ЛЮТИЙ Григорій - 1 - ЛIТОПИСЕЦЬ

Автор: Григорій Лютий

Зміст статті

 

ЛIТОПИСЕЦЬ

Iз ним не скучно буде і в раю...
З ким не зведи – любого переможе.
А що найперше – кожну хіть свою,
Немов монах, на святість перемножує. 
Вже звикли в нас:
  Богдан якийсь залізний...
Не кожному у голову залізеш...
За себе – не ручусь, за нього – можу!
Йому довір чи тайну, чи сторожу,
Хоч оком посади – не кліпне й разу.
Ця вірність. Вже забули їй і назву.
Вона жаха, дратує. 
  Але все ж,
Хоч біля неї, мов біля пожеж,
Хоч знаєш: він учинить –
  не здригнеться,
На власне горе нагло розсміється,
Йому все ж заздриш десь у глибині.
Лише зітхнеш: оце б отак мені...
А що казать про золото чи звабу?
Його не струїш, не зведеш з ума...
Та має він одну-єдину ваду:
Як слово дасть – умре – не полама!
Iз нього тільки витягни те слово.
В дитинстві дав – на старість збереже.
Так рветься в нім народу праоснова...
В рубцях поразок – а ні в чім не лже.

* * *
Знов ловить мить край муру богомаз – 
Кров комаря підмішує у фарби.
– То кров моя – журитися дарма, – 
Гука дзвонар, – та смерть мені на карби...

– У тебе не ікони, а баби...
Iз кого тільки вся твоя натура?
Цю дівчинку увічнити якби,
То, може, й нас Господь би не потурив...

За богомазом сивий Митрофан 
Вже рік який куня-спостерігає... 
На пензлі капа зоряний туман, 
Мов час із бороди його стікає...

– Малюєш на Великдень? Як ти міг!
– Ага, скажи ще – грішно і співати...
Душа не знає, де її поріг,
Їй заборон немає працювати...

Як так дивитись – грішний і дзвонар,
I той жебрак, і батюшка, і пташка... 
Нам свята всім – не просто Божий Дар – 
То, щоб душі трудилося не тяжко...

– То, може, й руки втято дзвонарю, 
Аби душа весь вік його трудилась?
– А що ти думав? Я ж і говорю,
 Бог скрізь у нас. Узри лиш його силу!

У цій дитині божого – на всіх! 
Недарма, бачиш, нас – мов коло меду... 
У церкві нині, мабуть, менше ніг...
– Вона ікона справді!
  – Хм, як спереду...

– А голосочок! Наче на олтар
Бере серденько Господу і ложить!
– Такій не збрешеш. Справді – як свята.
– Такій би люд наш
  дітоньками множить...

 

МАМI
(пісня)

Недалечко від раю – на краєчку села –
Наша хата, і мати богорівна була... 
Ми молились на неї, сповідалися їй... 
I росли ми крилаті в небі маминих мрій...

Зайчик лапкою стукав нам ночами в шибки,
Колисали нас мальви, і будили пташки.
Навіть місяць, бувало, забарившись, не раз 
Спав у стрісі з серпами, не лякаючись нас...

Мама нам засівала душ поля золоті –
I життя дарувала,
  й найдорожче в житті... 
А щоб світ цей став рідним,
  щоб душею зігрів,
Дарувала сестричок і маленьких братів...

I тому, як гукали-забирали роки,
Всі ми падали в небо, як із гнізд ластівки...
I тому нас так міцно світ любов’ю трима...
I нема цьому краю, цьому краю нема...

 

НIЧ ПЕРЕД ВЕЛИКОДНЕМ

Наснилось, що забувся геть хто він,
Не радий сам собі – немов стерявся*.
Скрізь люди йшли якісь – мов неживі.
Усі чужі – ніхто не признавався.

Аж моторошно стало. Зрозумів:
Як не згада – прокинутись не зможе.
В непам’ятстві страшніш, ніж у тюрмі, – 
Не рятувало навіть слово Боже.

Згорали птиці, падали в траву,
Коріння в небо дибили дерева,
I кураїни, наче татарву,
Вітри бочанські гнали безперервно.

За мостом десь курів Чумацький шлях,
По нім хтось їхав в обладунках мідних,
I билася в агонії земля,
Будила мертвих, мов дітей нерідних...

В той чорний вир тягло усе сильніш, 
I він уже почав, було, здаватись,
Як раптом поле – крові голосніш
Покликало... Аж стрепенулась хата...

Схотілося узварчику із груш – 
Отих, дичок, за балочкою справа...
Коли зламавсь гарбою у яру,
Найстарша, Катя, козуб назбирала...

Це ж Лисці жеребитися... – згадав,
А він за ніч до неї не навідавсь...
I пам’ять прибувала, як вода...
I поле все гукало – ніде дітись...

Хтось із діток сплакнув, немов на гріх,
Півсонна обізвалася дружина...
I він підвівсь на поклик той родинний.
Задув лампадку. Вийшов на поріг.

* стерявся – з’їхав з глузду (тут)

Вже стала над криницею зоря,
Грушевську добру воду солодила.
Хмарки – мов відьма вистроїла в ряд...
Зварила баба Христя молодило...

Жінки оно пішли так, як до неї...
I Брик із ними... Бісів чоловік.
Чи то мудрить, чи дурника все клеїть...
Він наче спати не ляга весь вік...

