Мама-Марія, частина ІІІ

 

ТОЛОКА

А на толоці кликані й незвані.
Хто – прямо з дому, хто – вже одмоливсь. 
Од річки з рибою Кандиба приплуганивсь.
З козою – Векла. (Випила б смоли...)

Прибився рій на липу серед двору,
Його скропила тітка молоком,
Забрала в пелену. А чи й не заугорив*...
Повз цю прикмету гріх пройти тайком...

Iскрився день, немов вино у чарі...
Дощик сліпенький рушивсь і розтав.
Савонів прадід вирядивсь на хмарі,
Попід заміса душу простеляв.

Щоб був заміс – із полум’я і ласки:

I на тепло, й на хліб, і на дітей.

Жінки – мов дружки в сонячних запасках, 
Гукали в гості літо золоте...

Так – наче заміж хату оддавали
З попідпричілком, щебетом, бузком:
– Та ти ж, сестричко, ще й не дівувала!
Твої літа ще ходять під вінком...

 

(пісенька)
Моя щаслива хатонько,
Ми йдем тебе вітатоньки.
Хай, як із маківки – із тебе дітоньки,
I на привітоньки, і на розквітоньки,
Щоб, як в Омелька,
Навкруг земельки,
Вночі вітала
М’яка постелька...
Ще щоб заходили
Куми і кумоньки,
Та залітали 
Веселії думоньки,
Та прибивалися з дороги людоньки,
Новин приносили торби і клуноньки.
Не зазнавались довіку тілечки,
Любили танці і дріботілочки,
На кобзах сивих ізмалку бренькали,
Добреньке їли, й були добренькими.
Щоб набивались по віко скринечки – 
I на весілля, і на христиночки.
Щоб і за хатою, і за левадою...
...Живіть щасливі, а я порадуюсь...

* заугорив – дошкулив

 

ЛIТОПИСЕЦЬ
Що то за пісня – чистіша од полум’я? – 
I вознесла тебе, і присоромила.  

Вам би, дівчатонька, в Бога співать,
Мертвих з могил до життя піднімать...

Хай і мене, як Господь воскрешатиме,
Знову з дівчатьми Марія співатиме...

* * *
Носив лелека день новий на крилах,
Як мантію – в заплави й звідтіля.
В повітрі – мов народжувалась сила...
Світило сонце – наче з-під бриля...

Потроху все заводилось до виру:
– Мерщій, кумасю, лізьте у заміс!
Зліплю я... гордість вашому кумиру.
У нього, кажуть, півник – з гулькин ніс...

– Розводити вже досить баляндраси, –
Кричала Вівдя, – тій аби кричать. –
Ти не забула, як воно, Параско?
Не гузайся, підхоплюй, виручай:
(пісенька)
На красу мою дівочу
Він колись молився...
Вже і згадувать не хоче,
Каже – помилився.

Я не вік його любила – 
Лиш до половини,
Срала-мазала-ліпила – 
Не хватило глини.

Де поділися ті клятви,
Де тепер літають?
Так хотілося гуляти,
Вже і те минає...

Гасав хлопчак голенький на лошатку,
Залізли й баба Векла, і коза, –
Усі в замісі товпляться – не жалко,
На те й толока, звісно, що казать.

I дяк прийшов, і батюшка зняв ризу:
– Любімо глину, акі сам Господь!
– Кумекає малеча що корисно! –
Розмалювались, водять хоровод.

– Ми вийшли з глини й підемо у глину!
Та ж не сахайся, в глині – чистота.
Намажу дай і поперек, і спину!
А це що тут із глини виліта?

Чи й справді півня виліпив хто з глини?
Невже ж то чудо? Отче, освятіть!
– Ага, ще вчора бігав у Килини.
Хто ж так жартує? Тітонько, ловіть!

– Обмазали, песиголовці, птицю!
– То, може, краще прямо його в піч?
– Та це ж не Ваш, анумо забожіться!
– Дивися, ніг мені не покаліч!

– А де ж Марія? Чом її не видно?
– З дівчатьми в хаті маже десь плиту.
– Гукай, а то воно якось обидно,
Нехай співає нам усім отут...

Влетіли коні.
  Люди – наче бризки.
– Хіба так місять! Сказано – Шаблюк.
– Дивись, яке! Спізнилося – ще й блиска!
Налить? Ага! Вогню хіба наллю...

Мов карусель крутнулась. Коні – змії.
– Чи ти, Шаблюче, їх не підпоїв?
За круг аж вилітають воронії.
Аж розкида солому за краї!

Дівчата вийшли з хати.
  Заспівали.
Марія вище жайвора взяла,
Обвилась голосочком Соломія – 
Неначе грамофончики
Блакитні і рожеві
У повітрі зацвіли...
Обняла їх бархатисто
Соломіїна матуся –
Мов травиченьку небесну
Попід обрій простелила...
Тільки схрапували коні
Та кричав Шаблюк сердито,
Щоб не лізли попід ноги,
Хто розтрушує солому,
Бо затопчуть...

Аж господар срібрих пригірщ
Сипонув в заміс на щастя!
– Під вугли покласти мало!
Хай крізь стелю й небо родить!

Ось тоді й озвалась скрипка.
То прийшов Скрипаль із Корфом...
Не заграв, то осміяли б
За таку появу пізню...

Що тут скажеш – люди різні.
Та нікому не перчило,
Бо на те вона і скрипка,
Щоб при ній було – як в храмі...

Далі все саме собою
Потекло і закрутилось.
Хтось замовк, пойнятий грою,
Під бузок хтось лаву виніс...

На драбини хлопці стали,
Мов фортецю здобувати.
Й полетіли-замелькали
Вальки ядрами на хату. 

Розпросторилась орава,
Захопилися всі грою,
Вліплять в диню, як прогавиш...
Ніс наб’ють, хоч не до крові. 

Ці малі, а ці – великі, 
Ці глевкі, міцніш качайте...
Розпалили чоловіка,
Мало вальок? Не лякайте!

А дівчаточка співають, – 
Аж серденька половіють!
Кожна щось такеє знає...
– Гля, не гірше од Марії...

Десь хіба якимсь колінцем
Чуть Марійчин голосочок.
В тої – чарочка по вінця,
В тої – літа колосочок...

Відрізнить буває важко...
Справді, Бог не знає міри!
– Тут усі у вас – як пташки...
Говорили. Я не вірив...

– Не скажи. Весь дар Марії 
Не вбереш лише в красиве.
В неї він такий – як віра:
I скривавлений, і сивий.

Наче хмара – кольоровий.
Незглибимий – мов завія.
Щось поклали в ній богове.
Тут не ноти. Тут – стомрія.

...Під обід, у розпал дії,
Троє в’їхали до двору.
Iз шаблями, лиходії,
Зупинились край обори.

Прив’язали коней в милі
I до хати – вовкулаки.
То закоханий Кирило
Iз братами. Задаваки!

Кажуть, пристава убили.
Десь блукають хуторами!
До Гуляй-Поля прибились,
Щоб Маланочку украсти.

Це Савонова найменша,
Розцвіла оно – як ружа.
– Мо’, Савонові полегша!
– Хай бере!
  – Розумний дуже!

Раз провів її Кирило
Iз гулянь колись до двору.
Хоч було те, говорили,
Ще давно, у юну пору...

Зліз із хати брат Маланчин,
Явтушок присів за тином,
Вила взяв Салій гарячий.
Назрівала різанина.

От тобі і боже свято,
От тобі й щаслива днина!
Перестала поливати
Навіть лайкою Килина.

 

(пісенька)
Ой, як витіг з горя він
Свою шабельку – 
Полоснув по серденьку
Свою матінку,
Як добув із піховок 
Біль посічену – 
Полоснув дівчиноньку
Та й по віченьках.

Та вмішалася на диво
Мати прийшлих – Мосюрдиха.
Посміхавсь Кирило криво, 
I Оверко – ледве дихав.

Як ціпурою гатила,
Лиш руками затулялись...
– Я для цього вас родила?!
Гетьте з двору, коновали!

Аж сльозу пустив Кирило:
– Ви ж зганьбили нас навіки!
– Мов рядном, диви, накрила.
– Хоч крізь землю – чоловіку!

– Мамо!
  – Сука – ваша мати!
Прокляну вас, – лиш посмійте!
Стежку в двір свій забувайте!
Ой синочки дорогії!..

Далі все було, як завше,
Може, й слухать не цікаво.
Та завершу байку нашу,
Якщо будете ласкаві.

Скрипка випила всі вина
I була чомусь не п’яна, –
Ще й слив’янки половину,
Ще й вишнівку полум’яну...

Кожен згадував довіку
Ту толоку, ніби віче.
I призвідця-недоріку,
Й те, що згадувати нічим...

Наче запах над літами,
Мов сльозу, що душу вмила...
Що розвіялось світами,
Що на долі залишилось...