Обрус. Ч2 | Друк |
Середа, 13 травня 2009 13:40

Павел ОМЕЛЬЯНЕНКО 
(1925–1984)
 

СТАЛЕВАРСКИЙ ДУЭТ 
Когда мы осматривали зал трудовых традиций нового металлургического комбината имени Клемента Готвальда, у нас было уже так много впечатлений, что для новых в кладовых памяти, казалось, не остается места. Уже состоялось хоть и беглое, но запоминающееся знакомство с Остравой, этим старинным и вместе с тем молодым городом, который называют в ЧССР стальным сердцем республики. 
Называют не без основания, потому что это крупный индустриальный центр. Тут работают мощные металлургические, машиностроительные, химические заводы. Самый молодой, которому только четверть века, – Новый металлургический комбинат. Мы, 20 человек с «Запорожстали», были гостями металлургов этого комбината. О нем говорят, как о первой молодежной стройке социализма в ЧССР. Первый чугун здесь выдали 28 февраля, а первую сталь – 3 апреля 1952 года. Сейчас это одно из самых крупных в стране металлургических предприятий. 
В Чехословакии в ходу слово «самый». Оно характеризует размах созидательного труда: самая глубокая шахта в Пржибраме – 1681 метр, самое высокое сооружение – телевизионная башня «Морава» близ Бланско – 394 метра, самая высокая труба на электростанции в Тушимице – 300 метров, ну а в Остраве самая высокая труба на металлургическом комбинате – 220 метров. 
Острава – это и угольная промышленность, центр Остравско-Карвинского угольного бассейна. В самом городе – старейшая шахта «Троица», из которой вынули первый уголь в 1793 году. Тут и шахта имени маршала Еременко. Маршал часто посещал это передовое угольное предприятие. Собственно, с углем связано возникновение всей промышленности Остравы. Не случайно на гербе города изображена шахтерская лошадь – с прикрытыми, незрячими глазами, отчаянно вставшая на дыбы, как бы стремящаяся вырваться из подземелья. И это, как шутливо заметила наш гид и переводчик Галина Спорышева, лошади удалось – давно уже нет на шахтах ни коногонов, ни лошадей, откатка угля и доставка его на-гора полностью механизирована. 
Итак, угольно-металлургическая Острава. Но ведь в те майские дни 1975 года город казался нам распростертым на огромном ковре, сотканном из алых тюльпанов; он нарядился в алые полотнища с лозунгами и призывами, посвященными 30-летнему юбилею великой Победы. И лица горожан светились радостью, и глаза их лучились счастьем и добротой. 
Остравцы свято чтут память тех, кто отдал жизнь за освобождение города. Недалеко от ратуши со звездой на старинной башне – резиденции областного национального комитета – расположен парк имени Яна Амоса Коменского – известного чешского просветителя и педагога. У входа в парк – мавзолей в полукружии берез. В нем 658 урн с прахом погибших при освобождении Остравы. Мемориальная доска гласит: «Слава героям Великой Отечественной войны! Слава русскому оружию! Своим освободителям, доблестным воинам Красной Армии, от граждан города Остравы». 
Цветы к мавзолею. Минута торжественного молчания... 
Среди нас был старший горновой доменного цеха Александр Сергеевич Чемаров, который вместе с отцом-командиром закончил минувшую войну на земле Чехословакии, и для него особенно волнующей была эта встреча со своим боевым прошлым. 
Острава окружена древними горами, покрытыми девственно-зеленым лесом, в старой части города в глаза бросаются средневековые часовенки, костелы, замки, и все-таки весь город пронизан современностью: это и многоэтажные здания современной архитектуры, и широкие транспортные магистрали, и названия улиц, площадей, проспектов. В старом городе по центру – проспект Димитрова, площадь Витезного унора – Победоносного февраля (в феврале 1948 года рабочий класс ЧССР под руководством КПЧ во главе с Клементом Готвальдом одержал окончательную победу над буржуазией), в новой части города Порубе главная магистраль – проспект Ленина с памятником Ильичу, поставленным уже после нашего отъезда. Обращают на себя внимание такие названия, как проспект Освобождения, площадь Народной милиции, проспект Готвальда, улица Сталинградская. К слову, Острава и Волгоград – города-побратимы. Дружба городов началась по инициативе первого мэра Остравы коммуниста Иозефа Котаса. 
Однако вернемся в зал трудовых традиций, который расположен в одном из помещений великолепного комбинатского профтехучилища. Экспозиция зала начинается с вещего изречения президента ЧССР Клемента Готвальда: «Воля народа будет в этой стране законом». 
Далее экспонаты рассказывают, в чем же выразилась воля народа. «Красны живот» – красивая жизнь. Так говорят современные чехословаки об условиях нынешней жизни в их стране. Эти условия созданы трудом народа, в братском содружестве с Советским Союзом и другими социалистическими странами. Вот один из наглядных примеров. В конце 40-х годов на окраине Остравы было начато строительство крупного металлургического комбината, в котором участвовало 70 тысяч юношей и девушек. Снимки, диаграммы и другие материалы показывают, как развивался комбинат, какие разительные социальные перемены произошли в жизни остравских металлургов. 
Все это мы внимательно рассматривали, и тут наш товарищ, сталевар Николай Ужва, задержавшись у одного из стендов, воскликнул: 
– Вы поглядите, земляка встретил! Борзунов и здесь отличился, – и, оборотясь к нам, кивнул на выразительную фотографию. 
Что ни говорите, а приятно встретить за пределами своей родины след земляка. Фотограф весьма удачно схватил момент, когда крепко, по-мужски, обнялись запорожский сталевар Владимир Борзулов и местный сталевар Ладислав Шимурда. 
Мы все хорошо знали Борзунова. У одних в воображении возникла могучая коренастая фигура, рыжая курчавая шевелюра, словом, этакий здоровяк, всегда в распахнутой на груди сорочке; у других, кто был близок с ним – уверенный водитель собственных «Жигулей», отправляющийся на загородный отдых с женой Руфиной Сергеевной, сыном Сергеем и дочерью Таней; третьи вспоминали декабрьский день 1972 года, когда на «Запорожстали» была проведена плавка дружбы в честь 50-летия образования СССР, и в этой плавке принимал участие сталевар с Тршинецкого металлургического завода (ЧССР) Александр Горный. Они совместно сварили на двухванном агрегате скоростную плавку за один час сорок пять минут вместо четырех часов тридцати минут по графику. На митинге, состоявшемся в честь юбилея нашей страны и интернациональной плавки, выступал и сам Борзунов, и руководитель чехословацкой делегации металлургов, член Федерального комитета профсоюза работников металлургии ЧССР Петер Штефчек. 
Николай Ужва, сменщик Борзунова, вспомнил коллегу в связи с событиями июля 1974 года, когда бригады двухванки установили рекорд суточной производительности агрегата. В день рекорда у Борзунова и его подручных был выходной день, однако они пришли в цех, помогали товарищам и, не уходя из цеха, с ноля часов заступили на свою смену. 
Тот год был памятным и для Ужвы, и для Борзунова. Коллектив двухванки за первых два квартала выполнил свои годовые обязательства. С трудовой победой сталеваров поздравил Генеральный секретарь ЦК КПСС Леонид Ильич Брежнев. Многие были награждены правительственными орденами и медалями, в том числе Борзунов – орденом Трудового Красного Знамени, а Ужва – орденом Трудовой славы III степени. 
И вот теперь, в мае 1975 года, они неожиданно «встретились» в Остраве. 
Снимок как бы иллюстрировал мысль, которую высказал за дружеским столом остравский прокатчик Ян Ржапек: «О нашей дружбе говорить много не будем, она в наших делах и в наших чувствах». Заинтересовавшее нас фото отражало финал плавки дружбы, которая была проведена три года назад на сталеплавильном заводе. Тут же возникло желание поближе познакомиться с участниками этого интернационального события. 
Разыскать на комбинате Ладислава Шимурду не составляло большого труда. И вот в одном из помещений административного здания комбината сидим с ним, беседуем. Ладислав только что со смены. Темные влажные волосы, внимательный взгляд, сдержанная улыбка. Пареньку было 18, когда в 1958 году он приехал из Восточной Словакии. Профессиональную подготовку получил в техучилище комбината, с годами стал сталеваром, принят кандидатом в члены КПЧ. Женат, двое детей, живет в Гавижове – самом молодом городе республики, который находится в 25 минутах езды от Остравы. 
– Плавку дружбы варил не один я, – рассказывает Ладислав, – следует назвать мастера Йозефа Мацека, начальника смены Владимира Каландра, подручных Влосинского, Маскала, Берглача. Ну, и ваши товарищи – сталевар Борзунов и мастер Бабич. 
Помню, в сталеварской кабине полно народу, мешают работать. Но ничего не поделаешь – плавка дружбы! Такие вещи не часто бывают. Однако все операции прошли нормально, плавку выдали за пять с половиной часов. Налили в ковш 220 тонн стали для трубопрокатного завода. В то время у нас не хватало кислорода. Сейчас сооружается новая кислородная установка. Дела пойдут лучше. Но и без того за последние три года кое-чего достигли: в один час выплавляем на 5 тонн стали больше. 
Бригаде присвоено звание коллектива социалистического труда, все отмечены бронзовыми медалями, боремся за серебряные, награждены знаками «За качество». За пятилетку (к концу 1975 года) выплавили до 40 тысяч тонн стали сверх плана. Борзунов и Бабич мне очень понравились. Отлично работают, настоящие мастера своего дела. Передавайте им большой привет и вот так, по-сталеварски, пожмите руку, – и он, смеясь, на прощание пожимает мне руку. 
Действительно, крепко, по-сталеварски. 
А с Владимиром Борзуновым мы встретились, когда возвратились домой, в Запорожье. Прежде всего он показал чехословацкие газеты «Руде право», «Праце», «Нова свобода», датированные 22 июня 1972 года. Все они поместили снимки и дали информацию о том, как 21 июня на Новой Гуте была проведена плавка дружбы. 
Затем Владимир Петрович рассказал, как это было. 
В июне 1972 года делегация «Запорожстали» посетила металлургические центры ЧССР – Остраву и Кошице. В Остраве и состоялась плавка дружбы. 
– Содругов Шимурду и Мацека до того мы не знали, познакомились у печки, по ходу работы. Чешским языком мы, конечно, не владели, однако хорошо понимали друг друга, сталеварский язык, видимо, во всем мире один и тот же, – рассказывал Борзунов. – Правда, среди нас был и начальник сталеплавильного завода (у них цехи называются заводами) инженер Зденек Бэм, который неплохо знал русский язык. 
С инженером Бэмом мы познакомились раньше. В 1975 году он стал уже заместителем главного инженера комбината. Это сравнительно молодой, энергичный и отлично знающий свое дело человек. Он не раз бывал в Запорожье, изучал технологию и организацию производства и все лучшее стремился тут же применить у себя на комбинате. 
На одной из встреч с нами он увлеченно рассказывал о перспективах развития Новой Гуты в шестой пятилетке (1976-1980 гг.), о реконструкции с помощью СССР коксохимического завода, о строительстве нового двухванного агрегата, более широком применении автоматических систем управления производством. В конечном счете все сводилось к тому, чтобы поднять выплавку стали до 5 миллионов тонн в год, значительно улучшить условия труда металлургов и свести до минимума загрязнение окружающей среды технологическими отходами производства. 
К слову, такие же задачи стоят и перед «Запорожсталью», и он не мог не знать этого, однако запальчиво сказал: 
– Мы все делаем для того, чтобы не отстать от «Запорожстали». 
– С чешскими товарищами, – продолжал Владимир Петрович Борзунов, – было приятно работать. У них в цехе отличные условия, высокая культура производства. Сталевар работает в основном у пульта управления в изолированной кабине. Понравилось и то, что спецовки у них легкие и удобные, к тому же огнестойкие. 
Плавка плавкой, а гости гостями. Поэтому Шимурда и Мацек самые трудные работы стремились брать на себя. Но Борзунов не согласился с таким подходом. Он, как и всегда, привык трудную и ответственную работу выполнять сам. Тут он занял место первого подручного и к моменту выпуска взялся за разделку сталевыпускного отверстия. 
Когда сталь хлынула в ковш, в цех приехали остальные члены делегации, а также директор комбината инженер Вацлав Кошарж. Пожимая руку Борзуиову, он сказал: 
– Таких сталеваров нам бы побольше. Переходи к нам, Владимир Петрович, возьмем с удовольствием. 
– Нет, я придерживаюсь пословицы: в гостях как ни хорошо, а дома лучше, – ответил Борзунов на шутку директора. 
Инженер Вацлав Кошарж близко знает рабочих, сам с 15 лет был рабочим – учеником прокатчика на Витковицком комбинате. И учился, сначала в металлургическом техникуме в Кладно, потом во втузе в Остраве. Республике нужна была своя техническая интеллигенция, и в 1950 году Вацлава посылают на учебу в СССР – в Уральский политехнический институт, который он закончил с отличием. 
А когда пустили первую очередь прокатного завода Нового металлургического комбината в Остраве, его назначили мастером прокатки. Здесь он прошел хорошую школу управления производством. Затем пять лет, до 1970 года, был директором металлургического завода в соседнем с Остравой городе Фридек-Мистек. Благодаря реконструкции и модернизации старый завод превратился в новый. 
А на комбинате в Кунчице он шестой директор, причем директорствует дольше, чем любой из его предшественников. Чтобы представить его хозяйство, достаточно назвать несколько цифр. На комбинате работает свыше 23 тысяч трудящихся, а стоимость готового выпуска продукции составляет 11 миллиардов крон. 
– С Ладиславом Шимурдой, – продолжает Борзунов, – мы скоро подружились, получился неплохой дуэт, вроде не часы, а годы проработали вместе. В знак успешного окончания плавки крепко обнялись и расцеловались. Этот момент и отражает фотография, которую вы видели там. Правда, я не знал, что она помещена на стенде в зале трудовых традиций. 
Владимир Петрович считает, что химические законы при выплавке стали во всем мире одинаковы, а вот отношения между людьми разные. В Чехословакии наши сталевары, точно так же, как и чехословацкие у нас, могут смотреть и изучать все. Нет никаких секретов. А вот в капиталистических странах совсем не то. Сталевар «Запорожстали», Герой Социалистического Труда Иван Антонович Каела как-то побывал в Канаде. Понятно, что его интересовало и сталеплавильное дело, тем более, что их туристская группа была в городе Гамильтоне, где есть металлургический завод. Однако его вопросы остались без ответа. Иван Антонович смог поглядеть только издали на дымящие трубы. 
У Борзунова много друзей. Они часто бывают у него дома, в его светлой трехкомнатной квартире. Она обставлена добротными современными вещами и, кажется, ничем не отличается от тысяч других. И все-таки отличается. Есть вещь, какой нет ни у кого в Запорожье. На одной из стен висит массивный, из литого металла, барельеф двухванного сталеплавильного агрегата. Это подарок товарищей из Остравы – как память о плавке дружбы. 
– А если вообще говорить о дружбе с чехословацкими металлургами, то она ярче любой плавки и ярче тысячи плавок, – сказал в заключение Борзунов и, довольный удачно найденным сравнением, радостно засмеялся. 
 

