«Мама-Марія» ч.1 - АВТОР
Написав Григорій Лютий   
Головна статті
«Мама-Марія» ч.1
Я писав цей роман усе життя
МАМА-МАРIЯ
АВТОР
Я Й МОВЧУ – СПIВАЮ...
ЛIТОПИСЕЦЬ
ЗЕМЛЕ РIДНА, ЗЕМЛИЧЕНЬКО..
ЛIТОПИСЕЦЬ
ПРОЧАНИН
НАРОДЖЕННЯ ЛIТОПИСЦЯ
ЦВIТЕ ТЕРЕН...
Всі сторінки

 

АВТОР

За хутірець, що звався «Божа воля»,
Вела дорога, схожа на міраж.
По ній немов не їздили ніколи,
Була вона дивніша із пропаж.

За садом враз отак і пропадала,
Мов одрубав хто урвищем у яр.
Не те, щоб люди шлях той обминали,
Але ж по нім не дійдеш на базар...

Хіба піску набрати хто прошвендя,
А чи Макар телята прожене.
I все ж вона не зникнула від «ведів»,
У ній таки було щось неземне...

По ній ішли від Бога і до Бога,
I на Той Світ, і дурнів зазивать.
Було, отак неначе і нікого,
А кушпелить до ночі курява...

Щоправда, якось дяк «веселий» бачив:
По ній промчали вершники у ніч.
– Туди – промчали, – видихнув на здачі, –
А от назад (сидів до ранку!) – ні. 

I, може б, він зі сліз зварив був сіль...
А як же ти, Марієчко, звідтіль?

Немов ворота в небо, дві тополі...
З усього світу – цвинтар лиш рідня!
Там тато й мама, братик сивочолий.
Там рушники і чорне вороння.

I шепчуть трави пізні: озирнися!
I кличе рання зірка: озорися!
Її, може, б з’їли. Але який із неї наїдок? – одна душа...

* * *
...Ти з-за тополі чи з тополі?
Спочатку тінь і трепет-звук.
I сонця кров, розлита долі,
I босі ніжки у траву.

Ступила. Дівчинко, ти можеш!
Тобі воскреснути пора!
Десь голосила Матір Божа...
Десь вітер душі прибирав...

Десь ненаситні зозулята
З гнізд викидали пташенят...
Марійко, ти ж не винувата!
Хіба так можна жить не в лад!

Це ж не твоя вина, дитино,
За все боліть – ще більший гріх!
Їй шелестіла яворина,
Схилялись ясені старі.

I прокидалась – мов рождалась,
Неначе долі дожидалась.

* * *
...Таке як бабця на дорозі... –
Чи ясновидця, чи сліпа.
Вже й голосок подать не в змозі,
Вже й тінь за нею не ступа.

Ось-ось розвіється з туманом...
У порохні не видно ніг.
– Марійко, донечко кохана,
До «Волі Божої» мені...

– Бабуню, хутір наш пропащий,
Там не зосталось ні душі.
Ось, бачте, я звелась ні на що.
Синичка й та – хоч не дишіть...

Її в кота відняв мій тато,
Вона тепер мені сестра.
Та й нам лишилось небагато...
Я так не хочу помирать...

Синичку з вузлика годую.
У ліжку маминім знайшла
Цей скарб. Ні-ні, я не гидую.
Вмирала – діткам берегла...

Тут сухарі і тріньки проса.
Крихти Господні – не мені...
Що їла? Те, що привелося...
Та дужче дух мій зголоднів...

– На все, дитино, Божа воля!
Тобі судилось неземне!
Ти, кажеш, немічна і квола?
А смерть тебе не здожене!

Оті дуби слабіші тебе!
А люди грішні – й поготів!
Мені ж замріяв шлях на небо,
I в думці пізно багатіть.

Пообіцяй мені, дитинко,
Що пам’ятатимеш стару.
В очах твоїх ще на часинку
Я відіб’юся і помру.

– А це для чого Вам, бабуню,
Щоб пам’ятала я, скажіть?
– Це нам обом потрібно буде...
Віднині ми вже не чужі...

Життя пускає свої сіті
Зловити марево – не більш...
Можливо, я й була на світі,
Щоб стати спогадом тобі...

Ти не шукай мене сьогодні.
Я ожила єдиний раз...
– Бабусе, горлице, та годі
Лякати. Ви ж бо не мара!

