Обрус. Ч3 | Друк |
Четвер, 14 травня 2009 09:19

Александр ФЕСЮК 
(1914–2001)
 

ХЛЕБ 
От трех стихий – земли, огня и неба 
Мы по привычке все чего-то ждем. 
А пращур мой ждал сотворенья хлеба, 
Зачатого и солнцем и дождем. 
 
Я на земле познал добро и худо, 
С ней никогда не ведая разлук. 
И потому я ожидаю чуда 
Лишь от своих зерном пропахших рук. 
 
Растет мой колос для добра и света. 
Те зерна золотые размели, – 
И хлеб пойдет по кругу, как планета, 
Как вечный спутник Матери-Земли. 

* * * 
По ночам, отправляясь из детства, 
За окошком стучат поезда. 
Сквозь года, словно не было бедствий, 
Паровозная светит звезда. 
 
Я от рельса горячего грелся, 
Слушал дальний таинственный зов 
И смотрел, как пульсируют рельсы 
Под колесами поездов. 
 
Из вагонов, быть может, случится, 
Мне рукою махнет кто-нибудь. 
Чья-то жизнь в бесконечность умчится, 
А за нею лучится, лучится 
в синеву убегающий путь. 

* * * 
Когда меня настигла старость, 
Я перестал считать года: 
Одна душа еще осталась, 
Что дал Всевышний навсегда. 
 
Давным-давно мой посох высох, 
Мне отсчитав и день и час. 
С тех пор душа блуждает в высях, 
С землей пока не разлучась. 
 
Витает, звездами увита. 
А ночь все глуше и темней. 
В душе что стерто, что убито, 
Но все не познано во мне. 

ПЕСНЯ 
Мой дед пахал и песни сеял, 
Сохой круша бурьян сухой. 
Не вся земля, но вся Расея 
Его расчесана сохой. 
 
И слово вырастало в колос, 
Мотая усом озорно. 
И обретало слух и голос 
Во тьме прозревшее зерно. 
 
Над ним серпом сверкнет поэзия. 
Пусть кровь жнецу из-под стопы, – 
А песнь звенит в изгибе лезвия, 
И строки вяжутся в снопы. 
 
Они во мне, как зерна, дремлют, 
Те несказанные стихи 
Из книги земляной и древней, 
Со следом дедовой сохи. 

СОНЕТ КРАСОТЫ 
С холста снимал я красочную кожу, 
И обновленью не было конца. 
И зритель, критик мой, судил: 
  – Похоже, 
Еще точней, чем слепок с мертвеца. 
А мой двойник судил меня построже, 
Внимая стройной простоте Творца: 
– Ты знай, художнику всего дороже, 
Чтоб говорить от своего лица. 
 
Палитру от привычного очистить, 
Благословить полет свободной кисти 
Над девственной упругостью холста. 
 
Дано мне и не мало и не много. 
Довольно ли? Прошу еще у Бога, 
Чтоб родилась из грязи красота. 

ФРОНТОВИКАМ 
Как ждали мы последнего привала! 
Рукой подать, лишь только доживи. 
Уже Победа над Землей вставала 
В окопной глине, в пепле и крови. 
 
Она солдатам поклонилась низко, – 
В то утро мы ей были ближе всех. 
Тогда мы не считали обелисков, 
Ее первоначальных свежих вех 
 
По этим вехам виден путь обратный. 
Домой дорога дальняя по ним. 
Передохнем чуток на поле ратном 
И помолчим минутку, побратим. 
 
Не нам одним досталася Победа, 
Кто без нее не прожил бы и дня. 
Но ей о нас завещано поведать 
Через века у Вечного огня. 

ЯБЛОКО РАЗДОРА 
Есть на свете яблоко раздора, 
Незапретный плод среди людей. 
Кто растил его, укрыв от взоров? 
Может быть, из сказки лиходей? 
 
Злоба вне закона не объявлена. 
Нелегко стереть ее следы... 
Ничего о том не знает яблоня, 
И в ладони падают плоды. 

МАТЬ 
– Мать, потрогай мою седину: 
Разве это не мерзлый валежник? 
– Нет, мой сын, сквозь снега, сквозь войну 
Ты пронес самый нежный подснежник. 
– Посмотри мне, родная, в глаза, 
Что погасли от дыма и пепла. 
– То в глаза заглянула гроза, 
Чтобы в них синева не поблекла. 
– Соль и порох монгольских озер 
Обжигают мне губы поныне. 
– Ты остался, как был, фантазер, – 
Это горечь родимой полыни. 

* * * 
Я был когда-то колкою стерней. 
Я был над ней иссиня-синим небом. 
Я маревом струился в летний зной, 
Я был дождем. И в дождь поникшим хлебом. 
 
Я расскажу, о чем грустит стерня. 
Поведаю о тайных думах неба. 
И все они расскажут про меня, 
О том, что был я с ними или не был. 
 

 

Микола ГОМОН 
(1942 р. н.) 

НАД КIНБУРНОМ ЧАЙКА ПЛАЧЕ 
(Уривок з одноіменного роману)
 