 

Олександр СТЕШЕНКО 
(1939–2001)
 

* * * 
Вечір висмикує з яворів 
Зелені розмови зелені. 
Наплакують матері солов’ї 
Сліз пелену. 
 
Падають, падають солов'ї 
В нев'янучі болі матері. 
Розплющуються об її 
Надії марні. 
 
Стільки ворушиться ковили 
Чубами синів, що безвісти... 
Що пролісками відцвіли 
Під березнем! 
 
Ходять під вікнами явори, 
Входять у материн полудень, 
В якому чверть віку вона горить 
Чеканням-полум'ям. 
В СВЯТ ВЕЧIР 
Скажу, Маріє, в вечір цей святий, 
Що Богу слава, я ще не голодний. 
Такий прозорий, як і день сьогодні, 
Як ти. 
Хай мимо і літа, і літаки... 
I ти, красуне, пролітай крізь мене. 
Біда і щастя, як і ти, щоденно 
З моєї відцвірінькують руки. 
I ще, Маріє, в вечір цей святий 
Хай Бог простить, якщо недолюбилось, 
А те, що наша зустріч загубилась, 
Не винен я, Маріє, і не ти. 

* * * 
Зацвіли молодим і тривожним 
Теплим цвітом старі дерева. 
Зацвіли. I над брунькою кожною 
Устають, наче діти, слова. 
Що ж ти, мамо, така задумана? 
Може, батько не все сказав... 
Не за пам’яттю, не за Уманню – 
Він під серцем твоїм упав. 
Незабаром вода відкотиться, 
Коли дерево-сум відцвіте, 
I твоя розполохана 
  Хортиця, 
Ой, нікому не скаже про те, 
Як болілося, як журилося, 
Як і лаялось... і жила. 
Хай за Уманню зупинилося. 
Але й тут його досить тепла. 
Буде сонячно, буде блискавка, 
Буде так, хоч на цвинтар іди. 
Хай далеко там буде, чи близько – 
Народи! 
Бо народу ніяк без народу, 
Як без рук твоїх, мамо, мені... 
...Зацвіли молодим на городі 
Білі яблуні в білому сні. 

УКРАЇНI 
Не відгребла, хоч довго весла 
Скрипіли втомлено в пітьмі. 
I ось воскресла! Вже воскресла, 
Як пам'ять матері в мені. 
Нескладно пісня розпочата, 
Так будь же, приспів, молодим. 
Хай безпритульна тиха м'ята 
Мої освячує сади. 
Порвались шлейки, кінь дзвенить... 
Світися в дітях, Україно, 
В яких все пройдене щемить. 

СОНЯЧНИЙ ОСТРIВ 
Втомилося літо. 
На стернях сухих 
Згорати йому до віхол. 
Розхристаний батько 
По хмарах самих 
Гарбою у двір заїхав. 
Соломою сонячно двір заблищав... 
I в шурхоті жовтого степу 
Ламались мільйони 
Легких вудлищат, 
Мільйони пахучих стебел. 
А батько всміхався, 
В долоні плював, 
Й, неначе граючись силою, 
Розтрушені промені скиртував 
Дзвінкими, як липень, вилами. 
В захопленні ми відкривали роти – 
Стояли здивовані осторонь... 
А він у розтопленім сонці ходив, 
Гойдавсь 
На солом’янім острові. 

* * * 
А я ще трохи берегом піду 
I зупинюсь, де дуже круто круча. 
Де сто джмелів на гілочці гудуть, 
Де сто думок надію не замучили. 
 
Подумаєш: дурні оці слова 
Про квітку, що всміхнулась необачно 
У світ нерозполоханих побачень, 
Де безнадія в острів виплива. 
 
Все зацвіте, одсвітиться нехай, 
Але ж я тут, але ж я тут, як лебідь. 
Квітуй же, зоре-зоренько, не ледве – 
Світи батькам, бо завтра буде май! 

ХОРТИЦЯ 
Мені до тебе хочеться, 
Туди, де під автобусом 
Прокручується Хортиця 
Зеленощоким глобусом. 
 
Мені побачить хочеться 
Густу зорю над скелями 
I жолудеву Хортицю 
З козачками веселими. 
 
Побачити, як горнеться 
До неї хвиля з леготом. 
Як горнеться 
До Хортиці 
Дніпро бувалим легінем. 
 
Як над мостом розслаблені 
Вітри шугають з чайками, 
Як вибігають яблуні 
Мене стрічать дівчатками. 
 
I хочеться, 
I хочеться – 
Зупинки не діждатися – 
По дідовій по Хортиці 
В автобусі гойдатися. 
 
Славетна земле хортицька, 
Вишнева, яблунева ти! 
В тобі, мов риба в неводі, 
Душа моя тріпочеться! 
 
...Асфальтом сонце котиться, 
I пружно під автобусом 
Прокручується Хортиця 
Зеленощоким глобусом. 

 

МИ ДОВГО ЙШЛИ 
Ми довго йшли. 
І ось прийшли тепер 
Ділити хату батькову, як диню. 
Не хату, хлопці, 
Справжню господиню, 
Яка з колиски винесла тебе. 
І що тут мовиш, доля не сліпа, 
Вона 
Нас, 
Позолочених батьками, 
Знесла під неба добрими руками, 
Аби в безодню хто із нас не впав. 

* * * 
Що неділя то й весілля 
На селі. 
Б’ють у бубни на весіллі 
Ковалі. 
 
Витрибенькують рибалки: 
Наших знай! 
До тарані, господарко, 
Пива дай! 
 
Хлопці свиснуть та присвиснуть – 
Глянь на них! 
Та очей чомусь не зводять 
З молодих. 
 
Тут і тещі, і свекрухи – 
Всі свої. 
Тут баяни і гармошки – 
Солов'ї. 
 
I чого тільки немає 
На столі!.. 
Що неділя то й весілля 
На селі! 

* * * 
Весну люблю за мускули, 
В яких живуть громи! 
Ви чуєте, як хруснули 
Ключиці у зими: 
I крига кригу крилами 
На берег вигорта, 
Зі щучими ікринками 
Каміння виверта. 
Весну люблю за дерево 
З зіницями бруньок, 
За молоді артерії 
Думок. 
За сплески, 
Що на обрії 
Роняють журавлі, 
За теплу ораторію 
Пробудження землі. 
...Весну люблю 
За мускули, 
В яких живуть громи! 
ГОРIЛА ЯБЛУНЯ... 
Горіла яблуня у вечора в кутку. 
Ще батьківська. 
Горіла, наче Ганді. 
Племінники і син мій дуже раді, 
Що сухостій згорає у садку. 
I яблуня згоріла, як сльоза. 
Сльозина та заполонила вечір. 
I те, що я нікому не сказав, 
Мені лягло на плечі. 
Iду собі. I будь воно неладно... 
Й думки оці, і полум'я в вінку! 
Та трохи сумно, що згорає 
Ганді 
У матері моєї у садку. 

* * * 
  В. А. 
Зачах мій друг, втомився, одзвенів. 
Не чую слова. I не бачу цвіту. 
Подумалось: на золотім коні 
Промчав він за Вільнянщину, за літо. 
Хіба губить таких мені, хіба, 
Хіба вони світили в душу темно? 
Хіба ми з мотоциклом у хлібах 
Спів перепілок слухали даремно? 
Замовк мій друг, 
Як затиха архив 
В бібліотеці давній неохайно. 
...А ти ж у книги в розвідку ходив... 
I так зачах печально. 
Хай слово це удариться об лід 
I, наче я, постукає у двері. 
Ти, певно, друже, вже і повечеряв... 
А ці слова, як крихти на столі. 

