На звіздаря скидався чи монаха.
Такі присяжні на Страшнім Суді.
Салій сміявся якось, мов зі страху:
– Ви всі із ним ще стрінетесь тоді...

Образив хто – хай кається скоріше.
Це зараз він худобу нам пасе...
Богдан мовчав, як Дзвін, що степом дише:
Лиш з Господом звіряв він досі все.

А це і в нього стала зріть потреба...
Марійка наторочила та й люд:
«Парфентій он сказав, Парфентій – кеба...
Парфентій зна, де свитка для Полуд...»

Добром тягло Богдана щось тудою, –
Мов порожнеча рвалася з грудей.
Але навіда – вклякне самотою.
Та так і піде. Весь – аж загуде...

Довгесенько Богдана бунтувало,
Не міг змиритись: «Ріс же на очах,
А в мене й мислі, й досвіду вже мало
Те осягти, чим хлопець зустріча... 

Нехай Марія – їй дарує пісня...
А цей же як? Чи Бог обох послав?
Я ж дзвони лив... Хіба ж я сніг торішній?
А він за мить в думках наводить лад...»

Прибився в голод – синій аж, обдертий,
Як голуб – пішки з дальніх хуторів,
Спочатку спав і їв побіля церкви,
Та скоро в дяка служкою пригрівсь...

Звідтоді став служити Богу й людям,
Поправить свічку, в храмі прибере.
Що доручи – то зроду не забуде,
Літ шість чи сім, а мислить – як старе.

За дяка переписувать навчилось.
Збагнуло смисл Писання й молитов.
А пам’ять же! Причому – й не гордилось.
Соромилось скоріше, взнавши толк.

Його питали: «Певно, то марудно
Все пам’ятати? Скирти ж по роках!»
Вже й батюшка, як тільки що забуде,
Парфентія у натовпі шука...

Був дяк запив: «Я з ним став непотрібний, 
Він висмоктав за рік мене всього...»
Богдан про себе крякнув: «Безобідний,
А з ним таки натерпишся пригод...

I де воно книжок тих начиталось? – 
Платон, Сократ. А станеш говорить,
Так видно, що вже краще й не питав би,
Образити боїться, весь горить...»

Iзмалечку над ним напотішались,
Зберуться: «Ну, Парфентій, преподай».
I той стриже. Та так дотепно, вдало,
Що краще не досікуйся, – біда!

Розкаже, що ти їв три роки тому...
I як на кого глянув і чого...
Од чого мав одрижку і оскому...
I навіть з чого склав колись вогонь...

Такі дрібнички – рідко б хто й додумавсь
Звернуть увагу... Все він поміча.
А вже який то день чи яку суму
При ньому хто у кого позичав...

То тут уже не треба краще свідка...
Дяк записав – не полінивсь колись,
Все, що казав, як онучок родивсь...
(Парфентій у той час сидів, плів сітку...)
Переповів – як писане дививсь...

Ану, Парфентій, сьомого? I точно.
Не треба відкривати календар...
Він народивсь не тільки у сорочці,
У голові у нього каламар... 

Вже й зловживали... Всім – що заманеться...
На кпини довірявся. А підріс,
То ображатись став. За мить замкнеться.
Скусає губи. Й очі – повні сліз.

I на суді посвідчити відмовивсь,
Три дні в холодній висидів – не здавсь.
Казав: «Я там відвіяв слів полову...»
Відтоді Літописець в нім почавсь...

У нього навіть приказка з’явилась,
Казав, що є слова, а є – слова!
Облишили, як тільки зрозуміли,
Що він уже майбутнім прозріва.

Таки пробилась в ньому Божа воля.
Народи є: готують вчителів...
А ми – то дяк при церкві, то Горголя...
То недоліт усе, то переліт...

Потроху од людей відсторонився,
Пішов подалі в степ – у пастухи.
(Казав, од пустослів’я боронився,
З землею й небом не наговорився...)
Боявся стать, не глухнувши, глухим...

– Він що, Апостол?
  (Світ сліпий, втім, завжди.
А я чим кращий? Думав – без гріха...)
Оце зустрів Гафієчку на празник, –
Усе – немов учора – не втиха...