Оляна, біліша крейди, заломила у відчаї руки: 
– А що ж далі, Павлику? Як нам тепер бути? 
Павло – ніби це й не до нього. Козак з бідою, як риба з водою. Узявши весло до рук, розвернув свого дубка носом наперед і відвів його до Борщагиного так, що корма опинилася коло корми. Кинувши в човен управителя канат, обізвався до Оляни: 
– По човну Борщаги перелазь у мій. Та хутко! 
Коли дівчина опинилась у дубку свого недавнього ворога, котрий тепер лежав на дні ріки, Павло наказав: 
– А тепер прив'язуй канат... 
– Павлику, що ти надумав? 
– Беремо на абордаж! 
– А потім? 
– 3 одного вола двох шкур не деруть. 
Коли човен Борщаги було взято на буксир і Оляна перебралася до Павла, чорноморець почав веслувати. Обидва дубки згодом опинилися посеред єрика. 
– Куди ж ми, Павлику? 
– А чи я знаю? – з болем вичавив. – Де-небудь приткнемося. 
Згодом єрик закінчився, попереду відкривалася широка ріка. Павло заповзявся гребти ще завзятіше. 
– Павлику, любий, давай удвох. 
– Але ж весла там, – кивнув на заднє суденце. 
– А ти спинись, я дістану. 
– Ні, краще я... 
Перестав гребти. Човен Борщаги, мов сліпе теля, наткнувся на дубок козака. 
– Ти сиди, – звелів Оляні, а сам, перегнувшись з корми, своїм веслом почав підгортати опачини управителя поближче до себе. Ось до них вже можна дотягтися. I Павло, перегнувшись, дістав обидві. Утікачі розсілися на банках. Як відпливли від острівця милі зо дві чи й більше, дали волю словам. 
– Майнемо, Олянко, туди, де немає людей. Я ж тепер ще й людоріз. 
– Якою мірою той глитай міряв, так і йому одміряно… А де зараз немає людей? 
– Підемо униз по Дніпру, – махнув рукою, – і ще далі... На море Козацьке. 
– Неволя скрізь, Павлику. 
– Оляно, від усього білого світу втечемо. Ти мені тільки одне скажи... Правду скажи... Всю правду, чуєш? Не муч... 
– Якої ж ти правди хочеш? 
– Оте, про що говорив Борщага, це правда? – й напружився весь, нерви немов струна. 
Оляна спалахнула. 
– Он ти про що... Та як ти можеш думати, що я зо всяким женихалась? – і заридала. 
– Ну годі, годі рюмсати, – грубувато втішав, сам не знаючи, що з ним діється: то поспішав до коханої, попомріявши про цю зустріч, а тепер у нього не знаходиться для неї лагідних слів. Бовкнув, завдав їй болю, вона тепер мучиться. Але ж пече козакові в грудях почуте від осоружного Борщаги... 
Оляна витерла рукавом благенького плаття очі. Вгамувавшись, тихо зронила: 
– Ти от що, Павле... Повертай до берега. 
– Це ж чому? До берега нам не можна. 
– Сама знаю, що не можна. Але повертай. 
– Нас там схоплять. 
– Тебе не схоплять. Ти тільки доправиш мене до берега, там я зійду, а ти вільний козак, пливи, куди надумав. Я сама скажу, де подівся Борщага... Я скажу: втопила його – й люди самі здогадаються, за що. Він уже не одну молодицю зі світу звів. Пасе було оком, вчепиться як рак... Тепер має своє. Так що, Павле, помста заслужена, а не випадкова. Ти втікай, куди надумав, а зі мною... зі мною нехай роблять, що хочуть. Я скажу: це я його вбила, я! I нехай мене чи в кайдани заковують, чи повісять за ту собаку! 
Павло пересів до неї: 
– Дурненька, я тебе не віддам на поталу. Чуєш? Я тебе нікому не віддам! Я прийшов до тебе... Я так поспішав... У мене, Олянко, зараз є з чого почати життя. Я хочу, щоб ти... щоб ти стала моєю жоною. Скажи, ти згодна? – й затамував подих. 
Оляна пильно подивилася у вічі: 
– Ти сказав це по любові? 
– По любові. Хочеш, покладу хрест? 
– Навіщо ж... Я тобі вірю. Але якщо ти не віриш мені, то життя в нас не буде. Своєю підозрою ти мене образив. А мені так важко. У мене ж, Павлику, нікогісінько на білому світі, я одного тебе так ждала, так ждала... Думала, ось узавтра, ось післязавтра з'явиться мій ясний соколик, визволять мене з панського ярма, повезе десь на край світу і ми там заживемо в щасті й любові. 
– Вибач, Оляночко, – світ йому вгору піднявсь. 
Пригорнув дівчину. Закрила очі. Жадібно припав до її уст. Потяглася до нього руками, притисла до себе. 
– Я тебе так ждала, так ждала. Одного тебе... Тільки тебе. 
Зелененький барвіночку, 
Стелися низенько, 
А ти, милий чорнобривий, 
Присунься близенько. 
Відчуваючи, що п'яніє від близькості дівочого тіла, такого жаданого й вимріяного, Павло обіймав її ще міцніше. Нараз вона відкрила очі, подивилася мимо нього – вгору, на небо, що починало синіти, й прошепотіла: 
– Не треба, Павлику... 
Поволеньки визволилася з обіймів, зачерпнула пригоршнею води, сполоснула лице, що все горіло... 
– Ти тільки не ображайся, Павлику. 
Він нарешті оволодів собою. 
– Ти таки повертай до берега. Почекаєш мене в човні, я збігаю додому, візьму свої манатки – та й до тебе. Я швидко впораюся. Схоплю, що втрапить під руку – плаття, рушничок, миску та ложку... 
– Не будемо час марнувати, Оляночко. Тебе хтось ще побачить, вистежить. Може, там уже Борщагу шукають. Нам просто не можна ризикувати. Ми зараз на веслах підемо далі. 
– Оце в чому сиджу – так і попливу з тобою? 
– У мене також нічого нема. Човен – і той крадений. 
– Крадений? 
– Потім, потім про все розповім. У мене є гроші, десь купимо все, що нам треба, а зараз – втікаймо, поки насунулась ніч і нас ще не шукають. 
– Якщо й шукають, то мене. Бо тебе, Павлику, ніхто ж і не бачив, адже так? 
– Не бачив ніхто. Мої товаришочки вже далеко-далеко звідси, а я поспішав до тебе. Не причалював ніде, ото як увійшов у єрик – одразу почув голоси... Якби мовчала, я б, може, і не спинився. 
– Важко навіть подумати, що б воно було, якби ти проплив мимо. Ти б, мабуть, причалив до берега і розшукував мене у селі? 
– Авжеж. 
– А мене, мабуть, уже б і на світі білому не було... Я ж від нього втікала, кинулася вплав, а він присунув до острівця. Та цур йому! Давай краще не згадувати про нього. Як утікати, то й утікати. Не будемо гайнувати час. 
Тим часом споночіло. Ріка була безлюдна. Павло й Оляна, всівшись на банки, налягали на весла. Гребли розмірено, полинувши в роботу. Оляна думала про те, що втікає від свого каторжного життя – від ненависного, хоч уже й покійного Борщаги, від нелюдської роботи на пана, від злиднів, їй хотілося вірити в те, що втікає назавжди, до кращого життя. Куди вони причалять, де кинуть свій якір, чомусь про це анітрохи не думалось. Поруч дихав Павло, той Павло, з яким зорювала поміж високих верб, якого ждала дуже довго оці всі роки, поки він воював і служив. Це був її Павло, єдина в усьому світі найдорожча людина, якій вона вірила і була певна: те, що він намислив, поза сумнівом. 
А Павло? Павло, раз у раз торкаючись веслами води й знов здіймаючи їх над нею, думав про те, що ж їм треба купити, аби на новому місці хоч з чогось розпочати нове життя. Добре, що в човні, якого він украв, є мережа, буде чим ловити рибу. Та, крім мережі, ще треба багато чого. В пазусі лежав кисет зі срібними і золотими монетами, в руках відчувалася сила, поруч сиділа Оляна, вимріяна ним оці всі роки, до того ж, Оляна, котра знає будь-яку роботу, не боїться ні води, ні далекої відстані, – так що, Павле, Бог послав тобі надійного помічника, вішати носа не варто. Та він і не збирався вішати носа, одважившись на самотність. В човні сиділа кохана дівчина, і Павло й не подумував сумувати за братчиками, які були вже далеко-далеко звідси. 
Коли відпливли на безпечну відстань від того єрика, Лобань перестав гребти. Сушила весла й Оляна. Павло задивився на небо, намагаючись по зірках визначити, скільки зараз часу. Чумацький шлях пересунувся лівіше, й виходило по Павлових прикидках, що воно вже й за північ. Відмахали веслами вже не одну милю, так що, Павле, незабаром плавні скінчаться, ти з Оляною вийдеш на широкий-широкий Дніпро-Буг – там розпочнеться лиман. Такий любий тобі лиман, на якому попоходив на веслах і під вітрилом зі своїми братчиками. Було, Павле, було. 
Відчув, що зголоднів, їсти хотілося й Оляні. Але ні у нього, ні в неї не було нічогісінько. Позиркували одне на одного, не наважуючись питати, як бути далі, як вгамувати голод, відводили погляди то на Козацьке сонце, то на воду. Але ж треба щось робити, але що? I раптом Оляна згадала, про рибу, що в зосталася в човні Борщаги. Але ж то була приманка, нею управитель сподівався домогтися свого. Ет, ліпше висипати рибу за борт! Риба – то ціна за Олянчину честь. 
Погойдувало човен, обоє знесилено мовчали. Мовчання і думання їжі не дало. "Ну, нехай це я знаю все про ту кляту рибу, але ж Павлові те невідоме". Й водночас відчувала: кривити душею не зможе, просто не вміє бути нещирою зі своїм коханим. 
– Павлику, – покликала, – у тому човні відро... 
– Та що відро... Аби ж воно було з рибою,– плямкнув зголоднілий парубок. 
– Та воно ж із рибою! – вигукнула Оляна. 
– Невже? – стрепенувся козак. – То чому ж ти мовчиш? Зоставляєш про чорну годину? То вона, вважай, настала. Я візьму відро, добре? – й не дочекавшись відповіді, переліз у Борщагін човен, сколихнувши воду. 
– Е-е, та тут добрячий улов! А мовчала! Негоже так, Оляночко, не гоже... 
– Ось послухай, Павлику, що я скажу, – нахилилась до нього, коли знову перебрався до її човна. – Тих коропів краще б... за борт. 
– Це ж чому? Вони зіпсувалися? Так ні, запаху не чути. Риба ще годиться. 
– Та годиться, годиться... Ось тільки... 
– Що тільки? 
– Ну, як же тобі про це сказати... 
– Олянко, ти щось приховуєш від мене? Давай домовимося: у нас не повинно бути таємниць і недомовок. Ми з тобою мусимо жити як... 
– Ну і як же? 
– Душа в душу. Нас двоє, а ми як одно. 
Скуйовдила парубочку русяву чуприну: 
– I я згодна, Павлику, на це, і я... Нічого не приховувати! 
– То я слухаю тебе. 
– Ото риба... Ото риба, якою Борщага заманив мене до човна. 
– Заманив? 
– Ну, дозволив узяти собі, щоб було вдома що їсти, пожалів... Хоч ніколи жалості до себе від нього не зазнала. А тут раптом така щедрота. Сам у човна поставив, майже силоміць і мене посадовив на корму, прикинувшись добрячком: "Мені, – сказав, – усе одно йти повз твій берег, підвезу". Словом, наговорив на вербі груші, на осиці кислиці. 
– I ти клюнула? 
– Я не хотіла, Павлику, але ж... То така смола, як прилипле, не віддереш. 
– Слава, богу, я його відсмолив. 
Подумавши, розсудив так: 
– Рибу, звісно, треба б за борт. Але ж ти не винна, що до тебе липнув зі своєю подачкою, я тобі вірю. I їжі у нас чортма, а до ранку – як до Стамбула. Вранці ми розбагатіємо, а зараз... не пропадати ж добру. Риба, Олянко, не винна, – по цих словах Павло повеслував до берега. 
Човен ткнувся в пісок біля розлогих верб. Виждавши якусь мить, чи не почується голос людини або підозрілий шерех, Павло вийшов на берег, обдивився довкола. Нічого підозрілого не завваживши, покликав Оляну з рибою до себе. Верболози спали. Від річки віяло прохолодою. Втікачі заходилися збирати хмиз, якого в надбережжі лежало повні хащі, не так часто ступала тут нога людини. Рибалки зрідка приставали сюди, але не по хмиз, такого добра в плавнях вистачало скрізь, а ось обігрітися чи обсушитися – то зовсім інша річ. I Павла та Оляну цей берег прийняв у годину скрути. Не змайнуло й кільканадцяти хвилин, як біля човна виросла гірка сушняку. Павло приспів, вибрав три міцні палиці, злаштував з них триноги, ввіткнувши поглибше в пісок, а угорі скріпивши гнучким лозняком, що трапився поблизу. Висипав рибу на траву, почистив, помив кожного коропа у річці, зачерпнув у відро водиці й начепив його на сучок на триногах. По хвилині туди перекочувала і риба.< /font> 
Оляна сиділа навпочіпки, милуючись парубком. Який він вправний, як у нього все виходить до ладу. Недаремно, мабуть, п'ять років пробув у козаках, там багато чому навчився. А Павло? Павло про це не думав, голод підганяв його, а ще квапила ніч. Викресав вогню, роздмухав тліючу губку, насипав сухої травиці – і вона затріщала, повилась червона змійка вогника, побігла, покотилась до сушнячка, що під відром. Заспівав вогонь, веселіше стало втікачам у плавнях. Парубок зачаровано позиркував на Оляну, вона відповідала закоханим поглядом – і обом було так хороше, вони забули, що на світі існують багатії-кровопивці, що оце від наруги обоє втікають, – тут був пустельний нічний берег на двох, замріяно стишилися верби, ледь чутно плюскотіла вода і весело виспівувало багаття. Павло раз у раз підкидав хмизку, зазираючи в відро, коли там закипить. 
– Павлику, ти б розповів, де бував, що бачив... 
– Потім, Оляночко, потім. 
– Коли ж? 
– Ось припливемо на свою землю, тоді у нас буде багато-багато часу і я розказуватиму. А зараз – нехай пошвидше звариться риба, ми підкріпимося, перепочинемо – і в путь-дорогу. 
– Ти сказав – на нашу землю? А недавно від тебе чула, що... Що сам не знаєш, де вона, та наша земля. 
– Будемо шукати, Оляночко, будемо... Як бог дасть, то і в вікно подасть. 
Риба зварилася. Хоч як Оляна ненавиділа її, "дарунок" Борщаги, все підкидало навіть уже зварену вижбурляти у воду, але стрималась, мусила підкоритися шлункові, який вимагав свого. Голод не визнавав якоїсь моралі, і вони обоє жадібно їли рибу. Їм ця пізня вечеря була смачніша за будь-яку іншу, адже це їхня спільна вечеря – на волі, в нічній тиші сонних верб, – вечеря удвох, удвох, нехай і пісна, але разом. Вийнявши з ложечника, що висів на шкуратяному поясі, дерев'яну козацьку ложку, Павло черпав нею з відра запашну юшку сам і годував з неї Оляну. Раз собі, а раз їй. Як малій дитині, такій любій його серцю Оляночці. 
Наїлися, дещиця зосталася й надалі. 
– Давай я помию посуд, – мовила Оляна, і сум вхлюпнувся в її серце. 
Сполоснула в річці козацьку ложку – ото все, що мали вони зараз до столу. Оляно, оце так зібралася заміж? Як же ти житимеш – всього одна ложка на двох... Де ж твої подушки і ковдри, дівчино? 
На очі навернулися сльози. З грудей вирвалося схлипування. 
– Що з тобою, Оляночко, що? – кинувся до неї Павло. 
Впала йому на груди, залилася слізьми. Мовчав, не заважав їй, нехай виплачеться. Знав – це не якась примха, це не просто так. Дівочі сльози ллються неспроста. Оляна виливає своє горе, долю сирітську виплакує-вихлюпує геть. Як вгамувалася трішки, спитала: 
– Павлику, як же ми будемо жити? Вкрадені човни і відро та ще своя ложка. А я із собою... навіть миски не взяла. Може, все ж таки, вернемося в Кисляківку? Зберу вузол, своє придане прихоплю... 
– Ні, Олянко, туди нам обом вже немає вороття. Хоч я зараз і лічозір, та срібло-золото маю. Не журися, у нас буде за що купити і в хату, і у двір. Ось виплутаємося звідси. 
– Де ж ти узяв золото? Може, вкрав? – не запитала, а гострою голкою штриконула в самісіньке серце. 
– Таке скажеш – украв. Я ж воював, ти знаєш. 
– Тобі заплатили? 
– Та заплатили, – і слово це ковтнув, перевівши розмову на інше: – Знаєш, люба, які були запорожці-маноцівники? Чарівники тобто. Розстелять бурку по воді, сядуть учотирьох по вуглах – та й пливуть. Попливемо і ми. А тепер давай подрімаємо. Бо я таки підбився. 
Вони лягли в різних човнах. Оляна відмовилась від Борщагиного і вмостилася у Павловому, а Павло розлігся в панському. Легенькі хвилі погойдували суденця, і втікачі, переживши стільки за останні день і ніч, не зчулися, як і поснули. 
Розбудив їх соловей. Так уже витьохкував у верболозі, так уже виводив свої мелодії, вкладаючи в них усю душу, що міг би підняти з вічної постелі навіть мертвих. Першою прокинулася Оляна. В саме серце лився соловейковий спів. Сіріло, виднілися верби і очерети. "Де я?" – зачудувалась Оляна. Соловейко лив і лив на неї ранкові чари. "Де я?" Соловейко сипав на неї ніжне ранкове намисто: перекочуючись від куща до куща, від куща до берега, від берега до човна, в якому лежала Оляна, воно, те намисто, зачаровувало дівчину ніжними переливами, наповнюючи душу солодкою млостю. 
Лише звівшись на лікті і побачивши інший човен, в якому додивлявся свій бентежний сон Павло, дівчина втямила, де вона і що з нею. Над головою зашуміла мошка, у воді, біля самісінького човна, скинулась риба. Оляно, ти, мов та царівна, розіспалася під соловейковими переливами, але ж берег, берег.… Оцей ось берег уночі був твоїм і Павловим царством. Берег чужий, небом накритий і рікою давньою оповитий. Вбогеньке ж ваше царство, благенькі ваші хороми. Ось-ось висунеться з кущів голова справника, заіржать поблизу коні драгунські – відберуть у тебе, Оляно, і оце ранкове царство з мошвою. Стріпнула головою: краще все-таки мати хоч оце царство, вкриватися небом, харчуватися однією рибою – і бути удвох з коханим, аніж ходити в ярмі панської неволі. Віднині оце і є твоє царство, на щось інше ти й не сподівайся. Та й грець із ним, тим іншим! Нехай буде, як буде. А соловейковий спів таки неповторний, він скільки несе в твоє серце мелодійного передзвону, його "іть-іть" нагадує тобі "живіть-живіть". А оте "тьох-тьох" виливається для тебе в "удвох-удвох". 
Що ж, так, мабуть, велено тобі Богом – утекти з рідного села в одному платтячку. Поруч – дорога тобі людина, якій ти учора ледве не віддала своє дівоцтво. У закон вступити б…. Якось воно буде, Оляно, не журися. Iть-іть, тьох-тьох. Живіть-живіть удвох-удвох. Спасибі ж тобі, чарівна пташино, за тепле побажання, за ніжний спів, за спопеляюче душу чиркання. Як я вдячна тобі, що подарувала мені цей пахтющий ранок! 
– Павлику, нам пора, – покликала. – Сонце вже скоро буде в крузі. 
А він неначе тільки й ждав її голосу, підхопився, перехилився з борту, зачерпнув рукою водиці, сполоснув обличчя. 
– Доброго ранку, моя люба! 
– Здрастуй, коханий. 
Соловейко видзвонював, аж заливався: чи йому не хотілося, щоб нічні гості залишали його на самотині, чи надумав удосталь напоїти їх своєю музикою, щоб її вистачило їм надовго-надовго, може, на все життя, бо хто знає, як воно складеться у них. 
 
 
Геннадій ЛIТНЕВСЬКИЙ 
(1951–1989) 


ПОВЕРНЕННЯ 
Гаї, полустанки, шлагбауми – все через кому – 
Летить за віком, відстає, вдалині розтає... 
Я з мандрів далеких вертаюся знову додому, 
У місто безладне, задимлене, рідне, своє. 
Мене вже чекають, я звик до цього ритуалу: 
Заграва всю ніч над заводами, наче салют, 
А вдосвіта вулиці всі приберуть, наче залу, 
I кожен газон підстрижуть і водою поллють. 
Iще я в дорозі, а в місто вже подано сотні 
Трамваїв, тролейбусів, ну і, звичайно, таксі. 
Якими вродливими будуть дівчата сьогодні, 
Якими привітними стануть обличчя усі! 
...Виходжу на площу вокзальну. 
  Спинивсь на хвилинку 
I чую – рече Запоріжжя в озоні й диму, 
Як Бульба – Остапові: «А повернися-но, синку!» 
«Та вже ж повернувся», – відказую стиха йому. 