ТЕЛЕСИКИ 
  Синові Юрку 

Нарву телесиків, нарву 
Біля рибстану на крижині, 
Де небо світиться ожиною 
I хоче зірочка в траву. 
 
Пливуть крізь диво-далечінь 
Веселі гуси і на крилах, 
Телесик-цвіт, спочинь, спочинь, 
Коли летіти вже несила. 
 
Не хмара то, а так, слюда. 
Не вітер то – пелюстки подих. 
То в білій маєчці вода 
На здичавілім пляжі ходить. 
То – і не хата, і – не тин, 
То крига, що воруше весла. 
То цвіт телесиків і весен, 
Яких втомився я знайти. 
 
Нарву телесиків, нарву 
Біля рибстану на крижині, 
Де не ожина... 
Хоче нині 
Не впасти зірочка в траву. 

ВЧОРА 
А вчора мимо Оля попливла 
I пароплав зітхнув уже далеко, 
Це далі, де стоять мої лелеки, 
I трохи, що ліворуч, від весла. 
...А вчора пароплава й не було. 
Про Олю, що пливла, що мимо – 
Це вигадало мамине село 
Мило. 
Сьогодні в вербах стану на нозі, 
Послухаю, як риба не хлюпоче, 
Де ходиш ти, дитинства любий хлопче, 
В моїй сльозі. 
А вчора Оля... 
Думка не сліпа... 
Та пароплав гойднувся білим боком 
I незабутню пристань облітав 
Неспокоєм. 
А тут – диви! I квіти та іще 
У вікнах біга все держави сонце. 
I думаю. Про що, про що це 
Під березневим виспілим дощем? 
 
Микола ЛИХОДIД 
(1940–1993)
 

* * * 
Уламки скла виносимо на вітер, 
у вечір, в осінь. «Пальців не поріж». 
(Вікно відкрила в небо дощовите, 
і двері – протягом! «Ой, зачини скоріш!..») 
Але зненацька хряснуло громове 
на білі руки скалками й дощем, 
і зойкнуло твого мовчання слово, 
і зайнялось од блискавки плачем. 
Ввімкнули світло. Я сказав: «Нічого». 
I все забулось. Те маленьке зло, 
що цілий день було між нас порогом, 
мов протягом із дому віднесло. 
I ми удвох навколішках збирали 
свого мовчання синьошибе скло. 
А за домами, наче за горами, 
грозою далі, до ярів, гуло. 
I думав я: отак збирають квіти 
біля розлук, осінніх роздоріж... 
Уламки скла виносимо на вітер, 
у вечір, в осінь. «Пальців не поріж». 

* * * 
Назаранці стане при наділі 
березіль. Душа таємно мре. 
Літній сад – мов жінка при надії, 
взавтра, мабуть, зацвітуть морелі. 
Над водою станеш, берегине, 
бідна, мов природа, а проте 
вбогої надієнька не згине, 
зіллям і збожіллям проросте. 
Потерчатко оживе озерне, 
сонце руці й личко опече. 
Мертвовід очиститься од скверни, 
I вода у води потече. 

ПАМ’ЯТI ВАСИЛЯ ЛIСНЯКА 
Дядьку Василю, кобзарю із нашого виднокола, 
наша хлоп'яча сільська любове, 
у ніч листопадну заплакав над вами колос 
і всі зернята – вкраїнське село Вербове. 
А коли понад вами земля задубіла 
і поплив листопад понад нашими чолами, 
то в діда Андрія сорочка біла 
поросла квіточками чорними. 
А в діда Андрія, у вашого батька, 
так і зосталась під зорями хата, без шиферу. 
А ви дивились на неї крізь – гратки, 
крізь вічні Ґ ратки з могильного пригору. 
А там, поза вами, поети й поетики, 
що ви їм назичили щастя підківок, 
йдуть на ваш вогник, скинувши еполетики, 
йдуть з Гуляйпіль та з Білоцерківок. 
I світяться звечора на вашому павітті 
свічки золоті і мідяні окремо, 
і ми записали в граматку своєї пам'яті, 
що вам треба жити, допоки ще ми живемо. 
Бо ви ж незабутні, і зовсім не голосом, 
не галасом, а мовою тихою, вечоровою, 
а ще побратимством з бурштинним колосом 
і з зіркою нашою наддніпровою. 
Ви ж незабутні своїми чистими 
очима, і серцем, і всім до останку, 
а ще думками тими врочистими, 
з якими вдягали свою вишиванку. 
Мені незабутні ви, як людина, 
що чесно жила під сонцем і жалами. 
Мені незабутні ви, наче днина, 
що так і цвіте васильковим кружалом. 

* * * 
Шипшиною позначені плацдарми, 
осколля в коренях – метал, слюда... 
Наш дикий кущ дорідними плодами 
в шибки світличні красно загляда. 
Гляди, і діткам солодко насниться 
терпке оце й колюче деревце. 
Глибокий спокій в кожній насінинці, 
що мовби схована в яйце-райце. 
Даремно мучусь красними словами, 
насправді – ще гарніший рідний кущ. 
Так гілочки вікно розмалювали – 
дивися й годі, марно слів не муч. 
Так злагодою повіва од рути, 
так од шипшини білий світ отерп...… 
Нап'ються дітки чаю без отрути, 
і він їх порятує від аптек. 

СЕСТРИНА СКРИПКА 
Де твоя скрипка, сестро, де вона, 
що нею вигукувала ти демона, 
як білий місяць світив на поріг, 
як ти була на порі? 
Сумно мені, як тому Страдіварі, 
що скрипку проміняно на базарі 
за пучку солі й півпуда жита – 
треба ж було нам жити. 
Треба ж було нам батька ждати, 
коли од станції бігли солдати, 
цілі й нецілі, але живі. 
А нам не діждати ввік. 
Я чув твою рідну скрипку, сестро, 
як мучив її недолугий маестро. 
Вона не твоя, бо вона не плаче... 
О, я не чув її – тільки бачив. 

ПРИЇЗД У БЕРЕЗНI ДОДОМУ 
Все виглядаєш, виглядаєш, 
Фіранку на вікні гойдаєш – 
нема нікого. Неба плин, 
рядок прозорих тополин 
та видно здалеку автобус, 
Та пролетілих птиць клинопис, 
і в осінь скопаний город, 
і древній погріб, наче дот. 
Заходжу з півдня, наче місяць, 
по той бік хат, де зорі мітять 
незримі сльози на вікні, 
й криниця дивиться мені 
ув очі зорями-очима, 
і я – неначе той хлопчина, 
що, посадивши з батьком сад, 
прийшов до матері сказать. 
Прийшов сказать: усе, готово, 
прийшов почути мудре слово 
із заповітом на майбуть 
про те – як вишні зацвітуть, 
щоб не забув прийти додому. 
Я йду раніше. Місяць грому 
ще відгасає між дерев, 
а я вже тут – мов журавель. 

* * * 
Біленький світ, і думаєш про ту 
яружну гору, де вода минає, 
й шипшина спіє на живім плоту 
у березі, коли тебе немає. 
Той берег – наче потойбічний світ, 
не званий ані пеклом, ані раєм. 
Там чути дзвін заліза, мов на схід 
душі старого коваля над гаєм. 
I малюки прекрасні в наготі, 
мов янголи, і жінка з чоловіком 
там по коліна ходять у воді, 
ще не печальні долею і віком. 

КЛЮЧ 
Я ще згадав... Отам коло порога, 
де камінь дикий і троянди кущ, 
ховали ми (не знаю лиш, від кого), 
замкнувши хату, примітивний ключ. 
Його синиця стерегла під осінь, 
тривожно так, немов своє гніздо. 
Він там лежить під каменем і досі, 
чи знає хто... Не знає вже ніхто... 
Ага, згадав... То батькова ще звичка. 
Він так робив. I мати так. I ми. 
Хоч до замка була проста одмичка – 
візьми гвіздок і хату одімкни. 
Ховали ключ. А що, як батько прийде, 
а нас нема... Він під троянду – шасть... 
Лежить той ключ, як золотий добридень, 
від хати ключ, від наших рідних щасть, 
Нехай лежить. Родинна таємниця. 
Хоча давно нема того й замка... 
А восени на камені синиця 
когось гука, гукає, не змовка. 

* * * 
Виходимо косити – і нам ромашок жаль, 
і деревію жаль, виходимо косити. 
Виходим – не косити, а літо-цвіт гасити, 
і мак то там, то там, і дикий мак – як жар. 
А старший каже нам: ну, що за косарі? 
Ставайте і косіть, нехай горить робота. 
Він діло зна своє, він косить як по нотах – 
музичить і коса, й підкошений пирій. 
Між літом і зимою – сіножаттю межа, 
і завтра літо ляже до літа на горище. 
Гори, робото, ще і ти, красо, гори ще – 
і мак то там, то там; і дикий мак – як жар. 

* * * 
На люцерні дівчата любимівські 
ловлять коней шовковим неводом, 
навперейми біжать, навперейми, 
на розпущених косах літають. 
На розпростаних рученьках плавають, 
ловлять сині-пресині гуляйвітри. 
А що руса дівчинонька – то тітка Настя, 
а що чорнобривая – то мати моя. 
Ловлять коней дідових карооких, 
одинадцять їх, полем укоськаних. 
А що дикий Василь – то дядько мій, 
а що красен Хома – то батько мій. 
Ловлять коней дідових, лиходідових, 
тарпанів буйнокрилих, розбіганих... 
Як пішов Хома у кіннотники, 
тільки й слави тії, що Любимівка. 
Тільки й слави тії, що Марієчка 
та лошаток в соломоньці двієчко, 
та ще вмита сльозами вістонька – 
загубився ваш коник безвісті. 

ДЖЕРЕЛА 
Там, де пробиваються джерела 
мудрих слів, пісень і добрих діл, 
ходить мати, часом невесела, 
хоч прозоро й весело навкіл. 
Повертаймось до її любові, 
у якій живі усі дива. 
I спливуть, як зорі вечорові, 
в наше небо матері слова. 
Ті, що стали нашими од роду 
й не згоріли в жодному вогні. 
I спливуть, як лебеді на воду, 
нам на пам'ять матері пісні. 
Ті, з яких народжуються діти, 
ті, що мов початок джерела. 
О, якби вам знов помолодіти 
в нашій праці, матері діла! 
Там, де пробиваються джерела 
мудрих слів, пісень і добрих діл, 
ходить мати, часом невесела, 
хоч прозоро й весело навкіл. 

* * * 
А все одно повернуться мелодії 
мої, започатковані в степу, — 
під небом, де хмарини, ніби лодії, 
під вітром на янтарному току. 
Той клин землі глухий, немов Бетховен, 
не чув нічого, крім душі в собі, — 
то наче марево у вибалку рухоме, 
ледь-ледь розгадане єство степів. 
Ах, що казати! Поле повоєнне, 
сліди приорані — чорноземля і тік. 
Але в душі, невже в душі таємне? 
Невже мій сонях знов не єретик? 
Горить коло криниці. Знизу полум’я. 
Згоряє те, що ближче до води. 
Мелодія казкова: чую оленя, 
котрий біжить-летить — самі сліди. 
А потім тихо. Жайворон, завмерши, 
зненацька пада на гарячий спів... 
Згоряє лист, що народився першим, 
для марева степів, мелодії степів. 

