Обрус. Ч5

| Друк |
Четвер, 14 травня 2009 12:51


ТВОРИ IНШИХ ЛIТЕРАТОРIВ 
 
Юрій ЄРШОВ-ХОЛОДНИЙ 


* * * 
Знаєш, рідна, буде ще в нас свайба, 
Буде – срібна, буде – золота, 
А до кам’яної – скіфська баба 
Мудрі розпечатає вуста. 
I за всі віки свого мовчання, 
Нижню відкопиливши губу, 
Поблагословить нас на вінчання 
У середньовічному степу. 
Крізь широкі Золоті ворота 
Пройдемо рукою до руки.
Наче Дульсінею з Дон Кіхотом –
Нас вінчати будуть вітряки. 
Десь у Миколаєвому Полі 
Цвіркуни нам «Гірко!» закричать.
Як батьки, нас будуть на роздоллі
Сонях з кукурудзою стрічать... 

* * * 
Легкий осінній серпантин 
Поволі тчуть блаватні думи. 
Гарбуз-філософ всівсь на тин – 
Довкола дивиться і дума. 
Його замислене чоло 
Удаль націлене, мов дуло. 
Він бачить звідси все село, 
Він знає, «звідки чим подуло»,
Хто проти влади, а хто – за!
Він знає кожну звичку вашу.
I жаль такого гарбуза 
Віддати на звичайну кашу. 


МИКОЛАЙ-ПОЛЕ 
Вже не батько, а вітер 
Схвильовано 
Цілує мене в чоло. 
Неначебто намальоване,
У балці лежить село,
Немов на віддалі кроку 
Чи витягнутої руки,
А підеш – ген-ген через роки 
I навіть через віки. 
Можливо, хоч так потраплю 
У рідний куток села – 
Як річка вертає в краплю, 
З якої початок взяла, 
Де лагідно мружить очі 
Крізь вії тополь – ставок 
Та млин з-поміж хат туркоче, 
Мов голуб між ластівок. 

ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ 
Гасають незахмарені 
Літа мої малі 
В селі Мала Захарина 
I в рідному селі. 
I я вже кожним атомом 
Ріднизною пропах. 
А над моєю хатою
Лежить Чумацький Шлях. 
Невже все піде прахом 
Зі мною в небуття? 
О, ні! Чумацьким Шляхом 
Вернуся я в життя, 
Воскресну кожним атомом 
I буду вічно жить... 
Бо над моєю хатою 
Чумацький Шлях лежить. 

ДIДОВЕ СЕЛО
Вросла по вікна в землю кузня, 
Немов старий чумацький віз, 
Що дід Iван піввіку віз, 
Аж доки й серце в землю вгрузло.
Сідало сонце за леваду, 
Закучерявивши сади, 
I довгі тіні йшли від саду, 
I прохолода – від води. 
Неначе селезня крило, 
Спадав на землю літній вечір. 
Тонуло в сутінках село, 
Дівочим співом вкривши плечі.
Понад землею в миті ока
Ширяли з галасом щурі.
До греблі хата білобока 
Тулилась з грушею в дворі. 
В городі став стояв, як дід — 
Такий старий, 
  і юна матір, 
З городу в став зайшовши вбрід, 
Виймала повний риби ятір. 
Докошували клин дядьки,
А батько вже – косу мантачив. 
А я дивився 
  і не бачив – 
Немов дивився крізь віки. 
Ховало селезня крило 
I те життя, 
  і те село. 

СТЕП 
В груди степу, наче у залізо, 
Б’ють копитьми сонця табуни. 
Тільки море пари грає знизу, 
Тільки тупіт чути з далини. 
Батьківщина волі і відваги. 
Десь за часом голоси ячать 
Та курганів древніх саркофаги 
Полинами вічними димлять... 
Iз Миколай-Поля у Солоне, 
Як чабан, в небесній вишині 
Дикий степ овечі хмари гоне, 
Бо уже охляв на дичині. 
Стрінуться Волохи і Тритузне 
Й чумаки із сіллю на возах...
Там ночами небо в зорях грузне 
I лягає на чумацький шлях, 
Мов отерплу випроставши спину,
Степ угору зводиться, росте, 
Чи то крізь відкриту пуповину 
З вічності народжується степ?
Як ріка в ріку – перетікає 
Час і простір, міниться, гуде... 
Степ і небо – без кінця і краю... 
I немає сталості ніде... 

РОЗДОРИ
 
Широкою хвилею стелиться нива. 
Здіймається хвиля Дніпра.
Пробігла вустами
усмішка грайлива.
I сонячних променів гра.
I небо безоднє, і сонечко каре, 
I нива – мов корж на меду...
Злечу, наче коршун з-за чорної хмари,
На Кінські Роздори впаду.
Махну гуляй-вітром
  в твоє Гуляй-Поле...
Як шабля махновська в іржі,
Зміїться дорога козацької волі
Повз жита медові коржі.

РIЧКА МОЛОЧНА
На кисільних берегах
Спить ріка Молочна.
I лежить Молочний Шлях
Над рікою точно.
Там, в небесній стороні,
Зоряні корови
Підбирають на стерні
Зоряну полову.
А опівніч – на обід
Йдуть вони на тирло.
Доїть їх старезний дід –
Добрий Тирло-Мирло.
Скільки здоїть молока —
Все мимо дійниці.
Бачиш, ніч ясна яка –
Світяться зірниці.
Ясен місць козаком
Ходить – руки в боки.
Вмилось небо молоком,
Вмився степ широкий,
Вийшла річка з берегів,
Розлилося гирло...
Доїть зоряних корів
Добрий Тирло-Мирло.

* * *
Час іде, і все мина,
Дні стають мізерними.
Ніч – як скиба кавуна
З зоряними зернами.
Доки літо – доти їж,
Далі вже не буде...
Місяць врізався, як ніж,
Кавунові в груди.

НА БАШТАНI
Не кавуни – а зрілі думи
На полі мудрості лежать.
Вхопись за голову і думай,
Як час летить,
і дні біжать.
Спіши, щоб час твій не покрали
Для власних вигод чи заслуг.
Ці думи зріли-визрівали
Не для тупих голів хапуг.
Вони лежать посеред поля,
Серед вітрів і бур’янів,
А в них – туг а козацька воля
I світла т у га кобзарів.
У них вмістився степ широкий
I рідне небо без кінця...
Лежить кавун, а в лобі око,
Як третє око мудреця.