Цегельня світить пеклом, наче міф,
Поніс до річки вершу дід Гондора,
I срібний місяць-сторож, мов Сізіф,
Вже покотив на Шеліпкину гору.

А я ж тут хто? Незоряний Богдан?
Говорять ще: Незораний. Усяко.
Малеча й та, буває, набрида,
Гука-сміється з мене, небораки...

Не вперше в ніч зриваюся отак.
I поле так гука мене не вперше...
Воно до мене в хату приліта,
Але йому в ній тісно, як в одежі...

Десь там воно – за ставом. I зірки
Його уже засіяли, я знаю.
Молочаї холодні, мов п’явки,
Всю хвору крівцю з нього випивають...

Аж ось і став, і гребля, і верба,
Яку, садивши, раз лише торкався...
– Привіт, вербичко-сестронько. Журба
Моя в тобі дозріла вже, гірка вся...

Я стільки тут проходив, а обнять
Чи забував, чи, галавий, соромивсь. 
Ну-ну, не плач, зайду і серед дня...
Дай гілочку, ввіткну собі і вдома...

Аж ось і глід голодний, і терник:
Щорік цвітуть – ні разу не забули.
Таких і справді спробуй – пригорни...
Аж ось і поле – тихе, мов заснуле...

Ну, здрастуй, здрастуй, полечко. Я твій.
I дід мій – твій, і тато мій, і дітки...
Лежиш ти тут віками, мов сувій,
Мов самобранка степу для сирітки...

 

САМОБРАНКА
(пісня)

Від часів тих лишилося мало – 
Призабуті казки та пісні.
Самобранка тоді проживала
Ще у рідній своїй стороні.

Ні від кого на світі не крилась,
Й хоч життя було – мов карусель,
I доїла, і прала, й варила,
Ще й про все те співала пісень.

Діточками обсипана рясно,
Квітла хата в щасливім танку.
Сам Господь на той Скарб задивлявся,
На небачену вроду дзвінку.

Та життя її так обікрало:
Турки й шляхта, підпанки й пани,
За сльозами невидима стала,
Само-бранкою стала од них... 

Пригадуєш, маленькому мені
То зайчика, то квітку присилало.
Тебе ще я не бачив і вві сні,
А ти уже мене зачарувало...

А як ми вперше стрілися! Весь день
Лиш я і ти. Батьки усі в роботі.
А ми удвох. Ніколи і ніде
Не знав такого раю я відтоді.

Не рвавши, міг я нюхати квітки,
Метелики сідали на долоні.
I жайвори у небі, мов дзвінки,
Тримають іще й досі у полоні!

Звідтоді я вже знав, що весь я твій.
I війни, й мандри – все то тимчасове.
Шептав, співав я: вітрику, повій
Туди, де плаче поле колоскове...

Я плуг скував із татових шабель.
Ніхто не зна – шаблями я ораю!
Од тебе зовсім поруч до небес!
Повз тебе всі стежиночки до раю!

Пригадуєш, як в голод все зерно
Тобі я, не вагаючись, довірив.
З тобою ми не просто заодно –
Тебе мені Всевишній сам наміряв!

Я ляжу в тебе. Сонячні меди
З моїх очей Богам нестимуть бджоли...
I ті космічні, вічні холоди
Тебе уже не випалять ніколи!

Тобі я дать спочити обіцяв.
Ще потерпи. Ще дітоньки манюні.
Ми зійдем всі, як води із лиця...
Ти будеш тут у трепеті столуннім...

Спасибі, Боже-світе, що ти є...
Що є іще до кого повертатись.
Що над тобою зіронька встає,
I вчать колосся діток колисати...

Так близько сон, солодкий напівсон,
В вінках воли йдуть з поля круторогі,
I в небі місяць, наче грамофон,
I ціле поле маків край дороги...

Iде отара, вбрана у квітки,
Ромашки білі в коників у гривах...
Цвітуть васильки, мальви, сокирки,
А ще – веселки-райдуги у зливах...

А ще – маленькі дітки на дощі...
Мов янголята, просять припускати...
Iди, іди, дощику – аж пищи,
На капусти і на сади-палати...
Дощику-дощику, припусти,
На городи й капусти,
На мишку-полівку,
На стежки
Долівку...
Гай-гай,
На
Дитячу
Голівку...
Так близько сон, солодкий напівсон,
У яв і в сон заходив безборонно,
I шепотів видінню в унісон,
I причащався полум’ям бездонним.

I знову снив, як вранці на гарбі,
А коник сам дорогу віднаходив...
I так добрів край поля до горбів,
Де спала пісня – скарб його народу...

Iздалека – хмаринка золота,
Душа бездомна, сяєво Господнє.
Як зразу глянеш – начебто світа...
Якась вселенська сила надприродна...

Її він не відразу й спостеріг – 
На перельоті мов пташина зграя.
Словечка після зоряних доріг
Переливались, ластилися, грались.

Такі чутливі – зойкни і злетять...
Земелька аж під ними ворушилась...
Омана в них і зболене життя,
Що пронеслось, пропало з вороними...

Щоб хто спитав – непросто й розказать,
Що він відчув, що вивідав у крові...
Слова на серце жабрами низав,
Мов карасів на гілочку вербову...

Так ось чому ні тато, ні дідусь
Це тихе місце зроду не орали...
Родило поле нашому роду
Пісенний хліб, а ще – народні рани...