Степан Іванович ОЛІЙНИК

 

СТЕПАН ОЛІЙНИК: ПОЕТ — НА ТЛІ ЕПОХИ

Богдан СУШИНСЬКИЙ,
академік

Степан Олійник належить до тих митців, чия творчість — явище саме по собі яскраве, неперебутнє — виходить далеко за межі суто мистецької ниви, мудро і владно осягаючи ниву національної свідомості, оту життєдайну ниву, на котрій, віщо і божественно, виколосюються покоління й покоління народу нашого.

Глибинне знання побуту, звичаїв, традицій, самих основ психології українця; тонке відчуття істинно народного, і то не олітературеного, а первісного, на дошкульній буденності замішаного, гумору; могутній, неординарний літературний талант — ось те, що у вишуканому поєднанні своєму дозволило Степану Олійнику не лише вирізнятися з-поміж плеяди тогочасних поетів-сатириків, але й зійти на Голгофу захисника отієї, в душевності і щирості своїй, неосяжно великої, проте перед свавіллям чиновницьким в усі віки «маленької» людини, котра, за самим становищем своїм, завжди виявлялася духовно і сердечно близькою йому.

Вчитайтеся в карбовані строфи гострих сатиричних памфлетів поета, з рельєфно вигравіруваними назвами: «По шкалі номенклатури», «Нєдовложєніє в казан», «А ми засідаєм», «Повечеряли чудесно»; вдумайтеся в ситуаційний трагізм саркастичних есе: «Лікарня на замку», «Шахта «нежоната» чи «Номенклатурний Мацепура», і ви відчуєте, що за кожним їх рядком — складна філософія українського буття 60-70-х років XX століття; за кожним порухом викривального мазка — цілі трактати з таких понять, як людська гідність, порядність і професійна етика; за кожною «літературною деталлю» — разюча деталь номенклатурної бундючності, службової непорядності і цілковитого збайдужіння до самих основ суспільного співжиття...

Я знав від друзів по роботі, 
що цей директор — кар'єрист 
На підлабузницькій підлоті 
Надвидатний розвинув хист. 
Вмостившись вигідно за «пультом», 
Він діяв методом старим: 
Служив лиш культикам і культам 
І їхнім дамам дорогим. 
Він по шкалі номенклатурній, 
Що склалась в культовій порі, 
Містив одних в тісні конури, 
Других — у люкси нагорі... 
— Ну що ви! Всяке є насіння 
І всякий сорт працівників. 
А ви ж — начальник управління 
Всіх українських вітряків!..

...Це з одного з таких сатиричних памфлетів — «По шкалі номенклатури».

Істинний майстер слова завжди пізнається за неперебутнім талантом своїм, афористичністю письма, виразністю і соціальною визначеністю концепцій; і, звичайно ж, за мудрістю сентенцій, котрі визначають його світобачення, отією природною житейською мудрістю, яка формує його ставлення до подій, явищ, величі і ницості людського єства. Й ось у цьому — у джерельній мудрості житейській — Степан Олійник неперевершений.

Чи не кожну його поезію прискіпливо вивірено терезами непідкупної порядності і кар'єристського осатаніння; щирої відданості своїй справі, своєму, нехай і непоказному, але потрібному людям ремеслу, й егоїстичної зневаги до самої ідеї служіння громаді; сповідної чесності, вже навіть не про око людське, а перед совістю своєю, і мізерної, суєтної дріб'язковості...

 

Наради, летучки... Кінця їм нема.
Штани аж блищать від сидячки...
Та ще, як на гріх, затяглася зима,
Розтягши регламент балачки.
...В людей трактори уже в поле пішли —
Гуркочуть на ниві, за гаєм...
Нам теж би отак! Та не маєм коли:
Удень і вночі засідаєм!
Все ясно давно! І тріщить голова
Від тої словесної зливи...
Давайте ж помовчим хоч тижнів зо два,
Хоч поки засіємо ниви!
(«А ми засідаєм...»)

Серед сьогоденних розвінчувачів мистецьких авторитетів неминуче виявляться — і вже виявляються — такі, що віднайдуть в Олійника і «щедру данину злободенності», котра у шанувальників високого мистецтва ніколи в пошані не була, і «пожертвування художньою вартісністю задля місткого сатиричного слова»; й натяки на ідеологічну заангажованість...

Але чому, власне, ми повинні вдавати, що всього цього віднайти в Степана Олійника неможливо? Аби тільки бажання! Невже не зрозуміло: поет, який обрав найпідступнішу, терням і стернею порослу, ниву публіцистичної сатири, свідомо прирікає себе на те, що значна частина його творчих зусиль, значний шмат його творчості сходитиме на цій ниві пекучою злободенщиною, неминуче сягатиме приземленості буття, і в одноденності та перебутності своїй, свідомо поступатиметься класичним зразкам поезії? І Степан Олійник, цей мужній митець, ця людина ліричного — і то не лише в мистецтві, але і «в миру» — складу душі і мислення; чудовий, пройнятий тонким народним гумором, оповідач житейських історій, віщо передбачав і неминучість подібних втрат, і закиди естетствуючих колег, гаразд усвідомлюючи, що далеко не все з його доробку, що рівноцінне й адекватне його часу та його поколінню, так само адекватно сприйматиметься поколіннями прийдешніми. Одначе його це не зупиняло:

Сатирик рівен хліборобу: 
Встає до дня, одягне робу 
І знов береться за перо, 
Усе лихе руба на ниві, 
Щоб люди всі були щасливі, 
Щоб захистить від зла добро!

Не випещена, зманіжена ліра естета, не мантія мандрівного — у часі і просторі — філософа від рими; не лаври улюбленця інтимної лірики, а жорстка, пропахла землею і потом трудівника, роба — ось що чекає на поета-сатирика Степана Олійника упродовж усього його творчого життя. Так, щось із його доробку, справді, виявилося на вартісність «одноденки», щось було актуальним, сприйнятним та й взагалі, зрозумілим лише поколінню самого митця. Але назвіть мені літератора, у творчості якого не було б, тією чи іншою мірою позначеної, данини своєму часу, злободенності та політичним пристрастям; ідеології виживання влади й ідеології виживання підвладних.

Згадаймо, як наші провідні гумористи скаржаться на те, що найдотепніші естрадні шкіци, котрі в такому фаворі у нашої публіки, — в зарубіжних аудиторіях абсолютно не сприймаються, і то не через мовні втрати, а через цілковите несприйняття реалій радянського та пострадянського ідіотизму; нашого з вами комунально-хрущобного, напівжебрацького, психологічно закомплексованого існування. А що вдієш: інша культура, інше уявлення про права особистості, інший рівень соціальної захищеності й соціального світосприймання.

То чи ж варто дивуватися, що серед явищ, з якими доводилося зустрічатися поколінню Степана Олійника, було чимало такого, що опиняється поза межами нашого уявлення про взаємини між владою і громадянином; про ставлення до моди і «модничання», тобто так званого «стиляжства»; до прав та обов'язків кожного з нас.

Взяти хоча б оті неминучі за тоталітарного ре¬жиму «літературні — як їх тоді називали — парово¬зи», у вигляді окремих віршів, або й цілих циклів, із прославлянням мудрості Комуністичної партії, без яких цензурі і видавцям просто не уявлялася поява на світ Божий будь-якої, навіть сатирико-гумористичної, книжки. Звичайно ж, не обійшлося без них і в книжках С.Олійника. Але сучасники його знали, що ніякого відношення до творчості даного письменника всі ці «паровози» не мають, а тому просто перегорта¬ли їх. Чи надмірна, ніяким здоровим глуздом не виправдана, заідеологізованість «кадрової політики», коли, навіть для того, щоб її призначили майстром цеху чи завідуючим фермою, людина спочатку муси¬ла ставати комуністом, оскільки без партквитка на ці, що вже казати — на вищі, посади, не призначали. Ось чому на всіляких посадах виявлялася — за Степа¬ном Олійником — така велика кількість «номенкла¬турних «мацепур», кар'єристів-балакунів та підлабуз¬ників, котрі, пробившись до портфелів та портфеликів не за фаховими, а за суто номенклатурними даними, дбали не про колектив свій, не про справу, а про влас¬не виживання, про те, щоб завжди «дотримуватися лінії партії», про одверту пропагандистську показуху:

Де трибуна, мікрофон, 
Там і він, як Ціцерон. 
Лиш підійде до контори 
— Клич негайно всіх на збори! 
...Трішки щось про Занзібар, 
Кілька слів про чорний пар. 
Знов торкнеться, після зябу, 
Міжнародного масштабу... 
А на той, он, ХТЗ, 
Що не оре й не везе,
А стоїть з обдертим боком,
Він не кине навіть оком.
Кожним словом — дзень та брень,
Не цікавиться лишень,
Чи тут мають трактористи
Де спочити і поїсти.

Загалом, люди, схильні до пустослів'я, трапляються в будь-які часи, але епоха Степана Олійника — то була їхня епоха, зумовлена пропагандистською демагогією, ідеологічною зацикленістю та непрофесіоналізмом великої кількості попризначуваних «згори» партноменклатурних мацепур. Наше покоління ще пам'ятає, як уся країна була всіяна незавершеними будовами, так званими довгобудами, на яких вічно не вистачало майстрів, техніки та будматеріалів, на яких розкрадалося все, що тільки можна було розкрасти, але там безкінечно проводилися збори тру¬дових колективів, на яких осуджували апартеїд в Африці та капіталізм в Америці; там завжди були щити з фотографіями передовиків та щити з соціалістичними зобов'язаннями; завжди викликали якісь колективи на трудові змагання, а в робочу днину проводилися політінформації, на яких «паслися» обкомівські та райкомівські лектори і пропагандисти... Таким був час, і читач, котрий по-справжньому хоче збагнути сутність сатири Степана Олійника, пізнати її злободенність, осмислити життєве коріння змальовуваних у ній життєвих явищ, передусім, мусить знати особливості самої епохи.

Відомо, що тисячі митців, опинившись під «пресом згори», пресом замовлень та «втручань зверху», були репресовані, або й загинули в комуністичних концтаборах. Серед них виявилося й чимало побратимів по перу Степана Олійника, зокрема, талановитий сатирик і гуморист Остап Вишня. Тож, треба було й справді володіти неабиякою громадянською мужністю, щоб у той час, нехай навіть і з певним замовчуванням та обережностями, щоднини рядитися не в тогу служителя «великих і малих культів», а в чорноробську робу сатирика, вирубщика «усього того лихого», що, через невикорінюваність свою, поступово перетворювалося на соціальне зло і національне лихо.

Так, справді, кожен митець фізично, творчо, філософсько-інформаційно та світоглядно належить своєму часові. І то вже від нього самого, від таланту його, від провидницького дару залежить: зуміє він, творчо опанувавши досвід сучасників і попередників, стати мистецьким виразником свого часу, свого покоління; уособленням дарованої йому долею епохи, чи так і залишиться «одним із багатьох, хто намагався...», бо мудро мовила Ліна Костенко, що не було епохи для поетів, але були «поети для епох». А талановитий поет-сатирик, тонкий гуморист, великий знавець народного побуту і народної психології, Степан Олійник є саме тим поетом, без якого навіть важко уявити собі нашу епоху; який, мистецьки творячи її, водночас сам виявляється найяскравішим її творінням.

 

.. .А розпочинався життєвий і творчий шлях Степана Івановича на Одещині, де 3 квітня 1908 року він народився в селі Пасицелах, тепер — Балтського району. Майбутньому поетові не минуло й року, коли родина його перебралася до Левадівки (Третьої Миколаївки) — тепер Миколаївського району Одеської області.

І подільська краса Пасицел, і весняне марення степових ланів, котрі намистом обрамляли Левадівку, і романтика великого портового міста Одеси — з його самобутнім фольклором, житейською самоіронією та невмирущим оптимізмом — згодом знайшли своє відображення в ранніх творах Степана Олійника: «Отак і живу. З віршованих листів батькам», «Ланами йду», «Що скажу їм», «Рибальське»... Тобто в тих творах, в яких він формувася як лірик:

Туди, де мрій моїх джерела 
Квітчались веснами в саду, 
Де вздовж ріки біліють села 
І спіють яблуні в меду, —

Ланами йду.
А там мої з дитинства друзі. 
Я з ними ріс і коні пас, 
Ганяв зайчат у кукурудзі... 
Я славлю час,
Добу і час,
Коли пішов звідціль по праву, 
Учитись, першим у роду!.. 
В село крізь ниву золотаву 
Ланами йду!
(«Ланами йду», 1931 р.)

Тут, в Одесі, Степан Олійник закінчив семирічну школу імені Лесі Українки, далі — кооперативний технікум та літературний факультет Одеського інституту народної освіти. Простежити ранній період його творчості можна з біографічних оповідань письменника.

«У моєму степовому селі Левадівці на Одещині, — описує С. Олійник історію появи своєї першої замітки в одеській газеті «Червоний степ», — стояла гаряча пора. Ще тільки сонце золотило краєчок неба, а селяни вже поспішали на поля. Уже шостий рік мої земляки-трударі сіяли й косили не панове і не для пана, а своє і для себе...»

Зверніть увагу, як психологічно точно передано світобачення селянина-незаможника двадцятих років, який, справді, був щасливий з того, що вже «косив не панове і не для пана», а відтак, щиро вірив, що тепер «косить своє і для себе».

«У ті роки великою популярністю користувалася в нашій окрузі селянська газета «Червоний степ». Читав і я цю газету. І не раз мені було жалко, що про інші села пишуть у кожному номері, а про моє село ні разу і не згадувалося.

І от одного вечора, коли батьки й молодші сестри уже спочивали, я висмикнув зі шкільного зошита два аркуші паперу, тихенько пробрався в другу половину хати, запалив каганець і сів писати свою першу в житті кореспонденцію».

Через тиждень замітку, про яку мовиться в автобіографічній оповідці, було опубліковано, і саме цей факт став поштовхом, який визначив усе подальше життя Степана Олійника, котрий більшу частину своїх літ віддав журналістиці, працюючи в газетах Одеси та Києва: «Чорноморська комуна», «Вісті», «Радянська освіта», «Колгоспник України», а вже згодом, у повоєнні роки — в редакції журналу «Перець».

Куди б не закидала його доля, як письменник і журналіст Степан Олійник не просто пам'ятав, а, я навіть сказав би, сповідував батьків заповіт, батькове напутнє слово, мовлене ще тоді, в далекі юнацькі роки, коли Степан Олійник пізнього вечора, складав свою другу в житті кореспонденцію для газети «Червоний степ».

«На цей раз застав мене вдосвіта за столом батько. Він не сварився. Чогось протяжно зітхнув, погладив ніжно мою голову і сказав:

— Ну що ж, коли вже у тебе така невидержка, то пиши, сину. Але пиши правду. Боже тебе сохрани щось неправедне написати!..»

