Обрус ч.1 | Друк |
Середа, 13 травня 2009 13:09


О Б Р У С 

Антологія творів 
літераторів Запорізького краю 

 

 
Запоріжжя 
«Дніпровський металург» 
  2008 
 
ББК 84(4 Укр) 6 
  О 24 
УДК 821.161.2 
 
Обрус: Антологія творів літераторів Запорізького краю. –  
О 24 Запоріжжя: Дніпровський металург, 
2008 – 600 с. 
 ISBN 978-966-2962-53-6
 
 
За великим рахунком нині у нашого народу час збирання каміння. Логічно, що і запропонована Вам книга одержала глибинну назву «Обрус». Якось у Древній Русі молода красуня зняла з голови свою хустку, простелила на цілющій траві, розіклала страви для свого коханого. Ця дорога серцю хустина і стала обрусом, своєрідною скатертиною-самобранкою душі... Символізувала вона не тільки страву матеріальну, а й духовну щедрість. Саме цей зміст вкладали і ми... 
Особливість нашої збірки в тому, що до неї ввійшли оригінальні твори не лише майже всіх членів Національної спілки письменників України Запорізької області, а й проза, поезії переважної більшості літераторів, для кого служіння слову хоч і не стало професією, але хто без красного слова не мислить свого життя. 
Такого розмаїття талантів ще не знало жодне видання. Адже під одним дахом зібралися біля трьохсот авторів. Сподіваємося, таке зібрання явить нове обличчя запорізької літератури. Дасть змогу побачити «на відстані епох» усю духовну велич нашого козацького краю.
 
   
Дорогі друзі! 
Наближається довгождане свято нашого краю. 
Дозвольте привітати всіх земляків, кожного, хто вносить і свою часточку у процвітання рідної землі, зміцнює її добробут і силу, – із славним святом – 70-річчям утворення Запорізької області. 
Дбаючи про розвій талантів, до ювілею ми оголосили конкурс на кращий поетичний і прозовий твір. Сподіваємось, це допоможе виявити і мобілізувати кращі літературні сили Запоріжжя. Плануємо і надалі вкладати кошти у розвиток духовності, адже це виклик часу, без відповіді на який немає дороги в майбутнє. 
В цій книзі твори письменників багатьох поколінь, різних світоглядів і мистецьких течій. І кожен із них додає свою часточку душі, таланту до створення величного образу рідного краю. Юні і старші прагнуть донести людям скарби красного слова, подарувати свою неповторну любов, заради якої і приходять люди в цей світ. 
Сподіваємося, книга надихне наймолодших, хто тільки береться за перо, на створення нових прекрасних творів. 
Від усього серця вітаємо нашах авторів із визначним творчим здобутком і бажаємо їм натхнення, сили, Божого благословіння для написання творів, які прославлять рідний Запорізький край. 
Олександр НЕФЬОДОВ, 
голова Запорізької обласної ради 

   
Дорогі земляки! 
Радий, що мені випала честь зі сторінок цієї книги вітати Вас із славним святом – 70-річчям утворення Запорізької області. 
Наш край здавна має два дуже потужних крила – індустріальне і сільськогосподарське. Недарма ж ми належимо до тих, хто поповнює бюджет держави, а не черпає з нього. 
Та яких би успіхів не досягали люди у сфері матеріального виробництва, на жаль, у масштабах віків це дуже швидко забувається, втрачає свою актуальність. Хто сьогодні пам’ятає, скільки у Англії виробляли хліба чи вовни у енному столітті... А ось твори Шекспіра пам’ятає весь світ. І буде пам’ятати, доки існуватиме людство... 
Багато людей пишуть. Але справді високохудожні твори вдається створити тільки талановитим, позначеним Божою іскрою. Ця книга покликана підтримати таланти, допомогти Слову в дорозі до людей. Вважаю, що українське слово, пісня мають відродитися в нашому козацькому краї, посісти належне місце у житті народу. 
Ми і надалі будемо підтримувати наше Слово! 
Чекаємо і від запорізьких письменників сміливих і високохудожніх творів, якими б пишався наш край і вся Україна! 
Олександр СТАРУХ, 
голова Запорізької обласної держадміністрації

 
 
Дорогий читачу! 
У нинішньому році трапилася нагода видати збірник (антологію) фактично всіх літераторів Запорізької області. Але відразу скажемо, що класичної антології у нас не вийшло. По-перше, через те, що книгу потрібно було зробити буквально за два місяці. По-друге, тому, що дехто не дав згоди друкуватись. І, звісно, цим порушив принцип укладання антологій. Зважаючи на всі обставини, ми гранично спростили підхід до укладення збірника. 
Друкуємо тих, хто відгукнувся на пропозицію бути надрукованим, спромігся дати свої твори чи хоч дати дозвіл на їхнє друкування. Передбачаємо, що у Вас може виникнути багато запитань і побажань, що Ви матимете своє бачення того, якою має бути ця книга. Але ж для цього треба дуже багато часу і професіоналів. Скажу, що книгу «Письменники Запорізького краю» ми з П.П.Ребром створювали шість років (три роки – він і три – Ваш покірний слуга). А крім нас іще над книгою працювало багато науковців, письменників, журналістів. Нині ж у нас просто немає стільки часу. 
Хотілося бути якомога демократичнішим, щонайбільше розширити коло авторів. Тому аж половину книги ми віддали непрофесійним літераторам. Щоб кожен міг показати себе, залишити для нащадків своє слово... 
 Непрофесійні – в жодному разі не означає, що їхні твори гірші. Не хочу над цим ні полемізувати, ні іронізувати. У мене в рідному Гуляйполі через вулицю жив непрофесійний пічник. Любитель. Але такий, що хай би в нього повчилися професіонали. Щороку (раз на сезон) він обов’язково комусь складав грубку – як лялечку. І жодна з них ні закуріла, ні не марнувала паливо. В хаті, де співали і сміялися ним складені грубки, завжди було тепло і затишно, як у вусі... 
Отож, остаточно вирішувати, хто з нас професіонал – буде саме життя, час. 
На превеликий жаль, люди відходять, і хвилі часу, як на піску, назавжди стирають їхні обличчя... Декого я не міг уже знайти ніде, окрім своєї пам’яті. Наприклад, вірш Віктора Куторницького «Ты собирала семена цветов…» я відновив саме по пам’яті. Напевно, що когось ми забули. Меж досконалості справді немає. 
Хочеться вірити, що після цього збірника будуть інші, укладені більш системно і професійно. Але ця книга (спасибі обласній владі за фінансову підтримку) стане хорошою основою і для розвою духовності сьогодні, і для наступних подібних видань. 
  Григорій ЛЮТИЙ 
 
 
 
 
 
ТВОРИ ЧЛЕНIВ 
НАЦIОНАЛЬНОЇ СПIЛКИ ПИСЬМЕННИКIВ УКРАЇНИ 

 

Михайло ГАЙДАБУРА 
(1909-1942) 

 

ЛЮДИНА В МОРI 
Оповідання 

Відчуваю: сонячне проміння б’є мені прямо в обличчя. Відкриваю очі, різко піднімаюся з постелі і зараз же падаю від тупого болю, що пронизав тіло. 
Хтось, легко ступаючи, наблизився до моєї койки. Чую гострий змішаний запах ліків: це сестра Віра. Вона схилилася наді мною, шепоче: 
– Вам, Петренко, треба лежати спокійно. У вас же нога загіпсована. 
– Знаю! 
Повертаючись обличчям до вікна, бачу синьо-срібну кромку морського горизонту, маленькі чіткі силуети наших кораблів, і мені вперше за три дні лежання в госпіталі хочеться пригадати спочатку і до кінця все, як воно сталося. 

* * * 
Море клекотало в штормі. Есмінець тремтів, круто лягав з борту на борт, вривався носом у хвилі і по кілька секунд вдивлявся ілюмінаторами в глибоку, незвідану каламуть моря. 
Майже всі червонофлотці, вільні від вахти, відпочивали після напруженої дозорної ночі. Ми тільки встигли забити «козла», як наверху пролунав гарматний постріл, здригнулася над головами палуба, а зараз же за пострілом почулась у вхідний люк команда боцмана: 
– Вартові гребці, нагору! 
Поправляємо рятувальні нагрудники і зриваємося з місць. 
Низько нависла пошматованою парусиною хмара. З шипінням перекочувались через палубу запінені хвилі, лизали холодним вогким язиком наші ноги. 
Що трапилось? Піднімаю очі на фок-мачту і бачу — в тривожнім трепеті б’ється на фалах сигнал: «Людина за бортом!» «Хто ж?!» – різанула думка, і серце забилось часто-часто. З носового містка швидко спускався старпом: «Зняти кріплення з рятувальної шлюпки!» Всі гребці в шлюпці. Шлюпка гойдається на шлюпбалках над розлюченим морем, наче колиска. Бортова хитавиця заважає нам спуститись. Есмінець розвернувся, прийняв хитавицю на ніс і знову застопорив машини. Ми вловили слушну хвилину і відділились. На рулі сидить боцман і майстерно лавірує між горами хвиль. Сигнальник виліз на марс, притримуючи безкозирку, махає прапорцем — показує напрямок. 
За добрих півкабельтова від корабля шлюпку підняло на гребінь високої хвилі, і ми побачили поперед себе внизу, у глибокому водному проваллі, величезну колоду, а на ній – людину. Боцман поклав на весь руль, ми налягли на весла, і шлюпку пронесло мимо дерева. Я помітив, що втопаючий — не з нашого корабля. Обличчя в нього було сіре, як і його намоклий одяг. 
Ми знову спрямували ніс шлюпки в його бік, але близько не підходили — можна було напоротися на колоду. З корабля напружено стежив за нами весь екіпаж. На рострах біля правобортової шлюпки стояла нова команда гребців. 
Але ми не могли підійти. Ми з нетерпеливим чеканням дивилися на боцмана. По його обличчю стікали бризки хвиль і затримувались на губах. Боцман механічно підбирав язиком краплі солоної води, звівши білі густі брови, мовчки слідкував за деревом. Потім, вихопивши з-під банки лінь, гукнув: 
– Хто?! 
Ми розуміли без пояснення: треба було прив’язатися, плигнути за борт і зняти з дерева утопаючого. Товариші відгукнулися майже в один голос, але вільний кінець ліня вже обвивався вкруг мене. Шлюпка пішла вздовж колоди. Коли відстань лишилась зовсім мала, я плигнув у хвилі. Вже бачив міцно стулені посинілі губи, заплющені очі в глибоких темних ямах, круто піднесені чорні брови. 
Так, то був не наш червонофлотець — то був матрос з якогось невійськового судна, це видно по одягові. Я вхопив його за плечі і потяг до себе, щоб відірвати від дерева. Людина відкрила очі. В її каламутному погляді спалахнули радісні вогники. Я подав знак на шлюпку, щоб вибирали лінь. Товариші вже подавали нам руки, коли враз шлюпка провалилась в глибоку яму, з якої сторч, просто до голови врятованого, несло колоду. Я рвонув матроса до себе і намірився відштовхнути дерево ногами. Почув, як щось хруснуло: «Борт шлюпки», майнула думка, і в мене потемніло в очах. Я міцно притиснув до своїх грудей тепле людське тіло... 
Опам’ятався я вже на кораблі, лежачи на лазаретній койці. Біля мене стояли командири, у відчинені двері тислися червонофлотці. 
В головах сидів незнайомий червонофлотець, щільно обгорнувшись у бушлат і глибоко втягнувши в комір шию. Голова в нього була забинтована. Я впізнав у ньому врятованого Він приязно посміхнувся і привітно закивав головою. 
— З якого ви корабля? Як потрапили за борт? – запитав військком. 
Врятований безпорадно повів плечима. Військком заговорив німецькою. Матрос схопився, витяг з нагрудної кишені розмоклий папірець і подав його військкомові. 
— Отто Крайт, стерновий з лісовоза «Штурмовик», — переклав військком і знову звернувся до врятованого. Той гаряче, навіть з запалом, відповів, жестикулюючи. 
— Комсомолець. 
— Провокатор видав його, — повернувся військком до червонофлотців. — I націонал-соціалістські молодчики викинули за борт. Просить допомогти скоріше повернутися назад. Він керує портовою організацією... 
— О, я, Москау!.. — підняв Отто вгору невеликий вузлуватий кулак... 

* * * 
До палати зайшов лікар. Він тихо наблизився до мене і, побачивши, що я не сплю, присів на краєчку койки. 
— Ну як, комсофлотче?.. 
— Як у мене нога? Скажіть нарешті... 
— Кісточка тріснула трошки, про це ж вам відомо. Але обійдеться все гаразд, запевняю, службі ніскілечки не пошкодить. Тільки... полежати доведеться, — лікар по-батьківському заспокійливо через окуляри дивиться на мене: 
— Отож лежати спокійно! 
— Єсть лежати спокійно! 
Повертаю голову до вікна. Ах, як не по-осінньому прожекторить сьогодні сонце! 
 

 

Ольга ДЖИГУРДА 
(1901-1986) 