ВЕЧIР 
Під місяцем – 
Ні обрію, ні краю... 
М'якої сили повні 
Світ і серце. 
Фіалка пахне так, 
Що аж здається – 
Прозора тінь від запаху лягає. 
Мовчать садів вишневих 
Темні шати: 
До ранку їм 
У тихім сні радіти. 
А лампи 
З вікон дивляться, 
Як діти, 
Яких не випускають погуляти. 

ПIВНIЧНИЙ КАВКАЗ 
Бувають ранки росяні чи в інеї, 
Коли, мов найчистіша із спокус, 
Якій іще не підшукали імені, 
Над обрієм видніється Ельбрус. 
I то недовго. Як буденні клопоти 
В долинах здіймуть хмари куряви 
I пристрасті по людях підуть потоптом – 
Не видно сніжно-білої глави. 
I ти товчеш пилюку між загатами, 
Притершись до житейського ярма. 
Про ту вершину ти уже не згадуєш, 
Немов тобі й потреби в ній нема. 
Та знаєш ти, і це знання – мов гордощі, 
Це увійшло уже в єство твоє: 
На світі – не лише загати й торжища, 
Високе й чисте щось на світі є. 

КОСМIЧНИЙ РАЙОН У ЗАПОРIЖЖI 
Приїжджим буває інколи смішно, 
А дехто – так зовсім дивиться косо... 
Новий район назвали Космічним, 
Для зручності кажуть коротше: Космос. 
Послухать – навколо самі пришельці, 
Хоч академію клич у свідки. 
Бабуся, така собі старушенція. 
– Ви звідки, бабуню? 
– З Космосу, дітки. 
А наші таксисти – куди астронавтам! – 
Фірмові кашкети. Ключі на пальцях. 
Оце вам і сервіс, оце вам і авто: 
– Вже тричі сьогодні у Космос мотався... 
Отак і живемо. А тим, кому смішно, 
Гарячий привіт від царя Гороха. 
У нас індустрійне сучасне місто, 
Двадцяте сторіччя у нас. 
Епоха! 

ЗИМОВИЙ ДОЩ 
Розчулений і мокрий, як щеня, 
Чужа рідня гучним травневим грозам, 
Усупереч гаданням і прогнозам, 
Непроханий приходить він щодня. 
Подумати б – який йому резон? 
Ходити в диваках – була б охота! 
Хіба не видно: вже не та погода, 
Не ті манери і не той сезон? 
Хіба не видно: вже пора снігів, 
Таких сухих, колючих, незворушних? 
Візьми морозу у вологу душу 
Й лежи собі у спокої лугів. 
О, бач, таки послухався, ущух. 
Шкода, звичайно, таж пора зимова. 
Ні, знов іде, мов не про нього мова. 
Ну що із нього зліпиш – із дощу?! 
А може, це і справді неспроста: 
Узимку – дощ? Принаймні не банально. 
I хоч доречним бути – це й похвально, 
Доречність – то іще не правота. 

* * * 
Упоравши неміряні труди, 
Піднявся я на п'єдестал науки. 
– Земля і небо, підійдіть сюди 
I станьте під мою всевладну руку! 
Від голосу здригнулася імла, 
Далеко покотився він луною, 
Але Земля своїм шляхом ішла, 
I небо залишалось наді мною. 
В мені від того закипіла кров! – 
Я блискавку в нависле небо кинув 
I п'єдесталом Землю розколов, 
Немов дубовий пень залізним клином. 
I задвигтіло небо від громів, 
I так Земля озвалася в печалі: 
– Ти на Землі прожити не зумів – 
Живи тепер собі на п'єдесталі. 

* * * 
  Г. Лютому 
В нічнім степу – безмовнім і безкраїм – 
Я брів стежками, я шляхами біг, 
I всі зірки, мов перелітна зграя, 
Летіли наді мною в той же бік. 
Та ось одна із них, зірок небесних, 
Раптово пада – просто на очах. 
I слід її все небо перекреслив, 
Як чорновик, щоб заново почать. 
Я підійшов, підняв її, погладив, 
Підкинув, мов горобчика: – Лети! 
Та пада зірка. Підлетить – і пада. 
– Яка, – сказав я, – квола, зірко, ти! 
Вона на мене пильно подивилась, 
Вона мене назвала на ім'я. 
Вона сказала: –Я не притомилась, 
Я через те упала, що – твоя. 
Колись була тобі я провідною, 
В житті вела тебе я, далебі, 
Та ти забув звірятися зі мною, 
Під ноги тільки дивишся собі – 
Все дивишся, щоб ніг не замочити, 
Усе, щоб не спіткнутися, бува, 
Чого ж мені вгорі отам висіти? 
Упала я, хоча іще жива. 
Я смерті не віщую, то – неправда. 
Коли зоря шугає з висоти, 
Це означа, що хтось ту зірку зрадив, 
То зрікся хтось високої мети. 
I ти... – вона затнулася на слові, 
Вколовши промінцем моє плече, – 
А втім, я, може, піднімуся знову. 
Надія є. Ти ж молодий іще... 
I я пішов – крізь нетрі бурелому, 
Крізь чагарі, через відьомський ліс, 
Бо пам'ятав сузір'я, у якому 
Моя зоря пишалася колись. 
Мені пройти вдавалося, на подив, 
Де поламали б ноги і чорти. 
Траплялося, що я ішов по водах, 
Бо саме там повинен був пройти. 
Я іноді робив непевні кроки, 
Я спотикався, я збивався з ніг, 
Але не впав, бо думав про високе, 
I через те упасти я не міг. 
...Я йшов. Зірки спадали прямовисно. 
Упало безліч їх, зійшла одна. 
Мій братику, мій друже, придивись-но: 
Ото вгорі – вона чи не вона? 

* * * 
Коли на людях ми, про їхнє око 
Я зберігаю незворушний спокій – 
Дивлюсь на інших і жартую з ними 
Чи осторонь стою, немов чужак, 
I думаю, в любові невситимий: 
«Немов це я? Хіба я зміг би так?» 
Коли ж, бува, недовго і нечасто, 
Ми тільки вдвох, і ти уся – моя, – 
Невже це знову я? Такого щастя, 
Здавалося, не витримав би я! 

ХЛIБ 
Ну от і все. Зробили все, як треба. 
Тепер нехай погода хоч яка: 
То падають серпневі зорі з неба, 
А не зерно у полі з колоска. 
Ще трохи є роботи скиртоправам, 
Iще двигун комбайна не прочах, 
I втома ще – важка, неначе слава, – 
Лежить у комбайнера на плечах. 
А на долоні на помічниковій 
Лежать зернини, наче відкриття, 
Підкреслюючи лінію любові, 
Продовжуючи лінію життя. 

* * * 
...Коли біля ніг вороного 
Вмираючи в чистому полі, 
Я рану на грудях затисну 
Й промовлю останні слова, 
Мій кінь збожеволіє, мабуть, 
Від того, що він – не людина, 
Що він передати не зможе 
Нікому того, що почув. 

МОРЕ 
Хвилюється море, 
До берега піну несе 
На вигнутих хвилях, 
Немовби на вигнутих спинах. 
Несе обережно, побожно: 
Чекає усе, 
Що знов, як колись, 
Афродіта народиться з піни. 
Хвилюється море: 
«От зараз», 
А дива нема. 
Нема Афродіти, 
I це, може, й краще, до речі: 
Кінець листопада. 
Вже, можна сказати, зима. 
Куди ж їй, роздягненій зовсім, 
В таку холоднечу?! 
Та і взагалі вже не час їй 
Ув атомний вік, 
Коли охорона природи 
Далеко сягнула... 
А вітер свистів і шумів, 
I збивався на крик, 
Щоб море 
Оцих єретичних думок 
Не почуло. 

ТВОЇ ЛИСТИ 
Це – ніби тайну в котрий раз відкрити 
I знов радіти знаним вже словам. 
Я ті листи поклав би на пюпітри 
Найкращим у цім світі скрипалям, 
Щоб виспівати до кінця, до денця 
Дзвінкий твій погляд і русявий сміх... 
Нехай іще раз хоч на мить озветься 
Тонка струна, яку я не вберіг. 

* * * 
І я згадав, що десь у цьому місті 
Та дівчина – тепер, звичайно, жінка, 
В яку я був закоханий колись, – 
Десь тут вона живе, напевно, й досі. 
Вона була скупа на поцілунки, 
Про більше з нею я не міг і мріять, 
І перша ж несподівана розлука 
Між нами меч холодний положила. 
Чого ж я ув обличчя заглядаю 
Жінкам зустрічним? 
  І чого здригнувся 
В ту мить, коли на людному проспекті 
Моє плече торкнув хтось ненавмисне? 

* * * 
Вона десь поруч, за стіною. 
Вона ні з ким і не з тобою. 
То безтурботна, ніби птах, 
То засміється, як востаннє... 
О, на яких тебе думках 
Цей сміх, мов злодія, застане! 
Не смій. А може... Що? І ти 
В нічне вікно вдивляєш очі – 
Є вибір: вир перепливти 
Або пожежу перескочить. 

ПIСНЯ 
Рожеві промені навскісні, 
В дворі вечеряє сім'я. 
«Послухайте народну пісню», – 
Сказало радіо. I я, 
Малий іще, спитав у діда: 
«Народна.... Як це?» – I мені 
Дідусь розважливо повідав: 
«Це сам народ зложив пісні». 
Наснилося тоді: з усіх усюд 
Збирається, немов на раду, люд. 
Встає край неба курява століть, – 
Iще хтось там іде чи верхи їде, 
I сонце в небі спечене висить, 
Мов яблуко, якому впасти ніде. 
Iдуть батьки, і дочки, і сини – 
Плугатарі, каменярі, герої – 
Від обрію до обрію вони 
Широкий діл заповнили собою. 
Це мій народ. Надія ув очах. 
Усі – красиві. Вбрані, мов на свято. 
I всі мовчать. Зійшлися і мовчать, 
Бо їм іще нема чого співати. 
Згадати страшно мертву тишу ту. 
Збагнув я, у чеканні захололий: 
Як люди не здолають німоту, 
То я вже не прокинуся ніколи. 
I вже уяву застилав туман, 
I в тім тумані я не снив, а марив, 
Та голос чийсь, немов артезіан, 
З глибин людських у спраглу душу вдарив. 
Зливалися мелодії й слова, 
Пісні творились – диво двоєдине... 
Вони в мені – неначе кров жива: 
Якщо я втрачу їх, то я загину. 
Удосвіта – ще сутінки густі – 
Збудився я від сну, сльозами вмитий, 
I сліз чистіших, ніж були оті, 
Мені уже довіку не зронити. 

* * * 
Як мої нерозумні печалі 
Коли-небудь перейдуть межу, 
Я згадаю далекі причали, 
Посміхнуся і тихо скажу: 
– Ще на світі доріг вистачає, 
I не треба поводиря. 
Ще не впала роса. Ще літає, 
Ще стоїть над душею зоря. 

* * * 
Коли у юності 
Він призначив милій побачення 
У парку, біля пам'ятника Поетові, 
А сам не прийшов. 
Чи то забув, 
Чи роздумав, 
Чи термінові справи завадили – 
Зараз не має значення. 
У нього усе гаразд: 
Він захистив дисертацію 
Про творчість Поета. 
Сина, якого народила йому інша жінка, 
Він назвав ім'ям Поета. 
Йдучи через парк на роботу, 
Він щоразу проходить повз пам'ятник, 
I щоразу Поет, 
Побачивши його, 
Одвертається... 

ДВОЄ 
Вона його хотіла оновити: 
Спалила все, щоб зміг її вогонь 
Неоскверненні храми Атлантиди 
Осяяти на дні душі його. 
Але уся любов її палка 
Відбилася в душі цього гульвіси, 
Як вогники нічного літака 
Ув озері серед глухого лісу. 
 
 
Григорій ЛЮТИЙ 
(1949 р. н.) 


БЛЮЗ ЛЮБОВI 

В ніч неприкаяну, мов у колодязь, падаю. 
Боже, любов мою зможе всяк звати зрадою! 
Я признаюсь тобі – наче стежині батьківській. 
Грішно молюсь в журбі – права не маю знать якій. 
Ти не свята. Чому ж – наче торкаюсь вічності... 
Лиш не сахнись мене, я не благаю вірності. 
Не розіпну тебе, не закатую клятвою. 
Дай розіпну косу – долю обманим клятую. 
Наче мале дитя, й горе-біда заграється. 
На волосинці світ весь на твоїй тримається... 
Пізно горить наш мак, сонця чи стане вирости? 
Ми перестрілись так – наче вселенські сироти. 
Не убивай себе днів павутинням, бджілонько. 
Зглянься, без тебе світ вже не воскресне, жінонько. 
Наче з душі сльоза, вийди ходою тихою. 
Я не люблю тебе. Я вже тобою дихаю... 

ЗАЛИШАЙТЕ СЕБЕ НА ЗЕМЛI 
Залишайте себе на землі. 
Вам безсмертя відкрила природа! 
Хай завжди зігріва нагорода 
Нелегкі ваші дні й мозолі. 
Залишайте себе на землі! 
Не беріть із собою в могили 
Ні вогню, ні любові, ні сили, 
Ні довірливих, лагідних слів. 
Залишайте себе на землі! 
У надіях, у дітях, в онуках, 
Щоб сліди не зітерла пилюка, 
Не розвіялись лиця в імлі. 
Залишайте себе на землі, 
Роздавайте щомиті, даруйте, 
Жодну пісню в собі не змарнуйте, 
Не затьміть жодній мислі політ! 
Це не ваше: з далеких століть 
Вам передано людське батьками. 
Будьте щедрими, будьте із нами! 
Залишайте себе на землі! 

