«СИМПОЗІУМ»

Занадто вже мудре
Слівце чуже
Часто вживаєм для пози ми.
В науці, мистецтві
Тепер лише
Тільки і чуєш «симпозіум».

Хіба не ясніші
Близькі слова:
«Збори», «нарада», «засідання»?
Вже дехто для сміху
У нас, бува,
Моду почуту наслідує.

У липні я лугом
Зеленим брів.
Чую, з копиці під лозами
Кличе-гука
Бригадир косарів:
— Гайда-но всі на симпозіум!..

— А що це він каже? — 
Бровища звів Дядько,
почувши ту витівку. 
Напарник 
По-простому відповів:
— Схоже, що кличе на випивку!

Раніше кербуд наш
Летючки вів
З криком: «А сніг не вивозимо!»
Тепер він
Скликає вже двірників
На «санітарний симпозіум».
— Ти де був так пізно?
В буфеті, га? —
Жінка, зустрівши, наїжиться.
Скажи «йшла нарада» —
Не помага.
«Симпозіум», — вмить розніжиться!

Усе надають тобі:
Кращий зал,
Гроші солідними дозами,
Якщо ти
Балачку якусь назвав
Модним слівцем «симпозіум».

Який позичальник
Завіз до нас,
Нащо ту моду тиче нам?
Невже для засідань
Нам мало назв,
Що ми ще взяли й позичену!

Пора навести тут,
Як кажуть, лад,
Все щоб робилося з розумом,
Бо скоро й малята
Уже в дитсад
Будуть ходить на «симпозіум»!

1969

 

ДОЧКА І НЕВІСТКА
(з народних джерел)

Біля річки матуся Федора 
Із кумою пере сорочки 
І розказує, чую, що вчора 
Повернулась вона від дочки.

— Ну, то як же там ваша Маруся? 
Чи щаслива? — питає кума. 
Просіяла ще більше матуся:
— Щасливішої в світі нема!

Три кімнати у центрі столиці! 
В вікнах тюль і капрон над дверми. 
Поміняла вже дві робітниці, 
Щоб трусили її килими.

Догляда і, як паву,
голубить 
Муженьок її, Петя,
наш зять. 
Ну до того шанує і любить, 
Що і слів не знайду розказать!

На роботу ходила спочатку, 
А тепер не пустив чоловік: 
Натягнув їй біленькі перчатки, 
Щоб гляділа себе лиш весь вік.

Пораненьку — Маруся ще в ліжку. 
А подбає вже Петя про все: 
Покладе коло ліжка їй книжку, 
Потім чай з молоком принесе.

Поцілує —
і їде на службу! 
І по правді, кумо, вам скажу: 
Надивилась на ту їхню дружбу 
І радію, весела ходжу!

Скоро буде у них і машина! — 
Похвалилась, щаслива без меж... 
А кума і пита: — Ну, а сина, 
Василя, ви одвідали теж?

Як він там? Як невістка Катруся? 
Як онук? А чи й два уже, мо'? — 
Посмутніла, зітхнула матуся: — 
Не питайте ви краще, кумо!

Не живе він, а мучиться, бачу, 
Вліз, єй-єй, як у яму теля: 
Оженивсь і таку взяв ледачу, 
Що до сліз мені жаль Василя!

Робить сам, а свою молодицю 
Держить дома, щоб спала весь день 
Ще й найняв їй, дурній, робітницю! 
Все — Василь. А вона — нітелень!

Накупив килимів їй і плюшу, 
Телевізор вмостив у куток... 
Не невістка — а камінь на душу! 
Пропаде з нею бідний синок.

Загнуздала і держить за віжки. 
Він же любить, тюхтій, і везе. 
Вже до того доживсь, що у ліжко 
Вранці чай з молоком їй несе!

І ночами,
і днями журюся. 
Дуже тяжко це, вірте мені!.. — 
Тую радість і горе матусі 
Слухав я, сидячи на човні.

Шелестів щось вітрець в очереті, 
Мов повторював думку мою: 
«Мабуть, мати зятька її, Петі, 
Теж так любить невістку свою!»

1962


ФУТБОЛ І МОЯ ТЕЩА
(Розповідь болільника Степана Олійника)

Ще з юних літ люблю я спорт, 
Гравцям плещу в долоні... 
У дні відпустки мій «курорт» 
Завжди на стадіоні!

І от — женивсь!.. І все в ладу. 
Лиш нелади зі спортом: 
Коли з футболу не прийду, 
То теща стріне чортом.

Бурчить, зітха, одну і ту ж 
Закручує пластинку: 
— Чого женивсь? Який ти муж? 
Ти любиш м'яч, не жінку!

А жінка теж сумна, як ніч, 
Мов кинуло в гарячку: 
Мамаша-тренер, звісна річ, 
Зробила вже «накачку»!

І знов футбол!.. Та що робить? 
(Брав перешкоду всяку!)
І став я думать: як відбить 
Ту тещину «атаку»?

Рішив не спорить, навпаки — 
Зробив це просто й прямо: 
Купив хороших два квитки 
На матч «Спартак» — «Динамо».

Купив,
Приніс,
На стіл поклав
І — «з флангу в тил заходжу»:
Мовляв, багато маю справ,
Тому піти не зможу.

Дивлюсь, бере вона квитки, 
Очей не зводжу з неї!.. 
Зітхнула й каже до дочки — 
До жінки до моєї:

— Дістань-но зонтик за дверми, 
Подай мені калоші.
Як він не йде, то підем ми, 
Щоб не пропали гроші...

Пішли...
Нема...
І от — прийшли,
Влетіли до кімнати:
— Забили наші два голи! 
— І — гайда цілувати.

Це інше діло, інша річ — 
Вламати тещу строгу. 
Дивлюся: ставить могорич 
За нашу перемогу!

З тих пір у нас змінилось все. 
Тепер таке буває: 
Бурчить та сердиться, й гризе, 
Коли квитків немає.

— Візьми! — просила ж я тебе.— 
Для мене і для доні...—
Чи група «А», чи група «Б» — 
Сидить на стадіоні.

Вона й сьогодні тут якраз. 
(Давно махнула з дому!) 
Ви, може, чули: позад нас 
Хвилини зо три тому

Пищала женщина одна: 
«Давай!.. Лупи в куточок!» 
Даю вам слово — то вона, 
Знайомий голосочок!

1958