Сказання про стародавні минувшини руські. Глава 1 E-mail

Дощечки Ізенбека

 

Сказання про стародавні минувшини руські

ПЕРЕДМОВА

Що написав чи ще створю як письменник - все одно то буде за значущістю малесенька крапелинка в порівнянні з перекладом "Сказань про стародавні минувшини руські". Сам Бог дав мені нагоду доторкнутися до незрівнянної святині мого рідного народу. До того скарбу, який не виміряти ні каратами, ні будь-якою пробою золота. Бо це - історія наших минулих поколінь Докиївської Русі. І якщо християнські літописи в якійсь мірі донесли до нас те, що творилося на цій багатостраждальній землі з часів Аскольда й Діра, то майже все, що було до них, покрите імлою забуття й безпам'ятства. І коли літописець питає "Звідки пішла земля руська?", то, на жаль, відповідає неправдиво. Бо не від Рюрика пішла Русь і навіть не від Кия, а від царя Сварога.

Можна подякувати покійному Юрію Миролюбову за те, що він прочитав "Сказання" на дощечках Ізенбека й переказав їх нам. Але не менш титанічна праця чекала й подружжя Гнатюків - Валентина та Юлію. Знайти, відібрати ці твори, доперекласти їх російською та впорядкувати - це далеко неповний перелік того, що зробили Валентин Сергійович із Юлією Валеріївною. А ще - їхня передмова як до всіх "Сказань", так і до кожного з десяти розділів! Без цього більшість читачів просто заплуталася б у вирі історичних подій та хронології. Нині ж, саме завдяки Гнатюкам, учитель історії може просто розкрити цю книгу й читати по ній урок.

Наші культурно-історичні пам'ятки чужі ідеологи, на жаль, знищували. їм було потрібно, щоб народ український (руський) навіть не здогадувався, що має історію, якій може позаздрити будь-яка нація світу. І тому горіли у вогні сотні й тисячі книг, переказів, молитовників, складених волхвами.
Нині зустрічаю навіть розумних й освічених людей, котрі всерйоз упевнені, що поки Кирило й Мефодій не принесли нам писемність - наші предки безграмотними дикунами були. Дощечки Ізенбека ("Сказання" та Велесова Книга) спростовують такі твердження. Мали наші пращури високу культуру (згадайте хоча б Трипілля), мали й письмо! А Кирило, якщо гарно вчитатися в християнські літописи, в Херсонесі зустрівся саме з київським волхвом. Останній показав йому написання тих літер, котрих немає в грецькому алфавіті. І тільки вивчивши їх, Кирило й Мефодій змогли проповідувати "Євангеліє" в Моравії...

Вдячний головному редакторові газети "Запорозька Січ" Олександру Верьовкіну за першу публікацію "Сказань" українською мовою. Дякую Григорію Лютому, що надрукував їх у журналі "Хортиця". Тепер же, завдяки Всеукраїнській федерації "Спас" і її президенту Олександрові Притулі ви, шановні читачі, маєте змогу прочитати цю книгу.

Нині дехто з науковців робить висновок, що "Сказання" ці придумав сам Юрій Миролюбов і видав за народні перекази. Згодитись із цим не можу хоча б із тієї причини, що в текстах він залишив давньоруські слова, які довелося перекладати Гнатюкам. Біля тих слів, йому незрозумілих, пан Юрій просто ставив знак запитання. Якби він справді записував сказання за бабцею чи дідусем, то чи в їхній мові траплялися б давньоруські слова? А якби придумував сам, то, мабуть, вживав би тільки слова, добре йому відомі. 

"Сказання" тісно пов'язані з відомою "Велесовою книгою" і є зібранням усних народних переказів, які оповідають про ті ж часи, що відображені у "Велесовій книзі", а часом і більш давні події, що мали місце в праслов'янській історії.

Книга являє собою найширшу панораму подій, часів і народів, що змінювали один одного протягом сотень і тисяч років на просторах Південної Русі - від Волги до Дунаю, починаючи з царювання Ойразів (V-III тисячоліття до нашої ери) й аж до утворення Київської Русі-на-Дніпрі (V століття н.е.).

"Сказання" - ця безцінна культурно-історична пам'ятка українського етносу - слава Богові, дійшла до нас через гряду тисячоліть. Пробилася крізь небуття й забуття, мов зелена кульбаба крізь асфальт. Бо вона невмируща, як і душа нашого народу.

Полян-Пилип ЮРИК
 
 

ВСТУП

Ученим, мовознавцям і просто читачам, що прагнуть осягнути корені праслов'янства, уже добре відома "Велесова книга" - унікальна історико-літературна пам'ятка IX століття, текст якої дійшов до нас у вигляді копій, зроблених російським емігрантом Ю.П. Миролюбовим із дерев'яних дощечок. Оригінали цих дощечок вивіз 1920 року з території України в Бельгію білогвардійський офіцер, художник, Федір Артурович Ізенбек.