ЕПIЛОГ
Де ж те щастя?
Дай хоч посміхнуся,
Може, і мене
  не обмине.
Де ж та пісня?
Дай хоч відгукнуся,
Може, хоч у слові пом’яне.
Де ж та воля?
Дай хоч пригублюся,
Щоб не осоромитись крові...
Де ж та доля?
Дай хоч пригорнуся...
Хоч погладь мене по голові.

 
Віра КОВАЛЬ

ДIДИЗНА

(уривки з поеми)


Мій дід Iван був шорником в колгоспі,
шив коням збрую і стару латав.
Він вдома шив, тому в нас часті гості 
були їздові. В хаті тіснота!
Узимку в хаті, а улітку в сінях
держали купи шлейок по кутках.
Сідає сонце, в хату лізуть тіні,
а дід сидить із швайкою в руках.
З минулим віком хатка-однолітка
(хто будував – не вміла розпитать),
узимку тепла, прохолодна влітку:
з вогнем кошлатим в череві плита,
в кутку божниця свічечкою блиска,
на рушниках туркочуть голуби,
гачок у стелі, а на нім колиска
гойдається, то дід мені зробив.
Було, колише в тиші присмерковій,
гукаю: дужче колиши, не так!
Сама собі співаю колискову,
руками обіймаючи кота.
I смикав дід, ставало вже за звичку, 
за всі вервечки, ще й співать почне.
У ній ще колисатимуть сестричку,
теж мало не до стелі, як мене.
Дід восени нас до книжок прихилить, 
лиш задощить, впаде останній лист.
Казок він знав таку силенну силу,
розказував – ну, наче той артист.
Вже підіб’ється й місяць височенько, 
а дід мені – найкраще свято з свят.
Він римував потроху (під Шевченка) 
і для онуки малював звірят.
Сніги впадуть – знов дід не дасть скучати, 
нам зробить гірку снігову в дворі.
Вмостившися зручненько на санчатах,
летиш із гірки прямо до воріт.
А влітку ставив гойдалку із татком,
гойднешся – то дістанеш небозвід.
Гойдаються, співаючи, дівчатка,
вдоволено всміхається їм дід.
Колодязь у дворі біля городу,
заглянеш – зорі світяться із дна,
усі сусіди брали з нього воду,
така смачна була у нас вона.
Висока і така ж стара, як хата,
шовковиця стояла у дворі.
Чорніли губи, руки й босі п’яти
від її ягід влітку в дітвори.
Живуть на хаті в почорнілій стрісі
кумедні галасливі горобці,
шпаки – в шпаківнях на старім горісі,
а ластівки – в старенькому хлівці.
Під вишнями у заростях меліси
ми вечорами ловимо хрущів.
Від вулиці уздовж садиби – ліса*
і жовтої акації кущі.
Два явори високі, мов колони,
в нас край воріт у рівчаках росли,
до них завжди прив’язували коней
їздові, як до діда в хату йшли.

______
* ліса - огорожа, плетена із тонких гілок


Ногами коні били в землю шало,
іржали дзвінко, рвались до воріт, 
і явори погризені стояли, –
зубами кінськими, міцними, як граніт. 
А дід виходив, говорив до коней...
Погладить гриви, зміря опісля,
і жеребці, що мов огонь антонів,
покірними ставали, як теля.
I лиш один так рвавсь несамовито,
його гуртом тримали, та дарма, –
звалив кінь діда, а тоді копитом
у зуби вдарив – двох зубів нема.
Це вже було десь літ за сім до смерті, 
до того зуби в діда всі були
міцні, як жорна, цілі всі, не стерті,
і жоден зуб ніколи не болів.
Iз нас, бувало, дід іще сміявся:
«Ну що за молодь! Отакі гнилі!
Чого це зуб у тебе розхворався?
Ну-ну, терпи! Ми що – не Ковалі?»
Коли ми стали вчитися у школі,
п’ятіркам нашим, як дитя, радів,
долонею погладить нас шорсткою,
а мозолі на ній, як жолуді.
Повторював своє нехитре гасло,
щоб пам’ятали правила прості:
«Ніколи задніх Ковалі не пасли,
і вам не личить плентатись в хвості». 
Не пригадаю, щоб він чимсь журився, 
здається, і не сердився на нас
ніколи він. Веселим залишився
у пам’яті моїй і по цей час.
Такий був дід,
  трудяга з серцем щирим,
Не міг терпіти вискочок, сутяг.
Це він мені ім’я дав гарне – Віра:
«Носи із честю, мов любові стяг».


2
Дітей в селі вчать рано працювати.
Вже майже сім, я не така й мала.
Малини на вареники нарвати,
було, мене бабуся посила.
Беру я кошик, горда – помічниця! –
і без нагадувань бабусі на чоло
пов’язую хустинку, як годиться,
щоб сонечко голівку не пекло.
I підстрибом – аякже, роботяща! –
біжу в садок, аж босі п’яти – блись!
За бузиною малинові хащі
на півгороду майже розрослись.
Високі стебла – спробуй дотягнися!
Їм ягідки – солодкі, запашні.
Ходжу я у малиннику, як в лісі,
і так в тім лісі хороше мені!
Ось тут така галявинка чудова,
тут можна сісти на траву густу,
спочити трішки, а тоді вже знову
узятись за роботу можна ту.
Встромляю свій цікавий ніс у трави:
кипить там комашина метушня.
Кудись біжить в своїх нехитрих справах
знайома й незнайома комашня.
Погляну вгору – стебла, як дерева.
Зліта метелик прямо із руки.
Блакитне небо спека полуднева
вибілює, як мама рушники.
Послухаю: вітрець колише листя,
гойдаються квітки і ягідки.
Десь дятел стука на старім горісі.
Мов тигр у джунглях, шаснув кіт прудкbй.
Гусениці, трамвайчика вагони,
повзуть стеблом до малинових крон.
Гудіння бджіл невпинне, монотонне
так непомітно хилить мене в сон.
З верха горіха в хащі малинові
вже відкотилось сонця коліща.
Давно в бабусі тісто вже готове,
а я сиджу і досі у кущах.
Гукає, чую: вже неси малину!
Я мов прокинусь: а мій кошик де?
Колючі стебла дряпають коліна,
хапаюсь рвати, бо вже баба йде.
Погляне в кошик і руками сплесне,
побачивши там ягідку одну.
Я знаю: треба повинитись чесно,
а в чім винитись – так і не збагну.
Стою і мну в руках свою хустину.
«Ти в мене погуляєш досхочу!
Чекай-но, ось візьму я хворостину,
то живо бабу слухатись навчу!»
Iду до двору з хмарою на серці,
тру об спідничку пальчики брудні.
А дід мені підморгує й сміється,
і перед дідом соромно мені.