БОМБЫ НАД ГОЛОВОЙ

И началось... 
Гул самолетов нарастал, становился все слышней и слышней. Бомбардировщики шли строем, по три-пять штук. Моими немного близорукими глазами я увидела едва различимые темные точки. Они приближались, становились все больше и больше, и скоро стали видны их крылья. Они мчались на нас, каждый нес с собой бомбы, каждый нес с собой ненависть к нам, желание убить и потопить нас. 
Жещина с ребенком стояла не шевелясь. Раненые на палубе сжались в комочки, многие из них прикрыли головы. Я смотрела на приближающиеся самолеты и не испытывала страха: меня душили гнев и ненависть. У рядом сидящего капитана сжались кулаки, сузились глаза, лицо его стало колючим и злым, губы непроизвольно шептали слова, которыми русский человек часто выражает свой гнев... 
Сосед капитана, лейтенант в фуражке с зеленым околышем, прикусил губу, дышал тяжело, часто и горящими, сверкающими глазами впился в небо. 
Заговорили орудийные башни лидера. Орудия своими стволами обращались на восток, к горизонту, потом поднялись вверх. От выстрелов задрожал корабль. Выстрелы следовали один за другим, дружными залпами. 
Свист падающей бомбы, второй, третий... 
Бомбы падали на воду. Над местом падения высоким смерчем вздымалась вода и с шумом падала вниз. Бомбы рвались близко, рядом, по правому и по левому борту, за кормой, перед носом, — сосчитать невозможно. 
Пенистые водяные смерчи то и дело обрушивались на палубу и с шумом скатывались вниз. Зенитки стреляли непрерывно. Шум, грохот. Корабль набирает наибольшую скорость, покачивается, дрожит и вздрагивает после каждой разорвавшейся вблизи бомбы. Волны с ревом ударяются о борт корабля, холодный поток падающей сверху воды обдает людей. Все сидят тихие, безмолвные, точно застывшие, только люди у орудий движутся быстро, точно, неутомимо. 
Меня не спасает мое укрытие, ящик надо мной подпрыгивает при каждом выстреле и колотит меня по голове, брезент не защищает от холодной воды, она просачивается откуда-то сверху и струйкой бежит на меня. Я забираюсь еще глубже под орудие, поджимая под себя ноги, и впадаю в забытье. Я чувствую, как меня бьет ящик, окатывает студеная, шипящая вода. Вдруг больно ударяюсь об угол ящика правым виском; над правым ухом вскоре появляется опухоль, она начинает мучительно болеть, я закрываю глаза, и мне кажется, что я засыпаю. 
Временами прихожу в себя, приподнимаюсь, смотрю на палубу, в небо, на окружающих людей. Женщина с ребенком стоит все в той же позе. Два красноармейца стоят рядом с ней и не отрываясь смотрят в небо, где шныряют вражеские самолеты. Они считают самолеты: пятьдесят, шестьдесят, семьдесят... Каждый самолет сбрасывает по четыре бомбы. Наши орудия посылают им навстречу сотни снарядов. Фашистские летчики боятся пикировать прямо на судно — их пугает заградительный огонь, и бомбы рвутся рядом, не попадая в корабль. 
Уже три часа идет бой. Три часа стоит непрерывный гул и грохот. Три часа фашисты забрасывают нас бомбами, они уже сбросили двести пятьдесят штук, и уже три часа орудийные расчеты отбивают вражеские атаки. 
Движения краснофлотцев все такие же быстрые, но лица их потемнели, на лбах вздулись вены, пот градом струится по лицу, они вытирают его предплечьем, дышат тяжело и часто. По движению их губ я угадываю, что они посылают вдогонку и навстречу врагу свои не всегда удобоваримые словечки. 
Вдруг один за другим два сверлящих свистка, два оглушительных взрыва, водопад холодной воды и... стон корабля. Я уже слышала подобный стон на «Кахетии»! 
Лидер как будто замер на мгновение, и где-то в глубине его что-то затрещало. Я поднялась, и сразу сердце сжалось и как-будто на мгновение остановилось. Корабль осел на корму, вода на палубе потекла на другую сторону. По лицам людей пробежала тень испуга, но ни один человек не двинулся с места. 
Четыре краснофлотца из команды лидера, немного пошатываясь от качки и неся в руках доски, веревки и еще что-то, прошли на корму и исчезли в трюме. Появились еще два краснофлотца. Они начали перетаскивать вещи и ящики с кормы ближе к носу корабля. Один из них направился в мою сторону, я пошла навстречу к нему и тихо спросила: 
— Что случилось? Чем я могу помочь? 
Несмотря на страшный шум, он понял меня и ответил так же тихо: 
— Бомбой вырвало борт на корме. Латаем пробоину. Командир приказал перенести груз на середину корабля, а пассажиров убрать с кормы. Помогите переместить людей. 
Я скорей догадалась, чем услышала слова краснофлотца. Когда он говорил, голос и лицо у него были спокойны: ни дрожи, ни волнения я не уловила у этого молодого, крепкого матроса. 
— Никому не говорите об аварии, — предупредил он и ушел. 
Армейский капитан и лейтенант вскочили мне навстречу, как только я сделала несколько шагов: 
— Чем помочь? 
Не обьясняя причин, я сказала им, что надо немедленно убрать груз с кормы. 
— Слушаюсь, — он приложил руку к козырьку и посмотрел на лейтенанта. Тот ответил: 
— Есть! Понимаю. 
Группа командиров и рядовых сразу же поднялась и пошла за капитаном. 
Двум моим сестрицам я сказала: 
— Уведите раненых с кормы на середину. 
Они молча встали и пошли выполнять приказание. 
Я подошла к женщине с ребенком, тронула ее за локоть. Она повернула ко мне лицо с сосредоточенным взглядом. Я показала ей, куда идти. Еле заметным кивком головы она показала, что поняла меня, и, взяв свой небольшой узелок, послушно пошла в указанную сторону. 
Наши артиллеристы, обозлившиеся после ранения корабля, подняли такую оглушительную пальбу, что невозможно было расслышать ни одного слова. Жестами я подняла несколько раненых, помогла найти им место у башни. Глазами я встретилась с молодым краснофлотцем, который сказал об аварии, и он кивком головы дал мне понять, что я делаю то, что нужно. 
Я осторожно и медленно двигаюсь по палубе, перемещая раненых. Здоровые люди сами переходили в нужную сторону и помогали переносить груз. 
Уже четыре часа шел неравный бой. Два красноармейца насчитали восемьдесят, потом девяносто вражеских самолетов, которые атаковали нас равномерными непрерывными заходами по десять, пятнадцать самолетов. 
Опять сверлящий свист. Опять три один за другим оглушительных удара. Водопад холодной воды, и снова стон корабля. Из башни, расположенной посредине корабля, через люк машинного отделения повалил горячий пар. Разорвавшаяся вблизи бомба повредила машину, корабль замедлил ход; белый пар горячим столбом поднимался вверх. 
Еще несколько бомбовых взрывов, и шум боя начал стихать. Прекратился грохот, стала затихать артиллерийская канонада. Я сидела на ящике у башенки, из которой валили пар и горячий воздух. Струя воздуха била меня по левой половине тела и по левому уху. Напротив меня сидела Старошинская, бледная, с дрожащими губами. Она не кричала и не плакала в это утро, а, закусив губы и закрыв глаза, просидела эти часы боя в углу возле башни. Один из красноармейцев, считавший вражеские самолеты и сброшенные бомбы, громко подытожил: 
— Всего было девяносто шесть вражеских самолетов, сброшено триста шестьдесят бомб. 
И вдруг наступила тишина: замолчали зенитки, прекратился гул самолетов, не слышно рева волны, бьющейся о борт, нет шума страшного водопада. Слышен только свист пара, вырывающегося из машинного отделения. 
Корабль потерял ход и остановился. Покачиваясь на тихой поверхности моря, он медленно стал погружаться в воду. Аварийная команда чинила пробоины, которых оказалось четыре или пять, выкачивала воду, непрерывно поступающую в нижний отсек. Насосов не хватало, вода медленно и неуклонно прибывала. Кораблю грозила гибель. 
Краснофлотцы стали готовить спасательные круги и шлюпки. 
Наконец я собралась с силами, поднялась и ушла от этой ужасной струи горячего воздуха. 
На нижней палубе у борта стоял человек в сапогах, в защитном костюме и серой фуражке. Он вытянул вперед руки, поставил кисти ребром одна на другую таким образом, что пальцы обеих рук находились на одном уровне, и, медленно загибая один палец за другим, показывал, сколько осталось пространства от уровня воды до нижней палубы. Мужчина показывает восемь пальцев, потом загибает один, потом еще. Все с замиранием сердца следят за его руками. Никто не двигается с места, только краснофлотцы занимаются своими приготовлениями. 
Теперь, когда корабль не двигался, когда ничто не тревожило море, оно спокойно и лениво плескалось о борт корабля. Я остановилась посредине палубы и, заложив руки за спину, стала любоваться морем. Именно любоваться. Мне показалось, что никогда прежде я не видела такого чудесного, спокойного, как в зеркале, моря и такого глубокого голубого неба. «Неужели конец? – подумала я. – Не может быть! В такой чудесный солнечный день с синим морем и голубым небом не может быть конца!» 
Мелькали картины прошлого. Я стояла неподвижно, только время от времени посматривала на зловещие руки человека в защитном костюме, который через каждые пять-шесть минут загибал палец. Осталось еще четыре пальца. Через пятнадцать-двадцать минут вода зальет нижнюю палубу. Уже волны время от времени попадали на нее и оставляли белую пену. Люди с нижней палубы начали группами переходить на верхнюю. 
Команда лидера сохраняла абсолютное спокойствие: ни выкриков, ни беготни, ни суеты. И казалась нелепой мысль, что этот голубой красивый корабль, полный раненых и здоровых людей, идет ко дну. 
Все молчали, у всех напряженные лица. 
— Надо доложить командиру, что все готово, — услышала я голос краснофлотца. 
Сердце екнуло. Тихо и жалобно заплакал ребенок. А море ослепительно сверкало на солнце и слепило глаза. 
Вдруг стоящий недалеко от меня человек круто повернулся. Лицо его сияло. Он бросился ко мне с криком: 
— Женщина, милая женщина! Идут корабли! — Он схватил меня в объятия, затормошил: — Вы слышите! Идут корабли! Вы видите? Вон на горизонте темные точки... 
Но как ни напрягала я зрение, ничего не увидела на сверкающей поверхности моря. Он показал на горизонт и сразу все головы на палубе повернулись к нему, глаза впились в его устремленную вперед руку. У краснофлотцев вырвалось облегчение: 
— Наконец-то! 
Корабль ожил. Зашумели, заговорили все сразу. Кто-то закричал, кто-то засмеялся. 
— Идут корабли! Идет спасение! 
На горизонте уже ясно видны черные точки, виден темный дымок. Точки приближались, их несколько. 
Я вдруг почувствовала, что совсем больна, что не могу стоять на ногах, шатаюсь. Схвативший меня в объятия человек оказался армейским капитаном, он бережно посадил меня на ящик, а сам побежал собирать своих людей. Должно быть, я потеряла сознание, потому что ничего не помню из того, что произошло в ближайшие полчаса или час. 
Очнулась от прикосновения чьей-то руки. Предо мной стоял все тот же капитан: 
— Вставайте, доктор, идите на другой корабль. Всех пересаживают на эсминец. 
Я с трудом поднялась и послушно пошла за ним. 
 
 
 
Василь ЛIСНЯК 
(1908-1963)
 

ХЛIБОРОБИ 
(Уривок з поеми)
 

Щороку, як змовкне поволі 
Віддалений голос весни, 
Уже в дозріваючім полі 
Озвуться вночі цвіркуни. 
 
Я стану, послухаю. Нене! 
Як просто, як гарно сюрчать! 
Здається, що ось біля мене 
Земля починає звучать. 
 
В немудрому цьому концерті 
Є стільки життя і краси, 
Що віриш не просто в безсмертя, 
А в юність на вічні часи. 
 
I силою повняться руки, 
А думи — високі, ясні. 
Солодкі хвилюючі звуки 
Вливаються в груди мені. 
 
Та що там казати про мене, 
Коли он далекі зірки 
I ті з насолоди завмерли, 
Спочити не йдуть за хмарки. 
 
Під ранок затихне це свято, 
Над полем зведеться блакить. 
I знов мені втіхи багато, 
I знов мені є що любить. 
 
Поезія поля від того, 
Що ми тут працюєм, живем. 
Було б воно диким — про нього 
Ніхто не писав би поем. 

 

* * * 
Борозна — пряма стежка до щастя, 
Що для тебе готує дари. 
В борозні тобі сили додасться, 
Все, що вік оджило, — приори. 
Приори від початку до краю, 
Не зостав ні рядочка стерні — 
Знов засяє краса урожаю, 
Буде сили багато в зерні. 
Буде й завтра в нас хліба доволі, 
I тоді й через тисячу літ 
На своєму широкому полі 
Запримітять нащадки твій слід. 
УКРАЇНI 
Вдень буду умирати — дивитимусь на сонце. 
Нехай воно до краю бере моє тепло, 
Щоб взимку в кожній хаті розтануло віконце 
I чистою водою на блюдце потекло. 
 
Вночі вмирати буду — дивитимусь на зорі, 
Хай блиск очей вбирають далекі зорі ті, 
Щоб воїни в повітрі, на суші і на морі 
За всякої погоди знаходили путі. 
 
Як стріну смерть світанком — 
  на схід зверну обличчя, 
Мов соняшник, що квітне на ниві голубій, 
Щоб всі туди дивились, почули, як покличе 
Громовозвука сурма із ворогом на бій. 
 
Як стріну смерть у битвах вечірньою зорею — 
Впаду лицем на захід, ще й руку простягну, 
Дійду до України і буду вічно з нею, 
Щоб знов, як прийде ворог, устати на війну. 
 
Прекрасна Україно! Мій колосе пшеничний, 
Мій соняшнику ясний, метале золотий, 
Дивись на схід, бо звідти огонь виходить стрічний. 
Він ворога здолає — отой огонь живий. 

 

* * * 
Така ти прекрасна, правдива у передчутті... 
Прибрала у хаті, сама зодяглася святково 
I ждеш, виглядаєш — видніють щасливі путі — 
Ось-ось вдалині заманячу... ось вимовлю слово... 
 
I справді — заходить пропахлий вітрами поштар, 
З конверта, немов з голуб’ятні закоханий голуб, 
Мій лист вилітає. З кабиці усміхнений жар 
Червоним горіхом упав, покотився додолу; 
 
Димок голубий кривулястим струмком затремтів, 
А ти, оповита моєю любов’ю, не бачиш... 
Ти нині весела, щаслива, що лист прилетів, 
Що я вдалині в позолоченій млі заманячив. 
 
Так! Так! Заманячив. Та ще автомат на мені, 
На поясі в мене висять ще могутні гранати, 
Біжу, поспішаю, щоб тим, хто молився війні, 
У домі своєму тепер од війни ж і сконати. 
 
Я вірю, голубко, що в мене щасливі путі, 
Вернусь я до тебе в солдатській шанованій славі. 
...Така ти прекрасна, правдива у передчутті! 
Таке в тебе серце! Такі в тебе очі ласкаві! 

 

* * * 
Молоденьким півнем заспівало літо, 
Соняшник в задумі голову схилив, 
А вона ж велика та важка, як сито 
Повне з горією не насіння – слив. 
 
I сади додолу нагинають віти 
В соками налитих сонячних плодах. 
Рвуть пашисті груші невгамовні діти 
I біжать до хати. А гарячий дах, 
 
Наче та сушарня: вишні, абрикоси 
Під липневим сонцем в листиках стоять. 
Звідкись прилітають жовтолапі оси, 
Поспіхом полазять і кудись летять. 
Всюди розтеклися пахощі медові, 
Диш на повні груди і радій, міцній, 
Дні стоять погожі, дні стоять чудові 
В рідній, наймилішій стороні моїй. 

 

* * * 
Зворушує серце хороша картина: 
По тихім подвір’ю дрібцює дитина, 
Нового будинку закінчено мазку, 
Всі вікна у сонці... 
  А біля дверей – 
У вкопану в землю есесівську каску 
Налито 
  води для курей! 

 

* * * 
Я так люблю Вас! Так люблю! 
Про це несила розказать – 
Вогнем душі слова палю... 
Чи Вас із квіткою зрівнять? 
 
А коли квітку, то яку 
Поставить з Вами нарівні? 
Розквітла гілочка бузку 
Про Вас нагадує мені. 
 
Ви скажете: 
  – Нема зв’язку! 
Я довговічна, я жива, 
А иайгарніший цвіт бузку 
Красивий – день, не більше два. 
 
Почувши відповідь таку, 
Знов розгублю свої слова. 
А все ж, чому краса бузку 
Мені Ваш образ навіва? 
 
Не раз Вас бачив на віку 
В такого кольору вбранні, 
Що свіжа гілочка бузку 
Про Вас нагадує мені. 
 
 
 
Володимир ОМЕЛЬЧЕНКО 
(1924-1975) 

ЛЮБА СЕРЦЮ, МАТЕРИНСЬКА 

Люба серцю, материнська, 
Щогодини, кожну мить 
Рідна мова українська 
У душі, як спів, бринить. 
 
У грозові дні минулі 
В чужедальній стороні 
I в погожі мирні дні 
Ми її не позабули. 
 
Як її забути можна, 
I не знати й не любить, 
Коли в ній непереможно 
Голос матері звучить. 
 
Лиш прислухайсь, як годиться, 
Лиш відчуй, збагни її: 
То в ній крешуть блискавиці, 
То — співають солов’ї; 
 
То закоханих на Ґ анку 
Воркування й теплий сміх, 
То — у полі на світанку 
Клич походів трудових... 
 
Люба серцю, материнська, 
Щогодини, кожну мить 
Рідна мова українська 
У душі, як спів, бринить. 
 
Як її та й не любити, 
Серцем не вклонятись їй, 
Коли в ній — весь світ відбитий, 
Вся душа народу — в ній? 
 
А вона ж — мов кремінь-криця. 
Владно лиш по ній кресни — 
I заграє, заіскриться 
Пломінь дужий та ясний. 
 
В ній — снага, що не згасає, 
I не згасне ні на мить. 
Гнів Шевченка в ній палає, 
Дух Франка у ній горить. 
 
Люба серцю, материнська, 
Чиста й світла, як роса, 
Наша мова українська — 
Гордість наша і краса! 

 

ВЕРБА


В тім бойовищі, важкім та упертім, 
Там, на чужім перехресті доріг, 
З буйним гіллям, при канаві простертім, 
Може б, тебе й запримітить не зміг. 
 
В тім бойовищі я, певно, умер би — 
Тож не один там упав з-поміж нас! — 
Як ти мене вберегла тоді, вербо? 
Дивом дивуюсь — гадаю не раз... 
 
Вербо, розлога моя, українська, 
Де ти взялась, як зайшла аж туди, 
Ще й нахилилась так рідно, так низько, 
Мовби над ставом у нас, край води? 
 
Як ти зростала там — не уявляю: 
У самоті та в чужій далині... 
Може, з отецького мрійного краю 
Видивом рідним постала мені? 
 
Може, незримо, крізь далі і грози, 
Йшла по слідах та шуміла гіллям, 
Щоб аж при тій чужодальній дорозі 
Стати, як є, поміж смертю й життям? 

 

КОЗАКИ В ДОЗОРI 

Козаки в дозорі. 
  Козаки в дозорі — 
На кургані хортицькім, де гудуть віки. 
Гей, на конях здиблених 
  пильно, гострозоро 
Синь степів пронизують славні козаки... 
 
Може, злий ординець 
  з тирси на дорогу 
Тінню потаємною раптом промайне? 
Може, з башти ближньої 
  покликом тривоги 
Задимиться вогнище, полум’ям сяйне?.. 
 
Козаки в дозорі... 
  Козаки в дозорі!.. 
А вже степ розкрилився, 
  розпросторивсь весь. 
Ой Дніпрові зорі, живодайні зорі, 
Ой заграви доменні — сяйво до небес!.. 
 
А бекет козацький той 
  прозира простори — 
Од нових ординців 
  сторожить він шлях. 
На кургані хортицькім 
Козаки в дозорі, 
Козаки в дозорі 
У віках! 

 

* * * 

Коли, знеможений від ран, 
Я помирав на полі бою, 
Коли на очі ліг туман, 
Затьмивши світ переді мною, 
I, гнівом сповнене ущерть, 
Криваво запеклося серце, — 
Я знав: то невблаганна смерть 
З життям схрестилася у герці. 
Я припадав до рідних трав 
Землі на груди: земле-мати, 
Як мало я тобі віддав 
I скільки міг би я віддати!.. 
I в ту малу й велику мить 
Спромігся серцем зрозуміти, 
Що був я лиш — краплина в світі, 
А можу — морем зашуміть. 
Тому в криваву рань страшну 
Я не помер на полі бою 
I смерть відкинув навісну 
Своєю власною рукою. 
...Отак порою весняною 
Щаслива квітка польова 
Впаде, притоптана ногою, 
А потім — знову ожива; 
Росою скроплена, в надії 
До сонця тягнеться, в блакить, 
I знову квітне і юніє 
В жаданні радісному жить! 

 

СИНОВI 

Урочисто, на честь Кобзаря, 
Я назвав свого сина Тарасом. 
Він — життя мого честь і окраса 
Й сподівань моїх віща зоря. 
 
Хай хтось мимрить: ім’я застаріле, 
Вийшло з моди, не чути ніде, — 
А мені ж воно — рідне і миле. 
I таке молоде-молоде!.. 
 
Виростай же хорошим на вроду 
Й чистий серцем. У добрий же час! 
Щоб козацькому славному роду 
Та повік не було переводу, 
Україну люби, 
Як великий Тарас! 
 

