Обрус. Ч4 | Друк |
Четвер, 14 травня 2009 11:08

Любов ГЕНЬБА 

(1960 р. н.) 

 

У СТЕПУ 

Тут пахне грозою, і медом, і літом, 
Тут світ роздягнувся, стоїть і мовчить. 
Тут пісню придумали хмари і вітер – 
Вона лиш для мене звучить. 
Тут можна спитати: «Ну як мені бути?» – 
В очей волошкових, в пісень солов’я. 
Тут все величаве; по змісту й по суті, 
І щира висока молитва моя. 

* * * 
А ти зустрінь мене в степах, 
Де ходять хмари бурунами. 
Де теплий вересень пропах 
Лелеками і гарбузами. 
Â Я поведу тебе туди, 
 Де зайченя дріма під мохом. 
 Там тиша тиш і дід Забрьоха 
 Сидить дріма біля води. 
Шипшина там гука на чай, 
Горить краса її врочиста. 
Я виманю тебе із міста; 
Ти так і знай, ти так і знай... 
 Вгорну тебе у чистий сміх 
 I будемо аборигени. 
 Свистітиме петрів батіг, 
 Щоб ти не втік, не втік від мене... 

* * * 
Десь отам за білим-білим садом, 
Де тепло висиджує пташа, 
Обережно зацвітає радість, 
Біля неї гріється душа. 
Тихо-тихо в серця на осонні, 
Чиста перед Богом і людьми. 
Жовтогруда і ясна, як сонях, 
І до сонця тулиться, як ми. 

* * * 
Колись її у рушники квітчали... 
Як у людей‚, у хат короткий вік... 
Газетами їй очі зав’язали‚, 
І зимувать лишили на той рік. 
Стоїть свята і гола просто неба‚, 
Була ж красуня аж на півсела. 
І тільки кіт‚, струснувши ніч із себе, 
Ще їй дарує часточку тепла...

 

ТАМ, ДЕ ГРУШАМИ ПАХЛИ САДИ 

I вовіки віків, нині й прісно, 
Називаю цю землю – Вітчизна. 
Чистим помислом, серця прозрінням, 
Називаю цю землю – спасінням. 
 Білі лебеді сплять серед степу, 
 I від білості серцеві тепло. 
Â Сірі гуси розхлюпують воду, 
 Жабенята звелись хороводить... 
За Варварівку сонце заходить, 
А по радіо знов про погоду: 
Що на заході буде дощить, 
А на сході природа мовчить. 
 Слуха лебедів і лебедят. 
 Диха в Мордика грушами сад. 
 Носять бджоли туди і сюди 
 Жовтий сік, що аж гуснуть сліди. 
Гусне небо, і гусне рілля, 
Хмарка хвостиком он метиля... 
Так це близько... I навіть здаля 
Тепле марево біль затуля. 

* * * 
А небо у обіймах сині синє, 
Що хочеться у безвість закричать: 
I Ви – осінній, і вже я – осіння. 
Стоїть над нами осені печать. 
Сказати б просто: «Ну, заходьте в гості...», 
Але боюсь порушить тишу цю. 
I кличу Вас. Ні. Я плигаю з мосту, 
I бризки сонця сиплять по лицю. 

* * * 
Повези мене у Красиве, 
Де ростуть абрикоси й сливи, 
Де на кінчику лободи 
Коник виткав свої сліди 
І гукнув нам: « Агов, братове! 
Відшукайте мені підкову, 
Бо без неї я не ходак». 
Ми пішли по його слідах 
В глибину, таїну віків, 
Де блука войовничий скіф, 
Де палаючі кураї гомонять про бої. 
Сморід світом стоїть, 
Скіфи ми – нічиї, 
Ми прийшли у цей світ із гір, 
Із далеких холодних зір. 
Станем руслом людської ріки 
На роки, на століття, віки... 
Перешерхли у вітру вуста, 
І легендою вже оброста 
На кургані скіф’янка свята. 
Я сказала їй: «Ну, привіт! 
Розкажи нам про білий світ, 
Про поразки, бої, письмена...»Â 
І здригнулася світу стіна. 
Гострий погляд встромила в нас 
Мудра баба, й спинився час, 
Закрутилося, понесло 
Криком лячним по світу зло. 
Так було. Так було. Так було. 
Я стою тисячами літ, 
Удивляючись в сонця схід: 
Може, прийде той вічний рід, 
Що залишить красивий слід... 
В кожнім віці своя орда, 
В кожнім віці своя біда. 
Хто проходить, вже не верта, 
Тільки стелиться лобода 
По тілах, по вустах, по слідах... 
А над світом ішли дощі, 
І тулилося небо до щік, 
І стояв ХХI вік, 
І був поруч той чоловік, 
Що спинив мого часу лік. 
Десь росли абрикоси й сливи, 
І сказала я несміливо: 
«Повези мене у Красиве». 
І дорога до серця зліва. 

* * * 
Мій березень стоїть на цьому березі, 
А твій за річкою когось чека. 
Я назбираю повні жмені вересу, 
Між хмар розтану, ніжна і дзвінка. 
Якщо захочеш, погукай хоч піснею, 
Чи кладку через річку проклади. 
Можливо, нам кохати ще не пізно, 
Можливо, вбрід ще можна перейти. 

* * * 
Ах, очей твоїх карих бісики, 
Полюби мене, полюби. 
Я б тебе приманила піснею, 
Що співають рясні дуби. 
Я б до тебе тягнулась гілкою, 
Обвивалася на плечах. 
I була б я для тебе жінкою, 
Щоб у слід оглядались «Ах!..»Â 
Гомоніла б тобі вкраїнською, 
Як осики і явори. 
I була б, наче птаха – свійською, 
Дивувала б цей світ старий. 
Ми з тобою зустрітись можемо; 
Предки ж наші із-за морів. 
Я б навчила тебе обожнювать 
Шепіт грициків на зорі. 
Насолодою стала б райською, 
Де немає кінця в доби. 
Я б любила тебе й китайською, 
Ах, якби це було, якби... 

* * * 
Придумаю вінок із квітів тамариксу, 
Туніку одягну і сонце на уста. 
І спробую побуть так, як Таїс Афінська: 
Для піданних – велика, для грішників – свята. 
Зварю в’язкі меди, настояні на травах. 
В жертовнику візьму вогню для каганця. 
І буду виглядать в очах твоїх лукавих 
Чи смерті, чи тепла, чи царського вінця. 
Але набридне це, я знаю, дуже скоро. 
Яка мені печаль до тих македонян? 
Як падать – стрімголов, 
А як злітать – угору. 
Жаль, ощасливить світ судилося не нам. 
Бо у моїм роду – поляни і древляни, 
І небо в полинах, повітря – хоч малюй. 
Від почуттів моїх загоюються рани, 
Бо голосом віків землі своїй молюсь. 

* * * 
Під образ и усі обр ази, 
І відкривай мене не зразу, 
А по частині, по частинці, 
По половині, половинці. 
Ти скажеш, що в своєму віціÂ 
Жіноче серце наскрізь вивчив?.. 
Та в лабіринті – світло скраю... 
Не поспішай... 
І я блукаю. 

* * * 
Не перевчуся вірить і чекать, 
I бути до наївності простою, 
Допоки день сіятиме тобою, 
А ніч з тобою буде засинать. 
Не перевчуся зоряно цвісти, 
Роки на друзки хай життя розкрає. 
Найтяжчий день свій наречу я раєм, 
Коли у ньому будеш поруч ти. 

* * * 
Гайда у степ, там досі пахне літом, 
I соняхи в грузинських картузах. 
I молоденький місяць в душу світить, 
I в очереті качка «ках» та «ках»... 
Спинюся, озирнуся; я і тиша, 
Хіба що коник вигляне: «Цить-цить...»Â 
В копиці сіна щось звелися миші, 
А потім все притихне і мовчить. 
Лапата хмара темна, як примара, 
Собою затулила білий світ. 
Он скотарі загукують отару, 
I пес Рябко шукає дядька слід. 
УАЗики пробігли на «охоту», 
«Охотникам» до ранку соловіть. 
Аж чорногуз услід роззявив рота, 
А горобчиха горобцям: «Віть-віть». 
Загадую: дзвенить в якому вусі?.. 
Я тут щаслива, точно, повезе. 
Чумацький віз вверх дном перевернувся, 
А сонних коней тиха ніч пасе. 

* * * 
Украду ніч у тебе і у себе, 
Навіщось вкраду цей гріховний смак. 
Можливо, ще лишилася потреба 
Щасливою побути тільки так. 
Лишити постіль тиху і холодну, 
Лишити присмак знади в напівсні. 
І розірвати про любов угоду, 
І замість «так» тобі сказати «ні». 
Ти будеш пахнуть ранком і не мною, 
Під простирадлом тихо схлипне тінь. 
А я пройду нечутною ходою, 
Як би ж коханням, – то в небесну синь... 
А так – по тихій вулиці відчаю, 
Двірник за мною листя замете. 
Я десь живу без тебе й не скучаю, 
І не люблю, й не вірю, а проте... 

* * * 
На якійсь невідомій пристані, 
У якімсь невідомім віці, 
А таки я для тебе вистоюсь 
На останній життя сторінці. 
Ти благатимеш: «Чому пізно? 
Наче нас не було в природі?»Â 
Я тобі заспіваю пісню 
Про любов. 
 Що завжди в моді.

 

ВЕСНЯНИЙ ВАЛЬС 

Я тобі подарую вальс, 
I щоб мрія моя збулась, 
Щоб весна з передзвоном 
За вічним законом 
Закружляла в обіймах нас. 
Я тобі подарую ніч 
На кордоні двох протиріч. 
Там, де сонячні руки 
Горять від розлуки, 
Де чека нас вогонь сторіч. 
Подарую тобі пісні, 
Що птахи носять на весні. 
Серце радістю п’яне, 
Доки сонце не встане, 
Заховаю в щасливім сні. 
Хай кружляє весняний вальс, 
Хай ця ніч буде вся для нас. 
Я візьму твої руки, 
Сховаю розлуку, 
Зупиню непідвладний час.

 

 

Iван ОЛЕКСЕНКО 

(1931 р. н.) 

 

ЧОРНОМУ МОРЮ 

Люблю тебе, море, 
За ласку і силу, 
Від гніву ти – чорне, 
Від горя ти – сиве, 
Од радості – синє, 
Та завше – красиве. 
 
Люблю тебе, море, 
Пахуще й солоне, 
Не там, де красуєшся 
В тиші салону, 
А тут, 
Де з вітрами 
Змагаєшся дужо, 
Де чайка до тебе 
Повік небайдужа. 
Люблю тебе, море!.. 

 

У БЕРЕЗНI 

               Моїй матері Наталії Iванівні

Я тихо лелію улюблену тему. 
Вона визріва – тільки словом торкни. 
На чуйну березу, немов на антену, 
Приймають привіт мої рідні Ромни. 
Там ще не розквітли кошлаті каштани, 
Там поки що грає весела вода. 
I вечір-пустун, як хлопчак-синьоштанок, 
Крізь віти вишень у шибки загляда. 
I батьківська хата зітхає дверима: 
То мати чекає – вже так повелось... 
Остання сніжинка, легка і незрима, 
Сідає цілунком на сутінь волось.



ПРИНЕСИ 

Принеси мені очі, як дві таємниці, 
Що ніким нерозгадані ще, принеси! 
Принеси мені очі – великі криниці, 
Щоб із них я напився твоєї краси. 
Принеси свої руки – тонесенькі віти, 
Полони всього ніжністю до забуття, 
Принеси мені ласки, омріяний світе, 
Хай по вінця наповниться нею життя. 
Ти прийди навпрошки через гори і доли, 
Відведи оповиті розлуками дні. 
Я давно йду назустріч тобі, моя доле, 
Принеси ж незатьмарене щастя мені!



СЛОВО 

Дивуюся, де слово це знайшов? 
У книгах, словниках його немає. 
А слово, у якім живе любов, 
Iз рідних місць прийшло, із дивокраю. 
 
Від діда і від прадіда іще 
Проникло у мою пісенну долю, 
Його носило вітром і дощем 
По росяному батьківському полю. 
 
Прибилося маленьке, як зерно, 
I проросло з дитячих літ у мене. 
Воно ще не співається. Воно 
Таке тендітне і таке ж зелене. 
 
Та скоро серце сонцем забуя, 
Черінь душі промінням розігріє! 
I слово це, кровиночка моя, 
Немов червоне яблуко, доспіє.



КОЛИСКОВА 

Спи, мій сину, 
 Спи, росино, 
Час очицям спати. 
Нахилилася до тебе 
Україна-мати. 
Зогріва льонок голівки 
У годину пізню. 
I співає – виливаєÂ 
Шовкоткану пісню. 
Скільки ніжності і ласки 
Та й у кожнім слові! 
Опускаються на личко 
Пелюстки любові. 
Тож рости, синочку, швидко, 
Набирайся сили! 
Ти на матір-Україну 
Дуже схожий, сину. 
Це вона тобі вділяєÂ 
I снагу, і вроду, – 
Тільки серцем прихиляйся 
До свого народу. 
А коли чужа країна 
Спокусити схоче, 
Пригадай на роздоріжжіÂ 
Материнські очі. 
Спом’яни недремні руки, 
Що тебе гойдали, 
I від ранку і до ранку 
Щастя-долю ткали. 
Спи, мій сину, 
Спи, росино, 
Час очицям спати. 
Нахилилася над ліжком 
Україна-мати. 

 

МЕЛIТОПОЛЬСЬКА ЧЕРЕШНЯ 

Мелітопольська черешня 
Янтарем налита 
I південним ярим сонцем 
Мита-перемита. 
Аж горить, неначе кругліÂ 
Сережки дівочі. 
Кожна ягідка з-під листя 
Заглядає в очі. 
Покуштуйте – просить гілка, 
А за нею друга... 
Повні жмені простягають, 
Мов ясу до друга. 
А вродлива садівниця 
Вже до інших кличе 
(запозичила в черешніÂ 
фарби для обличчя). 
Ось показує черлені. 
Ось веде нас далі. 
Недарма дають черешням 
Золоті медалі.



МАТЕРI 

Притулись до одвірка –Â 
I я притулюся 
На порозі вишневої ночі. 
Задивися на зірку – 
I я задивлюся, 
Може, наші зустрінуться очі. 
Усміхнися до мене –Â 
I я усміхнуся, 
Хай світліше у світі нам стане. 
Зажурись, моя нене, – 
I я зажурюся, 
I розлука між нами розтане.



ЛИСТ ВIД МАТЕРI 

Тут осінь жовтий сум несе 
I приклада мені до серця. 
Я розповім тобі про все, 
Тільки на мене ти не сердься. 
Чи восени під листопад, 
Коли розлука наболіє, – 
Чи навесні, коли наш сад 
У сяйві цвіту забіліє, 
Зринаєш в спогадах моїх. 
Ще бачу я сліди хлоп’ячі, 
Твій сміх іскристий не затих, 
I травка чубчика маячить. 
Близькі сусідчині сини 
Батьків одвідують щотижня, 
А ти – ген-ген. Тому і сни 
Бувають часом дивовижні. 
То вдома щось не до ладу, 
Або якесь спіткало горе, 
Й тоді поштар, як на біду, 
Проходить мовчки мимо двору. 
Коли ж увечері котком 
Сідає тиша на коліна 
Замість онука, й за вікном 
Горить зоря твоя кармінна, – 
Я перечитую листи 
I з ними довго розмовляю. 
Надворі вітер шелестить, 
Жене листків кленових зграю. 
Скучаю. Серце ж, мов дитя, 
Заб’ється нишком у куточок 
I тріпотить до забуття, 
Що той осиковий листочок. 
Десь на хмарині пуховій 
Уже і місяць ляже спати, 
Березу зморить вітровій, 
А я все жду... 
  Цілую... 
  Мати. 
 
 
 
Пилип ЮРИК 

(1956 р. н.) 