6
Село моє, тебе нещадно били
літ буревії, – ти ж собі живеш,
і не злічити, скільки в тобі Білих,
і Ковалів немало в тобі теж.
Я не скажу, що люди тут байдужі,
але чого ж воно так у житті? –
від річечки залишилась калюжа
та очерету зарості густі.
I лиш Дніпро ще звично,
помаленьку
тече собі до моря, як завжди.
I дивиться село моє Біленьке 
на вроду свою в дзеркало води. 
I відлітали, і вертались гуси,
і журавлі сурмили угорі.
I от вже я на білий світ дивлюся 
і за візочком тупцяю в дворі.
Смішне дівчатко, тата люба доня, 
моїм очам цікава кожна мить.
Шорстка і тепла татова долоня,
Тримаюсь міцно, щоб не відпустить.
Час повоєнний, труднощі, нестачі... 
Бабуся шиє з клаптиків мені
чудову ляльку – хай мала не плаче. 
Майструє тато іграшки чудні.
…Минає день і довгий шлейф спекоти 
з собою сонце тягне за межу.
Увечері з колгоспної роботи
стрічати тата до воріт біжу.
I підстрибом, і швидше якомога,
бо вже он тато хвіртку відчиня.
З розгону почеплюсь йому на ногу,
він засміється: «Легше, козеня!»
Дух перехопить, як підкине вгору,
і небо загойдається в очах.
I покатає коником по двору.
Як високо у батька на плечах!
А інколи поманить хитро пальцем,
дістане з торби, що у поле брав,
шматочок хліба: «Це тобі від зайця.
Зустрів у полі між високих трав».
Питав про мене, каже, зайчик добрий, 
чи діда й бабу слухаюся я.
«Ану, вкуси швиденько хлібчик, спробуй!»
Я їм і думаю про зайця-вуханя.
Хоч пахнув хліб не зайцем, а бензином,
сухий шматочок, а смачний який!
Смачніший був за пряник з магазину,
хоч не солодкий він і не м’який.
Жую той хліб і усім серцем вірю
я батькові у сто двадцятий раз,
лиш дивувалась я тоді так щиро:
хліб у зайців смачніший, ніж у нас...
 
Сергей АВДЕЕНКО

 

ЛЮБКИН КЛАД

(Отрывок)