Вивчаючи літературну спадщину Ю.Миролюбова, ми (Валентин і Юлія Гнатюки) звернули увагу на так звані "Сказання Захарихи". Вони були написані мовою, що нагадувала мову "Велесової книги" (ВК), але в більш спрощеному вигляді. Можливо, Ю.П. Миролюбов при перекладі робив текст зрозумілим для читача, а може, самі "Сказання" були написані простіше, ніж "Велесова книга", і являли собою зібрання усних народних переказів. Адже відомо ж від деяких дослідників (акад. Ю.Бігунов), що врятовані Ізенбеком "дощечки" були двох видів: одна їхня частина скріплювалася кільцями - як книги - по широкій стороні, а інша - як альбом - по вузькій. Далі, на одній із дощечок ВК є цікава позначка: "писане се рукою" (дощ.38-А). Як припускає український перекладач і дослідник "Велесової книги" Борис Яценко, це говорить про те, що якась частина текстів була в ІХ-Х столітті звідкись переписана "рукою", а друга частина складена літописцем "по пам'яті", тобто з чиїхось слів. Однак на той час Б.Яценкові ще нічого не було відомо про "Сказання", а саме вони, на наш погляд, і є тією частиною
усних переказів, яку співали й розповідали людям кобзарі, гусельники-велесовичі, домрачі й лірники. У "Сказанні про Адагу-царя" знаходимо підтвердження цьому:

"Тільки ми, старі співці,
ще пам'ятаємо й розповідаємо
про старожитню Русь,
та про життя-буття наших Пращурів".

Мабуть, зі слів таких співців і були записані ці "Сказання". Їхні тексти описують події, які в чомусь збігаються з ВК, але переважно відносяться до часів ще більш древніх!
Тобто, "Сказання" за часовим принципом повинні стояти перед "Велесовою книгою"!
Видавець шведського журналу "Fakts" Володимир Штепа, який опублікував деякі зі "Сказань", також відзначав: "Сказання Захарихи" охоплюють величезний проміжок часу, близько 7000 років, а в останній частині перетинаються з "Влес-книгою", коли мова заходить уже про Київську Русь. Тим самим вони взаємно підтверджують одне одного. Крім того, в них схожа мова та дух оповідання". (Fakts, - №VІ, 1992).

Виникає питання: що це - друга, вірніше, перша частина "Велесової книги"?!

Приводом для такого припущення є ще й те, що у своїй книзі "Образование Киевской Руси и ее государственности " (времена до князя Кия и после него), т.13, 1988, на стор.37 Ю.Миролюбов пише: "Наведемо ще уривок з "Дощечок Ізенбека", що залишився неопублікованим..." Далі випливає текст, початок якого справді є на "дощечках" чи, як пізніше назвав їх Сергій Лєсной-Парамонов, "Велесовій книзі", а друга частина являє собою уривки з якихось інших джерел, у тому числі й "Сказань Захарихи" (наприклад, згадування про князя Вуслава, про якого нічого не говориться у ВК). Однак, Ю.Миролюбов весь цей текст називає "Дощечками Ізенбека". Чи не говорить це про те, що "Сказання" також були написані на дощечках і перебували серед архівів художника Ізенбека? Адже Ю.Миролюбов стверджував, що в Ізенбека була "невелика, але коштовна бібліотека".
У такому випадку є підстави припускати, що "Дощечки Ізенбека" складалися з двох частин. Перша - це "Сказання", записані на дощечках, скріплених у вигляді "альбому", а друга - "Велесова книга", записана на дощечках, скріплених у вигляді книги.

Про те, що "Сказання" були переписані з якогось письмового джерела, свідчать факти нерозуміння Ю.Миролюбовим деяких слів і понять, тому що він не надто володів українською мовою, на якій (плюс ще чеська й польська) базуються і "Сказання", і "Велесова книга". Так, "обридний" він перекладає, як "обидный" ("обридно сміялися" - "обидно смеялись"), тоді як в українській мові "обридний" означає "бридкий", "огидливий". Проти деяких слів у тексті ставить знак питання: "овражка" (хом'як?), тобто значення слова йому незрозуміле.

Ще в одному місці читаємо: "Когда еще Русы одразу на земле жили", але з логіки тексту видно, що потрібно читати не "одразу", а "Ойрази", "когда еще Русы-Ойразы на земле жили", тому що далі мова йде саме про ойразів (див. "Сказання про землю Ойразьку").
У "Сказанні про царя Богуслава" зустрічаємо вирази "мы недесные волохи", що слід читати, як "ми не дійсні волохи", тобто "не справжні".

У "Сказанні про Хата-Русу та царя Коняву" вираз "станы скутни на торичь подаваты" знову ж треба читати з виправленням: "стани скутні на тойбіч подавати" (переправляти череди худоби на інший бік).

Самі "Сказання" повсюдно грішать залишками "суцільняка", але ж саме "суцільняком", тобто цілим, не розділеним на окремі слова текстом були написані "Дощечки Ізенбека". Як й у "Велесовій книзі", у "Сказаннях" замість сполучника "і" вживається сполучник "а".

Ще одним серйозним аргументом їхньої спорідненості є те, що імена деяких історичних діячів минулого, про які говориться в "Сказаннях", - цар Мах, князь Кисек (Киська, тобто Кішка, - у "Сказаннях" вживається чисто український варіант - Кішка), князь Халабуда (Хилбудій), готський князь Конарех - зустрічаються також в окремих фрагментах "Велесової книги": "і ста бяша за чес Конореху" - "було це в часи Конореха" (дощ. 27), "іже се споменемо Моуху якеі славене до куще давеі і еденства земе удбя" - "згадаємо Маха, що слов'ян разом зібрав і про єдність землі піклувався" (дощ. 33). "Споміньмо час те Маху еже бя едін і мы такожде едіні бяхом" - "згадаємо часи Маха, що був єдиний, і ми також єдині були" (дощ. ЗЗ). "А Халабуті бя..." - "А Халабуда був..." (дощ. ЗЗ). "і бяш Кысько теі слвен і людьва Оре-оце слвна" - "і був Киська той славний, і люди Орія-отця славні" (дощ.35-А).