МАМИН ХЛIБ 

Підкрадався нишком літній вечір, 
Підбирав до темряви ключі... 
Наша мама діставала з печіÂ 
Житні паляниці й калачі. 
Веселіла батьківська світлиця, 
Починала пам’яттю хмеліть: 
У рум’яних, свіжих паляницях – 
Сонячні серця тисячоліть. 
Мамин хліб – як вічний дух євшану – 
І в черствому серці не згоря... 
Десь рілля бринить під лемешами 
Cтрунами сліпого кобзаря.

 

КУПАЛЬСЬКА НIЧ 

Блискотить свічею перша зірка, 
А на кленах – роздумів печать. 
Нічка личко вмила у чар-зіллі, 
Йде Купальське свято зустрічать. 
Молодята вбрані, русокосіÂ 
Над багаттям п а рами летять, 
І хори пташині стоголосіÂ 
Губляться у клечанні латать. 
Барвінкові попливли віночки, 
Поринають верби в ніжну тінь. 
Розглядає Мавка у лісочку 
Папороті сивої цвітінь. 
Виткав місяць рушника на луках, 
Вигаптував росяні зірки. 
І шепоче лісовик онукам 
Потайні бувальщини й казки. 

* * * 
Посивіла осінь над полями 
Тополиним листом опада. 
І волають чайки до нестями –Â 
Їх не віддзеркалює вода. 
Овдовілі ниви почорніли, 
Мріють снігу білину вдягти. 
На небесне посіріле тіло 
Погляди звели очерети. 
Згадуються теплі дні колишні, 
Що буяли, наче зелен-сад. 
Журавлиним небом відкурликав 
Мого серця зорелистопад.

 

БАЛАНДИНЕ ПРАДIДНЕ 

Прадідне Баландине –Â 
Квітка-оберіг – 
Як завжди чека мене 
З далечі доріг.
Увійду в околицю 
Милого села –Â 
Тут - бентежна молодість, 
Тут любов сія. 

Небо – синій пролісок, 
Сніговій – гусляр, 
Сонце білим колесом 
Покотилось в яр. 
«Забарилась веснонька 
В гостях у зими», – 
Нотами небесними 
Лебідь засурмив. 

Хай тумани піняться, 
Молоком киплять. 
Над полями лине ця 
Божа благодать. 
Не хилися, вербонько, 
Низько до води! 
Многострунні березніÂ 
Ще примчать сюди.

 

 

ДУМА ПРО УКРАЇНСЬКУ ПIСНЮ
 
                        Â Я постою у края бездны 
                        Â И вдруг пойму, 
                                    сломясь в тоске, 
                         Что всё на свете –Â 
                                          только песня 
                         На украинском языке. 

                                             Леонид Киселёв 

Де у танці вишні з яворами 
Квітнуть навесні, як у раю – 
Лагідно гойдала пісня мами 
Лозяну колисоньку мою. 
 
Руку подала мені, як мати, 
Повела стежками у жита, 
Вчила шанувати і кохати 
Українська пісня золота. 
 
Доля м’яко не завжди стелила: 
Часом падав, і тоді одна 
Підставляла дужі свої крила 
Щиросердна пісня чарівна. 
 
Може, й фаталіст я... Вірю щиро: 
Відлетять, як ластівки, літа, 
Проведе колись мене у вирій 
Пісня вільна, сонячна, свята.

 

КРИНИЦЯ ЩАСТЯ 

Я пам’ятаю білолицю 
Хатину батьківську мою, 
Дубовий зруб тії криниці, 
З якої в мріях воду п’ю. 
 
Ось опускаю я відерце 
І заглядаю в чисту синь – 
Моєму зболеному серцю 
Черпаю ліки із глибин.

Душа нагадує про хату, 
До неї рветься з пут життя – 
Там першим криком немовляти 
Живуть найкращі почуття. 
 
Із болем я тебе покинув –Â 
Прости, хатинонько, прости 
За ті нерадісні хвилини, 
Коли в сльозах зосталась ти. 
 
А я у світ подавсь шукати 
Криницю щастя. Не знайшов... 
Вона лишилась біля хати –Â 
Води небесної любов.

 

ЯБЛУКО 

Байка 

Зевс, хильнувши достобіса 
Спирту-самокату, 
Наказав нести Парісу 
Яблуко розбрату: 
Має він його вручити 
Чарівній богині – 
З трьох – єдиній: Афродіті, 
Гері чи Афіні. 
І Паріс недовго кмітив –Â 
Голова бідова: 
– Ти – найкраща, Афродіто! 
На, й бувай здорова! – 
Інші ж дві Парісу мстили –Â 
Не було спокою: 
І війноньку розпалили, 
Й спопелили Трою, 
І людей побили всуєÂ 
Душогубки люті. 
 
Бісяться боги, жирують, 
А страждають... люди.

 

ЗУСТРIЧ 

Нардеп із Києва приїхав 
Погостювати у батьків: 
Старим, здавалося б, утіха, 
Та батько холодно зустрів: 
Не дав руки. Не обнімався, 
І мама відсахнулась аж, 
Нардеп, звичайно, здивувався: 
– Це що ж воно за саботаж? 
Гей, тату, мамо! Що із вами?! – 
Синок розгублено завмер. 
А батько лиш розвів руками: 
– Ти ж недоторканий тепер.

 

АКТУАЛЬНА ПIСНЯ 

(З козацького гумору) 

Як тільки сотник хильне надміру – 
Сидить надутий, неначе сич, 
Крізь сон і сльози співає щиро: 
«Не пийте, хлопці, – проп’єте Січ».

 

ТВОРЧЕ ЗРОСТАННЯ 

Колись давав він бенефіс 
І глядачі кричали: «Біс!»Â 
Тепер же кожен той глядач 
Кричить: «На біса цей партач!»Â 

 

ЧОМУ? 

– А чому це так? Наше радіо 
Замість музики та пісень 
Передачі транслює з Ради лиш, 
 Із Верховної, день у день? 
– Бо обранців же на засіданнях 
Половини завжди нема, 
То вже радіо їм повідає, 
Що приймають там, зокрема... 

 

ОСЕЛ I ПОЕТ 

Байка 

Кричав Осел: 
– Поет – п’яниця! 
Та він мені в підківки не годиться! 
Частенько горе топить у вині. 
Додому ж, звісно, їде на мені! 
Бо я завжди тверезий і надійний, 
Такий же, як і предок мій покійний, 
Кому, скажіть, тепер потрібні вірші? 
Якби Ослів та Iшаків побільше –Â 
Не існувало б транспортних проблем! 
Я все життя про це кричу. 
Але... 
Ще не минув той час, коли 
Митців оцінюють... осли.

 

СТАРIСТЬ – НЕ РАДIСТЬ 

– Юначе, треба совість мати, 
Дай місце бабці! – 
  А стара: 
– Нехай сидить, йому стояти 
Колись надійде ще пора. 
Злетять роки, неначе пісня, 
І буде хлопцеві за сто, 
Тоді й йому в трамваї місцем 
Теж не поступиться ніхто.

 

НА ОДНЕ ЛИЦЕ 

  Богданові Ступці, 
  який зіграв ролі вже трьох 
  гетьманів України 


Дасте зіграти роль Павла Тетері, 
Апостола Данила? Ну, мерсі! 
Дивлюся фільми: що це за бенеря? 
На мене ж схожі гетьмани усі!


 
 
Марина БРАЦИЛО 

(1976 р. н.) 

* * * 
Опливає свіча. Ні! Це місяь на обрій зіперся. 
Розпускається квітка. Чи сонце. То й морок мине. 
В жовтих латах плаща я стаю до щоденного герцю 
Iз собою і світом, який зневажає мене. 
Мерехтливий вогонь невблаганно окреслює коло, 
Та хода моя пружна – знаку не шукаю в горі. 
Жаль волосся мого золотий неприборканий шолом 
Захищає не дуже від дротиків, списів і стріл. 
Та доносить луна голоси побратимів крізь тишу. 
Запах крові тривожить. I келихи сповнені вщерть. 
Пиймо, браття! По нас залишаються діти і вірші. 
Отже, хто переможе, – скажіть мені, – 
Слово чи смерть? 

* * * 
Такі ми є – не добрі, не лихі – 
У самопізнанні на рівні генів. 
Усе, що нам лишилось від птахів – 
Тужавий крик, затиснутий в легенях. 
Самих себе шукаючи вгорі, 
Ми дихаємо важко, але гордо 
I спрагло мовчимо, допоки крик 
Всотається у кров і хлине горлом. 
I в березневий напівмертвий сніг 
Крізь чорні губи, спечені у кратер, 
З нас витечуть скривавлені пісні, 
Яким колись судилося літати. 
I прийде час тремтливої роси, 
I приховавши усміх таємничий, 
Ми станемо травою – «прах єси...», 
Пташиний спадок видихнувши в вічність. 

* * * 

  Гуляйпільцям


Земляки мої! Братчики! Діти землі – 
Од колиски й довіку напоєні степом. 
До мого джерела незагоєний слід 
На якому кульбаби гойдаються теплі, 
Ви, що теплим корінням натружених рук 
I розгонистим кроком – вростаєте в поле... 
Я не гратиму в кимось придуману гру, 
Я не вмію соромитись братства і долі – 
Вас, що далі Поліг не бували ніде 
(Ну хіба що на трохи. I зразу – додому), 
I навряд чи ви речники «свіжих ідей», 
I навряд чи – народ. I навряд чи – свідомі. 
Але ви од землі, мов міфічний Антей, 
Берете свою силу – як терен, як трави –Â 
Здичавілі нащадки козацьких дітей, 
Здичавіле пагіння колишньої слави. 
Цей розкрилений стан. Ця незрушність плеча. 
Ця любов до пшениць, виднокруга і коней. 
Ця сваволя. I ця безнадія в очах. 
Це тавро неминучості – змалку й до скону. 
I у цій безнадії – я ваша сестра, 
Я приймаю ваш біль, підсвідомо – незрячий. 
Де остання верба, наче казка, стара 
Над змілілим ставком, нахиляючись, плаче –Â 
Земляки мої! Хай – і такими, як є, 
Я приймаю вас. Сумніву – тіні не знайдеш... 
Я приймаю ваш біль. Але серце моєÂ 
Видивляється в вас чи то Гонту, чи Байду. 
Ці слова кострубаті, горілка і хліб – 
Гіркувате причастя поламаних стебел... 
Земляки мої! Братчики! Діти землі – 
Од колиски й довіку напоєні степом.


ХОРТИЦЯ 

Â Я не молюсь. Я зроду тут живу 
В зеленому, дзвінкому пантеоні. 
В сторіччами цілованих долонях 
Я кроками розхитую траву. 
Щороку, як весна розкриє браму, 
Над нею світло тьмарять журавлі. 
Їх стільки припадало до землі, 
Що вся вона вцілована сльозами. 
Яке над нею осіянне плесо, 
Які у серці спалахи сторіч! 
У пам’яті – іконостас облич, 
Я єсмь сама ця пам’ять безтілеса. 
Та не чекайте смутку чи жалю – 
Я інша суть, не Божа благодать, 
Не знаю слів, не вмію сумувать, 
Один лиш спогад здавна я люблю: 
Вони все ті ж, хоч як Земля старі, 
Та тільки боронити нас не вільні, 
I все-таки, лиш душі їхні винні, 
Що скелі оживають на Дніпрі. 
Потомляться – їм душу дам нову, 
I хай затиснуть грудочку у жмені, 
Хай в чужині потомляться за мене... 
Я не молюсь. Я зроду тут живу. 

* * * 
Мамо! Лебеді вічні. Вони повертаються знову. 
Навіть взимку сніги нам нагадують їхнє крило. 
Я упевнена в них, наче в сяйві твоєї любові, 
Я люблю їх, як поле любить сильне і ніжне стебло. 
Мамо! Лебеді вернуть. Не жалій, що вони відлітають, 
Знай: це – вічно повторена і тому невмируща весна. 
Бачиш: діти їх білі кружляють найбільшим із таїнств 
Над землею одвічною в вічному небі без дна. 
Мамо! Лебеді будуть, якщо навіть не буде нічого, 
Якщо навіть не буде буяння первісних дощів, 
Біле серце пташине так само будитиме груди: 
Є ще зоряний лебідь. I лебідь твоєї душі. 

* * * 
Трава уже торкається плеча. 
Ромашки виціловують коліна. 
Ці сходинки риплять, а не звучать, – 
Мов клавіші старого піаніно. 
Лишивши на запиленім шляху 
Утому й пил вселенського прогресу, 
Творять підошви музику суху – 
  Симфонію для сходинок з оркестром. 
  Нахмурено спостерігає дах, 
Як білим світом повз тернові хащіÂ 
Жене в віки татарника орда 
Ясир з волошок, маків і ромашок. 
 
Рвонуться в двері струмені тепла, 
Впаде до ніг сріблисте павутиння... 
Послухайте! Я все-таки прийшла 
Пригадуванням вибілити стіни, 
Зігріти тишу – спрілу і лунку, – 
Впустить у вікна вечір і осоння... 
I пахне ліжник, кинутий в кутку, 
Немов шорстка бабусина долоня. 

 

СПОКУТА 

Над тобою ніч свистить арканом, 
Сплетеним зі степових вітрів. 
Що тебе тривожить так, гетьмане, 
Що тобі не спиться до зорі? 
Смутку із відра, що на цямрині, 
Ти до краю не допив іще. 
Високо ще небо соколине, 
Де кружляє твій крилатий щем. 
Ти ж без його не вернеш до тями, 
Ти сьогодні правду чув сліпу: 
Жаль лише трави, що копитами 
Кінь твій потоптав у цім степу. 
I впаде в віки на чорнім крепіÂ 
Чорна тінь твоєї булави!.. 
Де вам знати, як блукав він степом 
I просив пробачення в трави, 
Так, немов кричав до всього краю, 
Пияком хитаючись на двох: 
На землі – ні пекла ані раю! 
Бог все бачив! Хай розсудить Бог!.. 
Най розсудить. Де ж твій сон, Богдане? 
Може, долю кращу де набрів?.. 
Ти – один. I ніч свистить арканом, 
Сплетеним зі степових вітрів.

 

БРАНКА 

Не розтулити спечені вуста, 
І попіл полину спада під ноги. 
Над степом потолоченим літа 
Нечутний стогін. 
Стихає плач. І блякне біль в очах, 
І сонце встигло висушити коси, 
За кожним кроком падають на шлях 
Червоні роси. 
Чи сповнено приреченість лиху? 
В степу безмежнім тане слід кривавий. 
Ростуть услід на Чорному шляху 
Червоні трави.


  
 

Микола РОМАН 

(1936 -2004) 



З ЛИСТА ДО СУСIДИ

Ну і що‚, що ти з Арбата 
I знаєш добре всю Москву? 
Я краще знаюся в Карпатах, 
Хоча давно там не живу. 
Ти ще в пісочку на ТаганціÂ 
Гулявсь, і «гогом» звав лайно, 
А я літав вже на тачанціÂ 
Iз батьком Нестором Махном. 
Я пив вино у довбушанках. 
Курив із люльки там «руно». 
Довбав вугілля ломом в шахтах, 
В чорнозем сіяв я зерно. 
Сплавляв дуби на ЧеремошіÂ 
I пас отари у горах. 
Любив роботу не за гроші,‚ 
Робив роботу не за страх. 
Саджав зелені лісосмуги 
I рив канали у степах. 
Вмивався потом я за плугом 
Й таврійським степом весь пропах. 
Мені начхать,‚ що ти з Арбата 
I добре знаєш всю Москву. 
Я не за те тебе звав братом. 
Й без вас як-небудь проживу. 

 

ГАЛИЧ 

О, як давно я був в тім краї,‚ 
Де зріють зорі Бурштина! 
Де‚, наче скрипка,‚ ніжно граєÂ 
Дністрова хвиля осяйна. 
Мабуть, ‚у гості кличе Галич,‚ – 
Сьогодні бачив уві сні,‚ 
Як з-поміж груддя древніх звалищ 
З гори назустріч біг мені. 
 