...У крыльца стоял лакей в расшитой позолотой ливрее и с поклоном указывал гостям на мраморную лестницу. На крыльце возвышался сам хозяин – старик с одутловатым лицом в просторной домашней куртке. Встречая очередного гостя, он широко разводил руки, будто для объятий, но оканчивал тем, что по-приятельски похлопывал его по плечу:
– Поручик в отставке, – громко назвался Витковский.
Князь Барятин приветливо закивал головой: это означало, что заметил пришедшего, но глаза, блеклые старческие глаза, смотрели куда-то вдаль. Витковский уже собирался было отойти в сторону, как вдруг услышал нежный голосок, даже не голосок, а мелодичный перезвон колокольчиков на лугу.
Он повернул голову и увидел девушку в длинном белоснежном платье. Широкий вырез открывал взору тонкую, как стебелек цветка, шею, слегка выпирающие ключицы и едва заметный загар на молочной коже. Ожерелье из драгоценных камней, белые по локоть перчатки, едва уловимый запах духов и мыла, пушистые ресницы, прикрывающие бездонные голубые глаза...
Все это в одно мгновение вобрал в себя Витковский, словно сделал глубокий вдох и насколько возможно задержал выдох, чтобы увиденное, почувствованное вошло в его кровь и растворилось в ней.
– Милый папа, как тебе я нравлюсь? – спрашивал ангельский голосок.
– Как себя чувствуешь, дружок? – вопросом на вопрос отвечал старый князь.
– К сегодняшнему балу я волшебным образом выздоровела. Столько наехало гостей. Никогда не думала, что в такой глуши... можно встретить подобное.
– Не говори так, дружок. Здесь вполне воспитанные люди. Они все уважают твоего батюшку...
Витковский стоял истуканом, он слышал этот разговор, слова отца и дочери делали его невольным соучастником беседы.
– Поручик в отставке Витковский, – по-военному прищелкнул он каблуками сапог.
– Да-да, – рассеянно сказал Барятин, – идите, поручик, к столу...
– Папа! Ты невежлив с гостями, – рассмеялась девушка.    
– Элиза, для них и так великая честь видеть меня, – неожиданно капризным голосом отозвался старик. – В Петербурге столько дел, нужно готовить доклад государю...    
Витковский отошел в сторону. Перед взором все расплылось, как в тумане. Он словно очутился в ином для себя мире: «Петербург, государь, сенат...». Князь был одним из тех людей, кто находился на вершине огромной пирамиды, и просто чудо, что сейчас спустился к ее основанию.    
«Элиза-а... Он так назвал ее, – вспомнил Витковский о девушке. – Княжна Элиза Барятина! Вот указующий перст судьбы, – пронеслось в голове. – И красива, и знатна, и богата...»    
– Очнитесь, сосед, – насмешливо сказал мужской голос. – Кажется, я понимаю, что могло вас взволновать.    
Витковский вздрогнул. Нет, ему не послышалось. Рядом с ним стоял мужчина в очках, с широкими крестьянскими скулами, крепкой загорелой шеей, для которой был тесен воротник накрахмаленной рубашки.    
– Не узнаете? – продолжал мужчина. – Помещик Лапшин Иван Иванович. Сосед ваш. Месяц назад вы заезжали к нам в гости.    
«Этот Лапшин рассказывал, что в молодости учился в университете, – припомнил Витковский, – что много лет столичные журналы выписывает... Тоже мне, читала!» – подумал он с острой неприязнью бывшего военного ко всем штатским, особенно к тем, кто хвастает ученостью.    
– Юная княжна Барятина прелестна. Многие молодые люди мечтают сорвать эту ягодку...    
Витковский со злостью взглянул на словоохотливого соседа, но промолчал. Они прошли в парадную залу, уставленную столами с яствами. А лакеи все несли и несли на подносах новые блюда, напитки в запотевших графинах. Стульев не хватало, и вдоль столов стояли длинные деревянные скамейки, покрытые разноцветными дорожками. Многочисленные гости шумно рассаживались, Витковский и Лапшин вновь оказались рядом. Появился Барятин, следом шел лакей в белых перчатках и нес мягкое кресло.    
Все присутствующие в зале встали. Барятин тихим голосом стал произносить речь. Торжественно упоминались слова «император», «Его Величество», «сенат», «долг» и другие. Витковский не слушал, он с напряжением ожидал того момента, когда за столом появится Элиза. Уже был произнесен первый тост в честь хозяина, гости принялись за трапезу, опять стало шумно, а девушки все не было. Но вот в проеме распахнутой двери показалась ее хрупкая фигура. Она разговаривала с каким-то молодым человеком в необычном клетчатом костюме. Он несколько раз наклонился и поцеловал ей руку. Сердце Витковского сжалось. Молодой человек вошел в залу, и неожиданно князь Барятин проворно поднялся со своего кресла. Он привычно широко распростер руки, но, в отличие от других гостей, действительно по-отечески обнял вошедшего.    
– Сын вновь испеченного графа Замятова, – шепнул Лапшин.    
Витковский повернул голову к соседу. Он почувствовал между Элизой и молодым человеком некую таинственную связь. Все, что касалось княжны, ему нужно было знать.    
– Вы, должно быть, слышали о Замятове. Он наш, местный. Ваш батюшка его хорошо знал. В польскую кампанию он поставлял для русской армии лошадей и брал за это большие деньги. Разбогател, говорят, миллионщиком стал, сына за границу отправил наукам обучаться. Вот только на днях сынок вернулся. Вид как у лондонского денди...    
– А почему – граф? – спросил Витковский.    
– Государь император за большие заслуги, оказанные в защите Отечества, пожаловали Замятову сей титул.    
Витковскому показалось, что Лапшин произнес это с издевкой.    
– Государь знает, кто достоин милости...    
– Были бы у вас такие деньги, небось, тоже титул имели бы. Чем плохо, граф Витковский!    
– Я попр-рошу-у... – угрожающе произнес отставной поручик. «А ведь и вправду – либерал! Такие вот черт знает что могут натворить. И царя, и Отечество, не моргнув глазом, предадут...».    
– Не хотел вас обидеть. Лишь желал немного просветить. Вы – человек новый в наших краях, многого не знаете. А молодой граф, по всему видно, не прочь обручиться с княжной.    
Витковский до боли в пальцах сжал край стола.    
«Эх, была бы шпага, с каким наслаждением пронзил бы этого очкарика, а потом и...»    
Здесь мысль сбилась, и Витковского даже пот прошиб. Да нет, у него хватило бы смелости ударить выскочку-графа! А Элиза... Неужто она может соблазниться этим щеголем?.. И потом, Барятин... Князь, сенатор, древнейший род, не позволит...    
Он не заметил, как произнес последние слова вслух.    
– Для князя – это лучший выход, – сказал всезнающий Лапшин. – Замятовскими миллионами он расплатится с долгами.    
– Разве Барятин – должник? – сама эта мысль показалась Витковскому дикой.    
– Он весь в долгах, как в шелках, – усмехнулся Лапшин. – И поместье тоже заложено-перезаложено.    
– А этот роскошный ужин?    
– Какая ему разница, еще несколько тыщ долга. И потом, по-другому он не может. Его прадед, дед, отец жили в свое удовольствие. Чем же он хуже их?    
Только сейчас Витковский заметил, что некоторые гости встают из-за стола и выходят в летний сад. А он все это время не ел, не пил. Он протянул руку и налил вина из пузатого графина в большой фужер. Залпом выпил ярко-бордовый напиток и ничего не ощутил. Налил снова... Когда поднялся из-за стола, почувствовал, как пол качнулся под ним.    
В вечернем саду было прохладно, в сумраке деревья казались загадочными существами, замершими на месте. Витковский медленно прошелся по аллее, затем свернул на какую-то тропинку, затем еще куда-то. ...Вдруг он остановился. Так охотник в поисках зверя или дичи замирает, когда чутье ему подсказывает, что цель близка. И слух его, и зрение удваиваются, утраиваются.    
– Очень признательна, граф, что вы приехали навестить...    
Он с трудом различал слова невидимой женщины, но мог поклясться, что это говорит она, одна-единственная. Как много он отдал бы, чтобы услышать это о себе!    
– Какой обворожительный вечер! Не правда ли? – продолжала она.    
– Милая Элиза! Вы не воспринимаете мое признание всерьез! – с укором отвечал мужской голос.    
– Ах, граф... Не знаю, что сказать...    
– Поверьте! Я готов для вашего счастья...    
Витковский отшатнулся, как от удара, и, уже не владея собой, шагнул напролом через кустарник. Кто-то испуганно охнул.    
– Не бойтесь, сударыня, – пробормотал он. – Витковский, поручик...    
– Да он пьян, скотина! – гневно сказал граф Замятов.    
– Попр-ро-шу-у... – качнулся из стороны в сторону поручик в отставке. – Я – потомственный дворянин...    
– Не трогайте его, граф! Мне жаль этого офицерика, который корчит из себя влиятельную особу.    
Последние слова княжна Элиза произнесла по-французски, и хотя Витковский чужим языкам не был обучен, но по тому, как эти слова были сказаны, понял, что его пожалели. Слезы благодарности выступили на глазах. Он опустился на колени и протянул руки к княжне.    
– Мерзавец! – завопил граф. – Как ты смеешь? Заберите этого пьяницу!    
– Что случилось? – раздался обеспокоенный голос Барятина. – Эй, стража!    
Витковский почувствовал, как чьи-то крепкие руки подхватили его и потащили по тропинке. Он попытался вырваться, но державшие были сильнее. У самых ворот его встряхнули и поставили на ноги.    
– Чей это пан? – громко спросил один из стражников у сбежавшихся на шум кучеров. – Надзюкался, как свинья!    
– Холопы! Сучьи сыны!...    
– Не иначе, как Витковский, Охрима пан... Ишь, как народ сучит. У себя в селе – сущий ирод. Людей батогами порет...    
– Про-о-очь! – Витковский изловчился и толкнул стражника в грудь.    
– Еще бьется, лайдак! – злобно ругнулся стражник. Оглянулся, вытащил из-за пояса плетку и протянул пана по спине.    
– А-а... – вскрикнул от боли, а больше от унижения Витковский и рванулся с кулаками на обидчика.    
Стражник размахнулся. Витковский попытался прикрыться рукой, но не успел, лицо обожгла сильная боль. О том, что было дальше, он не помнил...    
 
