ПРОЧАНИН 

Він зразу Насті здався незвичайним:
Гирлига. Торба... А от щось не так...
Ті йдуть – то зчинять галас, вибачаюсь,
Всіх передражнять – птицю і собак...

А цей з’явився мовби і нізвідки,
Не вгледів навіть знайко дід Пантюх...
Попереду – ні куряви, ні плітки...
– Дивлюсь – біліє хтось біля повітки,
Й Сірко мовчить, немов утратив нюх. 

Те до уваги не взяла спочатку
(Святкуєм заднім розумом віки),
У клопотах крутилася без гадки,
Це вже опісля думи – як з рогатки,
Отямили про долю і зірки...

– Ну як це вам, щоб правду розказати? – 
Так явір в спину дивиться з-за хати...
По кісточки вгрузали босі ноги –
Немов земля його уже не носить...

Обсипана вся свитка світлячками.
Ледь-ледь всміхавсь, одними лиш губами, 
Рука – вперед, –
  чи мацав, чи просив...
До неба зводив більма, а не падав...
Iз торби чулись людські голоси...

Що там було? Яке Незабувайло?
Казки чи лихо? Хто тепер узна...
I сяйво тихе-тихе прибувало,
М’яке-м’яке, як порох од млина...

Не вирядиш такого проти ночі...
Взяла, хоч чую, що не дуже хочу...

...Ніщо не віщувало ще біду.
У просі діти грались на лежанці.
Присів отам на лаві, коло дум...
Все пив узвар та дякував «Маланці»*.

Такий у хаті висвятився лад,
В печі вовтузилась солом’яна жар-птиця,
I снилось хаті літо боголице,
У пелену сорочки-сніговиці
Для всіх дітей ловила зорепад...

Маленький Хо* ховався по кутках,
Жмурикалися відблиски од печі,
Лякав Миколка тінями малечу,
То пащу вовка на стіні покаже,
А то дракона з місяцем в зубах...
Як Холод – гартував їм душі Страх...

Домовичку всміхалася Марійка,
З дітей вона лиш бачила одна,
Як він на бороді гойдав Софійку 
(I ненароджених дитяточок ще двійко), 
I забавляв, і кіски заплітав,
I просто у повітрі (щоб ти знав...)
Їй малював Телесика й човна...

* Маланка – християнська свята, синонім щедрості.

На Маланки (Новий рік по старому стилю) готували Щедру кутю (тому й Щедрий вечір).

* Хо – казковий персонаж, яким лякали дітей.

«...Хо, що світ прозвав страхом...» – писав М.Коцюбинський («Хо», казка).

 

I губи дув, якщо казати правду...
– Я – домовик, Марійці ж хата хто?
Зникав з очей і воду в ступі товк!
I кожному з дітей являв їх ваду...

Бурчав: «Тут щастя зайвого катма...»
I що ніякий то не подорожній,
Що торба в нього не така й порожня...
Можливо, в ній він Божий перст трима...

Десь Настя відвихнулась до кози,
Христиночка все міряла обновки,
Тут клацнула під полом мишоловка, –
Аж спалахнули болем образи...

Метнувсь Охрім, біліший полотна,
Такого гріх за смертю не послати... 
Враз кров його щось винесла із надр,
Од чого душу жах угнав у п’яти...

Зруйнований, не здатний на протест,
Він роззирнувся загнано, шалено.
Прочанин спав розхристаний. 
  I хрест
Стрибнув у вічі золотом червленим!

Аж прямо в душу, в полум’я стрибнув,
Пропасниця забила небораку.
Як плоть звабливу, грішно пригорнув, –
Важкий, масивний, різьблений, у знаках.

Монах його у Лаврі заповів
Прочанину, не змігши взять на Той Світ...
Так близько до життя свого країв
Охріму не доводилося досі...

Плювком хоч не сквернити міг свічок...
Та вже йому Диявол день наврочив.
На ниточку од хрестика сюрчок,
Знущаючись із Долі, приторочив.

I на лежанку кинувся хутчій.
Домовичок втікать зібрався з хати... 
– Дивлюся – хрестик. Бачу, що нічий... – 
Брехав Охрім, як вийшло помирати...

Сховав крадіжку в татовий шаплик –
Де назбиралось різне причандалля.
Не вийшов і вечеряти. Принишк.
Уклався спати рано незвичайно.

Не довго бушували й хлопчаки,
Ще трішки пошепталися дівчатка...
Дрімаючи, питався хтось: «Ти з ким?
Iз небом чи з землею ще поки?»*
Й Софієчка у сні гукала татка...