Дослідник "Велесової книги" Борис Яценко звернув увагу на цікаву деталь - у деяких дощечках автор дивиться на Русь ніби збоку: "а та (земля) простирається від нас до полян і дреговичів, і руси досягають моря й гір, і степів південних - і це Русь. І тільки від Русі ми маємо допомогу, оскільки ми - Дажбогові онуки" (дощ. 19). В іншому місці: "...Боги говорять нам: ідіть із Руссю й ніколи - з ворогами" (дощ. 24-В). І ще: "Коли Купало прийде у вінці... в той час ми повинні скакати далеко до Непри, на Русь" (дощ. 8).

Однак і в "Сказаннях" ми зустрічаємося з подібним явищем! У "Сказанні про навалу ойранського царя Киряки", де описується підготовка степових народів до війни, читаємо:
"Йдуть нам Серби на допомогу, йдуть Славутани від Дніпра широкого, поспішають вони на допомогу нам..."

У "Сказанні про братерський бенкет степових князів":

"Тим часом гоничі прибігли із-за Дніпра й сказали, що Коропи вже на Дунай ідуть... "
У "Сказанні про Кельчу в степах": "Ходіть, Руси, до Дністра борзого, Ходіть до Дніпра Славутного, А до Дунаю синього не ходіть!"

Той же "погляд з боку", віддаленість від Дніпра.

І, нарешті, саме "Сказання" дали нам ключ до розуміння деяких слів у тексті "Велесової книги". Так було встановлено слово "акьше", що значить "акинаки" - скіфські короткі мечі. У "Сказанні про Біду-Бідучу" говориться про "оконяки" - спеціальні довгі ножі для розтину черева коням супротивника: "Беріть оконяки ваші для коней ворожих і бийте їх у саме черево!"
Також прояснилося слово "емшцы" - у "Сказаннях" це "емцы" - від "яті" (брати), тобто захоплені в полон вороги.

Слово "крыженщіе" виявилося поняттям "розпинати на хресті" (букв, "розхрещувати"), тому що вираз із "Велесової книги": "поврждете русе Боже-Бусе і седемдесент іне крыженщіе" (дощ. 32), знайшло майже дослівний переклад у "Сказанні про Адагу-царя": "Убили Годяки царя Русі (Буса), а з ним і сімдесят воєвод його, так ще й на хрестах розіпнули їх".

Деталізувалися й стали більш зрозумілими назви народів, що зустрічаються у "Велесовій книзі" - "верманое"- вірмени ("Ормяне" у "Сказаннях"), "кіморіе" - кіммерійці ("Комыри" у "Сказаннях"), "кіельце" - кельти ("Кельча" у "Сказаннях") та інші.

Таким чином, і "Велесова книга", і "Сказання" є ніби частинами єдиного цілого, доповнюючи одна одну й допомагаючи нам розібратися в тих чи інших поняттях, історичних фактах і подіях, що мали місце в дохристиянській Русі.

Твердження Ю.Миролюбова про те, що "Сказання" записувалися ним із 10-літнього (!) віку зі слів прабабці Варвари, старенької Захарихи й кобзаря Олекси - це міф.

У ХVІІІ-ХХ століттях були забуті навіть імена й призначення слов'янських Богів, не говорячи вже про прадавню історію й світогляд наших пращурів до Різдва Христового! Також дуже сумнівно, що у всій Катеринославській губернії, "в Карпатах, на Волыни, Киевщине, Задонье, на реках Кагальнике и Елабузде, среди солдат во время Первой Мировой войны", де, як стверджує Юрій Петрович, він збирав у записну книжку фольклор, не знайшлося інших збирачів - учених-етнографів, славістів, фольклористів, що запам'ятали б щось подібне "Сказанням" Миролюбова. Відомі філологи-славісти кінця XVIII - початку XIX століття Г.А. Глинка в "Древней религии славян" і А.С.Кайсаров у "Славянской и российской мифологии", так само як і М.В. Ломоносов у "Древней российской истории" (XVIII ст.), і найвідоміший український історик Д.І. Яворницький, який жив у ті ж часи й у тих же місцях, що й Ю.Миролюбов, виходив і досліджував їх уздовж і впоперек, прозваний за це "енциклопедистом козацтва", і другий український етнограф Іван Манжура (1851-1893 рр.), а також інші професійні дослідники чомусь "пройшли" повз цілий розсип унікальних свідчень, яких гімназист Миролюбов швиденько назбирав кілька томів(!). Це - нонсенс. Слід також зазначити, що в його перших книгах образи "оповідачів старовини" ще дуже розпливчасті й невизначені. Спочатку в їхній ролі виступають "старі люди" із села. Там же згадується баба-знахарка, "имя которой, к сожалению, забылось... Ее, кажется, звали Захариха, но с точностью уверить не могу". (Ю.Миролюбов, "Русский языческий фольклор. Очерки быта и нравов". Мюнхен, 1982, с.27-28). Пізніше з'являються образи прабабці Варвари й кобзаря Олекси, а баба Захариха раптом... з'являється в родині Миролюбових! "В нашем дворе в летней кухне... поселилась Захариха с мужем. Захариха была сказительницей". (Ю.Миролюбов, "Славяно-русский фольклор", - Мюнхен, 1984, с. 122). Безсумнівно, що це - літературний прийом, коли в уста своїх персонажів Ю.Миролюбов вкладає інформацію з конкретних джерел і, найвірогідніше - з "коштовної бібліотеки" художника Ізенбека.