 

Олексій ОГУЛЬЧАНСЬКИЙ 
(1912–1996) 

ВIТРIВ КУТ 
(уривок із однойменної повісті)
 

«Урал» ішов уздовж спадистого берега Азовського моря. Дув попутний східний вітер – левант. Вечоріло. 
– Праворуч від борту бухта Вітрів Кут, – оголосив Прокіп Гнатович. 
Члени експедиції – неважко здогадатися, що то були Ростислав Андрійович та його юні помічники Толя і Василько, – стояли біля правого борту шхуни. Вони дивилися на стрімкий азовський берег. Освітлений вечірнім сонцем, він здавався рудим, аж мусянжевим, таким, як і поля дозрілих хлібів, що виднілися на обрії. 
В одному місці море далеко врізалось у материк, утворивши досить велику бухту. Це, виявляється, й був Вітрів Кут. У центрі бухти, під крутим берегом, бовваніла невеличка хижа. 
– Землянка господаря Кута, Силантія Абакумовича, – пояснив Прокіп Гнатович. – Цікава людина. Колись був рибалкою, а зараз морську траву – камку – збирає. 
Біля входу в бухту «Урал» кинув якір. Вхід у Вітрів Кут заступало гостре підводне каміння. Вода в протоці вирувала й пінилась. Спустили човен. На палубі зібрались усі рибаки. 
– Через три дні чекайте. Заїдемо, – пообіцяв на прощання Прокіп Гнатович. 
У човен навантажили експедиційне спорядження: намет, заплічники, саперні лопатки. Доставити на берег експедицію охоче погодився Рідненький. Рибалка полюбив хлопців. Особливо подобався йому Толя: «Міський, а рибальської крові хлопець», – часто говорив він. 
Ледве човен пересік узвал – вхід у бухту, як його почало нещадно кидати з хвилі на хвилю. Побачивши розгублені обличчя своїх пасажирів, Рідненький усміхнувся: 
– Тутечки завжди так. У моря штиль, а в бухті неспокійно. Звідсіль і назва така – Вітрів Кут, вітерець крутиться-вертиться завжди. Вода завзято берег забирає. Он якенну бухту вигризли хвилі. 
Над затокою кружляло безліч чайок. З пронизливим криком вони пролітали побіля човна. Побачивши птахів, Ростислав Андрійович пожвавішав. 
– Надзвичайна різноманітність видів, – вигукнув він. – Хлопці, бачите велику чайку? Он ту, що з чорними махівками? Типова срібляста реготуха. Поруч птах з чорною головою – це вже чайка звичайна. Крячок он скільки! 
Несподівано з’явився стрімкий чорний птах. Зробивши високо в небі велике коло, він кинувся на чорноголову чайку, яка тримала в дзьобі рибину. 
– Дивіться, яструб! – скрикнув Толя. 
– А може, сокіл? – засумнівався Василько. 
– Ні, це, хлопці, поморник. Він чайку не чіпатиме. Його цікавить її здобич, – пояснив Ростислав Андрійович. 
I справді, щойно чайка кинула рибу, як чорний переслідувач спритно підхопив її в повітрі і зник. 
Поки пасажири стежили за птахами, човен наблизився до берега. Там їх чекала чорна з білими кудлатими вухами дворняжка. Собака сидів і уважно стежив за кожним рухом суденця. 
– Бобик, Бобик, на, на!.. – покликав кудланя Василько. Але той недовірливо крутнув хвостом, а затим з гучним гавкотом кинувся, стрибаючи сходами, вирізаними в суглинковому обриві, до землянки. 
Одразу двері будиночка відчинилися, і на порозі з’явився невисокий дідок у білій сорочці з закоченими вище ліктя рукавами, в смугастих штанях і, незважаючи на спеку, в рибальських чоботах. Дідок у супроводі дворняжки не поспішаючи спустився сходами до моря. Собака було кинувся на хлопців. 
– Цить, Шустик! – гримнув на нього старий. Голос його – соковитий бас – зовсім не відповідав зовнішності; складалося враження, що говорить хтось інший за його плечима. Старий не розпитував, хто вони й чого завітали, а одразу ж заходився допомагати розвантажувати човен. 
Рідненький попрощався й поїхав. 
До заходу сонця весь експедиційний багаж перенесли до землянки. На крутому суглинковому стародавньому зсуві поруч із землянкою виріс білосніжний похідний намет. 
Хазяїн Вітрового Кута Силантій Абакумович був радий гостям. Він запросив Ростислава Андрійовича до землянки. Хлопці побігли купатися. 
В будиночку було чисто і затишно. Скрізь виднілися засушені рослини, акуратно закантовані під скло. 
– Гербарій! Що за диво! Та звідки він у вас, Силантію Абакумовичу? – спитав Ростислав Андрійович. 
– Онука моя, Рая, мудрує. Минулого літа тут побували люди. Травичку всяку збирали. От і вона навчилася цього діла. – I, трохи помовчавши, Силантій Абакумович замріяно додав: – Увесь наш рід – чоловіки й жінки – споконвіку рибалками були. А вона, себто онучка моя, Рая, квіточки сушить. Весь вільний час возькається з ними, назви різні знає. – І не зрозуміло було: захоплюється старий своєю онукою чи гнівається на неї. 
– А де ж зараз Рая? 
– Та зі мною всі канікули живе. Перейшла в шостий клас, ниньки у село побігла матір провідати, скоро повернеться. 
В цю мить надворі знялася метушня. Двері відчинилися, і в кімнату влетіли хлопці і Рая. Виявляється, вони встигли вже познайомитися. 
У дівчини було світле, заплетене в одну косичку волосся, на дещо блідому обличчі виділялися великі пустотливі чорні очі. Дівчина розмовляла з хлопцями, як з нерозлучними друзями. 
– От добре, – захоплено говорила вона. – Завтра обов’язково покажу вам кущ барбарису. Справжній красень! Ось побачите. 
– Який там барбарис, – поважно мовив Василько. – Ми тут у важливій справі. 
– Хм! Подумаєш! У важливій справі... 
– Факт, у важливій, слона будемо шукати, – випалив Толя. 
– Слона? – здивувалася Рая. – Дідусю, ти чуєш? Вони слона ловитимуть у Вітровому Куті! – і дівчина дзвінко засміялася. – Так ви ж заблудилися. Вам треба трохи далі: в Iндію. А потім завернути до Африки, там можна нільського крокодильчика прихопити, – не стихаючи, цокотіла вона... Хлопці перезирнулися, їм, певна річ, стало шкода цієї дівчини, яка не знала, що у Вітровому Куті десь у печері є величезний кістяк слона. Толя мовчав і, здавалося, байдуже слухав, але Василько спалахнув. Часто кліпаючи рудими повіками, він болісно думав, як відповісти цьому нахабному дівчиську... 
Виручив Ростислав Андрійович. 
– Так, ми прибули сюди з завданням – знайти кістяк слона, – сказав він серйозно. – Звичайно, не африканського, а кістяк так званого південного слона. Ці слони вимерли близько мільйона років тому. 
– То, значить, за слоновими кістками завітали? – перепитав Силантій Абакумович. – А я думав – морською травою цікавитесь. Наша бухта скільки й віку камкою славиться, добротна вона тут, м’яка, як шовк. Першого сорту крісла та всілякі матраци набивають кутівською травою 
– Знову камка? – несподівано обурилась Рая. – Дідусю, та це ж зостера, морська водорость, із родини... 
– Ну, поїхала тепер, – невдоволено пробурчав дід, – зостера, родини... Берись-но краще, онучко, за юшку. Свіжі бички в льосі... 
Коли нічне небо сховало від очей море й кручі Вітрового Кута, на високому березі запалало багаття. Тут зібрались усі мешканці бухти. На залізному триніжку над багаттям висів казан, біля якого поралася Рая. Юні учасники експедиції повністю попали під владну руку молодої хазяйки. Тільки й було чути дзвінку команду: 
– Збігай, Толю, у землянку за цибулею. 
– Не лови гав, Васю, підклади хмизу... 
– Толю, принеси перчику. Пакуночок на полиці... 
Та ось юшку зварено. Силантій Абакумович приніс ліхтар... Гарний був цей тихий вечір. Десь унизу, під крутим берегом, таємниче шаруділо черепашником море, тисячі цвіркунів на всі лади славили вечірню прохолоду, а недалеко виразно линув ніжний заспокійливий голос сови-сплюшки: «Сплю, сплю...» Міцний запах водоростей змішувався з пахощами степових квітів і терпкого полину. 
Несподівано в темряві пролунав регіт. Хтось сміявся голосно, розкотисто... 
Силантій Абакумович насторожився. 
– Пунент з камінцями треба чекати. Чайка-реготуха заспівала. Ач, як розійшлася, – промовив він. 
– А що це за пунент з камінцями? – поцікавився Толя. Старий відповів не відразу. Він знову прислухався. 
Тепер реготало багато чайок. З усіх боків Вітрового Кута лунав тривожний пташиний крик. 
– Пунентом, хлопчики, рибалки називають південно- західний вітер. Сердитий він дуже. Налетить зненацька та так розіграється, що тільки камінці в повітрі миготять. Якірні ланцюги рве. Човни та шхуни на берег викидає, мов яєчну шкарлупу. Сітки в морі так поскручує, що, вважай, пропали. Наробить лиха й принишкне. Куди тільки така здоровенна сила дівається? 
– А сьогодні не буде? – спитав Ростислав Андрійович. Старий подивився на зоряне небо. 
– Ні, – сказав упевнено. – Сьогодні можна спати спокійно. А тепер давайте вечеряти. 
Перед юшкою старий запропонував «посолонцювати». Він поклав перед гостями цілу в’язку в’ялених бичків, без їх приазовські рибалки взагалі не мислять ніякої їжі. 
Василько потягнувся за бичками. Толя теж узяв шорстку рибку. Та, на лихо, москвич не знав, що робити з нею далі, й вирішив спершу придивитися, як розправляються з бичками справжні азовчани. 
Силантій Абакумович вибрав великого бичка, вирвав грудні правці й апетитно обсмоктав їх. Потім уздовж спинки бичка зробив ножем надріз і швидкими рухами пальців зняв із нього шкіру. Діло просте. Толя зробив теж саме. М’ясо в’яленого бичка було смачним і ароматним. Хлопець так і не спромігся збагнути, чим пахне бичок? Здавалося, що від рибини лине запах спекотного дня. 
Юшка вдалася на славу. Рая прибрала посуд і пішла до землянки, де у неї були якісь невідкладні справи. А хлопці сиділи біля багаття, мовчки прислухаючись до нічних звуків. 
Старий палив люльку і, не відриваючись, дивився, як жевріють вуглинки. Ростислав Андрійович при світлі ліхтаря щось записував у блокнот. 
– Так, значить, по слона приїхали, – порушив мовчанку старий. – Нелегка це штука. Навряд чи знайдете. Щось я нічого схожого не помічав. А мабуть, років п’ятнадцять в Куті. Ось печери були... 
– Печери? – жваво перепитав Ростислав Андрійович. – Це цікаво. Де ж вони? 
– В тім-то й річ, що були, – не поспішаючи, відповів Силантій Абакумович. – Були та загули. Балакали люди, що в Петровій балці у печері розбійник Петро жив, золота й добра наховав мало не цілих сорок діжок. 
Згадка про розбійника насторожила хлопців. 
– Розкажіть нам про розбійника. Хоч трішки, – попросив Толя. 
Деякий час Силантій Абакумович зосереджено смоктав люльку, дивлячись у вогонь. 
– Оповідач з мене поганий. Не вмію складно говорити. Ну, та все одно, розкажу. Це було років, мабуть, сто, а то й усі двісті тому. Тут недалечко лежав чумацький шлях. Сіль та рибу возили чумаки на волах тією дорогою. Багатії теж приїжджали. I з’явився тоді в цих краях Петро. Оселився в балці, ось тут поруч, – старий махнув рукою на захід. – Жив у печері, а там, під землею, охороняло його нібито якесь страховище. Грабував Петро-розбійник тільки багатих панів, купців, а чумаків не чіпав. Награбоване добро роздавав сиротам і вдовам. Знали його всі бідні люди. I любили... Та от якось купчики зібрали стражників і влаштували засідку. Чекали день – нема Петра. А вночі прийшов. Ніч місячна була. Погналися стражники за розбійником. Поранили. Добіг Петро до моря, у балку вскочив і нібито в лисицю перекинувся. Злякалися вояки та й розбіглися... Нечиста, мовляв, сила. Кажуть, відтоді розбійник Петро більше не з’являвся на дорогах. У печері добра лишилося багато. Дехто з бідних знав ту печеру, та мовчав. Все думали: ось-ось повернеться Петро. Потім обвал там стався, і печера зникла... А балка й досі Петровою зветься. На всіх картах так значиться... 
– Золото там не шукали? – поцікавився Василько. 
– Шукали! Розкопували балку. Кажуть, із-за кордону італієць один приїздив. План якийсь давній тієї балки мав. Колупався, колупався, та так ні з чим і поїхав... 
Біля ліхтаря щось майнуло. 
– Пташка! – крикнув Василько. 
– Кажан. Нетопир, – поправив Ростислав Андрійович. Невдовзі десятки нетопирів безшумно затанцювали в повітрі, то з’являючись, то зникаючи в нічній імлі. 
– Виходить, пора спати, – сказав Силантій Абакумович. – Кажани завжди з’являються точно о пів на одинадцяту. 
Ростислав Андрійович глянув на годинника: стрілки справді показували пів на одинадцяту. Але думки керівника експедиції були зайняті іншим. 
– У цій бухті є печери, їх треба шукати! – рішуче сказав він. – Недарма ж тут стільки кажанів! А кажани, відомо, мешкають у печерах. 
 

Петро РЕБРО 
(1932 р.н.) 

ЖАЙВОРОНОК 
  М. Золотихіну 

У дні, коли поля горіли, 
Він з нами горе пережив – 
Над житом плакав ізотлілим, 
Над полем спаленим тужив, 
В журбі крилом об попіл бився, 
Грудьми припавши до землі. 
Та знову лан заколосився, 
Знов поле в сонці і теплі. 
Геть зачароване піснями, 
В перзі рожевій, як в диму, 
Воно хитає колосками, 
Мов диригуючи йому. 
А він, маленький, знай співає, 
Віншує ниву повсякчас. 
Любить так поле неокрає 
Він міг навчитись тільки в нас! 

 

* * * 
Ні, ти не знаєш добре України, 
Якщо на Запоріжжі не бував, 
Де небо – то від хвиль дніпрових синє, 
То золоте – від степових заграв; 
Де на весь світ хоралить колосками 
У січах кров’ю зрошена земля, 
Де царство дум, де навіть кожен камінь 
Народу невмирущість прославля; 
Де сяйво з вод висотують турбіни, 
А Хортиця сурмить, як пароплав... 
Ні, ти не знаєш добре України, 
Якщо на Запоріжжі не бував. 

 

* * * 
Завжди нестямно рада цій картині 
Моя сільська до крапельки душа: 
Кирпатий місяць верхи на хмарині – 
Немов хлопчак, що осідлав лоша. 
Легкий туман з левади випливає, 
Неначе білий парашутний шовк. 
Де ж соловей? Чому він не співає? 
Напевно, зачарований, замовк! 
Заснув вітрець, нюхнувши м’яти-рути, 
Не б’ють хвостами щуки у ставку. 
Й за десять верст, їй-богу, друзі, чути, 
Як хтось десь цмокнув дівчину в щоку. 

 

* * * 
Якщо обсяде сум: життя твоє ніяке, 
Й захочеться від дум втекти, як від сорок, 
Згадай, що на Дніпрі ночами блима бакен, 
Хоча на небесах тьма-тьмуща тих зірок. 
Ти – бакенщик, еге ж. I слово – не забава. 
Ти тільки не проспи – свій вогник засвіти. 
Хай стелеться твоя доріжка золотава, 
Де сходяться серця, мандруючи в світи. 
Той пломінь, що тобі у груди вклала матір, 
Роздай, не бережи (не візьмеш у труну), 
I хоч одній душі ти покажи фарватер, 
I хоч одній не дай зійти на мілину. 

 

* * * 
Вдень зірок не видно. Це не значить, 
Що зірок немає взагалі. 
Зможете ви легко їх побачить, 
Як Земля опиниться в імлі. 
Так і люди. їх серця промінні 
Краще ви відчуєте тоді, 
Коли вам затьмарять обрій тіні, 
Коли ви опинитесь в біді. 

 

* * * 
Засперечались троє: що це – щастя? 
I от промовив старший з них статечно: 
– Кого обходять болячки-напасті, 
Той у житті щасливий, безперечно. 
Але молодший вислухав старого 
Й рукою розкуйовдив свого чуба: 
– По-моєму, щасливий той, у кого 
Робота є, що дуже серцю люба. 
А третій мовив (був він наймолодшим), 
У грудях ледь тамуючи зітхання: 
– Не згоден, ні! Бо щастям найсолодшим 
Вважаю лиш розділене кохання. 
Ще б довго сперечались і затято, 
Та помирив найстарший – сивий-сивий. 
Сказав: 
  – У кого друзів є багато, –  
Лиш той, сини, по-справжньому щасливий! 

 

* * * 
Тобі пишатись є чим, Україно! 
На Хортиці, вірніше – на Хорт и ці, 
Стають, я бачив, люди на коліна, 
Мов хочуть причаститись із криниці. 
 