«Боже тебе сохрани щось неправедне написати!..» — ось та морально-етична заповідь, котрої великий сатирик свято дотримувався упродовж усього свого життя. У тридцяті-сорокові роки, тобто в часи масових комуністичних репресій, перо в руці сатирика було страшною зброєю, поводитись із якою слід було дуже делікатно. Будь-яке запізнення на роботу могло бути витлумачене, як звичайнісіньке собі запізнення, а могло — і як саботаж, тобто як тяжкий державний злочин. За кілька колосків, підібраних на вже скошеному полі і принесених до голодної багатодітної хати колгоспника, людину могли засадити до сибірського концтабору. За будь-яку серйозну критику, той, кого критикують, чи той, хто критикує, — або й обидва разом, то вже залежно від ситуації та примхи слідчих, — могли бути оголошеними «ворогами народу».

Уже й через сімдесят років по тому все ще вражаємося підлотності звинувачень, за якими гепеушники та енкаведисти ліпили «розстрільні» статті та смертні вироки відомим ученим, педагогам, митцям, військовим; тисячам і тисячам заможних селян, названих «куркулями», адже лише з України було виселено понад 200 тисяч таких родин, увесь цвіт українського селянства!

Я не випадково згадую про це. Жорстоко пройшовся тоталітарний режим і долею видатного поета.

Я мав нагоду почути розповідь доньки його, Лесі Степанівни та сестри Марії Іванівни, що в 1931 році Степана Івановича, тоді ще студента Одеського ІНО, теж заарештували як «ворога народу».

Упродовж усього життя свого сам Степан Олійник і його родина замовчували цей факт як найжахливішу сімейну таємницю. Про нього — за життя Степана Олійника — ніде й ніколи не писали в пресі. Та й по смерті його теж мовчали. Уже хоча б тому, що у світі існувало лише кілька людей, котрі пам'ятали цей факт, про який, на думку доньки поета, в наш час читачі його повинні дізнатися.

Так, дійсно, восени 1931 року агенти НКВС заарештували Степана Олійника прямо в студентському гуртожитку. Кілька місяців його допитували в камерах цієї комуністичної охранки, вимагаючи зізнатися в тому, що він є «українським націоналістом». Підставою для цього розстрільного звинувачення слугували два факти: по-перше, частівки, які Степан Олійник писав для студентської агітбригади «Сині блузки», але в яких не було нічого націоналістичного; й українська сорочка-вишиванка, котра завжди викликала ненависть у «радєтєлєй свєтлаво коммуністіческаво будущєво». Для них кожен, хто вбирався в українську вишиванку чи говорив, а тим паче — писав твори українською мовою, уже був «українським націоналістом», уже викликав лють. Вирвався Степан Олійник із підземелля НКВС лише дивом. Врятував його, судячи з усього, побратим по перу, згодом — відомий сатирик Володимир Іванович. Це він, ризикуючи власним життям, пише листа М.Калініну і збирає під ним двісті підписів студентів на захист «помилково заарештованого» Степана Олійника.

Ось як розповідає про ці події один із небагатьох, хто знав таємницю родини Олійників, — письменник Володимир Лясковський, у вже згадуваній мною статті «Серйозне життя сатирика».

«Осінньої ночі 1931 року два капітани НКВС на «чорному вороні» під'їхали до гуртожитку педіна, щоб заарештувати студента Олійника, як «ворога народу», ...і тоді його товариш (В. Іванович. — Б. С), з ризиком для власної долі, складає емоційного листа «Всесоюзному старості» М. І. Калініну. Двісті підписів. Може, в тридцять сьомому всі двісті студентів загриміли б у ГУЛАГ, але в 31-му ще був якийсь просвіток. Лист зіграв свою роль. Через кілька місяців Степана випустили з в'язниці. Проте здоров'я його було підірване. Коли його викликали до військкомату, медкомісія оголосила невтішний висновок: «білоквиточник» (тобто такий, що не придатний до військової служби. — Б. С).
З боку одеського літератора Володимира Івановича це, справді, був надзвичайно мужній вчинок, громадянський подвиг. Але мало хто здогадувався, про що йдеться, коли в присутності своїх колег Степан Олійник обіймав Івановича, називаючи його своїм рятівником.

А закінчив інститут майбутній сатирик уже в 1934 році, рік провчителювавши до того на переддипломній практиці в с.Бехтери Голопристанського району на Херсонщині, в місцевому сільськогосподарському технікумі.

Окрему, героїчну, сторінку творчої біографії його становить овіяна вітрами війни фронтова журналістика, адже він був кореспондентом газети «Сталинградская правда», брав участь у Сталінградській битві. Пережите ним у цей період знайшло своє мистецьке відображення у поемах «Іван Коляда», «Іван Семенюк», циклі «Вірші про Сталінград» — в яких віднаходимо чимало того, що згодом у публіцистиці та літературознавстві нашому набуло назви «окопна правда». Тобто та, не пропагандистська, не позірна — істинна, окопно-солдатська гірка правда, без знання якої митець не здатен був би піднятися у своїй творчості до рівня «правди мистецької», правди життя, котра в усі віки була найвищим критерієм осягнення письменником життєвого, документального матеріалу.
У газеті «Вечерняя Одесса», під рубрикою «З записника письменника», якось з'явилися надзвичайно цікаві спогади колишнього фронтового кореспондента «Комсомольской правды», письменника Володимира Лясковського «Серйозне життя сатирика».

«Те, що пережив Степан Олійник на березі Волги, яка горіла і гуркотіла день і ніч, п'ять місяців підряд, — ділився своїми роздумами письменник-фронтовик, — глибоко і яскраво відображено в його вірші «Сталінград», про який командарм В.І.Чуйков сказав: «Дякуймо українському поетові, він по-гвардійському допомагав захисникам Сталінграда». Вірш було опубліковано в обласній газеті «Сталинградская правда».

А 2 лютого 43-го року на центральному майдані волзької твердині відбувся мітинг, присвячений переможному завершенню Сталінградського побоїща. Сапери спорудили з колод трибуну, застелили її килимами, захопленими в штабі полоненого фельдмаршала Паулюса. Генерал-полковник Чуйков Василь Іванович у своїй схвильованій промові процитував вірш Олійника, який став знаменитим у захисників міста:

 

«Спроси у того,
Кто за мать-Беларусь
Мстит пулей, ударом приклада, —
Он скажет: — Живу
И над Волгой борюсь
За край мой, за честь Сталинграда.
Спроси у того,
По ком плачут сыны
В избе у днепровского сада,
Он скажет: 
— За долю родной стороны
Дерусь у ворот Сталинграда!..»

Кінооператор-фронтовик Роман Кармен знімав на стрічку цей переможний, завершальний акорд істинно бетховенської могуті. Увічнив на плівці і групу письменників, котрі натхненно розповідали світові про богатирів волзького бастіону. Серед них були: Ілля Еренбург, Василь Гроссман, Костянтин Симонов і Степан Олійник. Коли генерал Чуйков читав ці рядки, всі письменники і фронтові журналісти гаряче вітали іменинника Степана Олійника».

Перший вірш Степана Олійника був опублікований в одеській газеті «Червоний степ» у 1925 році. Але перша збірка поезій «Мої земляки» з'явилася лише через двадцять років, у 1947-му, після Другої світової війни. З упевненістю можна сказати, що ця книжка стала визначальною у творчості поета, оскільки в неминучому виборі між лірикою і поетичним гумором, сам талант митця віддав перевагу тому, що виявилося природнішим для поетичної манери, світобачення і способу образного мислення Степана Олійника, тобто гумористичній поезії.

І згодом життя підтвердило, що вибір цей був правильним. Хтозна, як би склалася мистецька доля Степана Олійника як поета-лірика, але як гуморист, як талановитий сатирик, він, безсумнівно, сформувався. Уже в сорокових роках він став одним із найпопулярніших сатириків усього тодішнього Радянського Союзу. А за збірку гумористичних віршів «Наші зна¬йомі», що з'явилася в 1948 році, був удостоєний Державної премії СРСР.

Поява будь-якого художнього твору на шпальтах тодішнього офіціозу — московської газети «Правда», уже вважалася вершиною офіційного визнання митця. Як би ми тепер не ставилися до цього видання, але факт залишається фактом: понад сто гумористич¬них творів Степана Олійника, що були видрукувані в ньому, принесли поетові величезну популярність. Його двічі нагороджували найвищою тогочасною нагородою — орденом Леніна; двічі обирали депутатом Верховної Ради СРСР. У 1976 році, в Москві, навіть побачила світ збірка гуморесок та фейлетонів, написаних Степаном Олійником спеціально для «Правди». Чи ж багато знайдеться гумористів, яким вдалося домогтися появи такої збірки?!

Утім, кажучи «написаних спеціально для «Правды», я лише віддаю данину усталеному поясненню, яке з'явилося в літературознавчому обігові ще за життя, а можливо, і з вуст самого Степана Олійника. Насправді ж, писалися вони не задля публікації в офіційній «Правде» — це видання було лише засобом спілкування митця зі своєю читацькою аудиторією, а задля отієї істинної, народної правди, якій він усе життя як поет-сатирик вірно і віддано служив, яку освячував і возвеличував силою свого високого гуманістичного таланту. Недарма ж ім'я його почало викликати справжній пострах у чиновництва, допомагаючи поетові обстоювати справедливість, боротися з бездушністю, господарською некомпетентністю, зазнайством та хабарництвом; проти отих численних крадіїв, носіїв, хапуг, котрі будь-яку, наймізернішу за рангом, посаду свою негайно перетворювали на «доходне місце», а ще — проти рангового чиновництва, котре цих «діляг» опікало та оберігало.

Степану Олійнику завжди вдавалося з великою соціальною та психологічною вірогідністю визначати больові точки суспільного буття. Для нього не існувало проблем державної ваги і проблем дріб'язкових. Як журналіст, соціальний психолог, сатирик, просто як громадянин величезної, але невпорядкованої — з благенькими зародками демократії і нерозвиненим почуттям господаря, почуттям власника- держави, він добре знав, що мільйонам співгромадян його щодня отруюють життя саме оті, на перший погляд, дрібні порушення закону, дрібні злочини; оте чиновницьке хабарництво, протекціонізм, неповага до особистості; пихатість та зазнайство містечкових наполеончиків, показуха та невміння господарювати, а ще — культи всіляких вождів, вождиків та ... анонімок.

Особливість творчості Степана Олійника як сатирика саме в тому й полягає, що найскладнішу проблему державної ваги він уміє відтворити через погляд, розуміння і щоденні потреби простої людини і, водночас, піднести якісь, нібито дрібні, повсякденні побутові негаразди цієї простої людини до рівня державної проблеми.

Бо чого варте суспільство, в якому пересічний громадянин не здатен перейматися проблемами держави, а сама держава не бажає і не здатна перейматися проблемами свого громадянина? Відтак кожна збірка С.Олійника віршованих гуморесок, сатиричних оповідок та фейлетонів — «Гумор і сатира», «Сер Макітра», «Ходить перець по городу», «Дорога дама», «Який Сава — така й слава», «Здоровенькі були!», «Дозасідався», «З житейського поля»... — то сотні справді житейських історій, сотні сатиричних замальовок та гострих проблемних фейлетонів, за кожним із яких — прагнення сатирика і гумориста необразливо, але принципово поміркувати над тим, як ми живемо, і чому живемо саме так; які проблеми, дійсно породжені нашим державним та соціальним устроєм, а які — нашим власним недбальством, нашою природною фізичною та душевною лінню, небажанням самопізнаватися і самовдосконалюватися. І не варто власні пороки пояснювати, а головне, виправдовувати пороками людства. У такому виправдовуванні мало втіхи, а ще менше — користі.

Чудове, істинно народне, глибинне знання фольклору дозволяє Степану Олійнику послуговуватися у своїх творах невмирущим арсеналом усної народної творчості, житейської мудрості, усім багатством дошкульного гумору та побутового дотепу. А знання психології «сільського дядька», безлічі типових характерів, допомогло йому сотворити колекцію яскравих, образно вималюваних типів, характерів; добре впізнаваних, до художнього образу возведених, постатей.

Класичним прикладом відтворення такого соціального, народного типу героя є оповідка Степана Олійника «Де Іван?!», відтак, і сам твір цей постає перед нами такою собі маленькою класикою. Тут поетові вдалося віднайти унікальний прототип, сотворити образ отого всюдисутнього «майстра на всі руки», штрихи до портрета якого можна розпізнати в прототипах багатьох сільських «дядьків», з якими Степан Олійник як журналіст міг бути особисто знайомий. І заслуга поета полягає в тому, що він зумів витворити отой ідеал людини, покликання якої — служити громаді, служити, незважаючи на те, що керівництво так і не навчилося помічати цю людину, а коли йшлося про визнання її заслуг, про бодай якусь там відзнаку чи винагороду, — просто забувало про її існування.

... Роботяга- ветеран, 
Все він може — наш Іван! 
Став мотор, чи апарат, 
Чи січкарня біля стогу 
— (Зробить швидко, в акурат) 
Всім іде на допомогу! 
...Та й таке сказати час! 
Біля клубу стенд у нас: 
Фото кращих, імена 
І слова: «Героям шана!» 
Всі представлені сповна, 
Та немає там Івана!

Такі ж яскраві типи віднаходимо в оповідках Степана Олійника «Балакун», «Відповідати я не хочу...», «Теоретик», «Фігура», «Номенклатурний Мацепура»... Ясна річ, вони мають різне смислове та соціально-психологічне навантаження, несуть у собі різні емоційні заряди, становлять різні моделі світогляду і суспільної поведінки. Проте існує і щось таке, що об'єднує їх — передусім, яскрава індивідуальність, підсилена типовістю та впізнаваністю; чітке визначення суспільної ніші. Контрастно доповнюючи одне одного, або, навпаки, контрастно антогонуючи, ці типажі створюють більш-менш цілісне уявлення про повне зібрання характерів гумориста, його вміння віднаходити й кількома точними, майстерними мазками літературного пензля окреслювати ту чи іншу постать на ниві нашого буття, той чи інший соціально-психологічний тип.

У переважній більшості своїх творів Степан Олійник постає перед нами самобутнім оповідачем та неперевершеним сатирико-гумористичним інтерпретатором усіляких проблемних, побутових і життєво-дошкульних явищ нашого буття. Щоб переконатися в цьому, досить пройнятися духом його популярних віршованих та прозових фейлетонів, гуморесок, дружніх шаржів та іронічних замальовок: «Кожушок», «Саливон Могоричний», «Є і такі дядьки», «Данило Жук — кандидат наук», «Сам себе перехитрив», «Слово швейцара дяді Макара»...

Справжній митець починається не з таланту, а з монолітно сформованої, яскравої особистості, з твор¬чої індивідуальності. Талант, працелюбність, освіта, професіоналізм... — все це лише основа, оті складові, з яких дана творча, громадянська особистість має фор¬муватися. А Степан Іванович постає перед нами саме такою — виразно, рельєфно, психологічно викарбуваною Особистістю. Степан Олійник як «постать у житті» і Степан Олійник як «постать у літературі» — органічно поєднувалися, доповнюючи, збагачуючи та вивершуючи одна одну. І про це свідчать не лише його твори, але й враження його сучасників, колег, людей, котрі пізнавали його з відстані душі, з відстані рятівної руки друга, і то в усіх можливих іпостасях: поета, воїна-фронтовика; відважного правдолюба, захисника скривджених; бійця-газетяра, який уміє тримати удар і який знає ціну справедливості; зрештою, компанійського дотепника і чудового сім'янина.