Йому дерева – навперейми,‚ 
Аби не скоїлось чого. 
I біг Дністер,‚ але – даремно,‚ 
Не подолать душі вогонь. 
 
Його ловив я кожен порух 
Крізь сивий пил вузьких доріг,‚ 
А він,‚ чоло задравши вгору, 
Щосили біг, старечо біг. 
 
Кипів у поті чуба жмутик,‚ 
Тремтіли руки і вуста,‚ 
А у очах ятрився смуток... 
Мов щойно знятий із хреста. 

 

МОЇ ТОПОЛI

За межами рідного краю 
Це диво велике земне 
Теплом і розкішним розмаєм 
Гостинно стрічає мене. 
 
Я вірю в журбу тополину 
I в тугу в чужому краю. 
Люблю Україну,‚ 
Люблю Україну‚, 
Як матінку рідну свою! 
 
Коли повертаюсь додому,‚ 
До їх я схиляюся ніг. 
I тільки потому,‚ 
I тільки потому 
На отчий вертаюсь поріг! 
Ще й гілочку ту пломенисту,‚ 
Що вітер скосив у грозу,‚ 
В долоні беру,‚ як намисто‚, 
Як сонце додому везу. 
Я вірю в журбу тополину‚, 
В їх тугу в чужому краю. 
Люблю Україну‚ 
Люблю Україну,‚ 
Як матінку рідну свою! 

ПАМ’ЯТI М. ЛИХОДIДА
 
  ... і те не забувається – поволіÂ 
  мій поїзд одійшов, ‚а тут – зима. 
  М. Лиходід 

А зайвий раз згадати – не зашкодить,‚ 
Коли вже й згадка проситься сама.‚ 
А поїзди відходять і приходять‚, 
Та хто сказав,‚ що твій чекать – дарма? 
В слова оці я вірю і не вірю‚. 
Я їх пороги всюди обминав. 
Iще ірже той коник на подвір’ї, 
Що розгубив ті злоті стремена. 
Морозиться, і щем стискає груди. 
Невже снігами рейки замело? 
Нема сьогодні‚. Завтра знов не буде, 
А потім мовиш: «Так і не було...‚»Â 
«...і сніг, і срібний дзвоник на пероні, 
і голуби,‚ і крапельки зерна.»Â 
I Хортиця у буйному розгоніÂ 
Летить між берегами на човнах.‚ 
А ще учора вздовж залізних колїй 
Злітали голуби в красиву вись... 
Тепер уж‚е не вчора‚, а – колись... 
I вже не голуби,‚ а просто – долі.‚ 

* * * 
Iз заморських країв 
Через кримські ворота 
Дмуть засмаглі вітри, 
Шелестить ковила. 
Шлях чумацький курить 
Над сивашським болотом, 
I шумить осока 
Там, де корчма була. 
Догасає в степу 
Скіфська баба-гадалка. 
Її очі горять 
На зелений обрус, 
А у небі летять 
Iз Стамбула на Калку 
Журавлі на свою 
Древню Київську Русь. 
Над лиманом завис 
Крик болотної птиці. 
Очеретяний пух 
Сяє в краплях роси. 
Не розмінюйся, вітре, 
На всякі дрібниці, 
Роксолани хутчій 
Мені глас донеси! 
Полинами димлять 
Незагоєні рани, 
I двоколок турецьких 
Плазують сліди. 
Спочивають орлами 
Серед степу кургани, 
Бо ідуть із століть 
Золотої Орди. 
Ми косили в степах 
Бусурмана й ординця, 
Що йшли в Україну 
Iз смертельним мечем. 
Не зламати повік 
Вільний дух українця, 
Бо у жилах його 
Кров козацька тече! 

Iван СУХАР 

(1935–1999) 



У СЕЛI ЛЮБИЦЬКОМУ 

Там, де річечка Терса в очереті ледь хлюпає, 
Де запнулося небо у блакитну хустину, 
Де селянські двори то купками, то купами, 
Я іду селом Любицьким до найменшого сина. 
Ось і вуличка імені Кобзаря невмирущого, 
Заросла споришем, заквітчалась ожиною. 
Рання осінь тремтить в терносливі колючому. 
Пахне медом та ганусом, промовля Україною. 
Поспішаю, а серце, мов дитя коло пазухи, 
I не квиле, й не плаче, у чеканні лепече. 
Проминаю оселі і цеглові, і мазаніÂ 
Та й кладу свої руки на синові плечі.... 

* * * 
Жили ми голодні по шанцях, 
Чорні, обірвані й босі. 
Звалися ми – голодранці, 
Росли, як горох при дорозі. 
Міни, гранати й запали 
Були нам за іграшки й квіти. 
Скільки з тих пір нас зосталось 
По абрикосах висіти! 
Нас запевняли, що Сталін – 
Батько і всім допоможе... 
Скільки ж нас пухлих не стало 
У лихоліттях, о Боже! 
Кажуть, воєнні Iванки 
Кріпкі, немов тії скелі, 
Може, і так, тільки ранком 
Важко вставати з постелі... 

 

В ТИХИЙ ЧАС НАДВЕЧIР’Я 

Вітер в пилі жартує, мак червоний цілує, 
Набігає неждано, пелюстки обрива. 
А у полі дівчина, як червона калина, 
Розплелись її коси, як шовкова трава. 
Пахне в полі медами, пахне в полі жнивами. 
Наклювались ячменю – не кують одуди. 
В тихий час надвечір'я ти хоч сном, хоч повір'ям, 
Хоч хмаринкою з неба до дівчини прийди. 
Подаруй їй обнову в цю пору вечорову – 
Ще нескошене жито колоском шепотить. 
Ви кохайтесь щасливо, бо у пору зрадливу, 
Відлетить ваша юність, наче зоряна мить. 
Підлетить журавлями, відгукнеться піснями, 
Вдарить дзвоном небесним швидко плинучий час 
Хай же серце сміється, вічно б'є, як джерельце, 
Щоб і ваш світлий вогник до життя не погас.

 

БАЛАДА ПРО IВАНА СIРКА 

На Пониззі, гей, при бережечку, 
Де кохана жовтоблакить, 
Од Капулівки, та недалечко 
Вірний Син України спить. 
У віках він спить, Господь приспав сам, 
Та не спить його Сил Краса. 
Уставай, Iван, води напийся, 
Та за нас ницих заступись. 
Iзмаліли ми, хоч нас багато, 
Розбратались твої сини... 
Уставай, Iван, наш Орле-брате, 
Дай нам раду і в стрій верни. 
Не гриміть, громи, бо встав Iван вже –Â 
На Собор Святий нас гука, 
Начувайся, гей, підступний враже: 
Нескоренний Дух у Сірка. 
Нам судилося повік стояти 
I за Волю, і за Лани, 
Усміхнися нам, Вкраїно-мати, 
Сина рідного пригорни. 
На Пониззі, ой, на тім лелечім 
Жито спіле мовби кипить, 
А над краєм ген розправив плечі, 
Вічний наш кошовий стоїть...

 

БIЛЬ ВIЙНИ 

Мале причілкове віконце 
Обмерзло, немов на віки, 
У хаті ні хліба, ні сонця, 
Лиш клацають голі кутки. 
Ще піч моїм тілом зігріта, 
До шиб я лицем притуливсь, 
Прохукую стежку для літа, 
Для тата, що йтиме колись. 
Пропік таки цятку, мов скибу 
Устами на кризі між рам, 
I те, що побачив крізь шибу, 
Лишилось назавжди, як шрам. 
«Культурні» чужинці стріляли 
У натовп беззбройних солдат, 
Розлючені пси розривали 
I тих, що не зжер автомат. 
Кричала розпатлана мати 
До вічного Бога-Судді: 
Усі були схожі на тата, 
Як тато – усі молоді. 
I знову осліпла шибина, 
Мов око самої війни, 
А я спалахнув, як жарина, 
Та й чах до самої весни. 
Вмирав. Уже й знахар облишив 
Ходити до нас за село, 
Я з муки народної вижив 
Жорстокості світу на зло. 
Ви скажете, може, не варто 
Жахати сьогодні людей. 
Згадаю... і ноги, як з вати, 
I в грудях, мов батько іде....

 

ГВАРДIЙСЬКА 

Як від Дону до Сяну 
Зацвіли прапори, 
Ми козацькую славу 
З небуття підняли, 
В своє серце взяли. 
I стрілецькі походи 
В нашім серці не вмруть, 
Разом з рідним народом 
Ми торуємо путь 
В нашу славну майбуть. 
Розступайтеся, хмари, 
День новітній гряде, 
Та не кров і пожари 
Нас до слави веде, 
Що безсмертна буде. 
Щастя й мир УкраїніÂ 
Збережем у віках, 
Хай цвітуть солов'їно 
Рідні хати в степах, 
Ясні зорі в очах. 
Гей від Дону до Сяну 
Земля й небо гудуть, 
Подивися, кохана, 
Як гвардійці ідуть, 
За собою зовуть! 

 

БАЛАДА ПРО ДIДА 

Все дідове життя – самі походи 
Та рани, що по ньому, як вузли, 
З двох війн додому сам таки приходив, 
А з третьої – на возі привезли. 
Без ніг обох, та все ж хоч не безрукий. 
Отак і жив, усе щось майстрував, 
Сушив паслін для всіх своїх онуків 
Та самураям назвиська давав. 
А ще лежав на древньому кожусі, 
Курив махру та кашляв кожну мить, 
Бухикав глухо – йти дощам в окрузі, 
Заходивсь дзвінко – вітрові сушить. 
У синім вирі літнє сонце мліє, 
Скликає свято блискавок, громів. 
Небесна кузня щиру долю сієÂ 
На дідових дванадцять трудоднів. 
Нема вже діда, до рідні приклався. 
Ляскі вітри хихочуть на гробки. 
Уже й горбочок в землю заховався, 
Лишився хрест, мов навхрест дві руки. 

 

ГОРОБИНА НIЧ НА БАШТАНI 

Надворі дощ, гроза реве надворі, 
Серпневий степ дзвенить, немов казан. 
У ніч таку сховались навіть зоріÂ 
В курінь, що пильно стереже баштан. 
Доспіле кавуняччя розляглося, 
А дині, – наче діви на порі. 
Я ж підвечерюю: у сидорі знайшлося 
Картоплі, сала й кілька сухарів. 
I щоб там не казали городяни, 
Що в глупу нічку моляться містам –Â 
А я усього світу ресторани 
За ніч такої музики віддам. 
 
 
 

Лариса КОВАЛЬ 

(1945 р. н.) 

* * * 
Єдиний зміст завжди в моєму слові, 
Немов єдине сонце в небесах. 
Моє життя, що визріло з любові, 
Гойдається на доле-терезах, 
Здіймаючи мене понад степами, 
Iз боку в бік жбурляючи в імлі, 
Де мої нерви жовтими снопами 
На чорній переораній землі. 
Де тиша, мов заціплена від крику, 
Де сотня переплутаних доріг, 
Не відшукать сьогодні і довіку, 
Де правда є і де святий поріг, 
Де мої предки з вечора до ранку, 
Немов живі примари за столом. 
Мені б зайти. Гірку підняти чарку 
За рідну Україну за вікном. 

* * * 
Давно минули радості й печалі, 
Давно між нами порожньо й ніяк, 
Але чомусь холодними ночами 
Так часто сниться дивний мій юнак. 
Не оглядаюсь... Iз тамтого світла, 
Де наші квіти тихо відцвіли, 
Він кожен раз вертається із літа, 
В якому ми ніколи й не були. 
Не цілувались, не жадали злуки 
На ніч, на дві, на цілих сто ночей... 
Сніжинка перша, падаючи в руки, 
Знов оберемок спогадів натче. 

 

ЛЕТ

Ми не раби – ми богові онуки, 
Шукаєм вічно втрачені сліди, 
I, не знайшовши радості і муки, 
З кущів господніх крадемо плоди. 
Розшматували світ на бездоріжжі, 
Тримаємось на линві божевіль. 
А над Дніпром здіймають небо крижні, 
Й ранкове сонце виринає з хвиль. 
Впаду в росу із виру безталання. 
Де спокій мій? О Боже, сили дай! 
Я у своїй землі візьму світання 
I келих ним наповню через край. 
Я піднімусь онукою Даждьбога. 
Це перший крок від пустки до джерел. 
Святиться Божим іменем дорога, 
I кличе в лет розкрилений орел. 

* * * 
Це свято осени, чи свято сподівань, 
Що не мине у плині золотому 
Твоє обличчя, тиша, шал бажань 
I синій дзвоник поміж хмар потому. 
А поміж нас нічого не цвіте. 
Зозуленька давно вже прокувала. 
По крапельці спили оцю навалу 
Життям єдиним в літо молоде. 
Вже примерхи настояні на сні. 
А золотаве диво лебедине 
Впаде на перший ніжно-білий сніг 
З вогню і вод, з весільного цвітіння. 
Що я чекаю? Ще одні сніги 
В моїм житті, в моїй душі і долі. 
Дніпрова хвиля лиже береги, 
Моїх надій скалки незахололі. 

* * * 
Безхмарний дощ тупцює на городі. 
Тріщить паркан від стиглих капустин. 
Їх буйні голови, як вищу нагороду, 
Чекають руки стомлені газдинь. 
Позасинало в купках тихе листя, 
Щось виноград у бутлях бурмотить. 
Десь поспішає на роботу місто, 
А тут, як свято, сонце ловить мить. 
I серед парасольчаного виру, 
Де крутяться турботи за вікном, 
Нудьга заїсть, і затишну квартиру 
На хату проміняю за селом. 
Ще кілька днів... I зовсім ще не пізно... 
Осінній світ невинний, аж святий. 
I ми удвох, такі близькі і різні, 
I сік п’янкий солодких капустин. 

* * * 
Моя душа, немов порожня хата, 
Де я себе шукаю й не знайду, 
Поки мене безвихідність триклята 
Жбурне, мов кістку, п’ятому куту. 
I загарчить безликий, як відлуння, 
Позбавлений самотності дзигар. 
Ти, як і я, ішов кудись бездумно 
I все тягнув, але не той тягар. 
Ти був сліпий, навчився мірять кроки, 
Та не навчився радості й страждань... 
Ось, бачиш, я і почорнілі крокви, 
По груди присмерк втрачених бажань. 
I виє вітер у порожній хаті – 
Глухий двірник все гупає, шкребе. 
А ти ідеш у безвість, мов розплата. 
О, як же я ненавиджу тебе! 

* * * 
Вже вересень пливе у висохлу сльозу, 
А погляд віддзеркалює бажання, 
Любов, печаль, розлуку і чекання. 
Гойдаються слова і пахнуть на грозу. 
Iдуть дощі. Все ближче до фіналу 
Невимовлених слів прозорої імли. 
Та все ж у мрії линуть журавлі. 
Вони були, тому і не пропали, 
А просто перейшли у інший час 
I звідтіля вертаються до мене. 
I так привітно ронять листя клени, 
Щоб розбудити збайдужілих нас. 

* * * 
I я скинула тіло. Лишила оголену душу. 
Мої очі, мов два НЛО, відлетіли у ніч. 
Я цього не хотіла. Я думала з місця не зрушу, 
Скам’яніла і схожа на сто невиразних облич. 
Та в п’янкім забутті, чи під впливом невпинних ілюзій, 
Як старезний каштан запалив новорічні свічки, 
Я із давніх молитв мовчазній поневоленій музіÂ 
Дарувала рядки, мов барвисті звабливі стрічки. 
I у кожнім рядку засівала на сполохи слово. 
Чи воно так було, чи мені оце тільки здалось? 
Не жарини в очах, а пір’їна в руці випадкова, 
I вигойдує світ сновидінь затуманений хтось. 
Моє сонце давно в дзеркалах потьмянілих згоріло, 
I гірким полином проростає мій біль увсебіч. 
Я, тамуючи подих, зрадливе покинула тіло, 
Мої очі, як два НЛО полетіли у ніч. 

