Яйце-райце українського духу...  

Вступне слово 

Перш ніж брати на себе відповідальність запрошувати Вас до роману Григорія Лютого «Мама-Марія», не маю права не зізнатись, що писався він фактично на моїх очах, у моїй присутності. Iноді мені навіть здавалося – не без моєї участі... Хоча, мабуть, те саме можуть сказати багато колег і друзів поета...
 Вже перші озвучені автором уривки роману, а це були великі (здавалося – заобрійні) полотна (Лютий знає напам’ять майже все ним написане і любить читати – як дихати) справляли враження доторку до вічного, полонили настільки, що слухачі відкривалися до самих основ, щедро ділилися своїми духовними скарбами, сподіваючись, що їхній сокровенний світ хоч якимось чином стане в пригоді при написанні роману, а отже – здобуде шанс залишитись... I звідтоді всі, кому випадало доторкнутись до дійства, зі співавторським нетерпінням чекали якнайшвидшого завершення тієї каторжної багаторічної роботи. I ніхто (чого у творчих осередках фактично не буває) не виявив ні неприйняття, ні заздрощів. Люди чомусь відразу ідентифікували роман із собою, із своїм життям. А собі – не позаздриш...

Не кожному випадає так близько спостерігати і навіть тримати в руках необпікаючу, цілющу магму пісень. Не вірилося. В той час я сама собі чимось нагадувала новонародженого Буратіно, який з цікавості простромив носом вогонь на стіні у тата Карла. Але ж там було не реальне (як у нашому випадку!), а намальоване полум’я... Для мене та, думаю, і для всіх нас, це був неповторний, унікальний урок відкритості в творчості. Більшість – криються. Досить пригадати, наприклад, як Рафаель прокрадався вночі до Сікстинської каплиці, щоб тільки поглянути в напівтемряві на розписи Мікельанджело, як затворницьки чаклував над своїми творами Гоголь. Чи навіть роззирнімося ближче: на творчу лабораторію О.Гончара, В.Земляка. I тільки Григір Тютюнник вибивався із правил: писав теж майже на очах своїх друзів...

Мені не доводилося зустрічати відкритішої у творчості (та і в реальному житті) людини, ніж Григорій Лютий. Так і хочеться сказати: живе – мов сповідається. Розумію, що збоку це може виглядати дещо претензійно. Я хочу наблизити, а тільки насторожую читача. Люди не готові в таке вірити... Хоч для Григорія Лютого це справа звичайна і навіть робоча, повсякденна... Він і не зміг би жити інакше. Варто побачити, який буває щасливий, коли слухає щось сокровенне чи розповідає сам... А найменшу нещирість у творчості сприймає з образою – як наглу брехню. 

Не виключено, що я суб’єктивна. Але ж я із самого початку натякнула, хто я. Хіба було б природним, якби дочка ставилась до творчості свого батька безпристрасно? То, може, не слід було братись за перо? Але ж (погодьмось) не часто зірки стають так, щоб дочка-науковець писала про свого батька-поета. Може, в цьому щось є не тільки цікаве, а й повчальне. Може, ця зв’язка (чи зв’язок) допоможе нам почути, відкрити музику тих павутинок, на які сторонній не звернув би уваги... I завдяки яким (вірю) твори (в нашому випадку роман “Мама-Марія”) мають шанс залишитись... 

Наприклад, який критик знав би (та ще й надав би цьому значення, взявся осмислювати) те, що Лютий оприлюднює задуми в самому зародку... У цьому він ніколи не вагається (пригадуєте, подібне описано в народних казках!): не озирається... Це можна пояснити тільки тим, що до рішень його приводить не стільки розум, як осяяння, одкровення... Звідси безсилість зурочення і невідворотність якнайуспішнішого здійснення задуму.

Вірю: йому вдається підсилювати свої потуги енергією багатьох, – можливо, не тільки сучасників чи тих, хто жив до нього, а й ненароджених... Хоч сам він до кінця, може, цього й не усвідомлює. Скажи – тільки стене плечима: «Та...» Але це не містика. Це констатація, яку, повторюю, не маю права не оприлюднити. Досі не знаю: варто Вам читати мою розповідь перед знайомством із романом чи все-таки краще – після (вирішуйте самі...). Я говорю про Лютого, як про автора справді незвичайного, а Ви ще не читали роман і тим паче не чули його в авторському виконанні. Ми з вами зовсім у різних часових і просторових позиціях. Роман настільки переконує, що (припускаю) багато запитань, які у вас виникатимуть при читанні моєї статті, після знайомства з твором можуть навіть не спасти на думку... Уже не кажу про реакцію на мою статтю тих рідкісних душ, яких усе, крім першоджерела, ображає... Щоб долучитись до оригіналу, вони вивчають інші мови, долають тисячі кілометрів... У нашому випадку їм самим вирішувати... Моє ж завдання – розповісти все, як є, і про роман, і про атмосферу, в якій він творився. Нічого не дофантазовувати, точніше – не писати того, що вважаю неправдою (бо зовсім не дофантазовувати, сподіваюсь, критик навряд чи може взагалі), але і не утаюючи. Я усвідомлюю, що взявши на себе обов’язки свідка, не зможу не виходити за межі тексту.

А як хочеться розповідати, показувати те, що не увійшло до роману, про що знаю я, без чого (хоч би й захотів!) не бачить роман сам автор. Воно завжди стоїть другим планом, такою ж пам’яттю, як перше кохання в стосунках із іншими, як мала батьківщина у сприйнятті Всесвіту... В сімейних розмовах ми часто порушували питання першопричин написання роману. Що надало відваги взятися за перо і не випускати з рук роками? I не розчаруватися, не кинути все... Крім присутніх у кожному художнику амбіцій, прагнення довести собі і всьому світові свою унікальність, бажання слави (у її непримітивному, а найвищому значенні) все-таки першопричиною, тим жаром, який душа може все життя зберігати під попелом буднів, було прагнення загорнути у безсмертне слово («як згортається велетенське дерево у малесеньку насінину!») той український світ, якому немає ціни.
 Недалечко від раю в українському хутірці «Божа воля» розгортається дія роману. Автор уже на самому початку несподівано виявляє, що він не може вирішувати долю покликаних ним героїв, невільний змінювати їхні імена (дані у хвилину прозріння і спершу записані – як умовні), перейменовувати (хоч вони йому й не завжди подобались) раз записані назви населених пунктів... Поступово усвідомлює, що його пером водить вища сила...