Маючи на руках 20 томів праць Ю.П.Миролюбова, працюючи в його архівах і проводячи багаторічні дослідження, ми прийшли до висновку, що весь матеріал, який він мав, Ю.Миролюбов розділив на три частини: одна була перекладена, оброблена й оформлена ним у вигляді "Сказань Захарихи" (на кшталт "Народных русских сказок" А.Афанасьєва), друга частина послужила базою для написання книг, а третя частина - власне "Велесова книга" - виявилася найбільш важкою для перекладу, оскільки мова її була специфічна, жрецька, призначена для літописів й обрядових молитов, а не "полегшена", як у "Сказаннях", що призначалися широкому колу простих людей. Тому "Велесова книга" й збереглась у своєму первісному вигляді й так потрапила до своїх подальших дослідників - А.Кура (Куренкова) і С.Лєсного (Парамонова). При їхньому сприянні "Велесова книга" побачила світ такою, якою вона була, на відміну від "Сказань Захарихи", оброблених Ю.Миролюбовим.
Тому довелося ґрунтовно потрудитися, щоб відновити тексти й наблизити їх до оригіналу. Нами проведена певна літературно-художня обробка текстів - прибрані повтори, неточності, мова приведена в більш сучасну норму, залишені лише слова, що не викликають сумніву в їхньому давньослов'янському походженні.

Прийнявши до відома вищевикладені факти, ми вибрали для даної книги назву "Сказання про стародавні минувшини руські", що більш відповідає їхній суті.
Для зручності сприйняття ми розділили "Сказання" на глави за часовим і тематичним принципом і дали необхідні коментарі.

У главі "Сказання про землю Ойразьку" читач ознайомиться із дивними переказами найдавніших часів - за кілька тисячоліть до нашої ери, коли Руси-Ойрази жили на благодатному острові (чи півострові), і ця земля за одну ніч зникла в безодні вод. Чи була це легендарна Атлантида? Про це читайте в першому розділі.

У другому розділі "Війни з Вавилоном і Персією" стає відомо, як цариця Мати-Сіромахова розправилася з перським царем Киром, як руси воювали з Дарієм Першим і змусили його відступити, застосувавши тактику "випаленої землі".

У третьому розділі зібрані "Сказання про старожитні часи руські", коли пращури ще скіфами-скотарями кочували на возах по степах ("скіфи" від давньоруського "скуфе", "скуте" - худоба). Є тут і найцікавіше сказання про Довбню-Ягу, що виступає цілком реальною фігурою, що встановила при своєму житті матріархат ("бабівщину"), за що й запам'яталася на всі часи.

У четвертому розділі "Прихід кіммерійців" з'ясовується родинний зв'язок кіммерійців зі ставрами. "Комирі" надовго пішли в чужі землі, але потім якась частина повернулася, збагачена новими знаннями, зокрема, вони мали мечі "із прудкого заліза сковані", у той час як у Кримських степах був ще бронзовий вік.

У п'ятому розділі мова йде про прихід кельтів ("Кельчі"). Тут знаходить підтвердження згадка у "Велесовій книзі" про те, що кельти були дружні русам. Однак не всі, а та частина, що залишилася жити з русами. Дивні й наповнені містичною таїною пізнання кельтів у лозоходінні, чарівництві, траволікуванні й пророкуванні майбутнього. Також розповідається про племена костобоких і деякі інші народи періоду давньої історії.

У шостому розділі "Стосунки з греками" розкривається механізм дуже тривалих і складних взаємин двох народів: війни, перемир'я, спільні виступи проти ворогів, торгівля.

Глава сьома "Війни з Римом". З римлянами в русів майже ніколи не було миру: хижацька політика рабовласницької держави завжди викликала протидію з боку волелюбних слов'ян. Особливо тяжкими були війни з Волохами. V1осhі ("влохи") у перекладі з польської означає "італійці", тобто ті ж римляни, однак це не зовсім те саме. Волохи "сиділи за Дунаєм" - це була територія, що підлягала Риму та платила йому данину, одна з римських провінцій, яку руси іменували "Волощина". Русичі розрізняли Ромів (чи Румів), тобто "власне римлян", Волохів (як задунайську провінцію) і Ромеїв-Греків, тобто Візантію. Як бачимо, руси дуже точно визначалися в назвах - Візантія, хоча й вважалася Східною Римською Імперією, але фактично належала грекам.

У восьмому розділі читач довідається, хто такі були Яруслани.

У дев'ятому розділі відображені війни з готами, гунами, обрами, уграми. Ми з'ясуємо чи був Аттіла насправді київським князем?

У десятому розділі "Становлення Київської Русі" читач більш докладно довідається про засновника Київської Русі князя Кия, його братів Щека й Хорива та сестру Либідь, як вони жили на Дону, але через жорстокі війни й прихід гунів змушені були піти на Дунай, а потім - до Карпат і Дніпра, як княжив Кий і облаштовував землю руську.

Хочеться сподіватися, що в підручниках із Древньої історії в наших дітей та онуків поряд із Грецією, Римом, Індією, Китаєм, Межиріччям і Єгиптом з'явиться й повноправна глава про Давню Русь, історія якої того, безсумнівно, заслуговує.

Пращурам нашим слава!