I ЯКА МЕНI ЩЕ НАГОРОДА… 
Оживають коріння – насоси тугі, 
Нагнітаючи соки у лози. 
I тріпочуть під серцем листочки нагі, 
Мов запеклої радості сльози. 
Закриваю повіки. Уява моя 
Сперечатись не в силі з весною, 
Відкриваю повіки – цвіте і буя 
Все, що звалося щойно лозою! 
Повні очі мої горизонт обрамля. 
Все страшніш засинати з роками. 
Хай ніколи в мені не смеркає земля, – 
Ще засну, а прокинусь – не з вами! 
Доки ви у мені, доки я вас люблю, 
Не злиняє тривка ваша врода, 
I дивлюся на світ, і очей не стулю. 
I яка мені ще нагорода?! 

* * * 
Світ зневірою вкривсь, 
Як футляром покривджена ліра. 
Будь ти хоч Прометей – 
Не повірять. 
Попрохаєш тепла – 
Розведуть під ногами багаття. 
Стане якось незручно кричать: 
Браття! 

ГОЛОС ЖИТТЯ 
Я стільки чув про серце і про душу, 
Про той вогонь, що є самим життям. 
То не казки. Тепер признатись мушу – 
Не віриш в те, чого не маєш сам... 
Було мені, здається, вісімнадцять. 
Пекла мені, як пекло, кров дурна. 
Жінки те бачать. Цим не заховаться. 
Але не пожаліла ні одна. 
Хоча... знайшлась одна вдовиця – краля. 
Жила отак... по той бік – за ставком. 
Серед гулянки сміхом покарала: 
– Якщо приспічить, жду тебе з льодком... 
Зненавидів її у ті хвилини. 
Та всі слова прокльонів і образ 
Ночами обертались на перлини, 
Немов графіт холодний на алмаз. 
Мороз ударив ранній і гарячий. 
На другу ніч, як місяць сипав сніг, 
Я вийшов так... подихати неначе. 
Не втримався. Мов з насипу, побіг. 
Вгинався лід, як гойдалки бездонні, 
У кожен видих падав я до зір. 
А сніг лягав так лагідно на скроні. 
Й на весь куток рипів, як поговір. 
Не перебіг. Шубовснув серед ставу – 
Аж крига крила здибила сторчма! 
Не повернув. Ламав льодів неславу. 
Вмерзали поли. Шарпала зима. 
Задуб як є. Пропав і страх, і сором. 
Коли ввійшов, забув уже й по що. 
Світились очі лагідним докором: 
«Та ж кладка є з новесеньких дощок...» 
I повела навмисне до світлиці. 
Текли води мутної ручаї 
По килимах незайманої глиці, 
По молодому розпачі її. 
Перевдягла і чаєм напоїла. 
Горнулася, як знайдена сестра. 
А я в огні сахався її тіла 
I вкотре допікав собі: стара... 
Уста сміялись. Плакала очима. 
Тулилася щокою до руки. 
Стояв танкіст у рамці за дверима. 
«Iшли по дну, не виринув з ріки». 
Боявся я хвилину ту порушить. 
Чуття – як скверна: «Буду я іти...» 
– Не ображай – сказала, – взяв ти душу, 
Кому ж я тіло буду берегти? 
...Усе було красиво, як годиться. 
Душа моя проснулась од тепла. 
Iще скажу: та мудра молодиця 
На рік за мене старшою була... 

* * * 
Любов моя поплаче і простить, 
Та я про те нічого ще не знаю... 
В сльозах, як діти, вибігли хрести 
І для обіймів руки розкидають... 
А смерть усе рівняє, мов рілля, 
І барабани б'ють у домовину. 
І світ шепоче лагідно: приляж, 
Я натомивсь носить твою чуприну. 
Лиш копачі, неначе старости 
У рушниках, затримаються скраю. 
...Любов моя поплаче і простить, 
Та я про те нічого ще не знаю... 

 

ПIСНЯ ГУЛЯЙПIЛЬСЬКИХ ВЕСIЛЬ 

  Моїм дорогим землякам, 
  щоб свайбилось 
  і множилось вовіки віків..

Не грали ми відколи, 
Душа моя – горить, 
Гуляє Гуляйп о ле, 
Як бубони – двори. 
Гуляє Гуляйп о ле, 
Гул я йполе гуля! 
Комусь хай очі коле, 
А ми, брат, звідтіля! 
Мадами і панове, 
Зі степу я рисак, 
Махновець я, махновець, 
А дід мій був – козак. 
Нема для пісні броду, 
Ти, «Яблучко», котись, 
Ми знаємо це зроду, 
А заспівать кортить: 
Приспів: 
«Ах, яблучко, да ти ігрушечка, 
Розбирайсь, роздягайсь, моя душечка! 
Ах, яблучко, да із листочками, 
Їде батько Махно із синочками!» 
 
Ворота й двері – навстіж! 
Чарки – аж гнуть столи. 
Заходьте, наших знайте, – 
З губерній і столиць! 
Не жали ми відколи, 
Посіяне в піснях. 
На сволоці підкова 
Для нашого коня! 
Не грали ми відколи, 
Душа моя – горить, 
Гуляє Гуляйполе, 
Як бубони – двори. 
Гуляє Гуляйполе, 
Гуляйполе гуля! 
Комусь хай очі коле, 
А ми, брат, звідтіля! 
 Приспів. 

* * * 
  I.Ч. 
Ти музики світліш, ласкавіш муки... 
Немає смерті – є віки розлуки... 
I я в цей світ прийшов – неначе спогад, 
Щоб тільки заслужить єдиний погляд... 
Марія ти моя чи Галатея? 
Тебе нема, і я не знаю, де я... 
Як наше жду дитя – тулюсь до лона, 
Я сам стаю дитям в твоїх долонях... 
Сплітаються стежки, як ти їх бачиш.. 
Ти дивишся на світ – неначе плачеш 
За всім оцим життям – таким невічним... – 
Болить і витіка – спинити нічим. 
I я в твоїх очах лечу, як зірка.. 
Й хоч на усій землі вода погіркла, 
Сміюся – не кривлюсь... Люблю – не каюсь... 
Живу в твоїй сльозі... I – розбиваюсь... 

* * * 
Ще довго буду пахнути тобою 
І в пам'яті по крапельці збирать, 
Як ти пішла, злилася із юрбою, 
А я стояв, готовий помирать. 
Змаліли всі земні мої турботи. 
Себе в собі роздягши догола, 
Ти йшла, як Доля ходить із роботи, — 
Та, що мене від мене берегла... 

* * * 
I Ви красиві, дівчино, і Ви... 
О світе мій, які ви всі прекрасні! 
Ці карі очі – лагідні і ясні, 
Ці горді повороти голови. 
У Вас – лукавий погляд аж горить, 
А Ви наївна – наче у пилкові. 
А Вам про Вас не скажеш у розмові – 
Життя замало з Вами говорить. 
Якби всесильний був я, наче Бог, 
То на мільйон іскринок розділився б 
I в кожну душу лицарську вселився, 
Щоб з вами знать любові діалог. 
Стрічаю Вас. Що можу я – чужий? 
Хіба сказать, які Ви всі красиві... 
Та бгає вітер слово. Чую: сиві. 
I замовкаю вражено-німий. 
Ви й справді сива, дівчино, і Ви... 
А ми ж недавно бігали у латки, 
I піонерські ставили палатки. 
А далі – швидше. Далі – до трави... 
I Ви красиві, дівчино, і Ви... 

* * * 
Спасибі, світ, що серце дав мені 
Без жодних патологій у любові, 
Що можу я, не криючись, дзвеніть 
I вільно виливатися у слові...… 
Що часом я щасливіший гравця – 
Як ці птахи, як діти і як хмари.… 
Але чомусь не вірю до кінця, 
Сахаюся, мов жду за все це кари.… 
I так щасливим серцем тим болю, 
I так майбутню втрату відчуваю, 
Що вже, бува, не радий, що люблю, 
Що вже, бува, нічого не бажаю…... 

ВЧИТЕЛЬЧИН ВАЛЬС 

  Світлані КОВАЛЕНКО 
Ти ще юна, немов старшокласниця, 
Тільки бант проміняла на вуз. 
Як поясниш – і небо проясниться, 
Клен старий пригада, що забувсь... 
Ти здаєшся іще безтурботною, 
Звідки ж туга хлюпоче в очах? 
Сум підкреслено сукнею модною 
I спиня чимось порух плеча. 
Я на вальс, я на вальс Вас запрошую, 
Я помчу Вас кудись до зірок, 
Закружляю хмільною порошею, 
Наші руки сплету у вінок. 
Я тобою, як дивом, милуюся, 
Ти жертовно себе віддала... 
Навіть той, хто з тобою цілується, 
Не пригубить весь безмір тепла. 
Я клянуся – і клятву порушую, 
Я люблю – і не смію любить. 
Ніби чашу з дитячими душами 
Ти несеш і боїшся розбить... 
Лине в школі просвітлена музика, 
Вчителькам дарять вальс юнаки. 
Їх долоні так солодко мучаться, 
Мов пташки, що клюють із руки. 
Ну а ти ще, немов старшокласниця, 
Тільки бант проміняла на вуз. 
Ох, і вчителька, вчителька класна ця, 
Жаль, у хлопців не висіявсь вус... 

* * * 
Коли ще люди не носили одягу, 
Одягом була шкіра, 
А нагота була десь глибше, 
Непомітна для ока, 
Як усміх серця... 
 
* * * 
У відкритім степу спалахнуло багаття між нами, 
Наче дух наш тривкий, що єднає в рокований час. 
Тільки тріпали хлопці розбитими вітром чубами, 
Тільки нелинь шумів із нічного байраку до нас. 
I настала та мить, що у ній відбивається доля 
I народу, й землі. I твоя – хоч яка не мала. 
I завмерли ми всі. I з вогню піднялася тополя. 
I грудна, ще безмовна, мелодія-дзвін попливла. 
I не зчулися ми – обнялися, сплелися руками, 
Як вінок для Вітчизни. I тихо по колу пішли. 
I світилась земля. I розхмарились думи, як храми. 
I гойдалися трави, й могили, мов сиві воли. 
Хто підходив до нас із любов'ю і спрагою вірних, 
Озивався вогонь, поривався, як зграя із трав. 
А якщо виривало кого од трудів непомірних, 
Ми тісніше ставали. I знову наш дух розгоравсь. 
Так почав би я притчу про вас, мої друзі, братове, 
Незнайомі і рідні, хто жив для народу свого. 
Так скінчив би я думу, щоб знову почати і знову, 
Доки небо не впало і бурхає в жилах вогонь! 

* * * 
Мальви бігали за хату 
Із червоними бантами, 
І дітей прозорі вушка 
Десь із птахами літали. 
І губилися у травах 
Сонця зайчики й лисички. 
Перевернуті кивали 
Сині глечики на тичках. 
Бабця плаття шила внучці, 
Примовляла: «Ну вже й краля...» 
Мама плакала за літом 
І квасолю вибирала... 
 
 

Віктор ЧАБАНЕНКО 
(1937 р. н.) 


ДО РЕАЛЬНОСТI
 
Щодень мені ти крила обтинаєш, 
Єднаєш розум мій із чорною нудьгою. 
Як той Iов, по гноїщі блукаю 
I серце марними сподіванками гою. 
Щодень мене ти зводиш на Голготу, 
У жертву кидаєш Пілатові – відчаю. 
Де сонце б мало в небі красуватись, 
Там я знаменіє зловісне добачаю…... 
З хреста мого стікає кров багряна 
I капле трутою потворищам у пащі. 
Аж ген ідуть болотом потерчата – 
Ото надії все загублені, пропащі!.. 
Як раб і тать, зацькований псарями, 
Готовий завжди я до нової покари... 
В ясну блакить молитву посилаю, 
Туди, де волю п'ють незборкані Iкари!.. 

МОЯ РIКА 
Є ріки, що течуть не серед тихих піль 
I не між гір у райському убранні, 
А в темних лабіринтах підземель, 
Побіля серця вогнедишного планети. 
Отак моя печаль і мій вулканний гнів 
Течуть Дніпром підземним потаємно, 
Десь там гудуть, вирують і шумлять – 
Аж біля серця святорідної Вітчизни. 
Я знаю, вірую, що прийде день і час, 
Коли, здолавши дикі перепони, 
Вони із пітьом вирвуться нараз 
I лжу затоплять, рознесуть дев'ятивально! 

ПАПОРОТЬ РОЗКВIТНЕ! 
Тут луки наші тліють і щити, 
Тут шрами віковічної руїни…. 
Мені здається, Хортице, що ти – 
Завмерле серце рідної Вкраїни. 
Вампіри кров гарячу попили, 
У холод жил пустили трути-гною, – 
I ти від мук, розпуки та хули 
Суціллю стала дико-кам'яною. 
У шрамах цих ще, може, уночі 
Колись розквітне папороть.… Розквітне! 
Гострімо заіржавлені мечі, 
Гострім об серце Матері гранітне! 

