Сказання про стародавні минувшини руські
Глава четверта
ПРИХІД КІММЕРІЙЦІВ
До даної глави відноситься всього одне "Сказання про царя Оставра", але ми даємо його окремо, оскільки воно має неабияке значення для відновлення історичних подій стародавності.
Кіммерійці (кіммери, кіммеріяни) є певною загадкою для дослідників. Відомо лише, що вони жили в Азово-Надчорноморському регіоні до скіфів і були "людьми, справедливістю славними", як говорить про них давньогрецький поет Гомер (жив у VIII ст. до н.е.) та "батько історії" Геродот (VI ст. до н.е.).
Під натиском якихось кочових племен (за свідченням Геродота, це були скіфи), кіммерійці змушені були залишити свою землю й відправитися в інші краї. У пам'ять про них залишилися назви: Боспор Кіммерійський (сучасна Керченська протока), Кіммерійські гори (сучасні Кримські), поселення Кіммерик (південна Пантікапея, нині Керч) та інші.
Геродот стверджує, що територія, заселена пізніше скіфами, "здавна належала кіммерійцям" і являла собою "чотирикутник": "від устя Істра (Дунаю) до Меотійського озера (так іменувалося колись Азовське море - прим, наша - В. і Ю.Г.), а потім усередину країни на двадцять днів шляху".
Походження назви "кімри", "кіммерійці" також викликає полеміку. Найбільш логічною вважається версія О.М.Трубачова про те, що слово "кіммерійці" походить від фракійського кіг/s/mагіо - "чорноморський". У фінікійській мові kimmer (kіmmеr, gomer) також означає "темний", "чорний". Як відзначає О.М.Трубачов, чорний колір у позначенні сторін світу може вказувати на "північ", тому кіммерійців також пов'язують із жителями півночі.
Сказання дає своє дуже цікаве пояснення назві: "І були на них жупани баранячі, а в тих, у жупанів, комирі високі..."
Із цього опису ми довідуємося, чому прибульців назвали "Комирями". Вони були одягнені в "баранячі жупани" (свого роду напівкаптани, - прим, наша, - В. і Ю.Г.) з високими "комирями", тобто комірами. В українській мові дотепер так і називається "комір".
Походження назви "кімор" від "комирь" цілком імовірне, оскільки давньослов'янській мові було властиве переміщення букв у слові. Так, у "Велесовій книзі" "сонце" іменується "СЛОНЦЕ", "серце" - "СРЕДЦЕ", "черемний" - "ЧЕРМЕНИЙ", і ті ж "комирі" називаються у ВК "КІМОРІЕ".
Таким чином, "Сказання" стверджують, що назва "комирі", "кімори" походить від незвичайного виду їхнього верхнього одягу з високими комірами (можливо, капюшонами, - прим, наша, -В. і Ю.Г), що захищали від вітру й холоднечі. Це узгоджується з версією Трубачова О.М., якщо не про їхнє північне походження, то про тривале перебування в холодних краях.
Однак і в Північному Причорномор'ї в ті часи спостерігалося різке похолодання (суббореальний період за схемою М.А.Хотинського, що тривав із 2500 року до н.е. до 500 року до н.е. й навіть аж до початку нашої ери, коли загинуло багато теплолюбних рослин).
Гомер, описуючи землю кіммерійців, зображує її тільки в похмурих тонах:
"Там киммериан печальная область, покритая вечно
влажным туманом и мглой облаков.
Никогда не являет
Оку людей там лица лучезарного Гелиос.
Ночь безотрадная там искони окружает живущих..."
(переклад В.А.Жуковського)
Геродот також свідчив: "Замерзає й море, й весь Кіммерійський Боспор, так що скіфи юрбами переходять по льоду, переїжджають по ньому у візках на інший берег до синдів..."
Римський поет Паблій Овідій Назон (43 рік до н.е. - 18рік н.е.), перебуваючи в засланні на західному побережжі Чорного моря в м. Томи, писав:
"Лету на смену зима брови угрюмо насупит,
В белый, как мрамор, покров землю оденет мороз.
В дни, когда дует Борей, и свиреп снегопадами Север,
Терпит покорно Дунай дрожь громыхающих арб.
Снег да метель.
И ни ливни, ни солнце тот снег не растопят, -
Крепче и крепче в броню его одевает Борей.
