка вважалася зразковою. Таких тоді в Одесі було не більше двох. Оригінальна двоповерхова споруда з фронтоном нагадувала велетенську сіру птицю на злеті. Поруч рівненький майданчик, оперезаний жовтим черепашником. На парадних дверях дугою напис: «Школа імені Івана Франка, число п'ять». А трохи нижче адреса: «Вулиця Зовнішня, 32».

Вестибюль розкішний — з різноманітними нішами, портиками, ліпними прикрасами. А далі учительська, канцелярія і кабінет самого директора — Петра Максимовича Нестеренка...

Із вестибюля на другий поверх вели широкі мармурові сходи з поруччям яскраво-вишневого кольору. Там був актовий зал місць на двісті... Щосуботи в залі відбувалися спортивні заняття, репетиції танцювальних і драматичних гуртків. Хоровому співові навчав там композитор Володимир Милентійович Шаравський.

Та й це ще далеко не все. У сухому світлому підвальному приміщенні були столярна й палітурна майстерні, гардероб, та ще й буфет із гарячими сніданками. Уявляєте, в якій прекрасній школі нам пощастило вчитися? ...разом зі мною в третьому класі навчалися не лише дівиці, а й заміжні молодиці. Майже всі переростками були... Народ в основному пролетарський. Одягнені бідненько, хто в чому, але охайно, чисто. Тоді санітарії, естетичному вихованню в школі надавали особливої ваги. Учнів привчали цінувати й берегти одяг, книжки, зошити. Щоб десь хтось подряпав стіну або порізав парту? Ні, такого не було і бути не могло...

Незабутні вчителі

То були артисти в найблагороднішому значенні слова цього. Бачили б ви, як проходили в нас уроки німецької мови! Бувало, дзвоник ледве встигне звук подати, як у класі вже з'являється вчителька...

І ми безшумно сідаємо. А Маргарита Едмундівна протирає пенсне, й починається не просто урок, а цікава, захоплююча гра. Тихенько наспівуючи «О майн лібер Августін, Августін...», вчителька кладе на стіл портфеля, уявно викладає з нього уявні яєчка й теж уявно розкладає їх на салфетці. Потім береться в боки й сідає, як справжня перекупка біля свого краму. Далі викликає нас по одному, і ми з нею торгуємось, сперечаємось, хвилюємось, дивуємось. Розмовляємо виключно по-німецьки. Маргарита Едмундівна вимагає від нас життєвої вірогідності, чутливо реагує на найменшу неточність у вимові, в інтонаціях.

Як я любив цю вчительку з її винахідливими вигадками! І Маргариті Едмундівні подобались мої імпровізації. Особливо коли брав неіснуюче яйце й примруженим оком розглядав його, повернувшись до вікна, тряс його біля вуха: чи не бовток? І клав обережненько на стіл, щоб не розбити: «Ес іст цу тоєр» (Це дуже дорого)...

Та, мабуть, найяскравішою постаттю був учитель української мови і літератури Кость Федорович Арсені. Не можу пояснити, як то в нього так виходило, що його уроки минали навдивовижу швидко, одним духом. Ми завжди дивувалися: невже дзвінок?

...Виймав із кишені білосніжну хусточку, складену вчетверо, проводив нею по вусах і тихим голосом запитував:

— Скажіть, будь ласка, чи всі діти присутні згідно з класним журналом?

Староста Василь Нечипоренко доповідав:

— Ні, не всі, Костю Федоровичу. Є хворі.

— Тоді, прошу, зачитайте, хто є. Тільки, будь ласка, за абеткою, чітко, голосно, виразно.

— Асауленко, Байда, Бойчук, Голтвяниця, Крикун, Ковбаса, Наливайко, Пишний, Пушкар, Сова, Твердохліб...

— Не поспішайте, Василю Нечипоренко, вимовляйте кожне прізвище чітко. А ви всі прислухайтеся до цієї чудесної народної музики. За кожним прізвищем — історія наших предків. Прізвища шанувати треба, вдумуватися в них. Це дарує естетичну насолоду. Отож не поспішайте, Василю.

— Тесля, Трикоз, Шевчук, Шелест, Шовкопляс, Фурман, Яремко...

Учитель слухав, примруживши очі й схрестивши на грудях руки...

Коли ж до кінця уроку залишалося декілька хвилин, Кость Федорович ласкаво звертався до всіх нас:

— Прошу, заспівайте, діти, мою улюблену...

— Я зараз не пам'ятаю всіх слів цієї пісні, але один куплет закарбувався міцно:

В могилі спить батько Тарас,

Багато зробив для народу,

Багато зробив він для нас.

...Школо, школо, найясніша часточко життя мого! Ніколи тебе не забуду... Тут уперше почув і побачив молодих Павла Тичину й Володимира Сосюру. На шкільній сцені читав Шевченка, Франка, співав у хорі і грав у п'єсі «Робін Гуд». Хіба таке може забутися?»

 

Чим більше плавав, тим менше втішала морська спеціальність

- Усе ж першою дитячою мрією було стати моряком?

- Закінчивши школу, батько вступив у Одеське морехідне училище. Одеса, любов до моря не могли не посприяти цьому. Усі хлопці тут ставали моряками, й батько в тому числі. Він мріяв потрапити на борт великого корабля. Але вийшло так, що по закінченні навчання в країні не вистачало трактористів, механізаторів, а в нього була спеціальність механік-моторист. І він отримав направлення в село – працювати на землі, ремонтувати на МТС трактори.