Цей ритуал всім серцем я приємлю. 
Ця мить мене п’янить, як оковита: 
Мов корогву, цілують люди землю, 
Що славою козацькою повита. 
 
I небо крилить високо, чаїно. 
I острів ожива, бринить, як лютня: 
Вони тебе цілують, Україно, 
Колишня, сьогоденна і майбутня. 

 

ДОБРИДЕНЬ, БЕРДО! 
(Уривок з поеми в октавах) 


Немов зелені крихітні конверти, 
Розклеїлись бруньки: либонь, пече... 
Художники, анум беріть мольберти 
I пензлі підіймайте на плече: 
Я поведу вас до красуні Берди. 
Що кажете? Не бачили іще? 
Не чули навіть? Це вже гірша справа, 
Хоча... На жаль, скінчилася октава. 


Адже ця Берда – рибка голуба. 
Її наш степ в долонечках, як диво, 
Повз села, повз могили, повз хліба 
Несе до моря ніжно і дбайливо, 
Та ще й усіх запитує: – Хіба 
Не гарна Берда наша, не вродлива? 
(Чи то Берда , як запевня УРЕ, 
Хоч наголос цей аж язик дере). 

З 
Отож, нам усміхається мандрівка. 
Я радий, що йдете, товариші. 
Ба, навіть у пташини є домівка, 
I пристань є у кожної душі. 
Для мене це – моя Білоцерківка 
I Берда, що сховалась в комиші. 
Сховалась? Засоромилась? Даремно: 
Виходь і привітайся з нами чемно. 


Привіт вам, капловухі лопухи – 
Мого дитинства найдорожчі шати! 
(Сноб, може, тут потішиться: хи-хи, 
Мовляв, знайшов поет про що писати! 
Та й критик, що збира мої гріхи, 
Підкреслить тут – «годиться для цитати». 
Я ж все одно вухатим лопухам, 
I вербам, і ріці чолом віддам!). 


Йдучи у завтра, подумки я часто 
Вертаю у рожевий ясен-світ. 
Отут колись у лободу лапасту 
Скотилося моє дитинство з віт. 
Хотів би я йому сказати «здрастуй», 
Але його вже прохолов і слід. 
I все ж траву я тихо розгортаю, 
Мов не дитинство, а гриби шукаю. 


Сюди прийдімо, друзі, рано-рано, 
Коли ще видно на траві сліди. 
Десь соловей витьохкує піано, 
Йде пара від студеної води. 
Прошу: для Берди, донечко Оксано, 
В своєму серці місце ти знайди. 
Запам’ятай лазур оцю над нею – 
Їй-бо, багатша будеш ти душею. 


О солов’ї! Замріяних гаїв 
Капело голосиста, невтомима. 
В моїй душі завжди звучить ваш спів, 
На нього в мене спрага невтолима. 
Я рідний край по трелях солов’їв 
З заплющеними віднайду очима: 
Для мене їхня пісня голосна, 
Здається, навіть в лютому луна! 


Для багатьох ти, Бердо, ніби неня – 
Для тих, чиє дитинство тут спливло. 
Від тебе брали ми благословення, 
Коли лишали батьківське село. 
З твого русла черпали ми натхнення, 
Щоб нам у ділі всякому везло, 
Бо починається Вітчизна мила 
Там, де нас мати в муках породила. 


– Навіщо оди річечці малій? 
Я розумію – про Дніпро співати! – 
З печаттю «філозопа» на чолі 
Якийсь розумник може тут сказати. 
О ні, на тілі матері-землі 
Ця Берда – ніби жилка синювата. 
Яка б тонка ця жилка не була, 
Вона – носій життєвого тепла! 

 

ОБ’ЯВА 

«Продаються хата і свиня. 
Під залізом. Мужеського роду. 
Зовні обличкована вона, 
Тиха, смирна і не лізе в шкоду. 
 
Призьба є, підлога дощана, 
Вже не менш, як на три пальці, сала. 
Видно город з одного вікна, 
Тільки рило Жучка покусала. 
 
Весь причілок прикраша різьба. 
Любить кукурудзу і помиї. 
Дах червоний, а з боків – ряба, 
З димарем і дзвоником на шиї. 
 
Добрий погріб і колодязь є, 
Є де льоху пасти коло двору. 
I сусід сознательний – не п’є. 
Хвіст стирчить, як пужално, угору. 
 
Обіч хати – кухня і садок. 
Є плита, і квітнуть вишні в маї. 
Трохи далі – чайна і ставок. 
Є коньяк, а жаб давно немає. 
 
Подивитись можна в кінці дня. 
Не лякайтесь, що висока плата, 
Бо зате ж з верандою свиня 
I з кільцем залізним в писку хата». 

IЗ КОЗАЦЬКИХ ЖАРТIВ 

УКАЗ 

Отож і видала указ 
Украй розгнівана цариця: 
«Уб’ю, хто скаже ще хоч раз, 
Що я дурна, немов ослиця!» 
I домоглась свого таки 
Iмператриця-упириця! 
Тепер казали козаки: 
«Вона розумна, мов ослиця!» 

 

ПРИСЯГА 

Козак чи їхав до столиці 
Чи лаштувався у похід, 
Він жменю рідної землиці 
Ховав під устілки чобіт. 
Ту землю він тяжкої днини 
До рани клав, немов бальзам... 
От якось мовив Катеринич* 
Послам із Січі – козакам: 
– Про вашу знаю я відвагу. 
В бою хоробрі ви й міцні, 
Одначе дайте-но присягу, 
Що ви не зрадите мені. 
 
В одвіт козацькі дипломати 
Сказали: 
 – Клятву даємо 
До смерті землю захищати 
Ту, на якій ми стоїмо! – 
Отак, заткнувши графу пельку 
Всміхались хитро козаки, 
Бо душу гріла їм земелька 
Iз берегів Дніпра-ріки. 
* Зневажливе прозвисько, дане Потьомкіну запорожцями. 

 

ГЕЙ, ШУМИ, ВЕЛИКИЙ ЛУЖЕ! 
(Пісня)
 

Гей, шуми, Великий Луже! 
Мати-Хортице, співай! 
Запорожців плем’я дуже 
Повернулось в рідний край. 
Щоб воскресла наша слава, 
Наша пісня і душа, 
Земляки, ставайте в лави 
Запорізького коша! 

Приспів: 
Наша мова солов’їна 
Піде з нами у віки. 
Доти буде Україна, 
Доки будуть козаки! 
 
То не вітер лине з поля 
В придніпровській стороні – 
То летить козацька воля 
На буланому коні. 
Сходить сонце, золотиться, 
Мов козацька булава. 
Ще не висохла криниця, 
Запорозька Січ жива! 

Приспів: 
Наша мова солов’їна 
Піде з нами у віки. 
Доти буде Україна, 
Доки будуть козаки! 
 
 
Михаил ЛАСКОВ 
(1923-2002) 

ПОРЫВ 

Убывает полая вода, 
Отцветает лиственное кружево, 
Ну, а это в сердце навсегда – 
Днепрогэс, плотины полукружье. 
Грохотом незримых батарей 
Прокатились взрывы над карьером, 
Протекли повозки грабарей 
В котловане мутновато-сером. 
Что пришло сюда из той поры? 
Техника, конечно же, иная, 
Но днепровских берегов порыв 
Остается, времени не зная. 

 

БОГАТСТВО 

Чуть рассвет – мы бригадой спешили к Днепру, 
Поднимались на стены бетонные просто. 
До зари на порывистом хлестком ветру 
Мы трудились, не зная, что это геройство. 
Сами в скромные комнаты свет провели, 
Из владений завхоза столы притащили, 
Только ночи свои не сумели продлить – 
Разногласия с небом у нас получились. 
Заставал за учебником мглистый рассвет, 
Пробиваясь лучом сквозь оконные соты, 
И тогда необычный ночной педсовет 
Поздравлял всех студентов с началом работы. 
Дни промчались, и вот из бесформенных груд 
Замок света вознесся над древнею кручей... 
А потом провожали друзей в институт – 
Верхолазов отличных, бетонщиков лучших. 
И тогда появился обычай такой, 
Он давно днепростроевцам многим известен: 
В синих сумерках, молча прощаясь с рекой, 
Мы увозим богатство – огни Днепрогэса... 

 

ПОСЛЕ ДУЭЛИ 

А все же судили Дантеса... 
Об этом негромком суде 
Однажды обмолвилась пресса, 
Потом не писали нигде. 
Осмыслите хронику эту, 
Что мелким петитом рябит: 
Убийца приставлен к ответу 
И тот, кто коварно убит. 
А разве Россия забудет 
В сиротства немой тишине, 
Как мертвого Пушкина судят 
С Дантесом живым — наравне? 
Упрямые судьи толкуют 
Параграфы в пухлых томах, 
Подметные письма смакуют — 
Отдушину в свалке бумаг. 
Затянуты плотные шторы, 
Оплывшие свечи чадят. 
Леса подступают, просторы 
И в темные окна глядят. 
Мрачнейшего из лихолетий 
Безбрежная боль не минет... 
Пятнадцать десятилетий 
Процесс беспрерывный идет 
Над завистью, втайне хранимой, 
У дьявола взятой взаймы, 
Над ложью и злом анонимок — 
Рептилий невымерших тьмы. 

 

РОДСТВО 

Вижу женские лица строгие — 
Ждут с войны до сих пор солдат. 
В скверах тихих и над дорогами 
Звезды-памятники горят. 
Пробиваются долгим светом 
Сквозь тревожную темноту. 
Обелиски сродни ракетам 
Устремленностью в высоту. 

 

СЕРДЦЕ 

Гудит, надрываясь, метельная даль, 
И кажется: 
  бурю играет рояль. 
Колеса фургона устало стучат, 
Всю ночь напролет пассажиры молчат. 
С чужбины 
  в туманную Польшу везут 
Завернутый в траурный бархат сосуд. 
В нем сердце Шопена... 
  Сквозь толщу стекла 
Оно напевает, лучась от тепла. 
Предчувствует близость родимых полей, 
И запахи сена, и звон тополей, 
И трепет свиданий, 
  и горечь утрат... 
А версты в белесую бездну летят. 
Не видно дорог, предрассветных огней. 
Планета 
 и сердце Шопена — 
  над ней. 

 

ЗАКОНОМЕРНОСТЬ 

Угловатые горожане 
Уезжали от мам, а рядом — 
Чье-то старческое брюзжанье 
И скулеж по иным ребятам. 
А потом, когда в полной мере 
Жизнь потребовала отдачи, 
Мы себя показать сумели, 
Многих скептиков озадачив... 
Снова двинулись в путь далекий 
Стайки шумные молодежи, 
Но от нас не летят упреки 
В адрес тех, кто вдвойне моложе. 
С ними, сложными, откровенны 
Мы сегодня без тени фальши, 
Потому-то они, наверно, 
Пашут глубже и видят дальше. 

 

СИНЕВА 

Время сумерек ранних, здравствуй!.. 
Свет угасших надежд храня, 
Целиком отдаюсь пространству, 
Обнимающему меня. 
Как подумаю — страшновато: 
Рядом белая тишина, 
Но простерлась в летящее завтра 
Наших первых тревог весна. 
Дали сумрачные затмила 
Ослепительная синева, 
Повторяя губами милой 
Недосказанные слова. 

 

ХОРТИЦКОЕ УТРО 

Ее, Сечи, нетленный след, 
Хотя бы раз увидеть хочется... 
Поэту двадцать восемь лет... 
Дубравы. 
 Скалы. 
  Остров Хортица. 
Он наклонился над водой, 
И там, в глубинном отраженье, — 
Тарас Шевченко молодой 
В таинственном изображеньи. 
О чем задумался, куда 
Его уносятся раздумья?.. 
Всплывает темная гряда — 
В даль заглянувшая колдунья. 
Там — никаких регалий, благ... 
За правды трепетное слово — 
В песках пустынный Мангышлак, 
Побои, муштра да оковы... 
В крутых метаниях судьбы, 
Призвавшей к Хортице поэта. 
Быть может, только он и был 
Виденьем счастья — остров этот, 
Куда спешил издалека 
Земле священной поклониться... 
Все смоет времени река, 
А это утро сохранится. 
 

Василь ДIДЕНКО 
(1937-1990)
 

НА ДОЛИНI ТУМАН... 

На долині туман упав, 
Мак червоний в росі скупав. 
 
По стежині дівча ішло – 
Тепле літо в очах цвіло. 
 
На долині туман упав, 
Білі ніжки в росі скупав. 
 
Попід гору дівча ішло, 
Мак червоний в село несло. 
 
За дівчам тим і я ступав, 
Бо в долині туман розтав.! 

 

АКАЦIЇ 

За днями дні летітимуть, 
I знову про маї 
В Гуляйполі шумітимуть 
Акації мої. 
По вулиці проходячи, 
Нестиму красен цвіт. 
– З приїздом! – скажуть родичі. 
– Привіт! – пошлю в одвіт. 
Пливтиме в небі милому 
Хмарин весела гра. 
I дівчину у білому 
Я стріну край двора. 
За днями дні летітимуть, 
I знову про маї 
В Гуляйполі шумітимуть 
Акації мої... 

 

ДОБРИЙ ДЕНЬ, ГУЛЯЙПОЛЕ! 

Я не знаю: правда це чи сниться – 
Рідне все вернулося умить. 
Б’є у вічі біла сніговиця, 
Молода акація шумить. 
А про давнє що мені казати, 
Хоч воно і носить безліч див... 
Матерями стали вже дівчата, 
Що до школи з ними я ходив. 
Мо’, і я знайду тут яснооку 
(Мов тополя, радість вироста), 
Щоб сини родилися нівроку 
I цвіли веселками літа. 
От і все. Усе, здається, в мене. 
Та в душі – розмови на роки... 
Добрий день, Гуляйполе натхненне, 
I чолом вам, любі земляки! 

 

* * * 
З колодязів гуляйпільських прозорих 
Я воду пив солодку, степову. 
I небо знав, усе в тремтячих зорях, 
I синь-лужків шовковую траву. 
Летіли в ірій гуси волохаті, 
I клен мені розказував казки 
Про темно-карі очі в білій хаті, 
Про вишиті дівочі рушники. 
I все м’яка гуляйпільська говірка 
Вчувалася із любих уст мені. 
I все цвіла волошка і сокирка 
У полі тім, де стежка в тумані. 
Де кіс пахучих я торкавсь рукою, 
Багряні дині вносячи в курінь. 
Де нам заквітла барвою дзвінкою 
Земних доріг осіння далечінь. 

 

* * * 
Десь далеко, за світлими гонами, 
Залишилася мати моя... 
Там земля бузиновими гронами, 
Деревієм і чебром буя. 
 
Там над хат черепицею білою 
Голуби воркітливо гудуть. 
Там од плес рогозини і лілію 
Юнаки до цегельні несуть. 
 
Там казки із дивами й химерами 
Дітлахам повідають діди. 
Там дитинства мого між кар’єрами 
Загубилися тихі сліди. 
 
Там співав мені в зелені й синяві 
Колискову колосся прибій. 
Там незнані доріженьки синові 
Бачить мати крізь марево мрій. 
 
Там по глині, по цементі й щебені 
Стеле червень густу лободу, 
I півнів аж пломіняться гребені, 
Й доспіває малина в саду. 
 
I гуркоче-бентежить вагонами 
Залізниця у ніч зореву... 
Це усе там, за даллю, за гонами, 
Де сьогодні я квіту не рву. 

 

* * * 
Біля воріт весільні коні, 
У гривах китиці червоні. 
Мажорить міддю листя клена, 
Гримлять тарелі, бубон б’є. 
I хоче плакать наречена, 
Та чорнобривець не дає. 

 

* * * 
  Пам’яті брата Iвана 

Весна шуміла водами, 
Як тисяча приток... 
В ярочку за городами 
Робили ми ставок. 
 
Гукали: «Гулі-гуленьки», 
Співали до ладу. 
I роки нам зозуленька 
Лічила у саду. 
 
В простім селянськім одягу, 
Повідавши смішне, 
Iз Віктором до потяга 
Проводив ти мене... 
 
Нова багрянолистяна 
Йшла осінь поміж нив. 
Ех, пісенько розхристана! 
Сумний же твій мотив. 
 
Нелегко з явориною 
Вітрам було густи... 
Над брата домовиною 
Схилялися брати. 
 
Життя, промчавши кулею, 
Назад не поверта. 
Лиш давньою зозулею 
Відлунюють літа. 
 
Я думами стольотними 
Нові стрічаю дні. 
Яскравими ж полотнами – 
Минуле у мені! 

 

* * * 

Віщують осінь яблука червоні, 
Що на землі сестричка їх збира. 
Й гудуть вітрів баскі зелені коні 
Про заметіль кленову край двора. 
 
А біля тину горлиці-дівчата 
Спинились тихо, сіли на траву. 
– Iди до нас, поезіє чубата! – 
Котрась говорить, вигнувши брову. 
 
Ряхтять у косах нагідки й волошки... 
I до дівчат, гортаючи гілля, 
Кочуся я, мов той Котигорошко, 
Даю червоні яблука з бриля. 

 

ПРОВIНЦIЯ 

У яблунях світлих провінція – 
Улюблена, рідна, близька. 
Дівчатам одніс би гостинці я, 
Та гілка в цвіту не пуска. 
 