* * * 
Забери ти мене із розлуки. 
Я – ріка з гіркотою настояних трав. 
Будь зорею мені, в мою шибку постукай, 
Будь дощем, що на березі коси колись розплітав. 
Подаруй ти мені на світанні тремтливі краплини. 
Відчиню я вікно, і заб’ється зорею запліднена плоть. 
Розговіюся небом і громом, і садом безлисто-осіннім, 
I народиться день. I здивуються всі – листопад повертає тепло. 
I хто знає, одягне ця осінь весільні омріяні шати, 
Чи оце навпаки, на прощальний танок запросив листопад. 
Все одно я ріка, що навчилась безтямно кохати, 
Все одно я ріка, що зросила натомлений сад. 
Я до серця твого, що любити не вміє, 
Проростаю квітками з осінніх розпук. 
Озори мою душу, надіє! 
Забери ти мене із розлук! 

* * * 
Iще зима. Iще сумує хата. 
Так день до вечора і з ночі до зорі. 
Приходив, правда, вчора пелехатий. 
У вікна стукав, шастав у дворі. 
Ще ж темно так, а він по щось приходив, 
Прошурхотів по ринвах і замовк, 
В порожні вікна, як в застиглий подив, 
Знічев’я зиркав, сірий, наче вовк. 
Сумує хата, сни свої ховає, 
Підсліпувато задивляється в поля. 
А десь вогні і повзають трамваїÂ 
З очима змій і вухами кроля. 
А вдома легковажний телевізор 
Подасть як шоу суміш інь і янь, 
Любов і жах, економічну кризу 
I зверхність заходу, і зомбі – росіян. 
I все не так. То й що? Ніхто не винний, 
I навіть ті, що не сказали світу – зась! 
Мигтить екран. Танцюють білі тініÂ 
I десь ірже невпійманий Пегас. 
I все не так. Бринить гірка досада. 
Моє життя поставлено на кін. 
Мигтить екран, і жде весни розсада, 
I цілу ніч гарцює білий кінь. 

* * * 
Зупинилась крапка на півслові, 
Наче зачепилась о поріг. 
На причілку пізньої любовіÂ 
Безпорадно осінь догорить. 
Не видушить ні крику, ні сльози, 
Лише останнє золото розсипле, 
І покладе життя на терези, 
Й кудись покличе голосом осиплим. 
Затремчу від першої застуди. 
Ну куди ти кличеш? Ну куди? 
І стікають краплями отрути 
Днів моїх невисохлі сліди. 
І хоч життя невпинно йде на схил, 
До сповіді я, Боже, не готова. 
Не доросла, чи то не маю сил. 
Це лиш спіткнулась крапка на півслові. 

* * * 
Не зникла тінь. Вона іще жива. 
Ще може хтось у неї камінь кинуть. 
Я ж, пригорнувши зірку, як дитину, 
Піду до неба жебрати слова. 
А тінь моя залишиться землі. 
Ким я була і ким уже не буду? 
Хай хтось мене за те безбожно судить, 
Допоки тінь сніги не замели. 


ТРИ ТРОЯНДИ 
   
 О.П. 

Ти подарував меніÂ 
три червоні троянди: 
одну за позавчора, 
одну за вчора, 
одну за сьогодніÂ 

Три зустрічі, як три червоні квітки, 
Чи три зорі... Вони до себе кличуть, 
Засліплюють, немов жага нізвідки, 
Як доторк рук з учора таємничий. 
Троянда перша – випадковий квіт – 
Предтеча болю й неминучість втрати. 
Вона цвіте, наївна, як привіт, 
Що продзвенів, і вже не відшукати. 
У другій квітці – низка запитань, 
Мов я в собі чужа і незбагненна. 
Боюся правди, перетнути грань, 
Межу біди, чи щастя, чи натхнення. 
А третя квітка – божевільна плоть, 
Приручена тобою і зігріта. 
Ти мій міраж, якого не збороть 
В обіймах невгамованого літа. 
Зів’януть квіти, вичахне вогонь, 
Залишусь я на тому попелищі, 
Лиш стукіт серця потягу вдогонь 
І погляд твій в мені, розлуки вищий. 
Троянди три: спокуса, примха, хіть. 
Моє нещастя і моє спасіння. 
Лишень молюсь: о Господи, й на мить 
Не позбавляй мене того, хотіння. 
Я буду жить і мучитись в раю, 
В полоні невимовного бажання, 
І тричі прокляну себе й твоє кохання, 
І ту жагу ніколи не втолю.


 
 

Михайло БУРЯК 

(1965 р. н.) 

* * * 
Коли на дні вікна тремтять зірки, 
А розум втома підкоряє владно, 
До мене прямо в душу крізь віки, 
Приходить щось велике й безпорадне. 
Воно мовчить, як справжня таємниця, 
Та я і не чекаю відкриття, 
Чим глибша, дід Iван казав, криниця, 
Тим більше в неї права на життя. 

* * * 
  Дружині

Я бачу, ти втомилася уже 
Читати ці рядки каліграфічні, 
Їх затишок тепер не вбереже 
Тебе від думки, що і ми не вічні. 
Що ми нічим не кращі і не гірші, 
Такі, як всі, але повір мені: 
Про нас іще колись напише віршіÂ 
Травневий дощ онукам на вікні. 

* * * 
Як всі, гуляю, співаю в хорі, 
Та думка знову штовхає в піт: 
Очам, що глибші за Чорне море, 
Невже у щасті відмовить світ? 
Не вмію бити себе у груди, 
Та і навіщо? Шкода часу! 
...Не забувайте про мене, люди, 
Я, може, й ваші хрести несу... 

* * * 
Сьогодні, я вперше зізнатися мушу 
(Приходь, як покличу тебе під тополі), 
Я – вітер, що наскрізь пронизує душі, 
А потім безслідно зникає у полі. 
Ковтнувши в дитинстві екстракту свободи, 
П'янію від нього ще, мабуть, і нині, 
Бо хочу пізнати усі я народи, 
Бо хочу побути у кожній людині. 
Не можу тобі я належать окремо. 
Я – Всесвіту частка, що даль розтинає. 
Для мене життя – це космічна поема, 
В якій ні кінця, ні початку немає. 
Поема безслівна, зізнатися мушу. 
Один в ній герой. Він без щастя і долі. 
Я – вітер, що наскрізь пронизує душі, 
А потім безслідно зникає у полі... 

* * * 
Останнє квітів полум'я зів'яло, 
Принишкли розколошкані вітри. 
Жовтнева ніч. Вже, мабуть, десь за три, 
А ми все стоїмо, як і стояли. 
Цілуємось, забувши всі слова, 
Говорять хай тепер жадібні руки... 
Як важко нам долати щем розлуки, 
А ніч не жде, а ніч собі сплива. 
Цілуємось та молимось, аби 
Завмерло все навкіл о цій хвилині, 
Але світанок невблаганний нині, 
Ось зараз вийде він із-за верби. 
Ось зараз вийде батько за поріг 
I нашу казку, ніби дим, розвіє. 
Намисто сліз накотиться на віїÂ 
Та й упаде обірване до ніг. 

* * * 
Де сонце від нудьги уже аж біле, 
А шлях поріс густою лободою, 
Я через очі витечу із тіла, 
Аби весь світ наповнити собою. 
Ти скоро зможеш це сама відчути, 
Я буду у тобі і біля тебе, 
Відвертіший аніж букетик рути, 
Незрозумілий, як осіннє небо. 
Усе, до чого потім доторкнуся, 
Для мене теж не менш цікавим буде. 
Я одного боявся і боюся: 
Повернення у тіло поміж люди. 

* * * 
Може, спокій комусь до лиця, 
Ти себе не приніс йому в жертву. 
Про дорогу пряму і одверту 
Не одного списав олівця. 
Скільки сліз пополито по ній 
I при Корсуні й при Конотопі. 
Чи нове покоління холопів 
Пригадає... 
В кімнаті брудній 
 знов, п'яніючи від анаші, 
Під акорди модерного року 
Кожен з них відступив на півкроку 
Без жалю від своєї душі. 
Обірвався ланцюг поколінь 
I колиска упала під ноги. 
Хтось діждався таки перемоги? 
Хто він? 
 Чому ховається в тінь? 

* * * 
Даремно я до вікон прикипів. 
Там пусто... Тільки над краєчком сушіÂ 
На білосніжних крилах рушників 
Летять у ніч фотогенічні душі. 
Нелегко відштовхнутись від стіни, 
Яка вже встигла в себе закохати, 
Але вони зробили це. Вони 
Уже ген-ген (ех заздрість!) вище хати... 
I хоч не всім покращувати світ 
Присутністю своєю в ньому... Маю 
Надію через сотню літ 
Я вислизну у небо й політаю. 
Проспить мене німий і вірний страх, 
Яким колись нагородили люди. 
...Але чи буде вищий пілотаж, 
Якщо вина в крові уже не буде? 

* * * 
Невже ніхто ніколи не згадає, 
Що був колись такий на світі я, 
Що та, найбільша, то моя зоря – 
Довіку їй сміятися над гаєм. 
Довіку їй світитися над краєм 
Вродливих юнок, люблячих синів... 
Невже ніколи серед полинів 
Вони моїх стежок не відшукають, 
Не підуть ними в той далекий ліс 
До трьох берізок, трьох моїх коханок, 
Невже, зустрівши там, під ними, ранок, 
З гарячих вуст ніхто не витре сліз? 
Невже ніхто?.. Знов сумнів душу крає. 
Невже ніхто?.. Знов, пісне, ти сумна... 
Що був колись такий на світі я – 
Обов'язково правнук мій згадає. 

* * * 
Було колись, і я ставав навшпиньки, 
Щоб дотягтись до медовичок-груш. 
Сміялись тато: «Ну попробуй, синку! 
Дістанеш їх, а чи іще не дуж?»Â 
Старався так, що ув очах рябіло, 
Сторчма не раз летів у кавунці, 
Та не ридав, коли мені боліло, 
Бо бачив: щось же є-таки в руці. 
Літа минули, як одна хвилина, 
Я мчав за ними по життю чимдуж. 
Вже скоро й сам сміятимусь із сина, 
Як він навшпиньки стане біля груш. 

* * * 
Обрій кинуло в жар. 
Заіржало в конюшні лоша. 
Пес Рябко нашорошив реп'яхами заліплені вуха, 
Закрутивсь на хвості... 
Молодець, упізнав, не прослухав... 
Знов у безвість блакитну моя полетіла душа. 
Мандрівниця вона. До побачення, верби і ріки! 
Прощавайте усі, хто кохав мене, та не любив. 
Я не скоро назад повернуся до вас. От якби 
Вже ніколи мені не вдалося розкрити повіки! 
Наковтавсь, мов отрути, по зав'язь «людського» життя. 
Наковтавсь його так, що дивитися більше не можу 
На своїх малюків, про яких ти не згадуєш, Боже, 
Бо й самому потрібно вертатися із небуття. 
Надививсь на сусіда, на Конку, на Дніпр, на Азов, 
Рятувати їх треба, а сили такої не маю. 
Загубилась вона ще в дитинстві в брудному трамваї, 
I не знаю, чи зможу її відшукати я знов...

 

СЛIПА КУЛЯ 

Мелодія, яку вона насвистувала, 
Давно уже стала хітом на задвірках життя. 
Але, незважаючи на це, вона летіла 
Легко і невимушено. 
Її гаряче, граціозне тіло 
Пристрасно облизував вітер, 
Хотілось чогось незвичайного, та за 
Долю секунди відчуття невагомостіÂ 
Змінив страх. 
Відкривши очі, вона побачила мертве 
  склепіння грудей. 
...Їй було нецікаво, хто і чому за стіною шкіри 
Довго повторював, немов заклинання, 
Одне-єдине слово: «Сліпа!»Â 

* * * 
В душі не більше іскор, ніж вогню. 
В очах все менше й менше неба. 
Не знаю, батьку, може, й справді треба 
Зійти з дороги в поле, на стерню, 
Чи випустити з клітки пташеня, 
Яке так довго мріяв приручити. 
Нехай воно на волі вчиться жити, 
Як робить це уся його рідня. 
Пора прийти нарешті до ріки, 
Де карасі ловились з окунцями. 
Де ви мені, красуне, обіцяли 
Не віддавати іншому руки. 
Там, розхитавши дзеркало води, 
Пустують наші босоногі діти. 
Як добре, що їм є чому радіти, 
I є де залишити ще сліди...

 

 

Світлана АНIЩЕНКО 

(1978 р. н.) 

* * * 

  В.М. 
Метелик. Крильця паперові. 
Немов живий, дрижить під пальцем. 
Я затихаю на півслові, 
Я починаю теж бояться. 
Пересихають раптом губи, 
Твоє тепло страшне для мене. 
I знов це марево зелене... 
Метелик. Iграшка дитяча. 
Як ним, я граюсь і тобою, 
I цей ранковий присмак болю, 
Повір, не через тебе плачу. 
Метелик – я. Жахлива правда. 
Як запросто змінились ролі! 
А той, кому насправді рада, 
Купує засоби від молі.


КОНЦЕНТРАЦIЯ ЗЛА 

Живи, поки живеш. 
Тобі дарую сонце. 
Найлегше дарувать 
Те, що належить всім. 
Моя любов без меж, 
Як краєвид з віконця, 
Який перекрива 
Старий, обдертий дім. 
Живи – даю тепло! 
Бери, ще поки літо, 
Бо осінь задощить 
Й завіхолить зима... 
Живи, як і жило, 
I як умієш жити. 
Я дозволяю жить, 
Бо виходу нема. 

* * * 
Я кожен день сама в собі вмираю – 
Це у дитинстві називалось ростом. 
Рости душею – це не так вже просто. 
I випадки смертельні теж бувають. 
I кожен день щось глибше розуміти, 
Та глибина властива часто ранам. 
Душа у струпах шкарубіє рано. 
А потім – не рости і не боліти... 
А далі – все сприймається простіше. 
Хоч буде біль, та буде він інакший. 
А поки я записую на аркуш 
Вчорашню душу, що вже стала віршем. 

* * * 
   
                                              Е.П. 
Я прийшла. Ось тому і туман. 
Розпливається контур кімнати, 
Тане шафа, зникає диван, 
Крок – а ноги, неначе із вати. 
Діалог наших пальців і губ 
Непродуманий і випадковий. 
Ми забудем, що википів суп, 
Що за вікнами гомін ранковий... 
Напівшепотом роним слова, 
I вони розтають у тумані. 
Ніби музика дивна й нова, 
Крапля падає з крану у ванній. 
Дивний всесвіт, безкрайній політ, 
Невідоме, небачене небо... 
Я прийшла, щоб сказати: «Привіт, 
Я стомилася жити без тебе». 

* * * 
Зеленіє літо, зароста дурманом. 
Горшковіз давно вже перебравсь на воза. 
Ну а я одразу та не в свої сани, 
Десь забувши, мабуть, що для курки – просо. 
Не дивившись зразу брати не по силі – 
Це всього лиш юність і розмах крилатий. 
Як відомо, курям підрізають крила. 
А крім того кажуть – лебедем не стати... 
Лопухами балка вухатіє густо, 
Лопухам чіпляють локшину на вуха. 
Я ж бо не давала глека на капусту, 
Я хотіла тільки, аби хто послухав, 
Аби хто повірив, хай не в мене – в слово, 
Бо воно єдине, що було у Бога. 
Що б ви не казали, це не випадково, 
Що воно у мене. Тобто, я у нього. 