ТIНЬ СОЛОВ’Я 
Йдемо крізь сад, крізь сонце у зеніті, 
встає у небо сад з порожнім куренем. 
Пора прощання птиць, пора листкам дзвеніти, 
летить в криницю, світиться пармен. 
Прощай, кринице, з зорями на денці, 
прощай, пропахла яблуком вода. 
Синиччин сум, відра останній дзенькіт, 
і круглий обрій птицю вигляда. 
Заходимо в величний день любові, 
в осінню тиш, в трикляту благодать. 
В кленовий день скриплять мости дубові, 
на них прощатись нам і виглядать. 
Тривожна мить очей, чуттів, звучання, руху – 
і світ сія сильніш, на всі сонця сія. 
Любові яблуко кладу тобі на руку, 
червонобоке, з тінню солов'я. 

МАТИ ЙДЕ У САДУ 
Мати йде у саду, мати в білому платті, 
ми не звикли до білого на матерях, 
відтоді як батьки полягали спати 
в чорних землях і в чорних морях. 
Мати йде у саду, чорні віти прозоряться, 
там, де мати іде, серед ночі іде вдова, 
Двадцять п'ять уже літ молодиця, горлиця, 
тільки ж сива у матері голова. 
Мати йде у саду. 
 Мов рентгеном, дерева просвічені, 
щоб виднілася мати крізь мільярди листин. 
У зеніті любові батьки наші стали вічні 
і у вічність послали написані нам листи. 
Мати йде у саду, і зірки, мов сніжини лапаті, 
синьо меркнуть на материному сліду. 
Вранці сад зацвіте, і мати у чорному платті 
крізь дерева виднітиметься в саду. 
 
 

Виктор ЛЫКОВ 
(1930–1993) 

ЧАЙКА-ХОХОТУНЬЯ 
Море, прикрытое синеватой дымкой предвечерних сумерек, необозримой гладью распласталось у наших ног. Мы стоим на берегу и молчим. Глаза Инги устремлены в прозрачную даль, туда, где невесомый купол неба сливается с темноватой водой. В застывшей фигуре девушки томительное ожидание и непонятная мне отчужденность. Я перевожу взгляд на море и до боли в глазах всматриваюсь в него, стараясь понять, что же необыкновенного увидела в нем Инга? Вокруг все привычное и знакомое. Недалеко от берега мягко покачивается на волнах моя фелюга. Чуть дальше, едва заметными светлячками, теплятся огни идущего к берегу судна. Над нашими головами проносится чайка-хохотунья. 
– Ха! Ха! Ха! Ха!.. – отрывисто и звонко вскрикивает она. И ее крик походит на истерический смех. Инга вздрагивает, недовольно бросает: 
– Какая противная птица! 
– И вовсе нет! –возражаю я. – Есть легенда, что после смерти моряка его душа превращается в чайку. 
– Я уже вышла из возраста, когда верят бабушкиным сказкам! – обрывает меня Инга. 
Шаловливая волна с ворчаньем накатывается на песок и норовит лизнуть туфли Инги. Инга торопливо отступает. Чуть шевельнув округлыми плечами, говорит: 
– Сентябрь, а уже проxладно. Совсем как у нас в Москве. 
Инга родилась и выросла в нашем поселке, но вот уже год, как она учится в столице и считает себя заправской москвичкой. Мне немножко стыдно и завидно. За свои девятнадцать лет мне ни разу не приходилось бывать дальше Рыбацкого. Если, конечно, не считать коротких выходов в море. 
Быстро темнеет. Тени от прибрежкых обрывов густеют, наливаются чернотой. 
– Пойдем? – коротко бросает мне Инга и направляется к поселку. Я понуро шагаю за ней. 
Как изменилась за этот год Инга. В детстве мы были ближе друг другу. Еще когда мы учились в школе, все старшеклассники не могли равнодушно проходить возле нее. Меня это злило, а она только снисходительно посмеивалась. Почему-то из всех она отличала только меня и Костю Захарова. Впрочем, Костей гордилась вся школа. Он был чемпионом по боксу, метанию копья и еще по каким-то видам спорта. Я спортом никогда не интересовался. Нельзя же, на самом деле, называть спортом плавание, если ты вырос возле моря и треть своей жизни провел в воде. 
Узкой тропкой мы взбираемся на высокий холм. Справа неясно угадывается отвесная стена, обращенная к морю и изрезанная глубокими трещинами. Инга останавливается и задумчиво говорит: 
– Когда я была маленькой, всегда боялась этого места. Как-то Костя Захаров пытался взобраться на холм по этой стене и не смог. Понимаешь, даже он не смог! 
Инга умолкает и опять смотрит на море. Огни сейнера уже совсем близко. Дует моряна, и я хорошо слышу приглушенный расстоянием гул судового двигателя. Всем сердцем я ощущаю радость людей, возвращающихся домой. Позади у них много дней напряженного труда. Каждого кто-то ждет на берегу. 
Вдруг до меня доходит смысл сказанного Ингой. Странно, когда же она приходила к обрыву с Костей? Ведь я никогда не видел их вдвоем. Наоборот, если нам и приходилось проводить время втроем, то Инга больше обращала внимания на меня, чем на Костю. Помнится, именно в эти часы она была особенно ласкова со мной. Это злило Костю и•веселило девушку. 
– А ты смог бы взобраться на холм вот там? – Инга указывает мне на обрыв. Несколько секунд я смотрю на почти отвесную стену, потом перевожу взгляд на гибкую фигуру девушки, белеющую в темноте южного вечера, вижу загадочный блеск ее глаз и, не задумываясь, отвечаю: 
– Конечно! 
– Храбришься? – недоверчиво смотрит она на меня. 
Я молча прыгаю с тропки и направляюсь к обрыву. Подумаешь, Костя Захаров! Сколько раз он уже встречается на моей дороге... Его портрет режет мне глаза на колхозной доске почета, улыбается с газетных страниц, по радио я тоже слышу его фамилию. Он неплохой рыбак, но я не хотел бы работать вместе с ним даже юнгой. Страсть не люблю, когда люди начинают задирать нос только потому, что их выдвинули на руководящую работу. 
Вот и начало обрыва. Мои ноги по щиколотку утопают в мягкой, податливой массе. Придерживаясь руками за редкие кусты полыни, я начинаю подниматься на холм. Метр... и еще метр. Белым пятном угадывается на тропке Инга. 
Звонкий вой судовой сирены доносится до моего слуха. Я сразу узнаю его. Так может гудеть только «Выдра», новый сейнер Кости Захарова. Я делаю одно неверное движение, и ноги мои скользят по высушенной солнцем глине. Я качусь вниз и у подножья почти по пояс зарываюсь в рыжеватую пыльцу. 
А сирена гудит еще и еще раз. Значит, Костя привез не меньше тридцати центнеров рыбы. У него своеобразная манера сообщать о своем улове. 
Я отплевываюсь и опять лезу наверх. 
– Саша! – громко кричит мне Инга. – Немедленно возвращайся. Мне надоело ждать! 
Трижды я стараюсь взобраться на холм и столько же раз скатываюсь. Какой-то бесенок сидит у меня в душе и не разрешает вернуться на тропку. И все же мне приходится сделать это. Инги на холме уже нет. Может быть, это и к лучшему? Сейчас мне стыдно смотреть ей в глаза. Я иду домой и нарочно делаю круг, чтобы не проходить возле дома, в котором живет Инга. 
Увидев меня, ахает мать. Ножницами она обрезает лоскуты кожи на моей спине и смазывает йодом ранки. 
– Когда уж ты утихомиришься? – тяжело вздыхает она. – Судном командуешь, а никакой степенности. Вот хоть бы с Кости пример брал.… Чего завертелся? А то не посмотрю, что ты шкипер, сниму ремень и отшлепаю! 
Утром я прихожу на фелюгу. Наш моторист, Мишка Скориков, первый в поселке драчун и забияка, подозрительно косится на мои исцарапанные руки, потом спрашивает: 
– Никак дрался вчера? 
– Было дело! – неохотно отвечаю я. 
– А с кем? 
– Не знаю. Ночью напали... 
– Везет же людям! – с сожалением вздыхает Мишка, – А тут хоть пропади! – Он лезет в моторное отделение и начинает готовить к пуску двигатель. 
На фелюге нас двое. Я – старшина, или, как по старинке называет меня мать, шкипер. 
Мишка – моторист. По опыту я знаю, что пройдет не меньше десяти минут, пока Мишка запустит «двадцатку», как по числу лошадиных сил называют наш двигатель. От нечего делать я беру в руки бинокль и начинаю рассматривать море. Окуляры скользят по зеленоватой воде, изборожденной рябью морщин, выхватывают стоящие на рейде суда. И вдруг сердце мое начинает стучать часто-часто, словно от быстрого бега. Увеличенная оптикой совсем рядом, кажется, протяни только руку и достанешь, покачивается на воде шлюпка. В ней двое. Мне хорошо видно улыбающееся лицо Инги и широкую спину парня, сидящего за веслами. 
«Интересно, с кем это она?» 
Из моторного отделения вылазит Мишка. 
– Пускать? – лаконично спрашивает он. 
Я молча киваю. 
Заработал двигатель. Мелко задрожала под ногами палуба нашего суденышка. Вытирая руки масляной ветошью, Мишка громко, стараясь перекрыть гул мотора, что-то говорит мне, но смысл его слов мне не ясен. До боли в руках я сжимаю бинокль. Вот Инга, зачерпнув пригоршню воды, шутливо обрыгзгивает парня. Тот на секунду оборачивается, и... я узнаю Костю. 
– Ладно, мы еще посмотрим! – угрожающе тяну я. 
– Чего тут смотреть? – радостно подхватывает Мишка. – Раньше люди туда парусниками бегали. Неужели мы на моторе забоимся? 
– Куда? – удивленно смотрю я на моториста. Лицо его принимает такое выражение, точно ему за шиворот вылили ушат ледяной воды. 
– Как куда?.. На Волчью банку! 
– Куда, куда?.. – переспрашиваю я. Мишка вспыхивает и убежденно произносит: 
– Рехнулся! Я же тебе полчаса про дело толковал, а ты ничего не понял! 
...Домой мы возвращаемся на вторые сутки. Я неторопливо швартуюсь к причалу, и мы начинаем сдавать свой улов – четыре плетеных корзины рыбы. Работающие в цеху девушки прыскают в кулаки. Мне обидно и хочется объяснить им, что осенью у берега больше не поймаешь, а идти на глубинный лов в нашей скорлупе нельзя, но... язык вдруг прилипает у меня к гортани: с моря доносится знакомое завывание сирены. Мастер торопливо сует мне квитанцию на сданную рыбу и говорит: 
– Поторапливайся, Григорьев, освобождай причал! – Не обращая на меня больше никакого внимания, словно меня и не было здесь, он кричит работницам: – Девчата, гоните весь порожняк на причал, Захаров идет! 
Прикусив губу, я отдаю швартовы и прыгаю на палубу фелюги. 
– Сколько? – спрашивает у меня Мишка. 
– Сто двадцать килограммов. 
– На газированную водичку заработали! 
– Кончай болтать, пускай машину! – одергиваю я его. Он косится на меня, криво улыбается и ныряет в моторное отделение. 
Вечером я иду к обрыву. Несколько попыток взобраться на холм опять заканчивается неудачей. 
Ночевать я отправляюсь на фелюгу. В таком виде не хочется показываться на глаза матери. 
Перед тем, как идти на судно, я бесцельно – так мне кажется – брожу улицами поселка. Ветер бросает в лицо колючие слезинки брызг. Накатываясь на берег, грозно шумят волны. 
Несколько раз я прохожу мимо дома Инги, но в окнах темнота. Пора и мне спать. Я направляюсь к причалу, возле которого привязана наша шлюпка. Несмотря на поздний вечер, на берегу еще полно народа. Здесь и курортники, и наши, поселковые. То и дело натыкаешься на парочки, слышишь взволнованные шепотки. Берег нам заменяет парк. 
Внезапно до моего слуха доносится знакомый голос: 
– Мне не верится, что я выросла среди этих людей. Понимаете, Вадим Петрович, все они какие-то примитивные. У них ограниченное понятие о жизни, а на языке – только рыба, путина, нерест. Нет, такая жизнь не для меня! – Инга нервно смеется, и смех ее похож на хохот чайки, проглотившей добычу. 
«Ты врешь! – хочется крикнуть мне. – Что ты знаешь о нашей жизни?» – Сцепив зубы, я сдерживаю этот крик. Кому он нужен…. Ноги сами несут меня в поселок. 
Что есть силы я тарабаню в дверь Мишкиного дома. Моторист появляется на пороге, смотрит на меня и с готовностью засучивает рукава. 
– Драка? –с надеждой спрашивает он. 
– Пошел ты к черту со своими драками! – кричу я ему. – Собирайся и пойдем в море! 
– Куда? 
– На Волчью балку! 
– Это дело! 
Мишка ныряет в темный коридор. Через несколько минут мы уже шагаем к причалу по притихшим улицам поселка. 
Два дня мы обрабатываем сетные порядки в районе Волчьей банки, а к вечеру третьего возвращаемся домой. Я швартую фелюгу к причалу и не тороплюсь открывать трюм. Опять посмеиваются в кулаки девушки, и небрежным тоном задает свой вопрос мастер: 
– Сколько корзин вам нужно? 
– Сотню хватит! – спокойно отвечаю я. 
– Ну и шутник ты, Сашка! – улыбается мастер. 
Не обращая на него внимания, я сдергиваю брезент с трюма. У мастера от удивления расширяются глаза. 
– Ого!.. А я думал ты шутишь. 
Вечером я иду к обрыву. На тропке мы встречаемся с Ингой. Впрочем, она не видит меня. Ее внимание устремлено на стену, по которой карабкается фигура незнакомого мне парня. Я мучительно раздумываю, как мне быть: уйти или поздороваться с девушкой? 
Мне не приходится делать ни того, ни другого. Парень, нелепо взмахнув руками, срывается и летит вниз. Стряхивая с брюк глину, он подходит к Инге и говорит: 
– Вероятно, сегодня я не в форме. 
– Ничего, Вадим Петрович, в следующий раз,… – Инга подает парню руку, и они вдвоем уходят к берегу моря. Несколько секунд я молча гляжу в их спины, потом решительно направляюсь к обрыву. 
Ноги мои уже привыкли чувствовать малейшие неровности почвы. Шаг... и еще шаг… и еще один. Ещё бы одолеть какой-то метр... полметра…, несколько сантиметров. Я хватаюсь пальцами за кромку глинистой стены, выжимаюсь на руках – и я на холме. Горизонт податливо отступает перед моими глазами. Где-то далеко внизу смутно чернеют две маленькие фигурки. Кажется, они обнялись. Какое мне до них дело? 
– О-го-го-го-го-го!.. – что есть силы ору я. Мирно отдыхающие чайки испуганно шарахаются в небо. 
– Го-го-го!.. – отвечает мне море. 
– Хи! Хи! Хи!… Хи-хи-хи-хи!.. – кружась над моей головой, самодовольно и резко вскрикивает хохотунья. 
Глупая птица! И легенда о тебе глупая. Душа моряка не может быть такой пустой, смеющейся над родным морем, где много рыбы.… 
 

