Сказання про стародавні минувшини руські. Глава 3 E-mail

Сказання про стародавні минувшини руські

 

Глава третя


СКАЗАННЯ ПРО СТАРОЖИТНІ ЧАСИ РУСЬКІ

Сказання цієї глави переносять нас до берегів Дніпра-Славути, у вільні степи Таврії, на Кубань і Дон - до місць проживання Русів з найглибшої давнини. У "Сказанні про Рідню Волинську" мова йде взагалі про період кам'яного віку. Інші сказання оповідають про більш пізні часи, коли руси були скіфами-скотарями (від давньослов'янського "скуте", "скуфе" - худоба), але ще не займалися землеробством. Це потім їх Орій-батько орати й сіяти навчив ("Сказання про царя-орача").

А до цього "ходили Пращури по степах, череди ганяли, у возах жили, й усе майно - на возі, й дружина з дітьми, й усе добро - худоба в степу, вівці, корови, коні...". У "Сказанні про царя Ругату" (поміщене в п'ятому розділі) розповідається про плетені кибитки, що служили домом для кочових скіфів ("амаксобіїв" - за визначенням греків). "І ходили люди табором на великих возах, кіньми запряжених, а на возах плетені козирі поставлені, а зверху повстю обтягнуті, а всередині сіно й овечі шкіри настелені. І живуть на тих возах діди старі, баби, діти, дружини й поранені. А чоловіки сильні з мечами й піками за возами скачуть на баских буланих конях, а за спиною в них - тулії стрільні, а за спиною - луки тугі, й кожен чоловік із ворогами битися готовий". Цей опис мимовільно викликає в пам'яті рядки з трагедії "Прометей прикутий" найвідомішого давньогрецького драматурга Есхіла (525-456 рр. до н.е.):

"Пройшовши неоранії землі, ти Скіфії досягнеш. Там живуть кочівники у возах з плетеним дахом, з колесами великими, й у них дрімають в сагайдаках згубні стріли: їхня вдача страшна й грізна - бережись..."

Звичайно, не всі племена й не в усіх місцях мали однаковий ступінь соціально-економічного розвитку, адже й дотепер поряд із нашим ядерно-космічним рівнем цивілізації існують народності, що живуть первіснообщинним ладом.

У ті часи й поготів: одні мали кам'яні сокири, інші - мідні, а ще інші - залізні. Під час приходу кіммерійців у Кримські степи там був ще мідний вік (див. главу четверту), а в "Сказанні про Макодуна-царя", що жив на Дону "до Комирів", відомо не тільки залізо, але й срібло, й золото. Хоча не можна виключати часових накладень і зрушень через давнину подій. Однак руси на Дону й Кубані могли бути нащадками Русів-Ойразів із їх високим технічним і соціально-державним рівнем розвитку. Тому, звертаючись до давніх джерел, нам варто пам'ятати й про тимчасові зрушення, й про умовну відносність різних епох, що існують навіть в одних часових рамках.

Оповідання сказань даної глави передає неквапливий, як скрип скіфського воза, що їде по привільних степах, розміряний хід тих часів, подробиці життя й побуту давніх русів.

Ми бачимо, як повільно рухається похоронна процесія, чуємо сумний передзвін мідних і залізних блях, підвішених до воза померлого. Обережно переступають коні, провозячи старого степового царя по його землі, щоб він востаннє подивився на неї, щоб люди попрощалися з ним. "І вирили люди могилу велику, в землі хороми склали з дерева, каменем навкруги облаштували. Поклали царя Огилу в санях, дали йому коней баских, щоб їхати далі - на Той Світ, до Нави-ріки. А щоб було чим платити перевізнику, поклали горщики з червінцями, зі сріблом і дрібною міддю... Поклали йому м'яса, сухого сиру й зерна, й зарили з плачем могилу ту. Насипали над нею високий курган, а на ньому посадили дубок молодий, щоби зберігав царя, тінь давав улітку, та щоб гніздилися на ньому пташки весняні..." ("Сказання про Огилу Чудного").

Під такими дубами потім вершилося правосуддя, справлялися Тризни по загиблих воїнах, молоді бійці влаштовували богатирські потіхи, щоби померлі, на них зверху дивлячись, пораділи.

А от обряд братерського степового бенкету, звичай "здіймати" до неба ріг із хмільним медом і кращий шматок м'яса, наколотий на вістря меча, щоб Боги й Пращури прийняли дарунок і благословили їжу й питво, незримо приєднавшись до застілля, де співаки - гусельники-велесовичі, кобзарі й домрачі співають людям "про старовину", стверджуючи тим самим нерозривну єдність живих і мертвих, людей і Богів, батьків і дітей, окремих Родів і всіх Племен руських. Дотепер, піднімаючи келих на застіллі й проголошуючи заздоровниці, ми продовжуємо чудову, наповнену глибоким змістом традицію наших Пращурів, і любимо слухати народні пісні, знаходячи тим самим почуття єдності й сили.
Наповнений своєрідною романтикою переказ про те, як Руси, живучи колись у багатому краю, пішли з прабатьківщини в пошуках Земного Раю - країни, де ніхто не вмирає. Про це згадується й у "Велесовій книзі": "Рід слов'ян пішов у ту землю, де сонце спить уночі, де багато трави на густих луках, а ріки рибою повні, й де ніхто не вмирає" (дощ. 9-Б). У "Сказанні про древню Русину" також описується, як руси, залишивши Пращурський край, пішли "на медяні річки й киселеві береги. А там хліб прямо з неба падає – бери та їж! А там люди не старіють, а там діти не вмирають!" Гірке розчарування спіткало Русів, коли вони зрозуміли, що "ніде немає такої землі, по якій текли б молочні ріки". Що на новому місці потрібно так само в поті чола трудитися, боротися за пасовища для худоби, за своє життя й безпеку Родів. І люди так само хворіють і вмирають, а часу вже багато минуло - шлях назад забуто й загублено.

У процесі цього непростого, наповненого небезпеками життя в степах, Руси прийшли до вистражданої філософської істини, що аби був хліб та мир, "а що зайве - те не потрібне. Бо від зайвого дружина псується, сини гуляють, роботу кидають, дочки розходяться по чужих людях, і від зайвого людина залишається одна, сама з собою, усім зайва "("Сказання про Усилу Доброго").
Сказання часто згадують царя Діда-Маха, що об'єднав багато руських Родів, хоча зробив він це силою й хитрістю: наказав своїм воїнам перебити п'янющих царів, а потім "поховав гідно в землі руській, а племена їхні під свою руку взяв. Із тих пір зміцнилася Русь набагато...".

"Сказання про царя Замаха" цікаве своїм переліком родоводу царя Маха. "Коли жили наші Щури й Пращури, був у них цар Замах, син Свята. А Свят-цар був сином царя Маха. А той цар був сином царя Гура, що теж був сином царів руських". У такий спосіб маємо ланцюжок: цар Гур, цар Мах, Свят-цар, цар Замах, Замашко-царевич.

Також довідуємося, що цар Замах був ініціатором будівництва Городищенської Русі в районі Сіверського Дінця. Однак у цей час роди й племена знову стали відокремлюватися. Прийшли до Замаха гінці "з Волині, від Хорпів горянських (гірських), від Карпат-гори й Дунаю синього" і стали нагадувати про Діда-Маха, котрий слов'янські племена разом зібрав, а тепер Словени не хочуть визнавати влади єдиного царя. Цар Замах послав сина Замашка-царевича, щоб "ладу дав і Словенів докупи пригорнув". Але царевич був убитий, пішла війна, й Словени остаточно "відреклися від Русів... і стали з тих пір Словени й Русичі роздільними".