* * * 
Я колись розмовляла з годинником. 
Монотонно він краяв тишу. 
Хтось ховавсь у кутку за віником, 
Я у тому підозрюю мишу... 
Коліщатка, пружина, стрілки... – 
Мріяв час, відбиваючи такт. 
З тої ночі минуло скільки, 
Більше сотні мільйонів «тік-так». 
Все змінилось... У морок сонний 
Загорнулася знов квартира, 
Та годинник мій електронний, 
I ніде не шкребеться сіра... 
I лише так само не спиться. 
I чомусь захотілось згадати: 
Є у братика дзи Ґ и – дрібниці – 
Iз годинника коліщата. 

* * * 
Осінній день. Дощу передчуття. 
Передчуття відходу електрички. 
Я посміхаюся – це ніби звичка. 
А потім – запізніле каяття. 
В хрестах напівзабутих перепуть 
Вбачається крізь ранішні серпанки 
Орнамент ліній, їх таємна суть 
Розкриється у ворожбі циганки. 
Моїм теплом нагріті п'ятаки 
Її підштовхують на розповідь про завтра. 
I ось життя крізь лабіринт руки –Â 
Солодка вигадка з обличчям правди. 
Я слухаю, не чуючи слова, 
Я поглядом благаю допомоги, 
Хоч знаю вже давно, що лиш сама 
Вгадати мушу правильну дорогу. 

* * * 
Я так живу. Не лад і шкереберть. 
У мене п’ятниця бува у понеділок. 
Мій день, як безупинна круговерть 
В швидких колесах ошалілих білок. 
А що мені давалось без зусиль? 
Лиш сон опівночі, та, може, подих. 
А ви сказали, що класичний стиль, 
А я собі писала, як виходить. 
Який мій «напрям»? Я іду вперед. 
Я не шукаю для дороги назву. 
Поезія... Я в ній знайшла секрет, 
Як жити у кількох світах одразу. 

* * * 
Просіяно мене крізь сито дня, 
Розгвинчено на дріб’язок, 
I мариться усяка чортівня 
Усим, що так натхненно розбирали. 
Я знаю, що по-іншому складуть 
I скріплять в ціле так, як зрозуміли. 
I нададуть мені інакшу суть. 
I навіть не помітять, що убили. 

 

НЕ ПIШЛА... 

Питати про минуле не доречно 
Майбутнього не знаю – не питай. 
Душа вихолоняє, мов яєчня, 
А тіло – соломиночка пуста. 
Так запросто із самого вечора 
Віддати душу і податись геть. 
Але чомусь позачиняли дверіÂ 
I не їдять – повірили у смерть. 

* * * 
Почнеться день. I знову буде біль. 
За кроком крок душа іде по лезу. 
I добрі люди їй на рани – сіль 
Своїм умінням мислити тверезо. 
Почнеться день. Немов із пустоти 
Кімната з'явиться, а з нею місто ціле. 
А в грудях калатається: «Лети!»Â 
I болісно, що досі не злетіла. 
I ось розгін, і поштовх з усіх сил –Â 
В твої обійми падаю безсила 
I шепіт твій: «То ж не політ – без крил. 
Ось зачекай, тобі змайструю крила». 

* * * 
Ти душею у січні наробиш проталин. 
Ти ростеш крізь асфальт у сусіднім кварталі. 
І той день будуть звати, звичайно, весною, 
Коли двір розцвіте і запахне тобою. 
Ти ростеш і невдачами сплачуєш мито, 
Крізь гарячий асфальт – в дев’ятнадцяте літо. 
Золотиста і тепла, як поле ячменю, 
Подих липня в тобі, присмак яблук зелених, 
Бо найбільше чудес, що буває у світі – 
Прорости з усіх сил в дев’ятнадцяте літо. 

* * * 
Розпечений п’ятак на свіже небо. 
Зотліла хмара. П’ята ранку. П’ята. 
Iже єси... А я вже розіп’ята 
Сама собою і дивлюсь на себе. 
I як це все до болю смішно збоку: 
Спектакль поганий і сюжет не новий. 
Ці краплі крові, цей вінок терновий 
I натяк на страждальництво високе. 
Ранковий сум... Стояння на балконі... 
Ятріння ран в питаннях риторичних... 
А сонце сходить вже яке сторіччя, 
Щоб просто зазирати в вікна сонні. 
Розпечений п’ятак на небо свіже. 
Зотліла хмара. П’ята ранку, п’ять. 
У напівсон занурена кімната. 
Iже єси? – Питання душу ріже. 

* * * 
Дощі ідуть не тільки восени, 
Душі буває вогко навіть літом. 
Душа росте – інакше їй не жити, 
I квітне за півроку до весни. 
Душа росте, і я на повні груди 
Вдихаю дощ, щоб їй було що пить, 
I радості вдихаю кожну мить, 
I посмішки, що їй дарують люди. 
Хай виросте і вшир, і вглибину, 
Щоб помістились вечір і тополі, 
I вересневі дітлахи у школі, 
Весь світ, якого досі не збагну, 
Щоб жити там могли без ворожнеч 
I Хвильовий, і вигнанець Набоков, 
Костенко Ліна з Лоркою і Блоком. 
I слово Стуса, виковане в меч. 
 
 
 
Iван ДОЦЕНКО 

(1951–1986) 



ЗАМОРОКА 

Стільки весен поруч, поруч же зі мною 
Десь на другім плані те жило дівча –Â 
З синіми очима, з вродою ясною – 
Ні очей, ні вроди я не помічав. 
Й треба ж було глянуть – 
  не комусь на горе! 
Підійти і глянуть в очі ті зблизька. 
А тепер у серці розлилося море –Â 
Хвилі не підсилу втомленим рукам. 
А тепер від тебе далі мене й даліÂ 
Синя їхня зносить течія німа. 
Вже й на горизонті ти давно пропала, 
Та мені ні дна, ні берегів нема. 

* * * 
Отам, де білі хати у заплавіÂ 
Красуються одвіку, я зростав. 
Мене гойдали хвилі зеленавіÂ 
І був домівкою для мене став. 
А восени, коли на теплий комин 
Влягались дині, брався я на піч. 
Їх дух п'янкий – про літо ласий спомин –Â 
В сні на баштан гукав мене щоніч. 
А взимку, як стихали заметілі, 
Наш дід, що спеку й рани завжди кляв, 
Щоб внук здоровим ріс, у ватник білий 
Мене вгортав і у замет жбурляв. 
Я ріс золоточубий, наче сонях. 
Затісно стало в рідному селі. 
Та мозолі на дідових долонях 
Мені болять і кличуть до землі. 

 

ЛИСТ 

На площі під дощем дівча біляве 
Мені спіткалось, схоже так на Вас. 
Тепер я Вас, беззахисну і славну, 
Як прапор на присязі б цілував. 
Яка важка ця доброти наука! 
Як пізно я пізнав її ази! 
Тепер я б замість умивати руки, 
Лиш Вас, кохану, на руках носив! 
Не дав на Вас би порошині впасти, 
Любив би хоч і Всесвіту на зло…... 
Як важко мені нині самувати, 
Яким легким із Вами все було!.. 
Хай хтось премудрий з мене посміється 
І зверхньо кине: «Все це юринда…...»Â 
Я б за розбите мною Ваше серце, 
Аби то міг, своє б тепер віддав. 
Я через підлість інших Вас покинув, 
Бо всіх тоді ненавидів жінок,… 
А Ви так ніжно мріяли про сина, 
Щоб на обох був схожий наш синок…... 
Докори Ваші пізні, наче трута, 
Мене пекли нестерпно день і ніч, 
Щоб зрештою на колію жбурнути, 
Немов гранату, поїзду навстріч. 
З пронизливим тягуче-тужним криком 
Він люто мчав на мене, як дракон. 
А з пам'яті світилось Ваше личко, 
Овіяне фіалковим димком. 
Як далі жив – чи Вас тепер обходить? 
Та вдячна думка вирвалась увись, 
Що як спинивсь за крок від мене поїзд, 
То Вашою він волею спинивсь. 
Уста кусаючи, я згадую Вас часто, 
Хоч спогади гірчать, неначе дим. 
Нехай Вас мчать туди, де тільки щастя, 
Осінні невгамовні поїзди. 
Я знаю, що нема мені прощення, 
Але збагніть, благаю, хоч в одне: 
Я думав, ну який жених із мене? 
Не вірив, що любили Ви мене.… 
І все ж якби на хвильку хоч заглянуть 
У серце Вам, як у вікно тоді:… 
Кого ждете Ви, дівчино кохана, 
Кому прослались роки молоді? 
…...Я вже не знаю, що зі мною буде, 
Хоч є любити що й чим дорожить, 
Та знаю вже як важко жити, люди, 
Коли чесніше вмерти, аніж жить. 
Сховатись ніде і прикритись нічим, 
І хоч всесильний час вже стільки літ 
Бинтує рану, та палючий відчай 
Все проступає, наче кров крізь бинт...

 

ПОВОЄННА ПIСНЯ 

Двох друзів – гармоністів карооких 
Вела фронтами різними війна. 
І тільки плата в битвах їм жорстоких 
За перемогу випала одна. 
Клим праву руку загубив у Бузі, 
А Йосип ліву у верхів'ї Псла. 
Й судилося зустрітись давнім друзям 
На попелищі рідного села. 
І у сумному колі їх вдовинім 
Посеред смутків, болей і тривог 
Озвалась їм гармошка в чорній скрині – 
Й за мить вони тримали її вдвох. 
Вона всіх з Перемогою вітала. 
Й летів геть із гілля сухого крук. 
І тиха пісня радістю впліталась 
У світу повоєнного журу. 

 

ЖIНКА 

Не присушила й не причарувала, 
І не давала жодного дання. 
А прилюбила чим – сама не знала, 
А відвернула чим – сама не зна. 
Тепер, неначе маятник, щоднини: 
Домівка – ферма, знову ферма – дім. 
Уранці – ввечері усмішка сина, 
Отак і зими, й літа молоді. 
Уже медалі є і є пошана. 
І на душі спокійна світлизна. 
А той – чужий, далекий і незваний –Â 
Десь безвісти пропав, хоч не війна. 
На розшук не збиралась подавати –Â 
Його для неї ж бо давно нема.… 
Є просто жінка, трудівниця, мати. 
Давно уже щаслива й не сама. 

 

СИНИ 

Старенька мати коло шляху, 
Немов криниця степова. 
На плечах хустка – білим птахом. 
І сива-сива голова. 
Од хат юначий сміх лунає, 
Й згадаються і їй сини. 
Хоч сорок літ уже минає, 
Як не вернулися з війни. 
А досі сняться їй щоночіÂ 
Всі троє за столом рядком. 
Вона неквапно і урочо 
Несе їм глечик з молоком. 
«Прийдіть, сини мої кохані, 
З-за синього верніть Дніпра. 
У нас весна і знов так рано 
Цвіте калина край двора. 
В сусідів, як з води, дівчата 
Зросли до пари вам якраз. 
Мені підмога. Вам би – свято. 
Та й відпочить мені пора. 
Бо смертонька у двері стука, 
Хоч попрощатися прийдіть». 
І сльози скапують на руки, 
Пожовклі в праці та біді. 
Старенька мати коло шляху, 
Немов криниця степова. 
На плечах хустка – білим птахом. 
І сива-сива голова. 

 

ДОДОМУ 

Дощу осіння паголось 
Десь поміж скирт стиха, 
І місяць – наче наголос, 
Над літерами хат, 
Що золотою назвою 
Постала на майбуть 
До книжечки цікавої, 
Якої не забуть. 
До неї, до найпершої, 
Вертаю з мандрів знов. 
Он дід Микола з вершею 
Ярком на став пішов. 
Он дощик пада з нахилом, 
За скиртою стиха. 
Он місяць – наче наголос 
Над літерами хат. 
О, стільки відкривається 
Чудес на сторінках! 
«Дитинство» – називається 
Ця книжечка тонка…... 

* * * 
Так незаймано, тихо і чисто. 
Лиш казан бурмотить, мов той дід. 
Й ми, пропахлі димком золотистим, 
По коліна в зеленій воді. 
І зненацька враз луком Амура 
З-під твоєї вузької руки 
Устає поміж нами ажурна 
Тепла райдуга з бризок легких. 
Та засліплений ними, одначе, 
Навмання все ж тебе я ловлю 
І цілую, й сміюся, і плачу, 
І люблю так, як ще не люблю. 
Але сон натомивсь уже спати, 
Й мовлять очі твої, що вже час 
Поодинці тихцем нам вертати 
Із затоки в теперішній час. 
Я ж молю, я благаю, я прошу 
Та й пускаю з німим «не пущу»Â 
Твоє платтячко біле в горошок, 
Що мов сніг у накрапах дощу... 

 

У СТЕПУ 

Трава тихенько дише –Â 
І свіжістю запахло. 
Пищать голодні мишіÂ 
На пагорках протряхлих. 
Єноти неокріпліÂ 
Здаля їх наслухають. 
Од сонечка посліплі, 
Скрізь ручаї блукають. 
На серці чисто й світло 
І так передвінчально. 
…Немов курай за вітром, 
Мчать геть думки печальні. 

 

ЩАСТЯ 

Цвітуть під гаєм радісні тюльпани, 
На річці ходять хвилі, як лини. 
Вітриська невгамовні спозарану 
Співають тонко, наче цвіркуни. 
А в небі, глянь, до сонця щік огненних 
Приклеїлась хмарини борода. 
Ти ж, сміючись, поглянула на мене 
І щезла вмить, неначе стріль-вода. 
У гаї зникла, між беріз квітчастих. 
Та чи ж могли вони тебе сховать, 
Коли о цій порі серця на щастя, 
Немов джмелі на цвіт, самі летять...… 

НА ІIВАНА КУПАЛА 

В білих рук розлетіÂ 
Вірність лебедина. 
«Тільки де ж ти, де ти 
Стільки літ ходила? 
 
По яких по тернах 
Ніженьки ступали, 
Що на коси темніÂ 
Паморозь упала?»Â 
 
«Ой, упала, впала 
I вже не розтане. 
Я тебе шукала, 
Милий мій, Іване». 
 

 

Яна ЯКОВЕНКО 

(1976 р.н.) 

* * * 
Ще зранку Стрибог міх ковальський у небіÂ 
Щосил надима, наче сизе вітрило. 
Там хмиз блискавиць розгорівся в горнилі, 
Збирається рать на Перунів молебен. 
 
Ось візьме Перун до рук молот булатний 
Та вийме з горнила звитягу та міць, 
І на наковальні в жару блискавиць 
Він серце безстрашне почне гартувати. 
Приспів: 
Бий, Перуне! Бий! Бий! Сили не жалій! 
Щоб наш рід козацький повік не змалів! 
Не здригнеться в битві серце і рука, 
Доки наковальня Божа не змовка! 
 
Там грім нарече ім’ям Волі і Слави 
Гартовані в кузні небесній серця. 
Піднімуться в небо з долоні Вітця 
Міцні Волелюби, орли Святослави. 
 
І злива окропить козачу звитягу, 
У небі й під ним зблисне криця свячена, 
Праматір Сва* ріг із безсмертям знесе нам 
Й розгорне над нами веселкові стяги. 
Приспів. 

_________
* Мати Сва – міфологічний птах, що напував із рогу поранених та загиблих воїнів.

 

* * * 
Дід знову поливає спориші, 
Немов до губ, до шланги, палець тулить. 
Трава і пам’ять сохнуть без дощів, 
Гуде насос, і голова, як вулик. 
 
Садила жінка... скільки ж літ тому? 
Розсадою, неначе помідори. 
Несла із річки повну пелену, 
Ховаючись: перед бабами сором. 
 
І дід бурчить, щосили докуча, 
Що двір розрила на якогось ката... 
І мріялось: прибігло онуча, 
Вмочає в зелень босі ноженята. 
 
А може інше, чи тепер збагнеш, 
Які молитви в землю засівала... 
– Ти б краще свиням рвала, се ж... 
Ти правий, діду, се ж бо кусень сала. 
 
Чи богу насміх, тільки щовесни 
Тебе і спориші морози били, 
Ти йшла мостить калинові мости* 
І вперто ткала споришевий килим. 
 