Василь МОРУГА 
(1947–1989) 

СЕСТРА 
Знайомтесь, друзі, це – моя сестра. 
Отут вона завжди гостей стрічає, 
Отут сумує літніми ночами 
I вдень вітри у пелену збира. 
Робота в неї ніби й неважка, 
Та спробуй день у день безперестанку. 
Вона ж у мене з пелюшок селянка: 
Ви чуєте – шорстка її рука. 
Ну, що ж, сестрице, свіжу тінь стели. 
Присядь до нас. 
Ти, певне, притомилась?.. 
Одна біда – що бігать не навчилась, 
А так ми з нею дружними росли. 
Було, на кашку галасливий люд 
Збирався тут – і дітвора, і бджоли. 
Ми в піжмурки застукувались тут, 
А «в третього» – вона ставала в коло. 
М'яча вона не буцала: дівчатко – 
Стань у ворота чи тримай портфель, 
Давала нишком гілку на рогатку. 
– Але, – шептала, – пташеня не встрель. – 
А що уже по батькові росла, 
То всі сусіди в нас її жаліли. 
I платтячко щороку – жовте з білим – 
Їй дарувала молода весна. 
Так і живе: без шуму та пригод. 
Привітна. Тільки трохи мовчкувата. 
Мабуть, і нині думає про тата. 
А я? – так я ж і не застав його. 
Він тільки-тільки перейшов бої, 
А навесні вкопав у землю тичку... 
Акація ота – моя сестричка 
По батькові. 
То ж він садив її. 

НЕЛЬОТНА ПОГОДА 
  Геннадію 

Не повезло... Не піднесло, точніше. 
Так поспішав – і маєш! Як назло... 
Летючу хмару тополина ріже – 
Не розітне ніяк... 
  Не повезло! 
Таке. I на політ надії марні – 
Розхнябило небесні путівці. 
Раптовою негодою в кав'ярні 
Нас чіпко пристебнуло до стільців. 
Ну що ж, гаразд. 
  Коли така накладка, 
То приземляймось, друже мій, коли... 
Накошені на лузі буднів згадки, 
Напевне, вже злягатись почали. 
Давай усі бентеги переглянем, 
Усі відради наші – на загал, – 
Якщо уже негода відвела нам 
Такий непередбачений привал. 
Ти говори. Це слово небайдуже 
Посіяло в мені таке тепло – 
Ти ж чуєш: розгодинюється, друже! 
Коли б іще нам так «не повезло»! 
ДОВIРА 
Ця іграшка, простягнута допіру 
Маленьким незнайомцем – 
  не втаю, – 
Була мені сьогодні за довіру, 
За чисту віру в доброту мою. 
Себе самого оцінити важко: 
Чогось добився у дрібних ділах – 
Ледь не герой. 
  А допустив промашку – 
I ти – ніщо 
  в своїх-таки очах. 
Коли ж бо на одному й тому крузі 
Замішані і лагідність, і лють: 
Не зміг чогось, не встиг – 
  і навіть друзі, 
Буває, не завжди тебе збагнуть. 
Коли ж бо бачиш: 
 цей стріляє в спину, 
I знаєш сам, яка йому ціна. 
Його ж оцінку носиш, 
  мов провину, 
Хоча й з-за рогу пущена вона. 
Який ти справді, думаєш, який ти 
У впертості своєї правоти?.. 
Одне – із добротою в серці вийти, 
А інше – крізь життя її нести. 
...Не можу сам судити, як і скільки 
Доніс її у зрілі дні свої. 
Якби хлопчак і допустив помилку, 
Я прагнутиму виправить її. 

ОТI ЛIТА 
Оті літа, що я тобі віддав, – 
Розкуті, незатінені, бурхливі, – 
Пройшли і зникли, як по добрій зливі 
Зникає неприкаяна вода. 
А по заплавах вечорових трав, 
Розмивши наших пожадань причали, 
Назустріч їм розбурхано промчали 
Літа, які я в тебе відібрав. 
Їм злитись би у море, ніжне й тепле, 
Та трішки розминулись, далебі, 
Оті літа, що я забрав у тебе, 
I ті літа, котрі віддав тобі. 

МАЛА ЛЮДИНА 
В дитині я люблю людину 
В її невизорілі дні. 
I у провині безневинну, 
Нелживу – навіть у брехні. 
Вона, беззахисна, відкрита, 
Безжальна й ніжна до плачу, 
Можливо, більше учить жити, 
Ніж я її собою вчу. 
Нехай вона такою буде, 
Якою в світ оцей прийшла; 
Нехай страшна печать іуди 
Не осквернить її чола. 
Нехай, пройшовши навіть драми, 
Не знавши горя і нещасть, 
Цей світ пречистими руками 
Вона й нащадкам передасть. 
Щоб до останньої хвилини 
Без самовтіхи чи химер 
В людині я любив дитину 
Такою, як люблю тепер. 

КРЕВНIСТЬ 
В похмурий вечір, зітканий із диму, 
Самотності і мли, де в'язне сміх, 
Малятам скучно з мамами своїми 
В напівпорожніх сквериках німих. 
I крутяться, вишукують малята, 
Щоб хтось розважив їх, од мам повів: 
Iз ними ж ніяк навіть погасати, 
А погойдатись – то вже й поготів. 
Отут, не вдома, у розкутім світі, 
Здаються зайві няні й сторожі. 
I вередують, капризують діти, 
I мами їм – заледве не чужі. 
Вони ні в чому з мамами не згодні. 
I не ріднить ніщо їх зараз. Втім, 
Їх кров колись прив'яже. Та сьогодні 
Ще кров нічого не говорить їм... 

БАЛАДА ПРО САМОТНЬОГО МАНДРIВНИКА 
Він рано вийшов. 
  Щойно цвітом синім 
Ранкове поле мрії розцвіло – 
Його неждано-ніжним жебонінням 
Повабило привітне джерело. 
Дзвінке, воно текло собі помалу 
I чарувало, й радувало світ. 
Там у теплі горбочки вимлівали, 
Лужок темнів, мов чорний оксамит. 
Воно співало пісню незнайому – 
Мотив його незайманих степів – 
Так любо, що, розніжений, у ньому 
Він ще неспраглу спрагу притопив. 
Але його чекали крутосхили, 
Воно ж убік долиною текло... 
Він далі йшов. 
  I мирно жебоніло 
Услід йому печальне джерело. 
Він приставав, бувало, у поході, 
Та знову й знову доганяв мету. 
Траплялися йому й солоні води – 
Він потім довго чув їх гіркоту. 
Та в інших їхню гіркоту полинну 
Змивав – і забував у вирі справ. 
У жодне з них він каменя не кинув 
I жодного із них не потоптав. 
Втім, і вони видзвонювали в тиші, 
Про доброту і втіху, не про зло, 
Бо все-таки те, перше, найчистіше, 
Не замовкало в ньому джерело. 
...Кохані друзі й недруги кохані – 
Хай не скує серця вам злості лід! – 
Як я колись розтану у тумані, 
Отак і ви прожебоніть услід... 