Валентин і Юлія ГНАТЮКИ

 

СЛОВНИК-ДОВІДКА ДЕЯКИХ ДАВНЬОСЛОВЯНСЬКИХ
СЛІВ І ВИРАЗІВ, ЩО ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ В ТЕКСТІ

ВАЛА (польською "Vа1ка") - бій, битва. 
ВИТЕЗЕТИ - перемагати. 
ВОЛНА - вовна. 
ВОСХОД - схід.
ГЕРЦІ - Д.І.Яворницький в "Історії запорозьких козаків" роз'яснює поняття "герці" як "спритні, сміливі, гострі на слово вершники-козаки, котрі знущаються над супротивником і розглядають його стан". У цьому ж значенні воно зустрічається й у "Сказаннях".
ГОВЯДА (у сербськохорватськ. "говеда") - велика рогата худоба, ялівки.
ЄЛАНЬ - олень.
ЄМЦІ (від давньослов'янськ. "яті" - брати, ловити) - полонені.
ЖАЛЯ і КАРИНА - сестри Скорботи, божества похоронного обряду.
ЗАБРОДНІ - бродячі люди.
ЗАХОД - захід.
ЗНАВЕЦЬ ГИЛОЧНЬІЙ (в укр. "гілка", "лоза") - лозоходець.
КРАМ, КРАМАР - торгівля, торговець.
КУПНО - разом. (У Сербії іменник "Скупщина" - Верховна Рада).
ЛЕПШЕ (в укр. "ліпше")- краще.
ЛИХОЙ (в укр. "лихий") - поганий, недобрий.
МАГАЗЕЇ - склади для товарів.
МОДРИЙ (у чеськ. і польськ. "mоdгу") - голубий, синій.
МОР і МАРА - подружня пара богів Мороку й Смерті, антиподи богів Світла, яким поклонялися слов'яни - Дажбога, Світовида, Сур'ї (Сурожі), Перуна, Хорса, Яра.
НЕХАТИ (від чеськ. "песhаt") - залишати.
ОКОНЯКИ - акинаки, короткі мечі.
ОТРОКИ - раби. БРАТИ В ОТРОЦТВО - вести в рабство, неволю. Оскільки попитом на ринку рабів користувалися в основному молоді люди, юнаки, то пізніше словом ОТРОК стали називати всіх підлітків, а також молодших дружинників князівського війська.
ПАЛИЦІ З ҐУЛЯМИ - булави, знаки влади Родичів і Воєвод.
ПАРДУС - гепард.
ПЕРУНОВІ БАТОГИ (в укр. "Петрів батіг") -цикорій.
ПОЛУДЕНЬ - південь.
ПОЛУНІЧЬ - північ.
ПРЯ - битва, бій.
РАЯТИ - від "обробляти ралом", тобто орати.
РОМИ З РОМЕЯМИ - римляни й візантійці.
САМАН - цегла-сирець, зроблена з глини, змішаної з травою чи соломою та висушена на сонці.
ТЕДЕ, ТЕДО (у чеськ. "tеd", tеd'kо) - тепер, зараз.
ТРИЗУБ У НЕБІ - сузір'я Оріона.
УЗБОЖ (в укр. "збіжжя") - предмети, речі, зерно.
ЧЕРЕМНИЙ - червоний.
ЧОБІТНИЙ (від укр. "чобіт") - захалявний (ніж).
ЯМА - бог Пітьми, Смерті.

 

 

Глава перша

 

СКАЗАННЯ ПРО ЗЕМЛЮ ОЙРАЗЬКУ

У цій главі представлені лише два "Сказання", але це найдавніші й найзагадковіші оповідання про події, що відбулися, либонь, за кілька тисячоліть до нашої ери!

Мова йде про катастрофу землі Ойразької, що зникла буквально протягом доби: "Земля здригнулась і до води пішла, а гора Міру стала вогнем горіти". Частина людей врятувалася на кораблях-лодіях, а "ранком уже побачили, що позаду, де земля була, нічого не залишилося, тільки море кипіло..."

Судячи зі "Сказань", земля Ойразька була островом або півостровом вулканічного походження, над яким піднімалася видима з будь-якої точки гора Меру чи Міру, яку називали Золотою Горою. Земля була багата корисними копалинами, благодатний клімат і ґрунт давали високі врожаї, море - необхідні рибопродукти. Усе це сприяло високому рівневі розвитку Ойразької держави: 

"Жили люди там добре, щасливо та розумно, срібло, золото мали, залізо та мідь знали, і все в них було в будинку: топка добра і вода чиста, коли пити захочеться..."

У своїй книзі "Славяно-русский фольклор" Ю.Миролюбов наводить ще одну цитату: "Перекази землі Аразів (Ойразів) такі: "Там люди їздили на возах без коней, літали, якщо хотіли, й не знали ніякого нещастя". Про "візки без коней" згадує й "Велесова книга". (Можливо, Сонячні Колісниці праслов'ян, виявлені в жрецьких могилах, являють собою копії якихось реальних механізмів, що використовували для руху енергію Сонця ? - прим, наша - В. і Ю.Г.)

Далі з'ясовується, що Руси-Ойрази досконало володіли морехідною справою, мали великий флот із міцних кораблів, здатних умістити все населення, а також тварин - телят, ягнят, лошат, корів, запаси продовольства й військового спорядження (чи не нагадує це Ноїв ковчег?).
Про міцність і високі морехідні якості кораблів говорить той факт, що в морі, яке розбушувалося, де "хвилі ходили, яко гори, і жодної зірки не було видно", всі кораблі залишилися на плаву, й люди уціліли. Навпаки, загибель спіткала тих, хто залишився на суші, не захотів іти в море, тому що "золота дбався більше життя".

Чіткість і злагодженість дій Русів-Ойразів у момент катаклізму свідчить про те, що їм уже не раз доводилося спробувати землетрусу, й Ойрази знали, що краще перечекати його у відкритому морі на міцних надійних суднах.

Про форму державного правління в Ойразів говориться так:

"Був у наших Пращурів цар Сварог, і під ним ще тридцять царів було, і кожний був ім'ям Богів названий... І всі вони були БОГАМИ ЖИВИМИ (виділено нами, В. і Ю.Г.) і носили їхні імена. Крім тих царів були царі далекі, і всі вони Сварогу-царю підкорялися, і всі його безперечно слухалися... "
Таким чином, Ойразам належали й підкорялися ще багато земель. Але от сталася страшна катастрофа, що за одну ніч поглинула в безодні морській землю Ойразьку й затопила всі узбережжя з їхніми поселеннями.