Коли це відбулося, ми можемо тільки припускати. Так, якщо цариця Сіромахова є вдовою царя Маха, то вони жили в VI ст. до н.е. (час війни з Киром). Замах є їхнім онуком. Виходить, поділ Русів і Словенів (предків нинішніх Словенів та Словаків) відбувся десь у V столітті до нашої ери.
Інша, надзвичайно цікава сторона зібраних у даній главі сказань полягає в тому, що тут можна відшукати джерела появи деяких персонажів із наших казок, билин, легенд. Це, наприклад, колоритна фігура Довбні-Яги, що у "Сказанні про Дідівщину та Бабівщину" з'являється в своєму первісному вигляді, як зовсім конкретна жінка - баба Огуда. Вона була ініціатором, так би мовити, революційного перевороту в одному з Родів із насильницьким захопленням влади над мужиками, тому що ті постійно сварились і ніяк не могли "дійти до ладу". Старійшину Роду - Діда Углая - "осоромили, підштаники з нього зняли, та водили, а потім на пагорбі мечем голову відтяли", й інших мужиків "багато було перебито на смерть". Баби їх спочатку напоїли, потім відібрали зброю, а непокірливих страчували на смерть. Так запанував матріархат - "Бабівщина", й тривав він "поки діти не підросли, й молодь не захотіла старій бабі підкорятися. Зговорились юнаки і якось уночі на бабів напали, стару Бабу Ягуду-Огуду вбили, в інших мечі відібрали, батогами випороли й заново дітьми займатися змусили, корів доїти, молоко на сур'ю ставити, вовну сукати та борщі варити. Так і скінчилася наша Бабівщина, ...а Дідівщиною-Руссю й дотепер живемо".

Ім'я Баби Огуди-Ягуди трансформувалося в скорочене "Яга" й набуло загального вжитку. Цей період останнього ренесансу матріархату міцно запам'ятався нашим предкам, тому дійшов і до нинішніх часів, обростаючи домислами й легендами. Звідси стає більш зрозумілим образ казкової Довбні-Яги.
Колись мала силу грізну й страшну, та в старості вона її втрачає. Згадаємо опис із "Казки про Василису Прекрасну": "Василиса вийшла на галявинку, де стояла хатинка Довбні-Яги, тин навколо хати з людських кісток, на тину стирчать черепи людські з очима, замість дверей біля воріт - ноги людські, замість запорів - руки, замість замка - рот із гострими зубами". Тобто наводяться докази злобливої діяльності Довбні-Яги в минулому. Але марні її потуги, щоб утримати колишній вплив і могутність - близький кінець її влади. Адже в дійсності тільки постарілу бабу Огуду змогли прибрати мужики з престолу Бабівщини. І тому падіння матріархату, пов'язане зі старістю Довбні-Яги, стало настільки радісною подією, що запам'яталося на довгі часи для Дідівщини.

Також деталізується в сказаннях образ Змія Горинича. Вороги, яких Русичі іменували "зміюкою" за їхню спритність і раптовість нападу, в якісь історичні часи перебували за рікою Горинню (притока Прип'яті), відкіля робили набіги на Русів. Своїх супротивників Готів вони також іменували "Годяки" або "Гадюки" (див. "Сказання про Родич-град, Род-князя й Рода-Рожанича " в десятому розділі).

Пізніше збірний образ ворога персоніфікувався в Змія Горинича з одного боку та Богатиря-Захисника землі руської - з іншого, тим більше, що традиція двобою один на один з незапам'ятних часів існувала у військовому середовищі багатьох народів.

Такі дивні сказання цієї глави.

 

СКАЗАННЯ ПРО РІДНЮ ВОЛИНСЬКУ

У ті старі часи, коли люди ще киями-палицями билися й топірців-сокир не знали, а замість ножа брали кістку, обточували на камені й тією кісткою різали м'ясо, а рибу гострими каменями потрошили; коли дрова ламали руками й берегли вугілля в печі, тому що не в кожного в домі були кремінці, так уже в ті часи Русичі наші були й жили в місті Родні за Дніпром. І були вони на своїй землі вільними, тому край той звався Волинню.

І коли приходили вороги, збиралися Руси разом і йшли боротися. Брали сокири кам'яні, молоти кремінні, та ще ножі, що купували в Греків, а ті брали за один ніж цілу корову. А люди й тому раді були, бо самі тоді не знали, як кувати те залізо та як його гострим робити. І прийшли на Русів вороги з мечами мідними, а Русичі їх кам'яними сокирами били. Відійшли вороги й напали на Греків. Тоді Греки дали Русам залізні мечі, щоб Русичі й себе, й Греків обороняли.

І завів цар Скоробуг сильну рать, здолав ворогів, а потім пішов на Греків, бо прознав, що Греки не тільки йому залізні мечі давали, але й ворогам, щоб Русь сильною не ставала.
Відкупилися Греки від Русів дарунками багатими, й люди славили Скоробуга за його мудрість.
Згадаймо й ми добрим словом Волинь - першооснову Руського Роду.

СКАЗАННЯ ПРО МАКОДУНА-ЦАРЯ

У часи давні, за якими ще найдавніші видніються, а за ними такі, що й камінь від тих часів зруйнувався, й земля з могильників обсипалася, у ті самі древні часи, коли ще й Комирі не приходили, жив-був у степах цар Макодун.

І було в нього безліч худоби, коней і овець, а ліворуч від нього за столом сідало дві тисячі людей, та й то не всі, тому що земля Макодунова слалася від Дінця й Дону до самого Дніпра, й тим, хто скраю жив, п'ять днів треба було скакати, щоби потрапити на обід до царя, а іншим і зовсім десять днів було потрібно.

І говорив цар: "Хто прийде - сідай, хліба-солі дамо, платити не змусимо. А хто не захоче з нами залишитися, тому всі шляхи-дороги вільні!"

І йшли всякі люди до царя, сідали праворуч за стіл як гості. А ті, що ліворуч сиділи, всі звалися Макодунами.

І коли цар сідав за стіл, служки несли йому ціле засмажене теля, від якого цар захалявним ножем відрізав ліпший шматок. І підходив воїн із мечем і щитом, а інший - з рогом, наповненим медом-сур'єю. Наколював цар на вістря меча м'ясо, приймав ріг із медом і здіймав до Даждьбога, а воїн брав щит і тримав над столом, і говорив Макодун:

- Благослови, Боже! Прийми ріг наш і степову їжу, яку маємо, захисти люд свій щитом і мечем від ворогів усіляких! Слава тобі, Свароже! Слава тобі, Перуне! Слава тобі, Даждьбоже!

Із цими словами Макодун випивав ріг і закушував м'ясом.

Люди тричі кричали "славу" Богам, потім тричі славили царя, а потім уже сідали їсти-пити та Бояна-співака слухати.

Цар посилав Боянові срібний ріг меду, а коли той випивав і славив царя, Макодун просив Бояна ріг залишити на пам'ять і заспівати їм думу про старовину.

І Боян починав так:

"Слава Богам нашим у небі, слава! І цареві Макодуну слава! І Роду-Племені його, що Макодунами прозивається, слава!