Мені випало спостерігати, як він, вихований на матеріалізмі, спочатку запекло боровся (із своїм же талантом), а потім скорився, віддавшись на волю провидіння... Літописець не приховує цього перед читачем. Його стосунки з вищими силами (які, врешті, є основою творчості кожного художника) поза його волею стають частиною сюжету роману. «Його пером водило Гуляй-Поле. I він отак поволеньки почав...», – несподівано проявляється в тексті. Ми стаємо свідками того, як автор перетворюється на інструмент Слова. Не він пише, а через нього являють... Більше того – відбувається ефект, при якому ми відкриваємо безіменного літописця в собі, зливаючись у одне ціле з автором, відчуваючи себе народом... А отже – починаємо творити разом із ним, додаючи до роману своє, заради чого і приходили у цей світ, і що пізніше знаходимо в романі, як «...налюблене в душу добро...»

Літописець допомагає нам (зважмо, не нав’язує, не великодушно дарує, а непомітно, наче з нашої волі, допомагає) здобути найцінніше – таку довгоочікувану запитаність перед історією, віру в себе, у свій народ... Ніяке красування чи тим паче хизування тут навіть не спада на думку.  
 I якби всі ми взялися переповідати текст роману з усіма пережитими при читанні тектонічними духовними зсувами, то, очевидно, важко було б знайти дві однакові розповіді. Від того роман стає незміримо об’ємніший. Десь з’являється відчуття, що в роману немає, не може бути кінця, що його не можна ніколи завершити... Та це не розчаровує, скоріше, створює перспективу безкінечності множинної душі народу, до якого випало щастя належати і тобі...

Унікальність тексту роману в тому, що, з одного боку, весь він, як вічний годинник, зібраний із алгоритмічних пружин, з іншого – кожна пружина створена із архетипного (тисячолітнього), загадкового (зрідні матерії душі) матеріалу, який ніколи не закаменіває, постійно вулканячи в нас. А ще – в романі втілено зовсім несподіваний підхід до використання матерії слова. Дещо подібне, але набагато вужче, декоративніше, використовував у своєму театрі Брехт... Там не було залучено закладених у підсвідомості генетичних надбань, молитовно-пісенних духовних об’єднань народу із Всевишнім і ще багато чого... Літописцю (автору) вдається не тільки являти (розчиняти Предмет розповіді у нас), а і впускати нас у роман, блаженно розчиняючи наше «Я» у безмірі народного космосу. Йому щастить оголяти нас, здається, аж до того стану, коли ми іще були глиною в руках Господніх – до самої душі... Відвіявши все зайве, наносне чи те, що може завадити осягати вічне...
 У романі я не знайшла нічого зайвого. Ну от нічогісінько! Принаймні, рука б не знялася викинути жодного рядочка! Гадаю, це можна пояснити не стільки авторським математичним розрахунком гармонії, як надщільністю тексту, його надзвичайно рідним тяжінням, яке не тільки не буває зайвим, а якого скільки б не було – все мало... Автор у романі це називає «тим, що вік не набридає...» Як саме життя... 

Але ж яка там у нього в грудях грудочка рідної землі, який камертон, що так безпомильно являє нам своєрідні витяжки із часто знайомих речей, понять, картин і краєвидів?! Що змушує заворожено завмирати, зачаровуватися знайомими істинами і речами, як наче ми їх відкриваємо вперше. I робить це автор не якісь раз, два, наче випадково, а, здається, легко, повсюдно і щомиті. Чого вартий, наприклад, образ Богданової сім’ї:

Та й пішла я по капусту,
А там діток густо-густо,
I окаті, і кирпаті.
Зупинилась я на Каті...

А пішла по бараболю,
Глип, а в ній пустує Коля.
Голосисте, рожевеньке,
Упізнав одразу неньку...

Хниче: «Хочу я до Каті...»
Зроду всі в нас язикаті...
........................
Так, допоки борщ варила,
Вісім діточок зловила.

Гей, сідайте всі до столу, 
Насипатиму по колу.
Всі ви любі дітки Божі, 
Ніби з грядочки, пригожі...

 Своєрідний код відродження українського народу.

 I в романі цього безмір. Все пружинно стиснуто в алгоритм, який при потребі розгортається в окремий твір, за яким можна зняти фільм, створити виставу.
 Можливо, декому видасться абсурдним, але вдруге роман можна починати читати з будь-якого місця, відкривши навмання... – з середини, з кінця і навіть ззаду наперед. I від того він не стане слабішим. Не поспішайте заперечувати. Маючи роман у себе, ви обов’язково беззавітно полюбите його і ще згадаєте мене... З часом, залежно від періоду життя, душевного стану – Вам більше світитимуть то одні, то інші місця. I ви відкриватимете їх у книзі, а потім, уже знаючи напам’ять – у собі... Бо є блискуче, прекрасне, незрівнянне, а є твоє, наше, єдине у цілому світі. Ввійшовши раз у роман, здобуваєш не просто вірного друга, а субстанцію, з якою можна зачинати новий світ... Так читають Біблію.

 Не хотілося говорити цього вголос, щоб не викликати, повторюю, зворотню реакцію, тим паче тепер, коли роман іще не пішов між люди. Не хотілося, бо переконана – ця істина і без мене все одно відкриється багатьом... «Мама-Марія» – це і є Біблія українського життя. Iз своїми піснями-псалмами, сюжетом, невідворотністю пророцтв... I наше завдання – усвідомити це.
 Бо що таке пісня? Яка у ній щільність інформації? Може, – як у насінині. I яка у ній питома вага? Може, – як у людській душі. I стільки книг, романів, скільки світу закарбовано, закодовано, подаровано, точніше – повернено нам цією книгою! 