А дід бубнить під носа й до сих пір, 
Ціну пізнавши істинам дешевим: 
– Онука приведе правнучку в двір, 
Тож погуцикай на колінах... споришевих. 
 
_______ 
* Калиновий міст – перехід у потойбічний світ у давньоукраїнській міфології.



* * * 
Ішла степом смертонька –Â 
Ніжки босії. 
Несла долі двіÂ 
На коромислі. 
Поспішала ластівкою 
Чорнокрилою, 
Припадала до сердець 
Грудьми білими. 
Ой, дівчино, брови – лезом, 
Очі – криця, 
Із відерця свого 
Дай напиться. 
Дзвенить-співа шабелька –Â 
Сталь свячена, 
Скажи, звідки жде 
Наречена. 
Як сам знаєш, соколе, 
Вибирай, 
Бачиш: хлюпа бідонька 
Через край. 
Поколола ніженьки 
По стерні, 
Донесла я щастячка 
Десь на дні. 
А мені не звикать 
Біду бідувати. 
Чекай, скоро приведу 
Я сватів до хати. 
Дай могилу за дружину, 
За дітей – волошки. 
Не скупися, наливай, 
Пригорщу, ще й трошки. 
 
Роздавала – набирала, 
Коромисло гнеться. 
По босому сліду 
Гайвороння в’ється. 
Бродить степом смертонька 
По полові, 
У відерцях аж по вінця – 
Крові... 

* * * 
Які ви схожі, діти яничар, 
Слізьми чи пустощами 
На мою кровинку. 
Втираю носики 
І ненависті жар 
Підступно гаситься 
Інстинктом жінки. 
Дивлюся в очі ваші, 
Яничарики, 
І душу вивертаю 
Аж до спіднього. 
Прапам’ять вашу, 
Мов сухарики, 
Розмочую любов’ю 
Слова рідного. 
Стареньку пісню 
Про коточка, 
Неначе щеплення 
Від вірусу, 
Виспівують ось голосочки, 
Які, на жаль, 
Так скоро виростуть. 
Ось ви до мене біжите, 
Мов каченята, перевальцем. 
Я жду, хто перший 
Скаже: «Фе», 
Насміх тикнувши 
В мене пальцем. 

* * * 
Я могла б народити тобі дитину, але ти пив... 
Ти писав на стінах: 
дівчинко моя, задихаюся без тебе, 
і тебе окутував двохметровий смог перегару. 
Була зима, самотня і сіра від сльоти. 
Самотність сіялася з неба замість снігу 
  і вже підступала під горло. 
Тоді я переступила твій поріг. 
Той же смог перегару, 
залишивши волохаті сліди на підлозі та ліжкові, 
згорнувся сірим клубочком на вікні. 
Ще там жила потерта коробочка від сірників. 
– Що тут, – я гидливо взялась за коробочку, – трава? 
Коробочка несподівано розкрилася 
і на долоню посипалися... 
– Чорнобривці. Восени назбирав, посію у дворі... 
Десь здалеку, аж із дитинства, тоненько зазвучало: 
Чорнобривці посіяла мати 
У своїм веселковім саду. 
Тай навчила веснянок співати 
Про квітучу надію свою... 
Ти посіяв їх у мені. 
Дитино моя, чорнобривонька, чорнобровонька... 
Потім, через багато-багато сліз, 
коли цей пагінець виривали із мого лона, 
із душі витягали закривавлені шматочки: 
Бачила ... у чужій стороні ... 
чорнобривці із рідного краю ... 
що посіяла... 
Тільки й лишилося: 
Як на ті чорнобривці погляну... Бачу... 
Матінко ж ти моя, мамо... 
Відспівалася твоя донечка. 
Голосить скільки й віку їй. 
За зерням своїм ... недоспіваним... 

* * * 
У мене маленька зіщулена душа, 
Як кулачок немовляти, 
Як загублений Попелюшкою черевичок, 
Що кришталево віддзеркалюєÂ 
Самотність у ніч... 
Колись давно, піввічності тому, 
  піввідчаю тому 
Її образив чоловік; 
Власне, ще й не чоловік, 
А хлопчисько з дитячими вустами, 
З павучком на летючій павутинціÂ 
Замість серця. 
Тяглася до нього, 
І силою цього тяжіння 
Мала бути знищена, 
Але тільки скрикнула, 
Обірвалася зойком. 
Як киця кошеня, носила біль свій, 
Ховала там, де очі не бачать, 
Де вуха не чують, 
Де зорі не світять... 
Хто тягне руку – не зачепить, 
Хто знайде – не впізнає, 
Хто бачить – не розгледить... 
У мене маленька зіщулена душа –Â 
Сніжинка на рукавиці, 
Листочок на вітрі, 
Посмішка крізь сльози. 

* * * 
Мелодію твого дихання 
Записую на серці. 
У відерце душіÂ 
По вінця 
Стою і ллю. 
Немовлятко моє! 
Скільки ж сонця від тебе! 
Що здається сам Всесвіт 
Схилився, 
І подих твій п’є. 

* * * 
А тато вже замовив окуляри. 
А в тата молоком налився вус. 
А я ж, здається, щойно бант сховала, 
А я ж іще мізинчиком зовусь. 
А вже у мене чеберяє нозями, 
У пелюшках агука мізен я . 
А вже у мене весняними грозами 
Сімейні негараздоньки дзвенять. 
Мені життя іще ніде не хмарить, 
Ще роки на десятки не мінять. 
А тато одягає окуляри, 
Їх мама потай в кухні приміря. 

* * * 
Мама своїй донечціÂ 
Льолю вишивала, 
Вузлики на пам’ять 
Донечці в’язала. 
Розв’яжеться ниточка –Â 
Наче рілля чорна. 
Пізнає дитиночка 
Прадідівські корені. 
Розв’яжеться ниточка –Â 
Червона кровинка –Â 
Козацькі заграви 
Побачить дитинка. 
Носи, доню, льолечку 
Без гонору й пихи, 
Я сюди зашила 
Слово проти лиха. 
Носи, доню, льолечку, 
Тримай прямо спину, 
Бо тобі Вкраїноньку 
Піднімать, дитино... 
 
 
 

Віра ШМИГА 

(1956 р.н.) 



ДИВЛЯЧИСЬ НА КУРГАН 

...Не йде гора, 
  Володарю. 
Могилою вона. 
А я у неї вродою 
Від скіфського вина... 
Iз берега зухвалостіÂ 
З-під кам’яних повік 
Дві бабині цікавостіÂ 
Дивилися торік 
На мене, 
  бо – кочівниця. 
А завтра – баба, пра... 
I зникла мова 
  спіниться 
Між берегів Дніпра. 

 

РIДНIЙ ШКОЛI

I не сумно мені і не весело. 
Це щось інше: і вічність, і мить. 
Мідним дзвоником з Першого вересня 
Моє серце у грудях дзвенить. 
I коли даруватиму квіти, 
Щось дитяче зітхне у мені. 
Я вже визнала, що повторити 
Можна тільки уроки шкільні. 
Зустрічатиме школа та сама, 
Хоч відмінність одна є у тім, 
Що кричать вже «Вітчизна» і «мама»Â 
Букви з крейди в дорослій руці. 
I не сумно мені і не весело. 
Це щось більше: і вічність, і мить. 
Мідним дзвоником з Першого вересня 
Моє серце у грудях дзвенить. 

* * * 
Молилася – 
  була на те біда. 
Поважчав сум, 
  бо холодно без мами. 
Весну байдужий вітер розхитав, 
I я, як всі, 
  бреду до свого храму. 
Молилася, 
  бо поруч ні душі. 
I головне, 
  що бажані далеко. 
Якби птахи злетіли в небо всі, 
Чи долетів би 
  хоч якийсь лелека 
На сповідь, прощу? 
  Кого світ не мав, 
Той не вдягав іще його облуду. 
Від вперше «„мама», 
  до востаннє «„ма...»Â 
Звичайно, я молилася, 
  і буду. 

* * * 
Злякали в парку вовка самоти, 
Коли сказали, що мене шукали ви. 
А під ногами мокне літнє паливо. 
Довірливі гілки до наготи. 
За щільними фіранками очей 
Вгадала я дрижання 
  ваших сутінків. 
Та заспокойтесь, 
  бо обоє взуті ми 
У гуму невимовлених речей. 
Наш вільний дощ розмови промине. 
Щоб чути нас, 
 парк витягнувся в струнку, 
П’є легкість 
  невибагливих стосунків, 
В яких не передбачено мене. 

 

СТАРА КНИЖКА 

Мою гординю згасить стародрук. 
Iз титулу зачепить душу вензель. 
На сторінки зійде натхнення рук. 
Злякають книжку зайди сорок весен. 
Коли прапрадід мій садив городину, 
Ця книжка вже тоді була старою. 
Хто не читав, для того німотою. 
А когось вік її прадавнім надихнув. 
Магічних істин спрощені слова 
Пережили руйнації всіх воєн. 
Тут дух віків щозору оживав. 
Не взагалі, а кращий його прояв. 
Коли піду за прадідом, за пра... 
У чомусь бідна, в чомусь із надлишком, 
На спас душі, як дух цілющих трав, 
Прийде до внуки старовинна книжка. 

* * * 
Мудрості трішечки перед спасінням 
Дай мені, Боже. 
Краплю добра у мій келих терпіння, 
Поки порожній. 
Чутку лиху від синів відведи –Â 
Плями на сонці. 
Дай мені, Боже, живої води. 
Ще не на денці? 
Милому – щастя, 
  немилому – рай. 
I ще до цього –Â 
Мамі здоров’я і спокою дай. 
Більше нічого. 
Мудрості трішечки перед спасінням 
Дай мені, Боже, 
Краплю добра у мій келих 
  терпіння, 
Доки порожній. 

* * * 
Котрий раз ти сказав: «Зима». 
Та хіба то чиясь провина? 
Бавить Хортицю хуртовина, 
Барви з’їв сніговий лиман. 
Десь за спиною білий стан –Â 
Ледь стоїть на ногах зупинка. 
Білий погляд всмоктав стежинки, 
Недоречно блакитним став. 
Колір є, а тебе нема. 
Вже автобус летить у вирій. 
I можливо тобі повірить, 
Що між нами горить зима. 

* * * 
Ти сторонній тепер і в сні, 
Та нема ні нудьги, ні злості. 
Бач, без приводу ходить сніг, 
Не до когось – 
  до мене в гості. 
Він густий, мов завіси шовк, 
Але в шпарку нагально дуєÂ 
Того сну другорядний толк, 
Де сторонній мене ревнує. 

* * * 
Вже вкотре відпускаючи жалі, 
Як відпускає сім’ячко кульбабка, 
Відроджуюся коренями слів, 
Все починаю з дрібочки-зернятка. 
Клечаннячком тягнуся у блакить. 
Там жайвір творить низочку руладну. 
А червень прикидається, що спить 
В степу зеленим літечком принадним. 
Та це не сон – звучання літоплин. 
Гуде буяння з кореня у квітку, 
У насінину витвором чудним. 
Я знову жаль покинула улітку. 

* * * 
Як засніжило! Бо урочою 
I воскреслою встане синь. 
Ну а поки що, заморочуєÂ 
Зимі голову заметіль. 
На очищення запорошуєÂ 
Моє селище і думки. 
I провулочки геть здороженіÂ 
Вибіляються залюбки. 
Білим хрестиком та по білому 
Вишиває останній сніг. 
Заколисує бабу Віхолу 
Жовтогрудки безжурний сміх. 

* * * 
Ти пам’ятаєш, мамо, 
  як колись 
Складався сам собі вінок сонетів? 
Був батько, ти, 
  і світ, як ви, світивсь. 
Ще не було ні віршів, 
  ні поетів. 
I дивувала стрімкість синіх бань, 
Немов 
  злітали ластівки 
  за мною. 
Ридало небо громом 
  від страждань, 
Поранене блискучою стрілою. 
Ліс був світлиця, 
  лука – світом хащ. 
Там я шукала скрипаля в кареті, 
Що коник віз, 
  і зналась на секреті, 
Що конюшина кониковий харч. 
Ще не було ні віршів, ні поетів. 
Складався сам собі вінок сонетів. 

* * * 
Якщо моя любов закам’яніє, 
Камінчиком лежатиме на стежці. 
Коли вже перечепишся, помітиш. 

* * * 
...На звук вокзалу йти, 
  на той перон, 
Де мріє морем 
  поїзд на Одесу. 
Де з відстанню 
  змагаються колеса, 
А я – з бажанням 
  здатися в полон 
Вагону – 
  напівсонному притулку, 
Де прагнення всіх напрямків – 
  на південь, 
I байдуже Парижі де, 
  чи Відень, 
Заходити у хвилю 
  із провулку, 
Бо мріє морем 
  поїзд на Одесу. 

ЧАС ДИКОЇ ЧЕРЕШНI 
У пригорщі – черешні. 
Не ягоди – літа. 
Черленим ранком креше 
Солодка гіркота. 
Агатові прикраси  
Дитячого лиця. 
Найкращий клаптик часу 
Рішучого кравця. 
Час дикої черешні – 
Мого дитинства знак. 
В жовтогарячім червніÂ 
Гірко-солодкий смак. 
 
 

Вікторія ЗАБАВА 

(1976 р.н.) 

БУКЕТ ДЛЯ ДУШI 
   
                     Любові ГеньбіÂ 

На цьому базарі з нас коні сміються, 
Тут хрюкають кури, а свині – несуться, 
Качки чи то гуси кричать на удачу, 
Торгівля на славу. Розмови на здачу! 
– Добридень, кумасю! 
  – Бувайте здорові! 
Німий, пригадавши запас словниковий, 
Приліпить, де треба, і батька, і матір, 
I родичів ваших в коліні двадцятім... 
– Куди преш, макітро, своїм лосапедом? 
– Протри лише очі – товар попереду. 
– Згорну, щас! Товар твій – 
  за річку засвище! 
– Відсовуй мішки до прилавку поближче. 
В салоні квітковім розвиднілось наче, 
Що навіть красу цю побачив незрячий. 
Легкий аромат у троянди-царівни. 
До неї всміхалася пані чарівна. 
Меткий продавець з-за прилавка завзято: 
– У Вас ювілей, 
  день народження, свято? 
На колір і смак: є і стильні, й тендітні, 
I тільки для Вас є троянди – блакитні! 
– Мені для душі. 
  Нехай будуть в долоньціÂ 
I жайвора пісня, і посмішка сонця... 
В пакет загорніть літа вроду п`янку. 
Букет для душі має ціну яку? 

 

БАЛАДА ПРО ЗОРЮ

Вона була з сузір'я Альфа-Віта, 
I так цвіла яскраво угорі, 
Що з нею не зрівнятись Афродіті, 
Та всі були байдужі до зорі... 
 
Чи й не зоря! – Якась нічна примара, 
На день заходить, на ніч – устає. 
I це була страшна для неї кара –Â 
Те, що її ніхто не пізнає. 
 
Колись було улітку, так, під вечір, 
Коли на зорях ворожили ми, 
Аж ні про що, про несуттєві речі: 
Оця впаде... – не буде в нас зими. 
 
А ця... I недоказане збулося, 
Вона раптово полетіла зорепадом вниз, 
Її краса болить мені ще й досі, 
Болить, пече, душа згора від сліз. 
 
Життя іде і ставляє тенета, 
I буде так завжди, до вічних пір: 
Ми будемо питать в піснях, сонетах, 
А чи бажання наші варті зір? 
 
Вона була з сузір'я Альфа-Віта, 
Вона була іскринкою життя. 
Створив так мало Бог для неї світу, 
Десь у світах своїх вона літа...