 
 
Ольга ГАЯ

ВIЧ-НА-ВIЧ
Зцілить образи стань під образи,
Хоч радять нам позбутися кумирiв,
Не стримуй перестиглої сльози,
Що зросить парость скривдженої вiри.
Розп’яття християнське в нас зiйшло
На тлi Перунiв, страчуваних люто,
I хрест в шиттi, немов стiйке зело,
Уже не Ягну живить на покуттi.
У кам’янiй печерi сам-на-сам
Прапращур впертий не полишив мрiю.
Початок дав нетлiнним образам,
Надiю перевтiливши у дiю.
Чому вiн пензля взяв тодi до рук? —
Не помсти смолоскип, не лезо кари?
Хто научив у час пекельних мук
Любов’ю гамувати щем i чвари?
Спинити розпач стань у красний кут,
Що залишився в хатi по бабусi    
Тримати пам’ять родових спокут    
I лiки од зневiри та спокуси.    
Вiч-на-вiч до Пречистої звернись,    
Почуй прадавнiх перевтiлень дотик    
I тихих слiз не втримуй силомiць —    
Тобi потрiбен їх цiлющий опiк.    
Здолати спрагу стань пiд образи —    
Пiд рушниками серце слов’янiє.    
За чистим струмом щирої сльози —    
Твоя любов.    
      I вiра.    
      I надiя.    

СЕРПЕНЬ
Нащо мене до ранку    
Мiсячний блиск збудив?    
Зоряного серпанку    
Снiп серпом зачепив.    
Будить уяву сонну,    
Спалахи давнiх мрiй,    
Сяйво на пiдвiконня    
Сипле, як дивосiй, —    
Шле дарункiв оману.    
Нiч! Не мене пильнуй,    
Срiбну фата-моргану    
Юнцi запропонуй.    
Що ж таки кличе з хати —    
Серпень чи зорелiт?    
Звiдки жага вiтати    
Вiчностi звабний слiд?    
Чути вночi стопою    
Дотик остуд-роси,    
Зважувати собою    
Згубне: хто ти єси?    
Нащо отак дивує    
Зовнi звичайний стан —    
Далi в осiнь крокую    
З гроном палких питань...    

ЛЯ-МІIНОР    
Я не жiнка вже. Я — струна.    
Давня пiсня менi луна,    
Щось нагадує звiддаля,    
Озивається тiльки Ля    
I спиняється вiд жалю,    
Що вона вже не нота Лю.    
Блюз кохання несе весна.    
Та мене, мабуть, не впiзна.    

ДО-МАЖОР    
Дощ навпомацки iшов    
До дерев i пiдошов.    
Довгорунна сива грива    
Дотикалась метушливо    
Донi носика i скронь,    
I допитливих долонь.    
Дощ теренькав залюбки    
Дню i сутiнкам казки,    
Зупинятись не хотiв,    
У долоньках — поготiв.    
Доня дома, спить давно,    
Дощик диха у вiкно —    
Догляда дитячий слiд,    
Одмива вiд ночi свiт.    

МАТЕРИЗНI    
          
                                    Мозолi наростуть    
                                    на руках i душi.    
                                           Iван Франко    

Посiвали дощi, сповивали вiтри,    
Розтуляла цикутнi обiйми жура.    
Ягна й Рода виводили в свiт о порi,    
I знiмали обжинки Морана й Мара.    
У тенетах часу, у загравах пожеж    
Виряджала з долонь мандрiвцiв навсiбiч.    
Для найлiпших, як забавки, мала без меж    
Лише терни — сплатити вiдсотки сторiч.    
Україно! Рiд-ненька! Болить i менi,    
Що тобою вколисанi вроду й цноту    
Хтось не бачить, хтось дiлить в неправiй борнi,    
Хтось зцiля безупинно,    
      хтось кпить на льоту.    
Як вiдчути твiй злет понад мiру падiнь?    
Як загоїть пекучi твої мозолi?    
Як роздмухати день i сполохати тiнь?    
Жовторотих навчи й тих, хто вже на крилi.    

МАМИНЕ ШИТТЯ    
Матусi знов наснились рушники,    
Неначе хто замовив звiддаля.    
Тканину бiлу мама вибiля,    
Готує знов малюнки i нитки.    
    
В рушниковому дивi    
Все не просто красиве —    
Мають мову дерева i квiти,    
Мають ласку i силу,    
Щоб довiку щастило    
Найрiднiшим дорослим i дiтям.    
    
Мережить щастя голка чарiвна,    
Святi i простi задуми втiля:    
Там паву пишно павич звеселя.    
I їм каштанно посмiхається весна.    
    
В рушниковiй свiтлицi    
Здавна все, як годиться,    
Там любовi i злагоди повiнь.    
Береже господиня    
Вишиванки донинi —    
Побутовi, весiльнi, святковi.    
    
Дарує мама друзям i рiднi    
Посвяту плiдних ранкiв i ночей.    
В них любий колiр вдумливих очей    
Яснiше квiту бачиться менi.    
    
В рушниковiй оселi    
Стiни завжди веселi    
У ромашках, трояндах i житi.    
Кольори веселковi,    
Вiзерунки святковi    
Бережуть вiдчуття пережитi.    
    
    
    

Лорина ТЕСЛЕНКО    

* * *    
Як довго наше дзеркало мовчало!    
Колись ми з ним сміялись досхочу...    
Тепер і домовик не зустрічає.    
Було, на Ґ анок, – а його вже чуть...    
Долонька раптом – пальчики чотири! –    
Відбилася на люстрі. Протира!    
Ти зголоднів? Ось н а шматочок сиру –    
Передала «від зайця» дітвора.    
Уже дорослі. Не забув?..    
                                          Красиву    
Відбило дзеркало. Ти ба, яке воно!    
Згубилося у присмерку, що сива,    
Що з ярмарку життя моє давно...    
Я вірю дзеркалу. Чого йому брехати?    
Злякаю тіні – запалю свічу.    
...Сміється домовик, радіє хата...    
А люстро бреше – в страсі, що втечу...    


* * *    
          
                                    Всі там будемо.    
                                    Моя бабуся казала:    
                                    «Досунемось...»    

– Досунемось, – колись казала бабця.    
Голубонько моя, де зараз ти?    
Мене твої і досі гріють капці.    
І твій горіх киває з висоти.    
    
Горішки сам він кидає в долоні    
На тебе трохи схожих правнучат.    
І сивина твоя лоскоче скроні    
Мої – неначе до років привча.    
    
Зловлю зорю, як дитинча – горішок,    
Надіюся побачить уві сні –    
Моя бабуся в лопотінні вишень    
Окраєць хліба простяга мені.    
    
Водночас обміліла вся родина,    
Коли життя твоє приспала ніч.    
Усе здається, що у чомусь винна.    
Ріднесенька, пробач! Пробач мені!    


Володимир БIЛОГУБ    

    
Літературні пародії


КАПУСТЯНИЙ РАЙ    
          
...Трiщить паркан вiд стиглих капустин.    
...Щось виноград у бутлях бурмотить.    
...Нудьга заїсть, i затишну квартиру    
На хату промiняю за селом.    
...I ми удвох, такi близькi i рiзнi,    
I сiк п`янкий солодких капустин.    
                                          Лариса Коваль    

Лиш виноград забурмотить у бутлi,    
Хлюпне нудьга в квартирi    
      через край —    
Я вмить взуваю черевики утлi    
I навпрошки в мiй капустяний рай!    
Зрiзаю пелехату капустину    
Й молюсь на предка:    
      був розумний дiд!    
Вiн за селом побудував хатинку,    
Щоб по капусту не ходив сусiд.    
А в мiстi десь шумлять    
      трамваї грiзнi,    
А десь в селi... Та що менi воно!    
Ми тут удвох такi близькi i рiзнi,    
Мов квашена капуста i вино.    


НЕ ЦВIТЕ, А ПАХНЕ    
          
     ...Корів пасем із дядьком Євдокимом.    
     ...Навколо – літа невмолимий щем.    
     ...Я відчуваю: осьде, поруч з нами,    
     Нектар вишневий соловейки п’ють.    
     ...Як пахнуть вишні! Ще й кують зозулі,    
     Піднявши краплю літа на крило!..    
                                             Пилип ЮРИК    

Корів пасем Iз дядьком Євдокимом.    
Навколо – літа невмолимий жар!    
Я відчуваю: соловей незримо    
Немов комаха, з квітки п’є нектар.    
    
– Як пахнуть вишні, дядьку Євдокиме!    
Мені він тулить руку до чола:    
– Ти перегрівся, охолонь без рими,    
Надворі – літо! Вишня відцвіла...    


З ЛЮДСЬКИМ ОБЛИЧЧЯМ КОВБАСА    

Мій давній друг ще й досі кличе    
      Мене в щасливе майбуття –    
      В соціалізм з людським обличчям,    
      Що сенсом був його життя,    
Де кожен старець, мов дитина,    
      Вмикав уявлення своє,    
      Чекав той лад, немов людину,    
      Яка усім усе дає!    
І ось тепер ринкові сили    
      Себе увічнили в житті:    
      Свої обличчя примостили    
      На продуктовім асорті!    
Прийшла з базару жінка мила    
      І ставить сумочку в куток:    
      – Я там Петровича купила –    
      Важкий стограмовий шматок.    
Мені дівчисько здачу кида,    
      А дама шепче з-за плеча:    
      – Вам ковбаса така не піде,    
      Ви б краще брали Кузьмича!    
Пірнає в суп Галини кубик,    
      В пательню ніжку суне Буш,    
      М’ягков і Шустов ллються в кубок,    
      А з ними ще десяток душ.    
Всяк жваво лик свій в бідність тиче,    
      Споживчий кошик нам лама.    
      На жаль, зарплат з людським обличчям    
      І пенсій з ним у нас нема.    
    
    
Анатолій СЕМЕНОВ    
          
     Не кожен начальник від Бога, тому     
     не на кожного варто молитись. 

   
ФЕНОМЕН    
– Такий молодий, а легені, мов ганчірки, – прослухавши мої груди, з докором мовив лікар. – Зловживаєте курінням?    
– Робота така, не бий лежачого, – відсапуючись, киваю головою. – От і димлю, мов фабрика...    
– Кидайте дурну звичку, бо гигнете. Рекомендую для зміцнення дихальних органів щодня надувати футбольну камеру. Хоча б разів з п’ятдесят!    
– Чи подужаю? – сумніваюсь.    
– Почніть з дитячих кульок. I запам’ятайте: ніколи не зупиняйтесь на досягнутому.    
З того все й почалося. Вранці приходжу на роботу і починаю тренуватись. Кульки надуваю. Бува, проходить повз мене майстер, запитує: «Працюєш?» – «Як бачите», – відказую. «Ну-ну, працюй. Тільки не перевтомлюйся, бо нам тебе буде не вистачати».    
Вже через місяць я одним видихом надував дитячу кульку, через два – футбольну камеру. Впевнившись у своїх спроможностях, перейшов на більш серйозні речі.    
– Ох, у тебе й вітру, хлопче, – зауважив якось незнайомий рибалка, коли я без особливого зусилля за лічені хвилини надув його гумовий човен. – З твоїми легенями дощові хмари розганяти, коли у полі хліба дозрівають.    
– Я матиму на увазі, – відказую. – Ви тільки не забувайте до човна насос брати, бо наступного разу такої лахви може й не трапитись.    
– Це все дрібниці життя, – не вгаває рибалка. – Я от що думаю: у Голландії тобі ціни не було б. Там електроенергію вітряки виробляють, а часто стоїть безвітряна погода... Про таке пише родичка звідти...    
– Ви вже пливіть собі, бо й мені час вудки розмотувати, – кажу.    
Незабаром про мене поповзли чутки як про феномена. Знайшовся навіть «очевидець», котрий бачив, буцімто я за якусь хвилину надув комусь автомобільне колесо, і ця чутка доповзла до рідного заводу.    
– Це ж треба! Раніше ти був ніхто, а зараз став об’єктом загальної уваги, – з ноткою заздрощів мовив до мене майстер. – I везе ж людям...    
Невдовзі моя слава сягнула свого апогею. Якось викликав мене до себе начальник цеху.    
«Винесе подяку, – думав я, – або ж преміює за те, що перестав псувати повітря цигарковим димом».    
– Чув я, Христосенко, про твою феноменальність, – запалюючи цигарку, мовив начальник і оцінююче подивився на мої груди.    
– Пусте, – червонію від вищестоящої уваги. – Це все тренування. Ви б теж могли...    
– Скромність прикрашає людину, – задоволено відказує господар кабінету. – А викликав я тебе ось у якій справі: певно, знаєш, у нас вийшов з ладу компресор... Місячний план поставок деталей горить.    
– Вас зрозумів, – спускаюсь з благодатних небес на грішну землю. – Дайте, будь ласка, зак-курити...    
– Закурюй. I ось що, я виписав тобі десятку. Піди у касу, отримаєш.    
– Премія? – пожвавішав я.    
– Премія буде згодом, коли упораєшся з поставленим перед тобою завданням. Затям: дути у труби замість компресора протягом робочого дня – це тобі не кульки надувати, – авторитетно мовить начальник. – Так що біжи у найближчий «шоп» і, про всяк випадок, купи собі підгузник!    
    
    
Євген СОЛОНИНА    

* * *    
Це місто –    
     живе як день,    
зболене,    
     як побита дівчина.    
Тут спека в серця людей    
буденні клопоти    
      вгвинчує.    
Вертаючи з мандрів    
      на свій поріг,    
ми звично звемо його “Запоріжжя”.    
Трамваї, дахи, над заводами брижі.    
І зелень імлиста річок і доріг.    
Це місто – живе.    
     Ці скелі – дихають,    
червоні тужаві легені землі.    
А обрій довкола здіймається вихором,    
і линуть по ньому надій кораблі.    
Цей берег – і той.    
Від життя – і до смерті.    
Б’є сила глибинна крізь бруки і бруд.    
Тут мова жорстка    
     і чужа на три чверті –    
скажений напій із медів та отрут.    
Це місто в долоню візьму, наче кміть,    
де все – від плювка і до скалок епох,    
козацька кровинка, і Сонце, і Бог,    
і Все, задля чого так хочеться жить...    

* * *    
Безсоння щоніч колобродить    
і сняться щодень кошмари    
що й серця вода не холодить    
що й вогнище ніг не шкварить    
    
Думки – лише так, блукальці    
в мовчанці – зимі недобрій...    
А суть вислизає крізь пальці    
а сенс утікає за обрій...    
    
Молитись або ворожити    
Чи прийде ще воля в гості    
Чи щастя простягне скибу    
І станем, як треба жити    
Аби кожен погляд – постріл    
Аби кожна думка – вибух    
    
Риплять від натуги кості    
Злягає од вітру жито     
Цей світ сатаніє дибки    
Піду як замолоду жити    
Аби кожна квітка – постріл    
Щоб кожен цілунок – вибух...    

* * *    
Чим за обрієм вечір пахне?    
Чи там є ще світи за сумом?    
Вітер небо узяв під пахви    
І на місто грозу насунув.    
    
Абрикоси летять, як бомби,    
А мені тільки того й треба:    
Хліб і шмат дощового неба –    
І компанія є немовби...    
    
А коли вже смеркають фари,    
Гаснуть написи «мейд ін Раша» –    
Копитами гуркочуть хмари,    
І співають дроти по-нашому...    


         
* * *    
Коли ти востаннє слухала землю?    
Коли обіймала її розхристано?    
Була, наче квітка ти, боса і щемна,    
Іще не закута намертво у місто.    
    
Коли ти востаннє співала? Просто,    
Без радіо, дисків і слів заучених...    
Твій всесвіт – не всесвіт: відлюдний острів,    
Лиш рифи і кручі в очах колючих.    
    
Коли ти...? Екранна любов несправжня,    
А десь за гламуром вовчиська виють.    
(Земля щось шепоче – не чує вона вже,    
Бо їй віртуальні гудуть стихії...)    
    
Ідеш так зухвало. Дзвенять підбори –    
І сіють у погляди захват і відчай...    
Ідеш і не чуєш землі під собою,    
А десь за рікою сідає вічність...    

* * *    
Це місто епохи до краплі всотало,    
Мов пам’ятник, вибитий в димі й граніті.    
...Край поля трава пахне кров’ю, потом,    
Любов’ю, свободою, всім на світі...    
    
І я вже не знаю, з якого дива    
Живу на пекельнім оцім осонні –    
Де друзі, і біль, і вітри солоні,    
І обрій, забути який неможливо...    

    
     Олена ПЕЛИХ    

ОСВIДЧЕННЯ    
Піду в імлисте марево ночей    
Протяжним звоном пізнього трамваю,    
Зійду в вологість вій, серцевий щем,    
У жовтий лист, що байдуже згоряє.    
I намалює ранок у вікні    
Прозорий світ із ластівкою в небі,    
I сплинуть роси у холодні дні,    
I так душі захочеться до тебе.    
Вже прокотилися громи весни.    
Та ще не пізно вимовить зізнання.    
Навіщо ж ми виношуєм бажання,    
Яке ковтають навіжені сни?    
Поглянь, коханий, місяць воду п’є    
Iз озера. Їм тихо заздрять зорі.    
Я ніжністю невиліковно хвора.    
В обійми прагне серденько моє.    

* * *    
Вже розвісила ніч ліхтарів оксамитне намисто.    
А за віями вікон мовчить невгамовна рідня.    
Від буденних турбот спочива знепритомлене місто.    
Почорніла блакить тихій мрії дорогу встеля.    
Світить місяць лукаво, збираючи зорі в октави.    
Я боюся не встигнуть в цей простір, долаючи час.    
Закохалася в небо. Свій спокій даю під заставу.    
Хтось побачення в колі сузір’їв мені признача.    
Перед величчю хмар про любов сповідатимусь зорям.    
I байдужою втіхою стануть враз пристрасті дня.    
Я гойдаюсь думками. Будь, доле, легка і прозора.    
Посміюсь над турботами з радістю, мов немовля.    
I окриленим птахом душа повертається в місто.    
Ранок сон розтріпа на уривки аж до забуття.    
Та розбурхає промінь надій ненароджену пісню.    
Прокидаюсь. Гука до роботи життя. 

   

Олексій КУДРЯ    

ВАРЕНИКИ З ВИШНЯМИ    

Wer den Dichter will verstehen,    
Muss in Dichters Lande gehen.  

                         J.-W. Goethe.* 

   
Часом марю літами колишніми,    
Часом бачу, немов уві сні:    
Мама варить вареники з вишнями    
У садку на відкритім вогні.    
Пахне м’ятою і матіолами.    
Вечоріє. Бреде череда.    
А на небі спекотнопрозорому    
Блідий місяць уже прогляда.    
Десь цвіркун заливається дзвінко...    
Мама миску до столу несе:    
– Ось свіженькі вареники, синку,    
Ти завжди їх любив над усе!..    
І скраєчку сіда на ослоні    
(Не хазяйка, а начебто гість),    
І милується, склавши долоні,    
Як дитина вареники їсть.    
...Умиваюсь сльозами невтішними,    
На могилу схиляючись ниць:    
– Звари, мамо, вареники з вишнями,    
Як варила в дитинстві колись... 

_______    
* Щоби поета зрозуміти,    
     В його країні слід пожити.
     
Й.В. Гете (віршований переклад О. Кудрі)    

БАЙДУЖIСТЬ    
Коли вогонь, чи сонечко палає,    
Ми майже їх не помічаєм,    
Ми бавимось їх світлом і теплом –    
Потім жахаємось притьмом,    
Коли втрачаємо навіки їх!..    
Ми любим мертвих більше, ніж живих.    


Алла СЄРОВА    

* * *    
Заглядає кішка місяцеві в очі –    
У пухнасту душу місяць зазирає.    
Як ці двоє люблять шовковистість ночі,    
Що згорілу землю ніжно коливає.    
М’яко пестить кішка місяцеві щоки –    
Він один котячу таємницю знає:    
Мов пелюсток вихор, промайнули роки,    
Як коти спустились з космосу. Заграє    
«Місячну сонату» заспана цикада,    
А на піраміди, Сфінксові під ноги,    
Зронить тихо-тихо тінь свою плескату    
Корабель, що верне з темної дороги.    

БРАНКА    
З глибин душі лиш інколи спливе    
Та пісня, що «Ой, підманули Галю...»    
Серед чужого натовпу живе,    
Щоб більше й більше завдавати жалю.    
Їй краще у вогні було згоріть,    
Прив’язаній за коси до сосни,    
Ніж потішати чужинецьку хіть    
Серед уламків власної весни.    
Ой, підманули Галю, повезли,    
Серед чужого свята розтерзали –    
На шиї хутко зашморг затягли    
І тридцять срібних нам відрахували. 

   

Володимир В’ЯЛИЙ    

КАПУСТЯНКА*    
Ось і вона, де квітів шар строкато    
Лягає прахом на могильний прах,    
Де міг і я уже давно лежати    
Й обов’язково ляжу, бо в руках    
Не та вже сила і не стільки волі,    
Щоб стримать біг вже чималих років...    
Схиляюсь до надгробка я поволі:    
Не бронза і не мармур... Що зумів    
На мізер творчий мамі збудувати.    
Вона простить, бо знала долі смак,    
Що сонце дарувало їй крізь Ґ рати,
Загнавши в чорний табірний барак.    
Гудуть мотори. Труб сумує голос    
Й важким на душу каменем ляга.    
Імперія була і розкололась,    
Лише земля лишилась дорога.    
Були вожді й властителі-сатрапи.    
Вони приходять, та не на віки.    
Їх смерть також в свої хапає лапи    
І тягне, як і інших, на гробки,    
Лежати чи в стіні, чи під стіною,    
Чи в мавзолеї. Цвинтар все одно.    
Жаль, з сивою зустрів я головою    
Свободи світло, що усім дано    
Від Бога всемогутнього. Одначе    
Вважаю я, що не даремно жив:    
Не закусали друзі по-собачи,    
Не витягла усіх система жил.    
Є на землі моя дещиця-частка    
Добра, що я залишу по собі,    
Хай для гіркого, все-таки для щастя,    
Що ми-таки здобудем в боротьбі...    
Ну, от він, цвинтар. Не для мене яму    
Поки що риють (невесела мить).    
Можливо, скоро й я прийду до мами,    
Що, мов у мавзолеї, тут лежить.

_______     
*Капустянка – центральне кладовище Запоріжжя 

 

   
Олексій ОНУФРIЄНКО    

ПРИСТРАСТЬ ДО ПЕРЕЛIЧЕННЯ    
Це вельми складно, – стежити    
За тим, як друзі    
(чи принаймні ті, кого вважав такими),    
Поступово зникають,    
А точніше – підміняються туманними    
Зображеннями посади,    
класичного костюму,    
вечірньої сукні,    
чарівних посмішок,    
спогадів про «золоте» минуле,    
(і сподівань на цікаве майбутнє),    
забутого кохання і образ,    
     що ув`язнені у пам`яті навічно,    
мене-доброго товариша (але не друга!),    
мене-як-важливе-знайомство-для-отримання-бажаного,    
мене-п`ять-років тому,    
мене-... (інші варіанти оберіть самі, будь ласка).    
Мене?    


Олексій СОРОКА    

* * *    
І козак, і смерд, і гайдамака    
Тисячу років живуть в мені.    
Гей ви, зорі, знака зодіака –    
Свідки мук в неволі і війні!    
То на нас татари, то монголи,    
А то турки – і свої й чужі.    
Нам, – голодним, гнаним, босим, голим, –    
Надоїло вже точить ножі!    
Розум нагострити нам би треба    
І в роботі, в злагоді зміцніть.    
Хай всміхнеться сонце нам із неба!    
Чорні ночі в безвість одійдіть!  

  

Елена АЛЕЙНИК    
(1952–2008)    

...СОЛЬ ЛЯ СИ!    
Рядом ты! Прошел разлуки ужас.    
Вдруг проснусь – не верится самой,    
Что тебя я называю мужем    
С дорогим местоименьем «мой».    
    
Я – жена! Я радость – не обуза.    
И любви сдавайся в полный рост.    
Я расслаблю, как волна медузу,    
Твой неласканный и сладкий рот.    
    
В темном праздненстве души и тела    
Вместе Жизнь, и Смерть, и боль, и мед.    
Ты узнаешь, почему свет белый,    
Свет, где женщина тобой поет.    
    
В наслажденья струях молодою    
Будь распят, пощады не проси.    
Будь омыт самою чистотою    
Поднебесной вечной ноты «си».    

КУДА?    
Так жить, чтобы на небе черном    
Собой озадачить звезду:    
Куда я так долго, упорно,    
Через невозможность иду?    
    
Куда – на свистящем дыханье,    
Куда – в розоватом поту?    
Чему улыбаюсь заране,    
Уверенная, что найду?    

* * *    
В доме тьма и мрак в окне –    
Ночь слепая,    
Но твой профиль на стене    
Проступает.    
Как же мне побыть одной,    
Сокровенный? –    
Все наполнено тобой,    
Даже стены!    


Микола СЕМЕНЧЕНКО    

Я МЕЛIТОПОЛЬ ПРИГАДАВ...    
Я Мелітополь пригадав    
В страшному сорок третьому,    
Як ми повзли до переправ    
Полями й очеретами.    
    
Як ворог сипав градом смерть,    
Рвав ніч вогнем і крицею.    
Молочна повнилася вщерть    
Червоною водицею.    
    
Ще натиск, ще один удар, –    
Навала смерті зрушена!    
Палахкотів війни пожар,    
Земля стогнала змучена.    
    
Я Мелітополь пригадав    
І даль димами встелену,    
Руїни сіл, вогонь заграв,    
Шинель свою прострелену...    

 

 

 

 
Популярне
Останні публікації
УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

Літературне Запоріжжя

Українські літератори

Зарубіжні літератори