 Слово Г.Лютого не просто образно-афористичне, не лише настільки містке, що проситься у заголовки статей і наукових розвідок. У романі воно іще й заряджене тисячолітньою космічною інерцією української душі, української пісні. I при тому образи, афоризми, незважаючи на свою (чорнодіркову) щільність, не вивалюються з тексту. Але то окрема розмова. Про питому вагу поетичних рядків у творах Г.Лютого, гадаю, ще буде зроблено не одне дослідження. Формат же цієї статті не передбачає занурюватись у природу поетичного чаклування. Її роль скоріше у розгортанні перед читачем самого полотна твору, акцентуванні на його духовних вершинах. 
 Але є речі аж настільки дивовижні, що я (як мала дитина у музеї) не втримуюсь, щоб не торкнутись. В одному із численних афоризмів поет пише:

 Я витиснув із каменю цю краплю,
 А скажуть, що зібрав лише росу...

 Другий рядок цього афоризму має духовно-емоційне забарвлення. Якщо ж спробувати екстраполювати його на багатство палітри поета, цей алгоритм, гадаю, міг виглядати так:

Він витиснув із каменю цю краплю,
Та з каменю збира він і росу...
 

Уявляєте, з каменю, як із квітки, збирається роса... Це навіть менш очікувано, ніж казкове витискання води з каменю. До чого я веду? А до того, що багато поетів сильні (чи принаймні сильніші) у чомусь одному. Якщо їхнє слово набуває ваги, стає містким і глибоким, то, як правило, губить легкість, органічність, кучерявість. (В чомусь, можливо, так сталось із Тичиною, котрий, поважчавши, врешті самознищивсь.) Хоч, можливо, це і спірно. Але суть не в ньому, а в тому, що майже всі поети з віком, набуваючи, втрачають... У Лютого ж діапазон (причому не просто діапазон – як ширина, а діапазон із рівновіддаленістю країв від центру – концентрований діапазон) – неймовірно широкий. Він буває і гранітно-фундаментальним, і кучеряво-наївним, і трагічно-трагедійним, і тактовно-бурлескним чи іскрометно-тактовно-веселим. Хто ще має у собі, виносив (такої високої пісенної чистоти, такого космічного масштабу) камертон (і водночас ретранслятор) Українського світу! Знаю, сьогодні багато хто скаже: та хай каже – на те вона й дочка... Але мине зовсім небагато часу і до всіх Вас прилетить оте непереборне відчуття: а вона таки була права... 

Візьміть же їх, хоч ви, вітри всесильні,
Вітрилами поставте на човни.
Чи поселіть у душі ваші вільні,
Хай в вас бринять-вчуваються вони...

 Роман “Мама-Марія” не дарма названий романом-піснею. Вихопіть навмання будь-який рядочок: “Душе моя, ти світлиця для Господа!..”, “По білім білим вишива сльоза...”, “Скрипалю мій, ти знаєш так багато, А скрипка – все, усе на світі зна...” чи “Заграй мені, зоре, ти вмієш, я знаю...” – всі вони з душі, а значить – з пісні.

 Колись роман розтягнуть на цитати, як свого часу розтягли “Дванадцять стільців”. Але (хай мені дарують класики), цуплячи із “Мами-Марії”, використовуватимуть цитати зовсім за іншим призначенням – не просто для красного слівця чи “приколу”, а щоб ”білий світ очима полатать...”
 Поет замірився і зробив неможливе, сповільнивши час, створивши яйце-райце української духовності. Він усвідомлює, що багатьом це не сподобається, передбачив, що роман може стати своєрідним “Залізним током”, куди при читанні прилетить битись Змій. (Навіть якщо він живе в нас самих.) Повідомив нас. I що ж ми? Невже спасуємо?

 Я люблю блукати романом (до цього дещо подібне відчувала хіба що блукаючи «Марусею Чурай» Ліни Костенко), пристоювати в ньому біля знайомих краєвидів, медитувати, відчуваючи силові потоки твору, натрапляти на просторові (повітряні) ями, які, до речі, мають здатність міняти своє розташування в залежності від того, в якому часі ми живемо, люблю дихати повітрям роману, вкотре дивуватись його життєвою реалістичністю (не плутаймо із реалізмом чи, не дай Боже, соціалістичним реалізмом): то падати в замогильну тишу, то, як у небі ластівка, купатися в небесах душі нашого народу. Боковим зором ловити інші виміри, паралельні світи. Розшифровувати їх. Відчувати, як весь текст, весь простір пронизаний знаками, кодами, душами. Користуючись ним, як машиною часу, спілкуватися із нашими пращурами і навіть із тими, чиї голоси вже безкінечно подаленіли і злилися в один, – голос рідної землі... А ще – пісні... Виходити в інші простори, інші виміри: 

Дивлюсь на тебе й весь – немов світаю... 
Які ще треба світу чудеса? 
Як ті слова, що нам не вистачає, 
Тополі піднялися в небеса...

 Так милуються на весіллі своїми дітками...Так дивляться на матір, залишаючи її одну коло рідних воріт (уже розчахнутих воріт у небеса...)... Так рвуть павутинки своєї душі. I змушують відчувати наші – порвані...
Дала йому медяника. 
  I довго
Дивилась вдаль у Долі з-за плеча...
 

Напочатку роману над вечірнім садом літає скрипка. Не птах, не сонце, а скрипка, – рукотворний, а якщо точніше, духовний витвір людини... Що вона віщує? I як вона потім відлуниться в житті цих людей?

 ...Чому колись щасливий хутір (де було десять хат – як десять заповітів...) тепер примітний лиш тим, що через нього пролягла дорога на Той Світ? Чому там, де, здається, і земля їстівна, усі вимирають з голоду? Безліч питань воронням захмарюють наші небеса.
 Залишившись сама, мала Марійка знаходить у мами під подушкою вузлик із крихтами з Божого столу (мама не їла – їй збирала), бере синичку з поламаним крильцем (одняли у кота), і одна виходить навпроти Потоку в нікуди. Вже за хутірцем зустрічає зіткану із пороху (з-під людських ніг) бабусю, котра пророкує їй силу більшу, ніж у віковічних дубах... Бабуся як з’являється, так і зникає, розвіюється на вітрі. Вона тільки й була – щоб залишити слід у Марійчиній пам’яті... Через увесь роман золотою ниточкою Аріадни простежується інша дорога – дорога до Бога в людині. Точніше, не лише в ній самій, а в багатовимірних глибинах народу, який, досягаючи критичної маси свого розвою, являє ментальну одиницю виміру Божої суті на Землі. Ментальність душі має свої барви, наповнення, свій мед почуттів, космос віри і жертовності. На жаль, ніхто не займався такими дослідженнями, але народи, як бджоли, несуть свої меди у Божу скарбницю інформаційного поля планети. I невідмольний гріх здіймати над ними Меч Забуття! Доведення до знищення чи виродження навіть найменшого народу може призвести до духовного обвалу цілого материка чи навіть усієї планети... Українська Господня душа споконвіку в’ється навколо пісні. Наші пращури співали, працюючи і відпочиваючи, у щасті і в горі. Пісня сповивала їх іще до народження і проводжала у вічність після смерті, стаючи місточком до живих.