МОЯ ГЕНЕАЛОГIЯ 

Я на цьому правічному дереві – брунька. 
I не страшно мені, 
  Як морозом пече! 
Бо на цьому правічному дереві – цвіт я, 
  Що крізь мене тече. 
Бо на цьому правічному дереві – плід я,  
I хто зна, 
Може, з цього правічного дерева 
  Починалась весна? 
Може, з цього розкішного дерева –Â 
  Смак спокуси й гріха? 
I, здається, правічне те дерево – я. 
I душа того вічного дерева – я. 
I коріння моє в рідну землю вросло 
  Не одних поколінь. 
Якщо падав народ мій – 
  Завжди піднімався з колін. 
Катували і били народ мій – 
  Завжди піднімався з колін. 
Доки є іще сили! 
  Доки будуть ще сили! 
У мені воскресає, із мене народ мій – з руїн! 

* * * 
В печі шепочуться полінця, 
Регоче вітер за вікном. 
Ось мама занесла по вінця 
Відро із теплим молоком. 
 
Морозним поглядом колючим 
На вікнах зимні рушники... 
А дід з млина, аж із-під кручі, 
Привіз морозу лантухи. 
 
Кіт Мурчик, гріючи лежанку, 
Сопе, аж свище, цілий день. 
А миші з радощів до ранку 
В хліві співатимуть пісень. 
 
Злітають спогади на крилах, 
В минуле поспішають дні. 
Вже мама сива, тато білий –Â 
Я вдячна Вам, що Ви живі. 

* * * 
Хтось на зорях "зміта диво-пил", 
Хтось вночі бачить сни веселкові. 
Я ж у вирій збираюсь без крил 
Утекти від твоєї любові. 
Щось між нами не так і не те –Â 
I мовчить поміж нами безодня. 
Переплутавши з грішним святе, 
Я з тобою прощаюсь сьогодні. 
Я навчуся прощать і мовчать, 
По столі розливається кава. 
Щось нам Доля завжди позича, 
Лише зрадить не маю я права. 

 

ЛIЧИЛКА

Як під стіл ще ходила я пішки, 
Батько вчив рахувать мене трішки. 
Не гни ні спину, ні колін – 
  Один. 
I на вітер не кидай слова –Â 
  Два. 
Вір у любов. У любові рости –Â 
  Три. 
Iз людьми живи завжди у мирі –Â 
  Чотири. 
Хай образи твої не болять – 
  П'ять. 
Зло тобі ані брат, ані гість – 
  Шість. 
Поділися з біднішим усім – 
  Сім. 
Не дивися погордо, із висі – 
  Вісім. 
З віком, доню, умітимеш ти 
Рахувати до десяти... 
Â Віталогія* – річ непроста, 
Â Я ще вчуся лічити... 
 До ста... 

_____ 
*Віта – життя (з лат.) Логос – наука (з лат.)

 

ЛАВРОВИЙ ЛИСТ 

На базарній площі, на свято, 
Жвава тітка, проворна й бита, 
Лист лавровий хвалила завзято, 
Торгувала букетами літа. 
 
– Задарма, бо ціна символічна –Â 
Одна гривня, про смак хто дбає, 
Налітайте, купуйте швидше, 
Доки черги ніхто не займає. 
 
Не судіть, не ховайте обличчя 
(Хто як може – в наш час виживає...), 
Я читала: в часи античніÂ 
Звичай був, а тепер немає. 
 
Суть його полягала в тому, 
Що заслуги малі та великіÂ 
Відзначали вінком лавровим 
Під фанфари й захоплені крики. 
 
Лиш віки пригадають у тиші... 
Лист лавровий борщам присвячуєм. 
Кожен день поміж нас ходять вірші, 
Тільки ми їх просто не бачимо.

 

СТЕПОВИЧКА


Я – степовичка, просто степовичка. 
Тут джерелом тече мій родовід: 
Мій батько – степ, матуся – річка, 
Чумацький Шлях – мій древній дід. 
Я – степовичка, просто степовичка. 
Моє життя любистком поросло. 
I це не примха, це вже стало в звичку, 
Щораз вертатись у своє село... 

* * * 
Ой кувала горлиця в полі, 
То гукала горлиця долю. 
Полинцем терпким, блідо-сизим 
Розстелився терен по низу. 
 
Ой кувала горлиця в лузі, 
То шукала горлиця друзів. 
У бездонній неба блакитіÂ 
Ширяли орли гордовиті. 
 
Полетіла птиця під хмари, 
Там шукати думала пару, 
Розгорнувши душу і крила. 
Грім сварився, небо штормило. 
 
Побувала птаха за морем, 
У лісах, на рівнинах і в горах. 
Зрозуміла – краще від раю 
Та земля, що зовуть рідним краєм. 

 

ДОБРИЙ РАНОК! 

Чути жайвора у лузі: 
"Добрий ранок, всім вам, друзі!" 
Iз гнізда свого лелека 
Відгукнувся недалеко: 
"Добрий ранок! Добрий ранок! 
Зустрічаємо світанок!" 
I шпаки завжди веселіÂ 
Визирають із оселі: 
"Добрий ранок! Чи здорові? 
Дякуєм на добрім слові!" 
Ластів'ята на балконіÂ 
Дружно плещуть у долоні. 
Привітались недаремно! 
Добрий ранок! Як приємно! 

 

ПТАШИНА ПIСЕНЬКА 

Пташенятам є робота –Â 
Цілий день читають ноти: 
Тірлі – до! Тірлі – до! – 
Всім на щастя і добро! 
Тірлі – ре! Тірлі – ре! – 
Лине пісенька з дерев. 
Тірлі – мі! Тірлі – мі! – 
Її вивчили самі. 
Тірлі – фа! Тірлі – фа! – 
Диригує їм дрофа. 
Соль – тюї! Соль – тюї! – 
Аплодують солов'ї. 
Тірлі – ля! Тірлі – ля! – 
Вальс танцює ластів'я. 
Тірлі – сі! Тірлі – сі! – 
Заспівали хором всі!

 

БIГЛА, БIГЛА КIЗОНЬКА 

Бігла, бігла кізонька 
  на лужок, на лужок, 
Дударила кізонька 
  у ріжок, у ріжок. 
Випила водиченьки 
  із струмка, із струмка, 
Танцювала кізонька 
  гопачка, гопачка. 
Назбирала кізонька 
  квіточок, квіточок, 
Виплітала кізонька 
  віночок, віночок. 
"Ме-е!" – гукала кізонька 
  козенят, козенят. 
Стежкою веселою 
  бігли в ряд, бігли в ряд: 
«Зелен-цвітом стелиться 
  нам весна, нам весна, 
Ой, вродила травонька 
  та й рясна, та й рясна!»Â 

 

НОСОРІГ 

Якось зранку носоріг 
Не знайшов ніде свій ріг. 
Всі були намарні спроби: 
На хвості нема, на лобі! 
Під канапою дивився: 
Де ж ти, ріг мій, загубився? 
Зажурився, ледь не плаче. 
Жук з гори жужжить: "Юначе! 
В носорогів давній звичай –Â 
Ріг шукайте на обличчі!" 
Став щасливий носоріг: 
Бач, знайшов на носі ріг! 

 

СЛИВОВА ЗГРАЙКА

Це мороз малює синім 
Гілочкам колючий іній. 
На вербі рожеві сливи –Â 
Справжнє диво уродило! 
Подивіться, гей, малята! 
То ж маленькі снігурята! 
Їм насиплемо пшонця – 
Хай ласує зграйка ця! 

* * * 
Віхолі кричав зайчисько: 
– Не підходь до мене близько! 
Швидко-швидко я стрибаю – 
Утечу від тебе гаєм! 
Засміялася завія: 
– Я ганятися умію! 
Ти мене, стару, послухай: 
Надеру тобі я вуха! 
Скік – і зайчик за хвилину 
Заховався під ялину. 
А завія все шукає: 
Був зайчисько – і немає! 
Притомилася, упала, 
В кучугурах заблукала, 
I зітхає край дороги, 
Бо швидкі у зайця ноги. 
 
 
 

Анна ЛУПИНОС 

(1970 г.р.) 

 

МОЙ ПУТЬ 

Мой путь без направления и цели –Â 
В привычном пониманье этих слов. 
Так двигаются волны и качели, 
И звонкие тела колоколов. 
От новолунья близко к полнолунью, 
От семени – рукой подать к плодам. 
Пусть превратиться девочка в колдунью, 
Но не покинет осквернённый храм. 

* * * 
Господи, дай мне шанс: 
Знаю, была спесивой. 
Рвётся в узде душа, 
Не удержу – нет силы. 
Частым галопом – в даль, 
Щедрую на зарницы. 
Только бы не устать, 
Лишь бы с пути не сбиться. 
Дикий степной табун, 
Остановись, помедли. 
Тысячи полных лун 
Были мне, словно петли. 
Не оставляй меня! 
Я догоню, успею. 
Или – найдут коня, 
Мёртвого в травах спелых. 
Господи, дай мне сил, 
Вырви из круговерти. 
Разве не Ты просил 
Бога о быстрой смерти?


ИСПОВЕДЬ 

Я ранней осени хочу, 
Промокших гнезд в пустынном сквере, 
Чтоб тень мою на чьей-то двери 
Задуло ветром, как свечу. 
Чтобы гроза случилась вдруг, 
И в обесточенных кварталах 
Хоть бы кому-то слышно стало 
Крик чашки, выпавшей из рук. 
И чтобы ночь была страшна 
Самой себе и понимала, 
Что не согреет одеялом 
Всех тех, кого лишила сна. 
Хочу, чтоб предо мною лист – 
Измят, но выровненный снова, 
И не понять на нем ни слова –Â 
Так он испачкан, так он чист. 
И пусть тот лист – судьба моя, 
Лишь бы в его какой-то строчке: 
Мужчина был бы рад и дочке, 
Когда рожала сына я. 

* * * 
Толпа текла к пустой гробнице: 
Был третий день – Христос воскрес. 
Восторг и ужас. Локти. Лица. 
В пыли валяющийся крест. 
Лишь только нищий попрошайка 
Брел вспять движенью тысяч тел 
И бормотал: «Поди узнай-ка –Â 
Вдруг он воскреснуть не хотел». 

* * * 
Отпущу на волю 
То, что не случилось, 
Перекати-полем 
В память закатилось. 
Пусть несёт сквозь годы 
Ворох чувств и мыслей. 
Книги – это броды 
Через воды жизни. 

* * * 
   
                                   В.Ч. 
Не ищи на иконах меня 
И на ведьмин кутеж не ходи... 
Я приду из погожего дня, 
Но меня заштрихуют дожди... 
Предо мной не повесят лампад, 
Черной кошки не будет у ног, 
Только вскрикнет на весь желтый сад, 
Сквозь меня пролетая, листок... 

* * * 
Время, 
Вороти меня. 
Преврати меня. 
Но не ври мне. 
За оврагами 
В частом ельнике 
Не ходи с ножом. 
Нанималось ты 
К чёрту в мельники –Â 
Знаю я о том. 

* * * 
Уйти в леса, срубить дубовый дом, 
Начало дать немеркнущему роду – 
Вот для чего встречаются вдвоём 
В рассветных снах у сказочного брода. 
Давайте ждать дарованных судьбой 
Внезапных встреч, которые помогут 
Преобразиться, и в ладу с собой, 
Как будто к другу, обратиться к Богу. 
И на круги своя вернётся мир, 
Восстанет быль, низвергнув злую небыль. 
И, наконец-то, устыдимся мы 
Нелепых просьб, ломящихся на небо. 
А надо лишь: срубить дубовый дом... 
О Господи! Когда же мы поймём?


СОЛО 

Голубые вскружили голуби 
Голову голосом. 
И во стылой глубокой проруби 
Вымокли волосы. 
По сгоревшему полному колосу 
Плач несу, боль несу 
Сквозь заката горячую полосу 
По небу, по лесу. 

 

СЫНУ 

Мой сын возлюбленный, когда-нибудь 
Придет твой час, ты осознаешь притчу, 
Которую пишу я для тебя. 
Она, как семя, давшее росток, 
Болит во мне, ища дорогу к свету. 
И этот свет, еще далекий, – ты. 
Я так боюсь, что и твоя душа 
Пребудет ахиллесовой пятою, 
Ведь мы с тобой не греки – вот беда: 
Не смертью уязвимость нам грозит, 
А поиском нехоженой дороги. 
Не ноги – сердце там избито в кровь. 

 

ЧЕРЕЗ ЧЕТЫРЕ ГОДА 

Ты знаешь, я устала без тебя... 
Над Библиею думаю о Кафке. 
На нижнем этаже опять долбят 
На пианино. Чай на божьей травке, 
Ломоть огромный хлеба с колбасой –Â 
Совсем не бутерброд – но что за дело: 
Каким бы тонким ни казалось тело, 
Его не спрячешь всё же за душой. 
Вот по ночам, когда заботы спят, 
Мне хочется раскрыть узорный веер 
Своих ладоней. С головы до пят 
Стать безмятежной простоватой феей 
И слепо верить в счастье на земле 
В четвертом – не с тобою – феврале. 

 

НОЧНЫЕ ПТИЦЫ 

Еловые нехоженые чащи, 
Бобровые запруды, избы, снег –Â 
Мне снятся всё отчётливей и чаще, 
И я хочу остаться в этом сне. 
О, древний край! Покинутый и дикий! 
К тебе вернуться будет нелегко. 
Мои стихи – ночные птичьи крики, 
Летящие с обрыва над рекой. 

* * * 
Болезненные страсти – не в пример 
Роскошности обычных отношений –Â 
Являются и ставят на колени, 
Пророчат гениальность или смерть. 
Как холодно в гостинице весной 
Листать журнал и ждать тебя из душа. 
Зачем всё это, милый мой? Послушай: 
Ван Гог, Чайковский, Бунин – всё одно. 
Ты подари мне простеньких цветов: 
Тюльпанов или веточек сирени... 
Вся боль и нежность грешных наваждений 
Не заслонит обычную любовь. 

* * * 
   
                                    В.Д. 
Не уходи, не возвращайся, 
Будь, словно небо, вечно рядом. 
Не пред людьми со мной венчайся, 
А перед раем, перед адом. 
Возьми всю жизнь мою в ладони, 
А там – что будет, то и будет. 
Не сможешь удержать – уронишь, 
За это никого не судят. 

* * * 
Я разучилась колдовать... 
Но птица черная ночами 
Сквозь окна на мою кровать 
Глядит потухшими очами. 
Не бьется в стекла, не зовет, 
Но до утра не улетает. 
Ужель из-за меня ее 
Теперь не принимает стая?! 

* * * 
Средь города прекрасного, чужого 
Совсем одна, а на душе светло, 
Я так просила этот день у Бога, 
И он услышал – или повезло. 
Какая роскошь – этих древних улиц 
Попробовать на кончик каблучка, 
Пить черный кофе на плетеном стуле, 
Смотреть, как в небе тают облака. 
И называться финкой или полькой, 
И быть никем не узнанной. Спустить 
Все, что имеешь, на цветы и кольца, 
Не думая, как завтра станешь жить. 
Забыть себя, примерить чье-то имя, 
Судьбу и славу, даже чью-то боль... 
Нам надо стать (хотя б на день) иными, 
Что б наконец-то – быть собой. 

НА ОСТРОВЕ 

Пьешь на ночь подогретое вино, 
Твердишь, что не болеть не так уж просто, 
Что корабли проходят стороной, 
Не заворачивая к нам на остров. 
А я? – Мне слишком дорог алфавит, 
Составленный из ломаных ракушек, 
И человек, что на море глядит, 
И остров, что становится все уже. 

* * * 
Жизнь между пальцев, будто бы вода... 
Я знаю всё: сын вырастет однажды 
И в мир уйдёт – так поступает каждый, 
И, в сущности, какая в том беда. 
А я состарюсь, стану печь блины, 
А ты – за молодыми волочиться... 
Вот почему тоскующей волчицей 
Моя душа поёт на диск луны. 

* * * 
Сентябрьских снов хрустальные ладьи 
Наполнились мускатным виноградом. 
Лишь белым винам я отныне рада, 
А красные – ты станешь пить один. 
Но, как и прежде, музыку дождя 
Мы будем слушать вместе. По старинке 
Вращается небесная пластинка, 
Луну, как виноградину, вертя. 