ДО УКРАЇНИ 
Як Дніпро обіймає голубими руками 
Хортицю, 
Так і я обіймаю тебе голубими мріями, 
Вітчизно кохана. 
Я течу повсякчас біля лона твого, 
Я струмлю повсякчас біля серця твого, 
Я гострю повсякчас 
Об граніти твої 
Меч двосічний 
На лжу осоружную! 
Iз очей із твоїх у мою глибину 
Западає сльоза перламутрова, 
I я чую, як там з неї враз пророста 
Диво дивнеє – 
Квітка надії. 
У мені, як в Дніпрі, каламуттю життя 
Бунтівничі пороги потоплено, 
Та розіб'ється всякий 
Об них корабель, 
Що до тебе пливтиме із кривдою!..… 

ХОРТИЦЬКI ДУБИ 
Сини прадавньої доби, 
Славути рать зеленоглава, – 
Стоять на Хортиці дуби, 
Неначе вої Святослава. 
За ними срібна гладь води, 
За ними рай і світлочари. 
Ступить не здужають сюди 
Посухи чорні яничари. 
Стоять звитяжці вікові. 
Їх сила часу не зборола. 
Щити черлені у траві, 
Відкриті сонцю заборола. 
Розгін космічної доби – 
I велич тихо-соборова! 
Ростуть на Хортиці дуби, 
Росте, нуртує міць Дніпрова. 

ДЗВОНИ ВIЧНОСТI 
Мені здається часом, що могили 
В широкім наддніпрянському 
  степу — 
То дзвони вічності, 
Опущені на Землю 
Рукою долі української лихої... 
Їх синій сум у чорний глиб угруз, 
Покрився травами, вгорнувся німотою, 
Обнявся з тайною 
Народів і століть 
Та й наслухає тишу соборову... 
А що як степ вулканно задрижить 
І дзвони знов піднімуться у небо?! 
Які тоді покотяться громи 
Над цим суєтним і безбожним світом?!. 

КЕРМАНИЧЕВI НАШИХ БРИГАНТИН 

  О.Гончару на 70-ліття 

Златоглаво над світом звелись 
Ваші сонячні храми-собори; 
Причастившись у них на зорі, 
Ми виходим на старти космічні. 
Iз широких морів Ваших мрій 
Нам вітрилять ясні бригантини, 
Їм відкриті гостинно порти 
Наших душ і сердець невгамовних. 
Ми штурмуємо Альпи олжі, 
Переходим ліси потурначчя. 
З лабіринтів оман і примар 
Ваша тронка блукальців виводить. 
Під розкриллям багряних знамен 
Біля вод голубого Дунаю 
Ваші чайки невтішні ячать, 
Ржуть натомлені Ваші комоні. 
Хай над нами бушує циклон, – 
Не опустимо ницо рамена, 
Бо видніється ген в далині 
Рідний берег надій і любові. 

НЕСТРИМНИЙ ЛЕТ 
 

  Дніпро – то прудкий кінь, 
  що біжить із лісів до моря. 

                   Стародавня легенда 

Кують громи на Хортиці підкову, 
В копита б'ють Славуту-скакуна – 
Аж іскри в рань багряно-волошкову! 
Аж сивим степом котиться луна! 
Гудуть-двигтять потужні Дніпрельстани, 
А кінь летить нестримно, наче птах! 
Несе він славу нашу в океани – 
Нехай гуля по зоряних світах…... 

ДО IСТОРIЇ 
Iсторіє, мучителько моя! 
Твої скрижалі, часом не зітерті, 
Вичитую-читаю серцем я – 
I пада сонце в чорні круговерті…... 
 
Квиління, крики, стогони, плачі…... 
В руках у вічності отрути келих повен, 
I зорі – долі меркнуть уночі, 
Німує атомом заглушений Бетховен. 
 
Болото. Чадно. Чавкання. Вогні. 
Хрестами судними покрили Землю Лінчі. 
Рахітні, ниці, в пранцях і багні, – 
Каліки дьогтем підквацьовують да Вінчі. 
 
По торгах Юди совість рознесли. 
Покрита трупами у будучину траса. 
Ейнштейна мозок знюхали осли. 
Лакузи брехнями споганили Тараса. 
 
Iсторіє, мучителько моя! 
Невже потуги геніїв даремні?!. 
Iсторіє! Втрачаю віру я…... 
О, як набридли зойки під'яремні! 

* * * 
Не на Голготу, не для страти, 
А для всесвітньої хули 
Царями скоплені кастрати 
В гарем московський повели 
Пояничарену Вкраїну. 
Водили скрізь, у всякі зали. 
Удовольнились, хохмачі; 
Опісля ж очі зав'язали 
I бідну вигнали вночі 
«На путь свободы и прогресса».… 

ЕТЮД 
Цвітуть акації…... Весна 
Убралась в білі шати. 
Цвітуть акації – одна 
У тіні береста кона. 
Не хочеться вмирати...… 
Весна, цвітіння круговерть – 
I жовте шепіт-листя… 
Там – келих щастя повен вщерть, 
А тут – нещастя, мука, смерть: 
Разок життя-намиста. 

ВАТАГ-РЯТIВНИК
 

О.Т. Гончару 

Тієї осені помер Великий Луг, 
Пішла на дно сплюндрована Гілея, – 
Розгнівався загачений Дніпро 
Й розлився на півсвіту мутнохвиллям...… 
Над пінявим шаленством диких вод, 
Над обширом великої руїни 
Пекельний клекіт розпачем повис – 
То птаство перелітне вирувало: 
Не стало предковічних берегів, 
Потоплено старі дороговкази. 
Куди податися?.. В який летіти бік?! 
I як із цього вирватись одчаю?!. 
Та раптом сонце вийшло із-за хмар – 
I з гущі ватаг вилетів пташиний, 
Звитяжно і заклично проячав – 
Полинув радісно, нестримно на світило! 
За ним, отямившись, у вирій подались 
Його брати, що збилися з дороги. 
Згуртовані, врятовані ключі 
У сонячних розтали високостях!.. 
Коли сколочений, стрімкий життя потік 
Понищить нам усі дороговкази, 
Прямуймо, браття, сонцеві навстріч, 
Як птаство те, що вирвалось з одчаю! 
 

Олег ГОНЧАРЕНКО 
(1959 р.н.)
 


* * * 
  Чи не мариться вам дивина... 
  Iнокентій Аненський 
Екзюпері, Ремарк, Хемінгуей і Діккенс, 
я вам прощаю те, що не сміюсь – 
вертаю душу, вами всучену, чиюсь 
і повертаю серцю любу дикість, 
щоб поблукати Біловоддям дивним трішки, 
де й обрій казкою полинною пропах – 
десь по сумних невидимих доріжках, 
десь по дзвінких невидимих стежках. 
Там турів череди шаманам ще – «абетка». 
Там в небі, справжньому, ще чуть грифонів грай. 
Чумацький Шлях там – Дим Од Вогнищ Предків, 
грім – Царський Крик, а сонце – Двері В Рай. 
Там справа ще – Десна, а Шуя – зліва, 
а в центрі – Стрижень (вил Перуна слід!), 
там невідомість – Сон Спочатку Зливи, 
а вітер – Птаха Невідомого Політ. 
Там істина – Єство, а пісня – Рідне Слово. 
Там смерть – У Висі Злет, а не страшна біда. 
Там він – Премудрий Змій, вона – Роса Ранкова, 
вогонь – Всевишній Бог, а музика – Вода. 
Там вавилонських башт ще «просто глина» – мури, 
тому ніхто на нас ще не наслав Грозу. 
I сплять там, не хроплять – «сухі тягають шкури». 
I водять по селу, підвипивши, Козу... 
Там легко вийти в степ і взять життя за роги. 
Там ціле плем’я – «Я». I люблять там мене. 
I я люблю себе, веселого і злого. 
Там я люблю себе! Чи ж це – не основне?.. 
Це дивно й так, що скільки в клітці витримав: 
надихатися можемо лиш вітром ми. 

* використано вирази шумерів, єгиптян, слов’ян, бушменів, зулусів, ескімосів, американських індіанців, персів, індійців... 

* * * 
  Мати йде по саду, мати в білому платті... 
  Вранці сад зацвіте, і мати в чорному платті 
  крізь дерева виднітиметься в саду...
 
                 («Мати йде по саду» М. Лиходід) 
На морозі потріскує сад, мов багаття... 
Сад – остання із маминих явних одеж! 
Мати йде по саду, мати в білому платті. 
Щось шукає... Та що ж під снігами знайдеш?! 
А змигнеш – вже вона в кімоно золотистім. 
Звідкіля?.. Кімоно ж у нас тільки в кіно?! 
I міняють дерева на золото листя, 
щоб хлюпнуть узороччя на те кімоно. 
Озирнешся – вона вже в зеленому сарі. 
Молода, голосна, як весна, осяйна! 
Сарі з тих, які носять на Волосожарі, 
у «Нескучнім Саду» – там, де нині вона... 
Лиш примружишся – знов в’яже ноги бур’ян їй. 
У безсутності сутінок – сивій олжі, 
мати, наче богиня, – у тозі багряній, 
А дійде до межі, і уже – в паранджі, 
або в рясі, чи рубищі-волосяниці... 
I чужа-пречужа! I вона – не вона! 
...Прокидаєшся: «Господи! Добре хоч сниться...» 
Устаєш. Iнстинктивно ідеш до вікна. 
А за шибами – світ, мов подертий на клапті! 
Тільки сад ще своє пам’ятає Iм’я... 
Мати йде по саду, мати в чорному платті: 
мати – ніч, туга, пам’ять і совість твоя. 

* * * 
  Ти мені, розпроклята, болиш ще... 
                               Микола Тихонов  
Ти мені не потрібна... 
  Про це й говорити не варто, 
а не те, що вертатися знов до колишніх «основ». 
Запалю іще обрій, але не для жару – для жарту: 
не воскресне тепер і не скресне вчорашня любов. 
Ти мені не потрібна... 
  Стомився уже від обману. 
I не треба нічого, бо ж мертвому ждати чого?! 
Я забув. Я – за «був»... Лише пряді вологі туману 
досі пахнуть чомусь ще любистком волосся твого. 
Ти мені не потрібна... 
  На «ви» тепер будем довіку. 
I горілка – не трійло. I біль – не такий уже й «звір». 
Ти мені не потрібна... 
  Чому ж захлинаюся криком? 
Ти мені не потрібна. 
  Та тільки... ти в це не повір! 

В СТЕПУ МОЄ СЕРЦЕ 
В степу моє серце! 
                I завше було в нім – 
в його волошковім, тюльпаннім вогні, 
бо я над цим степом – у жайворі кожнім, 
я в кожнім тарпані – в його глибині. 
Щорік воскресаю стеблом межи стебел... 
Блукаю луною пісень і плачу... 
Лиш очі заплющу – і степом, і степом 
стелюся, біжу, розгоряюсь, течу! 
Не раз на цій тверді згасав я од болю 
і знову до світу зринав із пітьми: 
тут Вічність близнючок – Надію і Волю – 
годує (до часу...) курганів грудьми. 
У мене, і в мертвого навіть, мета єсьм – 
з ристалищ чужих, з-за тридев’ять морів, 
я прахом і попелом знов повертаюсь 
сюди на «попутках» струмків і вітрів – 
на суд і на осуд, на синь, на осоння... 
Крім степу, усе – маргінальний вертеп. 
Півсерця – у сина, півсерця – у доні... 
В степу моє серце. 
Я – Степ! 

СОНЕТ  
До осені лишилася хвилина... 
А ще сказати треба так багато! 
Ти знов мовчиш, сумна, біля багаття – 
вслухаєшся у тугу журавлину. 
 
Тепер не догукатися до тебе: 
ти так далеко, як... в страшному сні, 
ти так далеко, що... лишилося мені 
хіба злетіти журавлем у небо. 
 
Та стримую бажання незбориме я. 
Лиш вогнище, за звичкою, підтримую. 
I просто жду уваги не з жалю. 
 
Хвилина не чекатиме – пролине. 
Настане осінь. Прийде лист від сина. 
Ти озирнешся. Я скажу: «Люблю!..» 

* * * 
…Мене вам дав Господь! 
  Не багатьом... 

                      Iван IОВ 
Мені вас дав Господь! Не багатьох... 
Він знав – кого, бо знав – куди потраплю. 
Зливались ми, неначе ртуті краплі, 
на спів, на клич, на серця тоскне: «Тьох!» 
Поклав ось Хронос руку на плече... 
Гукнеш – лиш Ох аговкнеться навзаєм... 
А осінь так уперто наповзає, 
як чорний кіт по стовбуру тече. 
Лиш до очей лишилась ненасить: 
ще з жодними не вийшов із двоболю! 
Ви – очі, ви! Я знаю вашу долю – 
вам по мені жалоби не носить: 
за мене вам не слід тримати звіт. 
Один... Вслухаюся, іду за Чорну Браму: 
«Знов – крик... Мана? Чи це до мене мама 
із того світу рветься у цей світ?!» 
Цей світ... «добренький», як лубковий Хо-Ші-Мін, 
а скліпнеш ледь – здійме, як зух, на вила! 
Світ – мім, якого вже й перекривило 
од «добродушних» і «лукавих» мін. 
Дивлюся в небо: «Й зорі – ваші очі!» 
А я уже потрошку і минаю... 
Скільком вам дав мене Господь? Не знаю... 
Не хочу знати. Ні, не знати хочу! 
Любіть мене, нехай – і «по інерції», 
бо я вже й сам забув своє Ім’я. 
«Я вас люблю! Люблю вас! Всіх!» 
Це я – 
Ще-Один-Мім-Із-Осінню-У-Серці. 