Були часи, коли Руси звалися Ойразами. Були часи, коли правив ними Сварог. І в той час земля здригнулась і до води пішла. І Сварог-цар на лодіях по морю бурхливому повів людей на південь, і через три дні дійшли до Великої Землі. І Сварог перед самим берегом своїм тризубом велику рибу з хвиль дістав і сказав: "То є знак від Богів, що не зникнуть Руси, й Сур'я наша буде в небі сіяти, й після тяжких часів у землі новій ще ліпше життя настане!"

І залишився Русами Рибний Януш правити, а цар Сварог сплив до Єгипту".

Доспівав Боян пісню, подякували йому люди.

А тут прийшов знавець гілковий - той, хто лозою відає. Підняв він дві лозини, покрутив ними, потім став обличчям до півдня й закричав:

- Гей, царю Макодуне, скачи на південь! Веде ворог наших людей у рабство-отроцтво! Скачи, не барися, й наздоженеш ворога завтра ранком на сході Сонця великого!

Підхопився цар Макодун:

- Люди мої, сини Сонця нашого, сідайте на коней баских і всю ніч невпинно летіть на південь!

Помчали Макодуни, всю ніч скакали, а рано-вранці побачили в степу Греків із людьми полоненими й чередами викраденими. Налетіли вони на Греків, розбили їх, а Русів звільнили. Повернулися назад і сіли за столи царські доїдати-допивати. Вийшли вперед волинники й голосно заграли на волинках, прославляючи царя Макодуна та його хоробре воїнство.

І так увесь час на Русі було - то мир, то війна, то інше. І щораз Руси за волю свою боролися, хоча й любили жити мирно.

 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ УСИЛУ ДОБРОГО

У старі часи, у древні дні жили-були Пращури наші в лісах-степах. Пшениці тоді не сіяли, а вимінювали за м'ясо, шкіри, сало й овечу вовну. І жили вони просто, але щасливо, грамота була невелика - що треба, на цурку різали, й того для справи вистачало. І були Пращури рядними, чесними, добрими, ніколи один перед іншим не чванилися. Водили худобу по степах на трави, доглядали ягнят і лошат. І кожний знав коня, як мужик вуздечку, і кожний знав худобу, як учений книгу, і коли занедужає корова, знав, як лікувати, а коли людину хворість візьме, знав, як оздоровити. І один одному вони говорили лише правду, ніхто не брехав, старих слухалися, дідів поважали, бабів шанували, дітей стерегли, дружин захищали й допомагали слабким. І всякому перехожому-проїжджому давали їсти-пити, місце біля багаття й нічліг. А забачивши злодія, скакали за ним на конях і від своїх отар відганяли.

І був у наших Пращурів цар Усила Добрий. І цар той, як усі люди його, спав у возі, накривався попоною, а під голову сідло клав. А вночі вставав, перевіряв дозори, й горе тому, хто заснув у траві!
На зорі вставали наші Прадіди, молилися на Схід ясний і говорили так: "Красуйся, Зоре ясна, красуйся в небі! Ти рано встаєш, до нас ідеш, як дружина блага, молоко нам своє несеш і в степ проливаєш. Будь щаслива, Зоре Пастуша! Прийми уклін батькові з матір'ю, прийми уклін дідові з бабою й братові рідному, що рано помер, і сестрі нашій, що вмерла! Нехай горять вони в небі синьому зірками й сіяють нам зі Сварожого Ирію!"

Так молилися Пращури, Богів славили, й Боги давали їм добра всякого для життя необхідного. Але й зайвого не давали Боги, тому що від зайвого людина переводиться, від зайвого дружина псується, сини гуляють, роботу кидають, дочки розходяться по чужих людях, і від зайвого людина залишається одна, сама з собою, усім зайва.

А тоді люди добрими були, сусідам допомагали, за роботу плату не брали. І молодь у ті часи була до старих ввічлива, до малих обережна. У простоті жили, про чистоту Купальську піклувалися, зла не знали одне до одного й заздрості. І приходив до них Бог у простій свитці, говорив з ними, підказував, а люди ті по простоті своїй думали, що це Дід старий до них ходить, і відповідали йому з повагою. А потім раптом бачили, що старець той по землі йшов, а потім по небу, по Шляху Молочному, що Зоря, нісши, пролила з глечика.

От грали якось діти у траві, й дівчинка одна землю рила, скопувала й у неї травинки встромляла. Підійшов до неї Старець Білий і похвалив: "Так, дитятку, сіяти треба!" І дав їй усякі зернятка, велів посадити й поливати часто. Узяла дівчинка, зробила, як Дід велів, а через тиждень зійшли паростки. Поливала їх дівчинка ціле літо, й дозріли огірки, дині, кавуни. Усі дивувалися, їли, хвалили, нові насіння збирали. І стали люди землю борознити, стали зерна в неї садити і з тих пір навчилися хліборобству. Горох стали сіяти, сочевицю, квасолю й бобовину всяку. А потім цибулю степову й часник на городах своїх вирощували. І стало людям що їсти крім молока, масла й сухого сиру.
І сам цар Усила Добрий із дуба вирізав плуга, запряг волів, розорав землю й засіяв пшеницею. І коли дозрів урожай, прославив Богів, поставив Перший Сніп Даждьбогу, налив ківш меду й на землю хлюпнув Земнобогу, - приніс їм требу, як водиться.

Стали наші Діди й Прадіди землю орати, хліб сіяти й Богів славити, тому що більше не бідували й корів-овець за борошно не міняли.

І прийшов до них купець чужедальній, став показувати їм золото-срібло, пропонувати в обмін на шкіри, сало, м'ясо ялове й овчину. І цариця Годиня, дружина Усили, набрала срібла-золота, стала ним прикрашатися, стала у волосся завивати, каблучки носити й браслети, а тіло в парчу-оксамити загортати. І всі дружини за нею стали так робити. А за дружинами й дівчата наряджатися почали, а за ними хлопці свої мечі в золото, а вуздечки в срібло оправляти.

І стали один одному заздрити - в кого вуздечка краща чи сідло, й стали себе звеличувати, а над іншими сміятися. Зникла колишня простота, життя пішло якесь інше, нудне. І сам Усила-цар занудився, а дружина його підбиває на війну йти, щоби ще більше срібла-злата в іншого царя відібрати. І через ті думки про зайве пішло життя в людей скнаре й тяжке - до війни треба було дбатися, зброю сотворяти, кузні ставити, мечі кувати, ножі міцні, піки гострі й іти на війну посеред літа.
Як довідався про те цар сусідній, став він до відсічі готуватися, став учити людей на коней сідати, в чистому полі скакати й оборону тримати.

І коли Усила-цар повів своє військо, озброєне хто мечем, хто вилами, сусідній цар своїх людей виставив, і почалася січа велика. Багато народу в ній полягло, багато було корму воронам. І пішло те Зло по степу гуляти, так що сусіди далекі теж один в одного вчепились, і по всій землі, де Прадіди жили, один цар повстав проти іншого. І були від того самі збитки: худобу поїли, посіви витолочили, горщики - й ті побили, ні в чому їсти стало.

Почали Діди скаржитися, на Годиню-царицю нарікати, що коли б не вона, то не пішов би Усила на сусідів війною. А Годиня кричала на Прадідів, що будь вони хоробрими, то всіх царів перебили б давно й добро їхнє собі забрали. І пішло ще більше потьмарення, у полях - запустіння, на худобу - падіж, між сусідами - міжусобиці.

І прийшов, і напав на них ворог лютий, привів його купець чужедальній. І побив той ворог Пращурів, а Годиню за шию до воза прив'язали, батогами побили й у полон разом із іншими людьми повели. І втратили Пращури все, що мали, й царя Усилу Доброго в землю зарили, тому що убили його вороги.
І довго тривали роки рабства-отроцтва, поки не зібралася Русь воєдино й не змогла відбити ворога.
Пам'ятайте ж про тих Прабаб і Прадідів, що немудрими були й через те землі й волі своєї позбулися.
Славте Богів і просіть у них тільки миру й хліба, а що зайве - те не потрібне!

 

СКАЗАННЯ ПРО РАЙ-ИРІЙ

У минулі часи, у часи давні ходили Пращури наші по степах. Череди ганяли, у возах жили, й усе майно - на возі, й дружина з дітьми, й усе добро: худоба в степу, вівці, корови, коні.

І був у ті часи старий один найдревніший - усім Дідам Дід. Був він весь сивий, а борода жовта й аж зелена від старості, від усіх тих років, від яких не залишилося ні синів, ні дочок, ні онуків, а правнуки вже переженилися давно, у самих бороди сиві, й праправнучки незабаром заміж вийдуть.
І не боявся той Дід говорити правду, навіть цареві докоряв, якщо треба. І була йому за те повага велика, й усі до нього за радою йшли, несли Дідові шматок ліпший, малину-ягоду солодку й суницю лісову, а Дід брав і роздавав дітям.

У ті часи люди не знали ні хліба, ні картоплі з капустою. Збирали щавель дикий у полі, шукали катран - корінь солодкий та жовтих півників листи зубцюваті. Тим і жили, молоко пили, на свято м'ясо їли й горя великого не відали.

Сядуть уночі біля багаття великого, а старий Дід бувальщину заведе, баєчки людям розповість, а тими баєчками й правду скаже про часи ще найдавніші та про звичаї Пращурів.

"Тепер не знаєте ви, люди добрі, як Пращури наші Царів ховали. Викопають могилу, покладуть Царя в оздобленні, а з ним і коней його добрих, і воїнів, що разом загинули, і слуг його вірних. А з ним разом і дружину його, яка сама на себе наклала руки, перед саньми царськими убиваючись, щоб разом із ним їхати в край далекий, на святу воду Великої Ріки, де сім річок тече, де стоїть Рай-Ирій.
Там квіти цвітуть, ніколи не в'януть, там птахи щебечуть у кущах зелених, з яких лист ніколи не падає. Там син мій живе рідний, котрий у бою склав голову від недруга злого. І там усі наші Діди й Прадіди в'яжуть снопи на полях Сварожих, а на свої поля вже ніколи не прийдуть, на корів та овець своїх не глянуть.

І в тім Раю-Ирії ясному птахи взимку живуть, весни чекають. А коли прийдуть Кришний з Вишнім, зазеленіє трава й зацвітуть вишні, летять додому під дах свій, знаходять гніздо, в якому пташенят минулого року виводили й готуються цього літа ще виводити.

Летять шпаки й жайворонки, летять ластівки й співають-щебечуть, а про що - ми не розуміємо. А щебечуть вони слово ясне, несуть нам привіт із Того Світу від родичів, що пішли ганяти череди сині в Наві, а про нас пам'ятають і хочуть сказати слово добре, хочуть допомогти, вберегти від зла. І говорять вони птахам-вісницям: "Ви летіть, пташечки малі, летіть додому й несіть звісточку, та скажіть синам і дочкам, щоб не плакали за нами, не тривожилися. Ми своє віджили, відстраждали, а тепер знайшли життя щасливе!"

І летить ластівка, грудочка біла, прилетить додому, на дерево сяде, защебече-засвище, за душу візьме, а про що говорить - не відомо.

А рече вона, щоб ми не засмучувалися, не тужили даремно за батьком із матір'ю. Що віджили вони своє, а час настане - й ми з ними будемо!"

Розповість про те Дід і надовго задумається.
 

 

СКАЗАННЯ ПРО ОГИЛУ ТА ЙОГО СИНІВ

У старі часи, у древні часи, коли пасли Пращури худобу в степу та будинків не споруджували, був царем у них Огила Чудний. І був цар той сильний, як два воли, що дерев'яним плугом землю орють, і був він сильний, як два жеребці, що з возом пшениці по горах скачуть, скачуть без передиху, без утоми, в піні летять із возом важким, а дух перевести не хочуть. Такий був цар Огила Чудний - віз за задок однією рукою брав, із колії глибокої витягав і скраю ставив, так що коні на нього оберталися й силі тій страшній дивувалися.

І ходило з царем по степу багато народу, шанували його й поважали за силу його дивовижну, за доброту й турботу про людей.

І було в Огили два сини, як два місяці, молоді та пригожі, на матір схожі, котра давно вмерла. А коли вмерла мати їхня, цариця, поплакав по ній цар, дітей узяв, став милувати й голубити двійняток, при собі на возі царському тримав, сам годував, сповивав і став їм замість матері.

Підростали діти, біля нього гралися, один із одним билися, сміялися, цар на них ласкаво покрикував, напував-годував, спати укладав. І росли сини, як трава в степу - сильні, здорові й веселі. І навчалися на коні скакати, мечем рубати й боротися. І виросли сини, як два явори, один на одного схожі, так що й батько плутався, кого з них кличуть Бровко, а кого Вовко.

І любив їх народ вільний за доброту їхню, за хоробрість, за те, що захищати усіх обіцяли. І клялися царевичі людям своїм бути вірними, а батьку слухняними, й цілували на тім бляхи, підвішені до батьківського воза, що гриміли-дзенькали на ходу, щоб усі знали - то цар Огила їде! І ще цілували бляхи царевичі, обіцяючи всяке лихо відвести, старців поважати, про дітей піклуватися, порядок тримати, ні вдів, ні сиріт не забувати.

Радувався цар Огила й молив Богів, щоб лихо синів не зачепило та щоб вони своє слово виконали.
І сталась якось війна, налетіли вороги вночі й побили багатьох. Підхопилися царевичі на коней, погналися за ворогами, відбили бранців, а самих ворогів захопили й пригнали до батьківського воза. Відтоді змужніли вони, в силу ввійшли, й коли боролися з ворогами в січі жорстокій, один за одного міцно стояли, а недругів кігтили, як соколи, й вершника могли одним ударом до самого сідла розрубати.

А цар Огила постарів, хворіти почав, став колишню силу втрачати. Хотів якось підняти віз однією рукою, як колись, та й двома не зміг з ями витягти. Сів він на землю, зажурився, що не може більше ні ворогів бити, ні царювати, як годиться.

І прийшли до нього два сини-царевичі й сказали: "Що горюєш, батьку? Хіба ми не руки твої? Хіба ми не сила твоя страшна? І хіба ти не голова наша мудра, сивинами побілена? Що скажеш робити, те виконаємо!"

Устав цар Огила й благословив синів на царювання, велів, щоб любили один одного, а сам на віз поліз відпочити. Закинув ногу, а залізти не може вже. Підняли його царевичі, як пір'їнку, вклали на килими оксамитні, обклали навкруги подушками й сказали: "Сиди тепер, батьку, на возі своєму гримучому й будь нашим главою". Порадів цар за синів своїх, та незабаром і помер.

Поклали його сини в сани багаті, прикрасили квітами. Забили в бубни, скликаючи людей на похорон, на поховання велике царське.

І вирили люди могилу велику, в землі хороми склали з дерева, каменями навколо облаштували. Поклали царя Огилу в санях, а разом з ним - коней його баских, щоб їхав на Той Світ до Нави-ріки. А щоб було чим заплатити перевізнику, поклали горщик із червінцями, зі сріблом і дрібною міддю. А щоб ні в чому не бідував цар на Тому Світі, поклали йому м'яса, сухого сиру, зерна, і з плачем зарили могилу ту. Насипали над нею великий курган, а на ньому посадили дубок молодий, щоб охороняв царя, тінь давав улітку, та щоб гніздилися на ньому пташки весняні, щебетали царю весело.

А потім три дні поминки справляли, пили меди, квас і вино, співали пісень перед курганом і боролися, щоб цар Огила, дивлячись на людей своїх, ще раз із ними побув і ще раз разом порадів.

І почали царі-брати після Огили правити. Так і жили б у мирі, та знову напав ворог лютий, дружин полонив, дітей затоптав, старих побив, худобу відібрав і вогонь Вічний жертовний погасив.

Розбігся народ по степу, а коли зібралися, перерахувалися - рівно половина залишилася. І сказали Бровк і Вовк своїм людям: "Досить плакати-скаржитися. Візьмемося за мечі гострі й підемо ворогові мстити, дружин відбивати, телят і корів повертати. І нехай кожний уб'є двох ворогів, а якщо зможе - і трьох!"

І пішли вперед степами зеленими, підібралися до ворогів, затаїлися в траві й чули, як б'ють вороги їхніх дружин, як дітей мучать, ламають їм ноги, щоб каліками стали та додому не змогли повернутися, й помститися за зло не змогли.

Дочекалися брати ночі, вийшли до ворожої конов'язі, зарубали стражників, осідлали коней і, як вихор швидкий, як грім грізний налетіли на стан ворожий. Стали відбивати худобу, дітей і дружин викрадених, а ворогів знищували нещадно всіх до єдиного.

І тут наскочили вони на царицю їхню, що лежала у возі. Красуня - волосся чорне, очі чорні, а сама біла, рум'яна, начебто кров з молоком. Стали перед нею брати, опустили руки, й захотіли обоє її в дружини взяти. І вперше один одному нічого не сказали, вперше недобре затаїли в душі.

А цариця та була хитра-хитрюща, одному брату сказала, що буде його дружиною, й іншому те ж сказала. І постав між братами поділ, стали сперечатися вони й лаятися, а потім мечі схопили й один на одного накинулися. Чиркає меч об меч, так що іскри сиплються. Обступив їх народ, просить зупинитися, докоряє, що за чужоземну жінку братерську кров пролити хочуть.

"Мабуть, батько ваш Огила зараз із неба дивиться на вас!" - крикнув хтось.

Зупинилися брати, один підняв до неба голову, а інший махнув мечем і зрубав братові голову!

Займалася Зоря Ранкова, а брат усе стояв над убитим братом і не чув заклику цариці ворожої, що надила його в постіль теплу, обіцяючи ласку й щастя. Не дочекалася вона, зіскочила з воза, підбігла до Бровка, обійняти хотіла. А він крикнув страшно, змахнув мечем і зрубав їй голову. А сам пішов у поле темне, у дикий степ безкрайній, і ніхто про нього більше не чув.

Зібралися тоді Стар-батьки й вибрали собі нового царя. А про Огилу Чудного й синів його тільки пісні залишилися та приказки.

 

СКАЗАННЯ ПРО СОРАВУ Й РУСАВУ

У ті старі часи, коли жили Прадіди Прадідів і не вміли часи лічити, а хто вмів, той давно забув, у ті часи, коли південь не там був, і коли в небі два Місяці було, а нині один тільки ходить, у ті часи старовини були Прадіди наші в степу, й жили вони на возах, як ми в будинку.
І був тоді над Пращурами цар Криворог. І не мав він сина, а тільки двох дочок, одна була русява - Русава, а інша золотоволоса, як Сонце-Сура - Сорава.

І поскаржився цар Криворог Богам, що немає сина, від якого б допомога була, а лише дочки. А що з них - виростуть, заміж віддасть - від нього підуть, з одного воза на інший. А що на чужому возі, те вже не твоє.

І молив цар Богів, щоб дали йому хоч зятів сильних і добрих.

І прийшла якось рано-вранці до царя дочка Сорава зі звісткою: "Не знаю, батьку, як і сказати тобі, а бачила я, як сестра молодша Русава з хлопцем говорила. А той хлопець високий собою, ясний і красивий, сильний і спритний!"

Покликав цар Криворог Русаву: "Що ж ти, дочко, від мене ховаєшся, хлопця не покажеш, хіба я не батько тобі?"

"Не нарікай на мене, батьку, я сама бачила його вперше й не знаю, відкіля йшов і куди потім дівся".
А другого дня прийшла Русава до батька й сказала: "Ти вчора нарікав на хлопця мого, а сьогодні на світанку Сорава сама з хлопцем була й із ним довго вела бесіду".

Покликав цар Криворог Сораву: "Що ж ти, дочко, учора про Русаву говорила, а сьогодні сама з хлопцем була?"

"Не дорікай мені, отче, справді бачила я мужа красного й доброго, й сказав він, що завтра на Зорі ранковій удвох із братом приїдуть до тебе нас обох сватати!"

А другого дня так і було: приїхали два молодці, як писані, ставні, добрі, по-святковому вдягнуті й стали дочок у Криворога за себе просити.

"Хто ж ви такі, щоб царських дочок за себе сватати?" - запитав Криворог.

"А ми сини царя того, що на Небі, й усе, що минуло - у нас живе, а що буде - теж Батькові відомо. Це Він нас до тебе послав, щоби в усьому допомагати й Рід твій славний продовжити".

І залишилися вони на возах царських, і розплодив-розмножився Рід Русів-Русавів і Сурів-Соравів, і били вони ворогів багатьох, і тому люди наші уціліли, не звелись, як інші. Багато було в степах народів, та мало їх потім залишилося!

 

СКАЗАННЯ ПРО ДРЕВНЮ РУСИНУ

У стародавні часи був край Пращурський, що звався Русиною, і був він багатий і славний. Та одного разу понехаяли землю ту Руси й пішли геть. А потім довго про неї згадували, довго за нею шкодували, закликали Жалю з Кариною, та не знали вже, куди йти й де шукати ту землю Русинську. І навіть онуки з правнуками про ту землю думали, але назад шляху не знаходили, назад дороги не бачили. Так і до наших днів дійшла оповідка про Русину древню, і ми також не знаємо, де залишився той край чудесний.

А пішли наші Пращури шукати медові річки й киселеві береги, де хліб прямо з неба падає - бери та їж, і люди там не старіють, і діти не вмирають. Та не знайшли вони тієї землі, а свою щасливу Русину залишили. І живемо ми тепер у лісах і степах зелених, і весь час лише горе маємо.
То брехали Пращурам люди про чудесний край, де ні звірі, ні птахи, ні люди ніколи не старіють і не вмирають. І яблука там цілий рік висять, зірвеш - а вони зацвітають знову. І капуста відразу виростає, як тільки головку візьмеш.

А коли прийшли Пращури в степ, а й там люди гинуть, і діти, й так само треба трудитися за хліб, і худоба так само вмирає, й людей хворість бере. І немає ніде такої землі, по якій текли б молочні ріки!
І стали Пращури жити, як усі - з хижими звірами та людьми боротися, воювати за пасовища, за ріки свої, за життя й здоров'я.

І дотепер так живемо - добро рідко маємо, а роботи вистачає для кожного, так що й передихнути ніколи.

 

СКАЗАННЯ ПРО ДІДІВЩИНУ Й БАБІВЩИНУ

.У давнину, коли Часи ще тільки починалися, в добу давню, як позеленіла колода, коли люди шанували Діда-Лада, відбулася ця бувальщина.

Стали якось Роди по весні землю поділяти, де кому худобу ганяти: овець, корів і коней баских на водопій і зелені пасовища. І сталося так, що засперечалися Старійшини, посварилися й ніяк до Ладу прийти не могли ні в третій день, ні в четвертий, ні в п'ятий. І не видно було тій суперечці ні кінця, ні краю. А Головним Старійшиною був у ту пору Дід Углай, однак він інших не мирив, а сам більше всіх сперечався.

І не витримала тут баба одна, що звалася Огуда, стала жінкам своїм докоряти, нацьковувати: "І чого ми, баби, на мужиків дивимося? Невже самі ладу не наведемо?"
Наварили тоді баби медяної браги, мужиків напоїли. А коли ті упилися й на возах спати повкладалися, відібрали в них мечі й палиці та пішли самі худобу стерегти, й охорону від ворогів у степу виставили, й біля вогню вогнищевих поставили, щоб не згасли вугілля у вогнищах. І стояли так на сторожі до Зорі ранкової.

А коли мужики пробудилися, до мечів кинулись, а їх немає жодного. А баби ходять навколо зі зброєю, з піками й рогатинами, мужикам мечами погрожують.
Став Дід Углай на бабів лаятися, хотів зброю відібрати, так налетіли на нього баби з рогачами й коцюбами, схопили, побили батогами жильними й іншим дісталося, так що довелося мужикам за вози ховатися.

Та не втихомирилися баби, погнали мужиків на ріку горщики мити, корів доїти, молоко на сур'ю ставити, на сур'ю, на скисання. Потім на борщ щавель рвати, траву-калач, лободу білу, корені копати, водою мити, чистити, на вогонь у казанах ставити.

Скорилися мужики, варили борщ. Попоралися, аж коли Сонце на південь пішло, а зранку ще не снідали! А борщ був недосолений, недоперчений. Пішла баба Огуда на мужиків кричати-лаятися, після обіду вовну чесати змусила, нитку ткати, потім корів переганяти, телят напувати, йти на річку рибу ловити.

Йдуть мужики на річку, прямо плачуть. Що за життя пішло зі злою бабою? Та ж робота жіноча проклята, немає з нею ні хвилини спокою, ні відпочинку! Дітей треба стерегти, годувати, сповивати, забавляти, качати, щоб не плакали. Не під силу таке терпіти!

І повстали мужики проти бабів, із голими руками на мечі полізли, думали - свої ж, не стануть піднімати зброю. Тільки побили їх баби всерйоз, деякі відразу смерть свою прийняли, а іншим довелося скоритися. Призвідника Діда Углая баби й зовсім осоромили - підштаники з його зняли, та перед усіма водили, а потім на бугрі мечем голову відтяли.

Із тих пір мужики бабів слухались, і що ті велять, виконували.

І довго так було, поки діти не підросли. І молодь не захотіла старій бабі Язі підкорятися. Зговорились юнаки і якось уночі на бабів напали, стару бабу Огуду-Ягуду убили, в інших мечі відібрали, батогами випороли й знову дітьми займатися змусили, корів доїти, молоко на сур'ю ставити, вовну сукати та борщі варити.

Так і закінчилася наша Бабівщина. А потім пішла Дідівщина звичайна, якою й донині живемо, Богів славимо, працюємо та пісні співаємо. А при Бабівщині не було життя людям, так, гіркота одна, життя без усякої узорчастості. Стара баба Яга всіх карала й усіх морочи-ла, так що ніхто не міг їй противитись і суперечити. А при Дідах-Старостах і Родичах життя знову пішло вільне - мужики з мечами біля пояса ходили, а баби возилися з рогачами й коцюбами, борщі варили, дітей годували й чоловіків своїх строго слухалися.

При бабі Язі своїх же били, а ворогів прогнати не могли. І за весь вік одну Баню придумали, та й ту бабам мужики поставили.

Понині ще та Бабівщина пригадується, бо як півню курчат не водити, мужику спідниці не носити, так і бабам у штанях не ходити. А надягне яка - батогом її! Щоб свою жіночу справу виконувала й на людях хвостом не крутила.

Забулася та справа давня, й Бабівщина забулася зовсім. А Дідівщиною-Руссю й понині живемо й здрастуємо!

 

СКАЗАННЯ ПРО ЛИХО СТЕПОВЕ ТА КІШКУ-ЦАРЯ

Коли були Діди наші в степах, жили вони на возах, на возах і добро тримали. А де поставлять вози - там і село цілий день стоїть, там і слобода біля річки багаття палить і на них юшку рибну готує. Поїдять-поп'ють, худобу напоять, переночують, а на Зорі Ранковій далі їдуть, в інші місця, де трава соковитіша й вода чистіша, де квітів більше.

Ідуть Діди табором, а попереду віз іде, а в тім возі цар дідівський спить, попоною накритий, овчиною підтиканий. І був той цар зовсім старий і більше спав на возі, ніж царював, і більше мирив людей, ніж карав.

От узяв цар та й умер якось уночі, вмер, як заснув, начебто дитя мале, в попону вчепився й дихати перестав.

Зібралися Діди ховати царя. Обвішали гарбу його калаталами різними залізними - блях усіляких і ланцюгів начіпляли й повезли його навколо землі дідівської, щоб він землю свою востаннє побачив, і щоб люди з ним проститися могли.

Йдуть коні, кроком переступають, а бляхи дзенькають сумно, ланцюги гримотять, залізо гуде й розносить жалібний стогін. І, чуючи те, люди поспішають до воза й кланяються царю, плачуть, проводжаючи його в останню путь.

Схоронили царя Діди наші, а зверху насипали курган високий, щоб не добрався до могили звір дикий, і щоб не торкнула чужа зла рука. Схоронили, страву поїли, а потім зібралися на Раду - як далі жити без царя? Сини його царевичі у війнах полягли, і з рідні нікого не залишилося.

Думали-сперечались, а потім вирішили розійтися по Родах, і щоб у кожнім Роді свої Старійшини-Родичі правили, і як вони скажуть, так тому й бути. Вирішили, що єдиний цар і єдине Плем'я не потрібні.
Розійшлися люди, та прийшло до них Лихо Степове, стало худобу морити, Дідів хапати, в полон вести на чужину. Розкидало те Лихо Дідів наших по всьому степу, розметало, одного на одного нацькувало, кожен Староста своє рече, а інших не слухає. І таке горе тяжке по всьому степу покотилося, що ніхто не знав, як лад навести й що зробити, щоби знову до них Добро прийшло.

І згадали тоді, що при єдиному цареві лад був навколо й мир. І зібралися Роди, й вибрали собі нового царя - Кішку, чи, інакше, Киську. І сказав їм Кішка-цар, щоби збирали худобу, рахували, заново по Родах поділяли, щоб усім дісталася, й діти не сиділи без молока. І велів дозори в степу ставити, вершників збирати й ворогів віднаджувати, відбивати в них і коней, і худобу.

І ходило в траві високій Лихо Степове Однооке, поглядало на Дідів, а підступитися вже не могло, тому що припинилися між ними свари, припинилися розбрати, а оселилося між них Добро.

А проти Добра Лихо нічого поробити не може.
 

 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ ДІДА-МАХА

У часи царя нашого хороброго Маха, якого люди величали ще й Дідом, були степи південні багаті й травою, й водою, й худобою всілякою. Тільки одна Біда була там, одне Лихо, одне Диво-Дивне, що не можна було мирно жити руським людям. Скрізь у траві, куди не ступиш ногою, людські кістки знайдеш. Гинули там люди нізащо! Нападали на них то вовки злі, то в ночі темні з густої трави налітали лихі розбійники - пере-ріжуть людей безжалісно, а худобу із собою поведуть. Потім ті розживуться, зледащіють, а на них інші нападуть і всіх переб'ють.

Так і були ті степи нічиї, хто хазяїном заявиться, сам і загине.

І Руси тільки по краю того степу ходили, ближче до лісу ганяли худобу, а самі стереглися, пильнували. А ввечері йшли в ліс, щоб у степу вогню не розпалювати й не спати під відкритим небом. У лісі ж копали глибоку яму, в ній робили піч, ставили зверху казани й варили вечерю. А як зварять, відразу гасять вогонь - краще бути в пітьмі й холоді, ніж біля багаття світлого, яке вороги можуть побачити. Спати лягали, закутавшись у повсть і обклавшись баранячими шкірами. А двох-трьох залишали на сторожі, щоб не спали, степ слухали, а коли недобре почують, щоб усіх потихеньку будили, а зброя в кожного навіть під час сну поруч була.

Так жили-були наші Пращури - в степу не заживались, а до осені додому поверталися - подалі в ліси темні, дубові. А щоби вороги шляху не знайшли - сліди свої замітали, траву побиту випрямляли, сліди кінські засипали й ногами втоптували.

А вдома всі хати за тинами стояли, одна до одної тиснулись, ярками обкопувались. І в хатах тих на всю весну, зиму й осінь залишалися тільки старі, малі й жінки. Усі разом вони траву косили, сіно сушили, в стоги-скирти складали. Збирали гриби, солили їх, мочили, сушили. Копали коріння, солили щавель, ягоди сушили та з медом квасили - запасали все, щоб на довгу зиму вистачило й собі, й худобі. Дружини й діти також ловили рибу, солили, сушили, в'ялили, самі не їли, на зиму берегли, коли чоловіки, сини й брати приженуть худобу зі степу. У ті дні були свята, відзначали разом Великі Овсени й наїдалися досита. Коли Радогощ приходив, ходили один до одного в гості, на Коляду Сонячне Коло з сімома променями носили, на Масляну їли сир, пекли млинці. А часто хліба до весни не вистачало, й жили пісним борщем, морквиною, петрушкою й коренями всякими, а які гіркі - у золі пекли. Хто подалі жив - курей тримав, а хто скраю - тримати боялися. І собаки в них були такі, що не гавкали, й коні не іржали, худоба не ревіла. Навіть тварини розуміли, що тихо себе треба вести, а то ворог злий почує, прийде. Пісню хто затягне - старші цикають, бо та пісня може Лихо накликати, а за Лихом Диво-Дивне причепиться, а за ним - і ворог кровожерливий.

Так до перших снігів таїлися, а коли сніги на дахи падали, покривали ліси та яри, тоді раділи люди - до весни вже не прийдуть вороги! І мисливці відправлялися в ліс вистежувати звіра дикого - козулю, птаху яку, а може, й кабана дикого чи рибу під льодом заснулу.

Привезуть мисливці єланя забитого, знімуть шкіру, кожний візьме свою частину, а інше - для всіх людей, хто хоче. Наріжуть м'яса тонкого - та на мороз, а воно за день, якщо мороз міцний, вимерзне, висохне й довго тримається.

Ставили Пращури льодовні глибокі, набивали їх свіжим снігом, крили соломою, й лід тримався до самої осені, й улітку там зберігали свіже м'ясо. Навколо льодовень бігали пси, охороняючи хазяйське добро від злих людей і диких звірів. За службу свою одержували добрий корм, щоби могли вночі витримати холод. За льодовнями стояли стоги соломи й сіна, пси ховалися в них у люті морози. А коли заявлялися вовки й лисиці, зі стогів вискакували, гавкали, й хазяїн виходив зі списом чи сокирою.
Так жили Пращури й увесь час на сторожі були.

Якось раз по весні примчали гінці з півдня й повідали, що на землю Киверецьку Роми напали, людей похапали, царя їхнього Достовала в полон узяли, разом із царицею Живою в Ромею далеку відвезли. Залишилася Кивереччина одна, без царя, розбита, роз-грабована, й просить царя Діда-Маха, щоб він її до себе прийняв.

Подивився Дід-Мах із воза на гінців киверецьких і сказав:

- Так і бути, йдіть! Женіть худобу на землі наші, живіть мирно, не злобіться, не сваріться, а ми вас Образі не віддамо!

Прийшла Кивереччина ледве жива - настраждалася, наголодувалася, всього жахається, всього побоюється, наче лань, мисливцями загнана.

І кинув Дід-Мах клич зібратися всім царям і князям, а де Родами живуть - старійшинам-родичам і воєводам відважним. І сказав їм Мах:

- Брати-Царі, Князі й Воєводи з Родичами! Утекли до нас Киверці й повідали страхи великі. Напали на них Роми, побили, царя їхнього Достовала з царицею Живою забрали. Залишилася Кивереччина одна й надіслала гінців - у нас захисту шукати. Я прийняв їх, як рідню, тому що вони такі ж русичі, як і ми. А тепер, Царі, Князі, Воєводи й Родичі, прошу попити медів наших і поїсти м'яса, та помислити всім разом, чому так трапилося з Киверою й що робити далі. Вороги з усіх боків нападають, людей убивають, худобу женуть, а наші Роди окремо живуть, кожен сам по собі.

Сіли Царі й Князі на покуті, а нижче їх сіли Воєводи й Старійшини-Родичі. Стали їсти-пити, пригощатись, а Царі з Князями почали вихвалятись, як билися вони колись із ворогами, та як перемагали усіх до єдиного!

Мовчать Воєводи й Старійшини-Родичі, слухають, п'ють та їдять. І Мах теж мовчить. Коли ж гості стали мед пити по п'ятому рогу, обізвався до них Дід-Мах:

- Що було колись, те минуло, Царі, ті часи вже в буркунах-травах заплутались і згинули, так що не залишилося про них ні слави, ні пам'яті. А треба нам нині мислити, як військо єдине збирати і як свій захист створювати-будувати. Скільки можна від ворогів по лісах та по балках ховатися, скільки можна в небезпеках і страху жити?

- Устигнеться про те говорити! – відповідали Царі-Князі й знову за своє - меди міцні п'ють та старими подвигами похваляються. Незабаром і зовсім упилися - невідомо що кажуть, буянять.

Гукнув Дід-Мах своє військо, та ті полки взяв, що з Князями-Царями приїхали, й повів їх у чисте поле, сказав, що до походу готуватися треба, звільняти землі киверецькі від ворогів. Сам же таємно один полк назад відіслав і велів йому настрого:

- Кого п'яним у Стані побачите, того рубайте нещадно! Хто не придатний нині в полі боротися, недостойний і Царем-Князем зватися!

Пішов полк назад і побив усіх Царів-Князів, що захмелілі спати завалилися. А було їх усього сто та ще п'ятдесят Царів-Князів руських.

Повернувся полк, доповів Маху про виконане, й Мах відразу відіслав його в Киверецьку землю в розвідку, й велів раніше п'яти місяців не повертатися. А сам повів військо назад.

Приїхали в Стан, а там усі перебиті. І сказав Мах:

- Бачите, що накоїли Царі? Упилися медами, а вороги налетіли й перебили їх до єдиного!

Поховав Дід-Мах Царів гідно в землі руській, а Племена їхні під свою руку взяв. І з тих пір зміцнилася Русь набагато й оборонялася від усіх ворогів.

А полк той, що на Дунай пішов, через рік повернувся зі здобиччю великою. А царя Достовала Роми тільки через тридцять років по старості додому відпустили, та й то в обмін на їхніх бранців. А діти його так і не повернулися з чужини.

 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ ЗАМАХА

У часи давні-прадавні, коли ще Пращури живі були, правив у них цар Замах, син Свята. А Свят-цар був сином царя Маха. А Мах був сином царя Гура, що теж був сином царів руських.

Так цар Замах, онук Махів, усіх слов'ян мав під рукою. І стали різні Роди й Племена від Замаха відокремлюватись і селитися, щоб бути окремими.

Скликав Замах усіх царів і князів і запитав, хто згодний залишитися під його рукою. І набралося більше половини згодних, а менше - незгодних. Велів тоді Замах синові:

- Неси мого меча! Буду з незгодними битися!

Засміялися ті:

- Що ж ти один станеш проти усіх нас?

- Один, та ще Боги зі мною будуть, ті що слов'янам разом жити повеліли. І меч у мене не простий, а Меч-Кладенець, той самий, що Перун із неба колись Пращурам кинув, і хто його має, побиває всіх до єдиного!

Устав Замах проти відступників і почав битися з ними, й боролися вони так до самого вечора. Убив Замах декількох на смерть, а інші сказали:

- Воістину ти силу маєш божеську, виходить, підкоримося тобі!

І велів Замах ставити з півдня своєї землі дерев'яні міста.

- Ні зі сходу, ні з заходу не маємо ми сильних ворогів, з півночі Русь Сіверська допомагає, а з півдня завжди приходять вороги могутні й невідомі. Тому треба відгородитися від них.

І стали Русичі зводити міста - великі гради й малі, городища й містечка - й так створив Замах Русь Городищенську, що служила укриттям і захистом від усяких нежданих ворогів.

І прийшли якось до Замаха люди з південного заходу й сказали:

- Від Волині прийшли ми, від Хорпів Горянських, від Карпат-гори й Дунаю синього. Дід твій Мах усіх слов'ян докупи зібрав, над усіма владичив і нікому не давав спуску. Ти ж про нас не турбуєшся, а Словени тебе й зовсім не слухаються.

Послав з ними Замах сина свого Замашка-царевича, щоб лад у тих землях навів і Словенів докупи пригорнув. Але почалася там війна велика, й загинув у ній Замашко-царевич. А Словени остаточно відреклися від Русів і стали жити окремо.

Довідався про те Замах, розгнівався, хотів іншого сина послати - Борилу-царевича. Та сказали старі Родичі, що не годиться посилати на смерть і другого сина. Коли Замашка-царевича не послухалися, то не стануть слухати й Борилу Замаховича.

І стали з тих пір Словени й Руси окремими.

 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ-ОРАЧА

Пращури наші пастухами були, не було в них хліба, не було проса, все треба було в сусідів вимінювати. А коли хотіли варива - лили в казани воду, клали м'ясо, додавали корінці всякі, кришили щавель і на вогонь ставили. І таке вариво щодня їли. Ще жінки ягоди збирали, гриби, моркву, катран, дику цибулю й часник.

Скінчивсь якось хліб, і зібрався цар зі своїми людьми до сусіднього царя їхати, щоби виміняти жито за м'ясо та шкіри. Приїхав до сусіда й бачить - багато народу вийшло в поле, думав - його зустрічати, ні! Бачить він, цар сусідський Житняк веде волів, запрягає в плуг і своєю рукою править першу борозну від сходу до заходу сонячного. Потім інші люди волів запрягають, борозни ведуть, а за ними старі в білих сорочках по полю йдуть і зерно розкидають.

- Знаєш що, Житняче, дай мені за шкіри та м'ясо зерна! - мовив цар.

Повернувся додому, наказав подати волів, застромив у степову землю дубовий корінь і погнав уперед. Пішли воли, піднялася земля, за першою борозною друга лягла, за нею третя, й так зорав він ціле поле. А коли полежала земля три дні, зачерствіла, сипатися стала, велів тоді цар пень крислатий викорчувати, прив'язав до волів і пішов боронувати-рівняти землю.

Дивилися на те старі люди й головами похитували:

 - Цар наш чи не з глузду з'їхав! І нащо він землю дере, чому над нею знущається?

А цар землю заскородив, зерно став сіяти. А посіявши, велів стерегти, щоб ні птах, ні звір ніякий не чіпали.

Отут Сварог із хмари на землю глянув, побачив, що посів лежить, став огладжувати свою довгу бороду, а Перун своїм мечем-блискавкою розрубав важкі хмари, й заюшив із них дощ благодатний. Полив-напоїв він ріллю, щоб земля степова суха вологою наситилась. А потім викотилася на небо одноосна колісниця Хорса, і зігрілася знову земля, розпарилася. А через кілька днів зелень проклюнулася, крихітна, ніжна, потягнулася до Сонця. І пішло жито рости, цвісти, колоситися.
А коли дозріло, скликав цар усіх своїх жінок, щоби колосся рвали, жито в'язали - у снопи складали, на тік везли, молотили, зерно віяли. А коли перевіяли зерно, розтерли між двох каменів на борошно й зробили хліб. І стали хвалити люди царя свого, й Орайком його прозвали, й принесли йому першу паляницю.

І сказав Орай-цар:

- Перший хліб Богам дайте, тому що вони його нам ростили, дощами поливали, сонцем зігрівали, вітрами обвівали, від Лиха рятували!

І прославили люди Богів, і принесли їм першу требу новим хлібом. А потім ділили-розподіляли на всіх, і кожному дістався шматок - і старому, і малому.

І з тих пір стали Пращури працювати в полі, й від голоду більше не пухнули, й коріннями гіркими не харчувалися.

Прославимо й ми царя Орая, коли б не він, так і понині зерна б не знали й у зиму люту без хліба й борошна горювали б!

 

 

Новини

Тільки у нас!

Лев СИЛЕНКО

МАГА ВІРА

magavira

Це – головна книга РУНВіри (Рідної Української Національної Віри). Можна почути в простонародді: «Це – наша церква, бо там правлять українською мовою». Але прислухайтесь, будь ласка, про що говорять попи-батюшки – про Саваофа, Єгову, Ісуса (Яшую), а відправляють померлих обов'язково «у лоно Авраамове». Чи українське все це? Ні! Воно створене на берегах Йордану давніми євреями.

РУНВіра – вчення про українців, їхню прадавню історію, це - віра українців. «Мага Віра» написана Учителем Левом Силенком.

 

Тільки у нас!
"Лист запорожців"
Справжній текст

... Так тобі наказали козаки й показали свої сраки. Листа кінчаємо, бо числа не знаємо, а ваших календарів у Січі не тримаємо.

 

Тільки  у нас!
"Сказання про стародавні минувшини руські"

Це - історія наших минулих поколінь Докиївської Русі. І якщо християнські літописи в якійсь мірі донесли до нас те, що творилося на цій багатостраждальній землі з часів Аскольда й Діра, то майже все, що було до них, покрите імлою забуття й безпам'ятства. І коли літописець питає "Звідки пішла земля руська?", то, на жаль, відповідає неправдиво. Бо не від Рюрика пішла Русь і навіть не від Кия, а від царя Сварога.

УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua