ЛЮТИЙ Григорій - 5

Автор: Григорій Лютий

Зміст статті

Мама-Марія, частина V

 

Написався цей малесенький, але такий дорогий фінал іще навесні двохтисячного року, по дорозі з Дібрівського лісу в Гуляй-Поле. (Ми їздили туди разом із багатьма письменниками та іншими гостями після першого офіційного святкування Махновських роковин.) Тоді роман іще тільки-тілечки зароджувався у моїй свідомості. Спалахнула блискавка. Я пригальмував, дістав аркуш і в агонії записав. У машині були: я, мій родич фотограф Валік ЛЮТИЙ і Лариса ВЕРЬОВКА. Попереду сині хмари, вітер, дощ із сонцем – на розквітлі липи. Дивлячись на них, Лариса випромінювала щось просто неземне. Вчувається, вона сказала вголос, що їй (солодко) болять ці дерева, хочеться вийти в дощ і пригорнутись, як до сестер. Здається, одну липу ми підвозили од села до села, бо у машині ще довго залишилось повно її пелюсток, її сяйва і запаху...

 

ЛIТОПИСЕЦЬ
Я жив чи ні – і досі ще не знаю.
Така, бува, огорне пелена!
Таке душа безрідне заспіває,
Що світ увесь прогляне аж до дна...

Я був поет. I це було немало.
Кохана, ти, що в світі лиш одна,
Спасибі, що за віршами стояла,
Як за вогнем вечірнього вікна...

Як є Господь, то ти його пожертва.
Це він тобою звістку посила!
Не бійсь мене – страшнішого од смерті!
Подай мені Всевишнього тепла...

 

МАРIЯ

Спасибі, сонце, за любов
I за неміряність любові.
Десь вище тебе тільки Бог,
А я молюсь оцій діброві,

Оцим метеликам і травам,
Оцим слідочкам дітвори,
Нехай воно все не згорить,
Нехай живе все, Боже правий!

Таке усе – немов по смерті,
Мов з Того Світу я прийшла,
А тут сліди ще не зітерті,
Що я залишила була.

* * *
Біжить дівча. Кує зозулька щастя.
Усе – крізь мене. Тільки вітерець.
Приймаю це од Бога – мов причастя
Поперед тим, як справді забере.

Iлюзій скирти – в мареві поснули,
Уже мені веселок – не поїть...
Глуха трава стількох уже забула,
А ви, наївні, косите її...

Таке життя предовге, як на мене...
Давали – всім. Не всі його взяли...
Побільш гребли печене і варене,
Тепер їх біль сльозою не залить...

Прозорість Божа! Рідко це дається! –
Для душ у небо – видно стежечки. 
А легіт з гаю лоскітно сміється
I розсипає неба стрічечки.

Гаса малеча – світу оборонці,
Назустріч їм земля уся дзвенить.
I круча он, як праска, гріта сонцем,
Зелений луг вигладжує для них!

Душа уже й сльозиночки не ронить.
Всевишню радість вишив чарівник:
По небу зорі – хрестиком червоним,
Чумацький шлях – як пам’ятний рушник.

I навіть дав прозріти на часинку
Те, що весь вік примусило шаліть,
Ту (за сльозою) срібну павутинку, 
Що козакам тупила всі шаблі...

Вже бачу все, чого душа захоче!
Скарби усіх заобрійних земель.
Але те все бажаннями не точить,
Як он синичку в небі – журавель!

Вже пам’ять – мов готується забутись,
Заважить все, як вирушу в ту путь...
Ще сила в мене є, щоб повернутись,
Але нема думок, щоб повернуть...

Вже водночас я мати і дитя,
Сама ріка і річки відбиття,
І мій вогонь,
  і те, що дам вогню...
Себе саму жалію і виню...

Десь там Вітчизна ледве-ледве мріє,
I предки ті, що клятвами лягли...
I мамин голос чується: 
  – Маріє...
Але чомусь мені вже не болить...

Лише пісні щемлять... – ті, що співала
Iз соловейком радісним удвох.
Невже мені всього було та й мало?
Невже тепер позбулася тривог?

Он діда кличе баба до вечері,
А він її не чує крізь роки,
Розпилює навпіл сінешні двері,
Щоб в них могли влітати ластівки...

Спускає в двір колиску свою місяць,
I, врешті-решт, умолює-таки...
На діточок жінки (мов тісто місять...) 
Збивають на ніч білі подушки...

Душа й раніш була на диво зряча,
А вже тепер відкрилось їй усе:
I як зоря на тихі води плаче,
I як Всевишній душі он пасе.

Що ми знайшли і що ми загубили?
Казав мій тато, може, й недарма:
«То сон рябої нашої кобили...»,
Вона й тепер навстоячки дріма.

Душі б завмерти на найвищій ноті...
Iдуть дівчата – зваба і полин,
Несуть солодші меду чаші плоті,
Хмільніші вин...

Раніш і я б із ними полетіла...
Одна он тужить – душенька горить.
Люби цей світ, дитино, й він ізцілить...
Розлюбиш – в сто крат важче буде жить...

Поки душа не має зовсім шкіри,
Як бджілоньці їй крилець не оббий,
Збирай і біль, та горе все не міряй...
I чорний мед із нього не зроби...

Мене теж били хитрощі і горе,
Як журавля лисиця... Ти права...
Душа ж знайшла, як – з блюдечка і з горла
Життєвий мед щоразу скуштувать.

Повітря аж щемить від того, що не сталось:
Від бід, що пронеслись,
  Від щасть, що не збулись...
У запахах і звуках – мов душі скрізь літають,
Покликані сюди й забуті тут колись.

Напевно, й справді скоро відлітати.
Знялись пісні мої, мов рушники...
I мальви он з’юрмились коло хати,
Зі снів сплели небачені вінки.

А літописець вигадав причину...
Все прописав чи знов – на чистовик?
На світ новий опари знов учинить,
Запарить хмелю. Візьме патерик.

Складе у торбу аркуші і сито,
Щоб сіять люд крізь слово і добро.
I піде знову Господа просити
Хоч іноді водить його пером...

 

ЛIТОПИСЕЦЬ 

Моє життя усе було – натура,
Аби вхопить словечечка оці.
Iз Гайчура манюні бубирці,
Нанизані на серце, не одурять.

Як з трав – цілющість, полум’я – з роси,
З крові своєї слово здобував я.
Бабусі й мами сиві голоси –
Моя наука. Iншої не знаю.

Все – як Пропала грамота*, згоріло, – 
Всевишній прочита його колись.
Сльоза мотає ниточку: вернись.
Я б ще писав, та випив грім чорнило...

I хоч пройшов я поле з краю в край,
I хоч мої пісні над Гуляй-Полем,
Таке в душі – хоч знову починай...
Та де Господь, щоб міг мені дозволить...

* Пропала грамота – наша воля (тут)