Уже згодом батькові видали морехідну книжку, й він став моряком далекого плавання на теплоході промислового призначення «Цюрупа», що перевозив різні товари, й батько об'їздив увесь світ. Увечері, виконавши всю роботу, матроси збиралися біля кормового трюму, що називали «брехайлівкою», й розповідали жарти, співали під гітару пісні. Батько також мав успіх - робив дружні шаржі на своїх друзів. Він казав: «Ця «брехайлівка» подарувала мені таку школу! Дала театральне загартування».

Із книги спогадів Андрія Сови «Дорога до сміху»:

«За путівкою комсомолу всіх хлопців — випускників школи імені Франка направили на підготовчі курси в Одеське морехідне училище «Радторгфлоту», аби за рік стали придатними до роботи на морських пароплавах...

...у свідоцтві про закінчення училища значилося: «Протягом усього терміну навчання знання виявив добрі. Постановою Державної комісії від 3 січня 1933 року присвоєно кваліфікацію моториста 1-го класу Морського торговельного флоту»...

Майбутнє стелилося перед нами пишним килимом, пахло мандрівкою аж до Сейшельських островів, де квітнуть кокосові пальми і падають на голови банани...

Із мандрами в бананові краї довелося зачекати. Наступного дня нас викликали на серйозну розмову до райкому комсомолу. Молодий чубатий райкомівець сказав:

— На вас, хлопці, покладаємо великі надії,— і стукнув олівцем об стіл.— Є вказівка! Область готується до сівби, а техніка підводить через нестачу кваліфікованих кадрів, бракує спеціалістів-мотористів... Ви повинні... вирушити на станцію Раухівку, а звідти в МТС, що при радгоспі імені Тараса Шевченка...

Йшов мені двадцять перший рік, коли прямував я дерев'яним помостом Платонівського молу до місця призначення — на теплохід «Цюрупа»...

...я гордо вручив свої «вірчі грамоти». Змірявши мене з ніг до голови уважним поглядом, помічник запитав:

— Справді любите море? Чи це романтика, якої вистачить на один рейс? Чи не помилились ви трапом, обираючи професію?

Такого прийому я, звичайно, не чекав. Зрозумівши це, очевидно, з виразу мого обличчя, помічник капітана перемінив тон:

— Гаразд, ходімо в каюту. — І вже на ходу: — Саме море дасть оцінку, на всі запитання відповість.

...За період плавання на «Цюрупі» вражень набрався, як май груш: і тигрових акул у Червоному морі бачив, і на тлі діючого вулкана Етни фотографувався, і голубів годував на площі Святого Марка, погостював і в Марселі, і в Трієсті, і в Генуї, і в Ліворно... Цікаво було, що й говорити.

...У 30-х роках на торговельних малотоннажних суднах не було ні патефонів, ні грамофонів, ні радіоточок. Вільна від вахти команда збиралася біля кормового трюму. Ховалися в холодок під туго напнутий тент. Там можна було забити «козла» чи пограти в шахи, послухати цікаву історійку чи анекдотик, коротше кажучи, згайнувати час до наступної вахти. Це місце боцман охрестив «брехайлівкою».

Отож, бувало, мене й просять:

— Совушко, підкинь трошки гумору. Зобрази парочку речей із власного життя!

А я хлопець був не з тих, кого проханими називають, не ламався, як дешевий пряник. Навпаки! В такі хвилини прокидалося нестерпне бажання показати, на що здатен, зобразити все, що бачив і запам'ятав. Усе бгав у свій репертуар — кумедні оповідки, жарти, анекдоти. Імпровізував на ходу, вигадував монологи й діалоги. Дійовими особами ставали й шкільні вчителі, й матрос-кочегар із «Трьох святителів», і клоуни, і борці. Щедро витрушував свої запаси.

...Успіх породжував натхнення, віру в свої здібності,— і я ретельно готувався до наступних атракціонів. Хотілося являтися перед товаришами в нових ролях, не повторюватись. Включав до репертуару байки, вірші, компонував сценки з гуморесок Василя Чечвянського, рідного брата Остапа Вишні.

Охочих послухати мене ставало все більше. А в душі моїй коїлося щось неймовірне, самому мені незрозуміле. Чим більше я плавав, чим більше бачив і взнавав нового, чим уважніше придивлявся до людей, тим менше втішала мене моя морська спеціальність. Вахти здавалися тягучими, нудними. Бувало, серед ночі прокинуся й лежу до ранку з розплющеними очима. І все частіше згадувались слова, якими зустрів мене помічник капітана:

— Чи не помилилися ви трапом?..»

 

Театральне училище і перша кінороль

- Отже, Андрій Сова вирішив вступати в театральне?

- Батько розповідав: «Я довго вагався, чи вступати в театральне училище, чи залишатися на «Цюрупі». Але все ж наважився: підготував уривок із поеми «Сон» Тараса Шевченка, твори Василя Чечвянського (брата Остапа Вишні) й Степана Руданського». «Куди я пішов? Що мені тут робити?» - подумав, прийшовши на екзамен і побачивши комісію.

Із книги спогадів Андрія Сови «Дорога до сміху»:

«...За довгим столом сиділа комісія.

— ...Сова, підійдіть до столу.

І моє прізвище прозвучало для мене як незнайоме, чуже.

— Ну, молодий чоловіче... щось не бачу вашої анкети. Ви десь навчаєтесь? Чи працюєте? — запитав бритоголовий чолов'яга.

Я перевів дух і почав спокійно відповідати.

— Зрозуміло, зрозуміло. Моряк хоче стати артистом. Так що ви нам запропонуєте? З чого почнем? Які будуть міркування в членів комісії?