НА ПОВОРОТI 
Тієї ночі я прокинувсь рано, 
Хоча які там сни – бентежна ніч! 
Нова земля з осілого туману 
Неспішно піднімалася навстріч. 
На затяжних, розлогих поворотах 
Сільце якесь одкрилося здаля: 
Здавалось, ремінцем припнутий потяг 
Все на одному місці кружеля. 
Крутилось поле в голубій мережці – 
Волошки цвіт, рідкий петрів батіг. 
Чорнявий хлопчик довго біг по стежці – 
Немовби через півпланети біг. 
Це де було, а все було – як дома, 
Аж до тієї стежки під селом. 
Земля, така незнана – і знайома, 
Поволі оберталася за склом: 
Криничка, річка, верби нахололі, 
Заблуканий в лужку сумирний стіг... 
Так довго-довго хлопчик біг у полі, 
Немов через моє минуле біг. 
Немов такі прокинулися дзвони, 
Що вже й не знати, ким був я в ту мить: 
Чи пасажиром за вікном вагонним, 
Чи хлопчаком, що в тих полях біжить. 

ПАДIННЯ 
То хто ж упав? 
(Чи, може, знову – я? – 
У пам'яті дорога кострубата.) 
Коліна збивши, похапцем хлоп'я 
Обсмикує куценькі штаненята. 
То хто ж це прісним сміхом погасив 
Пекучість настовбурченого бруку? 
...А жалісливі материнські руки 
Над болем – як магнітні полюси. 
Як береги тепла і доброти, 
В гіркій сльозі тремкі, пливуть навпроти. 
Що власну течію перебороти – 
Їх майже неможливо обійти. 
Лиш не тепер! 
(Нехай колись – рубець...) 
Холоші – вниз. 
(Який болючий камінь!) 
...I все життя ми тішимо себе, 
Що наших серць не бачать наші мами. 

ЗАМIСТЬ ЛИСТА 
Як там дома? 
  Як тобі жилося? 
(Так неладно й дивно: дома – там!) 
Кажеш, заздриш ти моїй дорозі, 
Цим її маленьким відкриттям? 
Трохи знані, трішки екзотичні, 
Чимось дивні, часом – як свої, – 
Справді, гарні ці краї незвичні, 
Як і всі небачені краї. 
Так, дорога вабить і вражає 
Всім новим, що бачиш навкруги. 
Та найбільше тим, що навертає 
Зір душі на рідні береги; 
Тим, що світ сприйнявши через нього, 
Мовби через дивний об'єктив, 
Бачиш відблиск щирозолотого 
У речах, якими просто жив. 
Кажеш, заздриш? 
  Поміж дивовижі 
Я тобі – з мандрівки – заздрю теж: 
Отому, що ти ці кілька тижнів 
З рідною землею проживеш. 

ДИТЯЧИЙ ГОЛОС 
Прозоре надвечір'я. 
  Над рікою, 
Над луками, повитими димами, 
Летить, не знати з далини якої, 
Розлогий, наче вічність, поклик: 
– Мамо-о-о! 
Є щось у ньому любляче-тривожне, 
А ще – наївне, ніжно-хитрувате: 
Отак немов і пустувати можна, 
I трохи лячно справді заблукати. 
Рожеві тіні, мов космічні мажі, 
Везуть нам завтра, чисте і безхмарне. 
Малюється у звичному пейзажі 
Щось більше, аніж просто планетарне. 
I в гомоні, який завис навколо, 
Відбитий небом, чутно таємниче: 
Здається, той земний дитячий голос 
Через віки на цілий всесвіт кличе. 
...Пливи, плането, путівцем щасливим, 
Хай лине, лине, лине під зірками, 
Як твій пароль, – не розпачем, а співом, – 
Бентежне і лукаво-ніжне: 
– Мамо-о-! 

БАЛАДА ПРО ХМАРИНКУ 
Пливла розкошлана хмаринка, 
Та й прихилилася до стріх... 
Колись одна весела жінка 
Переступила цей поріг. 
Ось-ось би мала прозвучати 
Над літом нотка вічова... 
За півдорогою – початок 
Прихід раптовий віщував. 
Збиралося дощем розлогим 
Омитись поле, а проте... 
Здавалося: за тим порогом 
Віднині радість зацвіте. 
Але ж була ота хмаринка 
Така рожева і мала... 
Але, мабуть, весела жінка 
В той дім чогось не донесла. 
По ній лиш райдуги маєві 
Та ще хіба легенька мла... 
Та жінка, що була моєю, 
Моєю зроду не була. 

СПIВАЄ ЖIНКА... 
В тій круговерті є терпка хвилинка, 
Яка затьмила всі, либонь, дива: 
Веде сумної сивокоса жінка – 
I не збагнути: тужить чи співа. 
Хто жінка ця? 
 Чому вона ридає 
Далеким сумом відболілих слів, 
Розквітлу тут журбу переплавляє 
У нетутешній півзабутий спів? 
Хоча коли у світі навіженім 
Чиясь печаль була пісням чужа?.. 
Співає Женя чи голосить Дженні? – 
Між двох імен пливе одна душа. 
Та що – імен! До чого тут імення! – 
Між двох земель! 
Але своя ж – яка: 
Оця, велика, чи тієї... жменя 
Iз батьківського, з того капшучка? 
Раз батьківська, то, мабуть, батьківщинна. 
Чи все ж оця – 
I щедра, й непроста, 
Що вже прикрила чоловіка й сина, 
Що важко так до неї прироста?.. 
 
 
Володимир ЧУБЕНКО 
(1927 –2006) 

КОЗАЧЕНЬКИ 
Годi нам голубить 
Люльки i кресала. 
Годi “оселедцi” 
Нiжити в теплi! 
То ж сiдлайте, хлопцi, 
Вороних i чалих... 
Конi – нашi крила, 
Подруги – шаблi! 

Приспiв: 
Козаченьки-соколи ви мої! 
Шаблi вашi цокають 
Про бої. 
Вас голубить травонька-ковила, 
Не померкне славонька, що була! 

Жаль, що вас на Сiчi 
Не було, дiвчата! 
Без дiвчат ой сумно 
Козакам було!.. 
Та з’являлись в селах 
Звiдкись козачата 
I просили зразу 
Шаблю i сiдло. 

Приспiв. 

Подвиги козацькi – 
Пiсня, а не казка! 
Не змiлiє пам’ять 
У Днiпра-рiки. 
Є у нас козацька 
Бойова закваска: 
Там, де Україна – 
Там i козаки! 

Приспiв. 

 

СПIВОЧА КРАСА УКРАЇНИ 
Чудових пiсень замовляють багато 
На радiо й телеекран. 
Кому “Чорнобривцiв насiяла мати...”, 
Кому “На долину туман...” 
Вiд пошти ранкової свiт потеплiша, 
Нуртує бадьорiстю кров, 
Коли проспiває тобi Повалiйша, 
Чи душу зачепить Зiбров. 
Захочеться вам приголубить гiтару 
I скласти лiричний куплет, 
Коли подарує Софiя Ротару 
“Червоної рути” букет. 
I доброго настрою в нас прибуває, 
I стiни палацу тiснi, 
Коли Анатолiй Сердюк заспiває 
Свої несердитi пiснi. 
Згадаймо вiйну... 
Й той цiлющий ковточок – 
Вiн цвiтом на душу осiв – 
Шульженковський 
“Синенький скромный платочек”, 
Що грiє й тепер дiдусiв. 
Почую ж коли Петрусенко Оксану: 
“Ой, мамо!..”, чи “Гандзю” палку... 
То хочеться Богу спiвати “Осанну”, 
Що дав нам спiвачку таку... 
Буває: вiтриська сади продувають 
I паростки гнуть молодi... 
А птахи щебечуть, а птахи спiвають... – 
I легше на серцi тодi. 
Сьогоднi тримають наш свiт, 
  мов атланти, 
Не аси сесiйних речей, 
А нашi прекраснi спiвочi таланти 
В прожекторах вдячних очей. 
Пiснi українськi ми слухаєм радо 
I кращого в свiтi не знаєм параду! 
Бажаю Наталцi, Русланi, Людмилi, 
Iринам, i Аллi i Нiнi: 
Хай пiсня дає їм наснагу i крила 
Й спiвочу красу Українi! 

 

ЗАПОРIЗЬКI КОЗАЧКИ 
(жартівлива пісня) 

Ой, не вірте в отакі 
Плітки чоловічі: 
Що жінок у козаків 
Не було на Січі! 
Замість жінки в них були 
Шаблі і гармати... 
Не гармати ж у стволи 
Хлопцям цілувати!? 

Приспiв: 
Ой, не вірте в ті байки. 
То – пусті балачки: 
Раз були козаки, 
То були й козачки! 
Щоб не мав козак жони, 
Знав лиш бій та гульби – 
Де б взялись тоді сини 
У Тараса Бульби? 
З січових іще років, 
Дорогі землячки, 
Роблять справжніх козаків 
З парубків козачки. 

Приспiв. 

І у наші роки, 
Тільки придивися: 
Запорізькі козаки 
Не перевелися. 
Сіють хліб, метал дають, 
З неба далеченькі 
Зірочки нам дістають 
Наші козаченьки. 

Приспiв. 

То ж не вірте в ті байки, 
То – пусті балачки: 
Є у нас козаки. 
Є в нас і козачки! 

 

ВИШИВАНКА 
Ой, ішла по вулиці 
Рано-вранці 
Мила україночка 
В вишиванці. 
Засліпили радісні 
Ті мережки. 
Розгойдали серденько 
Дві сережки. 
— Ой, дозволь, дівчинонько, 
Запитати: 
Чи матуся вишила, 
Чи сама ти?.. 
Васильками глянула, 
Червоніє: 
— Я... Але матусенька — 
Краще вміє!.. 
У кохання першого 
На світанку 
Я несу в очах твою 
Вишиванку... 
Виший, моє серденько. 
Виший, люба. 
Рушника щасливого 
Нам до шлюбу! 
ОСIННIЙ РОМАНС 
Ой, пробігло літо швидко, 
Заховало слід в росу... 
Павутинка — біла нитка — 
Заплелась в твою косу. 
Журавлі в осіннім небі 
Тануть, тануть вдалині... 
А сонця в очах серпневі 
Все світитимуть мені. 
І в мороз дзвінковим сміхом  
Гіркоту з душі зметуть... 
Як прекрасно, шо й під снігом  
Ніжні проліски цвітуть! 

 

АРГУМЕНТИ 
(жарт)
 
Мрiя в Галi i у Нати 
За кордоном побувати. 
Разом вiзи здобували 
I валiзи пакували... 
Та путiвка (от вам кома!) 
В цех одна прийшла з завкому. 
Майстер вiдповiдь готовить: 
Як однiй з дiвчат вiдмовить? 
Обiйтись щоб без “шкандалю” 
Вговорю не їхать Галю... 
I почав страхати дiвку: 
– Не бери таку путiвку! 
I не їдь в цi закордони: 
Дикi там у них закони. 
Вийдеш ти на їхнi стрiти – 
Може тип якийсь зустрiти, 
Обiйняти принародно 
Й потягти куди завгодно! 
Вiн там довго не балака, 
Заштовхне до “Кадиллака”. 
В декольте, де он гачечок, 
Встромить доларiв пучечок... 
Зацiлує i з Ґ валтує, 
I нiхто не порятує!.. 
– Скiльки можна нас дурити? – 
Дiвка отвiча на те, – 
Ви, Петровичу, завжди так: 
Тiльки обiщаєте! 

ТО ПОВЗЕ, ТО ЛЕТИТЬ... 
Гриць зітха: 
– Коли я в школі – 
Час вже ж так повзе поволі!.. 
А коли канікули – 
І поїсти ніколи! 
 
 
Марк ШЕВЕЛЕВ 
(1940 г. р.) 

МЕЖЕВАЯ 
Оживает сердце, оживает, 
Может быть, лекарство помогло... 
Улица приснилась Межевая, 
Переулки детства моего. 
 
Там песок горячий и текучий, 
Тополя шумят со всех сторон, 
Там поет о счастье неминучем 
Добрый довоенный патефон. 
 
Там в июле варится варенье, 
Мяч стреляет брызгами песка... 
Лучшие лекарства – сновиденья, 
Ими исцеляется тоска. 
 
Там телега за металлоломом 
Тащится через звенящий зной, 
И мальчишек клин светлоголовый 
Тянется за ней по Межевой. 
 
Я бегу, бегу, отстать не смею, 
Колосник заржавленный со мной, 
Состояться только бы обмену 
На красивый шарик надувной. 
 
Ты проспектом стала, Межевая, 
В нашей жизни – резкий поворот. 
Нам судьба – солдатка пожилая – 
Шарики с телеги раздает. 
 
Сон отрадный посредине лета, 
Ласковый, как мамина рука. 
Вдоль по Межевой пылит телега, 
Шарик улетает в облака... 

БАРОН КОРФ 

В просторах степной Украины, 
В клокочущих звуках ветров 
Едва различаемо имя 
Сухое и краткое – Корф. 
 
Я слышал лихие легенды, 
Что был живодером барон, 
Неволил поденщиков бедных 
В упряжках плугов и борон, 
И что с адмиральщиной белой 
Умчался барон за кордон, 
И вел там себя некрасиво. 
 
Приезжий, не верьте молве! 
Советская школа носила 
То имя легально вполне. 
 
Ветра чебрецами прогоркли 
Над ширью холмистых полей, 
Краснеет фасад на пригорке 
Сквозь шахматный строй тополей. 
Старинная сельская школа, 
Как церковь, округе видна, 
Блестит оцинкованный желоб 
Над римскою аркой окна. 
 
Загадочно имя барона. 
Проста в рассуждении власть 
По буквам кирпичным фронтона 
Каленым железом прошлась. 
Мораль штыкового укола 
Чудовищна и на войне. 
Следы от фамилии Корфа 
Почти не видны на стене. 

– Какой крепостник и мучитель? 
Ты басни выслушивать брось! – 
Седой возмутился учитель, 
Держась за вишневую трость. – 
Ему бы дерзать при престоле 
В кругу петербургских чинуш, 
А парень по собственной воле – 
В полынную пыльную глушь! 
Ему с гувернерского детства 
Науки давались весьма, 
Наверное, в дядю Модеста 
Природной игрою ума. 
Ему бы княгиню в невесты 
И с ней – на дворцовый порог, 
Ему бы посланника место, 
А был от него недалек. 
А он – к своим нянькам и дядькам, 
В кизячный замедленный дым, 
Где к жалобным песням и дракам 
Дается талант дворовым. 
А он по соседям богатым – 
Про земскую школу закон, 
Посланник соломенной хаты, 
Народный наследный барон. 
Он может сыграть на бильярде 
И сесть за сукно в казино, 
Но вы на учебники дайте 
Да и на дрова заодно! 
Держава не даст ни копейки – 
Законы сенат учинил! 
Какое без клавишей пенье? 
Какое письмо без чернил? 
А слава купечества, где ты? 
На азбуку бедным подашь? 
Крестьянские грязные дети 
Мусолят в губах карандаш. 

Стоят под соломою школы, 
И в каждой – единственный класс. 
Скупится барышник: «Доколе?» 
Урядник прищурится: «Да-с...» 
Прищурится знать столбовая, 
Прищурится царский Минпрос: 
Такого еще не бывало, 
Чтоб грамоте мог малоросс! 
Обидно, мой сударь, обидно. 
Кто будет и сеять, и жать, 
Когда есть охотники быдло 
За стол с господами сажать? 
Такого еще не бывало: 
Уезд образованных сел! 
Державе вредит, и немало, 
Засилие корфовских школ! 
– Слаба, – поделился учитель, – 
И наша уездная знать. 
Слаба заорать: «Замолчите!» 
Но в земство сильна не избрать. 
Мели по оврагам метели. 
Под зимние крики ворон 
Одели барона, отпели... 
Полвека не прожил барон. 
Фронтон навсегда изувечен, 
Но мертвым чихать на почет. 
Кривая татарская речка 
Упрямо к Азову течет. 
 
 
Олександр ШОСТАК 
(1944 р. н.) 

* * * 
А ніч: 
до камінців її побанив молодик, 
куняють цвіркуни, і золоте гілляччя 
дерев, що повернулись із побачень 
під невагомі крони, у сади, 
лиш яблунька, прокинувшись, заплаче 
і в яблуні попросить лячно – 
а та в струмка дрімотного – води. 
А ніч: 
сліпому стати зрячим, 
брести в нікуди і кудись, 
і з всіх кохань згадать найболючіше 
й приречено його передчувать 
у заповітнім полі сяйва й тиші, 
де сон траві наслала сон-трава. 
А ти... Нас розділили мрійні вікна, 
тебе й мене, як світло і пітьму. 
Належиш зараз ти не чоловіку, 
а чаросвітові всьому, 
і в тім біда моя велика, 
що в цьому первозданні тільки 
тобі одній належу – аж до мук. 
А ніч: 
о ноче, поночій і посивій за мить, 
нехай зав'яжеться сюрчання 
й під віттям вибухне звучання 
падучих яблук, мов копит, 
аби я посміхнувсь розгублено й печально, 
вловивши крізь густе клечання, 
як невдоволено колодязь заскрипить – 
там повнотіла, байдуже й ліниво, 
із дужки знімеш ти гачок, 
і понесе – прозоро і чутливо – 
твоє лице (із юності) струмок 
у блискітливо-пустотливій грі, 
немов за роком рік... за роком рік... 

ФОТОКАРТКА 
  (Фрагмент лірично-документальної 
  композиції "Ешелон із війни")
 
 

  Світлої пам'яті батьків моїх – 
  Олексія Трохимовича і Єфросинії Iванівни
 
 
На неї чекав у короткі спочини 
на краї передньому артилерист: 
так мріяв (який він?) побачити сина – 
писала дружина: 
«В нас хлопчик родивсь...» 
А в мороці сивім шпарких заметілей, 
у полі таврійськім, 
самотня як перст 
знесилилась жінка – 
так млоїли тіло 
сімнадцять лютневих осніжених верст. 
I громом – у скроні: 
«Ну, дім уже скоро... Ще балка...» 
А вітер в обірваних тоскних дротах – 
німих її вуст колискова, 
співанка 
для сина, 
що лиш-но заснув на руках. 
А там, за плечима, 
лишивсь полустанок, 
фотограф і, чорна, в куточку стола – 
хлібинка, 
усе, що у неї зосталось, 
усе, що за працю йому віддала. 
В зіницях її далина пурпурово 
вставала в стовпах телеграфних навстріч, 
та, ніби кимсь кинуте лагідне слово, 
папір погдянцьований 
груди їй грів. 
Вгорнула, 
залишивши в ковдрі шпарину, 
ще й в хустку маля 
і, вгрузаючи в сніг, 
побачила разом їх, батька і сина, 
ген там... 
 по війні... 
  навесні... 
  як вві сні... 
(Яке тільки поле перейдено нами! – 
"Iшли ж бо удвох!" – чувся жарт од ночов). 
А вранці те фото послали ви, мамо, 
солдату – 
 як віру, 
  надію, 
  любов. 
Сталеві громи переможного року. 
Ось-ось Будапешт. Тільки – мінні поля. 
Спіткнувся солдат – і в змиг ока 
з-під чобота вдарила білим земля. 
Його поховали. I далі неспинно 
живі із живими пішли у боях. 
 
Лежить не в альбомі – 
у братській, мій сину, 
найперша ота фотокартка моя. 
ЗЕМНЕ ТЯЖIННЯ РIДНОКРАЮ 
Зжовкле листя приречено 
своє відкружляло, 
свійські гуси у ньому гелгочуть – 
налаштовуються на зліт. 
А тобі зненацька, 
не впало і не сіло, 
ходиться так, 
що наче й не чується землі. 
Здається, невагомість 
налягла на тебе, 
загрозливо, як пересторога, 
у перехожих надимаються плащі. 
I ближчає, ближчає, ближчає небо, 
і хмари у ньому – 
то будівлі, то дерева, то кущі. 
Відлітні зграї – високості стеля 
(так низько 
шумлять гуси, дрофи, качки), 
і ніяк не спам'ятати, 
де ж твоя оселя, 
і лоскочеться пір'я 
в пальцях 
то лівої, то правої руки. 
Але не відпускає 
тебе ні на крок од себе – 
в розкриллі 
чи то електричної, чи сонячної юги – 
тінь твоя, 
острівець чорноземного степу, 
на споді з важучим мовчанням 
прапрадідівських могил. 

* * * 
Отак і було, бо вродилось не з мева: 
стежина сріблиться по кручах крутих... 
Безвітряним небом налляті дерева... 
I я, як тоді... як тоді... серед них... 
Тоді, як по тінях гарячих самітно 
я мчав до села, хоча ти й не втікала, 
чекала мене, смугла донечка літа, 
під нашим сузір'ям чекала. 
А зараз нізащо мені не домчати, 
чекай – не чекай і гукай – не гукай, 
дарма що в думках я прудкий, аж крилатий, 
і відстань до тебе, тієї, така ж. 
Тому-то й благаю впокорено й гірко: 
верни ж оту ніч, що на себе не схожа, 
і вийди нечутно з поважної жінки, 
мов світло із хати, тонка і тривожна. 
КАЗКА СТЕПУ 
Хтось сопілку візьме, засміється і заплаче, 
голубим камінням вимостить дорогу – 
приведу до мосту коней, коників гарячих: 
вороного, сірого, гнідого. 
Перший: грива чорна, аж лисиніє масно... 
Другий: найпрудкіший, найгарніший – яблукастий... 
Третій: червонястий од копит до крупа... 
Стиха свиснув, а в одвіт – і грім, і тупіт. 
Вороний помчав, он в небі іскри креше. 
(– Ноче, не спиняй свойого плину.) 
А гнідий пустивсь на пашу, отуди, за кручі. 
(– Ранку, поспішай у цю хвилину.) 
Тільки сірий красень, як і перше, 
заіржав розкотисто і гучно: 
де пробіг, там яблуко упало, 
де упало – яблуня устала, 
з однії затим знялась жар-птиця, 
стала на травицю юнка смуглолиця – 
моя давня вигадка дитинна – 
з-під гілок осінньої калини. 

* * * 
О, любі судді грішного мого життя, 
і пам'ятливі, й непомильні, й невблаганні, 
до вас у слові озиваюся останнім, 
аби сказати коротко і до пуття: 
не ждіть од мене ні на йоту каяття 
і на моє не сподівайтесь виправдання: 
я лиш собі – аж до останнього зітхання – 
належу всім, як є, своїм земним буттям. 
Прийму ваш присуд без обурення і болю, 
й оскаржувать не буду – як і власну долю: 
мені – моє, під зорями, між суєти. 
Прощаю вас і суд ваш довгий терпеливо, 
за вас молюся ревно й щиро, і, можливо, 
за це Господь гріхи мої мені простить. 
 
 

Анатолій РЕКУБРАЦЬКИЙ 
(1945 р.н.) 

* * * 
На золотому березі печалі, 
Де сто віків – 
  лиш голубі сніги. 
Ми, українці, 
  стільки відмовчали, 
Що відмолили 
  всі чужі гріхи. 
Ми сто віків 
  плелись завжди позаду, 
Ми сто віків 
  жили, мов у гостях, 
Учили жити нас 
  всілякі зайди, 
I шкіри драв з нас 
  бусурман і лях. 
На Соловки, 
  в канади, 
  за дунаї – 
На всенький світ 
  розпорошивсь наш люд. 
Здавалось – все. 
  Нічого вже не маєм. 
А нам лише 
  народжувать іуд. 
 
Що в нас ні в чому 
  вже не буде ладу, 
Що «вождь народів» 
  спопелить до тла, 
Та не дарма 
  на гак чіпляли Байду, 
I булава Богданова вела. 
За жовте жито. 
  I за синє небо. 
За нелегкий, 
  скривавлений наш путь, 
За все. 
За все. 
За все платити треба. 
Нехай не ми – 
Хоч діти доживуть. 
 
I ми оплатим. 
 Прийде наша днина. 
Хоч холодно і голодно, 
  зате 
Ви чуєте, 
 як наша Україна 
З Тарасового жолудя росте! 

* * * 
Чуєш, 
  осені жовті труби 
Намінорили нам розлук? 
Знову осінь: 
 не любить – любить, 
I листини на брук, 
  на брук. 
 
Можна жити у тундрі, 
  на Місяці, 
Відчуваючи тебе 
  поруч, 
Можна жити в одному місті 
I не знати, чи зустріч скоро. 
 
Тож до стрічі, 
  у Дубогаї. 
Я уже. 
 Я уже прийшов. 
Телепатів сильніших немає, 
Ніж печальної осені зов. 
 
Чуєш, 
 осені жовті труби... 

ПРИРУЧЕНИЙ ЛОСЬ 
I жив би я. 
О, як я міг би жити, 
Коли б, як всі, 
Зростав у боротьбі, 
Я міг би стать царем 
Серед копитних, 
I я б ним став. 
Якби, 
  якби, 
  якби. 
Я б гордим був – 
володар над лісами, 
В затятій битві, 
де тріщать лоби, 
Я б в жони взяв собі – 
найкращу з самок. 
Я б так любив! 
Якби, 
  якби, 
  якби. 
Якби мені не стрівся добрий дядя, 
Котрий із лісу взяв мене – дитя. 
О, як мене голубив він і гладив. 
О, як собі він скрашував життя. 
Я був мазун. Пив молоко із соски. 
Знав, де тепло. Де хліб лежить м'який. 
Господарю носив з райпо авоськи, 
Якби був псом – служив би залюбки. 
Та я ж був лось! 
 I знати мені де там, 
Що ліс – мій дім. 
Там стільки зваб і згуб. 
Я міг би взнать, якби читав газети, 
Що мій господар є природолюб. 
Та слава – людям, 
А для мене – сіно, 
Чимдалі більше сіна і води, 
I ось цей дядько, так сказать, людина, 
Мене на волю випустила: Йди! 
I я пішов. 
Од хати і до хати. 
Безплатний цирк. 
Комедія. 
Кіно. 
Ви бачили? 
Приручений сохатий, 
А я ж бездомний. 
Я не їв давно. 
 
Ще хтось почеше бік мені атласний, 
А хтось і від садиби прожене. 
Я в лісі родичів своїх боюся власних. 
Не вмію жить. 
Ліс не прийняв мене. 
 
Оце і все. 
Спасибі вам за ласку. 
За доброти спокусливий капкан. 
В останній раз іду просить до вас я, 
Невже вам шкода? 
Я ж прошу – жакан. 

 

ГОРОБИНОЇ НОЧI 
В ту ніч так стукав клен у вікна золоті, 
Зіщулений, тулився він до хати, 
Обмацував шибки і все хотів, хотів 
Зелений гомін вплюснути в кімнату. 
 
Навально хмари облягли село, 
Котилося далеке гримкотіння, 
I стугоніло, гупало, гуло, 
Й звисало блискавиць руде коріння. 
 
I все ж земля не дочекалась злив, 
А ми проснулись вранці, 
А над нами – 
Вологі скирти хмар, де блискавки жили, 
Розкидані буястими громами. 

ЛЮДИ МОЄЇ ПАМ'ЯТI 
Люди моєї пам'яті. 
Хто я – без вас – на світі, 
Ким ти єси, людино, 
Без тих, 
Хто знає тебе?! 
Ось ви йдете повз мене 
Грішні, 
А в чомусь світлі, 
Словом, 
В усьому схожі 
На безліч інших людей. 
Люди моєї пам'яті. 
Хай було більше чорного, 
Але ж, мабуть, без теміні 
Так й не проклюнувся б світ. 
Люди моєї пам'яті. 
Все-таки ви – неповторні. 
Ні. У мені не вичахне 
Кожен ваш крок і слід. 
 
Люди моєї пам'яті. 
Всі ми потроху минаємо. 
Всім буде трішки пам'яті. 
Може, й непам'ять комусь. 
Радість єдина наша – 
Щось таки та залишаємо. 
Я не боюсь залишати. 
Я не залишить боюсь. 

ВАЛЬС ВIЧНОСТI 
  Пам`яті Надії Рекубрацької 


Гостi пiшли. Стало сумно в кiмнатi одразу. 
– Досить мовчать. Ну, давай поговорим про нас. 
Вже п’ятдесят, як iдемо по свiту ми разом. 
Може, оце – наш останнiй, останнiй наш вальс. 
  Приспів: 
Все у нас є: і онуки щасливi, i дiти. 
Навiть любов ще i досi од нас не пiшла. 
Може, хоч щось, ну хоч щось є отам, на тiм свiтi... 
Хочу, щоб ти, тiльки ти зi мной поруч була. 
II 
Tи пригадай, як уперше тебе я вподобав. 
Я не боюсь, що нiчому нема вороття. 
Може, й життя, все життя було, наче Чорнобиль. 
Та все одно, то було тiльки наше життя. 
  Приспів. 
III 
Скоро комусь треба першим за обрiй ступити. 
Ти зрозумiй: навiть це – не розлука для нас. 
Ми майже все, майже все залишаємо в дiтях, 
Навiть оцей, наш останнiй, останнiй наш вальс. 
  Приспів. 

ПАНАС 
Було колись... 
  Ув актовому залі, 
Ще навіть 
  пломінь сесії не згас... 
Так гучно і так шепітно 
  лунало: 
– Панас, Панас... лови... 
  але не нас. 
 
Не думалось, 
  не зналось, не гадалось, 
Що відлетить, 
  перейде і мине. 
Дівча з філфаку 
  радісно гукало: 
«Лови, Панас...» 
  і подумки: «Мене!» 
 
Давно дівча те вчителькою стало, 
Лункі вокзали розлучили нас. 
Та довго ще, 
  так довго їй звучало, 
Вчувалося оте: 
  «Панас, Панас...» 

ПОВЕРНИ МЕНI ТОЙ ЛИСТОПАД 
Ще холонуть слова 
У твоїх нерозкритих конвертах, 
I дорога розлук 
Наше "ми" не вертає назад. 
Я – хвилина твоя. 
Ще повторює пам'ять уперто. 
Тільки ти поверни, 
Поверни мені той листопад. 
Хай тепер, як тоді, 
По алеях Дубового гаю 
Міріади листин, 
Як стривожені птахи летять. 
Я не кличу тебе. 
У минуле стежок не шукаю. 
Тільки ти поверни, 
Поверни мені той листопад. 
Твої доторки рук. 
Твій цілунок найперший, несмілий. 
I найкращі слова. 
Ні. Не зміг би я іншій віддать, 
Але є ще і те, 
Що належить одному мені лиш, 
Тож, прошу, поверни, 
Поверни мені той листопад. 

 

ТВОЄ ФОТО 
 

Дружині Надії 

В тривожний вирій літ 
Мої згадки занесені. 
Відснилось. 
Пропливло. 
Та видиться мені: 
Печальна чайка брів 
Над голубими плесами 
Шугає крізь літа 
На фото, 
На стіні. 
На Хортиці моїй 
Така ж багряна віхола, 
На Хортиці моїй 
Такий же листопад. 
В країну синіх снів 
Од мене ти поїхала. 
Лиш спогадом одним 
Верну тебе назад. 
 
Я, може б, відшукав 
Любов свою останню, 
I, може б, інша "ти" 
Любилася мені. 
Та чайка брів твоїх, 
Заклично і прощально, 
Шугає крізь літа 
На фото, 
На стіні. 
НАЗАВЖДИ 
Це той час, 
Коли тільки втрати, 
Хоч нікуди 
Вже й не ходи... 
Той десь щез. 
Той кудись потрапив. 
Найстрашніше, 
Коли назавжди. 
 
Не цінуємо те, 
Що маєм, 
Хоча сам же 
Все це садив... 
Та, втрачаючи, – 
Набуваєм. 
Набуваєм, 
На жаль, 
Назавжди. 
  

 

Новини

Тільки у нас!

Лев СИЛЕНКО

МАГА ВІРА

magavira

Це – головна книга РУНВіри (Рідної Української Національної Віри). Можна почути в простонародді: «Це – наша церква, бо там правлять українською мовою». Але прислухайтесь, будь ласка, про що говорять попи-батюшки – про Саваофа, Єгову, Ісуса (Яшую), а відправляють померлих обов'язково «у лоно Авраамове». Чи українське все це? Ні! Воно створене на берегах Йордану давніми євреями.

РУНВіра – вчення про українців, їхню прадавню історію, це - віра українців. «Мага Віра» написана Учителем Левом Силенком.

 

Тільки у нас!
"Лист запорожців"
Справжній текст

... Так тобі наказали козаки й показали свої сраки. Листа кінчаємо, бо числа не знаємо, а ваших календарів у Січі не тримаємо.

 

Тільки  у нас!
"Сказання про стародавні минувшини руські"

Це - історія наших минулих поколінь Докиївської Русі. І якщо християнські літописи в якійсь мірі донесли до нас те, що творилося на цій багатостраждальній землі з часів Аскольда й Діра, то майже все, що було до них, покрите імлою забуття й безпам'ятства. І коли літописець питає "Звідки пішла земля руська?", то, на жаль, відповідає неправдиво. Бо не від Рюрика пішла Русь і навіть не від Кия, а від царя Сварога.

УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

Літературне Запоріжжя