 Марійка прибивається в Гуляй-Поле, стає біля храму і починає співати. Через неї світу являється Голос чи не найбагатшої в світі землі – Голос України... Навколо співачки, немов навколо живої тички, збирається юрма. Зачерствілі селяни і навіть перекупки, злодії, просвітлені Божим сяйвом пісні, завмирають, на якусь часинку відчувають у собі Господа. Легендарне Гуляй-Поле, звідки вже на першій сторінці чуються Господні дзвони – це своєрідне яйце-райце духу українського народу. Саме воно водить пером автора, безпомильно веде по життю Марію, в майбутньому – матір українського народу. 
 

В ніч перед Великоднем головному герою Богдану сниться, що він забувся, як його звати. Якщо не згадає – не прокинеться ніколи. I тут його починає кликати дідове, батькове поле. Богдан долає безпам’ятство, прокидається і, набираючи за халяви зірок, іде в степ. Дорогою завертає на греблю, вітається із уже дорослою вербиченькою, яку колись ввіткнув маленькою гілочкою, обіймає, вибачається, що досі так і не знайшов часу провідати, пристоює коло терника, дякує за відвагу не пропускати рясним цвітом жодної весни... Говорить з полем, яке йому наміряв сам Всевишній... «Я ляжу в тебе. Сонячні меди З моїх очей Богам нестимуть бджоли. I ці космічні, вічні холоди Тебе уже не випалять ніколи...» I раптом помічає, що край їхнього поля спить пісня. Словечка – мов на перельоті зграя пташок, тихо світяться, перемовляються між собою... «Так ось чого ні дід, ні батько ніколи не орали цей край поля, – являється Богданові. – Значить, наше поле родить не тільки хліб, а й пісні...»

 Прозрілий Богдан іде до храму. I там зустрічає сирітку, котра співає пісню, народжену його батьківським полем. Через те, що у свій час Богдан віддав золоті і срібні родові реліквії на Дзвін, допомагав лити його, доправляти аж із Полтави в рідне Гуляй-Поле, люди прозвали його Батьком Дзвона. Богдан обіймає Марійку і веде до себе додому дев’ятою донькою. «I висипала з хати дітвора, За ними слідом вибігла ягничка. – Де вісім є – дев’ятій буть – якраз... Оце вам, дітки, ще одна сестричка... I покотилось містом із Бочан, I люди говорили до спокону: – Пішов молитись Богові Богдан, – Привів із церкви в дім живу ікону...» Так у Гуляй-Полі з’являється донька Дзвона – Пісня... I світ навколо починає дивним чином змінюватись... Марійка співає свою Землю. Закономірно, що її образ, образ України, з’являється на іконах... Це не просто пісня, а пісня на самому вершечку душі, мов на тонюсінькому озоновому солов’їному щебеті. Наші віковічні архетипи, наші ментальні символи в романі здобувають свій незагойний голос. Все це в очах Марії вражає так боляче і яскраво – як у очах твоєї дитини, як у очах коханої, у людській сльозі... «Тепер мій дар нічого не боїться: Ні тризни мук, ні суду солов’їв. В моїй душі твоя душа по вінця, Як сонце в водах вранішніх, стоїть...» 
 Поступово полотно роману розгалуджується, розливається, як ріка після теплих літніх дощів, набирає усієї повноти веселки українського життя. «Засвайбило, загуляло Гуляй-Поле, Вітер вічності бушує, мов первак. Уздовж вулиць «Польку» вшкварили тополі. Й раки в Гайчурі танцюють «Кроков’як»...» «Завмерлі бусли мружаться у травах, Десь бугайці в очеретах гудуть... Малята скрізь у сонячних заплавах, Як огірки на грядочках, ростуть...»

Про мову роману можна сказати лаконічно: народна. Звісно, що це визначення передбачає вживання і діалектних слів, сленгових словосполучень. Але їх не хочеться навіть так називати. Ті гуляйпільські словечка, яких (як солі, як кропу) дозована кількість, – не псують страву, а надають їй особливого, неповторного присмаку...

Безперечно, роман, хоча писався і вільно од стереотипів, має свої часові і просторові прив’язки. Але вони, скоріше, стосуються не конкретних населених пунктів чи історичних подій, постатей, битв (Гуляй-Поле тут теж не стільки населений пункт – як символ волелюбного духу), а того, що ми, що кожен з нас вкладає у слово Україна. Тому не дивно, що характери, події і навіть ландшафт твору, як свої, можуть пізнати і полтавчани, і черкащани, і дніпропетровці чи жителі Донбасу, Одеси. Бо все це наше – всі ці незчисленні скарби демократії, добра, вірності, материнства, якими Україна обдарувала людство, народжені тут... I дуже боляче, що у планетарному масштабі вони так рідко ідентифікуються з нашою землею, нашим багатостраждальним народом. А отже, наш народ позбавляється можливості, закарбувавши все це в своїй свідомості, у своїх дітях і онуках, сподвигатись на іще більші духовні скарби. 