Низенькі тини перехняблені, 
I цуциків морди смішні. 
Це хуга оманлива яблуні 
Чи крила знялись парусні? 
 
Мов сонцем налитий по вінця я – 
Біжать і співають стежки. 
У яблунях світлих провінція 
Під ноги мете пелюстки. 
 

 

Виктор ЧЕРЕВКОВ 
(1926 г.р.) 

БЫТЬ ИЛИ НЕ БЫТЬ? 

Ивана Кирилловича Лозового, молодого преподавателя математики, коллеги за глаза называли Гаврошем. Чаще всего с улыбкой, с мягкой отеческой снисходительностью, поскольку все они были людьми, уже достаточно на белом свете пожившими. Глянув на его круглое, с по-детски припухлым ртом лицо, жесткие соломенного цвета вихры и серые, широко поставленные глаза, в которых светилась мальчишеская дерзость, можно было и не утруждать себя поисками истоков такого книжного прозвища. Особенно зная о его характерном поведении во время одного взбудоражившего всю школу ЧП, когда какой-то незадачливый кот застрял в водосточной трубе на уровне третьего этажа и глухо орал там. Скинув куртку и отдав ее в руки одного из растерявшихся зрителей, Иван бесстрашно взобрался по хлипким креплениям трубы. Вырвав «орущее звено», передал его в открытую форточку, после чего благополучно спустился под шумное одобрение собравшихся. Однако происхождение прозвища было совсем иным. Дело в том, что завершил он свое высшее педагогическое образование в Москве летом 1991 года и прежде чем, в результате последних конвульсий прежней системы распределения выпускников, заявиться сюда, на юго-восток уже суверенной Украины, успел побывать и возле Белого дома, и на Лубянской площади, приняв деятельное участие в, как он выражался, «заварушке». На выше названной площади он отличился, запустив камнем в окно первого этажа здания, символизировавшего собой эпоху тоталитаризма. Камень попался тяжелый и не долетел, но шнырявшие в толпе фотокорреспонденты оживились. Один увешанный фотокамерами очкарик стал даже подбивать Ивана на повторение подвига. Однако второй дубль не состоялся. Рядом возникла хрупкая черненькая девушка с нежным, восточного типа, лицом (а это была Саня, юная супруга героя) и увела его с подмостков истории. 
А когда они уже ехали со всеми пожитками в поезде «Москва–Симферополь», его так и подмывало продемонстрировать газету с его фотографией и подписью «Гаврош-91» соседям по купе, поскольку разговор большей частью крутился вокруг недавних московских событий. Но его удерживал мрачный настрой попутчиков – двух тетушек, едущих к детям, вдруг оказавшимся за уже намечающейся границей, и хмурого майора авиации. А тут еще Саня стерегла его слишком явное желание строгим взглядом своих огромных черных глаз. Так что «презентация» состоялась уже в учительской школы, где он начал свою педагогическую карьеру, да и то почти уже перед самым Новым годом. Сложности первых трех месяцев трудовой деятельности способствовали резкой смене приоритетов при выборе средств самоутверждения, и тот номер московской газеты оказался в учительской уже в результате случайного разговора накануне, когда Иван, поддавшись настроению, признался «о роли своей личности в истории». «Пре зентация» прошла при модном нынче плюрализме мнений, иногда больно задевая виновника торжества. Почти все из присутствующих в учительской женщин почему-то дружно стали вспоминать свою, теперь уже далекую, молодость и признаваться в безрассудных поступках. Потом, когда газета пошла по рукам, массивный седой физик Горелый, известный своим тяжелым характером и язвительностью, сказал: 
– А вы не боитесь, молодой человек, бросив камень в прошлое, получить более весомый привет из будущего? Помните: «Кто стреляет в свое прошлое из пистолета, в того будущее выпалит из пушки»? 
– Если бы это было так страшно, то человечество не досчиталось бы многих революций! – запальчиво возразил Иван. 
– Потому-то, наверное, и появилось выражение «великие потрясения пожирают своих творцов», – парировал физик. 
– Не всех пожирают: некоторые еще как поперек горла становятся! – темпераментно вмешался маленький подвижный человечек с крупной лысеющей головой – учитель рисования. Перед этим он положил газету на стол, за которым проверяла сочинения учительница украинской литературы, она же довольно известная поэтесса Оксана Фанда. – Еще и как становятся! – напирал он на физика. – И не забивайте голову молодому человеку своими каннибальскими теориями, не имеющими никакого отношения к тому, что сейчас здесь говорится. 
Физик издевательски захлопал в ладоши: 
– Браво! Как всегда, новое и последнее слово – за вами! 
Оксана передала газету «русачке Эллочке», так называли ученики стройную крашеную блондинку бальзаковского возраста, а сама поднялась и, подойдя к спорящим, крепко пожала руку Ивану. Затем так же молча пошла и села на свое место. В наступившей тишине Эллочка, продолжая изучать образ Гавроша-91, задумчиво пропела вполголоса строчку забойного тогда шлягера: «Эскадрон моих мыслей шальных...» Иван, который после поступка Оксаны воспрянул было духом, усмотрел в этом пении обидный для себя смысл и, не совсем вежливо выдернув из рук «русачки» газету, покинул импровизированный пресс-клуб, поскольку до звонка оставалось всего ничего. 
Конечно, Иван не мог не отметить, что даже при таком разбросе мнений тон «обсуждения» все же был благожелательным. Да и вообще можно было с уверенностью сказать, что он, способный математик и, наверное, в будущем неплохой педагог, в новом коллективе прижился. Домашние его дела, особенно учитывая недавнее вселение в однокомнатную квартиру, которую путем сложного междугородного обмена предоставили молодоженам родители Сани, тоже вроде бы хорошо складывались... Если бы не Водотокин!.. 
Не знаю, хватило бы духу у прославленного Макаренко, дабы воспеть эту яркую раскованную личность, которая именовалась Венькой Водотокиным. Боюсь, что нет. «Крутой индивидуализм», узаконенный эпохой видеопиратства и возведенный в ранг высшей добродетели, требовал иных красок. У Ивана сразу с ним, учеником десятого «а», возникли, мягко говоря, трения. Дело было на втором его, Ивана, явлении десятому «а». Рослый плечистый парень, Водотокин прямо во время урока, собрав свои книги в спортивную сумку, пересел на пустующее в тот день место возле скромного вида миловидной девочки Зины, которая встретила его шумным протестом. Венька на ее возмущение не обратил никакого внимания. Он по-хозяйски устраивался, молча перемалывая крепкими челюстями жвачку. И когда Иван потребовал, чтобы Венька возвратился на свое место, тот, спокойно глядя в глаза учителю, внятно произнес: 
– Да пошел ты. 
Сначала Иван даже растерялся, но быстро взял себя в руки и тоже спокойно, с наиболее возможной язвительностью сказал: 
– Наверное, следовало бы сказать: «Да пошли вы!»? 
Венька перестал жевать на секунду, а затем с теми же интонациями повторил свой ответ, но уже обращаясь на «вы». На что Иван уже без всякой дипломатии потребовал: 
– Выйдите вон! 
– Ща, – сказал Венька и картинно развалился на скамейке. 
Притихший было класс возмущенно зашумел. Послышались выкрики: 
– Выйди, Венька! 
Тот удивленно пожал плечами, неспешно поднялся и, покровительственно потрепав новую соседку по плечу, сказал: 
– Ну, раз этого требует общественность... 
Иван долго не мог собраться, но, кое-как дотянув урок, ушел в учительскую. Там он молча уселся на стул у окна. Почуяв неладное, коллеги прервали какой-то общий разговор и, как по команде, уставились на новенького. Тот не выдержал и, смягчая детали, поведал им о случившемся. 
Все наперебой стали его успокаивать: 
– Да махните вы рукой на это! Мы уже давно привыкли. Ну, пересел, так пересел. Сейчас вроде бы даже свобода, которая прежде всего подразумевает право личности на самовыражение, пусть даже не совсем удобоваримое. 
– Но я ведь тоже личность и тоже могу надеяться на осуществление своих прав! – запальчиво проговорил Иван. 
– А это уже ваши проблемы, – назидательно заметил преподаватель физкультуры, чью крепкую фигуру рельефно облегал темно-синий спортивный костюм. 
– Наверное, не только мои, но и его родителей? 
Классный руководитель десятого «а», пожилая, страдающая излишней полнотой женщина, зябко кутаясь в накинутую на плечи яркую цыганскую шаль, сказала: 
– У него одна мать. Причем давно потерявшая на сына влияние. Пробовала когда-то с нею разговаривать – плачет. Решила оставить ее в покое. Тем более, что учится-то наш герой хорошо. 
Последнему Иван не поверил и на следующий день вызвал Водотокина к доске с тайной надеждой поставить балбеса на место. Но тот отвечал так, что он даже устыдился своих коварных помыслов и, когда Венька садился, сказал: 
– Сегодня я доволен вами. 
– А меня это никак не колышет, – ответил Водотокин, усаживаясь возле Зины, которая испуганно отодвинулась от него на самый край стола. 
Иван сделал вид, что не услышал, и единственной своей победой признал то, что разрешил светловолосой скромнице Зине пересесть к своей подруге в соседний ряд, чем сразу же воспользовался явно «шестерочного пошиба» мальчик Кузя Караулов. Он успешно уселся рядом с Водотокиным, потом уже для проформы попросив у преподавателя позволения на переселение. Иван махнул рукой, мол, делайте, как знаете. Венька явно хотел было возбухнуть, но потом смирился и с удовольствием влепил своему новому соседу увесистого щелбана. В ответ Кузя удовлетворенно хихикнул. Внешнее спокойствие было восстановлено, но наглая Венькина физиономия теперь, очевидно, навсегда утвердилась перед учительским столом и в такой непосредственной близости, что при желании Иван мог бы дотянуться до нее рукой. А желание такое возникло сразу же. «Врезать бы ему по роже», – подумал молодой преподаватель и тут же отогнал от себя эту крамольную мысль, призвав на помощь все педагогические зап оведи. Однако, выражаясь осторожно, «зерно идеи физического воздействия» упало в Иванову душу на хорошо удобренную уязвленным самолюбием почву. 
Саня, конечно, сразу заметила перемену в настроении своего мужа. И однажды, когда он раздраженно позвонил в дверь собственной квартиры, позабыв, что в кармане у него ключ, и, войдя, долго стоял у вешалки, рассеянно глядя поверх Саниной головы, она спросила: 
– Уж не выпил ли ты? 
Иван очнулся и, суетливо расстегивая куртку, натянуто улыбнулся: 
– Ага! Прямо на уроке, прямо из горла. – И, дурашливо «дыхнув» Сане в лицо, добавил: – Устал я, Сань. 
Та недоверчиво посмотрела на него и уже в кухне, за ужином, спросила напрямик: 
– Что с тобой происходит? 
Иван попытался отшутиться известной строкой: 
– Что происходит в природе? А просто апрель, тобишь, декабрь... 
– Я серьезно. 
– Ну, если серьезно, то – грядущая инфляция, намечающееся обесценивание интеллектуального труда. Вон платье не можем купить тебе к Новому году. 
– Ну, раз уж такой оптимист, как ты, ничего лучшего не придумал, как спрятаться за такую банальщину, значит, тебе есть что скрывать, – сказала она и обиженно отвернулась. 
Иван потянулся через стол и погладил жену по щеке. 
– Ладно, скажу. Нет у меня контакта с подрастающим поколением. Не получается. То есть с большинством получается, а с меньшинством – нет. 
– И что это за меньшинство? 
Иван рассказал все подробно. Однако Саня, которая окончила педвуз с красным дипломом и в отличие от Ивана начала свою карьеру на ниве пестования послушных доверчивых крошек «от двух до.пяти», даже повеселела: 
– Но ведь это классическая ситуация, возникающая при становлении незаурядной личности, когда открытая по молодости лет агрессивность направлена на признанные авторитеты. 
Иван горько усмехнулся: 
– Никакой я не авторитет для такого, как Водотокин, так что классикой тут и не пахнет. Здесь нечто такое, чему нас не учили. 
Саня, конечно же, стала ему горячо возражать, ссылаясь на громкие имена и приводя хрестоматийные параллели, а Иван смотрел на нее, раскрасневшуюся, и думал: «Спаси и сохрани Бог этого милого теоретика». 
После зимних, 92 года, каникул, внешний вид Водотокина стал резко меняться. Из довольно-таки скромно одетого молодого человека он быстро превратился в модно «прикинутого» щеголя. На школьном дворе Иван не раз видел Веньку беседующего с какими-то чужими ребятами. На них тоже были импортные «шмотки», а на пальцах поблескивали массивные перстни. Держались чужие с Венькой, как показалось Ивану, почтительно, но не так, как «шестерочного вида» мальчик по имени Кузя. Разительно менялось и отношение к Веньке у одноклассников. Мальчишки часто окружали его на перемене и в оживленных беседах то и дело мелькало слово «баксы». Да и поведение Водотокина претерпело изменения: он стал более сдержанным, а когда на уроке ему становилось скучно, вынимал какой-нибудь журнал в яркой обложке, все больше эротического содержания, и небольшой англо-русский словарь. Вместе со своим соседом Кузей они погружались в «работу» по освоению цивилизации, немало не смущаясь те м, что стол их стоит почти впритык к учительскому. Беседовали они вполголоса, и это особенно раздражало. Конечно же, Иван, послав к черту советы своих умудренных опытом коллег, попытался пресечь эту научную деятельность. В результате получился безобразный скандал, так как вырвать журнал из рук не реагирующего на замечания Водотокина не удалось. Плюс к тому – сорванный урок, поскольку выйти из класса пришлось самому Ивану. На этот раз только отличница и скромница Зина потребовала, чтобы помещение покинул Венька, а «народ» теперь, как ему и положено, безмолвствовал. 
Вскоре после этого Иван допустил непростительную ошибку, свойственную людям очень молодым и уязвленным до предела. Дабы как-то пробудить интерес к своей персоне у непробиваемого недруга, Иван дождался спаренных часов математики в десятом «а» и, уходя на перемену, как бы невзначай оставил на своем столе газету со знаменитой фотографией. Вернувшись, он увидел ее на прежнем месте, но себя в ней – с пририсованными к верхней губе кошачьими усами, а присмотревшись повнимательнее, покраснел до корней волос: теми же зелеными чернилами там, где нужно, была талантливо изображена расстегнутая ширинка. К чести Ивана надо сказать, что следующие его поступки были единственно верны в такой ситуации. Он с равнодушным видом аккуратно сложил газету и спрятал ее в «дипломат». Понемногу успокоившись, начал урок. Боковым зрением Иван украдкой следил за выражением лица Водотокина. Тот жевал, отрешенно глядя куда-то вдаль. Зато Кузя излучал торжество каждой клеточк ой своей физиономии, вертя в руке пластмассовую самописку с зеленым стержнем. Это открытие добило Ивана. Потом Кузя придвинулся к Веньке и, прикрыв ладонью рот, стал что•то говорить ему свистящим шепотом, изредка воровато косясь в сторону учительского стола. Больно резануло слух довольно громко сказанное слово «Гаврош». Венька слушал с брезгливой миной, потом влепил ему затрещину и лениво полез в стол за журналом. Иван поспешно отошел к доске, но не для того, чтоб начертить теорему, а чтобы не ударить Водотокина, поскольку семена «идеи мужского воздействия» уже не только проросли, но и заколосились. Дело стало лишь за стечением обстоятельств или, как сказали бы модные ныне астрологи, за кармным расположением звезд, и это вскоре случилось. 
Собственно говоря, ничего экстраординарного вроде бы и не произошло. Водотокин по-прежнему свободно чувствовал себя на уроках, по-прежнему смотрел сквозь своего преподавателя. Но однажды на перемене Иван увидел нечто такое, что потрясло его до глубины души. Водотокин прижал в углу отличницу и скромницу Зину и, не переставая жевать свою жвачку, спокойно сунул руку в вырез ее платья, не встретив ни сопротивления, ни даже протеста. Лицо Зины в этот момент показалось Ивану каким-то стертым, словно на «смазанном» фотографическом снимке. Безвольно повисшие руки и более чем всегда покатые плечи выражали вынужденное безразличие и покорность. Иван ускорил шаг, сделав вид, что ничего не заметил, а сам подумал с грустью: «Итак, последняя крепость пала». А на следующий день, вызвав Веньку к доске, он устроил ему «Сталинград». Какими бы способностями Венька не обладал, но на таком серьезном предмете, как математика, работать и слушать учителя все-таки был о нужно. На место Водотокин шел с перекошенным от злости лицом, и когда уселся, первым делом так двинул своего соседа в бок, что тот вылетел на середину ряда и не сразу смог отдышаться. 
Иван не кинулся помогать пострадавшему. «Это его проблема», – злорадно подумал он, подошел к Водотокину и, наклонившись к его уху, тихо сказал: 
– После уроков я буду ждать тебя за воротами школы, дерьмо! 
Взбудораженный класс шумел, и, наверное, никто посторонний не услышал Ивановых слов, но, как ему показалось, висевшие на стене портреты великих педагогов-гуманистов как-то враз покачнулись. 
Потом Иван долго топтался на талом мартовском снегу. Было уже темно. Галдящие толпы учеников высыпали из ворот и тут же исчезали за пределами светового пятна, отбрасываемого единственным фонарем. И только когда школьный двор опустел, появился наконец Водотокин. Размахивая своим «дипломатом» из крокодиловой кожи, он не спеша приблизился к Ивану. Тот, воровато оглянувшись по сторонам, сразу же сгреб левой рукой отвороты Венькиной кожанки. Венька, нагло глядя в глаза Ивану, спросил: 
– С чего это ты возникаешь, Гаврош? 
При слове «Гаврош» у Ивана потемнело в глазах, и он, размахнувшись правой, ударил Водотокина в челюсть. Тот шумно сел на снег. Однако тут же поднялся и стал деловито отряхиваться. Потом вытер тылом ладони разбитые губы, медленно повернулся к ощетинившемуся Ивану: 
– Ты думаешь, я тебя сейчас хоть пальцем трону? Нет. Завтра я этим пальчиком, – он выставил вперед опоясанный белым колечком мизинец, – только укажу. И не на тебя. А на твою, говорят, классную супругу. Так что за мной не заржавеет, если ты, моль еле видимая, на брюхе не приползешь. 
После этого Водотокин подобрал отлетевший в сторону «дипломат» и удалился, излучая достоинство. 
Минутой позже Иван, который в момент своего «блестящего апперкота» испытал пьянящее облегчение, вдруг почувствовал невероятную тяжесть во всем теле. И уже когда грохочущий на стыках трамвай приближался к знакомой остановке, Иван понял, что именно эта тяжесть и не дает ему свободно вздохнуть. Никогда ему не приходилось испытывать такого физически ощутимого груза ответственности за свое дальнейшее поведение. Грубые реалии еще не знакомого ему мира обступили его со всех сторон, предоставив единственную альтернативу и, наверное, очень похожую на ту, что некогда стояла перед трагическим образом известного датского принца. Только не было возвышающего света рампы. 
 