ОХОТА

Мужайся, степь. Охота начата. 
Так много псов. Уже совсем светает. 
Взорвались камыши утиной стаей: 
Кто хочет жить – тот должен улетать. 
А что бескрылым? – Скользкая земля, 
Да скомканные грязные туманы... 
Беги! Беги, отчаянный подранок. 
Не смей погибнуть в спелых ковылях. 

Михаил РЫБКА 

(1942 г.р.) 

Из цикла «Тысяча и один день»  

О СТРОИТЕЛЬСТВЕ ДОМА ПРЕЗРЕНИЯ 

Одна восточная легенда гласит: в далеких знойных краях с множеством цветущих оазисов, через которые пролегал древний караванный путь из Багдада в Бухару, располагалось обширное и сильное государство, которым деспотично правил жестокий царь. Он за многие годы правления значительно расширил пределы своего царства за счет более слабых соседей и успокоился лишь тогда, когда стал ощущать – земная слава его уже не тешит, а в схватках он чувствует не сладостное упоение, как раньше, а только лишь сильную одышку и усталость...

Правитель сошел с коня, прекратил набеги на земли соседних государств и решил на склоне лет соорудить для своих, тоже дряхлеющих, ветеранов дом старческого призрения – пусть они там живут в покое и довольстве, не зная ни в чем недостатка. Благо этих поседевших и израненных в походах ветеранов оставалось очень мало и с каждым годом становилось все меньше и меньше. Услышав такую благую весть, доживающие свой век при околобазарных чайханах и караван-сараях одинокие ветераны радостно сказали “Валла!” и вознесли восторженную хвалу Всевышнему. И стали ждать, уповая на милость своего повелителя!

А царь призвал в покои великого визиря и подробно ему объяснил, что он хочет увидеть через непродолжительное время в одном из своих отдаленных цветущих оазисов, где время течет неспешно, как благовонное масло из опрокинувшегося кувшина, и где человеку, прожившему день, хочется прожить еще два, а прожившему два – еще четыре. Ну, и так далее! Повелитель даже самолично набросал эскиз будущего дома призрения, на котором величественно поднимались к небу крутые стены, покатые башни и изящные острые минареты. И это было в его жизни первый и последний раз, когда он созидал, а не разрушал.

Итак, царь дал добро на строительство дома призрения и в средствах велел не стесняться – государственная казна просто ломилась от денег и ценностей, добытых его войском в грабительских походах.

Великий визирь взялся за дело с большим рвением. Подходящий оазис, где воздух, как сладкий шербет, он нашел быстро. Его окружали барханы, сплошь состоящие из сухого, золотистого, чистого и совершенно дармового песка. А в центре оазиса мощной струей бил из-под земли источник, за которым тщательно ухаживал царев человек, живший на берегу водоема со своими ослом и собакой и экономно отпускавший воду на хозяйственные нужды местным дехканам. Великий визирь наказал ему начать расчистку участка и сам лично проследил, как тот размахнулся и ударил мотыгой о землю, положив тем самым начало строительству богадельни. Затем сановнику подвели коня, он забрался на него и с сопровождающими его лицами ускакал прочь. Водных дел мастер, став отныне по совместительству и землекопом, продолжил изо дня в день усердно долбить мотыгой землю и вывозить ее на осле в долину, а великий визирь, вернувшись во дворец, доложил царю – процесс пошел!

Этот процесс шел год, затем второй, третий, четвертый... И повелитель о затеянном им строительстве начал потихоньку забывать – государство ветшало вместе с ним и его надо было постоянно латать и штопать. Но однажды, во время прогулки по благоухающему саду, на его белоснежный тюрбан, украшенный самоцветами, осмелилась нагадить пролетавшая в вышине ворона – презренная птица, которая не пользовалась большим авторитетом ни у правоверных мусульман, ни у неверных гяуров. Разгневанный царь хотел уж было за халатное отношение к своим служебным обязанностям послать на плаху начальника дворцовой охраны, но, сняв тюрбан и внимательно оглядев рисунок, сотворенный мерзкой птицей, встрепенулся – жидкий вороний помет, сверзившись на его царственную голову, растекся по белоснежной ткани и в точности повторил эскиз богадельни, который царь когда-то давно набросал самолично на пергаменте и передал для исполнения в руки высшего сановника государства.

Царь вспомнил вдруг о своих седых ветеранах, которых в живых уже оставалось всего ничего, и вместо начальника охраны велел привести к себе великого визиря. И когда тот, низко кланяясь и елейно улыбаясь, возник в царских покоях, повелитель протянул ему тюрбан со стилизованным проектом богадельни и грозно спросил:

– Ну?

Великий визирь, едва взглянув на тюрбан, сразу все понял, ибо о строительстве не забывал ни на миг и сколотил уже на нем солидный капитал. Он, грохнувшись на колени и касаясь огромным животом текинского ковра, начал самозабвенно врать. Да, в далеком оазисе, где время течет неспешно, как ароматное масло из опрокинутого кувшина, а солнце сияет, как царственный лик владыки, сооружение дома призрения для старых рубак идет полным ходом и его крутые стены, покатые башни и стремительные минареты уже величественно возвышаются над окрестностями во славу нашего повелителя, да продлит Аллах его земное существование на бесконечно долгие годы! Осталось лишь найти в дальних краях искусных мастеров для художественной росписи этого зодческого шедевра, начертанного когда-то рукою владыки, и он – готов!

Но царь, хорошо знающий своих сребролюбивых сановников, великому визирю не поверил. Он велел снарядить небольшой караван и в тот же вечер под балдахином, устроенным на самом спокойном и быстроходном верблюде, тайком отправился в путь к далекому оазису.

Как он и подозревал, на строительстве богадельни царило полное запустение и уныние. Один лишь царев человек добросовестно ковырялся мотыгой в пересохшей земле, расчищая ее и ровняя, а когда-то мощный источник без его заботливых рук и хозяйского глаза (местные дехкане, почувствовав слабину, начали безбожно воровать воду и по надобности, и без нее) стал иссякать и превратился в хилый ручеек. Птицы в оазисе умолкли, деревья засохли и лишь солнце продолжало сиять над ним и жечь немилосердно, как грозный лик владыки. А песок, которого в окрестностях хватило бы на строительство сотен и тысяч богаделен, ручейками струился между спекшимися комьями земли и кустиками засохшей травы и уже вплотную подбирался к источнику...

Владыка горестно вздохнул – алчность и здесь оказалась сильнее чувства самосохранения и здравого смысла. Он давно понял, что изменить человеческую сущность не дано даже ему, самодержавному повелителю, для которого жизнь подданных была не ценнее песчинки в пустынном бархане. Но сдерживать пагубные страсти суровым наказанием он был просто обязан – иначе все его государство быстро придет в упадок, как этот погибающий оазис.

Вернувшись во дворец, владыка приказал своим самым верным старым рубакам, еще служившим в почетной дворцовой гвардии, притащить к себе великого визиря. И те, восприняв приказ буквально, его таки притащили – без лишних церемоний и оправданий. И визирь при этом визжал, как недорезанный, презираемый правоверными поросенок. А в тронном зале к этому времени собрались уже все приближенные царя, высшие сановники государства.

И сказал царь злодею:

– Ты моя правая рука, о великий визирь, но я могу отсечь ее быстро и без малейшего сожаления, как загнивающую конечность, которая представляет опасность для всего тела. Однако я не стану делать этого, ибо вижу, что при моем прямом попустительстве грех мздоимства в моей державе распространился, как моровая язва, и укоренился так же прочно, как вера во Всевышнего. А может и сильнее. Знаю, воровал ты у меня и моих славных ветеранов не один – у тебя было немало подельников и прихлебателей. Примите же за это кару. Может она будет недостаточно суровой, зато наверняка весьма поучительной!

Владыка велел взять самому крепкому из ветеранов увесистую самшитовую палку и усердно отделать ею главного злодея, что тот сделал с большим удовольствием и без малейшего сожаления, не смотря на истошные вопли наказуемого. Когда великий визирь получил свое, царь ему приказал:

– А теперь возьми палку и побей ею своих самых близких соучастников по этому гнусному делу. Потом битые мошенники пусть побьют еще не битых, а те – следующих. И так бейте друг друга до тех пор, пока не будет наказан последний из негодяев, укравших у ветеранов хотя бы несколько таньга. Быть тому!

Великий визирь, скуля и морщась от боли, принял у ветерана палку и жестоко обработал ею своих самых близких сподвижников, а те, жалобно стеная, отделали своих. И пока суровое возмездие не пало на плечи последнего из мошенников по “делу зодчих”, наказующие и наказуемые измочалили друг о друга целую арбу крепчайших самшитовых палок. Ведь каждый избитый вор старался лупить своего “клиента” значительно сильнее, чем лупили его самого. Так устроен человек, на это владыка и рассчитывал.

Дошла очередь и до далекого оазиса, где царского человека (единственного, кто хоть что-то сделал для строительства богадельни) безжалостно отделали за мотыгу, которую тот брал под “честное слово” для расчистки водоема и строительного участка и которую хранил, как зеницу ока. Человеку стало обидно за столь вопиющую несправедливость. Он взял палку и за неимением других подельников отлупцевал ею своего верного осла. Осел рассвирепел и больно лягнул своего лучшего друга, собаку, а та со злости тяпнула за ногу уже раз наказанного хозяина. Круг замкнулся, причем снова не так, как рассчитывал владыка. Увы, он тоже был всего-навсего человеком!

Когда тайная служба царя, знавшая все и видевшая всех, доложила владыке о таком непрогнозируемом финале массового акта возмездия, он покачал головой и печально улыбнулся. И приказал выдать своему человеку из дальнего оазиса десять таньга на сено для осла, кость для собаки и котел плова для него самого. Увы, этот непосвященный бедняк, как всегда, своими страданиями оплатил долги других, посвященных. Жизнь была до банальности скучной и однообразной.

Сооружение величественного дома призрения, устремленного ввысь обтекаемыми башнями и изящными минаретами, владыка велел заморозить. А своим остающимся в живых рубакам выдал на чай по сто таньга и отпустил их восвояси. В конце концов хороший солдат и сам себя прокормит.

Так было, так есть и так будет! 
 
 

Тетяна СУГАЛОВА-КАТРИЧ 

НОСТАЛЬГIЯ 


                    Коханій сестріÂ 

Серпневі громи –Â 
  мов птахи перелітні над степом. 
Ще рано в дорогу, 
 а крила вже б’ються у скронях. 
Чуття мої вічні, 
 немов персонажі вертепу. 
Чуття мої грішніÂ 
  розбрелися по світу, мов коні. 
 
У юності нам не сидиться, 
  немов блискавицям. 
Романтика пахне 
  гіркуватим димком і тайгою. 
I нам вже бракуєÂ 
 у жмені співанків синиці. 
На крилах зірок 
  ми шукаємо в юності долю. 
 
Пегасе мій любий, 
  не скинь із сідла у польоті! 
Зіб’ю не коліна –Â 
  душа моя хай не кривавить! 
Не дай поселитися 
  в серці моєму журботі: 
З мінорними гамами в пісніÂ 
  не йдуть наші справи. 
 
Прости мене, Боже, за мамине вічне безсоння, 
За те, що на зорях вечірніх 
  мене виглядала. 
Нам мамине серце світило в житті, 
  наче сонце. 
Й молилось за нас, 
  доки руки до неба здіймало. 

* * * 
Я – квітка Мальви, 
Я – її дитя, 
Найперша жінка 
I вінець природи. 
Я не піду ніколи в забуття. 
Мій Боже, дякую тобіÂ 
За вічну вроду! 
 
А чоловіка першого Господь 
Зліпив із тіста –Â 
Миле таке диво! 
Та пес лихий –Â 
Від злих зубів одводь! – 
Не дав і висохнуть йому, 
Роздер – зрадливий! 
 
Як я ридала! Господи, за що 
Послав меніÂ 
Таку самотню долю?! 
Адам радів розлучниці, 
Й мій Бог 
Почув мої молитви 
В дикім полі. 
 
Iз неба відіслав мене, щоб я, 
Мов Богородиця, 
За грішних вас молилась. 
Матусю Мальво, я твоїм ім’ям 
В любові присягаюсь. 
В ньому сила! 
 
Я – квітка Мальви! 
Я – її дитя! 
Найперша жінка і вінець природи! 
Я не піду ніколи в забуття. 
Мій Боже, дякую тобіÂ 
За вічну вроду! 

* * * 
Де я живу? 
Â В якій землі чужинній? 
На білім світі – 
  у якім краю? 
Телеекрани 
 спікають невпинно 
Про СНIД і сервіс, 
  наче у раю! 
 
Мені б з мандрівки треба 
  повернути, 
Iз Санта-Барбари, з Мелроуз, 
  де дива 
Б’ють джерелом 
 для юних суперменів. 
Від мене ж геть 
 тікають всі слова. 
 
Ми мов мутанти, 
  що давно забули 
Свою колиску 
  й рідне джерело. 
I мальви нас чекають на дорогах, 
Щоб повернуть 
  у батьківське село. 
 
I світить, мов надія, 
  давній орій 
Мені зорею 
  із височини. 
Ти від пісень-криниць 
  у щирім хоріÂ 
Душі своєїÂ 
  лиш не зачини. 

* * * 
На Україні соняхи цвітуть. 
У них від сонця доленька щаслива. 
У кожнім зернятку 
Життя малого стук 
I так, як в тебе, 
В серці чуттів злива. 
На Україні соняхи цвітуть. 
На Україні соняхи цвітуть. 
Тоненькі плечі обніма їм вечір. 
А зранку, мов горобчики, вже тут 
В обіймах соняхів 
Цвірінькає малеча. 
На Україні соняхи цвітуть. 
На Україні соняхи цвітуть. 
За радість жити 
Вклоняться доземно. 
Від них аж світло, 
В цьому їхня суть. 
Цілує небо їм зіниці недаремно. 
На Україні соняхи цвітуть. 

ТIТЦI ГАННI 

Вона встає, як спить іще роса, 
В якій купає голос соловейко. 
Ще бачать сни високі небеса 
I материнством дихає лелека. 
Почулося, що хтось її гука. 
Світанок зачепивсь в гілках горіха. 
Неспокій в її душу заблукав –Â 
I став безсонням-долею на лихо. 
Озвалась в її косах сивина. 
Чи то лиш цвіту паморозь торкнулась? 
А юність перекреслила війна... 
Летять літа — нічого не забулось.

 

 

Новини

Тільки у нас!

Лев СИЛЕНКО

МАГА ВІРА

magavira

Це – головна книга РУНВіри (Рідної Української Національної Віри). Можна почути в простонародді: «Це – наша церква, бо там правлять українською мовою». Але прислухайтесь, будь ласка, про що говорять попи-батюшки – про Саваофа, Єгову, Ісуса (Яшую), а відправляють померлих обов'язково «у лоно Авраамове». Чи українське все це? Ні! Воно створене на берегах Йордану давніми євреями.

РУНВіра – вчення про українців, їхню прадавню історію, це - віра українців. «Мага Віра» написана Учителем Левом Силенком.

 

Тільки у нас!
"Лист запорожців"
Справжній текст

... Так тобі наказали козаки й показали свої сраки. Листа кінчаємо, бо числа не знаємо, а ваших календарів у Січі не тримаємо.

 

Тільки  у нас!
"Сказання про стародавні минувшини руські"

Це - історія наших минулих поколінь Докиївської Русі. І якщо християнські літописи в якійсь мірі донесли до нас те, що творилося на цій багатостраждальній землі з часів Аскольда й Діра, то майже все, що було до них, покрите імлою забуття й безпам'ятства. І коли літописець питає "Звідки пішла земля руська?", то, на жаль, відповідає неправдиво. Бо не від Рюрика пішла Русь і навіть не від Кия, а від царя Сварога.

УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

Літературне Запоріжжя