Чи була це загибель легендарної Атлантиди? Швидше за все - ні. Більшість учених відносять загибель Атлантиди до 12-10 тисячоліття до н.е., причиною якої вважають падіння метеорита (або якогось іншого небесного тіла), що з величезною швидкістю урізався в нашу планету, так що навіть зрушилася земна вісь. Цікаво, що в "Сказаннях" є спогад про найдавніші часи, "коли південь не там був, і коли в небі два Місяці було, а теде (тепер - прим, наша - В. і Ю.Г) один тільки ходить" ("Сказання про Сораву й Русаву"). Можливо, колись у незапам'ятні часи Земля дійсно мала два Місяці, і один упав, ставши причиною загибелі Атлантиди? У численних легендах про кінець світу говориться, що тоді буде не тільки затьмарення Сонця, але й Місяць зникне.

Катастрофа, про яку мова йде в "Сказаннях", відбулася значно пізніше, коли між Чорним і Середземним морями вже була "Велика Протока", оскільки Руси-Ойрази після зникнення своєї землі попливли "на південь" і через три дні побачили берег, потім увійшли у "Велику Протоку" й попливли далі "на південь, до Єгипту". "Великою Протокою" тут могла бути Дарданова протока, що утворилася близько 5,5 тисячоліття до нашої ери на переломі протонеоліту й неоліту (відповідно до теорії М.Чмихова про зміну епох після кожного 1596-літнього циклу).
Дата 5,5 тисячі років до н.е. за багатьма обчисленнями вважається датою "створення світу", наприклад:

5508 (візантійська, константинопольська), 5500 (Іполит і Секст Юлій Африканський),

Так, у месопотамській і грецькій міфологічній періодизації історії говориться, що спочатку на землі, в умовах м'якого клімату, жили Боги (правив тоді Крон, у давньослов'янськ. "Хоре"), а також "земнонароджені" люди. Вони жили мирно, вільно, у статку, займалися землеробством, скотарством, будівництвом та іншими добрими справами. Це був Золотий вік (мезоліт). Унаслідок катастрофи "земнонароджені" зникли, й з'явилися "перші пращури", що займалися скотарством і землеробством, ремеслами й мистецтвом, використовували вогонь і метали. Це був Срібний вік (протонеоліт). Коли Пращури досягkb високого рівня, сталася нова катастрофа - потоп. Урятуватись удалося лише окремим племенам і групам, які й створили першу післяпотопну державу. Вони жили мирними родовими колективами, займалися полюванням, тваринництвом, але втратили "метали, що ховалися під землею" і не мали писемності.

"Сказання про землю Ойразьку" мають схожі з цими міфологіями риси. Ми знайомимося з життям на острові, коли там живуть Пращури Русів й останні з Богів, тобто в "срібну" епоху. Усі Боги, відповідно до легенди, загинули після "золотої" епохи - можливо, це була загибель Атлантиди. Тепер - нова катастрофа - землетрус і зникнення в безодні вод землі Ойразької. Ті, хто врятувався, починають нове, дуже важке життя, в якому багато чого було втрачено з загибеллю Богів-Пращурів.
Згідно з "Магабгаратою", як і в схемах античних авторів, життя людей постійно погіршувалося від першої "юги" до останньої, від "золотої" чи "божественної" до "залізної".

У руських казках присутні "три царства" ("три кільця") - "золоте", "срібне" й "мідне". Це відгомони дуже важливих епох в історії розвитку людства.

"Сказання про царя Сварога" цікаве поясненням первісного значення кореня -РА-, що так часто зустрічається на Русі в позначеннях населених пунктів, рік, земель та ін. Наприклад, МоРАвія, НепРА-ріка, НестРА (також ТиРАс - Дністер), Ра-ріка (Волга), СамаРА, АРАкс, АРАл, АстРАхань, УРАл (ріка і гори біля Ра) та ін.:

"І були ті царі Раями, Райцями чи Орайцями, тому що тільки по правді правили, а Правда раніш називалася Правою чи Равою ".

У такий спосіб Ра-Рава-Права є Правда й Справедливість - основний закон Буття у філософії наших Пращурів. Слово "цар" у древньому варіанті позначало "це Рай", тобто "равий", справедлива людина. "І царі ті були Раями, а старший з них був Рай-Раїв - цар царів великих", - говориться в сказаннях. Тому нехай вас не дивує картина, коли "сам цар на возі сидить, поруч багаття горить, а на ньому цариця борщ варить йому", оскільки в стародавності царі наших Пращурів крім мудрості й справедливості не мали ніяких інших привілеїв.

За Праву справу Русичі боролися за всіх часів, і вмерти за це було честю для русина, тому що він одержував вічне життя в РАю, тобто царстві Справедливості, де люди мирно живуть і трудяться на синіх полях сварогових, тільки немає там ні рабів, ні ворогів, ні хвороб, а княжить тільки Прав щира.

Поняття слов'янського Раю як мирної, радісної праці на своїй вільній землі - з якою філософією це може зрівнятися? Мрія про вічне Нічогонеробство та поїдання плодів з райських кущів під спів херувимів з архангелами - це мрія рабів, що знемагають під батогами наглядачів, або звичайне вбивання часу хазяїнами, які знають, що все за них зроблять раби. Доля вільної людини - радісна творча праця. Це - суть і призначення Русів, що існує на рівні генної пам'яті. Згадаймо слова Т.Г.Шевченка:

"...уже не панський, а на волі, 
і на своїм веселім полі 
свою ж таки пшеницю жнуть, 
а діточки обід несуть..."