 

Борис БЕЗДОЛЬНІЫЙ 
(1934–2001) 

ВЫСОТА 

Сиреневые клочья тумана нехотя отступали под лучами нежаркого утреннего солнца. Внизу, у основания домны, было еще прохладно и сыро, и густые, словно из ваты, облака тумана упрямо цеплялись за могучие суставы трубопроводов, жались к стальным бокам печи. Анатолий Никифорович, поеживаясь от рассветной прохлады, обходил участки. Он побывал на воздухонагревателях, заглянул в машинный зал и теперь торопливо поднимался по гулкой железной лесенке в будку пирометров. 
– Товарищ Стовповой! Анатолий Никифорович! – бросился к нему вынырнувший из тумана высокий человек в промасленной спецовке. 
– Михаил?! Здравствуй, Михаил!.. 
Они обнялись крепко, по-братски. 
Анатолий Никифорович окинул придирчивым взглядом плотную, ладно сбитую фигуру Михаила. Улыбнулся: 
– А помнишь?.. 
И губы Михаила расплылись в широкой улыбке: еще бы не помнить! 
...Березники, 1942 год. Курит колючим снежком злая поземка. День хмурый, тусклый. Перед начальником конторы «Строймонтаж» стоит посиневший от мороза высокий угловатый парнишка в легком ватнике и кирзовых тяжелых ботинках. Нервно постукивает нога об ногу, пританцовывает на месте. Холодно... 
– Значит, монтажник? – с улыбкой смотрит на паренька начальник управления. – ФЗО, говоришь, окончил. Ну, беги получай валенки, а то от монтажника останется одна сосулька... 
– Спасибо, товарищ Стовповой! – уже на бегу кричит парнишка. – Спасибо! 
Потом Анатолий Никифорович еще не раз подходил на стройке к этому худенькому пареньку с застенчивыми, серьезными глазами. По-дружески беседовал с ним, помогал осваивать нелегкую профессию. 
Михаил Романов на лету хватал новое. Скоро стал монтажником высокого класса. Доверили ему бригаду. И ни на одной еще стройке встречался Анатолий Никифорович со своим «крестником». Радовался его успехам, помогал осваивать новые высоты. 
Но не все одинаково чувствуют себя на высоте. Кое у кого ощущение безбрежного сияющего простора, волнующее ощущение парящего полета вызывает головокружение. Так и Михаил не выдержал высоты. Началось у парня головокружение... от успехов. Теперь он нередко бывал груб с подчиненными, стал прикладываться к рюмке, обзавелся привычкой «шикарно» отмечать каждую новую производственную победу. 
Молва об этих, не весьма лестных, делах доходила и до Анатолия Никифоровича. Досада сжимала сердце: значит, недосмотрели, не смогли вытравить из души этого в сущности хорошего, работящего парня ядовитые лишаи пережитков «проклятого прошлого». Не раз беседовал начальник управления с бригадиром Романовым. Но на того слова уже мало действовали. 
Михаил совсем забыл меру. В один из зимних вечеров 1951 года он пришел в столовую, едва держась на ногах. Мутными, бессмысленными глазами смотрел на товарищей. 
– Вы кто?! Вот я!.. 
От слов перешел к «делу». Сначала пустил в ход кулаки, а потом и стулья... 
Драка вышла громкой. Михаила арестовали. Ему грозил суд, тюрьма. 
– Нельзя позволить человеку упасть совсем, – в тревоге размышлял Анатолий Никифорович. – Надо уберечь от болота, в которое он покатился по наклонной... 
По просьбе Стовпового заместитель министра ходатайствовал об освобождении Романова. 
Михаил бочком, не поднимая глаз, протиснулся в кабинет Анатолия Никифоровича, молча стоял у стола, виновато опустив голову. Стовповой размашистыми шагами мерил кабинет. 
– Стыдно мне за тебя, Михаил. Ты рабочий человек. Ты отличный строитель. А как роняешь рабочую честь! Сказать по правде, не ожидал я от тебя такого... 
Михаил молчал, устало ссутулив широкие плечи. Только на скулах его вздулись упрямые желваки, да голубая жилка, бьющаяся у виска, выдавала волнение. 
– Я за тебя поручился, Михаил, – Анатолий Никифорович смотрел ему прямо в лицо. 
Михаил вздрогнул, поднял голову. Хриплым, прерывающимся голосом заговорил: 
– Точка... Ни слова худого обо мне не услышите, Анатолий Никифорович…. 
И Михаил Романов не подвел. Он участвовал в монтаже домен в Енакиево и Макеевке, Сталине и Кривом Роге, Запорожье и Ворошиловске – везде о его работе отзывались с восхищением. При встречах с Анатолием Никифоровичем, вот как и в этот раз, Романов увлеченно рассказывал о своей бригаде, о своих планах и замыслах, ждал оценки сделанному. Анатолий Никифорович улыбался, довольный: «крестник» шел по правильному пути! 
Молодой бригадир был награжден медалью Всесоюзной выставки достижений народного хозяйства, в тридцать четыре года удостоился высокого звания «Почетный строитель». Пожимая в тот день его сильную обветренную ладонь, Анатолий Никифорович озорно, по-мальчишески подмигнул: 
– А помнишь?.. 
– Никогда не забуду... 
Они поднимались в будку пирометров вместе. И слушая торопливый рассказ Михаила, Анатолий Никифорович вспоминал еще одного своего «крестника», Ивана Мясникова. Этот паренек пришел к нему в сорок пятом в Макеевке. Небольшого росточка, щупленький, он казался слабым и мало пригодным для суровой профессии монтажника. Но Анатолий Никифорович не колебался: брать или не брать. Может быть, припомнился ему в те минуты свой первый приход на завод, обидная кличка «цыпленок»... И Ваня Мясников оказался на редкость расторопным и работящим парнем. На восстановлении «Запорожстали» вырос до бригадира, заслужил орден Ленина. 
Но знаний парню не хватало. 
– Советую: не останавливайся на полпути, Иван, – не раз говорил ему Анатолий Никифорович – Учись. Дороги перед тобой открыты. Стоит только захотеть... 
Иван отмахивался: и так забот хватает, а тут еще садись за парту «с пацанами». 
Но Анатолий Никифорович не отступал: 
– Подумай, Иван. У тебя все еще впереди. Пошлем в техникум, а там, может, и институт... 
И Иван Мясников пошел учиться. В один из летних душистых дней сияющий вбежал с новеньким, приятно попахивающим кожей и типографской краской, дипломом в кабинет Стовпового. 
– Анатолий Никифорович, вот! – лицо его светилось счастьем. – Спасибо вам! 
Новый специалист стал работать начальником участка. А сейчас он в далеком Бхилае, вместе с индийскими друзьями строит металлургический завод. И там уже успел получить медаль «За трудовую доблесть». В письмах сообщает Анатолию Никифоровичу: «Ваши наставления не забываю – всегда стараюсь быть на высоте!» 
Два человека, две судьбы... Он помог этим людям найти свое место в жизни, сделать ее богатой и полнокровной. А сколько их было, таких людей, которые сейчас с благодарностью вспоминают его имя! Разве всех упомнишь... 
Высота... Он всегда учил стремиться к ней. А чтобы иметь на это право, надо самому всегда быть на высоте. За плечами у него богатейший опыт. Но, несмотря на вечную занятость и спешку, несмотря на постоянные разъезды, он нашел время, чтобы повышать свои знания. 
– Вот здесь у нас что-то не ладится, Анатолий Никифорович, – вывел его из задумчивости Михаил. – Кажется мне, неточность в чертеже. 
Управляющий трестом и бригадир склонились над измятой «синькой»... 
Попрощавшись с Романовым, Анатолий Никифорович продолжал обход. Нужно было торопиться: его ждут другие объекты. По вызванивающей под ветром лесенке взобрался на самый колошник домны, где рассыпали ослепительные светлячки электросварщики. Придирчиво проверил качество монтажа засыпного устройства, подошел к краю площадки на огромной высоте, повисшей над землей. Со свистом врывался в уши ветер, казалось, совсем рядом, можно потрогать рукой, проносились серые клочковатые облака. А внизу открывалась величественная панорама гигантского завода. Анатолий Никифорович залюбовался строгими линиями корпусов, стремительным разлетом железнодорожных линий, лесом дымящих труб. Да, поистине велик труд твой, человек-строитель! Все это огромное и сложное хозяйство создано на земле твоими руками, ты вдохнул жизнь в жаркие мартены и огромные домны, ты дал силу прокатным станам и агломашинам, ты зажег на панелях чуткие глазки умных приборов. 
И делать все это было отнюдь не легко. Взгляд Анатолия Никифоровича упал на поблескивающий в солнечных лучах купол ближайшего воздухонагревателя новой домны. Какую смелость и выдержку, какое мастерство пришлось проявить монтажникам, когда устанавливали на проектное место эту многотонную металлическую «шайку»! Кажется, с того дня прошло совсем немного времени. И вот уже готова крупнейшая в мире доменная печь – «Криворожская комсомольская». Невиданная по мощности и совершенству, она стоит как гигантский монумент своим создателям, как отточенное до мельчайших штрихов творение Титана. 
...Анатолий Никифорович смотрел на завод с высоты птичьего полета. 
Да, прекрасно ощущение высоты!.. 
 
 

Петро СИМОНЕНКО 
(1927–1987) 