СНIГ 
Я був один, як світ. I ні душі довкола! 
Вів соло «Отче наш» і мріяв про село. 
I щось (від ніг моїх?) таки хотіло поле, 
бо довго так ішов, і поле наче йшло. 
I я там поринав по серце в зело біле, 
яке ввіллє в Дніпро і в Хліб скоро Вода. 
Почулося: «Жінки Шевченка не любили!.. 
Мандрівнику, «бомжем» був твій Сковорода!.. 
Ти дарма йдеш і ждеш від фарту подарунків!.. 
Лягай у сни снігів і осягни ті сни!» 
Й спіткнувся! Та згадав щорічний Подвиг бруньки 
і пташеня, яке рве Космос свій тісний. 
...Промерз аж до зубів і вимокнув до нитки, 
яку для «голяків» на складчину беріг, 
але недарма грав зі світом у «ловитки», 
бо протоптав нову Дорогу-Через-Сніг. 
I все було б гаразд, і все було б по Богу, 
і можна б відпочить, але пече Провина: 
у чорну мить мою – Мить Сумніву Страшного 
син голкою вколовсь, й посивіла дружина.  

ВСЕСВIТЕ, РАДIЙ! 
Кому вона й треба – нова «Піднебесна», 
«Річ Поспольна», «Порта», «Орда Золота»?.. 
Хіба ми для того сьогодні воскресли 
і сонця (у січні!) хлюпнули в міста?! 
Уже авангарду лункішають кроки... 
Хоч морок (роками!) на твердь «матерів», 
будинки спливають ковтнути хард-року, 
молитви, поезії і кольорів! 
I не ворожу, щоб не спінить «вороже» я. 
Хай буде майбутнє (за Богом!) важким, 
бо Iстина там – на балконах і лоджіях, 
де, замість корогв, майорять пелюшки. 
Це ми – брат до брата. Це ми – син до сина! 
Хтось з нас в чистий сніг вкарбував без жалю, 
про нас же, «графіті»: «ЛЮБЛЮ УКРАЇНУ!», 
а нижче: «P.S. УКРАЇНОК ЛЮБЛЮ!»  
Ми є! Нам возрадуйся, Всесвіте дивний! 
Недарма ж ми гнали своїх румаків 
в співочий цей рік Празникового Півня, 
що злинув з трипільських іще рушників?.. 

PETITIO PRINCIPII * 
Дивіться: йде пророк з пелюсткою свічі! 
Зерна вогню не дочекався, значить, 
і вже ніколи плоду не побачить, 
як і до нього – тисячі і тисячі... 
«Агов! I ти проштрафивсь, невторопо?! 
Таких пелюсток – тьми в печах сумних садиб... 
Тут Прометей «червоний кущ» садив. 
Йди відіспися... Ми і так – Європа!» 
Звертає він, куди і всі з покон. 
Десь і його, й свічу загасить Вітер. 
Знов необпаленим лишиться майстра Витвір... 
Знов паморозь оклади їсть ікон... 
I віщі, й вишні відщемлять Слова, 
які він ніс із маргінального «Нізвідки»... 
Сам по собі Вогонь – безплідна квітка, 
і колосу у нього не бува!!! 
*Petitio principii – висновок з несказаного (латина). 

ПЕРЕВЕСНИКУ  
Бог нам свідок, мій друже, що ми прожили недаремно, 
нам – не плаха тому поминальні й святкові столи. 
Ми ішли, як могли, – ми з тобою садили дерева, 
і дробили каміння, і в пригорщах воду несли. 
Нам не важко було, бо майна ми надбали так мало: 
ми бороли морози й повзучі спиняли піски – 
на багаття і гаті (для саду!) хати ми ламали, 
домовини «заначні», весільні скрипки й колиски. 
Ми спокійно підем, не залишивши рідним розпуки: 
ми підем, залишившись: ми – далі оці голосні! 
Та прийдуть у наш сад іще наші сини і онуки, 
вип’ють трохи вина і співатимуть наші пісні. 
Бог нам свідок, мій друже, що ми прожили недаремно, 
нам – не плаха тому поминальні й святкові столи. 
ми ішли, як могли, – ми з тобою садили дерева, 
і дробили каміння, і в пригорщах воду несли... 

ЗОРЯ ПОЛIВ 
Вона іще горить над чорними димами – 
моя Зоря Мети, моя Зоря Полів! 
Я сам її колись, для тата і для мами, 
прийшовши в світ оцей, над світом запалив. 
Мені подарував Iсус «фамільні» ясла, 
дав Прометей вогню, хлюпнула Дана злив... 
I, щоб у Небесах ця іскра не загасла, 
я не жалів душі, я серця не жалів! 
Тож не горіли ще окремо досі й дня ми: 
без неї досі в Прав ще й кроку не ступив. 
Я навесні її наснажував піснями, 
улітку ж ніс у вись їй золото степів. 
Вона допомогла не втратити Дорогу... 
А вчора син сказав: «Дивись-но, диво з див!» 
I, щоб там не було, її лишу для нього: 
«пожертвую» оцей осінній жар садів. 
Святковий блиск снігів зберу їй «на причастя», 
коли прийде пора у Віхолу іти... 
Хай осява людей, у щасті і в нещасті, 
моя Зоря Полів, моя Зоря Мети. 

* * * 
  Не смійтеся з вільного барда вороже... 
                                          Томас Мур 
Хіба це гріх – іти, як по воді, по палу? 
Гріх – записать когось за те у варнаки, 
що папороті цвіт шукає на Купала, 
а не розрив-траву, аби ламать замки. 
Він вірував, тож Бог і дав йому по вірі, 
те чути, що для всіх – шум, подих, стогін, рик... 
Про що голосить ніч, про що говорять звірі, 
позбувшись німоти страшної раз на рік? – 
Чи хто-небудь про це задумувався, браття? 
А мрійник насадив сам цей дрімучий ліс!  
Тож стрибайте собі через своє багаття 
і не судіть його, якщо пройде він крізь. 
Прислухайтеся – вже стихають віщі кроки. 
Погляньте – тінь його стає штрихом імли. 
Iще один не зміг між вами стать пророком?.. 
Чи знов, як завжди, ви пророцтву не вняли?.. 
А він лише й казав: «Давайте підем прямо! 
Давайте при ході дивитися вперед!» 
Він був одним із вас, але чужим між вами – 
не блазень, не відьмак, не єретик – Поет. 
Він і пішов, щоб вам лишилось більше свята. 
Але пішов таки в зірки, а не в пітьму. 
Він, люди, любить вас! 
  Тож все-таки, дівчата, 
пускаючи вінки, пустіть один йому. 

* * * 
  ...матерів свята печаль 
  украдена – удвічі, втричі важча. 

                        Олександр Прасолов 
Немов загусли тиші русла: 
вдихаєш морок злий, мов чад. 
I навіть Божі бусли й гусла 
мовчать напружено – вовчать. 
Здається, й вимір, в котрім жив – кут: 
тут спробуй точки в Шлях зістав! 
Так є... коли чекаєш Жінку, 
прихід якої – шанс зі ста. 
Все це переживав не раз ти 
(ти в цих відмовках – «ерудит»...): 
їй теж себе у себе вкрасти – 
немов півсвіту народить. 
Неначе пастку, ставив й дім ти: 
без неї дім оцей – дим, тінь. 
Та в неї діти (й ніде діти!)... 
Як їй туди, де ти, дійти? 
А ще й плітки вже – пліть (не нитка!)... 
Проси про синь – моли: «Лети!» 
Чув про святу, що лева в клітку 
загнала квіткою? Лев – ти. 
Її нема... Й вона усюди! 
Вона прийде (є ж фант «невже»?!), 
коли ти, як Страшного Суду, 
її не ждатимеш уже. 
Мов схлипнеш: «Ти?! Як? Час – пік ночі?..» 
Зітхне: «Розстелено степ ще ж?..» 
I ти, годинником пісочним, 
із серця в серце їй стечеш. 

* * * 
Тепер – усе: «Феніта ля комедіа!» 
Співати про любов таки даю зарок. 
Давно вже є у всіх зірок, комет ім’я. 
Нам предки не залишили зірок! 
Чумацький Шлях, цей Божий пояс світу, 
теж, виявляється, всього – «від сих – до сих». 
Та як мені тобі це пояснити? 
Ти хочеш зірку – «зірку, як у всіх!» 
«Моя кохана пері, герло, дівчино, 
дарма не жди на примхи потурань: 
вже космос наш – «довідник геральдичний», 
а не Землі гаряча пектораль. 
Та й що ті зорі? Згаснуть на світанні... 
Це ж, врешті, просто фікція – хи-ме-ри! 
Ну, добре вже... Але оце востаннє!» 
I (вкотре вже?) перейменовую Венеру... 
 
 

 

Тетяна НЕЩЕРЕТ 
(1931-2007) 


ДНIПРЕ МIЙ 

Дніпре мій єдиний‚, дорога перлино‚, 
Де б я не бувала,‚ у яких краях, 
Серцем і думками я до тебе лину, 
Ти моє дитинство,‚ мій блакитний шлях! 
 
Доторкнусь до тебе – берег обміліє. 
Дівчинка в уяві‚, мов русаленя...… 
Вітерець повіє‚, хвиля зарябіє – 
I весела юність бачиться моя…... 
 
Як же не любити Україну милу. 
У хвилини щастя‚, в смуткові біди,‚ 
Дніпре мій‚, у тебе я з крутого схилу 
Наберу відерце чистої води.‚ 

ДО УКРАЇНИ 

О Україно! 
 
Тебе згинали, та не зігнули, 
I твою силу ще не збагнули. 
Ти наша мати, єдина, рідна, 
Зоря незгасна, красо чарівна. 
 
Родюча земле! З вогню вставала, 
Сльозами милась і розквітала. 
Красива й горда, й нещасна наша – 
Гіркого смутку налита чаша. 
 
Ми будем жити, співати будем, 
Діток навчати, як личить людям. 
Молитва вірних – небес безмежність 
За твою мужність, за незалежність. 
Згуртуєм думи, замовим слово, 
Тебе зігрієм вогнем любові, 
На віки вічні неопалима 
Вітчизна наша! О Україно! 

ДОБРОТА 
Багато зла я мала від людей. 
На душу камені скидали, як хотіли. 
Ще й досі часом болем загуде 
Забута містина скаліченого тіла. 
Та от з'явилась іскорка свята, 
Котра завжди страждання переважить, 
Спокійна, тиха, мужня доброта! 
Яснішав світ і щастя посміхалось! 
О Доброта! Ти – сила над усім. 
Як серцю важко – принесеш полегкість. 
Ще краще віднаходиш у красі. 
Близькими робиш полюси далекі. 
Як звуть тебе? Гедоне? Альтруїзм? 
Чи Євдемонією треба називати? 
В який завгодно вирушу круїз, 
Де б з радістю твій образ узнавати. 
Тобі нема подоби, Доброта, 
Ні кольору, ні запаху, ні звуку. 
Але ти всюдисуща: тут і там 
Заміниш втрати, болесті, розлуку. 
Тебе ніхто не бачив, а проте 
Зустрітися з тобою прагне завше. 
Де поселяєшся, там все цвіте – 
Живе й цвіте, в ту мить тебе пізнавши! 
Спасибі, мудрий, найвірніший друг! 
Від тебе світло осяває душу! 
Оберігай від горя і наруг. 
I будь завжди й усюди з нами! Будь же! 

ОТЧИЙ ДIМ 
Коли лютує за вікном зимова хуга 
I вітер шаленіє в танці злім,‚ 
Тоді мене огорне раптом туга 
За тим‚, що зветься просто – отчий дім. 
Стоїть він,‚ де згинається від кручі 
Темно-срібляста твердь мого Дніпра, 
Де обважнілі білим снігом тучі 
Шовковиця крислата підпира. 
Там‚, де страхіть і горя зазнавали 
Старі й малі (не з їхньої вини). 
Де в грізний час ворожої навали 
За отчий дім на смерть ішли сини. 
Де я навчилася носити клунки 
I шлях шукати з райдужних вітрил,‚ 
Де з голоду підтягувались шлунки‚, 
Де падала‚, мов пташеня без крил. 
Де зустрічі були після розлуки,‚ 
Де поступалась радощам біда‚, 
Де підростають вже мої онуки,‚ 
А мати в рамці – зовсім молода. 
За всі мої і радощі‚, і болі,‚ 
За те,‚ що я живу на світі цім,‚ 
Благословенним будь‚, світанок долі – 
Мій добрий‚, незабутній отчий дім! 