— Хто такий Керженцев? — пролунало із залу. А по паузі: — Які знаєте п'єси Гауптмана?

І запала тиша, глибока, як прірва. Я нараз відчув, як у ту прірву провалились усі мої мрії і надії. Самопочуття було таке, ніби з мене помпою викачують повітря. Секунди здавалися вічністю...

Бритоголовий пожалів мене.

— Ну, голубчику Овсію Павловичу, ви перестарались. Він має право цього й не знати. Давайте шукати головне.

А мені сказав ласкаво, по-батьківському:

— Хай це вас не бентежить.

Вийдіть на сцену і прочитайте нам, що знаєте. Прошу...

За якусь хвилину я вже стояв на підмостках, освітлений яскравими лампочками. З залу почувся той самий недоброзичливий голос:

— Ми вас слухаємо, починайте.

— Тарас Шевченко. Уривок з поеми «Сон», — оголосив я, не пізнаючи свого голосу.

Від пережитого хвилювання в роті пересохло, язик повертався з трудом, але це швидко пройшло. Читав досить гладко, зрідка поглядаючи на комісію.

— Скажіть, — звернулися до мене. — Ви з ким готували цей уривок?

Я тоді навіть не знав, що можна готувати з кимось, і збрехати не наважився.

— Добре, добре. А чи є у вас щось комічне, веселеньке — Зощенко, Руданський чи Дем'ян Бєдний?

Отут мене ніби підмінили!»

- Восени 1935 року батька зарахували до Одеського театрального училища (нині воно реформоване в технічне зі спеціальностями: музичне мистецтво, народна художня творчість, театрально-декораційне й акторське мистецтво, світлотехнічне забезпечення видовищних заходів).

Щойно батько розпочав навчання, як на курс прийшов помічник режисера фільму Григорій Борисович Фурман й запросив його пройти кінопроби. Художня рада затвердила батька на одну з провідних ролей Костя Григоренка у фільмі Мирона Білинського «Стара фортеця» за відомим однойменним твором Володимира Беляева. У фільмі також грав Марк Бернес.

Знімали фільм у Одесі, Ялті й старовинному українському місті Кам'янці-Подільському. Коли зняли перший дубль за участю батька, режисер задоволений підбіг до нього, міцно обняв, попрохав тарілку і з усього маху торохнув об підлогу: «На щастя! На удачу!»

Роль у батька була трюкова, цікава, з безліччю відчайдушних бійок. Доводилося стрибати у воду з височенного моста. Його наставником і натхненником за сценарієм був осавул Гржибовський, якого грав Марк Бернес. Акторський склад ряснів популярними тоді іменами. Сергій Петров — улюбленець одеської публіки, Олександр Мельников, який з успіхом зіграв роль моряка у фільмі «Біліє парус одинокий», Сергій Мінін, відомий по «Сумці дипкур'єра». Особливо запам'ятався батькові Марк Бернес. Це саме він підтримав його кандидатуру на художній раді.

А потім була зустріч і співпраця із режисером Володимиром Брауном.

Із книги спогадів Андрія Сови «Дорога до сміху»:

«Наприкінці 30-х років із Ленінграда на Одеську кіностудію приїхав режисер Володимир Браун з готовим сценарієм. Володимир Олександрович в кінематографії був пристрасним мариністом, палко любив море, тож не дивно, що й привезений ним сценарій мав назву «Моряки».

Дізнавшись, що я недавно був моряком і що з моєї спини ще не всі черепашки обсипались, він запропонував мені роль військового матроса. Роль була не бозна-яка, але я погодився: все, про що йшлося в сценарії, було мені знайоме і близьке. Здавалося, знову повертаюсь у дружну флотську сім'ю...

Фільм зняли швидко. Браун умів чітко організувати роботу. Артисти діяли вільно, мали право імпровізувати просто на робочому майданчику. Чимало ще фільмів поставив невтомний Володимир Олександрович: «Морський яструб», «В далекому плаванні», «Максимко», «Голубі дороги», «Рибалки», «У мирні дні»... І в усіх я знімався. Це зв'язало нас на довгі роки міцною творчою й особистою дружбою».

- У кінороботах Андрія Сови переважала морська тематика. Чи були інші ролі?

- У 1940 році заслужений діяч мистецтв Білоруської РСР Олександр Михайлович Файнціммер запросив батька знятись у фільмі «Танкер «Дербент» за романом Юрія Кримова, його зняли досить швидко.

А після закінчення училища батько взяв участь у довоєнних зйомках фільму «Таємничий острів» Бориса Шелонцева (1941, за твором Жуля Верна) у незвичній для себе ролі мавпи Джуп. Але він не відмовився й сумлінно поставився до її виконання. Фільм знімали в Криму, спека страшенна, на грим він приходив за годину-дві до зйомок, одягав хутряний костюм і чекав на початок.

Якось він присів, бачить: ідуть туристи. Тож вирішив перевірити, чи спрацює цей образ.

Із книги спогадів Андрія Сови «Дорога до сміху»:

«Та які не доводилося грати ролі, головні, чи другорядні, чи й зовсім епізодичні, мене весь час тягло на гумор, на веселе, смішне. Напевне, через це я і погодився залізти в шкуру орангутанга, коли режисер Борис Шелонцев запропонував мені знятися в фільмі «Таємничий острів» у ролі... мавпи на ймення Джуп...

Перед зйомками мене одягли в мавпячу шкуру, до обличчя припасували машкару. Глянув я на себе в дзеркало, і все в мені похололо, хоч надворі стояла справжня субтропічна спека. Достеменний тобі орангутанг, та й годі!

Сів я на валуні біля знімального майданчика, чекаю своєї черги. Аж бачу, підходить група туристів. То я і вирішив трохи людей посмішити, а заодно й перевірити, чи добре мене загримували. Вибіг із-за валуна та як кинусь до тих туристів! Жінки залящали, заверещали і навтьоки, чоловіки за ними, а я навздогін... Коли чую:

— Трезор, фас! (Вкуси тобто).

Лише тоді я помітив, що туристи були з вовкодавом. Дивлюсь — пре на мене клятий Трезор, зубиська вишкірив, як леопард. Що робити?

Зірвав із себе машкару, випручався зі шкури та як загорлаю не своїм голосом:

— Товариші громадяни, зупиніть собаку! Я ж артист!

А після перегляду закінченого «Таємничого острова» ще й «морський вовк», тобто Браун, напав на мене:

— Як ви погодились на таку роль? Несолідно, їй-право! Справжній моряк, здібний артист поліз у мавпячу шкуру. Тьху!..»

- Сценарист і режисер Одеської кіностудії Володимир Браун полюбив батька за те, що він знав море, морську роботу й термінологію, як в'язати морські вузли, налагоджувати машину. Браун дуже цінував такі знання й запропонував батькові роль у пригодницькому фільмі «Морський яструб». Роль капітана Найдьонова виконував Іван Переверзєв, а Леонід Кміт, Ростислав Сушкевич, Олексій Долинін, Віктор Проклов і Андрій Сова грали матросів-комендорів.

 

Воєнні реалії у кіно й житті Андрія Сови

- Пані Валентино! Що розповідав Андрій Корнійович про зйомки під час війни?

- Коли батько знімався у фільмі «Морський яструб», розпочалася війна. Зйомки законсервували. Одна з бомб влучила прямісінько в павільйон кіностудії. Декорацій фільму як не було. Студія припинила роботу. Батько отримав повістку у воєнкомат, зібрав речі, але раптом одержав виклик на кіностудію. У військкоматі його ознайомили з наказом коменданта Одеси, що дали гроші на продовження зйомок фільму «Морський яструб», бо вважали, що бійцям потрібні саме такі фільми, тож його відправлення на фронт відкладається.

В Одесі вже були німці, тож групу транспортували в Новоросійськ. Батько розповідав, що були такі моменти: щойно зняли епізод - і тут же наступають німці, тобто кіношні реалії відбувалися не лише у фільмі, а й у житті. Під час зйомок було чути бойові реальні постріли. Незабаром зйомки в акваторії Новоросійська припинили. Згодом усю натуру знімали в Махачкалі, а на Тбіліській кіностудії озвучили й змонтували фільм. Невдовзі «Морський яструб» вийшов на екрани.

Коли 16 жовтня 1941 року Одесу зайняли фашисти, Одеську кіностудію евакуювали в Ташкент. Батька зі знімальною групою також відправили туди. Уже в Ташкенті по закінченні зйомок «Морського яструба» батько знову пішов у військкомат. Але мали розпочатися зйомки нового фільму «Два бійці», і тут уже Марк Бернес, знаючи батька по «Старій фортеці», порадив режисеру Леонідові Лукову запросити його на роль артилериста. На мій погляд, батько все своє життя відчував якусь свою провину через те, що він так і не потрапив на фронт.

Із книги спогадів Андрія Сови «Дорога до сміху»:

«У момент нашого приїзду на кіностудії ішло велике скорочення штатів. Багатьох співробітників мобілізували на фронт. А мені на комісії військкомату сказали:

— Ви, товаришу Сова, зайдіть до Лукова. Він вас забирає в свою картину.

— Яка ще може бути картина?

— Зайдіть, там дізнаєтесь.

Луков, огрядний, круглолиций, суворо подивився спідлоба, примружив око, ніби щось пригадуючи:

— З ким маю честь? Чим зобов'язаний?

Бернес підказав йому:

— Це Андрій Сова, на роль артилериста...

— У військкоматі були?

— Щойно звідти.

— Тоді більше запитань нема.

Вас викличуть. Тільки чуприну доведеться підстригти.

Я, звичайно, підстригся. А трохи згодом знявся у фільмі Леоніда Лукова «Два бійці» — в ролі артилериста

Учасників фільму було відзначено високими урядовими нагородами».

 

Як майбутня теща передбачила Сові його майбутнє

- Фільм «У далекому плаванні» знімали вже в Одесі?

- 1945 року батько повернувся в Одесу, де мав брати участь у зйомках фільму «В далекому плаванні» в ролі матроса. Одесу вже визолили. Які артисти знімалися разом із ним! Народний артист СРСР Амвросій Бучма, який грав роль боцмана! Народний артист СРСР Михайло Романов, який очолював театр Лесі Українки.

В Одесі після тривалої розлуки Андрій Сова зустрівся зі своїм батьком, від нього довідався, що старший брат Олександр загинув на фронті, а мати, сподіваючись, що він усе ж повернеться, померла - півроку, як її поховали. Отже, залишилися сестра Марія й старенький батько.

Роботи в Одесі не було, тож Андрій Сова вирушив у Київ, його запрошували на Київську кіностудію імені Довженка, яка надала помешкання – кімнатку на сім квадратних метрів.

Із книги спогадів Андрія Сови «Дорога до сміху»:

«Вийшов якось із трамвая і чую:

— Привіт, Андрію!

Дивлюсь, наближається до мене Федір Іщенко, високий ставний парубок, отой, що грав Чижа в довженківському «Щорсі».

Давно не бачилися, було про що поговорити. Жваво розмовляючи, вийшли ми на Хрещатик і зупинилися біля парадних дверей театрального інституту. Федір не без гордості показав пальцем на невелику табличку:

— На базі випускників нашого інституту Київський окружний будинок офіцерів створив новий театр. Я й дружина моя вже третій місяць працюємо в ньому. Трупа укомплектована здібними, роботящими людьми, але ще є вакантна посада, потрібен гострохарактерний, комедійний актор. Поговори з головним режисером. Думаю, на екрані він не раз тебе бачив...

Отак з легкої руки Федора Іщенка мене зарахували штатним актором новоствореного театру...

Театр був мобільний, легкий на підйом. Спектаклі відбувалися за будь-яких умов: у літніх таборах просто неба, у військових школах, на клубних сценах і навіть у солдатських їдальнях, наспіх переобладнаних у концертні зали. Нині часом дивуюсь: як небагато нам було треба! Бо жили ми дружною сім'єю, театр був нашим рідним домом. Не корчили з себе жерців мистецтва, все робили самі, не знаючи втоми: ставили декорації, розклеювали афіші, були вантажниками й носильниками».

- Можемо сказати, що не лише театральна кар'єра вашого батька розпочалась у Києві?

- Так, у театрі будинку офіцерів батько зустрів Галину Жирову - мою маму, яка теж приїхала в Київ і влаштувалась у театр (вона – росіянка, її батько, військовий генерал, служив у Житомирі). Батько грав у виставі мініатюрну роль піаніста. Якось мама запросила в театр свою маму (майбутню тещу Андрія Корнійовича). Моя бабуся Валентина Олександрівна одразу виділила його серед інших чоловіків і порадила дочці: «Галю, ти придивися до цього хлопця, він дуже хороший. Мені здається, у нього велике майбутнє». Хоча роль у батька була малесенька, епізодична.

Згодом батьки побралися. А з тещею все життя в батька були теплі стосунки. Він із великою повагою ставився до неї, хоча, можливо, й були деякі гуморески іншого змісту. Великою трагедією для нього стала її смерть.

Із книги спогадів Андрія Сови «Дорога до сміху»:

«— Товариші, прошу уваги! — сказав якось у репетиційному залі режисер Долинов. — Наш колектив поповнився ще одною актрисою, цього разу випускницею студії Московського Камерного театру. Прошу любити й шанувати: Галина Олександрівна Жирова.

Новенька встала й, зашарівшись, поклонилася присутнім. Артистка як артистка, така ж, як і всі інші. І тут я ловлю себе на слові: ні, для мене вона була особливою. Глянувши на неї, я, тридцятип'ятирічний моряцюга, непробивний холостяк, закохався з першого погляду. Як багато розповів би я про свої почуття, аби був поетом-ліриком! Але оскільки природа не наділила мене таким рідкісним хистом, розкажу лише про окремий епізод.

Наближалася прем'єра спектаклю «Вас викликає Таймир». Галина Жирова грала в ньому одну з провідних ролей. І настав той вечір, якого я ніколи не забуду. У великому залі Будинку офіцерів ніде яблукові впасти. Аншлаг!

Уже після першої дії режисер запросив усіх виконавців на сцену. Ян Олександрович Ямпольський торжествував:

— Молодці! Граєте блискуче!

А наступного дня сама Галина підійшла до мене й радісно сказала:

— Ви вчора моїй мамі дуже сподобались у ролі акомпаніатора. Каже: «Всього кілька слів, одна фраза, а як правдиво зіграно». Поцікавилась навіть, чи ви не піаніст часом...

...згодом Галина Жирова стала моєю дружиною, вірним другом і порадницею. І я дякую долі за це. Вона подарувала мені сина й дочку — Сашка і Валю».

 

Від пересувної групи – до артиста «Укрконцерту»

- Коли ж Андрій Сова досяг нарешті заповітної мрії – читати гумор?

- Можна багато розказувати про акторську кар'єру батька. Театр розформували. Батько з групою колег звернулися в обласну філармонію, підготувавши концертну програму. Проте щоб показати її на сцені, довелося звернутися за підтримкою не в одну інстанцію. Нарешті дали дозвіл на виступи. Концерт і справді виходив великий: цікава п'єса з напруженим сюжетом, музика, пісні, романси, гумор. Пересувалися актори здебільшого попутним транспортом, а то й на своїх.

Проте так склалися обставини, що група розпалась. Маму зарахували до акторського складу Київського російського драматичного театру імені Лесі Українки. Мама розповідала, як би не було скрутно, вона завжди відчувала, що вона - за спиною сильного чоловіка. У період, коли батьки залишилися без роботи (голод, саме народився мій брат Олександр, було скрутно з грошима) батько, маючи необхідні інструменти чоботаря, робив взуття і ніс на базар продавати, щоб прогодувати родину. Він не цурався жодної роботи. Клеїв якісь коробочки з картону, лакував їх і теж продавав.

1948 року починається сценічна діяльність Андрія Сови. У Київській філармонії вирішили поставити п'єсу Степана Олійника, який саме отримав Державну премію за збірку «Наші знайомі». Степан Іванович погодився зустрітися з артистами філармонії й особисто прочитав замовлену одноактну п'єсу «Паша Силосівна Кукурудза».

Хтось підказав батькові, що від режисера багато залежить. Батько вирішив спробувати себе в сольній кар'єрі на естраді, тож витримав конкурс у 1950 році в Київську філармонію, і його взяли.

Треба було обирати репертуар. Він сидів у бібліотеці, вибирав літературу, переглядав підшивки журналу «Перець». Це дуже копітка робота. На мою думку, головне – це обрати репертуар. Можна бути дуже талановитим, але якщо читаєш щось несуразне і не своє... Тоді й вирішив звернутися до Степана Олійника. Відтоді й започаткувалася між Степаном Олійником і Андрієм Совою дружба й творча співпраця.

Це просто щастя для батька. Він усе життя цінував цю творчу дружбу. Почалися концерти, поступово він зайняв в Україні свою нішу, створивши театр одного актора. Через те, що читав коротенькі гуморески, він називав себе «бігуном на коротенькі дистанції». Публіка любила їх: вони були дотепні й злободенні. Люди тоді вірили, що якщо критика пролунає зі сцени, то це матиме відповідний резонанс і щось змінить у житті. «Я любив читати гуморески Степана Олійника, - розповідав батько в своїй книзі. - Подобалися вони й слухачам, Степан Іванович володів хистом вчасно відгукуватися на злободенні теми, що хвилювали людей. І коли я читав про мудрого зава, який чотири роки будував баню, та так і не довів діло до кінця, в залі раз по раз вибухав веселий сміх, лунали схвальні оплески. У відповідь на слова: «Чи не в вас, бува, той зав, про якого я читав?», частенько чулися репліки: «Тут він, у нас».

Це дорогого коштує, що люди приходили до нього, й між ними був діалог. Думаю, що це щастя творчої людини, коли ти розумієш, що твоя робота полягає не тільки в тому, щоб покорчити гримаси й посмішити, а й чимсь допомогти.

1959 року батько став артистом «Укрконцерту».

- Були в репертуарі Андрія Сови й твори Павла Глазового?

- Так, це також була не лише творча дружба, були різні моменти їхньої співпраці. Але батько завжди відбирав у Павла Прокоповича (це був дуже талановитий письменник-гуморист, і людина – філософська така особистість, він прекрасно знав історію України). гуморески, щоб вони були не нижче пояса, як то кажуть. Є така гумореска «Як лякати вовка» (там є рядки «І лупцюй по морді вовка мокрими штаньми»). Оце для батька було неприпустимо. Він казав: «Оце - не моє».

- А вам доводилося виступати разом із батьком?

- Так, ми разом брали участь у «Вишневих усмішках», творчих вечорах. Часто читали в діалозі гумореску Павла Глазового «Йшла Явдоха...»

 

Незабутній день у житті Андрія Сови

- Пані Валентино! День вашого народження позначений важливими подіями в житті вашого батька. Розкажіть про них, будь ласка.

- Я народилася 23 листопада 1960 року. У цей день батько разом із Юхимом Березіним і Юрієм Тимошенком (Штепселем і Тарапунькою) виступали з програмою «Везли естраду на декаду» під час днів української літератури та мистецтва в Москві. Батько грав швейцара готелю «Україна» в Москві, куди приїздить бригада артистів із Києва, а швейцар їх не пускає. Монолог до цієї вистави написав Степан Олійник. Цей монолог увійшов також у музичний фільм «Їхали ми, їхали», який зняли 1962 року.

23 листопада, коли українські артисти виступали у Великому театрі (у мене навіть збереглася програмка), пролунав мій голос. У той же день Верховна Рада України прийняла постанову про присвоєння Андрію Сові звання заслуженого артиста УРСР. І все це в один день: телеграма, що в Андрія Сови народилася дочка і що йому присвоєне звання заслуженого артиста. Цей день запам'ятався на все життя. Ми жартували, що це я принесла йому звання. А 1965 року батько отримав звання народного артиста України.

 

Приклад сильної людини для родини

- Понад десять років Андрій Сова боровся з недугом і не виходив на сцену. Що сталося?

- Батькова хвороба дала про себе знати восени 1978 року, я якраз стала студенткою театрального інституту. Перед цим у нього були тривалі гастролі Америкою, а після повернення стався прикрий випадок. Він вийшов на вулицю погуляти із собакою. Землю припорошило снігом, й один листочок лежав на снігу. Батько хотів його підняти. Раптом відчув страшенний біль у хребці. Зігнувсь і вже не зміг розігнутися. Хоча ноги його турбували й до цього.

Спочатку він ходив із ціпочком, потім узяв милиці. Протягом 16 років він не виходив на сцену. Лише брав участь у «Вишневих усмішках», але виходив зі сторонньою допомогою, або ж сидів за столом.

- Як змінився ритм його життя?

- Це був інший бік його життя. Відомість, знаменитість, успіх. І раптом напруга, пришвидшений темп припиняються, й треба міняти свій стиль. Батько вирішує писати книжку. Щодня він відкриває секретер, дістає свої архіви, систематизує й пише. Писав навіть на моїх зошитах, іноді декілька разів переписував главу, над якою працював. Робив кілька її варіантів.

За 16 років він дав нашій родині – мені, братові, мамі – приклад сильної людини. Він ніколи не поскаржився, ніколи не зганяв на комусь злість, не показував, що він фізично слабка людина. Якщо в нього щось боліло, то зачинявсь у кімнаті й наодинці переборював цей біль.

Він дотримувався жорсткої дисципліни, суворого самоконтролю. Щоранку на сніданок їв вівсянку, яблуко, мед, горіх, щоб не набирати вагу, обов'язково рухався.

Є люди, які одразу зриваються, впадають у відчай. Я не знаю, як би я вчинила, опинившись у такій ситуації. Інколи, захворівши, я одразу згадую батька й говорю собі: «Ну, що там твої проблеми?»

До речі, дача наша в останні роки його життя була така прибрана! Він стелив килимок, опускався на коліна й виполював бур'ян. У вересні ми приїжджали з гостями, й усі милувалися нашою ділянкою. У нього був не лише акторський, а й сільськогосподарський і людський талант.

- Чи була в Андрія Корнійовича можливість спілкуватися з іншими людьми?

- Так. Після вистави в театрі до нас приходили мої друзі, гості. Батько любив спілкуватися, слухати, про що молодь розказує. У нас бував у 90-ті роки минулого століття Валерій Більченко, учень відомого режисера Анатолія Васильєва. Васильєв саме приїхав із Москви, де навчавсь, і запропонував деяким акторам Молодого театру працювати в створюваному ним експериментальному театрі.

На той час я вже десять років грала на сцені Київського Молодого театру. Ідея з експериментальним театром мене зацікавила. Я звернулася за порадою до батька: «Тату, як ти думаєш? Що ти скажеш, якщо я кину все й піду в експериментальний театр, не знаючи, який буде результат. Експеримент. Простий експеримент». Батько порадив: «Іди! Спробуй!»

Мій вибір був цілком закономірний. Авангардні вистави Валерія Більченка мали світовий резонанс. Ми багато гастролювали в Данії, Польщі, були в Москві (Росія).

А в 1994 році батька не стало. У мене відбувся злам у душі. Мій чоловік, актор театру і кіно Володимир Андрєєв працював у театрі «Колесо». Народна артистка України Ірина Кліщевська запросила й мене – я погодилась. Але мені вже було мало виходити на сцену, захотілося спробувати себе в іншій справі – працювати з молоддю, поділитися з нею набутим досвідом і самій повчитися в них. Тож я із задоволенням прийняла пропозицію ректора Київської дитячої академії мистецтв, народного артиста України, професора, прекрасного композитора Михайла Івановича Чембержі викладати дітям.

У Київському академічному театрі «Колесо» я із задоволенням граю й нині у виставах «Хворий та й годі» (за п'єсою Мольєра в ролі Белін), «Пристрасті дому пана Г.П.» (водевіль-модерн за п'єсою Олени Пчілки «Сужена - не огуджена», в ролі Марії Василівни Гриценко-Перепелиці), «Емма» Ярослава Стельмаха (за романом Гюстава Флобера в ролі Емми).

 

Післямова: Андрій Сова у Запоріжжі

Андрій Сова бував із концертами в Запоріжжі й охоче зустрічавсь із журналістами, які висвітлювали його творчість. 13 квітня 1976 року в концертному залі імені Глінки відбувсь один із таких мистецьких заходів - «Концерт у Фонд миру», в якому взяв участь майстер художнього слова Андрій Сова. Перед цим відбулася прес-конференція для журналістів.

— Я тут, можна сказати, своя людина, - сказав митець. - Протягом двадцяти років наїжджаю до Запоріжжя. Побував у Бердянську, Токмаку, Мелітополі. Ось і тепер приїхав на цей концерт із Мелітопольського району.

Готуюся до поїздки в Білорусію. Ця республіка має чудового сучасного байкаря Ніла Гилевича. Я вважаю його білоруським Степаном Олійником. Уже вивчив кілька байок Гилевича.

Пропонуємо уривок одного з найбільш змістовних інтерв'ю, що відтворює творчу натуру Андрія Сови (опубліковане у молодіжній газеті «Комсомолець Запоріжжя» 24 квітня 1976 року). Автор - письменник Геннадій Літневський.

Хвилююся, мов уперше

«Коли народ співає і сміється, то значить — в нім здорове серце б'ється...» — цими словами народний артист Української РСР Андрій Сова розпочинає, бува, свої виступи у концертних залах, цехах та сільських клубах. Маршрут однієї з його численних гастрольних поїздок знову проліг нещодавно через Запоріжжя.

— Так, у вашому місті я бував уже неодноразово. Близько знайомий із творами письменників Запоріжжя, які працюють у жанрі сатири та гумору — Петра Ребра та Володимира Чубенка. Взагалі» намагаюся слідкувати за всією гумористикою та сатиричною літературою республіки. Під час гастрольних поїздок і підшивки районних газет переглядаю, аби не пропустити нічого, що хотів би включити до репертуару.

— Значну частину вашого виступу на сцені концертного залу Запорізької філармонії становили твори Степана Олійника. Чи не можна твердити, що він — один із ваших улюблених авторів?

— Так, зі Степаном Івановичем нас пов'язує двадцятип'ятилітня творча й особиста дружба. Я з особливим задоволенням виконую його гумористичні та сатиричні твори. Але не тільки до «маститих» авторів звернене моя увага. На тому ж виступі ви могли чути й сатиричні вірші Семена Савченка. Це колгоспник із Черкаської області. Він сам надіслав мені їх із проханням включити до репертуару.

— Розкажіть, будь ласка, як відбувається у вас творчий процес після того, як твір обрано для виконання?

— Вчу і довго «ношу» в собі, розглядаю з різних боків, підступаюся, пробую, аж поки не з'являється відчуття повної відокремленості від автора твору, так, наче б це твір мій, і тоді вже несила тримати його у секреті, починаю читати друзям, дружині, знайомим, нарешті, пробую на сцені, а перед тим хвилююся, мов уперше.

— Скоро до нашого міста на гастролі приїздять Роман Карцев га Віктор Ільченко. Як ви ставитесь до цих артистів?

— Своє ставлення до них я засвідчив на четвертому Всесоюзному конкурсі артистів естради, коли у складі журі голосував за надання їм другого місця. Першого тоді не посів ніхто...

— Андрію Корнійовичу, кожен ваш виступ -— це викриття сміхом конкретного зла. Хоч воно проходить і в загальній формі, та усе ж, певно, бувають випадки, коли хтось адресує ту критику цілком визначеним особам?

- Атож. Найсвіжіший випадок - у ваших сусідів, у Дніпропетровській області. Ще як були ми з товаришами кілька років тому в райцентрі Апостоловому, то виступали в дуже старому будинку культури. І нам казали, що вже коли наступного разу приїдемо, то будемо виступати у новому палаці. Уже й стіни почали на той час зводити. А оце недавно, побувавши там знову, побачили ми, що стіни так і стоять. І коли я зі сцени читав сатиру Степана Олійника про будівництво бані, зал аплодував і сміявся, маючи на увазі будівництво свого райбудинку культури.

— Що дають вам, як артистові, гастрольні поїздки?

— Перш за все, змогу бачити все нове, всі зміни, що відбуваються в житті: зростання добробуту людей, культурне збагачення їх. Адже артист повинен іти у ногу з часом. Ще десяток років тому я читав зі сцени сатиру Степана Олійника про п'яницю — голову колгоспу, який закусив гумовим кружальцем з особистої печатки, подумавши, що то ковбаса. Для сучасного колгоспного села такі явища вже нетипові. Тому я й виключив цю сатиру зі свого репертуару.

Закінчуючи це інтерв'ю, нагадаємо слова письменника-гумориста Володимира Івановича, написані для програми Андрія Сови: «У руках народу-трударя, героя, розумний сміх — це блискавична зброя. Усе дурне, потворне і вороже народ обов'язково переможе».

 

Коротка біографічна довідка Андрія Сови

Андрій Корнійович Сова народився 30 грудня 1912 року в Одесі. Закінчив семирічну одеську українську школу імені Івана Франка.

1932 рік - вступив у Одеське морехідне училище. Постановою Державної комісії від 3 січня 1933 року присвоєно кваліфікацію моториста першого класу Морського торговельного флоту.

Із 1933 по 1935 рік - плавав на теплоході «Цюрупа».

Восени 1935 року зарахували до Одеського театрального училища, яке закінчив 1938 року.

1945 - повернувся в Одесу; вирушив у Київ на Київську кіностудію імені Довженка; штатний актор Київського окружного будинку офіцерів; знайомство з майбутньою дружиною

1948 – початок сценічної діяльності Андрія Сови при Київській обласній філармонії

1950 - витримав конкурс у Київську філармонію як артист естради

1959 - артист «Укрконцерту»

23.11.1960 – отримав звання заслуженого артиста України

Листопад 1965 – отримав звання народного артиста України

11.12.1994 – помер у Києві. Похований на Байковому кладовищі

 

Фільмографія

1938 – «Стара фортеця» (Кость Григоренко)

1939 – «Моряки» (підводник)

1940 – «Танкер «Дербент» (матрос Алексєєв)

1941 – «Таємничий острів» (мавпа Джуп)

1941 – «Морський яструб» (матрос)

1943 – «Два бійці» (артилерист)

1943 – «Рідні береги» (матрос)

1943 – «Зниклий безвісти»

1944 – «Я – чорноморець» (боцман)

1945 – «В далекому плаванні» (писар Аксьонов)

1946 – «Центр нападу» (Степан Шувалов)

1947 – «Голубі дороги» (матрос)

1950 – «У мирні дні» (матрос Сучков)

1952 – «Максимко» (матрос Свистунов)

1954 – «Командир корабля» (мічман Боровенченко)

1955 – «Тінь біля пірса» (веселий матрос Василь)

1956 – «Море кличе» (рибак Грицько)

1956 – «Є такий хлопець» (інженер-конструктор)

1956 – «Павло Корчагін» (петлюровець)

1956 – «Долина синіх скель» (шофер Кирюша)

1956 – «Незвичайне літо» (моряк з нічного патруля)

1958 – «Повість наших днів» (Хомич)

1958 – «Літа молодії» (директор будинку культури)

1958 – «Сватання на Гончарівці»

1959 – «Веселка» (Риндя)

1959 – «Якщо любиш...»

1960 – «Звичайна історія»

1961 – «З днем народження» (Будяк)

1962 – «Їхали ми, їхали» (швейцар)

1963 – «Королева бензоколонки» (Панас Петрович)

1967 – «Циган» (бухгалтер колгоспу)

1968 – «Розвідники» (боцман Черняк)

1970 – «А людина грає на трубі» (повар)

 

 

1935

Андрій Сова – учень Одеського театрального училища (1935)

 

 

derbent

Андрій Сова у ролі матроса Алексеєва («Танкер «Дербент», 1940)

 

 

1970

Народний артист України Андрій Сова й народний артист СРСР Юрій Гуляєв під час гастрольних виступів у Донбасі (1970)

 

 

1972

Творчий тандем: артист Андрій Сова й поет-гуморист Степан Олійник (1972)

 

 

1982

Народні артисти України Юрій Тимошенко (Тарапунька), Юхим Березін (Штепсель) й Андрій Сова (1982)

 

 

1983

Павло Глазовий і Андрій Сова (1983)

 

 

13

Доречними до цих світлин великого майстра сцени будуть рядки Павла Глазового:

Вийде на сцену

                 Сова,

Стане на сцені

                 Сова, —

Зморщиться,

Скривиться,

Скоса подивиться

Й сипле словами, немов

                 з рукава.

В залі вогнисто спалахує

                 сміх,

Весело світяться очі

                 у всіх.

 

 

024

Андрій Сова з чарівними актрисами - дружиною Галиною й дочкою Валентиною

 

Фотографії з особистого архіву доньки народного артиста - Валентини Сови