У літописцях виглядать пророків,
Можливо, й справді краще, ніж плошать...
Але яких потрібно ще уроків?
I стільки в нас ятритиме душа?

З Марійкою Парфентій – як з сестрою,
Вона весь час до нього забіга, –
I як у церкві був, і з чередою...
То книжку принесе, то пирога...

Удвох присядуть десь – немов на хмарці...
Вона співа, а він в думках літа...
Чи гомонять – як два премудрі старці,
Про світ мирський, про марність запитань...

Казали люди: «Їм би вдвох побратись...»
А інші обривали: «Та ви що!
В одній сім’ї таким – із Пекла радість!
Свічкам – не треба ставити свічок!»

Парфентій справді часом був – як свічка,
Худий, високий. Піде й на вогонь.
Не називав інакше, як Марієчка...
Хто з них жалів, а хто любив кого?..

Він дарував щораз таку довіру,
Як лиш синичка в хутірці колись.
Було в нім щось Всевишнє, щось – без міри...
Уводночас осяює й болить...

Немов дитятко, що ось-ось заплаче,
(Таке щось є в очах у звірини...)
Душа його сахалася, одначе –
Лише назустріч серцем ворухнись...

Він душу дав давно на службу Богу 
I добре усвідомив, що зробив.
– Я став, – казав, – на вічності дорогу,
Мирському не піддамся буть слабим.

Он хлопці йдуть купатися, гукають,
А я ж од всіх спокус позарікавсь!
Марієчко, ти віриш, і не каюсь...
Щоночі ж бо купаюся в зірках...

Гомера – Сліпота оберігала,
Тараса приголубила – Біда.
А я узяв – Дорогу (щоб – не мало!),
Таким, казали, був Сковорода.

Ти вже прости, як раптом чимсь образив,
Що душу, може, в шкоду де пустив...
Я досі не довірився і разу,
До тебе я і з дружбою – постивсь.

Хотів би все життя, якщо дозволиш
(Душа твоя – як дзеркало!), дружить...
Любов – вона підступна – зробить голим,
I раптом перестанеш дорожить...

Не вродою – то старістю нас зрадить,
Не покликом – так смертю обітне.
Не хочу опинитись безпорадним.
Служитиму тому, що не мине...

Ти кажеш, звідки думи ці у мене?
А в тебе звідки все оте в піснях?
Я вийшов у похід по незбагненне,
I вже воно мене наздоганя...

Сковорода себе хотів пізнати,
А я – думки – те, чим все пізнають.
Як дорости до них і дочекатись?
I як поміж думок пізнать свою...

Мов дерево душі – весь вік леліять,
I небо їй, і пташку запросить.
Ти знаєш, я брехати вже й не вмію.
Думки мої – мов неба голоси...

Тобі одній скажу: себе боюся.
Ножем долоню вчора ось пробив.
Не те, щоб ненароком, промахнувся...
Надумалось – і вдарив. I зробив! 

Якби хто бачив, що б йому здалося?
Що з глузду з’їхав? Господи, а й міг!
В самого піднялося аж волосся...
(Ще добре хоч підпасич десь побіг...)

Таке буває рідко. А буває!
Думки врозбрід – як в шкоду череда!
Я – дум пастух. Ти – хмарка понад гаєм.
Пісні твої – свяченая вода...

В дівчат у наших гарно теж виходить,
Та ти співаєш – наче в рай ведеш...
Тебе послухать сам Всевишній сходить 
Мостом веселки... – в душі до людей...

Ти ось зі мною радишся: як жити?
В піснях у тебе ж відповідей більш!
Філософи – частіш дорослі діти...
Хоча, бува, зануди, розумієш?

I раптом так заливчасто сміявся...
(Довірою такою аж лякав...)
Iз пазухи (і де він там узявся...)
Цвіркунчика манюнього дістав...

– Ось мій скрипалик. Твій тепер. Дарую.
Нехай тобі у запічку співа.
А скрипочка у нього... Чуєш, чуєш... –
Як у Котигорошка булава...

I спробуй отой скарб та не узяти!
Образиться до смерті. Це не жарт.
Спитає й через рік. Його кохати?
У нім же все – на кінчику ножа...