МАТЕРI 
Розчеши‚, мамо,‚ донечці коси 
Перед даллю дівочих доріг...… 
Заіскрилися вранішні роси‚, 
Ранком отчий лишаю поріг. 
Розчесала. Схилилась до мене,‚ 
Видивляючи очі мої…... 
– Прощавай‚ моя доню! 
– Ой‚ нене,‚ 
Досі чую я руки твої. 
I сльозу‚, що упала на скроню – 
То беззвучне ридання твоє‚. 
Я втопила у рідні долоні 
Все життя,‚ все дитинство своє…... 
I тепер‚, коли висохли роси‚, 
Бачу стомлене рідне чоло...… 
– Розчеши‚, мамо,‚ донечці коси,‚ 
Як тоді‚, як в дитинстві було. 

ВДОВА 
Вдовиних сліз не вимірять нічим. 
Немає чоловіка. 
– Де? 
– Забрали. 
Вночі з ліхтариком свої-таки вандали. 
Не плачте, діти. Жінко, не кричи. 
Згорьована краса й жіноча сила: 
А насмішок услід, а матюків... 
Дружина «ворога народу» глей носила, – 
Завалювалась хата, падав хлів. 
Запрошували вдів у клуб на свята, 
Що з фронту не діждалися мужів. 
А ця вдова? 
Вдова Невинувата 
Невинуватого, що в таборі десь жив? 
Їй так хотілось вірити. 
Насправді 
Його вже не було серед живих. 
Так стверджувала та залізна лапа 
Одну з кривавих і залізних віх. 
Вдовиних сліз не вимірять нічим! 
Немає чоловіка. 
– Де? 
– Забрали. 
Вночі з ліхтариками – сталінські вандали. 
Дружина виплакалась... 
Діти, закричіть! 
 
 
Вікторія СИРОВАТКО 
(1951 р. н.) 


ВИНА 
  Моим стихам, 
  как драгоценным винам, 
  Настанет свой черед. 

            Марина Цветаева 

Не втратила букет вина 
Терплячіша з дружин, 
Роками закоркована, 
Немов у пляшці Джин. 
Відбиток винного рядка – 
У тисячах дзеркал. 
Як брати ( аж тремтить рука)  
За талію бокал? 
Неначе Ви дали мені 
У келисі рубін, 
Настояний на імені 
Дорогоцінних вин. 
Все випите до мізера, 
До невпізнання рис... 
Бокалом пальця врізала, 
Аж на душі – поріз. 

Чи то брага, чи то моря піна?.. 
Сургучева зламана печать. 
Відкоркую амфору Марини, 
Кажуть – п’яній море – по коліна, 
Тільки б на колінах не стоять. 
У бокалі і у мові – красно. 
Я смакую виброджений вірш, 
Де рядок з’являється невчасно 
Тільки зараз і ніколи більш. 
Тут ніхто не відає загрози 
І зі мною, мабуть, заодно 
П’є і п’є ( і не втрачає розум) 
Влежане Маринине вино. 
Почуття наповнюю по вінця 
Смаком грона, сонця і трави... 
Від свого до Вашого мізинця 
Я така ж гурманка, як і Ви. 

Заховатися від чужих очей, 
В кров підмішувать молоде вино – 
У червоному – буде гаряче, 
А у білому – дуже холодно. 
Серцем живлений кров’яний лафіт*, 
Ваша Шедросте, наливайте ще. 
Розсургучила, і на тому квит, 
Книгосховище – виносховище. 
У душі моїй і за межами 
З ними – рима я, з ними – пані я... 
Незалежні і незалежані – 
Вина віршів – моя компанія! 
* сорт червоного виноградного вина 

* * * 
Ніхто іще не має на прикметі, 
Не знайдені до певної пори, 
Ці вірші, як затоплені у Леті 
Галери, чайки, шхуни й катери. 
Блискучих слів піастри і дукати 
Тому лиш пощасливиться знайти, 
Хто із глибин наважиться підняти 
Своїх думок затоплені флоти. 
Я на глибини не дивлюся зверхньо, 
Ладнаю човен з вибраних дощок, 
Допоки підіймаю на поверхню 
Хоча б один-єдиний черепок. 

* * * 
Рань вереснева. Яблук щічки свіжі. 
Забутий сад край неба і села. 
Росте на кронах молодильна їжа, 
Щоб я в собі здитиніти могла. 
Собі я дозволяю самочинство 
І залишаю крихітні сліди. 
Я не впадаю – падаю в дитинство, 
Бо кроками земними не дійти. 
Ношу дитяче вранішнє одіння, 
Уявою пошите нашвидку... 
Не подолати яблучне тяжіння, 
Коли зоря цілує у шоку. 

* * * 
Я прокидаюсь від вібрацій 
Космічних рим. 
Мене лишає рано-вранці 
Сон-анонім. 
Йому зійти за панібрата 
Я не боюсь, 
Бо вени звикли відчувати 
Вселенський пульс. 
Забуду, як душа летіла 
В сліпучий блиск, 
Щоб знову дарувати тілу 
Небесний тиск. 
На Ґ анок вийду у сорочці 
Ще теплих крил, 
Прокліпаю в небеснім оці 
Зірковий пил. 
Фантазія-майстриня тонко 
Рядків натче 
Із райдужної оболонки 
Моїх очей. 
У колір дня моя дорога 
Вже вируша, 
Де тихий шепіт діалогу  
Душа-душа. 

* * * 
Прямо у груди постукає грім – 
Зустріч так близько. 
Викличу дощ і побігаю з ним, 
Наче дівчисько. 
Легко зроблюсь незнайома собі – 
Юна бігунка. 
Та не втекти від вологих обій- 
Мів... 
 І – поцілунків. 
Пестощі краплям не забороню – 
Дуже хотіла 
На акварелі накрапати ню – 
Вигини тіла. 
І розчинити слова молоді – 
Наче любисток, 
І сполоснути в небесній воді 
Душу Пречисту. 

ДО ПЕРЕКЛАДАЧА 
Тепер, коли Ви так неблизько 
(Щоб не забулися бува), 
Перекладіть на італійську 
Мої промовчані слова. 
Зробіть улюбленого чаю, 
Пишіть на клаптику жалю. 
Я досі Вам не пробачаю, 
Що Вашу мову так люблю. 
Холодний напій в порцеляні 
Долонька блюдця ще трима... 
Зізнайтесь, пане italiano, 
Чи легко володіть двома? 
Де замість місяця є luna, 
А на amore – життя і мить... 
Прошу, на італійські струни 
Мою любов перекладіть. 

* * * 
Приймачиком володію, 
Що хвилю небесну ловить – 
Од відчаю до надії, 
Від ненависті до любові. 
Вмонтовано мені в груди 
Живий геніальний пристрій. 
Служити ще довго буде – 
Гарантія років триста. 
Дай сили, маленьке серце, 
В собі не відчути втоми. 
Не треба твоїй поетці 
Неякісного прийому. 

КОКТЕБЕЛЬ 
Моя вигадка боса 
В Коктебелі була... 
Там до осені носять 
Загорілі тіла. 
Там не ждуть Афродіту 
Золоті «бідняки» 
І поділене літо 
На дохідні шматки. 
Я ставала тамтешня 
В колообіг розваг, 
І возив обережно 
На горбу Кара-Даг. 
Гальки дивні карати 
Потрапляли до рук 
І погодився знятись 
Волоокий віслюк. 
Туї довготелесі 
Зупиняли щокрок. 
Цілувала я персик 
У засмаги пилок. 
І від тиску одежі 
Вивільняв обережно, 
У полон беручи, 
Дикий пляж уночі. 
....................... 
Там, де змінюють пози 
Море й хвиля людська, 
Моя вигадка й досі 
Коктебелем блука. 

* * * 
Мій замкнено простір, 
Заховано ключ, 
А згадка у гості 
Прийшла голіруч. 
Навшпиньках, роззута, 
Весела й легка, 
Змогла зазирнути 
У шпарку замка. 
Під поглядом синім 
У рими хмільні 
Дозволила тіні 
Пройти по стіні. 
Дощу домішала 
У фарби густі, 
Щоб не залишалась 
Я на самоті. 

* * * 
Ми скучили в місті за степом, де сонце і вітер, 
Де сонях на чатах, неначе Іван-покиван, 
Хмариною небо усе до прозорості витер 
І нам стереже часовий планетарний баштан. 
Нас вже притягнула до себе спекотна орбіта. 
Мов куля земна, зеленіє боків повнота. 
Моя дітвора, ухопивши по скибочці літа, 
Цілує кавун у рожево-солодкі вуста. 

ЗБИРАННЯ ЯГIД 
Запросини як годиться... 
Зелені мої батьки – 
Малина і полуниці – 
Годують мене з руки. 
 
З налитих теплом по вінця 
Маленьких яскравих тіл 
Солодка стікає крівця 
У серце і у поділ. 
 
На пальцях її потьоки... 
І смачно, і залюбки 
Злипаються літнім соком 
Слова мої у рядки. 
 
Із фактором-резус – згода, 
Ти, серце, і стук притиш. 
Спасибі тобі, Природо, 
За донорство і... за вірш. 

ГРА IЗ ДЗЕРКАЛОМ 
Дзеркальце моє, не показуй виду, 
Довге житіє ти іще не відай. 
Не пускай за край простору і часу 
І не пам’ятай жодної прикраси. 
Кутики очей не разтиражовуй. 
Відбиття пече – припалило брови... 
Покажу усім для проміння тацю – 
На люстерці дім сонячного зайця. 

* * * 
Я вдячна за усі Твої щедроти, 
Мій Боже, за що буде і було, 
За те, що Ти завжди сидиш навпроти, 
Коли беру до рук Твоє перо. 
 
 

Oлександр МИХАЙЛЮТА 
(1958 р. н.)
 

СМЕРТЬ ОРАЧА 
Вимкнувши телевізор, я прикрив байковою ковдрою доньку – вві сні вона скидає її з ніг – і тихцем вийшов у свою спальню. 
Ще не встиг прикинути, чим буду займатися завтра – в мене відпустка, – як у шибку тричі постукало. 
– Хто там? Тихіше – діти сплять. 
– Колю! – По голосу пізнаю нашу сільську листоношу Катю Карпівну. – Дядько Шурко помер... 
– Власович? 
– Удень їздив у район зуб виривати очний. Вирвали. А тепер – хлинула кров... 
– А... 
Хотів спитати про похорон, та Катя Карпівна майнула в сусідську хвіртку, і там на подвір'ї зблиснула лампочка. 
Мені дядько Шурко ніхто, зовсім не родич, просто хороша людина була. Такий неписаний закон села: про народження, весілля, смерть, повідомляти усіх. Про покійника – у будь-який час доби. Поверх майки одягаю піджак і виходжу у затінок груші. Місячно. Серпнева ніч приколихала зорі, а молоденький місяць зсуває з себе хмарини, як донька моя – ковдру. 
Прислухаюся. Десь далеко хрипить гусеничний трактор. Плуг, певно, сідає на глибину. 
Як збігають роки. Десять літ не живу в селі, а ніби вчора проводила мама до кладки, їхав на вступні іспити в університет. 
Скільки ж минуло серпнів відтоді, як дядько Шурко брав нас, школярську «братву», на свій трактор! Уже як оранка – так ми й у полі. Повна кабіна... і здавалося: виростемо, сядемо на трактори, дядькові Шуркові і робити нічого буде – це поки що він по дві зміни підряд за важелями. Та виросли ми, у місто мерщій, а дядько Шурко – на тракторі та й на тракторі. Щодня... 
I ось він помер. «Сотку» його спишуть – стара машина, не рівня «Кіровцям», не рівня. Спишуть, можна не сумніватися. Ех, закурити б оце, так зумисне не купив, щоб надихатися домашнього повітря. Уявляю, як мама накаже в день мого від'їзду: 
«Переказуй нашим – дядька Шурка вже ж нема...» 
Як рідко ми бігали у поле до дядька... 
Не наоралися. 

ГАЛОП 
Троє вершників перетнули асфальтований шлях і спинилися в полинах. Всі вони трималися невимушено, навіть зухвало, хоча їхали без сідел і стремен. Міцно стиснувши поводи, вони злегка підштовхували жеребців коліньми та голими п'ятками, і ті поводилися на диво слухняно. Вершникам було років по тринадцять. 
Ось вони вибралися на поле, де вже скошено кукурудзу. Хлопчаки про щось жваво засперечалися, загомоніли. Тоді передній узяв трохи вправо і спрямував коня по міжряддю, щоб той не поранився об гострі зрізи кукурудзяних стебел. Iнші зробили так само. 
Здалеку це чимось нагадувало біг фаворитів на іподромі. Передній узяв розгін, повів за собою інших. Сповільнив ходу, ніби випробував сили перед вирішальним ривком. Потім кінь знову почав набирати швидкість, стрімко відірвавшися від гурту. Двоє інших наздоганяли... 
Хлопчаки, напевне, відчували найбільшу радість від шалених перегонів у відкритому степу. На відстані важко розгледіти вираз їхніх облич, але голоси їхні були веселі. 
Поволі постаті вершників віддалялися, доки поринули в сутінки і серпанок. Вщух і глухий тупіт копит. Залишився слід скакунів на узбіччі і приємне враження від побаченого. Краса, сила, безтурботність. 
У подібних випадках дорослі згадують своє дитинство. А наших, зарічанських коней одного чудового дня вивезли до ноги на м'ясокомбінат.... I що мені тепер згадувати? Дивлюся услід вершникам, і мені здається, що то вони рятують коней. Може, у Затишші також оце вивозять стайню, і вони вирішили сховати улюблених рисаків у степу. Чекаю. Якщо буде погоня – треба збити її зі сліду... 