 Майже нічого нашого не вертається нам... I, незважаючи на це, багато віків українська Господня барва душі (не біймося повторитись!) не зникає, в’ючись навколо пісні. «В нас пісень родило більше, ніж картоплі, – Про лелек на дасі, верби і коноплі. Вранці – тільки з хати – котресь вже й заводить: Чи женемо гуси, чи йдемо по воду. А коли збирались разом вечорами – То були не співи – то були заграви. Сходився весь хутір – стомлені і босі. Нас так і прозвали люди: Стоголосі...»
 Непросто навіть зважитись уявити Божу Матір маленькою дівчинкою. Хто знає високохудожні твори світової літератури, які б подарували нам це? Тим настороженіше зустрічаємо юну Марію в романі: чи наша свідомість прийме її? Чи не розчаруємось, повіримо? Написати Марію такою живою і водночас всевишньою автору допомогло не лише його споконвічно благоговійне (українське) ставлення до жінки взагалі, а й те, що в ній присутній образ його ріднесенької мами Марії, а ще Шевченкової мами, котру «молодую у могилу нужда та праця положила», а ще – безлічі золотих україночок, чиї життя, як зоряний дощ у серпневу ніч, осяяли всю планету. Ще й нині таку дівчинку можна зустріти у кожному селі: очі – із самої душі, іде співає: “Українкою я народилася...» А скільки таких дівчаток живе у наших матерях, бабусях! А скільки їх, гнаних безвихіддю, розпорошено шляхами європ, азій, америк! Марійка – та, що будить Дзвін. «Вона і разу Дзвона не проспала. Прокинеться удосвіта і жде...» Будить найвище в людських душах, знаходить у своїй всевишній душі не лише слова для пісень, а й для означення смислу людського існування. Боже начало Марії, звичайно, проявляється в пісні. Хоча для більшості людей це стає зрозумілим лише тоді, коли приймається посаджений нею сухий ясенок... (Ним знахарка Горголя цілий тиждень ганяла до річки гусей...) Коли вона із всевишнім милосердям рятує кота. А ми ж не забули, що саме кіт скалічив колись синичку... 

 Поміж квітів Марійка сіє свою усмішку. Її єство не має ні просторових, ні часових кордонів. Воно таке ж реальне, як і груші, що падають на весільний стіл. «Цілувались голуби. Цвіли індики. Все завмерло – наче янгол пролетів... Пригощалися троїстії музики, Й стиглі груші стали падати на стіл...» Недарма в розділі, де Богдан знайомить нас із тойсвітньою частиною свого роду, ми довідуємося про нього, може, більше, ніж протягом усього роману. Це – як відбиття храму у водах ранкового ставу. Як просвічування через землю коріння під кроною тисячолітнього дуба... В цьому контексті не можна оминути відвідини Марійчиного хутірця, зустріч із чортами, які вже місяцем доорювали гробки, переорювали пам’ять, виорювали домовини, збирали і добивали киями ще живі наші пісні... А як не згадати пращурів, які вийшли на Марійчину пісню із Того Світу! Пращурів, які йдуть крізь нас! Не здригнутись од Вредника, не помолитись на Явір, який хочеться писати з великої літери. Явір – символ рідності, втративши який із очей, люди вже довго не жили... (Явір, який можна екстраполювати – як інформаційний простір України.) Які асоціації потоптом не пройдуть у твоїй свідомості в цей час: і Шевченкова «Розрита могила», і Стусові листи друзям... Що сповідує автор у своїй творчій лабораторії, як досягає стереоскопічності, багатовимірності, матеріальності слова – то окрема розмова... Важко усвідомити скільки вимог-надзавдань ставить він до свого слова водночас, окропивши його стобарвами, стозвуками, щирістю, рідністю, простотою, заобрійною пам’яттю рідного народу... Що для нього є Слово, яке, перш ніж пропонувати нам, завжди пропускає (або ж не пропускає!) через митницю своєї душі... «Душе моя, ти світлиця для Господа... Смерть нехай знає: є в мене ти...» Здається, настає той момент, який знову змушує мене вийти за межі тексту. Я свідок того, як автор припиняв на кілька місяців (із наміром – якщо не вдасться – не поновити ніколи) роботу над романом тільки тому, що, як йому здавалось, не міг вирішити на перший погляд простої локальної проблеми: йому не давався образ (наприклад: десь заснуло й відлуння в тишини на устах...) чи не приходило, як подати махновський бій. «Це вже все було!», – казав він, вкотре навідмаш перекреслюючи написане. До речі, махновське гасло: «Бий білих, поки покрасніють, бий красних, поки побіліють» – відоме. А ось розкрити, осмислити його не спромігся ніхто в жодному творі, хоч понаписувано їх і про махновські скарби, і про детективні походи – ціла бібліотека.
 Григорій Лютий вперше показує бій не двох, а трьох сил водночас. I як показує! «Три смерчі безоглядно йшли степами, три чорні крики, три бездонні ями!» Якби сучасними комп’ютерно-кінематографічними засобами намалювати цю картину, та ще озвучити його голосом! Але коли ми ще доживемо до цього?

I бігла дівчинка по краєчку безодні,
Чи Подоляночка, чи Мальва –
  не вгадати,
Рожеве плаття, білі гусенята...
Лозиночкою Щастя завертала.
Все бігла й бігла – доки не розтала...
Лишила присмак пісні у душі
Про те, як спала хмарка в спориші...
 

Всі ці три сили належать до одного народу. I ми помічаємо це тільки тоді, коли вони співають одну пісню: «Маруся, раз два, три калина, Чорнявая дівчина В саду ягоди рвала...»
 Серед бізнесменів тепер модно казати «ми все робимо по-дорослому...» Я задумувалась над природою виникнення цього фразеологізму. Очевидно, виник він тому, що люди ніяк не розпрощаються з дитинством (не в розумінні екзюперівської чистоти і здатності фантазувати, а в розумінні примірятись не до Васюківських, а до планетарних цінностей) і їм хочеться наголосити для навколишніх, а ще більше переконати самих себе, що вони доросли, доспромоглись до вчинку. Багатьом літераторам, беручись за перо, гадаю, корисно було б про себе повторювати ці слова, бо вони все життя так і не виходять на битву за слово, а все граються в пісочницях. Тоді як боротьба за Слово не менш жорстока, ніж боротьба за життя. Розкрийте будь-який часопис, спробуйте там знайти доленосну напругу. Не показушну, а внутрішню. Не випрошену чи замовлену критиці, а здобуту на вершині серця, ту, од якої не «бігають мурашки», а «сироти встають...»
 Згадується іще один випадок, коли роман міг захолонути (наша бабуся сказала б: захряснути), навіки. Писалася пісня «Земле, мамо-земличенько, Ти відкрий своє личенько». Були ці два перші рядочки, але не було ключика, який би відкривав обличчя рідної землі. Автор міг обійтись і без цієї пісні, але все те ж Провидіння уже продиктувало два рядочки... I відступити для автора означало – зрадити, а відповідно і не одержати дозвіл бути. Де знайти слова, які зможуть переконати читачів, а головне – самого автора? Якою стежкою вони не погребують прийти до твого храму? Брався за перо, а в скронях стугоніла для себе ж написана клятва:  

Клянуся не віддати ні рядка
Такого, щоб самому не до серця.
Бо як сфальшивить майстр навіть вперше,
То кара йому та, що він зника...