В ту ніч Богдана вдома не було,
В губернії із кумом забарився.
За північ все впокорилось, вляглось.
Один цвіркун сюрчати не втомився...

Не спалось Насті. Місяць по дворі
Сюди-туди ходив, немов господар.
То проводжав когось до яворів,
А то чогось виходив за городи...

У грудях озивався його крок...
Згадалося, як вперше дівувала...
...До раночку на решето зірок
Скарби своїх думок пересівала...

Не зчулась, як озвалися півні:
Горголин, Вівдин, Мотрин десь з-за річки...
– Пора уже вставати і мені,
Чогось он мука із хлівця теличка.

Внесла соломи й трохи кизяків,
Прочанин встав. I піч загоготіла.
Гість, мабуть, хрест поцілувать хотів,
Та враз як сюркне. Настя аж присіла.

– Оцце тобі і маєш, привелось!
Чорт підштовхнув на жарти чи на втіху?
I, може б, воно якось утряслось,
Та вже Богдан з дороги в двір заїхав.

Зірвавсь прочанин, вдаривсь об стіну.
Розбив лице, розмазав кров по носі,
Схопились діти, злякані, зі сну.
Тут і Богдан з’явився на порозі...

Де мав буть хрест – на ниточці сюрчок...
Прочанин плакав, мацав одв’язати...
Богдан батіг повісив на гвіздок,
Рядочком діти – змерзлі, винуваті.

* «Котилася торба з високого горба,
А в тій торбі хліб-паляниця.
З ким ти хочеш – з тим поділися...»

 На кого випадає жереб, той бере собі пару і щасливий виходить із кола. I так – аж доки залишається один... А коли кількість граючих парна і в кінці залишаються двоє, той, на кого випадає жереб, говорить, що залишається з небом і землею... А його супернику випадає жмуритись...

У нього в хаті вкрасти? Лиш не це!
Як після цього бути в ній щасливим?
Ходило щастя наше манівцем,
I чим тепер одмолите й коли ви?

Зів’яла Настя. Все йшло шкереберть.
Дивитись важко: як же він карався!
Стояв Богдан збезкровлений, як смерть,
Не Господа – себе в ту мить боявся!

Молився лише подумки: признайсь.
– Не доведи, – стогнав-просив, не гримав...
Маленькі, наче пуголовки, враз
Забігали зіниці у Охріма:

– Я все скажу. Я знаю, хто украв.
Це гріх великий, я все розумію.
I, вимовить не в силі, показав
На повну жаху скулену Марію.

Це ж він осліпне... Бог же не простить...
Навіщо ж він? Не знала, де подітись...
I шапки не було на нім в ту мить,
Яка могла б од страму загорітись.

Витоптував усе в своїй душі...
– Їй-бо, вона! – (О Боже, ще й божився!) – 
Та їй же нас не шкода. Ми ж чужі!
Поклала у шаплик, я придивився...

Зігнав сльозу нав’язливу Богдан,
Віддав хреста, налив для гостя чарку.
Прочанинова сива борода
За вікнами майнула, наче хмарка.

Казали, був Він посланий згори.
Бо тільки вийшов з хати за повітку,
Враз і пропав. Як і прийшов – нізвідки...
Богдан чомусь нікого не корив...

Чумакувать на тиждень десь подався...
Вернувся ж так – мов то його вина вся...

Та став невдовзі сліпнути Охрім,
Немов приймав прочанинові більма.
I те чомусь не дивувало більше...
Зима тоді вдалася біла-біла,
Й на білий сніг не раз зривався грім!

Ну а Марії – мов за ту мовчанку –
Бог вроду дав – як сонце на землі... 
Чи прийде ще колись подібна друга?
От і узнайте, що таке наруга,
I як прожить без неї сотню літ...

 

ЛIТОПИСЕЦЬ 

Вам все одно. А я ж її люблю.
Хоч зарікавсь: нікого і ніколи.
Я думав, тільки спрагу утолю,
А серце знов зробило мене голим!

Я так всерйоз, хоч, може б, не хотів.
Не проклену, не зраджу, не зів’яну!
Ти дай мені іще мільйон життів,
А я ж її любить не перестану!

Вона така – як раз лише в житті,
Всю душу їй – як полум’я, зіграю.
Я в світ прийшов до неї долетіть.
I де вона, і хто вона – не знаю...

  Учились тільки в учнів.
  Лиш один 
  До вчителя приходив –
  аж на гору...