Прежний еще не смело,
а уж новый все валит и валит,
Так и лежит кое-где целый век, -
от зимы до зимы...
Здесь кутают тепло в меха,
шаровары из шкур надевают,
В час, когда лютая стынь
пробирает до самой души.
Льдинки свисают с волос,
качаясь, звенят при ходьбе,
И вся от мороза бела, заиндевев, борода..."
(переклад В.А.Жуковського)
Звідси виникає висновок, що під час перебування кіммерійців клімат у Північному Причорномор'ї був дуже суворим. Для південних римлян і греків ця країна здавалась осередком вічного мороку й холоду, вони називали її Північною Гіпербореєю, а в районі Кіммерійського Боспору поміщали Аїд - вхід у Підземне царство мертвих.
Мабуть, цей же період "Велесова книга" називає "Великою холоднечею" ("І знову була Велика Холоднеча", дощ.38-А). Саме землетрус і похолодання, що настало слідом за цим, змусило скіфо-аріїв залишити Великі гори (Кавказ) і рушити на пошуки теплих країв.
За свідченням Геродота, в ХІІ-VПІ ст. до н.е. кочові племена скіфів вторгайсь у кіммерійську землю, витиснувши звідти значну частину населення, й пішли в Малу Азію, де панували 28 років. Потім разом із кіммерійцями й іншими союзниками створили Скіфську державу в Закавказзі, а пізніше пішли на береги Азово-Надчорномор'я, де й утворили Скіфію.
Таким чином, учені датують крайні терміни панування кіммерійців ХІІ-ІХ ст. до н.е., але не пізніше VII ст. до н.е., після чого вони зникають.
У "Сказанні" ж говориться про прихід Комирів у Кримські степи в часи правління Оставра ("тавр" - "бик", відомі з історії племена таврів (ставрів), що займалися в основному розведенням великої рогатої худоби). І ще уточнюється, що цариця Сіромахова, котра страчувала перського царя Кира, є прапрабабою царя Оставра. Зробимо нескладний підрахунок: війна з Киром була в VI ст. до н.е., додамо до нього час чотирьох поколінь - це років 150, - і одержимо 4,5 століття до нашої ери. У всякому разі, прихід кіммерійців, про яких говориться в сказанні, мав місце в рамках IV-V століть до нашої ери, що трохи розходиться з твердженням дослідників про "зникнення" кіммерійців ще в VII столітті до нашої ери.
Але, як з'ясовується з інших джерел, зникли вони таки не зовсім. У своїй монографії "Етнонімія геродотової Скіфії" О.С.Стрижак приводить багаточисельні приклади назв, залишених кіммерійцями в Малій Азії й Центральній Європі, де вони жили вже після витіснення з Причорномор'я. Також він відзначає, що в європейських джерелах значно пізніших часів (близько ІІ-го століття до н.е.) згадуються "кімври" у зв'язку з їхнім рухом до Чорного моря й участю у війнах проти Риму (проти Волохів у "Сказанні" - прим, наша, - В. і Ю.Г.), після чого "кімври", як і колишні "кіммери", практично зникають із історичних обріїв, розчинившись серед інших племен і народів.
Найцікавішим є те, що сказання вказують на прямий родинний зв'язок між кімрами й ставрами:
"Прийшли посли від Комирів, стали говорити, а Руси всі розуміють".
"І були вони нашої віри, і нашої мови, тільки з далекого краю прийшли на Русь..."
Відкіля конкретно прийшли Комирі, залишається невідомим, у сказанні повідомляється тільки, що "із заходу сонця народ новий прийшов".
Зате з'ясовується, що в місцевих племен був ще мідний вік, а Комирі прийшли із залізними мечами, причому кутими з булатної сталі - "із прудкого (тобто пружного, - прим, наша - В. і Ю.Г.) заліза куті".
Про мідний вік у ці часи знаходимо підтвердження й у "Велесовій книзі": "перси знали наші мідні мечі" (дощ.б-В). Тобто, в VI-V століттях до нашої ери слов'янські племена цього регіону дійсно мали ще мідні мечі.
Про факт же володіння кіммерійцями залізом говорять і сучасні археологічні дані. Так, дослідник Клочко В.І. повідомляє про наявність у кіммерійських похованнях предметів озброєння із заліза, розвинутої форми й технології.