 Ходив півроку – як загублений. Але не здався, не став писати те, що самому не до серця. I тільки коли знімав із «каталки» після операції доньку, відкрилося:

Земле, рідна земличенько,
Ти відкрий своє личенько.
Я візьму його в душу,
Щоб родила душа.
I розгорнулося:
Світом, мамою зітканим,
З яворами й лебідками,
Iз веселими дітками,
Що дорожчі життя...

 Так усе просто... Лютий усвідомлює, за що взявся, і готовий не звернути з обраного шляху, що б не зустріло його там. Думаю, Богдана він у чомусь писав із себе, не дозволивши йому зламати слово заради власного щастя... Богдан, обдарований не тільки богатирською фізичною силою, має незламну волю, а й Слово його таке ж міцне, як млинове жорно. Але, на жаль, це його незламне (але сфальсифіковане) бракове слово-жорно, ставши предметом закладу, перемелює Богданову долю. Він наче носить те жорно все своє життя...

Знайшов я свій коток, своє пропале жорно.
Піднять не дав Господь,
  трощу його ущент.
I пробую думки, – ще не зварилась жодна.
I дивиться Господь зі мною у вогонь...

 Маніпулятор Притика обертає незміриму Богданову силу, його чесноти на його ж прокляття, робить Богдана вразливим. Подібні асоціації виникають, коли перегортаємо сторінки історії України... Замість того, щоб зневажити умовності, одружитися із коханою Гафією, Богдан сам відвертається од свого щастя. Власне, він, як казковий герой, закладає своє щастя підступному лихварю його духу – своєрідному Оху. I хоч разом із Настею народжує аж восьмеро дітей, його душа тяжко поранена. Бо, зачаті не у всевишній любові, навіть рідні діти не можуть наповнити його життя Господом. Тому він і стає названим батьком для Марії. Не він її, а вона його обдаровує всевишнім. 

Спинялись люди дати п’ятака...
А він спинився, бо душа така.
Бо в сферах тих, де зріють всі начала,
Не він її – вона обдарувала...

 По роману – мов із Господнього рукава, розсипано (більше п’ятдесяти тільки перебачених) пісень. I кожна пісня – скатертина-самобранка твоєї душі, кожна уміщає в себе цілий роман. I весь роман, як у душу, вміщається у пісню! Може, тому у його живу ріку не ввійдеш двічі, тим паче не вийдеш із одними і тими враженнями. Від самого початку взявши стратосферну пісенну висоту, сюжет ніде не опускається в буденність. «Так не буває!» – вигукує досвід, озираючись на весь безмір літератури. «Так є!» – констатує розум. Просто досі такої високої рідності ти ще не переживав... 
Аксіома, що через віки здатне летіти тільки енергетично невичерпне – те, що зрідні блискавицям. У Лютого ж образи настільки багатовимірні, що, думаючи про них, я для себе це визначила як барвисті співучі блискавиці. І дух перехоплює. І час зупиня. І робить тебе в цю мить десь вічним... 

Спіла босенька черешенька,
Хміль оно грушку трясе.
Воду у Божому решеті
Хмарка од річки несе.
Хіба це не той світ, де 
«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть...»...
А це місце з роману я ношу із собою скрізь:
Коли по мосту Бочанському
Під скрипи мостин і скрекоти
Виходить Гордій з гітарою,
Дівочі прозорі платтячка
В найдальших вишневих вулицях
Тремтять, наче шиті з музики...
А сукні бабусь вінчальні
Ураз зацвітають в скринях,
Мов юні кущі трояндові...

Так мені світив колись у юності хіба молодий Гарсія Лорка... Тут будь-який коментар видається абсурдним, недоречним. Це – як голос душі, коли вона відчує раптом рідну... Відразу бачить ті незримі місточки, по яких і прийшла у цей світ...
У багатьох романах одна кульмінація. У деяких – кілька. У нашому ж – суцільна кульмінація – в кожному розділі, на кожній сторінці. Хіба можна уповні розповісти про роман, не згадавши пісні, де кінь приніс додому голову махновця, не скрижаніти кров’ю, коли із нею (головою) вінчається його кохана? Хіба можна оминути «Обрубок волі», який наче на перший погляд міг автору і не зустрітись, але без якого розуміння волелюбної душі степовика, українця незрівнянно б здрібніло. Не кажучи вже про пісенне тріо, яке оспівувало хати, чи навіть про звичайнісіньку роботу, як от: різання і вибивання соняшників... Розумію, що взявшись коротко переповідати сюжет роману, маю дуже невдячну справу. Треба читати і перечитувати. А ще краще – вчити напам’ять... 

 Колись Григорій Лютий в серцях прохопився: «Щоб читати, віршів є багато,
А щоб вивчити напам’ять – так нема...» Поет ставить перед собою надзавдання, чаклуючи над текстом, аж поки він не оживає, не стає живим організмом. Такий текст, раз пізнавши (хочеться сказати: раз зустрівши) вже не забудеш ніколи. Він весь вік живе під цими словами. Сам знає (як знав Григір Тютюнник напам’ять майже все своє) і так пише, що люди прагнуть знати.
 Деякі образи, випустивши з райця, вже не загнати назад довіку. Але ж я обіцяла іноді виходити за межі тексту. Прийшов саме такий момент. Хочеться окремо процитувати сказане автором у приватній розмові: «Мрію написати роман-клич, роман-сирену, тобто настільки рідне для українця полотно, що кликатиме його в радісну і тяжку годину, до якого мій народ прихилятиметься вечорами, вважатиме написаним ним самим...»

 Багатоплановість і багатовимірність роману в поєднанні із множинністю світосприймання та життєвими пріоритетами людей – для кожного читача виводить наперед часом зовсім різні духовні і естетичні акценти. В цьому сенсі роман передбачає великий спектр читачів. Тут, гадаємо, спрацьовує не лише двадцять п’ятий кадр, а й безліч емоційних, просторових, мелодійних, а особливо – антеївських павутинок, про які наша критика ніколи і не заговорювала вголос. Переконана, кожен читач після прочитання роману може закрити очі і написати в уяві свій світ глибинних воскресінь найріднішого, сокровенного, материнського. Свій, паралельний роман. I важко навіть передбачити, куди сягне його почуттєва фантазія, настільки відкриються його скарби підсвідомості... Якби можна було зробити обмінні коридори між квазарною творчою лабораторією автора і співавторськими сплесками читачів, то, гадаю, ми б побачили багато дивовижного. Особисто я не раз спостерігала, що не знаходжу в романі багато того, що є в моїй уяві про нього. I мені важко розмежувати, визначити: це народилося у мені при багатогодинних розмовах із автором чи автор був написав, прочитав мені, а потім вилучив із тексту. Наприклад, таке: Українськими степами линуть тіні хмарок. I враз потужний рожевий промінь, мов чарівна Божа патериця, ударяє з-за хмари. I тіні перетворюються на незчисленні череди корів, табуни коней, отари овець. Зелена кров трави перетікає в них, стає білим молоком, червоною кров’ю. А далі на горизонті виникають безліч боєн. (Пригадую, ми якось обговорювали те, що О.Олесь написав «Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди...», працюючи різником на бойні... Б’ють!) Співають солов’ї, ллється кров, тече струмками в синє море... А степом літають безліч душ, шукають нових тіл, щоб уселитись і ожить. I їхній шепіт, як паролі любові... «Повітря аж щемить від того, що не сталось...» Всього цього наче і немає в романі, але воно присутнє в його небі. Так можна розшифрувати багато його сторінок, пісень, символів... Дехто з видатних письменників вважає, що взагалі роман пишеться заради його останньої фрази. В ній, як у останній ложці, концентрується сила страви. У нашому випадку сила тексту (незважаючи на те, що сам по собі він наддраматичний) – у його полі, тяжінні. Найміцніше тримають незримі ланцюги... Потрапивши у Богданову сім’ю, Марійка не догоджає, не пристосовується. Вона самовіддано любить усе і всіх. Просто так – ні за що. Така її сутність. Любить тільки тому, що вони є: і її названі брати та сестри, і сусіди, і каченятка, і козенятка, і крислаті груші, і навіть картопляні грядки. Для неї любити – значить робити все навколо щасливим. I світ відповідає їй взаємністю. Він її теж любить. Але навіть для такої відкритої, такої безкорисної душі життя ставить підступні сильця. Якось у Богдановій хаті заночував сліпий прочанин. Він мав на грудях масивний золотий хрестик. Один із Богданових синів – Охрім викрадає хрестик і на його місце приторочує сюрчок. Вранці прочанин хотів поцілувати хрестик, але натомість розгублено засюрчав. Богдан підняв усіх дітей: «Хто?» I підступний Охрім показав на Марійку. Вона, нерідна, не сміла заперечувати, мовчки прийняла звинувачення. Для Богдана це був чи не найбільший удар у житті. Потім, уже на схилі літ, Марія іде до Лаври спокутувати єдиний гріх: наговір на саму себе... Стає на коліна молитись. I коли піднімає очі, то бачить на іконі себе молоду. Вражена Марія звертається до інших прочанок, шукає розуміння. Але ніхто не впізнає у виробленій, змарнілій бабусі красуню з образів. I Марія, яка зібралася вже постати перед Господом, підводиться і йде додому в Гуляй-Поле, сідає в рідному дворі на спориші. Зірки обсипають її білу від сивини голову. Iдуть вулицею дівчата, співають її пісень. Та так ловко, у три голоси, як і вони колись співали із Соломією та Оксаною. Схвильована Марія підводиться, спирається на перелаз, просить дівчат заспівати іще її пісень. Але дівчата холодно віджартовуються, мовляв, бабуся вижила з розуму: це ж пісні народні. В цей час ми усвідомлюємо, що давно уже перестали думати про Марію, як просто про жінку. Це наш духовний скарб, ми всі, наша золота Україна, яка стільки віддала Всесвіту! А Всесвіт або відповідає наругою, або у кращому разі образливо мовчить... Як над Божим письмом витав Дух Божий, коли його писали люди, так над літописцем у цей час (відчувається...) витає Боже Слово. Збентежені люди дивувалися, знаходячи його в себе на устах... Автор свідомо оминає примітивні рифи традиційного сюжету. Бо відчуває в собі силу йти безоглядно, не триматись за допоміжну линву.

 Широкими полотнами подано в романі найбільш значущі (од колиски – до останнього пристанища) події в житті народу. Це весілля, толоки, рибна ловля, вечорниці, святкові гуляння, поминки... I подані вони, як правило, не тільки енциклопедично-вичерпно, а й з допомогою схожих на насіння твоєї душі поетичних образів, передбачаючи майбутнє воскресіння із літописного слова.
 У деяких розділах Марія на перший погляд не є активною учасницею дійства. Iноді, як от на риболовлі чи при знайомстві із «Обрубком волі», її участь полягає лише в тому, що все це відбувається на її очах. Але ми розуміємо, що без її присутності світ би не був таким барвистим, не мав такої осмисленої повноти. Так ми щасливі присутністю своїх дітей, коханих, батьків – усіх, кого любимо... 
 А яким постає в її очах Гуляй-Поле! Стільки разів треба було заново народитись літописцю, щоб побачити все те... До речі, літописець – особливо цінний винахід Автора. Без нього роман (як і весь наш світ без Всевишнього) відразу міг би розвалитись. Літописець цементує роман і водночас підносить його, стаючи проміжною ланкою між буденністю звичайних людей і Творцем. 
 Особливим розділом у романі виділено громадянську війну, де Марія (хоч цього в тексті прямо і не бачимо) ідентифікується із Божою Матір’ю. Це її віддзеркалений образ місять із землею на полі бою. Врешті – місять образ матерів, які пустили їх на світ зовсім для іншого... I що із цього стається в результаті... Руйнування храму, спустошення душ, смерть Богдана. Десь там, коло його могили, у кущі шипшини синичка зів’є гніздечко і буде щовесни виводити малесеньких пташеняток, навчаючи їх доспівуватись своїми тонюсінькими голосочками аж на Той Світ, передавати... А ще – жива Марія, яка зійшла на ікони, і на чий образ прийшла пора молитись її дітям... Літописець розчиняється в степу. Взявши за руки, його ведуть у рідні простори тополі... «Й мене, вже сивого, тополі Взяли за руки Й повели у степ Показувати Бога...»
 

Нечасто і небагато, але з’являється в романі і сам автор. Він бере на себе слова, які з тої чи іншої причини не під силу (іноді ще не під силу, бо він росте на наших очах і разом з нами) Літописцю. I це теж органічно. Це, згармонізовуючи амплітуди тексту, переконує. 
 Фінал. Одна із найсильніших сцен роману. I щоб уповні зрозуміти явлене, марно розглядати його, як просто образ. Таке не можна вигадати. Точніше, може, і можна. Але не тут, не в цьому вимірі, не в цьому контексті. У цьому твій геній сприйняття не бреше, як не можна збрехати на могилі у своїх батьків, як гріх заради вигоди маніпулювати святим. Тільки Всевишнє Слово спроможне передати те осяяння, ту висоту людського духу, які ти відчуваєш у цю хвилину. «Господи! Може, я і жив лише для того, щоб пізнати це...» – зринає у свідомості...
 

...А в небі – синя хмара, яка раптом на Богданові сороковини перетворюється на дзвін, будить небо. Безмежний синій голос Дзвона проливається на цвіт садів, на снопи сонця, що, як хрещаті рушники, звисають із хмар аж додолу... Наче їх винесли білити... 
Може, щось заворушиться...

Розгорни свою душеньку.
Хай під сонцем побілиться,
Як сувій полотна...
 

А по рушниках на землю котяться білі горошинки, із яких вискакують малесенькі діточки:

Дощику-дощику, припусти,
На городи й капусти,
На мишку-полівку,
На стежки
Долівку...
Гай-гай,
На
Дитячу
Голівку...

 Під час читання роману «Мама-Марія» постійно приходить порівняння з Дніпром у його первісному вигляді (коли ще Славута тік вільно і щедро, не спотворений ні греблями, ні дамбами). Просто казково багатий, широкий, розлогий, з безліччю рукавів і приток, із постійною присутністю Всевишнього. Спостерігаючи, осягаючи цю всевишню красу, не можеш не згадувати своїх пращурів, не дякувати Господу за своє народження серед них і саме тут. 
 Ще багато на чому хочеться зупинити свою увагу. Та ще більше кортить почути відлуння роману у Ваших душах, дорогі читачі (до якого б табору ви не належали – до критиків, літераторів, робітників, селян, багатих і бідних, простих українців, котрі шукають своє щастя по світах чи пробують вижити в себе вдома). Адже якщо за великим рахунком роман (ця пісенна симфонія) писався у співавторстві з Вами, то і співати його чи ні (чи брати з собою в майбутнє) – врешті, вирішувати Вам.

  Тетяна БIЛЕНКО,
  кандидат філологічних наук.

 

 

 

На березі Всесвітнього океану Час підготував моєму народові хвилю забуття. Але він не передбачив, що я напишу цю книгу. Може, це і по-дитячому наївно, але саме так думалось мені всі ці сім років, поки писав роман.
I я не можу не сказати тобі цього, мій читачу...

* * *
Ця книга жде – немов залізний тік.
Тут кожен зможе викликати змія
I вбить його хоч раз у цім житті,
I визволити душу, як Месію!

Я не хотів. Примусила біда.
Земля батьків – як пух, віками спала...
Не зчулись ми – нахлинула орда,
Стоптала все й святині обплювала.

Залізний тік – точніше, цей роман,
В нім хрест живий – схрестилися дороги.
Одною люди сунуть до оман,
Iдуть прозрілі іншою – до Бога.

Себе в дорозі стоптують на пил.
I де чий слід за обрієм? – Не знають.
Iдуть і йдуть – лиш сяйво залишають.
А цій Землі все важче од могил!

I я іду в слідах своїх предтеч,
Мені – дано. Я бачу. Не блукаю.
Давно нічого в світі не шукаю, 
Я просто йду. I шлях мій – наче меч.

Набрав роботи ще на сто життів,
Все менше часу навіть, щоб вітатись.
Сидять святі. Мені ж сіяє мати.
Як захистить? Нічого б не хотів...

Набрид базар із віри і чеснот,
З ним сам собі спротивитись боюся.
I нудно, і безглуздо від дрібнот.
Хіба за храм. За менше – не візьмуся.

Нехай всього не вистачить життя,
Нехай мій храм довершать праонуки.
Я підкладу і голову, і руки,
А на дзвіницю мрії прилетять.

Зайшли вже друзі в сонце – за сльозу,
Усі – в мені, вже стали всі піснями...
Хоча на тік являються ночами,
Молотять серце й ранком десь везуть.

Я перший не тому, що їх нема...
Я не своїй приписую заслузі,
Що Бог на світі ще мене трима,
Точніше – місить на гончарнім крузі.

Я перший, бо хоробрість мав не ту,
Що у ціні, що всім дано побачить.
Щоб тільки з слова зняти німоту,
Я все йому дозволив і пробачив.

Ніхто не зна, як я тоді живу,
Коли воно на людях помирає.
Що закладаю в Бога, чим зову.
Ніхто не зна. Й ніколи не узнає!

Моє воно. Без свідків поміж нас.
Господь і той лиша нас наодинці.
Бува, пісочком граємося в час.
I мій народ дає нам по шкуринці.

Йому одному, може, я скажу,
Але воно не кожному розкаже...
Лиш тим, що рідне в дітях бережуть,
Запам’ятних правузликів нав’яже.

I дасть вогню – без крил щоб полетіть,
I видимо-невидимо підмоги...
Як ось мені дало залізний тік
I право викликати всіх на нього.
Ми молились – на неї... сповідалися – їй...
  Я витиснув із каменю цю краплю.
  А скажуть, що зібрав лише росу...