СЕРЦЕ НА РАДIІСТЬ 

Хлопцям подобалося у їхньому гуртожитку все, крім коридора. Вони поспішали прошмигнути його якнайскоріше. А от вже як стали на порозі своєї кімнати — обоє весело зіштовхнулися, разом входили, і тоді Кость Головач, підперши спиною причинені двері, блимнув очима. 
— Ти так нічого конкретно й не сказав про неї.… 
— Слухай-но сюди, чоловіче, який ти ліричний і симпатичний — бачу вперше таким! — Михайло Середа відступив і втопирив погляд прямо Костеві в очі. — Не можу тобі збрехати ані засмутити й скажу прямо: дівчина дуже гарна і вродлива. Могла б стати натурницею Рафаеля, Джорджоне, Тіціана, Кіпренського, можливо, Анатолія Божія чи когось із сучасних малярів.… 
— Не задавайся!— гукнув із ліжка хрипкий ледачкуватий голос. — У кожного майстра малярства, яких ти назвав, свій смак, усім заразом не догодиш. 
— Але ж і дівчина, про яку розмова наша, — дівчина незвичайна і гідна пензля мастаків світу! — виправдовувався Михайло. — Це вже напевне відомо Кості, учився з нею в школі, то мав час придивитися, і називали вони її недарма так — Голубе Сонце. 
— Прямо тобі! — не поступався хрипкий голос. — А от скажіть, чого це й у вас такий настрій, наче вам отам-о за дверима видали почесні грамоти чи неабиякі премії? 
Друзі перезирнулися, і Середа весело відповів: 
— Буває ж такий весняний подих, що всього тебе підхоплює, і твоє серце квітує на радість, і ти вже не можеш стриматися. Буває? 
Їхній (той, третій у кімнаті) лежебока — роззявив рота: 
— Це отам десь у Палаці культури весна?.. 
Кость Головач йому: 
— Та не десь, а саме там. 
— А мене туди іншим разом візьмете? 
— А чого ж?— озвався Михайло Середа і критично оглянув несвіже вбрання сусіди. — Про свій гардероб, Сашуню, трішечки подумай. 
— Не підходить моя культура? Та ти знаєш, скільки я книжок перечитав? — він схопився, дістав з тумбочки замацаний великий журнал, схожий на бухгалтерську книгу. — Ось, бач, по алфавіту автори які хоч позаписувані, бач? Хіба це не розширює круго…зір — він аж захлинався.•— Книжок більше тисячі проковтнув, ось диви: Арістотель, Архангельський, Бальзак, Байрон, Бойко Грицько, Бурляй Юрій, Гоголь, Дідро, «Деталі машин», «Домоводство», «Электрика в быту», Бенедетто Кроче, «Лекарственные растения»... Багато тут авторів, Пушкін, сам понімаєш, а далі йдуть ось — Станіслав Реп’ях, «Синтетические заменители», словом, різні світові літератори і різні книги, а між ними і ти тут є, хоч ти робкор заводської газети, а для нас фігура, ось-о, диви — Михайло Середа, бач? — Сашко запобігливо дивиться знизу — розкудланий, пом’ята сорочка («не до сорочки» — частенько огризається він), лоб у зморшках (мабуть, часто напружує голову чоловік та дивується!). А в сірих манюньких очицях — з самісінької глибини жевріє самовдоволення. 
Михайло з Костем ошелешені. Звичайно, Сашко дивакуватий, читає геть чисто все, удень і вночі. Але вони якось не звертали досі уваги на отаку розкиданість і неперебірливість. Бач! У нього середня освіта, не дурень, міг би вчитися далі чи якусь професію здобути. Ні, товчеться підкрановим робітником, не дуже і вправно, а так, бартіжається на підмінах. І — безладно читає. Оце увесь світ і все життя? 
Отут вже Кость не витримав: 
— Скажи, чого ти ніколи не ходиш на побачення? У тебе є приятелька, товариш, знайома хоча б? Я до того, що Палац культури не тільки для хлопців, а й для дівчат, їх там навіть більше…. 
— Та…, — заникався Сашко. — Бач, тепер такі дівчата…. 
— Які? А ти їх знаєш? Патякаєте по під’їздах і прокурених коридорах, — махнув на нього Кость. 
— Та…, — заникався знов Сашко. — Бачиш, це таке.… Про що я з ними говоритиму? 
— Про Бальзака та інших світових письменників. Ото аж стільки прочитав, а говорити нема про що? 
А тут і Середа сів перед Сашком, напався й собі: 
— Скажи ти мені, про що «Ревізор» Гоголя? Або «Євгеній Онєгін» Пушкіна? Сподіваюся, читав? 
— У мене от-така голова од цього всього! — Сашко спершу розкинув руки з розчепіреними пальцями, силкуючись показати, яка в нього «розпухла» голова, а тоді вже вхопився за свій «журнал». — Зараз гляну, у мене тут основне позаписуване. 
Почувши таке, Кость дивився на Сашка, як на турецьку граматику. 
— Не шукай! — махнув Середа обома руками на знервованого Сашка. — Берися і записуй, а я диктуватиму. Значить, так. Щоб прочитати сторінку доступної тобі книжки, потрібно три хвилини. Швидко, чи не так? Краплина того часу, але в цьому ще більша краплина мудрості. Бо — перемножуй і пиши: двадцять сторінок за годину. Стає вже ясно, що малувато, але швидше не встигнеш.І коли віддати читанню по десять годин на день, тоді пройдемо двісті сторінок. А за рік (крім вихідних днів та відпустки, ясна річ) подолаємо шістдесят тисяч сторінок. Тепер так: вважаємо, що ти став «ковтати» книжки з десятирічного віку і жваво читатимеш до п’ятдесяти, більш нічого не роблячи навіть на заводі. Що вийде? Ти там не збився з рахунку? Три мільйони сторінок, або ж десять тисяч томів по триста сторінок кожен. Це за цілісіньке життя! Отак читати, не встигаючи обдумати і прикласти прочитане до чогось путящого в житті. Тобі вже тридцять... Слухай, та це ж дезертирство! Все одно, як ото дезертир якийсь у ямі ховався більше тридцяти літ ще з війни. Чуєш? Та життя твоє пшакне — і диму не буде! 
Сашко зблід і закам’янів, «журнал» зсунувся з колін і ляпнувся на підлогу. 
Тим часом Кость роздягався, вішав одежу до шафи і казав — наче не слова, а камінні брили кидав: 
— Все! Крапка! Роби ось що: обміни зараз постільну білизну на ліжку, скупайся у душовій і переодягнися чисто-начисто. І так завжди, як тільки-но прийдеш з роботи. Далі: книжки будемо читати здебільшого утрьох, з толком і з вибором, віршики якісь — щоб із почуттям та з розумом, роман там який свіженький, такий, щоб погомоніти після нього хотілося та подумати про всяку всячину. Далі: ходи, Сашку, до кіна і до театру з нами, і на ковзанку інколи. Не вмієш? Навчимо. Там треба спершу навчитися правильно падати, щоб здоровим і розумнішим устати. Це і в жизні так, як придивитися. І до Палацу культури підеш, не вмреш. А не сподобається — не ходитимеш, діло таке. Все ясно? Ти — як собі хоч, а твій зачовганий і засмічений книжковою збираницею куток — нам і тобі зовсім не личить. Чистота наведе тебе на ясний лад у думках, і тоді не шукатимеш їх у зашмуляному «журналі» так, як ти щодня шукаєш черевики, хоч вони перед тобою. Ну як — приймається? 
— Резолюція приймається без обговорення! — Михайло підніс руку. 
Вони облишили Сашка, заходилися над паперами. 
— Наша «Дзи Ґ а» в усіх смислах вигідна, і залишилося довести це сталеварам та ще декому, — бурмотів Кость, розгортаючи креслення та розрахунки. — Тут без тебе, Михайле, не освятиться, ти сталевар, а ще й робкор, газета нам за підпору.… 
— Ага! — покрутив головою Михайло.•— Нашого брата-сталевара так просто нічим не візьмеш і запросто газетою не проймеш, їм гарантію давай на план, на більший виробіток прямо зараз і на вищий заробіток. Так і скажуть: плати більше або частіше. А в нас з тобою якийсь місяць до того, як виходити з доповіддю перед майстрами і сталеварами. Вони нас візьмуть у роботу, ось побачиш! Та ще — чи встигнемо? 
— Ну все! Я жену цифрьож, а ти якнайкраще і доказовіше придумуй описову частину. — Кость виставив перед себе електронний калькулятор, став тицяти по клавішах, зазираючи у таблицю індексів собівартості. 
Заклопотані роботою, вони не бачили, як Сашко викидав усілякий мотлох зі свого похмурого кутка, вештався по кімнаті, порпався у шафі. Нарешті усівся й собі до столу, придивлявся до незбагненних паперів і, як для нього, до чудернацької мороки своїх товаришів. Не міг усидіти спокійно, зжовкле нервове обличчя xвилювалося. Найдужче його дратувала «цяцька», як він називав калькулятор, отож Сашко таки озвався, силкуючись надати голосові якнайбільше гідності: 
— Костю, хочу я тебе запитати. – …Той щось укарбовував ще в електронний «мозок», потім поклав руки на стіл і весело глянув на Сашка, а озвався до Середи: 
— Слухай, Мишку, та це ж не просто наш друг, товариш і брат Сашко, а новісінька копійка. 
Вони захоплено дивилися на Сашка, що красувався у жовтуватій квітчастій сорочці, а той починав злитися: 
— Які ви мудреці обоє! Що ж, за чистоту спасибі, це по мені, коли хочете. А от скажи ти мені, Костю, чого ти кинув готуватися до технікуму і впрягся в оцю Михайлову гру, немовби за безплатного рахівника в нього? 
— У яку це гру? — вражено скривився Середа. 
— Ну, що воно ото за цяцька твоя, моделька якась? Для Будинку юного техніка хіба що. …Мене шпигаєте, що так і застряв під краном, — далі Сашко говорив лише до Кості: — А ти щось там точиш та доточуєш у ремонтному цеху, можливо, у тебе там ще й дрібніша робота, ніж у майстернях була, то й що з того тоді? А не знаєш, як я тричі стукався до інституту, а не пройшов, на екзаменах щоразу в голову лізло саме не те, що треба відповідати, хоч ти візьми і вбий мене. 
— Ти щось розумієш з оцєї Сашкової балачки? — озвався Михайло до Костя. 
— Тільки щось. Крім усякої науки і трьох мільйонів сторінок, які можна прочитати за свій вік, нічого більш не роблячи, є одна наймудріша суть, яку я не раз чув змалечку. Тут і мудрості тієї краплина, а проте вона найзначніша для всіx. У кожного повинно бути якесь одне діло, і його треба вміти робити так само вправно, ях і їсти добрий хліб. Під краном, у майстерні чи біля печі або на сцені — яка різниця? 
Сашко засовався: 
— Не виставляйся хоч ти мені дідом-повчальником. 
— Ми всі тут у гуртожитку живемо без дідів, самим треба думати і не виставлятися дитинчатами, — стиха, але твердо й незаперечно відказав Кость. 
— Навіщо ж оці ваші цяцьки, коли так? Це ж чистісіньке хлоп’яцтво. 
Тепер Кость усміхнувся, так, необразливо, сам собі: 
— Добрі мені цяцьки! Це електросталеплавильна піч для виробництва особливо чистої сталі. 
— У нашому цеху і без вашої печі таку сталь варять. 
— Таку, та не таку. Зараз у печах протягом трьох-чотирьох годин розтоплена сталь торкається стінок печі, і які б не були ці вогнетривкі стінки хімічно байдужі до металу, щось та домішується і залишається. Є й інші невигоди, яких у нас не буде. 
— До чого ж ти додумався? — заблимав Сашко. 
— Не я додумався, а ось Михайло. Я знаю двигуни, енергетику так, більш практично, хоча й знаннями теорії підкувався, нічого в ній страшенно складнющого й недосяжного немає, коли зневажити ускладнення і добряче взятися. А от Михайло — сталевар, знає всю хімію й технологію металоперетворення, чи як тобі тут правильніше сказати. Взагалі тут достобіса мудрощів, просто ми вже багато чого дійшли, і нам ясно все, що ми утямили. Скажімо, піч крутитиметься, і тому назвемо її «Дзи Ґ а», а ще — вона безперервно видаватиме сталь... 
— А технікум? — затявся на своєму Сашко, зневажливо позираючи на калькулятор з дражливим для нього цифровим табло. 
— Технікум нікуди не дінеться, а оце ось захоплення і кипіння думки навколо цього захоплення, яке напало на нас, вже не повториться ніколи: тут клепати треба, поки гаряче. 
— А як ви додумалися, щоб свою піч крутити? 
— Скоріше — здогадалися, — озвався тепер Середа. — В електромагнітному перемішуванні, про яке ти щось чув або знаєш, розтоплена сталь крутиться для кращого очищення. Отже, залишається крутнути піч назавжди, скажімо у протилежний бік та охолоджувати її рідким воднем. Ясна річ, тут інакша вся технологія. Невеличкі неелектричні печі обертальні вже є, отамо позавчора вичитали в одній з твоїх книжок, «Енергія сонця» називається, щоправда, це вже так, для інтересу, бо своє діло доводимо. Ось-о... 
Сашко густо почервонів, брови його засмикалися: 
— Може, у тій книжці про Голубе Сонце? 
Кость і Михайло поглянули на нього у веселому здивуванні: Сашкові не дає спокою невідома йому Костева дівчина. 
– То читав ту свою «Енергію сонця»? — допитувався Середа вже лишень для того, щоб якось відвернути Сашкову увагу від незнаної йому дівчини Голубе Сонце. 
— Не пригадую. Здається, читав чи переглядав. Та всього такого в голові і не вдержиш. 
— Голові не потрібне зайве, та й читати слід тільки справді необхідне, як ото радить Кость, — каже Михайло, відкинувшись на стільці. — Еге ж, спершу — найнеобхідніша краплина мудрості, зосередженість на чомусь певному, тоді й своїм розумом до чогось додумаєшся. Як не викручуватися й не вибріхуватися, формула винахідливості дуже давня, вона проста неймовірно, аж дивовижно проста, але й складнюща водночас. Дбайливість і розум повинні у ній з’єднатися, а це може з’єднувати лише непосидюща і чесна людина. От давай поміркуємо з тобою, як наче ми малі діти. Скажімо, в доісторичні часи було дано сир і тісто. І от людські голови-уми протягом тисячоліть, інколи досить учені і тричі перевчені, товклися над чим завгодно, а сиру з прісним тістом не могли поєднати, поки звичайнісінька працьовита і кмітлива молодиця на Полтавщині зліпила вареники. І тепер як не крути, а вареники будуть завжди і подобатимуться усім на світі. Так наші мати нас учили, так і я тобі оце розказую, — тут Михайло й сам засміявся, і всі вони жваво перезирнулися, а Кость весело підхопився: 
— Добре, що про вареники згадав! Ходімо вечеряти, поки не зачинилося кафе. 
Михайло трішки штовхнув Костя, підморгнув: 
— А там якогось дня зійде тобі назавжди твоє Голубе Сонце й ніколи не заходитиме, і тоді наше кафе забуватиметься? 
Кость примружився: 
— Кафе забуватиметься, а вареники справді будуть завжди, як ти кажеш. Та й ви не будете забуті, це вже напевно. 
 

 

Павло ЛОВЕЦЬКИЙ 
(1911–1975)
 

МЕЖИ ЗУБIВ ВЕДМIДЬ-ГОРИ 

Не приваблювали мене санаторії з їхнім точним розкладом дня й ночі,‚ з багатством їств і неминучим переїданням,‚ із одноманітними розвагами. Ну,‚ а лікуватися поки що не було потреби. Отже‚, коли мені наприкінці літа запропонували до відпустки ще й путівку в якийсь там кримський санаторій‚, я відмовивсь од путівки. Але поїхав у той-таки Крим дикарем. 
Зустрів мене сонячний Гурзуф хмурно. Та все ж сонце зрідка проривалося крізь хмари‚, кидаючи на громаддя Ведмідь-гори яскраві смуги й плями. Гора дійсно трохи нагадувала підхмарного ведмедя‚, що влігся мордою до моря і п’є з нього воду. Тут,‚ під самою горою,‚ коло самого моря,‚ і випало мені прихатничати у місцевого з діда-прадіда старожила Прокопа Ласкавого. 
Прокіп десь там працював нічним сторожем – бохтарем‚ і це було зручно. Уночі ми з ним спали: я – в його хаті,‚ він – на роботі. А вдень сідали на човна і ловили в морі рибу. Там‚, на човні,‚ під неосяжністю Ведмідь-гори,‚ я й почув переказ про неї. 
Мабуть‚, усі боги за всіх віків не ладнали з людьми: все,‚ було,‚ гніваються і люто карають своїх земних рабів. Отож,‚ за давньої давнини,‚ кажуть,‚ і Аллах розлютився за щось на кримців та й надумав їх винищити. А щоб самому не морочитися,‚ вивільнив на півночі з крижаного барлога Великого ведмедя та й звелів йому пливти до Криму і збезлюднити ввесь край. 
Приплив туди Великий ведмідь і вийшов з моря. Такий він був здоровезний,‚ що спиною сягав до хмар,‚ а земля під ним угиналася й похитувалася. Обдивився велетень кримський край‚, що тоді стелився рівним степом,‚ без гір. I побачив сотні міст і сіл,‚ а найбільше їх обліпило південний берег. Тільки самі люди для страшелезного звіра були майже незримі,‚ наче для нас дрібнота розсипаних макових зернят. 
Спробував було ведмідь людей лапами топтати,‚ та де там витопчеш! Не розгледіти їх‚, коли вони ховаються у траві чи кущах,‚ коли припадають до землі й лежать нерухомо. 
Почав тоді Великий ведмідь згрібати з півночі землю й каміння та завалювати цим згребищем найзалюдненіший південь. Довго так нівечив увесь край‚, аж поки виріс уподовж південних берегів величезний вал‚, іноді вищий за самого звіра. I тільки тоді,‚ коли не зосталося у Криму жодної живої людини чи тварини‚, ні деревця,‚ ні кущика,‚ вгамувався Великий ведмідь: улігся на березі й почав пити з моря воду. 
Гукнув Аллах до звіра‚, що був тепер уже йому непотрібний,‚ наказав пливти назад‚, у свій крижаний барліг. Але незадоволено загарчав ведмідь – не захотів вертатися з південного тепла і вільних просторів у холодну нору. Потягнувся,‚ позіхнув і задрімав. 
– Лежи ж тут навіки-віків! – гримнув на неслухняного звіра Аллах. 
I почало кам’яніти ведмеже тіло. Спина його стала видовженою вершиною гори‚, боки – урвищами‚, голова – скелею над морем,‚ а шерсть – лісом...… Так Великий ведмідь і перетворився на Ведьмідь-гору. 
Тільки ж відомо: незмірна сила землі‚, дужча за всякого бога чи його звіра. Минули віки,‚ й обросли мертві долини Криму степами й луками,‚ нагорнуті Великим ведмедем гори – гаями й лісами. Усюди защебетали пташки‚, засновигали звірки. Припливли та прийшли сюди невигубні люди й заселили оновлений край. 
I стала Кримська земля ще кращою,‚ ніж була до того. 
Що ж‚, ловити рибу – розвага неабияка,‚ та тільки на пару-другу днів. Потім обридає. Не зацікавив мене й похід на Ведьмідь-гору. Там усюди галасували дорослі відпочивальники‚, розлягалися співи й перегуки артеківських піонерів чи просто місцевої дітвори – не гірський ліс,‚ а велелюдна розважальня. 
– Якби сюди нашого Грайчика, ‚– сказав Прокіп Ласкавий,‚ вислухавши мої нарікання.– Еге‚ він би тебе потішив! 
– Якого Грайчика? 
Мій господар зітхнув у рудувату просивінь вусоборіддя,‚ для чогось похитав човна,‚ пустивши обабіч бортів брижі хвильок,‚ і зрештою вимовив: 
– Був у нас тут ручний тиртак. Молодий ще – з людину завдовжки‚, із породи незарнаків...… 
Ці слова-назви вже містились у моїй хатній збірці. Я знав‚, що кримські вкраїнці,‚ як і північноприазовські та західнокавказькі,‚ йменують тиртаками дельфінів,‚ називаючи їх і за видами: короткомордого – пихтунь,‚ білобокого – білобік,‚ афаліну – незарнак. Тому й господаря,‚ що замовк‚, певно‚, чекаючи розпитувань,‚ я тільки поквапив: 
– Ну‚ був. А далі що? 
Прокіп замрійливо повів очима по морю й дорозповів: 
– Значить,‚ той незарначок із весни ще звик до дітей і щоранку припливав до берега – гратися з ними. Навіть катав їх на собі,‚ брав рибу з рук…... Отож його діти Грайчиком або Грайчиком-Морянчиком і прозивали. 
– I де ж він тепер‚, той Грайчик? – допитуюся. 
– Не знаю. Мабуть,‚ півтора тижня вже минуло‚, як десь подівся. Може,‚ помандрував до інших берегів. Жаль‚, такий був ласкавий незарначок! 
– Звісно,‚ жаль. Але є ближча морока: куди дітись? Якби тут знайшлося тихе місце – хай і безлюдний острівець,‚ до чого ж приємно пожити б на нім із півмісяця. Аж поки душа знову покличе до людей. 
– Такий «безлюдний острівець» є і не один,‚ а чимало, ‚– заявив мій господар. – Ген Ведмідь-гора спустила морду в море! Поміж її зубів приховані всякі закутні‚, по-нашому – ямти. Вони тільки з моря приступні. Вибирай яку хочеш і живи скільки заманеться. 
Чого ж зволікати? 
Уже по обіді човнували ми понад «мордою» Ведмідь-гори‚, обминаючи її зубаки та приглядаючись до закутнів. Кілька ямток не вподобали: чи надто маленькі,‚ чи дуже захаращені обвалами‚, чи з небезпечними клипнями,‚ тобто підводними каменями‚, що відгороджували берег од моря. 
Аж ось і підхожа ямта – простора,‚ з піском на березі. Обвальні брили тут одягли шапки з так званого ялівцю гострого – ортишу. На рівнішій частині – трава‚, кущі грабинця. А в розколині урвища шарлатовими удавами покрутилися коріння та гілля місцевого суничника‚, що має видові народні назви – менелай і безсоромка. Назви не безпричинні,‚ бо стовбури й гілки цього дивдерева ще серед літа поскидали з себе кору і тепер хизувалися своєю безсоромною голизною: мовляв,‚ мене лай чи не лай,‚ а без одягу я почуваюся краще. 
– Отут і буде мій «безлюдний острівець»!–задоволений ямтою‚, виголосив я. 
Уже на сході сонця в моїм рибнику плюскотіло з десяток бичуків та дві ставридки – більше мені й не треба. Тоді я,‚ відклавши вудку‚, заспівав на всю горлянку про відважного капітана: 
Капітане,‚ капітане‚, усміхнися‚, 
Бо усмішка – це прапор корабля! 
Капітане,‚ капітане,‚ підтягнися – 
Лиш сміливцям підкоряються моря! 
I враз аж повіками закліпав‚, бо всього за два кроки вистромлялася з води голова чималого незарнака. Так,‚ майже дорослого і саме незарнака: вона хоч і мала видовжений‚, як у білобока,‚ дзюбописок‚, але була забагато крутолобішою та з чисто білою нижньою щелепою. Голова стояла нерухомо й більше нагадувала не живе щось‚, а верх обточеного хвилями клипня. Живими були самі очі. Вони споглядали мене начебто недовірливо і в той же час помітно журливо. По хвилині мій погляд напав ще на три незарначі голови: поряд – одна коло одної – вони стирчали з моря кроків за сорок од берега і також дивились на мене. 
– Ого! – вигукую.– Та вас тут ціла родина! Чого ж ви хочете? – I‚, згадавши розповідь Прокопа Ласкавого,‚ запитав найближчого гостя:– Ти часом не Грайчик-Морянчик? 
Незарнак уперше ворухнувся та двічі пискнув. Сумніву не могло бути: це ж якраз і є той зниклий дружок гурзуфської дітвори. Чого ж йому треба? Чи не голодний? 
Виловивши з рибника ставриду,‚ я простягнув її незарнакові: 
– На‚, Грайчику-Морянчику‚, їж на здоров’я! 
Та Грайчик риби не брав‚, тільки тоненько‚, мов невміла молода курка,‚ кілька разів квохнув. Коли я ступив до нього в воду,‚ гість одсунувсь од мене‚, а коли вернувся на свій камінь я – вернувсь і він на попереднє місце. Думалося: боїться незнайомої та ще й дорослої людини. 
– Ну‚, Грайчику,‚ якщо боїшся мене‚, то лови! – сказав я і кинув ставриду. 
Незарнак її підхопив. Хвилину потримав у дзюбі,‚ зрештою ковтнув. Кинув я йому й другу,‚ меншу ставридку. Грайчик тримав її в роті ще довше. Згодом таки з’їв і знову тоненько заквохтав. 
Тоді почав я умовляти боязкого тиртачка,‚ звичайно‚, розраховуючи не на словозміст,‚ а на щирість у голосі.‚ Її‚, як і всі інші вияви людської вдачі,‚ високорозвинені тварини надзвичайно тонко відчувають і не плутають з підробками під щирість. 
– От що‚, Грайчику-Морянчику! – кажу.– Збагни‚, будь ласка, що перед тобою – друг і не менший‚, чим твої друзі-діти. Навіть злі собаки розуміють мою прихильність до тварин‚, то й самі до мене,‚ в порівнянні з багатьма людьми‚, значно прихильніші. А ти ж,‚ як пишуть‚, істота невимірно розумніша за собаку. Значить‚, давай заприятелюємо з тобою без зайвих оглядин‚. Гаразд? 
Iз цими словами я знову ступив у море,‚ підбрів до незарначка і погладив його по голові. Грайчик було посунувся назад‚, проте не дуже й одразу зупинивсь. Моя рука попестила йому пружну й гладеньку шкуру хребта,‚ перемістилася на спинний плавець. Та незарначок квохнув і вивернувся боком,‚ підставляючи під руку плавець правогрудний. 
– Ага! – здогадуюся. – Це діти навчили тебе,‚ знайомлячись,‚ ручкатися. Хай так. Здрастуй же,‚ Грайчику-Морянчику,‚ щиро тобі радий! 
Я потиснув плавець,‚ мов руку друга,‚ і почав гладити гостя по щоці. Але Грайчик ще раз підвів під руку правогрудний плавець,‚ виставивши його над воду й поквохтуючи. 
– Ач який ти любитель ручкатись! – розсміявся я. – Ну‚, давай уже твою лапу,‚ моряче,‚ дав…... 
I затнувся. Ні,‚ не ручкатись волів дивний гість. На його шкурі,‚ спереду від плавця,‚ зяяла рана-дірка понад п’ятак завбільшки. А від неї до плавцевого кореня випиналася довгаста пухлина. Виходить‚, Грайчик приплив сюди не гратися – він прохав допомоги. 
Обережно просунув я мізинець у рану. Він увійшов попід шкурою до половини і вперся у щось тверде,‚ ребристе. Незарначок здригнувся й зойкнув по-пташиному‚, та з місця не рушив. Зате зарухалися,‚ відсвиснулись і дещо наблизилися три голови його одноплемінників. 
На однім із ребер твердої речі мізинцем намацав тонку рухливу дужку. Я підчепив її‚, вивернув і рвучко смикнув на себе. Незарнак засвистів,‚ аж неначе із завиванням‚, шугнув углиб і без плюскоту зник. Щезли і його родичі. Залишився я сам,‚ по пояс у воді‚, з окривавлено-огноєною річчю на пальці. 
За здоров’я Грайчика тепер можна було не турбуватись: морська вода з розчином солей та інших корисних речовин – це ж для відкритої рани найкращі ліки. Цікавила мене невідома річ‚, витягнута з тіла незарнака. Відмита в морі,‚ вона виявилася звичайним складаним ножичком – цизориком‚, із дужкою на колодочці для прив’язування. Обоє цизорикові леза – і складене‚, і розкрите – були геть позазубленими. Значить‚, ножичок раніше належав хлопчакові. Адже дорослі люди та дівчатка завше знаходять час заточити зазублини. Тільки хлопчакам‚, переобтяженим‚, на їхню думку‚, важливішими справами‚, точити цизорик просто нема коли. 
Як же ножичок потрапив у тіло ласкавого Грайчика? 
Усівшись на випин берегового каменя та бовтаючи ногами в воді,‚ почав я цю справу обмірковувати. Пригадався мені один по-справжньому страшний випадок із хлопчиком,‚ обездушеним занадто поблажливою матір’ю,‚ що повсякчас потурала будь-якій синовій примсі. Цей хлопчик якось виколов шилом очі горобцеві й потім‚, регочучи‚, стежив за його безпомічним сліпим летом. Однак для мене було ще страшнішим те,‚ що хлопчикова мати відверто милувалася дикою жорстокістю сина‚, а на моє втручання сердито огризнулась: 
– Тобі яке діло?! Подумаєш‚, жаліти паскудного горобця! 
Не інакше,‚ як і за цього випадку з Грайчиком отакий безсердечний хлопчак розлютився,‚ коли його жива іграшка – незарначок,‚ не так повернулась або виявила іншу неслухняність. I тоді розбещений себелюб розкрив одне з лез цизорика і ввігнав ножичок у Грайчикові груди. Багатомірний злочин! 
Хлопчак завдав тривалих стаждань безвинній істоті. Позбавив багатьох дітей величезної насолоди – щодня гратися з рідкісним морським дружком. Зробив ще один крок униз по сходах, що ведуть од звички мучити й убивати тварин до людиновбивства... 
Задумавшись‚, я аж кинувся‚, коли щось живе й слизьке мазнуло мене по щоці. Проте жахатися не було чого. Біля мене виставлявся з води знову той-таки Грайчик-Морянчик. Він тримав у кінчику дзьоба велику смугасту скумбрію,‚ підсовуючи її до мого рота…... Так одержав я найнесподіваніший за ціле життя лікарський гонорар натурою. 
Тепер ми з незарначком щоранку‚, а іноді й після обіду грались у воді. Правда‚, не стільки гралися‚, як він катав мене по морю. Тримаючись рукою за спинний плавець дружка‚, долав я водяні простори‚, часто з шаленою швидкістю. I Грайчик залюбки тягнув мене у тім напрямі,‚ куди я його спрямовував. Я не вчив незарначка цьому: він‚, мабуть‚, навчився такого раніш – у дітей. Грайчикові родичі,‚ напевно‚, визнали мене істотою цілком безпечною і не цікавилися нашими розвагами. Принаймні близько не крутилися й не заважали. 
Рана не турбувала мого дружка. Її дірка швидко виповнилась,‚ і вже почала рубцюватися сама шкура. Проте плата за «видалення стороннього предмета» не скінчилась на одній рибині‚, а тривала й надалі. Тепер я зовсім закинув вудлище‚, змотавши з нього волосінь із гачками. Адже досить мені було покричати‚, як той перший раз – «Скумбрія‚ пречудова скумбрія!» – і Грайчик притьма зникав у морі. А згодом вертався з черговою смачениною: приносив саме скумбрію й обов’язково чималеньку. 
Хтозна‚, чому це я‚, раніше не помічаючи за собою такої звички,‚ раптом уподобав повторюватись. Узявши з Грайчикового рота чергову рибину і тримаючи її в правиці‚, кожного разу однаково жартував. Розведу,‚ було,‚ руки так‚, як їх розводять хвальки-риболови,‚ показуючи розмір здобичі,‚ що зірвалася,‚ і примовляю: 
– От якби ти‚, Грайчику,‚ приніс мені рибинячищу отакенну! 
Незарначок декілька днів придивлявся до моїх розведених рук‚, прислухався до слів. I раз‚, після чергового «От якби ти,‚ Грайчику…...»,‚ несподівано подався вглиб,‚ навіть не дочекавшись узвичаєних пестощів моєї долоні. 
Уже я‚, настромивши скумбрію на ломачку‚, підсмажив її,‚ мов шашлик‚, і пообідав тією смажениною. Уже,‚ скучивши за морським дружком,‚ осідлав береговий камінь і виспівував капітанові,‚ щоби він усміхнувся-підтягнувся. А Грайчика все не було. Аж ураз коло моїх ніг забурувала вода‚, і з неї вилізло небачене страховище…... 
Страховище – це з першого погляду. Насправді ж,‚ то Грайчик притарганив із морської глибини метрового брунатника в білих яблучках – мокійця-ноштника, і зараз подавав його мені. Я підчепив здоровила за зяброві отвори‚, але й розглянути не встиг. Нокітник рвучко затріпотав,‚ звалив мене з каменя у воду й‚, уколовши руку гостряком спинної «швайки»‚, видерся та тільки хвостом вихнув. 
Знов усівшись на камінь‚, я вголос почав сам себе шпетити: 
– Сивина в голову – і дур слідком! Треба ж тямити,‚ що Грайчик – істота безхитрісна і може притарганити тобі ще й не таке колючище! 
Поки тривало самошпетення,‚ і Грайчик пропав з очей. Але ненадовго. Ось завирувала вода ще раз‚, і мій незарнак виніс із неї того ж таки нокітника. Виходить,‚ наздогнав утікача й приволік назад. Довелось умовляти послужливого Грайчика доти‚, доки він таки наважився випустити мокійця на волю. 
Наближався день,‚ коли Прокіп Ласкавий мав причовнувати й забрати мене з ямти. Отже годилося приступити до раз у раз одкладуваного обстеження свого пристановища. До цього постійного зволікання спричинилися зарості місцевого підлистника – миштерну. 
Дивовижна рослинка,‚ цей миштерен. У нього‚, як і в підлистника великолистного – зермеха‚, знизу‚, просто з середини листової пластинки,‚ вибарвлюється квіточка‚, що потім стає червоною‚, схожою на вишню‚, ягодою. I вражає подібна незвичність у цих підлистників: кожний‚, бач‚, листок живить і прикрива власну ягоду. Проте‚, якщо м’яколистий і вічнозелений зерміх є цілорічною пашею для тварин‚, то дрібне жорстколистя миштерну‚, з голкою на кінчику кожного листочка‚, не їдять навіть верблюди. Самі тільки миші ласують плодами‚, правильніш – кісточками плодів цього колючняка‚, чим він і заслужив свою назву. 
Якраз густющим килимом миштерну і заросла моя ямта. А для мене лишився тільки куточок при березі,‚ де можна було рухатись,‚ не сколюючи ніг. 
Найперше хотілось мені поглянути: чи нема достиглих «суниць» на менелаї? Вони‚, правда,‚ трав’янисті,‚ майже без смаку,‚ та все ж їстівні. А шлунок уже занудився на рибі чи пшоняній каші й вимагав розмаїття. Однак‚, поки я добувся до скелі з менелаєм‚, голки миштерну до колін скололи мені всю шкіру‚, впинаючись у неї крізь холоші штанів. Недарма росіяни називають миштерен – ігліца. 
Зарості являли собою справжній мишачий ярмарок – сірі комочки так і мигтіли під ногами. Не бракувало й мишоїдів. Зокрема‚, помітив я двох гадюк‚, що занепокоїли мене дужче за миштернові голки. 
Розчарований тим‚, що «суниці» на дереві виявилися зеленими,‚ як бубон‚, та уникаючи миштерну з гадюками,‚ вертався я в обхід,‚ попід стіною гори. Там і стрибав по тих каменях обвалів,‚ які поменше обросли ортишем. 
Перескочивши на черговий‚, здавалося б‚, зовсім голий камінь‚, відчув я надто болючий миштерновий укол у ліву литку. I тут же побачив: миштерну й близько нема‚, а з-під ніг у мене вислизнула‚, замерехтівши чорним візерунком хребта,‚ велика гадюка. 
Щоб не загинути в цім закутні,‚ належало діяти рішуче й жодної миті не зволікаючи. На щастя‚, табір уже був майже поруч. Зрадувало й те,‚ що під попелом вогнища рясніли жарини приску. Мить‚, і я ножем вирубав із литки шматок м’яса на місці зміїного вкусу та приском засипав рану. Звиваючись од болю‚, усе ж помітив: розтривожений моїми криками,‚ морський дружок трохи не вилазить на берег,‚ вистромлюється з хвилі сторчма‚, щоби бачити мене з-за берегових каменів,‚ і гучно нібито скиглить..…. 
Милий,‚ ласкавий Грайчику-Морянчику‚, де ти тепер? Якщо живий-здоровий,‚ то чи згадуєш про мене? Як гасав зі мною по морській широчіні. Як ми з тобою борюкалися на воді й під водою. Як ти надівав на плавець або підкидав угору й ловив на дзюб улюблену свою іграшку – мій капелюх…... 
Ми з тобою,‚ друже,‚ намагались і порозумітися – розмовляти. Тільки ти,‚ либонь‚, розумів мене краще,‚ а я,‚ на превеликий жаль,‚ мови твоєї сливе не тямив. Зовсім не розумів,‚ дорогий незарначе,‚ твоєї мови рухів і поз‚, а здебільшого,‚ мабуть,‚ і не помічав її,‚ хоч вона серед твого племені,‚ здається,‚ посідає чільне місце. Звісно,‚ не міг чути й мови ультразвукової. Проте й зі звичних звуків запам’яталися лише якась дещиця: ти попискував‚, свистів‚, квохтав,‚ кахкав,‚ гавкав‚, нявчав,‚ щебетав,‚ квакав,‚ рохкав,‚ скиглив,‚ буркотів,‚ тріскотів,‚ скреготів‚, похрипував,‚ плакав немовлям…... До того ж кожний звук мав ще чимало виразних відтінків‚, що,‚ може,‚ означали й різні поняття. Якщо я не розумів тих звуків,‚ то наслідувати їх був і зовсім нездатний. Та й надто малий час – усього три тижні – дружили ми з тобою. Що можна збагнути за таку коротнечу! 
Рана незарначкова під дією морської води зарубцювалась. Догоювалась і моя. Непокоїло одне: Прокіп Ласкавий обіцяв прибути до мене через два тижні‚, та не було його у призначений день‚, не з’явився він і пізніше. Не міг я знати тоді‚, що моєму господареві люта хвороба вразила серце,‚ і машина швидкої допомоги забрала Прокопа до лікарні. 
Чого-чого‚, а запізнення на роботу я не міг собі дозволити за будь-яких обставин. Отже‚, зв’язав із хмизу та сухого грабенцевого гілля оплавок на речі й одяг. Цей смішний плотик-бокорик‚, навіть завантажений‚, легко йшов на мотузку,‚ збурюючи хвильку‚, коли ми з Грайчиком тягали його туди й сюди поблизу ямти. I ось я спрямував незарначка туди‚, де лежав далеченький,‚ обжитий людьми берег. 
Дорога минула без пригод. Допливли ми з ямти‚, між іншим‚, швидше,‚ ніж я плив до неї на Прокоповому човні. Нарешті‚, мов оддираючи від серця прикипіле до нього‚, з болем і кров’ю‚, попрощався я з Грайчиком – обняв‚, поцілував – та й пішов геть з берега. Ззаду лунали закличні свисти – морський дружок благав мене вернутись. Грайчик стояв на хвості‚, високо над водою,‚ і все кликав. 
Цієї хвилини на берег висипав гурт дітей. Вони закричали до незарначка,‚ замахали руками. Та Грайчик одразу ж пірнув. I скільки я не виглядав‚, але його вже не побачив. Не бачили люди й пізніш. Таке воно‚ життя: через одного лише негідника Грайчик став жахатися інших підлітків і,‚ мабуть,‚ жахатиметься довічно. 
 

 

Новини

Тільки у нас!

Лев СИЛЕНКО

МАГА ВІРА

magavira

Це – головна книга РУНВіри (Рідної Української Національної Віри). Можна почути в простонародді: «Це – наша церква, бо там правлять українською мовою». Але прислухайтесь, будь ласка, про що говорять попи-батюшки – про Саваофа, Єгову, Ісуса (Яшую), а відправляють померлих обов'язково «у лоно Авраамове». Чи українське все це? Ні! Воно створене на берегах Йордану давніми євреями.

РУНВіра – вчення про українців, їхню прадавню історію, це - віра українців. «Мага Віра» написана Учителем Левом Силенком.

 

Тільки у нас!
"Лист запорожців"
Справжній текст

... Так тобі наказали козаки й показали свої сраки. Листа кінчаємо, бо числа не знаємо, а ваших календарів у Січі не тримаємо.

 

Тільки  у нас!
"Сказання про стародавні минувшини руські"

Це - історія наших минулих поколінь Докиївської Русі. І якщо християнські літописи в якійсь мірі донесли до нас те, що творилося на цій багатостраждальній землі з часів Аскольда й Діра, то майже все, що було до них, покрите імлою забуття й безпам'ятства. І коли літописець питає "Звідки пішла земля руська?", то, на жаль, відповідає неправдиво. Бо не від Рюрика пішла Русь і навіть не від Кия, а від царя Сварога.

УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

Літературне Запоріжжя