Початкова зустріч ставрів і кімрів не була мирною: "три дні й три ночі билися, здолати не могли". Але потім місцеві племена підкорилися кімрам.
"І були Руси, Щури наші, під Комирями, з ними мир і війну разом тримали, і наказу їхнього слухалися строгого..."
От чому "Велесова книга" називає кімрів своїми батьками: "були ж кімри, також наші батьки" (дощ.6-Е). Причому малися на увазі не тільки ці "прибульці", але й кіммерійці взагалі як предки слов'ян, що жили в Причорномор'ї до приходу скіфів та інших племен.
Твердження Геродота про те, що кіммерійців зігнали з їхніх земель скіфи, тепер викликає сумнів - стали б вони витісняти власних "батьків", яких пам'ятали та якими пишалися?! Тим більше, знову ж за геродотовими свідченнями, скіфи створили свою Закавказьку державу разом із кіммерійцями.
Більш імовірно, що скіфи (за даними ВК це були "арійці") у своєму стрімкому ривку в Малу Азію, подібно вихрові, що втягує всіх і вся у свій скажений круговорот, зірвали кіммерійців зі споконвічних місць проживання й залучили їх як союзників до спільного походу й воєнних дій. При цьому відбувся розкол: частина кіммерійців не захотіла брати участь у війні й пішла далі на Балкани й Аппеніни (в Італії відоме місто Кіммерія).
Описану в цьому сказанні появу "Комирів" у Кримських степах, що, як ми пам'ятаємо, раніш іменувалися Кіммерією, можна розглядати як повернення одного зі споконвічних племен на свою прабатьківщину.
Ця подія була дуже значною й запам'яталася надовго, ставши своєрідним "вододілом" часів. Так, у деяких сказаннях говориться: "те було ще до Комирів". Прихід кімрів став важливим орієнтиром, тим більше, що це спричинило зміну в місцевих племен мідного віку на залізний. Важлива ця дата й для нинішніх істориків - дослідників Давньої Русі.
СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ ОСТАВРА
У ту древню старовину, що поросла травою-чорнобилем, так що навіть найстаріший Дід чи Баба не можуть сказати, коли те було, в ті часи, коли Пращури жили в степах біля лісів, полювали, землю деревом дерли, ячмінь-просо сіяли й розводили говяд - корів і биків, а коли сперечалися - під Перуновим Дубом позивалися - в ті прадавні часи й трапилася ця подія.
Жив собі в степах, що на південь від лісу, цар русів Оставр. Люди його пасли в степу худобу: биків, овець, коней. І були вони хоробрими, міцно сиділи в сідлі, ворогів не боялись, а царя слухалися.
Коли пошле кого Оставр із дорученням, той день і ніч скаче, поки не передасть царів наказ усім людям. А біля багаття сяде - пісні співає про справи старожитні, про царів і богатирів. І недарма шле йому цар ківш вина грецького, і недарма той ківш срібний йому в нагороду дає, тому що знає Співець про все, що потрібно - чому молодих учити й чим старих потішити.
Шле цар Співцеві шматок м'яса ліпший, шле баранину з зеленою цибулею. Той м'ясо їсть, вино п'є, й знову пісню заводить про справи давні й подвиги славні. Цар Оставр йому всміхається й про Діда свого з Прадідом слухає, як ті доблесно з ворогами боролись, і як здолали вони супостата могутнього.
"Ой ти гой єси, царю Оставре наш, мудрий царю і великий! Славний будь, як Прапрабаба твоя, як Прапрабаба цариця Мати-Сіромахова, що Киряку-царя, який кров руську пролив, покарала, самого кро-в'ю досита напоїла, а потім зняла геть-чисто голову! І від Дурія-царя, що приходив з Вайлами, вона разом із Каниш-царем наші степи визволила! Будь і ти мужнім, царю Оставре, тому що чутки звідусіль стікаються - із заходу сонця народ новий у степи прийшов, і що буде з нами - невідомо..."
Почули ту звістку люди, засмутились, а цар Ос-тавр спохмурнів і відповів: "Прийдуть вороги - будемо битись, але й чекати їх, склавши руки, теж не станемо".
І велів Оставр у ту ж ніч збиратися, баранам ноги в'язати, на вози вкладати, коней сідлати, й перш ніж хмиз у багаттях прогорить, відправлятися на північ.
Піднялися всі, в одну мить склалися, череди погнали, а Оставр із кінною дружиною обоз замкнув.
Через два-три дні стало видно, як над заходом згустилася чорна хмара. І росла та хмара й ширилася, начебто все небо закрити хотіла. І бігли відтіля зайці, лисиці, кози, бики буй-тури, й сайгаки скакали разом із вовками, й птахи всякі летіли стривожені, та інші звірі рятувалися - великі й малі.
Хотів Оставр із дружиною своєю назустріч хмарі скакати, щоби самому побачити ворога, і якою той володіє силою. Та побачив він у полі Дуба, на Дубі тім сидів-посиджував чорний Ворон. І був то не просто Ворон, а Птах Віщий, і прокаркав він слово грізне, а потім знявся й полетів на північ.
Розумів Оставр мову птахів і звірів, і зрозумів він попередження, що йде-наближається Лихо велике, яке ліпше не бачити, не чути, а винести скоріше ноги.
І погнав він обози далі на північ. День і ніч скаче, відпочивати не велить. Притомилися коні, кроком пішли. Погодують їх наспіх вівсом, дадуть трави, напоять і женуть знову вперед.
Спотикатися почали коні, важко дихати й валандатися - треба дати їм хоч день єдиний для відпочинку! Велів Оставр у переліску розкинути Стан, щоби коні трави зеленої поїли досита й води чистої живої попили досхочу.
Тут бачить Оставр - чиїсь череди біжать, ревуть, землю риють, а слідом - вози запряжені з баранами, вівцями, жінками й дітьми. А там вершники скачуть і кричать Оставру-царю: "Візьми нас із собою, у нас царя більше немає, залишився в полі лежати... Йдуть Комирі! Комирі всіх убивають, худобу беруть, і не видно їм ні кінця, ні краю!"
Прибилося до ставрів багато людей, і велів цар возам і чередам у лісі сховатись, а всім ратним людям до оборони готуватися.
Вишикували Руси кінноту. Незабаром і ворог прийшов, - ворог чужий і числом неміряний. Став він у полі й вислав до царя послів. Прийшли посли від Комирів, стали говорити, а Руси все розуміють.
"Нам степ потрібен, ми хочемо осісти на цій землі!"
"А тут я живу, руський цар, - відповідав Оставр, - ці степи мої, а далі самі ліси..."
Поскакали Комирі назад, до свого царя. Потім повернулися й передали: "Будемо битися! Хто здолає - того й степ!"
І почалася велика січа: три дні билися, здолати не могли. Та бачить Оставр, що Комирів - сила, а ставрів з утікачами зовсім мало залишилося. І велів він у ліси подаватися, що будеш робити, якщо зла Біда прийшла разом з Лихом?
А Комирі спіймали в степу останніх овець і корів, розпалили багаття, стали пити-їсти, пісні заспівали. До Оставра ж вершники скачуть, говорять, що Комирі в ліс прийшли, а оборонятися від них уже нічим.
Зібрав Оставр Ратну Раду, стали думати-вирішу-вати, як бути.
Потім вийшов Оставр до Комирів і сказав, що підкоряється їм, і віддає всіх овець і баранів, і кожну третю корову з черід, тільки щоб Комирі Русам життя залишили й не розоряли дощенту.
Погодилися Комирі, повернулися в степ. А всіх, хто там раніше жив, наче величезною мітлою вимело - тільки вози поламані та люди лежать покалічені - хто без рук, хто без ніг, хто, стікаючи кров'ю, до води повзе вгамувати передсмертну спрагу, а про інше вже не думає.
Збирав Оставр усіх живих, покалічених, лікував, напував-годував, заспокоював. І так помалу життя стало налагоджуватися.
І були Руси, Щури наші, під Комирями, з ними мир і війну разом тримали, й наказу їхнього слухалися строгого. І коли йшли Комирі війною на Волохів, то й Ставр-Руси йшли з ними битися. І побили Волохів Комирі, й на інших народів нагнали страху великого.
І довго-предовго Комирі були над нами. І були вони нашої віри й нашої мови, тільки з далекого краю прийшли на Русь. І були на них жупани баранячі, а в тих, у жупанів, коміри високі. І шаблюки в них були гострі, із заліза прудкого куті, і проти них ніщо мідне не трималося зовсім.
Так це було.