Захоплювався, мрією світився
Так, наче вже зірвав чималий куш...
…– От би був плуг – такий, щоб запрягтися
І виорать не борозну – ріку...

Як сам Дніпро – вільготну і широку,
Щоб тут, у нас, текла собі в степи...
І де у біса той Котигорошко?
Чи спить?

Всерйоз він і жартує, і морочить.
Такого справді як і зрозуміть?
Але без нього світ (мов хто зурочить...)
Стає якийсь пісний... Ось ти заміть...

Зненацька за пройдисвітів розкаже,
Про шлях з варяг у греки і – назад.
Не схочеш – а думки твої прив’яже,
I ходиш – мов і сам собі не рад.

У душі (дітвори найбільш) посіє
Козацький лад. Гасають по селу.
А потім і до подвигів дозріють,
Вже мало їм і вулиці, і лук.

Підпасич – той збирається у греки,
Учителька – у Лаврі послужить.
...Гуля селом думок його переклик,
Усе в тобі – до дна розтребушить.

Якісь думки ті праведні і чисті,
Жертовні, невмолимі, ножові.
Тріпочуть – як на дереві он листя, –
Живі.

Він розрізняв думки свої, повіриш? –
Як голуб’ятник білих голубів, –
Ті – так прийшли, ті – вимовчав покірно,
А ті – в Марійки вичитав з губів.

Розказувать про все те був хоробрий.
Очима погукає лиш: ходім.
Скраєчку сядуть. Ніженьки – за обрій.
Вже недосяжні осуду й біді...

Віддать усе – така у нім потреба...
А в ній – послухать сказане оте...
Що милувався й Бог на них із неба,
Мов на своїх, негрішних ще дітей...

Парфентій...* – непорочний, кажуть, чистий...
Я вчора взнав лиш. Мушу оправдать...
Сидить – мов тільки скупаний, врочистий.
Немов прийняв Господню благодать...

А то спитає – мов себе самого:
– Сестриченько, Марієчко, скажи...
Ти любиш жить, а чи ти любиш Бога?
I як це в тебе, щоб любити жить?

I раз не впав, і не спіткнувся духом...
Спочатку їй здавалось – забувавсь, – 
Так довго-довго з нею вічність слуха...
А потім попрохає заспівать...

I вже такого слухача другого...
Це не поясниш. Світло – із душі.
Він просто розчинявсь за тим порогом.
Ставав прозорим. Сходив – у вірші...

Лице його і так святе, без пісні...
Нехай би люд ходив лише – дививсь...
А заспіва Марієчка, то, звісно, –
Молись.

Про кобзарів почне розповідати,
На місяць – струни. Ось вам і Мамай.
– Овідій, – каже, – теж був язикатий.
Бджолу йому – на кінчик язик-ай...

* Парфентій – parthenos (з грецької) – непорочний

I знов – захмарний. Сміх то був чи сльози?
Не встигнеш і отямитись. Вже десь.
– Казав же, що віддався я Дорозі...
I пирсне – мов за обрій упаде...

Ну як тут довірятись, як глузує?
Хоч, каже, що – із себе, та дивись...
– Ану давай на думи пополюєм.
Що думаю? Я – турок. Боронись!

Сказати треба, вгадував він часто,
Але від цього радості не мав.
Підгледіть, каже, рівно, як украсти,
Безцінне – що дали тобі дарма.

У нім, кажу ж, потреба довірятись...
Життя вручав Марійці без вагань.
Але і раз не спробував співати.
– Я – при тобі? Марієчко? Ага!

Так губу закопилював кумедно,
Звичайним хлопчаком за мить ставав.
– Ну ти, – аж забувалася, – і вредний...
...Та раз вона почула, як співав...

Було в тім щось підземне, щось надслізне,
Так лиш орли клекочуть в небесах.
Сидів за глодом весь якийсь залізний.
Красивий, хоч така хіба краса?

Збиралось на грозу. Худоба збилась.
Гримів, сваривсь Господь, а він співав...
Така у нім зароджувалась сила,
Неначе блискавиця кульова.