Хіба це не мрія Земного Раю, пронесена через усі часи й не витиснута ніякими рабствами й релігіями, тому що це - сутність нашого народу, що була, є і буде, поки ми існуємо на цій землі.
Однак звернімося до "Сказань" і просто захопимося мужністю й самовладанням Ойразів, народу, що, утративши батьківщину, думає не про захоплення чужих земель чи поневолення інших націй, а навпаки, ділиться з ними знаннями, якими володіє, й несе, так би мовити, просвітительську місію.

Очевидно, заповіти й імена "Богів живих" дбайливо зберігалися й передавалися з покоління в покоління, природно, в чомусь видозмінюючись і трансформуючись. Але повного обожнювання так і не відбулось, оскільки Руси завжди вважали себе дітьми й онуками своїх Богів (Перунові діти, Сварогові й Дажбожі онуки) й підкреслювали своє кревне й духовне споріднення з ними.

Такі серйозні міркування про несерйозні, здавалося б, "казки", в кожній з яких проте відбивається реальне життя й уявлення про навколишній світ наших далеких Пращурів.

 

СКАЗАННЯ ПРО ЗЕМЛЮ ОЙРАЗЬКУ

Те було так давно, що й древність сама від старості вицвіла, й тільки старі люди ще зберігають у пам'яті ті перекази й розповідають про них.

Так, коли ще Руси-Ойрази жили на землі північній біля гори Міру, й та Золота гора ще стояла міцно, то правив Русами цар Сварог. І було в нього в підпорядкуванні ще багато царів різних, і всі вони були Богами живими й називалися Перун-цар, Велес-цар, Даждьбог, Яро, Купало, Хорос, Колендо, Вишній, Крижній, Лютобор, Овсень, Просич, Сивий, та ще Польовик-цар, Водяник-цар, Лесич-цар. А інші імена забулися, так що вже й не згадаються.

Крім тих царів були ще царі далекі, але й ті Сварогу-царю підкорялись, і всі його безперечно слухалися.

Жили там наші Пращури щасливо й розумно. Срібло, золото мали, залізо й мідь знали, й усе в них було в домі - топка добра й вода чиста, коли пити захочеться.
Але одного разу здибилася земля Ойразька, море навкруги закипіло, будинки стали падати й валитись, і люди не могли на ногах устояти, й усякий звір ревів і на землю падав, і багато коней і корів поламало ноги.

Тоді цар Сварог велів приготувати лодії, покинути все, крім найпотрібнішого, саджати в них дітей, старих і жінок, та ще молодих лошат, телят і дійних корів брати, й разом з охороною військовою скоріше відпливати від берега.

Вийшли лодії у відкрите море й попливли на південь.

Тим часом пішов дощ, потім сніг, вода почала замерзати, і прийшла Велика Холоднеча.
Відпливли лодії від землі Ойразької, а гора Міру стала вогнем горіти, й знову затряслася земля.
На передній лодії йшов цар Сварог зі своїм воєводою - великим Янушем, а за ним - інші царі з людьми своїми. Залишилися ті, хто пливти не хотів, хто добра свого й золота більше життя дбався.
Темна ніч стояла навкруги, й хвилі ходили, як гори, й жодної зірки не було видно. Сварог наказав запалити великий ліхтар, і так за його лодією всі потихеньку пливли. Ранком же побачили, що позаду, де була земля, тільки пара клубочиться величезною хмарою, а над нею з лементом літають птахи. А лодії пішли далі на південь, поки не побачили далекі гори - то вже берег був. Увійшли Русичі у Велику Протоку. Велів Сварог царю Вентирю потихеньку лодії далі вести, а сам із воїнами повернувся до землі Ойразької, сподіваючись хоч когось ще врятувати.

Однак на тім місці, де гора Міру стояла, нічого вже не було, тільки море кипіло, та плавали дошки, солома, мертві люди й звірі.

Заплакав Сварог і повернувся назад. Наздогнав він своїх у Великій Протоці й поплив із ними далі. І побачили вони людей, що стояли на березі. І велів Сварог пристати до берега, але перед тим одягтися всім у копитну броню, бо невідомо - друзі їх чекають чи вороги.

Зістрибнули воїни у воду, потягли лодії до берега, з ними й воєвода Януш. Вийшли вони, краплі з броні стікають і горять на сонці, так що схожі воїни на великих рибин у лусці. Підійшов Януш до людей, а серед них багато своїх Ойразів, кого цар раніш у справах посилав на Велику землю. Розповів Януш, що відтепер немає в них рідної землі. Заплакали люди гірко, бо втратили родини, батьків, матерів, дітей, сестер-братів. А інші зустріли рідних серед супутників Сварога-царя й теж плакали, але від щастя.

І велів цар Сварог цареві Вентирю сітки плести, щоб наловити риби й нагодувати людей.

Узяв Вентир п'ять ціпків - чотири разом ременями зв'язав, а п'ятого - посередині. Приторочив між чотирма ціпками сітку, поклав у середину камінь, опустив у воду й наловив тією сіткою риби.
Потім на березі казани ставили, під ними вогонь розпалювали й варили добру юшку. Дякували царю Вентирю, а сітку його так вентирем (ятером) і прозвали.

І ще велів Сварог, щоб ні телят, ні ягнят не чіпали, а корів молочних берегли, як зіницю ока, й молоко тільки дітям давали. Дорослі ж повинні рибою харчуватися, травою, корінням і дичиною, яку на полюванні добудуть.

