Зміст статті
МІЙ ПЕРШИЙ КОНСУЛЬТАНТ
Осінь 1926 року. Одеса. Ми, студенти кооперативного технікуму, взяли собі за звичку відвідувати літературні вечори, на яких місцеві письменники читали свої твори. Цікаві то були вечори. Особливо захоплювало нас обговорення прочитаних творів. Річ у тім, що письменницькі виступи перед широкою аудиторією були тоді не концертно-парадними (з оплесками і т. д.), а творчо-діловими. На засідання літераторів сходилося багато людей з різними смаками, поглядами, уподобаннями.
Отож, коли починалося обговорення, то всяких критиків доводилося чути. Один, бувало, вийде говорити і до небес підносить прослуханий твір. Візьме слово інший і — вщент його рознесе. А ми, майбутні кооператори, сидимо, слухаємо. І все нам цікаво. І здається, що й той промовець казав правильно, і цей має повну рацію.
Існувало тоді в Одесі шість літературних організацій: «Гарт», «Плуг», «Перевал», «Молода гвардія», «Потоки Октября» і велике літературне об'єднання при центральній робітничій бібліотеці. Кожна літературна організація мала свій день занять, бо кожна засідала щотижня і зацікавлена була в якнайширшій аудиторії.
У гуртожитку у нас навіть красувався на стіні розклад: коли, де і які письменники збираються.
Та найбільше ми любили відвідувати прилюдні засідання пролетарських письменників, що об'єднувалися в одеській філії «Гарту». Любили тому, що керував «Гартом» симпатичний і дотепний голова, відомий уже тоді поет і прозаїк Іван Микитенко. Вечори тут проходили змістовно, жваво, а часом і дуже весело.
Засідали гартованці у клубі працівників зв'язку, на Садовій вулиці. Майже завжди зал клубу був переповнений слухачами. Члени «Гарту», письменники, завжди розміщались на сцені. І дуже нам цікаво було дивитися туди, на сцену, ще й тому, що сидів там і наш студент з гуртожитку Степан Крижанівський (нині доктор філологічних наук, поет).
На одному з таких літературних вечорів я вперше й побачив Івана Кіндратовича Микитенка: молодого, енергійного, красивого. Запам'яталося, як він, підсумовуючи обговорення повісті талановитого прозаїка Василя Миколюка, гаряче і натхненно говорив про картини селянського життя, відтворені в повісті, як, похваливши твір, сказав потім авторові:
— А тепер, дорогий друже, почнемо з тобою трохи сваритися! — і почав критикувати деякі розділи повісті. Окремі її місця Іван Кіндратович так по-гумористичному трактував, що не тільки веселився зал, а реготав і сам автор. Був той микитенківський гумор по-справжньому товариським, доброзичливим.
Приваблювали відкриті засідання «Гарту» і тим, що тут могли читати свої твори не лише ті, хто сидів на сцені, а й ті, що заповнювали зал.
— Може, хто з вас, товариші, прийшов на сьогоднішнє наше засідання з власними творами, то прошу — виходьте і читайте,— звертався Іван Кіндратович.
І в залі підвівся, пам'ятаю, літній сухорлявий чоловік:
— Позвольте мне!
Пройшов наперед, поклонився злегка аудиторії, президії і каже:
— Разрешите, граждане пролетарские писатели, предложить вашему высокому вниманию поэму «Восхождение Иисуса Христа», написанную мной в апреле 1894 года и грубо отвергнутую в те оные времена клерками из губернских «Епархиальных ведомостей »...
У залі прокотився шумок, потім сміх. І скільки Іван Кіндратович (трішки прикусивши губу) не заспокоював слухачів, вони продовжували гомоніти, перемовлялись...
— Разрешите же! — апелював до голови спантеличений автор.
— Та ви ж чуєте, шановний, що я розрішаю, а народ, як бачите, слухати не бажає! — дипломатично відповів Іван Кіндратович.
І додав:
— Тепер всюди у нас народ хазяїн!
Довго ми потім говорили в гуртожитку про того поета-старичка.
... Саме на таких вечорах «Гарту» виходили вперше читати свої твори і літній робітник, український байкар Григорій Ємець, і робітфаківець, талановитий поет Панько Педа та інші — молоді і старші люди, що любили поезію, пробували свої сили в творчості. Тут, на літературних вечірках, вони знаходили щиру пораду, товариську допомогу і підтримку. Засідання «Гарту» ставали для них доброю школою.
У ту пору і я, признатися, вже потроху «грішив» віршами. Але вийти з ними на аудиторію чомусь довго не наважувався.
А одного разу вийшов і прочитав вірш «Весна». Не пригадую зараз жодного рядка з того початківського твору. Зате добре пам'ятаю, як Іван Кіндратович, лагідно покритикувавши мене, сказав, щоб я після засідання підійшов до нього.
Голова «Гарту» спитав, чи є в мене ще щось написане, і коли довідався, що є, — дістав із кишені блокнота, проглянув одну сторінку, другу. І
— Зайдіть до мене в п'ятницю о третій годині дня...
Дав адресу... І раптом уточнив ще раз:
— Ні, ні. Не о третій, а о п'ятій годині... Згодом, уже після кількох консультацій, я зрозумів, що означала і як багато важила в діяльності Івана Кіндратовича ота пунктуальність, точність. Успішно навчаючись в Одеському медичному інституті, Іван Кіндратович Микитенко встигав писати оповідання, повісті, п'єси, поеми, вірші. В центральних журналах і місцевій пресі ми читали нові й нові його твори. Людина високої дисципліни, організованості, він умів сповна використати кожну годину трудового дня. Крім наукової і творчої роботи, Іван Кіндратович водночас завідував літературною частиною Одеського театру Революції, був головою окружної комісії по боротьбі з безпритульністю, систематично виступав як палкий публіцист зі статтями в селянській газеті «Червоний степ». В його виступах на літературних вечорах відчувалося, що він, крім того, встигав перечитувати все, що з'являлося тоді нового в українських художніх журналах.
Жодної марно втраченої години! Всю молоду енергію, весь запал душі і розуму — на діло, на творчі шукання, на корисну громадську діяльність! Ось що означали ті його нотатки в блокноті, де кожна година була чітко розписана.
Цей стиль життя і кипучої творчої діяльності видатного письменника був і залишається чудовим прикладом для багатьох і старших і особливо молодих літераторів. Він — яскраве свідчення того, як може і як повинен трудитись той, хто хоче служити своєю творчістю нашому великому народу.
Як відомо, згодом Іван Кіндратович виїхав з Одеси в столицю, був головою Спілки письменників України.
Та не забував він Одеси. Майже щороку, а то й по двічі на рік, приїздив до степового сонячного міста, де навчався в молоді роки, де починав свій творчий шлях. Але приїздив він у рідні краї не так, як деякі інші приїздять (полежати в холодку, повалятися на пляжі). Ще за кілька днів до його прибуття афіші сповіщали жителів Одеси, що такого-то числа, у такому-то театрі чи Палаці культури відбудуться збори інтелігенції міста, на яких з доповіддю про сучасну українську літературу виступить Іван Микитенко.
Пригадую, як в оперному театрі близько двох годин, без ніякого папірця, Іван Кіндратович захоплено розповідав про українських прозаїків, поетів, драматургів, про їхній зв'язок з життям, рідним народом. Зокрема, про листування з читачами.
— Я теж,— каже,— одержую чимало листів від моїх читачів. Ось і перед виїздом до Одеси прийшов мені лист від цінителя нашої літератури, що проживає під Черкасами...
Витяг із кишені того листа і прочитав. Допитливий читач звертався до письменника з багатьма запитаннями про літературний процес. Лист закінчувався рядками, які я запам'ятав майже дослівно: «Ви письменники наші, а не з панського роду, і тому відповідь мені повинні дати непремєнно і своєврєменно!»
Іван Кіндратович умів розумно і красиво відповідати прилюдно на такі листи!
З мого боку було б нескромно, коли б я в цих коротких спогадах виставляв себе близьким другом видатного письменника, як це роблять деякі товариші, згадуючи, скажімо, незабутніх Остапа Вишню, Олександра Довженка, Максима Рильського. Я згадую з любов'ю Івана Микитенка як людину, як письменника і трибуна, як свого першого консультанта зі щирої і високої пошани до нього. Радий із того, що мені довелося його бачити, слухати, розмовляти з ним, захоплюватись його талановитою творчістю і невтомною діяльністю на ниві рідної літератури.
1965
ЧАЙКА
І
Степ і степ... Між пожовклими стернями лежить битий осінній шлях. Вдалині видніють села, хутори. Навкруг невимовна тиша. І тільки вицокує одинокий віз.
Такої пори 1923 року їхав я з батьком в Одесу, їхав учитися, бо семирічки тоді наш район ще не мав. Сьогодні ту відстань у сто двадцять кілометрів мої земляки пролітають на машинах за дві години. А нам трястись було — дві доби.
— Ночувати будемо у Менделя, — казав батько.
Коли вже зовсім звечоріло, добралися ми до містечка Янівки і до Менделевого заїжджого двору. Не буду розповідати про той «готель», про десятки возів з дишлями догори, про дядьків-степовиків, які, погодувавши і напоївши коней, самі смачно пили чай уприкуску в Менделевій «буфеті». Манило вийти на вулицю, подивитися містечко.
Отож через півгодини я вже блукав його вечірніми вулицями. Над білими будиночками, що кліпали вогнями з-поміж гілля пожовклих садів, пливли тихі осінні хмари. Все мені було цікаво: і розглядати вивіски на ларках, і слухати, як десь грамофон шипить, виводячи мелодію вальса «На сопках Маньчжурії». Все було цікаво. Ходив. Роздивлявся.
І зупинився. Бо в глибині яблуневого саду, метрів за п'ятнадцять од вулиці, у світлій кімнаті з великою висячою лампою побачив красиву біляву дівчину. Ось вона з аркушами в руці підійшла до якогось інструмента. Розгорнула ті аркуші, закинула косу через плече і почала грати...
А потім — заспівала!
Досі мені здавалося, що ніде нема таких дівочих голосів, як у моїх землячок, що ніде так не співають, як у моєму рідному селі. І тільки тут я зрозумів, що це зовсім не так. Крізь відчинене вікно над вітами саду, над степовим містечком Янівкою злітала така пісня, переливався сріблом такий чарівний голос, що нікуди я вже не пішов. Стояв і слухав:
Вот вспыхнуло утро,
Румянятся воды,
Над озером быстрая чайка летит...
Слухав і, здавалося, ясно бачив, як на крилах її дзвінкого співу все вище й вище кружляє у вечірнім небі степова чорноморська чайка.
Я не знав, хто ця дівчина, не знав її прізвища, імені, і, мабуть, тому й запам'яталася вона мені на довгі літа — чайкою...
Довго співала дівчина, довго виглядав мене батько в заїзді. Коли повернувся, він спитав сердито:
— Де ти оце був? Я вже ходив тебе шукати! Завезу в Одесу, а ти й там, мабуть, отак блукатимеш за витрішками...
Розказав йому про будиночок у саду, про чайку, про її спів. Потім пригорнувся ближче до його теплого плеча, і ми заснули на возі.
А коли раннім-рано проїздили мимо того саду, вікна будиночка були прикриті синіми віконницями. На подвір'ї ні душі. Красуня чайка, мабуть, ще спочивала.
Віз вицокував, котився далі, а я все вертівся на ньому, все оглядався: може, вийде, може, хоч промайне в саду! Хто вона? Чия? Ця загадка так і лишилася для мене нерозгаданою рівно на десять літ!
За той довгий час багато разів довелося мені потім їздити через Янівку: то на зимові, то на весняні канікули, то після літньої відпустки проїздив мимо. Та скільки не вдивлявся — дівчини тієї так і не пощастило побачити. Тільки в пам'яті вставали щоразу — далекий осінній вечір, вона, пісня і чайка...
II
Якось у гаряче жнив'яне літо 1933 року мене, що вже тоді був студентом четвертого курсу педінституту і вже писав вірші, викликали до редакції обласної газети і попросили поїхати в Янівський район. Завдання дали конкретне: написати нарис про знатного комбайнера-орденоносця.
Можете собі уявити, дорогий читачу, як я зрадів такому відрядженню!
— Поїду, напишу! — І, звичайно, подумав, що, може, тепер, через десять років, вдасться розвідати, і чия ота хата в яблуневому саду, і хто вона, та білява дівчина? А може, і побачити вдасться?!
Вранці другого дня я був у Янівці.
Засмаглий і веселий секретар райкому комсомолу запріг коня в бідарку, і ми поїхали шукати в полях комбайнера. А коли стрілися з ним, познайомились, то там і провели весь день.
Шостий раз уже пропливав я на мостику степового корабля по золотому хлібному полю. Стежив за роботою комбайнера, думав над сюжетом майбутнього нарису.
...Сідало сонце. Ми поверталися з поля в райцентр. Ось уже і новий Палац культури серед містечка. Величезна афіша сповіщала, що сьогодні в Палаці концерт і що дається той концерт силами артистів Одеської опери і філармонії.
— Піду! — вирішив я. — По-перше, можна дати хорошу інформацію в газеті. По-друге, якщо та дівчина, що так кохається в піснях, досі ще тут живе, — вона неодмінно прийде послухати відомих співаків. Там, у Палаці, я вже когось про все розпитаю і дуже можливо, що зустріну її». І я справді її зустрів!
Сталося, одначе, це зовсім не так, як уявлялось.
Закінчився перший відділ концерту. Минув антракт. Публіка, якось надміру збуджена, спішила зайняти місця, ніби ждала чогось особливого.
На сцену вийшов усміхнений конферансьє і на високій ноті вигукнув у зал:
— Виступає заслужена артистка республіки, ваша землячка... — і назвав прізвище артистки.
Гримнули оплески, і, на моє диво, на сцену вийшла вона! Чайка! Та сама чайка, з тією ж білою косою, тільки на десять літ старша...
Не буду розповідати, як захоплено її приймали земляки, бо інакше і не могло бути.
Коли закінчився концерт, я, тримаючи в руці своє редакційне відрядження, пробивався за сцену...
Стрівся і привітався я з омріяною чайкою тоді, як з Палацу культури вона вела своїх друзів-артистів у гості до батьківського дому, до того самого дому у яблуневім саду.
Коли гості повернули на алейку в сад і вже їх стрічала на ґанку старенька учителька, мати заслуженої артистки, я, зворушений спогадом і цією зустріччю, розповів їй усе: що десять літ пам'ятаю пісню про чайку, що завжди виглядав її, проїжджаючи мимо, що радий за її успіхи...
Вона слухала замріяно і, мабуть, згадуючи юність, часом тихо зітхала. А потім спитала:
— А де ви вчилися?
— В Одесі,— кажу.
— Так і я ж в Одесі!..
— А жили де?
— В студентському гуртожитку, на Комсомольській...
— Ну, що ви кажете! — сплеснула руками. — Так і я ж там жила у четвертому корпусі, у муз-драміні ж училась!..
Не встиг я сказати, що мій корпус був номер перший, як з ґанку озвалася мати:
— Лідочко! Де ти?
На поклик матері відповів Лідин чоловік:
— Та там, понімаєте, прив'язався до неї якийсь писака з якоїсь редакції... А затим пробасив строго:
— Лі-і-да! Ето уже непрілічно!..
Ліда глянула на мене ніжно, потім якось тривожно зітхнула і простягла мені на прощання обидві руки:
— Треба йти! Спасибі вам за добру пам'ять... І пішла.
Мені було не п'ятнадцять літ, як тоді, коли на цьому самому місці простояв більше години. Провівши її очима аж до ґанку, пішов і я.
Невдовзі райкомівський кучер віз мене повз її дім до нічного поїзда на станцію Затишшя. Кучер щось говорив мені, та я слухав не його — слухав, як із світлих вікон виринала і злітала, як колись, на весь широкий степ незабутня пісня:
Вот вспыхнуло утро,
Румянятся воды,
Над озером быстрая чайка летит...
І мені подумалось, що не зустрінься я з нею — вона сьогодні співала б щось інше!..
Уже бідарка і в поле за містечко викотила, а чайка все проводжала і проводжала мене: і в далеку юність, і до степової станції Затишшя...
Хіба міг я тоді знати, що більше ми вже ніколи не зустрінемось?
III
Після цього минуло одинадцять літ. Над нашим рідним краєм прокотилася страшна війна.
У серпні 1944 року мені довелося бути в Одесі. Проходячи мимо оперного театру, що вже починав тоді відроджувати своє мистецьке життя, я вирішив довідатись про давню знайому, про її долю.
На моє запитання адміністратор театру відповів не зразу. Довго дивився на мене з віконця, а потім:
— А хто ви їй будете? — питає. — Просто знайомий чи родич?..
— Земляк, — кажу, — з одного краю ми.
— Тоді, будь ласка, зачекайте, я вийду і все вам розкажу...
Він ще нічого не повідомив, а я відчув, що, мабуть, з моєю землячкою щось не гаразд. Дуже вразило й те, що адміністратор вийшов на розмову чомусь одягнений, із капелюхом в руці.
— Ходімо, товаришу! — і повів мене не в бік залу і сцени, звідки чувся гомін артистів, а до виходу на вулицю. Там, надворі, не кажучи ні слова, повернув ліворуч, до скверика. Я йшов за ним. Ось ми зайшли вже між барвисті і розкішні квітники. І тут мій провожатий стишив крок, зупинився і... тихо зняв капелюх.
— Ось вона, ваша землячка, соловей наш... — Він розгорнув бутони безсмертників, і я прочитав на сірій могильній плиті ім'я, по батькові і прізвище Ліди — чайки...
Кілька хвилин ми обидва стояли в зажурі...
Як це сталося, коли, за яких обставин — усе до подробиць розказав мені мій співбесідник. Загинула моя землячка тоді, коли до міста вдерлися дикі орди окупантів. Ліда була в бойовій добровільній дружині. І того ранку, коли фашисти п'яною ватагою сунули до театру, — з вікон фойє другого поверху їх стріли вогнем бійці-дружинники і група партизанів, які вже діяли в місті.
Адміністратор театру піднявся зі мною на другий поверх, наблизився до середнього вікна і показав:
— Ось тут, на цьому місці, й загинула вона з гвинтівкою в руках, наша заслужена артистка...
Я стояв біля того вікна і знову згадував і далекий осінній вечір, і те літо, коли її стрічала оплесками рідна Янівка, і те, як вона казала мені на прощання: «Спасибі за добру пам'ять!..», і як проводжала піснею до степової станції...
А за вікном, вдалині, голубіло безкрайнє море! Над його бірюзовими хвилями — скільки видно — кружляли невмирущі білокрилі чайки. І уявлялось мені, що між ними була й та, яку бачив я колись у степовому вечірньому небі над містечком Янівкою!
1961