ДIД ТИМОХА 
Майже щодня, а взимку особливо, ви зможете побачити на якомусь кінці центрального майдану міста Гуляйполя циганкуватого діда. Його тут усі знають. Він і справді дуже схожий на цигана: смагляве обличчя, біла борода, шапка-кубанка. Одного разу діда Тимоху навіть запросили до міліції (новенький дільничний), – з'ясувати, чи прописаний старий у місті. Авжеж. Посміялися, та й годі. 
Приходить він на майдан, коли всі квапляться на роботу й з роботи – зранку і ввечері. «Стою, – каже, – дивлюся на людей. Дивлюся, як життя іде». Йому вже – восьмий десяток. Майже всі знають його ім'я – Тимофій Авдійович Білий. Колишній коваль, а нині пенсіонер і за сумісництвом – затятий рибалка. 
У місті старий завжди з'являється у синьому піджаку з медалями... Якось я попросив його розповісти про війну. Дід не хотів, відмахувався, а потім розповів таке: 
– Нагороди? Вони наздоганяли нас після боїв. У сорок третьому я став солдатом діючої армії, а в сорок першому... У сорок першому я оббивав пороги райвійськкомату. До тебе черга дійде, відповідали мені, куй собі залізо, поки гаряче, і будь здоров. Я кував тоді в колгоспній кузні. Повістку прислали, коли німець був уже десь не за горами. Зібрали нас душ сорок. «Сідайте на гарби, – наказав військком,– і рушайте на Сталіно, ми евакуйовуємося в тому напрямку». Сіли ми і поїхали. На «емочці» поїхав і військком, а більше нам бачити його не судилося. Їхали ми півдня, вже й коні стали на ноги припадать і зголодніли хлопці. Домовилися: минемо санжарівські поля та й зупинимося. А тут – німець. Видно, не обійшлося без чийогось язика. П'ять чи шість мотоциклів – навперейми нам. «Хальт, хальт, – гавкотять, – Iван руська свиня». А ми ж без нічого, хоч би хто ломаку взяв, одні торби через плече. А я тоді за віжки та правлю гарбу в кукурудзу. «Тікай!» – кричу і першим упав на землю, поповз, покотився. Кілька хлопців теж стрибнули, а решта завагалися. Там їх, сердешних, німець і порішив. Усіх. Я аж плакав і лікті гриз, що не прихопив у дорогу рушниці. В мене ж набої були – на кабана. Отак ні за що ні про що лягли кістьми наші хлопці серед степу. Сорок душ. Взвод, що ти – шуткуєш! I мені дісталося – куля в ногу. Ось так, синку, ось так-то копають мак. А ти кажеш: «Медалі...» 
 

Микола БІIЛОКОПИТОВ 
(1954 р. н.) 


КРЯ-КО-КО 
Були в однім дворі качки і кури. 
Гарненько по-сусідськи їм жилось – 
Дві різні мови, різні дві культури, 
А разом, бач, гармонія! 
  І ось 
Предивні почались метаморфози: 
Курчата, вже як трохи підросли, 
То, курям всім на сміх, 
  а мо`, й на сльози, 
По-каченячи крякать почали... 
Ще й вивчились перевальцем ходити, 
Копіювали звички і вбрання, 
І згодом стало важко розрізнити 
Покачене курча і каченя. 
Качки це заохочували радо – 
Мовляв, у нас до полку прибуло! 
Хто крякає, – 
  той вищого розряду, 
Хто квохкає, – 
  те ясно хто – село. 
А кури що ж? 
Як щиро говорити, 
Вони й не помічали новизни – 
Мовляв, було б що діткам 
  їсти-пити, 
А там нехай хоч рохкають вони. 
І деякі зарохкали. 
  Одначе 
Були в пошані ті, хто добре кряче. 
Воно ж якби оті курчата вміли 
Пристойно розмовляти так і сяк, 
А то ж 
 іще й чужого не навчились, 
А вже, бач, 
 і по-своєму – ніяк! 
Он півники – накрячуться до гику, 
Із селезнями дудлячи пивко, 
А потім зранку, замість «ку-ку-рі-ку!», 
Як заведуть зненацька: 
  «Кря-ко-ко!», 
Лякаючи тим криком розбишацьким 
Чужих, своїх 
  та і себе самих... 
А потім цим іще й бравують хвацько 
Та ще й кепкують із курчат малих: 
«Смотрі, як то ципля чудно балака, 
Кокоче токо, 
  а совсєм не кряка!» 
Отак і йшло. 
  Минали дні без ліку. 
Вже ті курчата – бабці й дідусі, 
Вже в них онуки виросли великі, 
Бува хтось квокне, 
  хтось закукуріка, 
А в основному крякотять усі. 
Для тих, хто серце незрадливе має – 
Чуже шанує і своє плекає, 
Я ладен повторяти повсякчас: 
Ця байка не про вас, 
  ця байка не про вас... 

НАША ЛЮДИНА 
Терпець у неї із заліза, 
Нема подібного ніде: 
Поки на стінку не полізе, 
До стоматолога не йде. 

ПІIДКОВА ЩАСТЯ 
Траплялось, що її набито 
На вже відкинуте копито... 

ПАПУГА 
Щодня із клітки гонорово 
Кричав: 
 «Мені свободу слова – 
Я б народив такі думки!..» 
Його дослухались таки. 
Тепер свободу слова має, 
Що хоче, те і... повторяє. 

ЗАТУЛИВ 
(Байка) 

На Цвях, 
 що зі стіни стирчав, 
Взяли й повісили Картину. 
– Це неподобство! – 
  Цвях почав, – 
Це за яку ж таку провину?! 
– Гей, Цвяше, годі, далебі, – 
Озвався хтось. – 
  Чого кричати? 
Гордився б краще, що тобі 
Шедевр довірили тримати. 
– От вискочка, 
  хай йому біс! 
Уліз по блату, очевидно? 
Кому він здавсь, шедевр якийсь, 
Коли за ним... 
  мене не видно! 

СПРОБА АУТОТРЕНIІНГУ 
Я спокійний, 
        спокійний, 
                    спокійний, 
                                    спокійний... 
Я спокійно дивлюсь на розбитий приймач, 
На розібраний дрібно годинник настінний, 
На подертий (учора лиш куплений) м’яч. 
Я спокійний. 
Бо діти – це наше майбутнє. 
Я спокійний. 
Бо сам, було, 
 шкодив колись. 
Я спокійно дивлюсь на розтерзану лютню, 
На портьєру, 
 обрізану знизу навскіс. 
Я спокійний, 
                   спокійний, 
                                  спокійний... 
Я можу 
Не зірватись на крик і не зняти пасок. 
Я спокійний, 
 я знаю – терпіння поможе 
Не зробити швидкий, 
  необдуманий крок. 
Я спокійний. 
 Я зараз ввімкну телевізор, 
Там – футбол. 
 Там – атаки, пенальті, голи... 
Я спокійний... 
О Боже! Хто шнур перерізав?! 
Ох і дітки! 
 Ну, зараз я вам!.. 
  Довели! 

ПРИНЦИПОВИЙ ФЛЮГЕР 
Ані вправо, ні вліво – 
 непохитно, як совість, 
Він стоїть на своєму 
  у вітряну пору. 
Я вклонився йому за його 
  принциповість, 
Бо не знав: 
 його просто заклинило вчора. 

БУДНІI МНОГОТРУДНIІ 
Кіт Мишу злапав, з’їв і спить. 
Мораль: 
 Ех, нам би так пожить! 

ПЕДАГОГІIЧНА ПОЕМА 
У мемуарах записав Батіг: 
«Виховував по-своєму, 
  як міг...» 

ДIРКА 
– Я всім потрібна, 
  скрізь і всюди, 
Без мене й Бублика не буде! 

ТАКА МАЛЕСЕНЬКА ПОМИЛОЧКА... 
 

До Дня української писемності й мови, що відзначається 9 листопада, в одній зі шкіл Запорізької області учням дали завдання написати переказ. 
  Ось що із цього вийшло.
 
Кожному з чотирнадцяти учнів п’ятого класу вчителька роздала невеличкі книжки про звірів. Усі книжечки однакові, й, що прикметно, без малюнків. А завдання було таким: спочатку ознайомитися зі змістом, вибрати один нарис про будь-яку тварину, прочитати його уважно, закрити книжку й написати по пам’яті стислий переказ прочитаного. А ще треба було до цього переказу самостійно придумати назву й написати висновок. 
– Наприклад, хто писатиме про вовків, – пояснила вчителька, – висновок може бути таким: «Вовки – хижаки, але знищувати їх не можна, бо вони – санітари лісу». 
Учні, зрозумівши завдання, взялися за його виконання. До речі, половина класу відразу вибрала в книжечці нарис про вовків. А для чого мучитися з придумуванням висновку, якщо вже є підказка? Iнша половина гортала сторінки, вибираючи, про кого ж написати. I ось, нарешті, всі визначилися й почали читати. Усі, крім Василька, який шарудів сторінками книжечки, гортаючи її то з початку, то з кінця. Схоже було, що він ніяк не може вибрати нарис. 
Відмовившись від пропозиції вчительки, яка хотіла допомогти йому визначитися, Василько ще трохи погортав книжечку й почав читати. Пізніше з’ясувалося, що він шукав найменший за розмірами нарис. Бо про слона, вовка, лисичку, тигра написано було аж три сторінки, про ведмедя, зайця, борсука – дві з половиною. А Василько в результаті довгих пошуків таки знайшов нарис усього на півтори сторінки. Все одно про кого, аби менше було читати. А була це розповідь про коалу – австралійського ведмедика, котрий живе на евкаліптовому дереві, безпечно харчуючись його отруйним листям, від чого багато спить... 
Оскільки на пошуки нарису пішло багато часу, його читання та написання переказу для Василька відбувалося в умовах цейтноту. Не вельми уважно вчитуючись, учень все ж зловив суть оповідання й, позаяк до закінчення уроку лишалося всього п’ять хвилин, швиденько написав переказ. Загалом Василько досить точно передав суть прочитаного, додавши при цьому дещо від себе. Правда, слово « коала», яке часто повторювалося в переказі, він неуважно прочитав у книжці, а потім і написав з помилкою. Ось що в нього вийшло: 
ВОНИ БАГАТО ЇДЯТЬ I СПЛЯТЬ 
В Австралії козли живуть на деревах. Вони їдять отруєне листя, але не здихають, а багато сплять. На пузі у козлів прикріплені мішки, в яких вони тягають своїх козленят. Наївшись і наспавшись, козли злазять з дерева і мекають, як дурні. За те, що вони такі противні, їх назвали козлами, але знищувати їх не можна, бо вони – санітари лісу. 
Вчителька, прочитавши цей «шедевр», пожаліла Василька й повернула йому зошит зі своїми зауваженнями, запропонувавши переписати переказ. Учень добросовісно виконав завдання. Але більш грамотний варіант, на думку автора цієї бувальщини, значно програвав вище процитованому... 

КАРТИНКИ З НАТУРИ 

ЛЕДАЩО 
Літо. Пізній ранок у селі. На городі порпається жінка з сапою. На Ґ анку з’являється огрядний чоловік, перевальцем підходить до тину й кричить спітнілій від роботи дружині: 
– Ганно! Годі байдикувати на городі! Йди сюди, почухай мені спину, бо так свербить, що заважає телевізора дивитись! 

ЗВОРОТНИЙ ПРОЦЕС 
У тролейбусі бабуся перевіряє онучка-першокласника на знання літер. Онук плутано, але поступово розповідає їй абетку від «а». I додає: 
– Ми тільки до «к» вивчили. Бабусю, а до якої букви ти знаєш? 
– Ой, Петрику, – зітхає стара жінка. – У мене вже зворотний процес почався. Я вже поступово забуваю буквочки. 
– Бабусю, – не вгаває малий, – а до якої букви ти вже забула? 

 

Новини

Тільки у нас!

Лев СИЛЕНКО

МАГА ВІРА

magavira

Це – головна книга РУНВіри (Рідної Української Національної Віри). Можна почути в простонародді: «Це – наша церква, бо там правлять українською мовою». Але прислухайтесь, будь ласка, про що говорять попи-батюшки – про Саваофа, Єгову, Ісуса (Яшую), а відправляють померлих обов'язково «у лоно Авраамове». Чи українське все це? Ні! Воно створене на берегах Йордану давніми євреями.

РУНВіра – вчення про українців, їхню прадавню історію, це - віра українців. «Мага Віра» написана Учителем Левом Силенком.

 

Тільки у нас!
"Лист запорожців"
Справжній текст

... Так тобі наказали козаки й показали свої сраки. Листа кінчаємо, бо числа не знаємо, а ваших календарів у Січі не тримаємо.

 

Тільки  у нас!
"Сказання про стародавні минувшини руські"

Це - історія наших минулих поколінь Докиївської Русі. І якщо християнські літописи в якійсь мірі донесли до нас те, що творилося на цій багатостраждальній землі з часів Аскольда й Діра, то майже все, що було до них, покрите імлою забуття й безпам'ятства. І коли літописець питає "Звідки пішла земля руська?", то, на жаль, відповідає неправдиво. Бо не від Рюрика пішла Русь і навіть не від Кия, а від царя Сварога.

УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

Літературне Запоріжжя