«Мама-Марія» ч.1 - Я Й МОВЧУ – СПIВАЮ...
Написав Григорій Лютий   
Головна статті
«Мама-Марія» ч.1
Я писав цей роман усе життя
МАМА-МАРIЯ
АВТОР
Я Й МОВЧУ – СПIВАЮ...
ЛIТОПИСЕЦЬ
ЗЕМЛЕ РIДНА, ЗЕМЛИЧЕНЬКО..
ЛIТОПИСЕЦЬ
ПРОЧАНИН
НАРОДЖЕННЯ ЛIТОПИСЦЯ
ЦВIТЕ ТЕРЕН...
Всі сторінки
Спинялись люди дати п’ятака.
Чого спинялись – раптом забували.
А мить була, що й пташка замовка...
А все цвіло – аж подих забивало.

– Який болючий чистий голосочок! –
Мов із годинника життя її пісочок!
З таким наколядуєш небагато, –
Як завжди, мовив дяк витіювато.

– Звідки в тебе пісня?
  – Хтозна. Я не знаю.
Так співала мама. Так і я співаю.
Чула від сестрички й від бабусі змалку
I про хату скраю, і про чорну балку, — 
Ту, що починалась в тата за городом, 
Ту, що в ній блукає доленька народу...

В нас пісень родило більше, ніж картоплі.
Про лелек на дасі, верби і коноплі.
Вранці тільки з хати —
  котресь вже й заводить:
Чи женемо гуси, чи йдемо по воду.

А коли збирались разом вечорами... 
То були не співи. То були — заграви... 
Сходився весь хутір: стомлені і босі. 
Нас так і прозвали люди: стоголосі.

Вірите, безсила, я давно б здалася, 
Якби тої пісні та й не напилася. 
Мама в час останній теж заповідала, 
Щоб пісні я людям наші заспівала...

Я й мовчу — співаю, як ота діброва. 
Кожна нова пісня — для душі обнова. 
Вірю, скласти пісню — мовби народитись. 
Мама говорили — Богу догодити...

* * *
– Яка чудна, висока в тебе мова...
При церкві я, а ще таку не чув.
У рам’ї вся, а сяєш – будь здорова! –
Якась – немов запалюєш свічу...
Він біг у справі, а не зміг не стати:
– Невже так можна, Господи, сіяти? – 
Мов голка золота у полотні...
У душах вишиваєш ти пісні.

Я чув з дзвіниці, як ти тут співала...
Я чув, але... не думав, що така.
Вночі дарма б зозуля не кувала...
В тобі святе щось справді – аж ляка...

– Ти чий? 
  – Нічий.
  – I я теж нічия.
Iз родичів – лиш зіронька, та й та
Не кожну ніч до мене приліта...
Синичка ось – але вона лиш птаха.
Удвох отак і боремось зі страхом.

Свічусь? Казала мама – то пісні,
То відсвіт місяця розбризкавсь по мені,
А може, ще не вичахло причастя...
Мені ось скіньки треба, як для щастя.

– Причастя – все (я бачу), що ти їла...
А взагалі іще хоч щось їси?
– Парфентій, де ти?! – з храму долетіло.
I він метнувсь:
  – Я зараз. Ти посидь.

Невдовзі повернувся – вже як рідний,
Півпасочки у пазусі: 
  – Бери.
Взяла хлібець. I далі непомітно
Про все на світі стали говорить.

– Служу при церкві. Ні, вже не Нічий я.
А ти? Постій, вгадаю, не кажи.
Ти? Точно. Не інакше, як...
  Марія.
Це видно. Тут не треба й ворожить...

Сюди із «Волі Божої» учора?
А я тут од Покрови забаривсь...
Наш хутір називали яворовим,
У нас ворота в небо – явори...

...Вони зійшлись відразу й назавжди,
Щоб прах батьків, щоб рідне все любить.
...Й не знайдеться у Господа води,
Щоб їх розлить...
Кум пів-Гуляй-Полю Салій, Богдан та інші,
кого викликала із небуття пісня Марії...

* * *
Десь за рікою мукнуло телятко,
Десь застогнала хвіртка, як вдова.
Аж дід Семен, що вмер оце на святки,
Поправив землю в себе в головах.

Аж кум Салій, що кум пів-Гуляй-Полю
(Мов на ім’я, гукають його: Кум),
Притих ураз, напружився до болю,
Ковтнув і слину, й посмішку гірку.

Хай хто закурить хоч по той бік річки,
Хай хто дихне, подума крадькома...
Якій душі та не тримав він свічки?
Таких у нас, здається, і нема...

Його ніхто ніколи не соромивсь, – 
Однак же зна: хоч мовчки сповідайсь.
Сам Архірей гукав його додому,
Коли втекла дружина молода.

Щось назрівало, щось уже дзвеніло, –
Гроза чи мука вибурхне ось-ось...
Він чув, як звір, усім бездомним тілом,
Йому пізнать півсвіту довелось.

Йому той дар дістався не задарма.
Наснився сон і сталось те у сні.
Прийшов Господь і дав йому дві чари. 
I вибрав він життя у множині...

З усіх чарок він міг повідпивати,
Пізнать всі вина любощів і душ.
Пізнать він міг. Але не міг зазнати
Своє-єдине щастя і біду.

Отож, коли спинивсь біля Марійки,
На нім сорочка з болю зайнялась.
Хтось говорив: цигарка-лиходійка,
А хтось казав: циганка там була.

Неправда все. Марійки він сахнувся,
Бо знав, що водить Горе у житті.
Кого любив, тих Бог давно забувся,
Всі одинокі, зболені, святі.

I він подавсь, обходячи подалі...
Де він стояв, стоїть уже візник.
А біля того писані дві кралі.
Прийшла й Секлета, гостра на язик...

Одні – як дим. Постояли – і гайда.
А є й такі, що впали, як зерно.
Аж не чекав: гультяй Iван Порада,
I сива Хівря сіла під вікном.

Схиливсь на тин коваль, мов не до нього,
Усе в чуприну суне п’ятірню.
Впав, де стояв, прочанин край дороги,
Шинкар під іву нищечком пірнув.

Мала попівна мацає сережку,
Так довго маца, дивлячись увись.
I бубоніст проснувся серед стежки,
Мов на весіллі, викрикнув і скис.

«Ой, веселий бубоніст,
Він цибулю дуже їсть.
А моя дівулька
Щедра на цибульку...»

А осторонь Гафієчка – під небом.
Їй цілували ноги спориші...
Дивилась на Марійку, як на себе.
Беззвучно так заплакала в душі...

Давно навчилась. Вчитель був хороший...
Отак любив і так занапастив!
Продав би краще, зрадив би на гроші!
Так ні ж, він чесний, Господи, прости!

Він слово дав! I де його те слово?
Померли всі давно, кому давав!
А він його тримає, безголовий!
I як не лусне клята голова!

Бо як те сталось? – З ігрища, знічев’я.
Нехай би в скруті, зболено, всерйоз...
Дістав його Притикало – причепа, 
Як дошкуля на белебні мороз...

То «ти не зможеш короба підняти»,
То «два чували з поля принести...»
I як почне, прекапосне, сміятись!
I як почне смішки свої плести!

«Он батько твій весь рід увіковічив,
Поклав при всіх на площі циркача.
Підняв коня... Тобі ж хвалитись нічим.
Ти не козак – общипане курча...

Твій дід силач. Iз яру воза витяг,
Коли пристали навіть і воли!
А ти умієш тільки говорити...» –
I так щодня. Хоч крізь землю вались!

По правді – рід Богданів був добірний:
Жінки – красуні, хлопці – козаки.
Їх сильну кров – довірливу і вірну –
Ніхто не скаламутив за віки!

Не кров – огонь. Коли й Січі не стало,
Вони все ‘дно тікали до Дніпра.
На кілька літ, як в воду, пропадали...
Зустрінеш потім – мову одбира...

Він був такий – що й Горе пригиналось.
Сміявся – в вічі. Важив – і життям.
У що, було, із друзями впрягались –
Скрізь мав буть першим. Це вже ти затям.

Підбить такого запросто на безум!
А ще як Чорт покаже язика...
То стане спиртом вся його тверезість,
I власна сила тільки розпіка...

А що вже міри сил своїх не відав,
То тільки долі і остерігавсь...
Тому, що в нім кріпилось ще од діда,
Велось непросто в тіла берегах...

Було, як хто на досвідках образить,
Підважить кузню. Й шапку – під стіну.
А вже відходив з болю не відразу,
По-по-поклянчать хлопці, щоб вернув...

Сміявшись так... I мавши таку силу,
Йому б її не виказать... Тоді,
Можливо, й був би в світі цім щасливим.
Прожив – і не підставився біді...

Увесь – назовні. А нехай гори ти!
Недолюбляв не просто, а – до жил!
Йому вдавалось так недолюбити,
Що міг бровою ворога нажить.

Його й спіймав Притикало на слово,
Немов дурну рибину на гачок:
– Там є коток на вигоні браковий...
За ніч припреш на вулицю коток?

А ні – більш не підійдеш до Гафії...
Він ще тоді й освідчитись не встиг...
I він так легко... Так, як він уміє,
Лише спитав: «На вулицю? Коли?»

Хто руки розбивав – іще не знали...
Й на вигін друзі сходились дарма!
Пропав коток – неначе пошептало.
Мов чорт його поцупив крадькома...

Хто інший – легко б викрутивсь, не штука.
Нема – й нема. Дасте – то віднесу!
А він, як бик, роз’ятрився на луках:
– Я обіцяв! Я сам собі і суд!

Під осінь вже і взяв Шовкунку Настю.
Вона за ним всихала ще дівчам! 
Цілунки в спину – то гріховне щастя!
Од них душа болить – не одвіча!

Лише й того, що діток наплодили –
Своїй любові кидали в огонь.
Були між ними й так – немов бадилля,
Але побільше духом все ж – його...



 

Новини

Тільки у нас!

Лев СИЛЕНКО

МАГА ВІРА

magavira

Це – головна книга РУНВіри (Рідної Української Національної Віри). Можна почути в простонародді: «Це – наша церква, бо там правлять українською мовою». Але прислухайтесь, будь ласка, про що говорять попи-батюшки – про Саваофа, Єгову, Ісуса (Яшую), а відправляють померлих обов'язково «у лоно Авраамове». Чи українське все це? Ні! Воно створене на берегах Йордану давніми євреями.

РУНВіра – вчення про українців, їхню прадавню історію, це - віра українців. «Мага Віра» написана Учителем Левом Силенком.

 

Тільки у нас!
"Лист запорожців"
Справжній текст

... Так тобі наказали козаки й показали свої сраки. Листа кінчаємо, бо числа не знаємо, а ваших календарів у Січі не тримаємо.

 

Тільки  у нас!
"Сказання про стародавні минувшини руські"

Це - історія наших минулих поколінь Докиївської Русі. І якщо християнські літописи в якійсь мірі донесли до нас те, що творилося на цій багатостраждальній землі з часів Аскольда й Діра, то майже все, що було до них, покрите імлою забуття й безпам'ятства. І коли літописець питає "Звідки пішла земля руська?", то, на жаль, відповідає неправдиво. Бо не від Рюрика пішла Русь і навіть не від Кия, а від царя Сварога.

УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

Літературне Запоріжжя