Через три дні знялися лодії й попливли далі. Допливли вони до Великої річки, а там теж люди по берегах стоять, уже дійшли до них чутки про загибель землі Ойразької. Принесли люди з Великої річки свіжої їжі, чистої води й м'яса та запропонували біля них оселитися. І вирішили Руси поки що тут залишитися. А цар Сварог сказав, що попливе шукати Єгипту - землі далекої.
Залишився Януш русами правити, після Януша став Вентир, а Вентиря змінив Верша-цар, котрий верші для риби придумав.

Цар же Сварог зі своїми людьми плив до Єгипту, й бачили вони по берегах величезних звірюк, що загинули від холоду, а також від голоду й хвороб.

Багато по світу цар Сварог їздив й інших людей мирно жити навчав, і як залізо варити, землю орати, худобу розводити, масло бити й сир робити собі на потребу. І з тих пір, як стали вони жити й трудитися купно, то побачили, що менше стало в них прикростей.

І правив цар Сварог в Єгипті тридцять років, а коли повернувся, то Верша-цар уже свій вік доживав. І коли прийшов Сварог до людей своїх, то через два тижні й помер. Незабаром і Януш Великий помер, і багато воїнів старих.

А коли русами став правити Каниш-цар, то сказав їм: "Мучимося ми голодом і холодом, і худоба наша, і звірі навколо мучаться, тому що земля крижана. Їдьмо нову землю шукати!"

І пішли руси з Канишем-царем у землю Синдську, і там розвели вдосталь худоби, й могли вже їсти молоко, сир і масло, та хліба мали вдосталь, а до нього капусту свіжу й квашену.

А після Каниша був Могучар-цар, при якому осіли Руси на сімох ріках, де вони жили багато й щасливо.

 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ СВАРОГА

У старожитні часи жили наші Пра-пращури, а перед ними були ще найдавніші часи, такі старі, як Мати-Земля наша, що коли рукою її торкнешся, у порох розсипається. А перед тією сивою давниною була старовина така, від якої ледь помітний слід залишився.

У часи ті найпрадавніші був у наших Пращурів цар Сварог, і під його рукою ще тридцять царів було, і кожний був ім'ям Божим названий. І були ті царі Раями, Райцями чи Орайцями, тому що тільки по Правді правили, а Правда раніш називалася Правою чи Равою.

От одного разу сів Сварог у лодію й поплив на південь. Мало царств знайшов він на шляху й мало людей зустрів, а які були, ті тікали й у лісах ховались, а коли говорили що, то не можна було зрозуміти.

І так відплив цар Сварог шукати Єгипту - землі далекої, і тридцять років не було його в землі руській. А після тридцяти і трьох років повернувся цар і сказав, що знайшов він Єгипту землі, і що там було все не по Праві. І що був він царем у землі тій, щоб навчити людей жити сімейно, щоб навчити їх зброю робити, землю орати й міряти, худобу розводити, тому що не знали вони нічого з того, про що Руси відали.

І зібрав цар Райців своїх і сказав їм так: "Сім тисяч років ми звемося Ойразами-Русами на землі нашій, і ніхто ще не міг здолати силу руську. Ви - Руси і Ставр-Руси, Росави й Боруси, ви - Руси й Гета-Руси, Могучари й Хоропи, знайте, що всі ви - Ойрази. І не забувайте землю свою Ойразьку, де біля гори Міру, біля гори Золотої ви всі були, як царі. І коли станете обирати собі царя, вибирайте наймудрішого й підкоряйтеся йому, й тоді будете Раями всі до єдиного. Не буде між вас ницого, не буде найгіршого, злісного, й тому ніхто не зрадить вас у час тяжкий".

І після цього помер Сварог, а замість нього став інший Сварог-цар. І жили Руси в Самарі тій, на землі своїй Могучарській, Хоропській, на сімох ріках могутніх руських. Збиралися часто Роди разом судитися, збиралися Племена, щоб радитися. І старший у Роді був Раєм-царем, і кожний Русич мав його ім'я. І якщо хто зачепить Русича, то цілий Рід ішов мстити за брата, тому що всі були Родичі. Усі вони міцно один за одного стояли та з усякого лиха виручали.

 

Новини

Тільки у нас!

Лев СИЛЕНКО

МАГА ВІРА

magavira

Це – головна книга РУНВіри (Рідної Української Національної Віри). Можна почути в простонародді: «Це – наша церква, бо там правлять українською мовою». Але прислухайтесь, будь ласка, про що говорять попи-батюшки – про Саваофа, Єгову, Ісуса (Яшую), а відправляють померлих обов'язково «у лоно Авраамове». Чи українське все це? Ні! Воно створене на берегах Йордану давніми євреями.

РУНВіра – вчення про українців, їхню прадавню історію, це - віра українців. «Мага Віра» написана Учителем Левом Силенком.

 

Тільки у нас!
"Лист запорожців"
Справжній текст

... Так тобі наказали козаки й показали свої сраки. Листа кінчаємо, бо числа не знаємо, а ваших календарів у Січі не тримаємо.

 

Тільки  у нас!
"Сказання про стародавні минувшини руські"

Це - історія наших минулих поколінь Докиївської Русі. І якщо християнські літописи в якійсь мірі донесли до нас те, що творилося на цій багатостраждальній землі з часів Аскольда й Діра, то майже все, що було до них, покрите імлою забуття й безпам'ятства. І коли літописець питає "Звідки пішла земля руська?", то, на жаль, відповідає неправдиво. Бо не від Рюрика пішла Русь і навіть не від Кия, а від царя Сварога.

УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua