ЛЮТИЙ Григорій - 1 - ЗЕМЛЕ РIДНА, ЗЕМЛИЧЕНЬКО..

Автор: Григорій Лютий

Зміст статті

ЗЕМЛЕ РIДНА, ЗЕМЛИЧЕНЬКО...
(пісня)

Земле рідна, земличенько,
Ти відкрий своє личенько.
Я візьму його в душу,
Щоб родила душа:
Світом, мамою зітканим,
З яворами й лебідками,
Iз веселими дітками,
Що дорожчі життя...

Земле, чорна, як ніченька,
Ти вкриваєш нам віченьки,
Ти живих нас цілуєш
I ведеш на Той Світ...
Я тобою не гребую,
Там – неначе за греблею,
Скрізь тебе упізнаю я
Й через тисячі літ...

На тобі виростаємо
I до тебе вертаємо...
Знов стаєм ломикаменем,
Євшан-зіллям колись.
I нема красивішої,
I немає ріднішої,
Стежечками і ріками
До душі пригорнись.

Ти в життя мене кликала,
I вела, і чукикала,
Наодинці стрічались ми... –
Як я цим дорожу.
Дай відпити од кореня 
Таємницю народження...
Я нікому – і Господу –
Та й про це не скажу...

...Вірю: там – за морозами –
Світ із білими грозами.
Ненароджені дітоньки
Небесами біжать...
Земле, мамо, земличенько,
Ти яви своє личенько...
Як тобі довіряюся,
Ти довірся мені...

 

НАЗВАНИЙ БАТЬКО

I ось він біля храму. Пісню ту ж, 
Що на краєчку поля ночувала, 
Мов пташка степу, дівчинка співала. 
I як співала! – відсвіт за версту!..

Це ж хто її послав, як не Господь? 
Лицем – неначе світ увесь прощає... 
Недарма обступив отак народ... 
Вона і справді серцем пригощає...

Коли було, щоб слухав спів різник? 
А, бач, укляк – мов янгол обізвався... 
А той лукавий зверхній молодик? 
А той цвіркун-хлопчак оно на дасі...

Секлета й та, проклявши півсела, 
Краєчком хустки очі витирає. 
Безштанько-внук – гірке поріддя зла, 
Спинивсь жувати з часником окраєць...

Так блискавка повітря грозовить! 
Так зірка робить зоряною воду! 
Так кров співа!
  – Ця дівчинка, диви... – 
Півдня, а всім не стало вже проходу!

– Гафія зовсім інша. Та мовчить... 
Хоча, по всьому, й ця мовчати вміє...
– Комусь, напевно, сняться калачі...
– Та почекай. До чого тут Гафія?

– А ти хіба не бачиш? Та ж вони,
Мов дві сестри. Хоч зовсім і не схожі.
Гафія – горда. Ходить – не моргни.
А ця якась піднесена вся – божа!

Не скривиться на грубість і плювок.
Такій не треба навіть оборонця.
Ці очі! Очі! – ллються в голосок.
Цей голосочок! – як сльоза на сонці...

Забудь їх, спробуй! Гнатимеш, як сон, 
Вони ж тобі являтимуться з ночі. 
Такі якщо вже візьмуть у полон, 
То назавжди. А можуть і зурочить.

Гафія горда, звісно. Та й вона
Десь по світах ту гордість ізносила.
Жила в Парижі, Відні. Мови зна...
А, бач, вернулася в Гуляй-Поле, до сина...

Тепер навчає при монастирі 
Діток французької, співає Марсельєзу.
– Авжеж, авжеж, – всміхаються старі, – 
Така научить, як ходить по лезу...

– Вовками он оскалило степи, – 
Iз Дібрівок заходять цілі зграї. 
Пророчив знов на ярмарку сліпий, 
Що скоро степ криваво запалає...

Хвалився і нажаханий копач, 
Що у криниці кров була на Вербну.
– Та знаю, на плітки ти не скупа. 
I як язик відьомський не отерпне!

Такі і накликають нам біду!
– Та помовчіть! I пісня їх не мирить!
– Ну-ну, помлійте. Я ж собі піду! 
Там свині верещать, а їм — кумири!

Озвались дзвони! Стріпнулись граки! – 
Немов шапки злетіли яворові. 
Аж потемніло в душах... – мов полки 
Ворожі десь захмарилися знову.

Така ураз нахлинула журба! 
Ще й це дівча... Ось-ось, дивися, згине...
– У нас вона звичайна худорба.
В Парижі ж, мабуть, це була б богиня!

– О, не скажи, нас теж Господь кроїв! 
Душа в степу не виросте з лопуцька! 
Чи нас не вчили співу солов’ї? 
Чи нам з життям не сонце за обручку?

Цей голос – наш. Повірте ж ви собі! 
Свята вода так небесами кропить!
Не відав, як із поля він прибіг, 
Як опинився поруч – за два кроки.

Спинялись люди дати п’ятака,
А він спинився, бо душа така.
Бо в сферах тих, де зріють всі начала,
Не він її – вона обдарувала.

Очима стрівсь, щоб вік не відвести.
Немов з очей – тим голосом втолився...
Уже й забув, що здатний так цвісти, 
Аж до зневір сльозою оголився...

Не відвернувсь і не зніяковів. 
Не пошукав, як інші, виправдання. 
Напивсь пісень. Обняв її й повів 
Додомоньку, до серця, до світання.

А дзвони били голосом небес – 
Аж до Роздьор, Туркенівки, Покровки! 
Земля дзвеніла радісно: воскрес! 
Ми всі твої – до божої коровки...

А в вишині біліли голуби:
Над храмом храм – парили, наче душі.
– Таки мій час омріяний пробив... 
Невже дожив? I стільки ще я мушу?

Кому розкажеш, як я дзвони лив, 
Як віз волами бронзові з Полтави... 
Як чаші срібні й бронзові колись 
Віддав у дзвони зовсім не для слави.

Все згадується: танули, мов сніг 
У баняку на плитці для купелі... 
Тому й дзвенять по-іншому мені... 
Не раз їх чув бездонні і веселі...

О дзвони! – серце степу і юрми! 
Хто вас придумав, в полум’ї якому? 
Iз вами врівні моляться громи! 
Ніхто, як ви, не зносить до огрому! – 

Коли ти розчиняєшся увесь, 
У всі світи оголюються броди, 
I вже не знаєш – в небі чи живеш, 
I чуєш вічність – божу нагороду!

Що ж стоїмо, Марієчко? Невже 
Усе це й ти (чи більше ще?) відчула? 
Таких Господь, й забувши, береже? 
Ну, усміхнися! Де ти? Не заснула?

Вже недалечко – річку перейти. 
Он на горі зійшлися три тополі... 
Дві справа хати – то мої брати. 
Ліворуч – бабця-знахарка Горголя.

А це назустріч суне – це Трохим. 
Сопе, як міх, і очі – мов у рака. 
Дітей лякає зроду, мов лихий, 
А сам – дитя. I тільки, що балака...

Тобі тут жити, дівчинко, звикай. 
Дружина в мене теж богобоязна. 
А от із хлопців дехто побрика. 
Вже потерпи. Дітей у мене рясно.

I висипала з хати дітвора, 
За ними слідом вибігла ягничка. 
Де вісім є – дев’ятій буть якраз!
– Оце вам, діти, ще одна сестричка.

I покотилось містом із Бочан,
I люди говорили до спокону:
«Пішов молитись Богові Богдан,
Привів із церкви в дім живу ікону...»

 

БОРЩ ВАРИЛА...

Як побрались ми з Богданом,
Підвелась я рано-рано...
Встала борщику зварити – 
Чоловіка покорити.
Та й пішла я по капусту,
А там діток густо-густо:
I окаті, і кирпаті...
Зупинилась я на Каті...
А пішла по бараболю,
Глип, у ній пустує Коля, – 
Голосисте, рожевеньке,
Упізнав одразу неньку...
Хниче: «Хочу я до Каті...» – 
Зроду всі в нас язикаті...
Щоб на дні збиралась сила,
По буряк я ще ходила.
Був там вибір із Христин –
Не могла не принести...
А як рвала я горох,
Упіймала зразу трьох:
Олю, Йванка ще й Софійку –
Каверзушку-довговійку.
Доки монялася з ними,
Бог послав мені Якима,
А верталась по окріп*,
То знайшовся ще й Охрім.
Так допоки борщ варила,
Вісім діточок зловила.
Гей, сідайте всі до столу,
Насипатиму по колу.
Всі ви любі дітки божі,
Ніби з грядочки, пригожі...
– А в сусідів ця примовка
I коротка, і не ловка.
– Так у них же тих дітей – 
Лиш Федот, як соловей...
Он в Оверка – то сімейка,
Доки скличе – попогейка.
Наче маку, дитинчат,
Вже імен не вистача...
Грицик, Мицик, два Степани,
Шура, Ліда, Роксолана,
Саша, Маша, три Володі,
Ще Андрії в них у моді:
Батько, прадід з Базавлука,
Люся-баба, Люся-внука,
Галя, Аня, Королина,
Надя, Віта і Ярина,
Гапка, Діна і Мелашка,
Полікарп, Семен і Пашка,
Геть замучили дяка,
Як побачить їх – гика,
Це вже є, а це негоже,
Це – чужинське, це – не Боже...
Кожен рік по три, по п’ять – 
Легш родить, ніж називать!

* окріп – кріп (гуляйпільське)