Ходіть в Гуляй-Поле із нами,
Там, кажуть, ярмарки снують.
Це звідти дзвони над полями...
Там біля храму подають...

Я смерті більше не боюся,
Як станеш поруч – страх зника!
Казала мама – аж свічуся,
Бабуню, ось моя рука...

– Бабунь... 
А бабця заніміла,
Війнула білою косою.
Заколивалась, задимілась,
Упала сивою росою...

Лиш закричала так невчасно
Сорока – визнана пліткарка.
Та туманцю прозора хмарка
Ще мить постояла і згасла...

АВТОР

Ти всіх красивіша будеш,
Але краса тобі – ні до чого...
Ти від усіх вірніша,
Але кому твоя вірність?

Любов твоя впустить в себе
Весь світ до глибин бездонних,
Твоєю сльозою вітер
Солоні моря напоїть...

 

А НАД ГУЛЯЙ-ПОЛЕМ СВIТИЛИСЯ СВIТИ...

А над Гуляй-Полем світилися світи,
I Схід сіяв, як усмішка Господня.
Зустрічних нелинь росами святив,
Стікався люд на дзвони великодні.

Стражденні очі. Вузлики. Свічки.
Розмови чисті, схожі на молитви.
Мов шиті з душ, біліли сорочки.
I відчуття – оголені, як бритви.

Вони ідуть, цілуються, ясні –
Немов рідня, що прощення діждала.
Тебе ж востаннє мама цілувала,
Як помирала – марила в огні.

Вона тебе, Марійко, на весь вік
I наперед спокутати посміла.
I буде так, як день тобі нарік,
Ти ввійдеш в храм, немов душа у тіло.

Під образами там, де корчивсь гріх,
Де сліз ріка вогненна протікала,
Єдину правду Господу за всіх
Мале дитя на вушко лепетало...

...Ну от і дочекались лободи.
Так рясно схили пагорбів укрила.
Вже Сіріньки із неї і з біди
Понапікали коржиків стосилих.

До церкви принесли і роздають.
А біля них гра Костович на скрипці. 
– I я скажу їм пісеньку свою –
Ту, що співала досі лиш синичці.

 

СИНИЧКА
(пісня)

Наплакала мама
У лиху годину
Донечці на щастя
Шовкову хустину.

Розмотала мама
Серденька клубочок –
Ниточку-кровинку
Й срібний голосочок.

Рідна моя доню,
Білим світом бався,
Виший свою долю,
В мами не питайся.

Наплакала мама
Донечці топольку.
Одягла в листочки 
Її голівоньку.

Щоб пташина щастя
В гості залітала,
Щоб голівка в доні
Боліть перестала.

Я завжди з тобою,
Рідна моя доню.
Виростай душею,
Зацвітай любов’ю...

Наплакала мама
Донечці синичку
I ще й дрібку солі,
Наперсток водички.

А щоб тій синичці
Веселіш жилося,
Наплакала мама 
Золотого проса.

Щоб у тебе, доню,
Прибувало сили,
Щоб повік любові
Й ласки не просила...



 

Новини

Тільки у нас!

Лев СИЛЕНКО

МАГА ВІРА

magavira

Це – головна книга РУНВіри (Рідної Української Національної Віри). Можна почути в простонародді: «Це – наша церква, бо там правлять українською мовою». Але прислухайтесь, будь ласка, про що говорять попи-батюшки – про Саваофа, Єгову, Ісуса (Яшую), а відправляють померлих обов'язково «у лоно Авраамове». Чи українське все це? Ні! Воно створене на берегах Йордану давніми євреями.

РУНВіра – вчення про українців, їхню прадавню історію, це - віра українців. «Мага Віра» написана Учителем Левом Силенком.

 

Тільки у нас!
"Лист запорожців"
Справжній текст

... Так тобі наказали козаки й показали свої сраки. Листа кінчаємо, бо числа не знаємо, а ваших календарів у Січі не тримаємо.

 

Тільки  у нас!
"Сказання про стародавні минувшини руські"

Це - історія наших минулих поколінь Докиївської Русі. І якщо християнські літописи в якійсь мірі донесли до нас те, що творилося на цій багатостраждальній землі з часів Аскольда й Діра, то майже все, що було до них, покрите імлою забуття й безпам'ятства. І коли літописець питає "Звідки пішла земля руська?", то, на жаль, відповідає неправдиво. Бо не від Рюрика пішла Русь і навіть не від Кия, а від царя Сварога.

УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

Літературне Запоріжжя