Я писав цей роман усе життя...

|

Знаєте, при написанні роману мені багато хто допомагав із Того Світу. Як тепер модно казати: диктували... І це ніяка не вигадка. Голоси моїх бабусь (особливо бабусі Гапки) звучали у мені майже весь час, доки писав... Бувало, днями чаклую. Виходить наче і красиво, а хоч плач – не звучить очікуваний тембр... Відчувається штучність, книжність слова. Не те. Тоді закриваю очі і викликаю Голос бабуні. І слово оживає, набуває щирості. Його не сплутати ні з чиїм.
– Хто там?
– Це я, онучку. Це я, – долинає – звідти...

Бачу: ось бабуня з повною пеленою плодів іде од старої яблуні стежкою через город. Звертається до мене трирічного: «Посеред города лежить колода — ні взять, ні піднять, ні собакам оддать. Що це, онучку?» І я весь напружуюсь, щоб зрозуміти, яку ж таку колоду і для чого збирались оддавать собакам...
Чи... У дворі замети врівні з хатою. Дядько поробив у снігу траншеї і навіть тунелі. На плиті у баняку тане сніг. Управляючись коло худоби, бабуся час від часу заходить до хати, зано¬сить то палива, то снігу. І ось, нарешті, вона каже: «Діставай, онучку, дамницю, я іще піду курей зачиню, і ми потім у дамок згуляємо... (в шашки)» Це мені вже десь років 4-5.
Або мамине: «Дітоньки мої золоті. Які ж ви у мене в пилючці, — як бджілоньки світитесь... Стрибайте сюди, я вже водички підігріла».
І оживає той світ, який я можу порівняти хіба що з раєм...   

 Усвідомлюю, що так наснажити текст, як у романі, досі мені не вдавалося. Дивуюся, що навіть давно написані шматки «Ярмарку» в романі набрали зовсім іншого змісту, зовсім іншої якості, ваги і навіть барв.
Паралель можна провести із космокораблем під час виведення його на орбіту... Це солодке перевантаження душі – сльозами, світом, любов’ю...
 Пуповини думок про цей роман, звичайно, зав’язувались не тільки в Гуляйполі, а по всій Україні, де був, де стріпувалося щастям чи болем серце. Велике місце в цьому контексті займає Черкащина, де живе мій кревний друг Гриша Білоус... і не тільки...
Згадується... Підходимо до Шевченкової хатини. На подвір’ї співає народний хор. Куди тій комп’ютерній музиці! Пісня стелиться по оксамитовій траві, пташкою шугає у синяву, завмирає високо-високо – мов розчиняється в ній. То голос характерника – схожого на Гонту козака. По закінченні пісні підходжу, не можу втриматись, щоб не обійняти: «Як Вас звати?»
– Василем.
– А прізвище?
– Та...
– Як?
– Мені соромно називати прізвище.
– Чому? Всі прізвища хороші. Мене ось Лютий...
– А мене – Ткаченко, – як нашого земляка, заступника голови Верховної Зради... Ганьба...
Я не знайшов слів, щоб втішити його і себе... Спасибі землі нашій, що іще народжує таких людей...
Або... Підходимо до могили мами Тараса Шевченка, яку «ще молодую у могилу нужда та праця положили...» Похована вона на родинному подвір’ї... Щоб скривджені дітки могли кожної хвилини побігти до неї, поскаржитись... На Черкащині такі випадки зустрічаються досить часто... Розповідає про це працівниця місцевого музею. Вона стоїть боса у траві, і я, рятуючись од зрадливої сльози, дивлюся вниз, бачачи тільки облиті сонцем її точені литочки... А голос же! Не голос – диво... Оце і є вона – та наша омріяна Україна. I мимоволі приходить: «Я сьогодні б ліг в постіль з тобою... I в могилу вже завтра б я ліг...» I далі не можу стриматись – швидко іду за хату, в балочку, де колись бігав малий Тарас. I там уже не плачу – реву. Падаю у траву: «Спасибі тобі, душе, за ці сльози. Спасибі. I хоч за звичкою ховаюся од людей, але прекрасно усвідомлюю, що такі сльози піднімають мене у самі небеса. Це навіть не катарсис. Це – вознесіння... I вже цього вечора визріває така логічна, така проста ідея – запропонувати нашим можновладцям зробити українську шлюбну подорож. Не на Канари чи Багами, не в Iталію чи Америку, а там, де прив’язувались вервечки до колиски України... Та з нашими народними піснями, та з повними очима наших райських краєвидів... I все те всотається в сім’я, в зав’язь, яка в цей час зав’язуватиметься в лоні молодої матері!.. Закладати, програмувати не безбатченків, а синів і доньок Твоїх, Україно! А вони потім стануть батьками і матерями твоїми, роде наш красний. Вони потім знатимуть, що Хмель жив не в Суботові (як нам розповідали в школі), а в Суботові... Скажете, невелика різниця? Така ж, як і народити замість нелюбої – любу дитину. Така ж, як і пролити щиру сльозу замість брехливої...

Душе моя, ти світлиця для Господа!
Смерть нехай знає – є в мене ти...

Тільки возвеличивши безсмертну душу, ми (наш народ) можемо стати безсмертними...
Не хочеться відпускати від себе роман. Але ж прийшла пора. Навряд чи коли перестану доопрацьовувати його. Передбачаю доповнені наступні видання.
Читаючи людям шматки роману, переконався, що голоси моїх бабусь, мами (а через них, мабуть, і Ваших рідних) пробиваються в написаному. Слово лягло в ту площину, де людина не спроможна не тільки лукавити, а й говорити про щось буденне.
Тому дуже хочеться одержати від Вас відгуки. Не стільки відгуки-оцінки, побажання, як відгуки-спогади... Поділіться, будь ласка, тим кревним світом, який пробудиться у Вас при читанні роману. Розкажіть те, що винесе із пам’яті Ваша кров... Озовіться душею.
I нехай Вас не дратує, якщо я (як це може видатись збоку) спробував узяти на себе забагато. Це не хизування. Це кодування. Щоб здійснилось. Я вірю в це. Тим паче, що половина задуманого вже здійснилася: роман написано.
Тепер лишилася друга половина – дати йому довге і яскраве життя. Бажаю усім нам того ж.
Шануймося. Адже ми з Вами того варті!

 Григорій ЛЮТИЙ