Прочитавши книжку Степана Олійника «Наші знайомі», корифей української гумористики, її класик Остап Вишня, думку якого Олійник поштиво шанував і до слова якого прислухався із вдячністю професіонала, прорік:

«Хороша вона і тематикою своєю, і мовою своєю, і тоном, і справжнім, глибоким своїм гумором, гумором оригінальним. Степан Олійник уміє люто покепкувати з ворогів, уміє лагідно зогріти теплою своєю посмішкою... Позитивний гумор у гумористичній літературі — дуже цікаве явище, нове, своєрідне, воно розширює горизонти жанру сатири й гумору, дає йому нові шляхи, нові властивості».

Цілком зрозуміло, що ця висока професійна оцінка стосується не тільки згаданої збірки, а й розповсюджується на всю творчість Степана Олійника. Недарма ж, як гуморист і сатирик, він був надзвичайно популярним у читацькій аудиторії, недарма ставав кумиром усіх тих залів, у яких йому доводилося виступати.

«Перед найрізноманітнішими аудиторіями, — засвідчує цей факт знаний гуморист і перекладач Дмитро Білоус, — Степан Іванович незмінно читав... свої гуморески. Твори ці звучали по-новому: по-перше, в них були підмічені цікаві життєві факти; по-друге, вони, як правило, гостросюжетні; по-третє, автор, з одного боку, вірний традиції українського гумору, а з другого — зовсім не схожий на попередників: ні на Руданського, ні на Самійленка, ні на Капельгородського. ...Оригінальною людиною був. Чудовий оповідач. І в товаристві, і на сцені. Часом розказував про події, свідком яких комусь із нас доводилось бути. Тоді ми помічали, як гуморист мальовничо домислює деталі, і так звикає до них, що при повторних розповідях, цілком забуваючи, як було насправді, сам уже щиро вірить у домислене. Так він часом придумував цілі епілоги слідами своїх фейлетонів і гуморесок. ...А ще він умів оповідати в особах, неперевершено перевтілюючись у різних персонажів оповідок».

«Популярність творів Степана Олійника в народі була величезною, — ділиться своїми спогадами лауреат премії ім. Степана Олійника Анатолій Гарматюк, визнаючи при цьому метра-гумориста за свого вчителя. «Пригадую, дивився його виступ в одній із телевізійних передач. Автор у своїй неквапливій манері читав-розповідав гумореску «Проводжали в армію Петра». На якомусь рядку трішечки збився, виникла пауза. Так і хотілося підказати цей рядок! Та мене випередили... глядачі в залі, перед якими виступав поет. Вони мало не хором продекламували рядок, і це було добре чути й нам, телеглядачам».

«Під вишколено дотепне перо Степана Олійника влучно попадала усяка дегенерація, — додає Олександр Ковінька. — Спасибі йому і його невтомно-разючому перу!»

Професор, доктор філологічних наук Іван Михайлович Дузь, який тривалий час очолював Одеську письменницьку організацію, був одним із перших дослідників творчості С. Олійника. Він же стояв і біля витоків Олійниківських днів та Олійниківських читань на Одещині, котрі за двадцять років — ми оце відзначаємо їх ювілей — встигли сформуватись у стійку всеукраїнську літературно-мистецьку традицію, з якою пов'язані творчі долі цілої плеяди відомих українських гумористів: Володимира Івановича, Костянтина Сергієнка, Дмитра Білоуса, Полікарпа Шабатина, Олега Чорногуза, Віктора Дзюби, Володимира Гараніна, Анатолія Гарматюка, Василя Кравчука, Пилипа Юрика, Петра Сиволапа...

«Ще під час першої зустрічі, — ділиться враженнями Іван Дузь, — я розповів Степанові Івановичу, що вивчаю його творчість, зібрав усі першодруки ранніх творів і збираюся писати про нього книжку.
— А може, ще рано? — запитав. — Он, дивіться, Микита Годованець. Який байкар! Скільки написав! А скільки перестраждав! А хто так перекладає сатиру, як він? Усіх байкарів світу осягнув. А що про нього написано, крім газетних рецензій? А Олександр Ковінька? Це ж велет. Після Остапа Вишні він — перший. Його дорікають у низькому рівні інтелектуальному. Думаю, що те йде від снобізму. Він земний. Глибина неймовірна. Чутливість до життя надзвичайна...»

Досить часто митець найповніше, образніше й невідворотніше характеризується саме тим, як він... характеризує своїх колег. Оскільки, підступаючись до справедливої оцінки колеги, змушений розчавлювати в собі творчого ревнивця, професійного сноба: «Хто там ще наважується писати, якщо вже я сам взявся за перо?!»; самовпевненого самолюбця й одчайдушного заздрісника. Так от, вважаю, що в характеристиках, котрі дає своїм колегам Степан Олійник, — теж контрастний мазок життєвого пензля на портретному полотні самого цього творця. Відтак, безумовно, сприймаю і спогади сестер Степана Івановича — Оксани та Марії Олійник: «Він любив робити людям добро. Цим жив. Зла нікому не тільки не робив, але й на думці лихого не мав, навіть до тих заздрісних людей, які часто псували йому нерви. Але до несправедливості, нечесності був непримиримим.
Обурювали його нечесність, крутійство. Степан прекрасно ставився до дружини, завжди був уважним, любив її. Дуже любив дочку Лесю і до нестями — онучку Оксаночку. Який він був щасливий дід!..»

«Степана Олійника багато читали і читають, починаючи від шкільної та клубної сцени, до столичних естрад та святкових концертів, — доповнює образ митця Василь Козаченко. — ...Чимало було і є інтерпретаторів його творчості — постійних і видатних... І серед них найперший і найпослідовніший — народний артист Андрій Сова. І все ж, найкращим і найвидатнішим читцем Степана Олійника був сам Олійник. Ніхто так глибоко, так майстерно не розкривав і не доносив до слухача найтонших нюансів його гуморесок, ніхто не вмів так глибоко зацікавити, зачарувати й повести за собою будь-яку аудиторію...»

Саме так: зачарувати і повести... І в цьому велич його мистецького таланту.
Тим часом спогади самого Степана Олійника про свої зустрічі з Володимиром Сосюрою — «Ніжний, людяний»; Остапом Вишнею — «Всі ми його любили», Іваном Микитенком — «Мій перший консультант», Максимом Горьким — «Зустріч в Одеському порту» дарують нам чудові зразки письменницької мемуаристики, в якій розкривається і ставлення до тих чи інших літературних подій, імен та явищ самого автора, і цікаві деталі з творчих біографій відомих письменників. 

Більшу частину свого життя Степан Олійник прожив у колі літераторів, перебуваючи в полі тяжіння багатьох із тих, кого він щиро поважав, спізнаючи світ людей, фанатично відданих мистецтву, і людей в мистецтві цілком випадкових, котрих приваблювала не тяжка щоденна праця над словом, а легкокрила літературна слава. Не говори, що ти поет, ні тоді, коли написав віршика коханій до альбому, ні тоді, коли «продвинеш» свого віршика в якусь із газет, ні коли почнеш «пекти загальники-пісні», бо лише:

Коли ж забудеш славу й гроші 
В труді, як кожен патріот, 
Й тебе за вірші, за хороші, 
Назве поетом наш народ, 
Який прямує величаво 
З піснями радості вперед, 
— Лише тоді здобудеш право 
Сказати людям: я — поет! —

Стверджує Степан Олійник в одному зі своїх програмних віршів «Не говори, що ти поет». І тут уже йдеться не про менторське повчання метра, а про роздуми над покликанням митця, його місцем у суспільстві, його істинним призначенням; над філософією ставлення літератора до своєї праці, своєї творчості. Один із його літературних фейлетонів так і називається «Кололітературний тип». І це справді «кололітературний» і справді «тип»:

Він не створив ні байки, ні новели, 
Цей жовчний, епігонствуючий тип: 
Щодня про вас усякі брехні меле 
І з цього їсть «літературний хліб»! 
Читать вас — у нього нема й на прикметі... 
Новий ваш роман — пережив, як удар! 
Півдня вже сидить у своїм кабінеті, 
Сопе й підраховує ваш гонорар!

Джерельне знання кололітературного середовища, знання психології творчого світу, доль літературних метрів і літературних невдах — усе це дозволило Степану Олійнику створити низку поетичних та прозових творів, у яких постать митця зринає в усій її житейській неоднозначності, з її сходженнями і падіннями; зі складними взаєминами між митцем і видавцями, у самому літературному середовищі.

А скільки щиро народного гумору в новелетці «Мої перші критики», в якій сільські дядьки, оті найперші поціновувачі творчості чотирнадцятирічного Степана Олійника, приймали в нього іспит на «творчу зрілість», приміряючи його вірша до свого буденного життя! У передмові до прозової збірки «З книги життя», яка склала заключний том чотиритомника, Степан Олійник так засвідчував правдивість своїх оповідок, новел та гумористичних замальовок: «До цієї книжки ввійшли мої біографічні новели та оповідання, які я протягом багатьох років розповідав друзям, як розповідаєте ви, шановний читачу, всякі історії та пригоди, що з вами траплялися. Тут немає нічого вигаданого, лише те, що трапилося зі мною або в моїй присутності. Щось вигадувати я б не дозволив собі, бо розповідаю про знайомих людей. Де з ким із них і досі зустрічаюсь. Лише в деяких творах з тих чи інших міркувань я змінив прізвища героїв. Думаю, що чимало моїх друзів, з якими я жив, працював і навчався, впізнають у цих розповідях і себе, і наших спільних знайомих. Дуже радий з того, що мені пощастило стрітися з такими людьми».

Проте художня і життєва вартісність його творів полягає не стільки в документальній правдивості, скільки в соціальній, громадянській та психологічній вірогідності, в отих вищих критеріях, згідно з якими читач визнає за митцем «святу правду», незалежно від того, покладено в основу його твору реальний факт, чи ж він послуговувався мистецьким вимислом. Правдивість його творіння засвідчена правдивістю образів та деталей, мудрістю героїв, народністю їх способу мислення і світогляду. Навіть у найзворушливіших ліричних творах своїх Степан Олійник уміє залишатися вірним своєму кредо тонкого гумориста; навіть у найразючіших памфлетах та фейлетонах вчувається суто його, Олійниківський, струмінь вибагливого лірика. Він однаково образний та афористичний і в своїх прозових оповідках, і у віршах та поемах військової тематики; і в жанрі поетичної мініатюри та влучної епіграми.

Можна лише пожалкувати, що занадто вже рідко звертався він до жанру дитячої прози та поезії, бо твори, котрі все ж таки явилися своєму читачеві, засвідчують, що він, педагог за освітою і покликанням, — бо й журналістика, якій він віддав більшу і кращу частину свого життя, залишалася для нього однією з найвідповідальніших педагогічних нив, — добре володів законами вікової психології, умів побачити й відтворити світ очима дитини чи підлітка; в будь-якому творі віднайти оте, з іронієї та щедрим батьківським гумором на світ Божий виведене, «чудо в черевиці», без котрого жодна дитяча «придибенція» не обходиться, і без якої просто важко уявити собі Степана Олійника як «дитячого» письменника.

А як не згадати, що перу Степана Олійника належить лібретто комічної опери «В степах України», створеної 1950 року композитором О. Сандлером за одноіменною комедією Олександра Корнійчука. І що за його власною гуморескою «Пес Барбос і повчальний «крос» знято — під такою ж назвою — кінокомедійну новелу, яка свого часу була надзвичайно популярною. Як було і залишається популярним в Україні саме мистецьке ім'я Степана Олійника. Творчість його вивчають у школах і вузах. Його гуморески, які залишаються актуальними на всі часи, читають з естради найкращі актори, вони лунають по радіо і телебаченню. Уже по смерті поета побачила світ збірка вибраних творів «Степан Олійник. Поезії», упорядником якої стала донька митця Леся Олійник (вид. «Радянський письменник», 1984).

У селі Левадівка Миколаївського району на Одещині, в якому минало дитинство поета, упродовж багатьох років діє музей Степана Олійника, котрий став філіалом Одеського державного літературного музею. Тут споруджено пам'ятник митцеві, відбудована садиба, в якій зростав маленький Степан. Започатковано шкільний музей С.Олійника і в рідних Пасицелах Балтського району Одещини. А на підвір`ї школи встановлено меморіальну стелу.

Увічненню пам'яті та пропаганді творчості Степана Олійника слугує заснована Одеською обласною організацією Національної Спілки письменників України та селянською артіллю Левадівки, що носить ім`я свого видатного замляка, Всеукраїнська літературна премія імені Степана Олійника, яка вже давно є однією з найпрестижніших відзнак митців-сатириків. А наприкінці 1999 року з'явився Фонд Степана Олійника, організатором і керівником якого став давній популяризатор творчості поета, його земляк Валерій Дмитрович Бойченко. Спільно з Радою Національної Спілки письменників Фонд заснував премію С. Олійника «За благодійну діяльність».Щорічно Фонд видає збірки творів лауреатів премії та організовує конкурси самодіяльних гумористів, друкуючи поезії переможців. Розпочало діяльність Громадське товариство шанувальників гумору імені Степана Олійника. У м.Бровари навчає дітей одна з кращих в області гімназія, яка носить ім`я письменника. В Одесі і Києві є вулиці, бібліотека, названі на честь Степана Олійника.

Вище, і віще, покликання будь-якого митця полягає в тому, щоб, силою і мудрістю таланту пізнаючи та досліджуючи свої часи та свою епоху, витворювати їх образ прийнятним для поколінь усіх прийдешніх часів та епох. Так от, Степан Олійник якраз і належить до тих, обраних епохою, митців, котрим належить репрезентувати український гумор, український національний менталітет століття XX — на скрижалях мистецтва всіх інших народів, віків і поколінь.

 

 

Твори Степана Олійника

 

ЖЕНИШОК

Не підстрижений, патлатий,
В тридцять років нежонатий —
Парубкує Вольдемар,
Тре-вичовгує бульвар

— Ти б женивсь, дівчат багато! —
Натякають мама й тато.
— Втну, маман, весільний бал,
Як знайду свій ідеал!...

Вже зносив і дві гітари,
А знайти не може пари!
Ось і вчора він в саду
Стрів красуню молоду.

Йшов за нею крок по кроку,
Компліменти сипав збоку.
Лестив їй кварталів п`ять

(Нав`язався проводжать!).

Нишком вивідав пронира:
Хто батьки, чи є квартира.
Те і се — і взагалі —
«Волга» є чи «Жигулі»?

Як почув на ту «прикидку»,
Що живе…у гуртожитку, —
Струни збурив, дав акорд
І відскочив злий, як чорт!

В ідеалі Вольдемара
Зовсім інша діва-пара:
Та, що в неї скрині є,
В гаражі авто своє,

Та, що батько їй впридачу
Дасть іще за містом дачу;
Мама в неї щоб була
Роботяща, як бджола:

Щоб на дачі, в тихім парку,
Мав він тещу-куховарку!..
При жоні добра завал —
Ось який той ідеал!

Не працює вже три роки,
Бо ж по горло й так мороки
(Третію осінь і весну
Все підшукує жону!)

Покажи машину, шубу —
Поведе й стару до шлюбу.
Не таїти нам гріхи,
Є такі ще женихи!

Уночі на тротуарах,
Ріжуть «шейки» на гітарах,
Будять криком весь квартал —
Все шукають «ідеал»!

1975

 

ПЕС БАРБОС І ПОВЧАЛЬНИЙ КРОС

До озер, через луги, 
Там, де верб зелені шати, 
Йшли природи вороги — 
Браконьєри-торбохвати.

Поспішали мимо плес 
За Гаврилом-здоровилом. 
Збоку біг цибатий пес, 
Дресирований Гаврилом...

Що не крок — тріщить лоза. 
Йдуть, нема на них холери! 
Ось і озеро-краса. 
І спинились браконьєри.

Підізвавши двох Микол, 
Одігнавши пса рудого, 
Дістає Гаврило тол 
І дружкам говорить строго:

– Киньте к бісу цигарки
І замріть у цій хвилині, 
Бо як бахне — на шматки 
Рознесе вас по долині.

Прикріпив Гаврило Щур 
Тол на палку-закидалку, 
Підпалив бікфордів шнур 
І жбурнув на воду палку.

Ліг на землю на живіт 
І простяг тремтячі руки. 
П'ять хвилин — і гримне світ! 
І спливуть соми і щуки!

Але світ не без чудес 
(Не забуть їм ту рибалку!): 
Як уздрів служака-пес, 
Що хазяїн кинув палку, —

Гавкнув хрипло — і туди: 
Діставати, як привчили! 
Палку — в зуби... і з води 
Пре до берега щосили!

Пре на них... А шнур горить!. 
Торбохватам не до рибки: 
Щур «ой боже!» верещить, 
В двох Микол волосся дибки!

Двоє в майках і трусах, 
Щур Гаврило в тілогрійці — 
Чешуть так, що глянуть страх! 
Хоч записуй в олімпійці!

Шнур згоря! Сильніше «крос»! 
Озирнуться торбохвати —
З вибухівкою Барбос 
Наступа уже на п'яти!

Марафонську боротьбу 
Тим скінчили браконьєри, 
Що залізли на вербу 
І притихли, мов тетері.

Під вербою став і пес. 
Кинув тол й махнув ганяти... 
Мить... і дим аж до небес! 
Бахнув тол гучніш гармати!

Бахнув так, що їх труси 
Над вербою закружляли, 
Що суконні картузи 
З неба й досі ще не впали.

Бахнув так у всі боки, 
Що тікали з лугу коні, 
Що здригнулися шибки 
У міліції в районі,

Що хрестились на траві 
Два Миколи і Гаврило.
Хтось питав їх:
                — Ви живі? —
Ті не чули. Поглушило!

Сполошилося село, 
Збіглись діти до левади, 
Лиш нікого не було 
Ні з району, ні з сільради.

Там воюють на словах, 
Шлють з міліції папери... 
А в озерах і річках 
Нищать рибу браконьєри!

1960

 

 

БАНЯ

 

Комунгоспу мудрий зав

На засіданні казав:

—Якщо глибше взять питання,

Що таке, по суті, баня?

Дехто каже: душ... вода...

Верхоглядство! Єрунда!

Не забудьмо, що під душі

Стануть в ряд живії душі.

Отже, суть — свіжить їм дух!

Так, щоб з бані чулось: «Ух!»

...Згідно тому міркуванню,

Спорудить задумав баню!

У райцентрі на виду

У занедбанім саду

Через рік з піску і глини

Піднялись високі стіни.

Доки стіни сохли рік,

Трішки хилячись на бік,

Зав добув чотири балки,

Три бачки і дві мочалки.

Доки балки сохли рік,

Зав дістав і приволік

Жерстяну трубу весною —

В два обхвати шириною,

Тридцять метрів висота!

Не труба, а красота!

Через рік в ту саму пору

Підняли трубу угору!

Закопиливши губу,

Поглядав він на трубу

І підкреслював солідно:

—От труба! Аж в область видно!...

Потім балки хтось украв.

І стривожений наш зав

Про загрозливі ті факти

Написав чотири акти.

Не минуло й років два,

Як біда прийшла нова:

Саме в час, як зав купався

Дома в ночвах полоскався,

В шибку брякнув дід Кузьма:

—Караул! Труби нема!

Зав закліпав: — от так штука!

Та невже хто вкрав, падлюка?..

Полетів на ту біду

І побачив у саду:

На траві труба лежала,

Всі дубочки поламала,

Розрощивши, мов лозу,

Прокуророву козу.

Наполоханий грозою,

Зав мотнувся за козою!

Перемацав сотні кіз

І взамін... аж дві привіз.

Після цього зав-ледащо

Взявсь за діло ніби краще.

Сам рихтує він трубу

Вже сімнадцяту добу!

Та не скоро ще під душі

«Стануть в ряд живії душі».

Змарнував він гроші й час...

За ці роки — гляньте! — в нас

Збудували млин і школу,

В клуб дістали радіолу,

По асфальту з дальніх сіл

Став ходить автобус «ЗІЛ»,

Лиш стирчить і досі в плані

Будівництво горе-бані!

Чи не в вас, бува, той зав,

Про якого я писав?

1954

САМ СЕБЕ ПЕРЕХИТРИВ
(За народним жартом)

Поїзд Київ — Станіслав 
Уночі в Попельні став. 
З напівтемного перону 
Втиснувсь дядько до вагону.
 
«Хоч людей і тьма, та їх 
Одурю я геть усіх, 
Улаштуюсь! — мислить дядько.— 
Я ж не тюхтя-безпорадько».
 
Хитруватий склавши план, 
Зиркнув дядько в чемодан, 
Скрикнув «ой!» та без балачки 
Попід лавку лізе рачки.
 
Що шукаєте ви там? —
Знявся лемент, шум і гам.
- Я ловлю, а не шукаю.
Все одно її спіймаю!..
 
— Кицьку ловите свою?
— Та не кицьку, а змію! 
Десь сюди вона, погана, 
Шугонула з чемодана.

Вчувши дику новину, 
Зникли люди — в мить одну! ... 
З'ївши з салом паляницю, 
Виліз дядько на полицю.
 
Спить він смачно, аж хропе: 
Сам-один — на всі купе! 
А в години у ранкові 
Погукав провідникові:

А чи скоро Станіслав?
Не проїхав, не проспав?..—
З ліхтарем в руці з-під лавки 
Провідник дав точні справки:

Де там скоро! Спи й не бійсь.
Вчора йолоп тут якийсь 
Здуру випустив гадюку, 
Відчепили нас на муку.

От і кукаєм «ку-ку!» 
У Попельні в тупику!

1961

 

СИНОК-МАТЕМАТИК
(За народним жартом)

До батьків, до Яблунова, 
В рідну хату і садок 
З політехніки зі Львова 
Гостювать прибув синок.

(На обід прибув, до речі. 
Стіл накрили в акурат!) 
Мати вийняла із печі 
Двоє смажених курчат.

Батько всім налив чарчини, 
Більшу, звісно, дав синку.
— А яку науку, сину, 
Ти вивчаєш там? Яку?

Син підняв до стелі руку:
— Мудрість, тату! Висота! 
Не збагнуть вам ту науку, 
Ви ж, пробачте... темнота!

Ось курчата ці: фактично 
Двійко тут, хоч як бери. 
А візьми математично, 
Помудруй — і вийде три!

— Не мели дурницю, синку!..— 
(І, як видно, розізлив).
Той схопивсь:

                 — Одну хвилинку! -   
Щось помножив, поділив...

— Ось вам, — каже, — рівно троє. 
Доказ точний і ясний!..—
І промовив до старої 
Сивий батько мовчазний:

— Якщо так виходить в Петі, 
Будуть двоє ці для нас,
Він хай їсть оте вже, третє! 
Всім по одному якраз!

1960


ПРОВОДЖАЮТЬ В АРМІЮ ПЕТРА

Півсела зібралося на свято. 
Прилетіла з Криму і сестра... 
Три доби не спали мама й тато — 
Проводжали в армію Петра!

Грав баян. І дві гармошки грали. 
Знов співала мамина кума.
— Так служи, щоб вийти
в генерали! 
— Свій наказ чеканив дід Хома.

Мед-вино
              хилили нічку третю...
На четверту —
                   сіли на «газон» 
І махнули проводжати Петю 
Аж туди, де станція, перон...

Як пили шампанське у буфеті, 
Спохватився раптом дід Хома:
— Підождіть, бо щось не видно Петі, 
Внука-новобранця десь нема!..

На рішучий запит воєнкома 
Руку дід приклав до картуза:
— Вибачте, забули його дома! 
— І в старого капнула сльоза.

Привезли забутого в машині. 
Сів у поїзд майже на ходу...
__________

Вже давно Петро в своїй частині, 
Вже крокує чітко у ряду.

Служить вірно... Вже приймать присягу 
Надійшла, мабуть, йому пора, 
А в селі ще й досі хилять брагу. 
Проводжають в армію Петра!

1972

 

ПРИГОДА В ЛІСОСМУЗІ

Є в артілі у одній 
Чоловік Карпо Крутій. 
Чоловік —
                 поглянеш збоку — 
При здоров'ячку, нівроку! 
Як на техніку рівнять, 
То, мабуть, він сил на п'ять! 
Щоб захтів — звернув би гору!

— От кому в гарячу пору 
Заробляти б трудодні! — 
Всі казали.
Але ні!

Мав Карпо той хитру вдачу: 
Він возив молокоздачу. 
Набере вершків бідон, 
Запряже воли в фургон, 
Звісить ноги через планку 
Й «супроводжує» сметанку!

За селом Карпо Крутій 
В лісосмузі молодій, 
По секрету, на хвилинку 
Кожен день робив зупинку. 
Озирнеться крадькома, 
Чи людей навкруг нема, 
Стане вище на фургона, 
Встромить голову в бідона 
І тайком сметанку п'є... 
Норми три, було, дає! 
Вип'є з глечик у запалі, 
Крикне «гей!» і їде далі.

Через хитру вдачу ту 
Вскочив ледар у біду: 
Поправлявсь, п'ючи сметану, 
Та й поправився «зверх плану»!

І недавно в лісосмузі 
З ним нещастя сталось, друзі: 
Хвацько вибрався на віз, 
У бідон по плечі вліз, 
А назад смикнув — о боже! — 
А назад — ніяк не може! 
Довго смикався і вщух: 
Не пускало біля вух! 
Опустив Карпо долоні

Й думу думає в бідоні: 
Хоч мені тут є що їсти, 
Та з бідона треба ж лізти. 
Хоч і скрутно як-не як, 
Треба вибратись однак!»

Смикав рівно й з вихилясом, 
А воли собі тим часом 
Постояли та й пішли 
(Шлях той знали ж бо воли!) 
Попід гору, там, де гречка, 
До райцентру, до містечка! 
Невідомо, що б було, 
Та Карпові повезло: 
Стрівсь якраз при цьому ділі 
Голова його ж артілі. 
Швидко дав Карпові лад: 
Завернув воли назад 
Й на току при цій нагоді 
Так страмив при всім народі, 
Що котився полем сміх, 
А Карпо сказав при всіх:

— Відтепер я, громадяни, 
Вік не їстиму сметани! 
Ще скажу громаді всій: 
Я віднині не Крутій, 
Хліб легкий шукав доволі, 
Буду з вами, буду в полі!

Так Карпа змінила, друзі, 
Та пригода в лісосмузі.

1950

 

 

НОМЕНКЛАТУРНИЙ МАЦЕПУРА

Один голова одного виконкому 
(Давненько було, років шість, мабуть, тому!) 
Зачислив чомусь-то Грицька Мацепуру 
В верхівку активу! У номенклатуру!

Спочатку товариш цей — номенклатурний — 
В районі очолював рух фізкультурний! 
Над списками й планами бився ночами, 
А потім — все їздив кудись за м'ячами..

Практично ж (і першою) до фізкультури 
Вдалася дружина Грицька Мацепури! 
Іще тільки сонце вставало в районі — 
Вона була на плацу-стадіоні:

Проводила вранішню «зорьку-зарядку» — 
Завзято копала за грядкою грядку! 
Увесь стадіон розпушила потроху 
Й «рекорд» здобула... при посіві гороху!

І більше про спорт — ані слуху ні духу!.. 
Та ось діяча фізкультурного руху 
Зовуть звітувати у зал виконкому, 
Щоб дать йому перцю, сякому-такому!

Страмили, ганьбили й рішили: «Звільнити!» 
Та що з Мацепурою далі робити?
Хоч він проваливсь і в роботі безжурний, 
Та все ж він товариш є... номенклатурний!

— Очолюй,— сказали йому,— інкубатор 
Й себе покажи як господар-новатор!.. — 
В підмогу дали на цю тему брошуру, 
Послали плодити курчат Мацепуру. 

Вмостився в конторі, як важна фігура, 
Віднині — пташиний король Мацепура! 
Кругом апарати і кнопок набори... 
Ліворуч, праворуч — яєць цілі гори...

Одне лиш погано: чомусь з апарата
Не лізуть, не ціпають досі курчата.
Хоч скільки тепло їм підвищуй чи знижуй —
Не лізуть, і годі! Хоч сам їх висиджуй!

А з ферм приїздять за курчатами люди:

— Та скільки ж чекати? Та доки це буде?! — 
Посваряться, їдуть назад у зневір'ї... 
Зате в Мацепури на власнім подвір'ї 
Така птахоферма, що просто — картинка! 
Товстіє, цвіте Мацепурина жінка!

Урвався нарешті терпець в керівництва: 
Страмили всю ніч короля птахівництва! 
Дали строгача за провал і розтрату 
Й рішили... «направить до промкомбінату». 
Бо він — хоч не зжив пережиток свій шкурний! 
Товариш є все ж таки... номенклатурний. 
(Та й треба ж, мовляв, направляти людину, 
Хай ділом спокутує гріх і провину!)

Робив комбінат той... свистки із пластмаси. 
Крім того, ще цеглу робив і ковбаси. 
З приходом Грицька дивні сталися речі: 
Спрожогу, мабуть, переплутав він печі,

Бо цеглу таку став давати на базу, 
Що візьмеш у руки — розсиплеться зразу! 
Зате ковбаса — зовсім інша картина! 
Ні врвати, ні вгризти! Тверда, як цеглина!

Одні лиш свистки — Мацепурі в заслугу — 
Свистіли все дужче на цілу округу... 
Тому-то (на цей раз за брак і халтуру!) 
З посади зняли свистуна Мацепуру!

...А другого дня по шляху по рівнині 
Везуть Мацепуру в районній машині 
«Районні свати», проявивши турботу, 
Везуть, щоб засватать на іншу роботу!

Пильнуйте, шановні! Можливо, якраз 
Везуть ті «свати» його саме до вас!

1953

 

«ВКАЗІВОК НЕМАЄ»

— Чом не справите місток? 
Це ж бо діло ваше!
— Та немає вказівок! — 
Голова нам каже.

Що робити, як і де — 
Він, звичайно, знає. 
Та сидить ото і жде: 
Вказівок немає!

Від людей не раз він чув:
— Це ж хіба загадка? — 
Та й потрібен, власне, був 
Тут не міст, а кладка.

— Ви ж хазяїн, голова! 
Де ж тут перешкоди?
Та візьміть майстрів зо два 
Та зо три підводи

Та засипте хворосняк, 
А з боків — шалівки...
— Та воно, конешно, так! 
Та нема ж вказівки!..

Повторяв він ці слова, 
Все чекав та м'явся. 
І на цьому голова 
Сам-таки ж попався!

Як зійшов весною лід, 
Як розлило річку, 
То не раз, бувало, вбрід 
Гнав бідарку-бричку.

Цього разу їхав він 
Знову через воду. 
Ще здалеку взяв розгін, 
Щоб проскочить з ходу!

Став навстоячки... пригнувсь... 
Й саме серед броду 
Ненароком похитнувсь 
І... шубовсть у воду!

Кінь на той бік, сам — на дно. 
Аж хлюпнула річка. 
Все б нічого, та воно — 
Крижана ж водичка!

Підхопивсь він і тіка! 
Аж посинів, видно... 
Чує: ззаду хтось гука, 
Сміючись єхидно:

— Чом тікаєш? Там сиди! 
Це ж не подобає. 
Бо ж вилазити з води — 
Вказівок немає!

1948

ДОРОГА ДАМА

Проти саду видно дім, 
А в красивім домі тім 
Ходить дама по кімнаті 
У панбархатнім халаті.

Мов та пава, проплива 
(В туфлях номер сорок два!). 
На щоці дві мушки-цятки, 
На панчохах чорні п'ятки.

Ну не дама — а реклама! 
Раптом:
    — Ах, — сказала дама, — 
На обід до поросяти 
Слід би хрону ще дістати!

А як треба, то чому ж, 
Є на те у неї муж. 
Муж солідний, роботящий, 
Головне ж — руководящий!

Дама крутить телефон 
І, підвищуючи тон, 
Вимага по телефону:
— Шли машину, треба хрону!

Вірний муж, прийшовши в раж, 
Довго дзвонить у гараж, 
Все відклав заради дзвону, 
Бо забагла жінка хрону.

З гаража йому в одвіт:
— Саме в шофера обід!
— Все хай кида і при тому 
Швидко мчить до житлодому!

І шофер натиснув газ, 
Бо наказ — то є наказ, 
Бо сніжок, і трохи слизько, 
Й добиратися ж не близько!

Через місто через все 
Мчить, мов біс його несе. 
Підлетів під саму браму

І почав...
                чекати даму.

Вже й годину, мабуть, жде.
Дама бачить, та не йде. 
(Щоб питали всі в будинку: 
«Це ж чию чекають жінку?»)

Врешті вийшла, підійшла, 
Сіла важно й попливла 
На машині на прекрасній, 
На державній, мов на власній!

Ще й не взяв шофер розгін —
Як приїхали по хрін,
Як приїхали і стали,
Бо ж базар за два квартали.

А тим часом в мужа — ох!
Ну цілий переполох!
У міністра треба бути,
З хроном жінки ж десь не чути.

Він до друга Рогози:
— Будь ласкавий, підвези! 
Залишаються хвилини,
І, на гріх, нема машини.

Одвічає в трубку бас:
— Рад би, друже, та якраз 
Сіла жінка до пікапу
Й десь помчала мірять шляпу.

Прикусив муж язика, 
Чимчикує пішака. 
Аж каміння б'є з розгону, 
Бо забагла жінка хрону.

Немалу штурмує даль!.. 
Та мені його не жаль. 
Жаль машин мені державних 
І шоферів, хлопців славних!

Жаль машин, що возять дам 
Кожен день і тут, і там. 
Як же так, мужі, палаші? 
Ті машини ж бо не ваші!

Нащо ж гнать навперегін 
Їх по шляпи та по хрін? 
Для держави, скажем прямо, — 
Дорогенькі ваші дами.

1952

 

«БАРИШНЯ» З ГІТАРОЮ

Нещодавно це було.
Я приїхав у село,
А в селі сади затишні,
А в садах квітують вишні.

Хати білі, чисті всі, 
Йду і радуюсь красі. 
Раптом — що це? Що за хата, 
Наче пустка сліпувата?

Облупилась, без пуття, 
Перед вікнами сміття, 
За причілком сохне м'ята... 
Що ж таке? Чия це хата?

Жінка в поле ось спішить.
Я до неї: — А скажіть... — 
І почав її питати,
Хто хазяйка тої хати?

І дізнався, в чому суть. 
Мати й донька там живуть.
Мати в полі, ну а дочка — 
Цілі дні сидить, як квочка:

Ніжить личенько своє — 
З себе «баришню» вдає. 
Завела зачіску модну — 
Й ні за воду за холодну!

Мати в ланку йде робить, 
А лінива дочка спить. 
Мати поле, мати в'яже, 
Дочка й хати не обмаже!

Як їй щітку брати в руки, 
Як вона ж «пройшла науки»? 
Років три тому якраз 
Закінчила восьмий клас!

Встане сонна — цур їй, пек! — 
Вип'є ряжанки із глек, 
Доведе лице до толку 
І... в бровах почне прополку.

Потім — хату на замок, 
За гітару — і в садок. 
Гра романси пишномовні 
Все на теми на любовні.

Бринька й голосно співа, 
Вимовляючи слова: 
«Де ти, де, жених прекрасний? 
Жду тебе, мій сокіл ясний!»

Проспіва, протягне «ох!», 
Молока хильне за двох 
І вертається до хати — 
До обіду спочивати.

Ті, з ким вчилась і росла, 
Стали гордістю села: 
Ще до сонця на ділянки 
Йдуть трудитися у ланки.

В них і слава по труду, 
Й хати — писанки в цвіту! 
Я хотів поговорити, 
Як же ця гадає жити?

Не вдалося! Аж обидно, 
Міцно спить вона, як видно: 
Бив я в двері, в ставні бив — 
Не добивсь! Не розбудив!

1955

 

«МЕНЕ НЕМА!..»

На дверях вивіска-табличка: 
«Хома Фотійович Гарбуз».
— Вам що? — питає молодичка, 
І я знімаю свій картуз.

Кажу, що йду, мовляв, до нього 
І сподіваюсь — недарма... 
А секретарка мовить строго:
— Вони і єсть, але й нема!..

— Посада ж «їхня» не в секреті! — 
Хилю розмову на своє.
— Якщо він є у кабінеті, 
То, безумовно, значить, є!

У двері глянув — є! На місці!
— Дозвольте! — мовлю, а Хома — 
Проміряв поглядом вогнистим
І пробасив: — Мене нема!..

— Чого ж нема! Та що це з вами? 
А за столом хіба ж не ви?.. — 
Він мовчки плямкає губами
І не підводить голови.

Хоч би спитав, чого й за чим я, 
Чи пояснив, коли прийма! 
Крутнувсь і втупився очима:
— Я вам сказав: «Мене нема!»

Позадкував я з кабінету, 
Що в нім красиве й модне все. 
Аж бачу — дівчина з буфету
«Перекусить» йому несе.

Масивні двері в дерматині 
Штовха вже ніжкою сама. 
Та з-за дверей о тій хвилині:
— Мене нема! — гукнув Хомі

Спинилась дівчина й міркує 
(Не зна, що лає він мене!..), 
А на підносі чай парує, 
І ніжно пахне щось смачне!
   
Зачувши нюхом ту принаду 
(Сальця і смажених яєць!), 
Хома Гарбуз озвався радо: :
— Я єсть, МариночкоІ Я єсть!

Відкривши двері власноручно, 
Він щось ласкаве гомонів... 
І стало так мені незручно, 
Що аж чомусь почервонів.

...Дві різні пози, дві картини 
І я подумав зокрема: 
У кабінеті як людини — 
Його, мабуть, таки нема!

1970

КАРАСЬ-СЕРЕДНЯК

Він не задній, не передній, 
План виконує сяк-так. 
По району він — середній. 
Так і зветься — середняк!

Бо міркує наодинці 
Голова собі тайком: 
«Спокійніше в серединці, 
Благо буть середняком;

Тратиш сили без надвишок, 
А як вітер дме, бува, 
Завжди спереду затишок, 
Ззаду теж не підвіва.

Не похвалять — і байдуже, 
Та зачислять в «інші» все ж!.. 
Якщо лають, то не дуже, 
А як «жмуть» — середньо теж.

А почни в передні лізти — 
Втратиш спокій і вві сні: 
Будуть їздить журналісти, 
Всякі гості день при дні;

Із району, з-за кордону... 
Ший по моді ще з весни 
Жінці блузку із нейлону, 
А собі — вузькі штани.

Зараз чарку схочеш випить — 
Ні грози тобі, ні хмар. 
А тоді — догану вліпить 
Той же самий секретар.

Гість помітив неполадки, 
Зразу — виклик у райком, 
Щось не так — і вже нападкиї 
Благо буть середняком;

Умостивсь у колимагу — 
Їдь спокійно большаком. 
Зберігай лиш рівновагу 
Між задком і передком!

Та пильнуй, щоб із розгону 
Задній хтось не обійшов, 
Бо тоді вже у району 
На виду ти будеш знов!

Будуть всі давати духу: 
Секретар, інструктори, 
Щоб за поли і за вуха 
Підтягнути догори.

День у день товктимуть доти 
(Направлятимуть на путь!), 
Доки виженуть з роботи 
І в другий колгосп пошлють.

А тепер — усе надійно, 
Вудиш рибку вечірком 
І живеш собі спокійно 
Рік у рік середняком.

Інші хай спішать в передні,
Я тихенько!..»
Отака
Філософія «середня»
Голови-середняка.

Карасем живе в затоні 
З боку бистрої ріки!.. 
Є і в вашому районі 
Отакі середняки!

1960

 

 

ДЕ ІВАН?

У колгоспі «Партизан» 
Вже лунає спозарана:
— Де Вернигора Іван?
— Ви не бачили Івана?..

Знав лиш дехто: з ночі він — 
Ремонтує водогін.

(Розбудили в пізній час, 
І пішов на клич тривоги).
Ждуть, бува, його не раз, 
Як «швидкої допомоги»!..

Днями в клубі фільм ішов: 
(...Він, вона, палка любов).

Раптом — тьма, погас екран, 
Вся краса, як булька, зникла. 
І почулось: — Де Іван? 
Шліть по нього мотоцикла!..

Хоч у залі там були
Ті, що фізику «пройшли»,

Що повчати люблять нас 
І «смакам», і новій моді, 
Та вони без нього — пас, 
Не кумекають, і годі!

Раз у раз таке бува!.. 
Якось брився голова.

Бритва «Харків»... дир-не-дир: 
То смикне, то знову стане. 
Голова метнувсь у двір 
І гукнув: — Сюди, Іване!..

Роботяга-ветеран,
Все він може — наш Іван!

Став мотор, чи апарат, 
Чи січкарня біля стогу — 
(Зробить швидко, в акурат) 
Всім іде на допомогуі

...Та й таке сказати часі 
Біля клубу стенд у нас:

Фото кращих, імена. 
І слова: «Героям шана!»
Всі представлені сповна, 
Та немає там Івана!

Чом?.. І каже керівник: 
— Він же... не передовик! 
Ні процентів, ні надоїв, 
Ні рекордного «секрета»!

Рядовий! І між героїв 
Як даси його портрета!..— 
У одвіт на цей «туман» — 
З двору чулось: — Де Іван?..

Скличуть знов, бува, у нас 
Чи то збори, чи нараду, 
В повнім залі кожен раз — 
Мітить сісти він позаду.

(Як покличе хто з людей, 
Звідти — ближче до дверей!) 
...Кажуть, Гнат в родильний дім 
Жінку вніс (родила вперше!).

Розхвильований зовсім, 
Замість крикнути: «Де фельдшер?» 
(Зрозуміти можна стан!), 
Крикнув звичне: — Де Іван?

У труді коло землі 
Ми тому і вершим плани, 
Що у кожному селі 
Є у нас такі Івани!

Інструмент у чемодан — 
І пішов уже Іван.

Тож хай дійде в «Партизан» 
Вірш оцей, як щира шана. 
І спитає: — Де Іван? 
Ви не бачили Івана?

1973

 

ПЕТЯ І КУРОРТНА ДАМОЧКА

Їхав Петя у відпустку 
Під Жовтневі свята. 
Віз матусі гарну хустку, 
Чоботи для тата.

Віз в кишені добру «касу», 
Брошку для сестрички... 
їхав Петя із Донбасу 
У село Кринички.

Сів у настрої чудеснім 
Петя серед ночі 
В той експрес, що возить чесно 
Дамочок із Сочі.

Очі в Петі — простір неба: 
Сині!.. А до того 
Шевелюра — «те, що треба!» 
В хлопця молодого.

У купе його м'якому 
(Свіжа, загоріла) 
У халаті голубому 
Дамочка сиділа.

То загляне у газету, 
То поп'є із фляги. 
Робить вигляд, що на Петю 
Не зверта уваги.
Візьме книжку в ніжні ручки, 
Ніби невесела... 
Петя бачить всі ті «штучки», 
Петя «в курсі дєла»!

Із стола хустинка впала. 
Петя — хвать: — Будь ласка!
— Ви джентльмен! — вона сказала. 
Почалась «зав'язка».

Повернув, як кажуть, вітер, 
Зачепилась нитка.
— Ви на вигляд композитор! — 
Мовила сусідка.

— Ви такий вишневий, — каже — 
Як мої корали!
На якім були ви пляжі! 
Де ви загоряли?

— Загорів я, — одвічає 
Петя наш моторний, — 
Там, де всяк, хто побуває, 
Буде зразу чорний.

Видає туди путівки 
Комсомол по плану.
— Ви скажіть адресу тільки. 
Я доб'юсь, дістану!..

Тут відкривсь він перед нею:
— Був я не на пляжі. 
Загорів я під землею, 
На Донецькім кряжі: 
На комбайні-агрегаті 
У часи робочі...

Пишна дамочка в халаті 
Витріщила очі:
— Ну, навіщо вам довбати 
Вугіль у Донбасі?
Краще б вам на скрипці грати 
Чи на контрабасі!

Це так гарно, романтично, 
Зберегли б фігуру... — 
І поправив Петя звично 
Русу шевелюру.

— Як вас звати? — він звернувся.
— Звуть мене Анжела... —
Петя трошки посміхнувся:
— Ви не в курсі дєла!

І духи, і ці корали, 
До яких ви ласі, 
У Донбасі добували, 
Не на контрабасі.

Йдуть од нас вугілля тонни 
Не лише у печі: 
Ці панчохи,
ці капрони — 
З вуголька, до речі!..

Тут сказала громогласно 
Дама-верхоглядка:
— Аж тепер для мене ясно, 
Звідки чорна п'ятка!..

Через кілька перегонів 
Знову обізвалась:
— А комбайном...
до нейлонів 
Ви ще не добрались?

— Доберемось! Є в нас си
ла, 
Прагнем до прогресу!.. — 
Та зітхнула й попросила 
Петину адресу.

Ніжно мовила сусіду:
— Кавалер ви знатний! 
Може, якось і над'їду
В край ваш благодатний...

Петя встав. 
Йдучи пероном, 
Підморгнув на згадку:
— Приїжджайте за нейлоном, 
Буде все в порядку!

Попливли в вікні експресу 
Білі рукавички... 
Дама їхала в Одесу, 
Він — в село Кринички.

1958

 

«СИМПОЗІУМ»

Занадто вже мудре
Слівце чуже
Часто вживаєм для пози ми.
В науці, мистецтві
Тепер лише
Тільки і чуєш «симпозіум».

Хіба не ясніші
Близькі слова:
«Збори», «нарада», «засідання»?
Вже дехто для сміху
У нас, бува,
Моду почуту наслідує.

У липні я лугом
Зеленим брів.
Чую, з копиці під лозами
Кличе-гука
Бригадир косарів:
— Гайда-но всі на симпозіум!..

— А що це він каже? — 
Бровища звів Дядько,
почувши ту витівку. 
Напарник 
По-простому відповів:
— Схоже, що кличе на випивку!

Раніше кербуд наш
Летючки вів
З криком: «А сніг не вивозимо!»
Тепер він
Скликає вже двірників
На «санітарний симпозіум».
— Ти де був так пізно?
В буфеті, га? —
Жінка, зустрівши, наїжиться.
Скажи «йшла нарада» —
Не помага.
«Симпозіум», — вмить розніжиться!

Усе надають тобі:
Кращий зал,
Гроші солідними дозами,
Якщо ти
Балачку якусь назвав
Модним слівцем «симпозіум».

Який позичальник
Завіз до нас,
Нащо ту моду тиче нам?
Невже для засідань
Нам мало назв,
Що ми ще взяли й позичену!

Пора навести тут,
Як кажуть, лад,
Все щоб робилося з розумом,
Бо скоро й малята
Уже в дитсад
Будуть ходить на «симпозіум»!

1969

 

ДОЧКА І НЕВІСТКА
(з народних джерел)

Біля річки матуся Федора 
Із кумою пере сорочки 
І розказує, чую, що вчора 
Повернулась вона від дочки.

— Ну, то як же там ваша Маруся? 
Чи щаслива? — питає кума. 
Просіяла ще більше матуся:
— Щасливішої в світі нема!

Три кімнати у центрі столиці! 
В вікнах тюль і капрон над дверми. 
Поміняла вже дві робітниці, 
Щоб трусили її килими.

Догляда і, як паву,
голубить 
Муженьок її, Петя,
наш зять. 
Ну до того шанує і любить, 
Що і слів не знайду розказать!

На роботу ходила спочатку, 
А тепер не пустив чоловік: 
Натягнув їй біленькі перчатки, 
Щоб гляділа себе лиш весь вік.

Пораненьку — Маруся ще в ліжку. 
А подбає вже Петя про все: 
Покладе коло ліжка їй книжку, 
Потім чай з молоком принесе.

Поцілує —
і їде на службу! 
І по правді, кумо, вам скажу: 
Надивилась на ту їхню дружбу 
І радію, весела ходжу!

Скоро буде у них і машина! — 
Похвалилась, щаслива без меж... 
А кума і пита: — Ну, а сина, 
Василя, ви одвідали теж?

Як він там? Як невістка Катруся? 
Як онук? А чи й два уже, мо'? — 
Посмутніла, зітхнула матуся: — 
Не питайте ви краще, кумо!

Не живе він, а мучиться, бачу, 
Вліз, єй-єй, як у яму теля: 
Оженивсь і таку взяв ледачу, 
Що до сліз мені жаль Василя!

Робить сам, а свою молодицю 
Держить дома, щоб спала весь день 
Ще й найняв їй, дурній, робітницю! 
Все — Василь. А вона — нітелень!

Накупив килимів їй і плюшу, 
Телевізор вмостив у куток... 
Не невістка — а камінь на душу! 
Пропаде з нею бідний синок.

Загнуздала і держить за віжки. 
Він же любить, тюхтій, і везе. 
Вже до того доживсь, що у ліжко 
Вранці чай з молоком їй несе!

І ночами,
і днями журюся. 
Дуже тяжко це, вірте мені!.. — 
Тую радість і горе матусі 
Слухав я, сидячи на човні.

Шелестів щось вітрець в очереті, 
Мов повторював думку мою: 
«Мабуть, мати зятька її, Петі, 
Теж так любить невістку свою!»

1962


ФУТБОЛ І МОЯ ТЕЩА
(Розповідь болільника Степана Олійника)

Ще з юних літ люблю я спорт, 
Гравцям плещу в долоні... 
У дні відпустки мій «курорт» 
Завжди на стадіоні!

І от — женивсь!.. І все в ладу. 
Лиш нелади зі спортом: 
Коли з футболу не прийду, 
То теща стріне чортом.

Бурчить, зітха, одну і ту ж 
Закручує пластинку: 
— Чого женивсь? Який ти муж? 
Ти любиш м'яч, не жінку!

А жінка теж сумна, як ніч, 
Мов кинуло в гарячку: 
Мамаша-тренер, звісна річ, 
Зробила вже «накачку»!

І знов футбол!.. Та що робить? 
(Брав перешкоду всяку!)
І став я думать: як відбить 
Ту тещину «атаку»?

Рішив не спорить, навпаки — 
Зробив це просто й прямо: 
Купив хороших два квитки 
На матч «Спартак» — «Динамо».

Купив,
Приніс,
На стіл поклав
І — «з флангу в тил заходжу»:
Мовляв, багато маю справ,
Тому піти не зможу.

Дивлюсь, бере вона квитки, 
Очей не зводжу з неї!.. 
Зітхнула й каже до дочки — 
До жінки до моєї:

— Дістань-но зонтик за дверми, 
Подай мені калоші.
Як він не йде, то підем ми, 
Щоб не пропали гроші...

Пішли...
Нема...
І от — прийшли,
Влетіли до кімнати:
— Забили наші два голи! 
— І — гайда цілувати.

Це інше діло, інша річ — 
Вламати тещу строгу. 
Дивлюся: ставить могорич 
За нашу перемогу!

З тих пір у нас змінилось все. 
Тепер таке буває: 
Бурчить та сердиться, й гризе, 
Коли квитків немає.

— Візьми! — просила ж я тебе.— 
Для мене і для доні...—
Чи група «А», чи група «Б» — 
Сидить на стадіоні.

Вона й сьогодні тут якраз. 
(Давно махнула з дому!) 
Ви, може, чули: позад нас 
Хвилини зо три тому

Пищала женщина одна: 
«Давай!.. Лупи в куточок!» 
Даю вам слово — то вона, 
Знайомий голосочок!

1958

 

«МАЛЬЧИК»

З пивної — в підвальчик, 
З буфету — у бар... 
Насмокчеться «мальчик» 
І тре тротуар.

На шиї транзистор, 
Борідка — а ля! 
Блукає по місту, 
Як лугом теля!

Ніде не працює 
В свої двадцять шість: 
Лиш їсть і танцює, 
Танцює і їсть.

А гнув би підкови 
Свистун-дармоїд... 
Скажи йому слово — 
Образа в одвіт.

За папині гроші 
Транзистор, піджак, 
І штраф за дебоші, 
І екстра-коньяк...
Розхристані груди, 
Матюк що не крок. 
Жахаються люди: 
Та чий він синок?

А вчився... Мамаша 
Гостям за столом 
Охоче покаже 
Синочків диплом.

Вся вулиця наша 
Страмить гультяя. 
І тільки мамаша 
Від щастя сія.

Дає «на бокальчик», 
Та ще й примовля: 
— Воно ж іще мальчик, 
Нехай погуля!

До танців охочий, 
Хильнути мастак, 
До пенсії хоче 
Прожити отак!
1968



ОЖЕНИВСЯ СТАРИЧОК...

Мавши свій особнячок, 
Гроші в ощадкасі, 
Оженився старичок 
На красуні Азі.

Взяв, питаєте, чого
На онуку схожу?
«Я ще, — каже, — ого-го!
Без ціпка ще ходжу!»

Лиш минув весілля час, 
Аза бух одразу: 
— Дай-но двинем на Кавказ 
На туристську базу!..

База. Гори навкруги, 
Ген аж — Леселідзе... 
Дід зігнувсь у три дуги — 
Рачки вгору лізе!

Чуб фарбований звиса. 
Мокрий, парить спека... 
Аза скаче: — Глянь — краса! 
А старий лиш хека.

Вечорком понад сади 
Линуть зойки джазу. 
Хоч не хочеш, а веди 
Танцювати Азу!

Там, де юнь зійшлась у хол
З усії округи, 
Дід, ковтнувши валідол, 
Чеше буги-вуги!

Хоч уже й забило дух, 
Вихиляси в'яже. 
Молода кружля, мов пух, 
І старому каже:

— Взимку ми, якщо дасть бог, 
З рюкзаком на крижах
Всю Киргизію удвох 
Промчимо на лижах!..

— Промчимо! Еге ж! Му-гу! 
Ради тебе, люба... —
І подумав: «Як в снігу 
Десь не вріжу дуба!»


... Зі старими слід дружить. 
Насміхатись грішно. 
Але тут, що не кажіть, — 
А виходить смішно.

1969

 

ПУХОВА ХУСТКА

Мріяла про хустку
Вже сивенька мати...
Мріє вона й досі. Не змогла придбати:

Що з городу брала,
Що родив садочок —
Все до копійчини йшло на милих дочок

Дочки підростали,
Вийшли заміж дочки.
Є свої в них шафи, взяті на замочки.

Є в обох сережки.
В килимах кімнати.
їздить до них в гості одинока мати.

їздить їй нелегко,
Скажемо до речі:
У руці корзина, вузол через плечі...

Тій везе індика,
Тій дебелу гуску,
Мріючи зимою про пухову хустку.

Бо морозний вітер 
Завива та свище... 
Спершу йде до Ольки,
бо з вокзалу ближче.

У кімнатах Ольки 
Аж сія підлога.
— Роззувайтесь, мамо! — кажуть їй
з порога.

Уночі в Парасі
На старій подушці
Спочивала мати знов на розкладушці.

Вранці їй сказала, 
Чай п'ючи вприкуску:
— Вийду в магазини, пошукаю хустку!..

Здогадались дочки:
— Вам шукати важче,
Підем ми і купим, відпочиньте краще!

В магазин... У другий...
В комісійний знову...
І знайшли нарешті хустку ту пухову.

Як спитали «скільки?»,
Як узнали ціну,
То надулась Олька і скривила міну:

— Я піти не можу 
На такі витрати,
Бо в модистки саме шию два халати!

— Я тим більш не можу, — 
Кинула Парася, —
Бо якраз гітара синові найшлася!..

Довели їй чвари 
До такої точки, 
Що при тій покупці посварились дочки.

Обіцявши мамі
Дарувати хустку,
В складчину купили у горошок блузку.

Потім — для матусі,
Сивої голубки,
Впхали у корзину дві потерті юбки.

Провели в дорогу, 
Дбаючи так само: 
— Бережіть здоров'я!
Приїжджайте, мамо!

Як до вас прибудем 
Літом у відпустку, 
То тоді вже, може, привезем і хустку!

1970

 

МАМИНА ХАТА

Сива мати сорок літ 
Прожила в тій хаті, 
Де за ґанком —
вишень цвіт, 
Яблуні крислаті!..

Доглядала свій садок, 
Мальви буйнорослі... 
Але ось — прибув синок 
До матусі в гості.

На машині «Жигулі», 
Стрижені по моді...
— Годі жить вам у селі, 
Порпатись в городі!

Вже давно пора до нас 
Перебратись, мамо: 
Телевізор, ванна, газ — 
Шик, сказати прямо!

Не ходить ні до гусей, 
Ні по воду вранці, 
Кожен вечір — то хокей, 
То спортивні танці!

— Не вагайтесь! — говорив. 
І, знайти щоб «свата»,
В райгазеті об'явив:
 «Продається хата!»

Налетіли покупці — 
І нема вже хати!.. 
Втерши сльози на лиці, 
В путь збиралась мати.

Походила по двору, 
Щоб одвести душу, 
В сад зайшла і,
мов сестру, 
Обіймала грушу.

Щебетали в синь небес 
Птахи на світанні... 
І повіз її експрес 
До синочка Вані!

... Був давно готовий план, 
Як зустріти неньку: 
Одвели старій диван, 
Тумбочку гарненьку.
Вечорами внук Артур 
Грав їй на баяні. 
Потім — з бази гарнітур 
Притаскали Вані.

Інші меблі — інший план! 
І невістка строга 
Пересунула диван 
Ближче до порога.

Згодом десь припер синок 
Дзеркало у рамі, 
Та в «передню», у куток, — 
Розкладушку мамі.

Повалило в Ваньків дім 
Більше друзів, звісно... 
Рік минув,
і в домі всім 
Стало «дуже тісно»!

Про повернення в село 
Не могла й гадати: 
Вже в старої не було
 Ні грошей, ні хати!

Сварки, чвари почались... 
А за тиждень Ванька 
Розліпив об'яви скрізь 
«Є хороша нянька!»

**************

В мамин сад іде весна, 
Знов цвісти він буде... 
Де живе тепер вона —
 Знають добрі люди!

1974

 

РОЗЛУКА БАБИ І ВНУКА

Став наш поїзд край села, 
Поблизу Чонгара... 
І в купе моє зайшла 
Ультрамодна пара:

Він — нестрижений, як піп, 
Що чита псаломи, 
В неї зачіска — мов сніп 
Житньої соломи.

З ними хлопчик, їх синок, 
Не дитя, а муки: 
Батько держить за пасок, 
Мамочка — за руки...

А малий щипає всіх, 
Як щипають краби, 
Та благає, молить їх:
— Не беріть від баби!..

Не беріть! — здіймає шум, 
Дріботить ногами. 
І цукерки «Каракум» 
Не прийма від мами!

— Бабо, де ви? — поспіша 
Вирватись синаша. 
Батько гнівається: — Ша-а! 
Я же твой папаша!

Зиркнув зляканий 
Івась на його борідку:
— Я не знаю дядьку, вас, 
Як і вашу тітку!..

Вісім місяців було, 
Як оці патлаті 
Завезли Васька в село 
До бабусі Каті:

Щоб без клопотів їм жить, 
Підросте аж поки; 
Щоб у ясла не носить 
І не знать мороки;

Щоб на пляж у вільний час 
Вирушати вранці, 
Вечорами — слухать джаз 
І трястись у танці!..

Грівся син їх років п'ять 
В баби біля серця... 
І приїхали забрать — 
Щоб у місті «терся»!

Щоб дружків культурних мав, 
А не пас корову, 
Щоб потроху забував 
Українську мову...

Мама тиче в пляшці квас, 
Батько — пиво свіже... 
— Все одно втечу від вас! — 
Їм синочок ріже.

Не було таких розлук 
Ще в оцім вагоні: 
У купе ридав онук, 
Баба — на пероні...

Поїзд рушив — і пішов... 
А мораль єдина: 
Ну яка до них любов 
Може бути в сина!

1970


І ТАКА БУВА ЛЮБОВ

Любить Женя молода 
Свого Петю-мужа
Так ревниво, що біда, — 
Аж, бува, нездужа.

«Ти мій бог і ти мій чорт!» 
Чуть на всю домівку... 
Раптом Петі на курорт 
Видали путівку.

Женя в плач... І коли він 
Виїздив учора, 
Бігла Женя навздогін 
Аж до семафора.

Що кричала — не почув: 
Грюкали ж колеса. 
Ніч не спав він і прибув 
На курорт «Одеса».

Пляжі!.. Море... Кораблі... 
Чудо-панорама... 
А в конторі на столі 
Бомба-телеграма:
«Викликай на телефон, 
Бо я... лопну з горя». 
Мчить на пошту взять талон — 
Петі не до моря!

Аж захекався, як біг, 
Побілів, як стінка: 
— Дайте, тьотю, Кривий Ріг,
А то лопне жінка.

— Що з тобою? В чому річ? 
Гнався, ледь віддихав!..
— Нервувала я всю ніч: 
Як ти там доїхав?

І реве у телефон:
— Ти там не влюбився? 
Щось мені поганий сон 
Тої ночі снився!

Ще не встиг він забрести 
В чорноморські хвилі, 
к посипались листи 
Полюбовно-милі:

«Пропади він, той курорт, 
Розлетись від грому!.. 
Йди бігом в аеропорт 
І вертай додому!»

Прощавай на всі часи 
Пляж, Одеса-мама! 
Взяв білета, склав труси... 
Вранці —
телеграма:

«Не лети! І на піску
Грійсь уже до строку». 
Цілий місяць отаку 
Петя мав мороку.

То ховав білет, то знов 
Витягав з кишені — 
Через ту палку любов 
Дорогої Жені!

...Повертавсь худий, як хорт, 
І, сказать при слові, 
Гірко думав: 
«Хай їй чорт, 
Отакій любові!»

1964


ПОЯСНИВ

Діда, сторожа нічного, 
Внук малий пита:
— А не страшно вам нічого? 
Ніч же! Темнота!

І почув на ці турботи 
Відповідь ясну:
— Сильно страшно, — каже, — доти, 
Поки не засну!

1976

 

ВЕРБЛЮД

— Чи ти чула, моя мила, — 
Мовить жіночці Порфир. — 
Що верблюд — могутня сила, 
Справжній чудо-богатир: 
Може вісім день робити
Й нічогісінько не пити!

— І чудніш бувають чуда! — 
Мужу кидає жона. —
Я ось іншого верблюда 
Знаю-відаю сповна: 
Вісім день він може пити 
І нічого не робити!

1970


ДОЗАСІДАВСЯ

Збори й збори... Вісім днів — 
Виступи, накачки... 
Вже Василь аж очманів 
Від тої сидячки.

Дочвалав у дім без сил. 
Аж охляв він, схоже.

— їсти будеш? — А Василь 
І сказать не може.

— Будеш їсти, говори?..— 
Муж на те — ні звуку,
А по звичці догори 
Піднімає руку.

Плащ, намоклий від дощу, 
Туфлі зняв без стуку.
— Дать гарячого борщу?..— 
Знов підняв він руку.

— Є холодне, цілий таз, 
Подавать і щуку?..— 
Голосує третій раз, 
Підійнявши руку.

— А «Столичну» дать чи ні? 
Ту, що на лимоні!..—
І в одвіт Василь жоні 
Плеще у долоні!

1971



ЙШОВ АВТОБУС НА ПОЛТАВУ

По білету і по праву 
Кожен зручно в крісло сів. 
Проти ночі на Полтаву 
Курс узяв автобус «Львів».

І висловлює бабуся 
Водію тривогу-страх:
— Я Лубни проспать боюся, 
Розбуди мене в Лубнах!

Не забудь лише, синочку!
— Добре, добре! — той прорік. 
Сіла бабка у куточку
І схилилася набік.

Та водій — аж за Лубнами 
Спохвативсь, що винуват. 
Розвернув машину з нами 
І везе стару назад!

Чортихається, не в дусі 
(Хоч із власної вини!). 
Врешті став і до бабусі:
— Вигружайтеся! Лубни!

А бабуся із куточка:
— Їдь, синок! — рукою мах.— 
То казала мені дочка: 
«З'їж таблетку — у Лубнах!»

1971

 

БАТЬКОВА ПОРАДА

Згадую пам'ятний вечір, 
Пам'ятний батьків урок. 
Взяв мене ніжно за плечі: 
— Слухай пораду, синок!

Бачу, що маєш охоту 
Вірші складати, пісні. 
Вибрав нелегку роботу! 
Тож і тривожно мені.
Вчив тебе поле орати. 
Коні глядіти, садок, 
Сіяти... Вірші ж писати 
Вчить я не вмію, синок.

Будеш один на тій ниві 
Стежку шукать і межу. 
Думавши думи журливі, 
Ось що тобі я скажу:

Трапиться слово зрадливе — 
Геть його, синку, гони! 
Щось написать неправдиве — 
Боже тебе борони!

Що б для письма не обрав ти, 
Скрізь пам'ятай мій урок: 
Підеш стежиною правди, 
То не заблудиш, синок!

1972



САТИРИК РІВЕН ХЛІБОРОБУ

Сатирик рівен хліборобу: 
Встає до дня, одягне робу 
І знов береться за перо.

Усе лихе руба на ниві, 
Щоб люди всі були щасливі, 
Щоб захистить від зла добро!

Він міг би теж співать сонети,
Як тихі лірики-поети,
Про солов'їв, про мед бджоли...

Та треба ниву прополоти! 
Пора така, що тьма роботи, 
Нема коли, нема коли!

Отак і я: в житейськім полі 
Полю щодня на видноколі 
Усе, що гнівно не терплю!

Коли казати правду щиру, 
То я тому й пишу сатиру, 
Що ніжно лірику люблю!

1962


БІОГРАФІЧНЕ

Мені в житті завжди везло
Стрічати радісне повсюди: 
Подамсь на шахту чи в село — 
Кругом веселі й добрі людиі

Щасливий тим, що з ними йду,
Дніпром милуюся і ланом
І що в Олійників роду
Став першим грамотним Степаном;

Що зріс між добрих земляків, 
Яких ще в юності сподобав; 
Щасливий тим, що мав батьків — 
Простих і чесних хліборобів.

У серці сили повнота, 
В руках ще більше маю сили. 
Щасливий тим, що всі літа 
Робив я те, що всі робили:

Саджав дерева, лан орав, 
Складав снопи злотисті в копи, 
Водив по морю пароплав 
І в пору битви рив окопи.

В путі десятки підошов 
Зітер, настирливий з натури. 
Щасливий тим, що пішки йшов 
У світлий храм літератури.
Нехай той шлях, що довгим був, 
Здолав не з першого я туру,— 
Щасливий тим, що знав і чув 
Остапа Вишню і Сосюру.

Вітчизна все мені дала, 
І їй за це — спасибі щиреї 
В ім'я добра, супроти зла 
Я в руки взяв перо сатири.

Щодня встаю робить своє, 
Щоб мацапур, хапуг не стало, 
Але, на жаль, вони ще є, 
І значить — зроблено ще мало!

Очистить лан від ковили 
Щодня у мене на прикметі. 
Нема коли, нема коли 
Сидіть сатирикам в буфеті.

Куди не глянь — роботи тьма, 
Не виглядать нам «вихідного»: 
їх у письменників нема 
Не те що двох, а ні одного!

1968

 

ГОТОВ ПОЧАТИ ВСЕ СПОЧАТКУ...

Готов почати все спочатку, 
Митнувши років рубежі: 
Скубти потішному телятку 
Траву росисту на межі.

Ходить по глід і по шипшину 
В загірні балки й рівчаки, 
Стоять і слухають коло млину 
Все, що розказують дядьки.
Гукати в полі: — Гляньте, татку, 
Як вітром сніп наш понесло!.. — 
Готов почати все спочатку, 
Коли б можливо те було:

Рушати в місто у казкове 
На возі батьківськім з воріт,
Щоб мама знов — аж до діброви 
Мені дивилася услід.

В Одесі Пушкінську питати, 
Шукать в редакцію тропу... 
І вперше з радістю читати 
Свій вірш в «Червоному степу».

Носити знов шинелі скатку, 
Йти пішки з міста у село... 
Готов почати все спочатку, 
Коли б можливо те було!

1965


МІЙ СУНДУЧОК

Синя фарба на ньому зітерлась давно. 
На сосновому деці простенький гачок... 
Де 6 не їздив і жив, при мені все одно — 
Мій супутник і Друг, сундучок-старичок.

Ні за які дари не віддам його, ні. 
Коли б зник він кудись, жалкував би до сліз: 
В двадцять третім купив його батько мені 
І на плечах своїх в гуртожиток приніс!

Говорив:— Бережи та обходься, синок, 
Ось отут — сухарі, там книжки поклади...— 
Потім безліч разів я носив сундучок 
По квартирах чужих — то сюди, то туди:

З Молдаванки — в Аркадію, знову назад 
(Коли ліпший «куток» підшукать собі міг!). 
Перші вірші, листи, фотокартки дівчат, 
Батьків хліб запашний—сундучок мій беріг!

Відтоді його й досі люблю, як любив. 
Бо з літами і в Київ тому перевіз, 
Що в Одесі мені його батько купив 
І на плечах тоді в гуртожиток приніс!

Розлучалися ми тільки раз на віку: 
Коли я, Ворошиловський мавши значок, 
Воювати пішов!.. 
У кімнаті в кутку 
Безпритульним зостався мій друг —
сундучок!

Та обом нам судилося стрітися знов!
В тій порі, як тонули фашисти в Дніпрі,
Я його між дровами в сараї знайшов
У розбитому нашім маленькім дворі.

Вбік на захід гармати гриміли ще десь... 
Ну, а я, на ознаку життя і добра, 
Ніс на плечах овій скарб через Київ увесь, 
Бо, крім нього, не мав ні кола ні двора!

...Сундучок і сьогодні в моєму дому.
І здається, що інша вся мебля нова
У квартирі моїй — тільки «в поміч» йому,
А всьому, як то кажуть,— лиш він голова!

Біля столу мого він стоїть при стіні. 
Як колись, свою вірную службу несе... 
В двадцять третім купив його батько мені! 
Тим-то був він і є — найдорожчий за все!  

1970

 

ПРИВІТ ПАСИСЕЛАМ

Можливо, я й прагну 
Писать щось веселе 
Тому, що родився 
В селі Пасисели.

На тому кутку, 
Який звавсь Гончарова 
Хороші там люди, 
Природа чудова...

Про них повіли мені 
Мама і тато 
Усяких веселих 
Історій багато.

«Іще розкажіть,— 
Умовляв я,— 
Хоч трішки!..» 
Тоді й почались 
Мої перші усмішки.

Багато минулося 
Літ з того часу.
Та рідне село,
Як дитинства окрасу,—

Згадаю завжди, 
Як пишу щось веселе... 
Уклін і привіт вам, 
Мої Пасисели!

1962



НЕ ГОВОРИ, ЩО ТИ ПОЕТ

Коли коханій до альбому 
(Чи посередньо, чи то гірш) 
Ти, подолавши сон і втому, 
Нарешті, викінчиш свій вірш, 
Коли, зрадівши віршу тому, 
На шляпу ти змінив кашкет,— 
Ніде, ніколи і нікому 
Не говори, що ти поет.

Коли, радіючи удачі, 
Ти невідривно день при дні 
Почнеш в захопленні гарячім 
Пекти загальники-пісні, 
Коли, нарешті, випадково 
«Продвинеш» їх в одну з газет,— 
Ніде, ніколи і нікому 
Не говори, що ти поет.

Якщо ти бачив лиш на блюді 
Колгоспний хліб і виноград 
І весь твій шлях «в життя і в люди» — 
У шість редакцій і назад — 
Штовхати вірш!»... Коли ти в цьому 
Вбачаєш успіхів секрет,— 
Ніде, ніколи і нікому 
Не говори, що ти поет.

Коли ти взяв замовлень масу 
І друзям кидаєш: «Спішу! 
Бо вже й читать не маю часу, 
А цілі дні пишу й пишу!»,
Коли ти втнув замовцю свому 
Чи то сонет, чи то куплет,— 
Ніде, ніколи і нікому 
Не говори, що ти поет.

Коли ділком гоноровитим 
Ти гонорар узять прийшов 
З одної каси із «маститим» 
І там гукнув йому «Здоров!» 
І навіть вислідив потому, 
Щоб затягти його в буфет,— 
Ніде, ніколи і нікому 
Не говори, що ти поет.

Коли ж забудеш славу й гроші 
В труді, як кожен патріот, 
Й тебе за вірші за хороші 
Назве поетом наш народ, 
Який прямує величаво 
З піснями радості вперед,— 
Лише тоді здобудеш право 
Сказати людям: я — поет!

1950

 

ЗДОРОВШЕ З ГУМОРОМ ЖИВЕТЬСЯ

Здоровше з гумором живеться, 
Отож звучи, наш сміх, звучи! 
Та є такий, що — не сміється, 
Хоч як його не лоскочи!

Чи то у гуморі тім дещо 
Не до душі (бо взнав себе!), 
Чи зіпсувала настрій теща: 
Сидить, надутий, і сопе!

Чи, може, держиться так «гідно»,
 Що... точка зору є своя:
 «Мені сміятись не солідно, 
Бо я не хто-небудь, а — я!»

1971



КОЛОЛІТЕРАТУРНИЙ ТИП
  І
Він не створив ні байки, ні новели, 
Цей жовчний, епігонствуючий тип: 
Щодня про вас усякі брехні меле 
І з цього їсть «літературний хліб»!

  ІІ
Читати вас — у нього нема й на прикметі... 
Новий ваш роман — пережив, як удар! 
Півдня вже сидить у своїм кабінеті, 
Сопе й підраховує ваш гонорар!

  ІІІ
У колі дружків
(їх у нього чимало!)
Він в центрі завжди, як колись попадя.
Варнякає, ділить горілку і сало
І премії «ділить» плюгавчик-суддя!

  ІV
Хлібцем не годуй цього типа-нахабу, 
Подай побрехеньку — і вже подобрів... 
Пробравшись між нас, 
Став начальником штабу 
Усіх язикатих і злих пліткарів!

 

1964




МАТЮША
   
 — Трись, Матюшо! Трись!..
  (/.Тобілевич. ("Суєта")

Зліпив дві пісні-скороспілки 
І вже товчеться в стінах Спілки. 
І того ж тижня, у суботу, 
Постійну кинув він роботу. 
В кутку буфету, у димищі 
Сидить тепер «на творчій пищі»:

То десь просуне байку мляву,
То у Літфонд подасть заяву,
То вшкварить «Гуси!!!» перед залом,
То нашумить новим скандалом...
Варняка старшим: «Дорогуша!..»
Отак і треться наш Матюша!
1965

 

НАПИСАВ ПОЕТ ПОЕМУ...

Омріяв образи і тему, 
Щодня трудився до зорі... 
І написав поет поему! 
Надрукував її в «Дніпрі».

Два роки праці, хвилювання... 
І врешті — радість на душі. 
Та непокоїло питання: 
«А сприймуть як товариші?

Що скажуть критики, поети, 
Його соратники-творці? 
Чи пустять в тихі кабінети 
Поему строгі видавці?»

Ходив у Спілку. Ждав розмови. 
Уже два місяці пройшло... 
Та не сказав ніхто ні слова, 
Немов поеми й не було!

Щодня внизу йому конверти 
Вручала в Спілці чергова: 
Вітала з успіхом одверто 
Із Буковини ланкова;

Критикував учитель з Ічні
За непродуманий рядок...
Лише дружки — «боги критичні» —
Не обзивалися!
Мовчок!

Питали учні із Одеси: 
«Коли напишете другу?..» 
Писали люди всіх професій,
Поети ж «друзі» — ні гугу.

Привітно в Спілці зустрічали 
(Вони його, він їх вітав!). 
А про поему — всі мовчали, 
Немов ніхто і не читав.

Та ось:
— Вас можна на хвилинку? —
Заговорив один поет.
Узяв під руку, став під стінку...
Що за увага? В чім секрет?

Гадав: про твір розмову щиру, 
Нарешті, зможе він почуть. 
Та той поскарживсь, що... квартиру 
В новім будинку не дають!

1957




ОБОЙМА

Колись давно якийсь солдат
Десь на одному з полігонів –
У трилінійний апарат
Обойму вклав з п’яти патронів.

Пальнув солдат, почувши „плі”.
І незабаром ясно стало,
Що в основному, взагалі –
Обойма вистрілила вдало.

І полилися похвали,
Знялося море шуму й гаму:
На щит обойму підняли
І в золоту вмостили раму!

Затим – вчепили по вінку
До шиї кожного патрона...
З тих пір під стелею в кутку
Висить обойма, мов ікона.

Ідуть літа...І хоч давно
В мішені б’ють нові патрони –
„Знавці”, по звичці, все одно
В куток одвішують поклони.

З усіх трибун, на всі лади
Одних і тих і досі хвалять.
А нині діючих – завжди
Цілим снопом до „інших” валять.

Порадив якось я „знавцю”,
(Віддавши славленим належне):
– А може б ви обойму цю 
Хоч обновили обережно?”

Помислив він і каже так: 
Та не потиснеш їх ніяк!
– Не раз ми думали, хотіли,
Не піддаються!
Заржавіли!

1958

 

У НАРЯДНІЙ
(Жарт)

Шахтаря, комбайнера Донбасу, 
Умовляє зальотний поет:
— Рубоніть зо три норми одразу! 
Напишу про вас чудо-сонет.

Потім п'єсу змайструю хорошу. 
В кожній дії — про подвиг пісні. 
Потім фільм! Рубоніть, я вас прошу. 
Це так вигідно вам і мені.

Глянув скоса шахтар йому в вічі, 
Зміряв поглядом, повним вогню:
— Може, ти рубонеш, чоловіче, 
А про тебе щось я сочиню?!

1960


СТАНОВИЩЕ КРИТИКА
(Жарт)

Як хвалить він письменника
Онуфрія Каленика,
То він
«Кваліфікований»,
«Глибокий», «поміркований»,
«Розумний» та «освічений»,
«Проникливий», «досвідчений»
І в творі, що торкається,—
«Чудесно розбирається!».

А зробить зауваження —
Куди там! Інше враження!
Він критик —
«Непідкований»
І «некваліфікований»,

«Безграмотний», «неввічливий», 
«Мілкий», «недоброзичливий» 
І в творі, що торкається,— 
«Профан, не розбирається!».

1961


«ДРУЗІ»

Кажуть усі, що поети ці — друзі: 
Вдвох їх зустрінеш над озером в лузі,

Кожен вам викладе цілу науку, 
Як його друг упіймав колись щуку,

Як у більярдній він кулі ганяє — 
Все тут про друга він скаже, він знає.

Спробуйте ж друга спитати ви лише, 
Що його друг написав чи то пише,—

Змовкне цей друг... І ви скажете в тузі: — 
Батечку мій! Та які ж вони друзі?!
1965

 

НЕПРОШЕНИЙ ГІСТЬ

Виступав у Київ-граді 
Бліц-поет, вершитель «мод», 
Що тримався на естраді 
В позі генія! І от...

Відшумів, натяг берета 
І шоферу: — Розверни! 
До маститого поета 
В Голосієво гони!

(Буде він, мовляв, зо мною 
Познайомитися рад!) 
Ось і дачка під горою,
І троянди, виноград.

Не минуло й три хвилини, 
Як почув господар крик: 
Гість, виходячи з машини, 
Загорлав: — Здоров, старик!!!

Зашарівся наш маститий 
(До такого ж бо не звик!). 
А зальотник хамовитий:
— Як діла? Кажи, старик!!!

В кабінетному затишку 
За плече старого — смик:
— Ти б свою новеньку книжку 
Надписав мені, старик!

Усміхнувсь господар хати: — 
Є і книга ось моя, 
Та... скажіть, кому писати? 
Ваше прізвище, ім'я?

В гостя — тіні на обличчі, 
Гість нахмурився, як ніч, 
Бо старий спитав аж двічі! 
(«Присадить» щоб, звісна річ!)

...Як прощався з бардом літнім, 
Не горлав: «Бувай, старик!» — 
А тихеньким, непомітним 
Шугонув у двір і зник!

1973


З ЕПІГРАМ

Я б збудував у Спілці в нас 
Млина
З „крутилом на порозі”:
На двадцять літ води запас
Зібравсь в поезії і в прозі!

1957

На машинці він наклацав:
„Мир хатам, війна палацам!”
Потім вибрав добрий плац 
І воздвиг собі палац.

1958

У Спілці в нас – поетів маса
(Дрібні, середні, видатні),
Та всі разом вони... в Тараса
У шапці вмістяться на дні!

1961 

Його поезія не вмре: 
В бібліотеках, у крамницях — 
Ніхто і в руки не бере! 
Віки лежать їй на полицях!

1962


МУЗКРИТИК

Повчав музик,
Писав трактати,
Вдававсь в рецензіях до лайки.
А сам не вмів 
Не те щоб грати –
Тримати навіть балалайки

1961 

 

З ОДЕСЬКИХ ЗАМАЛЬОВОК

В ОДЕСІ, НА ДЕРІБАСІВСЬКІЙ

І

Літній день,
Одеса-мама.
Дерібасівська гуде!
Ось на шпичках мила дама
З парасолькою іде.

Не худенька. І не повна. 
Погляд — трішки «з висоти»...
— Чи не скажете, шановна, 
— Як до опери пройти?

— О, будь ласка! — дама рада, 
— Викладає все, як є: —
Он... Ларьок «Губна помада», 
Трохи далі — «Ательє»,

«Індпошив», будинок «Моди», 
«Комісійний», «Трикотаж». 
За «Духами» будуть «Води». 
Йдіть отак — до ГУМу аж.

Там, за рогом, перед вами 
І театр на виду...— 
Поклонивсь я милій дамі, 
Усміхнувся. Далі йду.

ІІ

А навпроти, бачу, диба 
Дядя в кепочці « а-ля!», 
У руках таранька-риба, 
Що Привоз тут поставля.

І отак, для інтересу, 
Підійшов я і кажу,
Що люблю, мовляв, Одесу, 
Що до опери спішу.

— Чи далеко? Як скоріше, 
Як зручніш туди пройти?..— 
Дядя втричі став миліше, 
Весь розм'як від доброти.

— Все скажу тобі, дружище! 
Точний курс відразу дам: 
Он «Буфет», а трішки вище
Є підвальчик — «Двісті грам».

Далі «Бар». А в барі Ліда! 
Знаєш що — гульнем хоч раз! 
Хай та опера «Аїда» 
Обійдеться вже без нас!

...Розійшлись — мов друзі давні, 
(Як поклявсь я, що не п'ю).
— До побачення! — сказав я. 
— Дядя вслід мені: — Адью!

III

Звечоріло. Вже прожектор 
З моря небо золотив. 
І мені автоінспектор 
Все інакше пояснив.

— Вам до опери? Будь ласка: 
— Ген під знаком «Перехід», 
Де стоїть мотоколяска,
Де стоять... якраз не слід!

(Він нахмуривсь, свиснув строго, 
І водій включив мотор!) 
Далі — дійдете до рогу 
І впретесь у світлофор! 

Стрілка «Стоп», табло «Зупинка», 
«Поворот», і ви вже там... 
Все він виклав за хвилинку — 
Не як дядя 
І мадам...

Чув, мабуть, розмову нашу 
Той, що біг на стадіон:
— Кинь ту оперу, папашо! 
— Ти ж не фіфа, не піжон!..

Показав у даль рукою,
Де за парком — хвилі, мол:
— Страсті — там! Валяй за мною! 
В нас сьогодні — во! — футбол...

Море й душі — все відкрите. 
Свій запал, «своє» слівце... 
Щедрі й милі одесити! 
Я люблю їх і за це!

1966

 

В ОДЕСІ НА ПРИВОЗІ

Ринок одеський. Возів цілий ряд. 
Батько й синок продають виноград.

Батько — то грона, то гирі кладе. 
Син, помічник його,— касу веде:

Гроші приймає, щоб їх берегти, 
Здачу дає — із п'яти, з десяти...

Батько торгує завзято, аж змок. 
Чує — гука йому з воза синок:

— Годі вам, тату, уже торгувать! 
— Годі, бо здачу вже нічим давать!

— Як же це так! — тата кинуло в гнів.
— Ти ж в кожнім класі два роки сидів!

1970


Я ЛОВИВ ТАКСІ

Літня рань. В цвіту Одеса.,
Клени у росі.
Мчать авто, гудуть колеса... 
Я — ловлю таксі.

Пролетів один, як вітер. 
Другий пролетів: 
Робить вигляд — «не помітив», 
Що спинить хотів.

Чи вклонятися їм низько? 
Не стають, і квит... 
Але ось гальмує різко 
Інший одесит.

Очі добрі і веселі, 
Усмішка ясна:
— Что-то вроде вы хотели? — 
Витягся з вікна.

— Жду таксі, та мчаться мимо. 
Спробуй їх злови!..—
Він обвів мене очима 
З ніг до голови, 
«Жигулі» погладив білі 
Й кида:
— Вы чудны!
Вам поехать нужно или 
«Шашечки» нужны?

— Їхать! — випалив я радо,— 
На вокзал спішу...
— Раз вам надо, значит, надо! — 
І кивнув:
— Прошу!

Сіли, рушили... В дорозі 
Все від нього взнав: 
І про дині на Привозі, 
І в футбол хто грав,

І про те, як в сина Борі 
(Й на які гачки!) 
Під Лузанівкою в морі 
Ловляться бички,

І хто знов його Одесі
Свій наніс візит!..
Словом, віз мене чудесний,
Справжній одесит:
Вразив щирістю такою
Душу він мою!..
Став де слід й махнув рукою:
— Шлю привєт! Адью!

...Хай же й вас отак в дорозі 
Зустрічають всі: 
Щоб не він, мабуть би, й досі 
Я ловив таксі!

1981

 

З РАННІХ ВІРШІВ 

ВЕЧІРНЄ

Намішаю коням та й піду гуляти... 
Одпливають хмари — неба кораблі... 
Вже в сільбуд зійшлися парубки й дівчата. 
І повсюдисущі хлопчики малі.

Будем слухать знову Петю-гармоніста 
І за ним виводить пісню до висот: 
Про того «братішку», про кавалериста, 
Що співав з Будьонним: «С нами весь народ!»

Ось ми йдем додому...Світова зірниця...
Заховався місяць, вічний колядник,
Диха ранній вітер запахом пшениці,
І спішить на вигін босий чередник.

Може, у майбутнім і театр в нас буде, 
А поки що, знаю, де ти не ходи — 
Веселіш немає, як у нас в сільбуді! 
Завтра теж охоче побіжу туди!

1926


МИНУЛОЇ НОЧІ ПРОЙШЛИ СНІГОПАДИ

Минулої ночі
Пройшли снігопади.
А зараз ні вітру, ні шуму в саду.
Перлинами сонця
Іскряться левади
І віти дерев у казковім ряду.

Чудова пора!
Тихий день над степами.
І видно, як з хат над простором ясним
Здіймається в небо
Стрункими стовпами
Легкий і прозорий солом'яний дим.

На кожне подвір'я,
До кожного столу
Плоди свої щедрі земля принесла...
Жартують хлоп'ята,
Прямуючи в школу...
У білих шапках — всі будови села....

Лиш часом літак
Промайне, наче птиця,
Стрясе в небесах свою синю тропу...
На сто кілометрів
Од нас залізниця:
Не чути й гудків... Живемо у степу!

1927

 

ВІТРЯКИ

Стоять старенькі і похилі, 
Чорніють латані боки. 
Мені вони з дитинства милі, 
Ті трудолюби-вітряки.  

Бувало, глянеш вдаль на полі, 
А він край шляху за селом 
На степовому видноколі 
Уже маха тобі крилом.

Немовби кличе до блакиті 
У той казковий небосхил. 
Чим дужче вітер в білім світі, 
Тим більше в нього дужих сил!

1930


ЛАНАМИ ЙДУ

На синім неба парашуті 
Сідає сонце на гряду. 
По серцем даному маршруту 
Ланами йду.

До ніг — колосся хвильно лине... 
Шумує дзвониками птиць — 
І шерсть ячменю соболина, 
І шовк пшениць.

Туди, де мрій моїх джерела 
Квітчались квітами в саду, 
Де вздовж ріки біліють села 
І спіють яблука в меду,— 
Ланами йду.

А там мої з дитинства друзі. 
Я з ними ріс і коні пас, 
Ганяв зайчат у кукурудзі... 
Я славлю час, 
Добу 
І час,

Коли пішов звідсіль, по праву, 
Учитись — першим у роду!.. 
В село крізь ниву золотаву 
Ланами йду!

1931