Сказання про стародавні минувшини руські 

 

Глава п'ята

 

ПРО КЕЛЬТІВ, КОСТОБОКИХ І ДЕЯКІ ІНШІ НАРОДИ

Прихід кельтів (Кельчі) в руські степи був ще однією важливою подією у "водорозділі" часів.
Зі "Сказань" стає відомо, що коли князь Кий жив ще на Дону, то "Кельна між ними худобу ганяла... І жили Руси в мирі з Кельчею тією, а була Кельна рудою та білою, а Русичі були русявими всі в часи ті".
Однак мова йде не про всіх кельтів, а тільки про деяку їхню частину, що "була сита війною... й не хотіла йти за царями своїми, та подалася до Русів і з ними жила чесно й мирно".
О.М.Трубачов відзначає, що кельтські племена бойїв і вольків-текстосагів уже в V ст. до н.е. опанували територію сучасної Чехії чи Богемії (від кельтськ. "Воhemium" - "земля бойїв"), потім почали ряд походів на північ, заволодівши при цьому майже всією Центральною частиною Східної Європи від Рейну до Вісли й витоків Дністра. Починаючи з II ст. до н.е. вони "поступаються позиціями", поступово романізуючись, германізуючись й ослов'янюючись.
Про взаємини з кельтами розповідається й у "Велесовій книзі", де говориться спочатку про війну з ними: "Потекли на нас кельти з залізом своїм, але, зіштовхнувшись із нами, повернули на захід сонця" (ВК, дощ.8), а потім про допомогу, що русичі одержували від кельтів: "Ми знаємо зі сказаного праотцями, що кельти допомагали їм. І от пішли до них і там сто років перебували, одержуючи допомогу від них" (ВК, дощ. 28).
У першому випадку говориться про кельтів, що прийшли в руські степи наприкінці минулої, початку нашої ери, в другому - вже про нащадків, як кельтів, так і русів, що жили в VІ-VП столітті нашої ери, однак не забували про дружні взаємостосунки своїх праотців.
У сказаннях описуються надзвичайні, сповнені містичних таємниць здатності кельтів у лозоходстві ("гілочному веденні" - від укр. "гілка" - "лоза" - прим, наша - В. і Ю.Г.), завдяки чому вони могли знаходити воду в степу, також знали трави для їжі й лікування та пророкували майбутнє. Вони "вихваляли Кінську Голову", й та їм говорила чи буде зима тяжкою, чи літо посушливим, і з якого краю прийдуть вороги. Цими здібностями, мабуть, володіла переважна більшість племен, тому що сказання відзначають: "І часто Кельча правду передбачала, й Руси знали, що ліпше кельтську бабу запитати, ніж самим загади вирішувати".
Також володіли вони умінням обертатися в птаха чи звіра:
"Падає на землю, б'ється тричі, й біжить сайгаком вільним далі, й не може знайти її ворог у степу, - бачив, була отут Кельча - так уже немає. А в небі соколи зграєю летять, - а то Ира летить, а то Кельча, а піди піймай її в небі ясному!"
Про народність, що тут згадується, "Ира" відомо тільки, що вона прийшла разом із кельтами, "коли цар Ругата правив", жила дружно з русами й допомагала їм боротися з ворогами. Можливо, це "ирії" чи "арії" - племена арійців (іранців), що прийшли в степи після того, як через землетрус і холод, що наступив, змушені були залишити Кавказ і Загір'я (іранський Загрос).
Як бачимо, вони також мали здатність до перевтілень. Очевидно, руси багато запозичили в цих на родів у галузі чарівництва. Не даремно князь Кий умів волхвувати, - адже він жив із кельтами на Дону. Також і Яруслани-царі могли перетворюватись у птахів і перед боєм літати - "розвідувати" обстановку у ворожому стані.
Коли Яруслани й Кияни пішли на Дунай і Дніпро, кельти, либонь, вийшли за ними й ще не раз допомагали в боротьбі проти Готів, Волохів та інших ворогів.
Ще раз акцентуємо, що це була тільки частина кельтів, що зріднилася з русами. А з іншими кельтськими племенами русам доводилося боротися. Так, у "Сказанні про Горія й Гороха" читаємо: "пішли Діди на Комирів, а там Кельчина йде, побили ту - Годячина нападає, а побили її, ще йдуть вороги..."
"Сказання про Карпат-гору й Кощобу" цікаве згадуванням про народність Фряка (фряги), про яку досі в науковому світі не склалось однозначної думки. Деякі відносять їх до візантійців, інші - до італійців, треті вважають, що це франки. "Сказання" роблять важливе застереження, називаючи цей народ "Фряка віденська", тим самим відносячи їх до вендів. Найвідоміший російський мовознавець А.А.Шахматов відносить вендів до кельтів, що приблизно на початку нашої ери були витиснуті готами й деякими скандинавськими племенами з території на р. Вісла до сходу й південного сходу, де вони підкорили слов'ян (вірніше, змішалися зі слов'янами - прим, наша - В. і Ю.Г.). (Шахматов А.А. До питання про фінсько-кельтські й фінсько-слов'янські відносини. Спб. 1911, т. І-ІІ, с.721-722). Сама назва "венди" також ґрунтується на кельтській основі похідним від "wind" - "білий, сяючий". Згадаймо, що в сказаннях "Кельча була рудою та білою", тобто мала волосся рудого та білого кольорів.
Однак і "Велесова книга", й "Сказання" розрізняють вендів і фрягів між собою. Про вендів говориться, що "ці венди сидять на землі, де Сонце-Сур'я спить уночі на золотому ложі... і це є також брати наші в тім краї" (ВК, дощ.28). Венди називаються братами слов'ян, а "Сказання" виводять їхню назву від слов'янського "веди", "відати". Також говориться, що до Виходу з П'ятиріччя й Семиріччя венди були разом із русами, а потім після утворення Руськолані й поселення в Карпенських горах венди захотіли "віднести своїх Богів до моря" (ймовірно Балтійського). Потім неодноразово підкреслюється, що причиною роз'єднання русів і вендів стали релігійні розбіжності: "Венди пішли на захід Сонця й там перед ворогами землю орють і хибну віру мають" (ВК, дощ.Зб-А).
Подібних же родинних зв'язків із фрягами ніде не трапляється, хоча й у "Сказаннях", й у "Велесовій книзі" неодноразово згадується про допомогу фрягів у боротьбі проти Риму й Візантії, особливо зброєю: "І немалими іншої зброї, крім мечів фрязьких, виміняних на овець і ягнят" (ВК, дощ.Зб-Б). Місце розташування фрягів "Велесова книга" відносить на північ: "І потекли (скіфи) на північ, і зговорилися з фрягами, й відтіля прийшла допомога проти ворогів" (ВК, дощ.П-А). "Сказання" поселяють їх біля Карпат. Цілком можливо, що були й інші фряги, але саме вендські фряги, як стверджують "Сказання", завоювали територію між Карпатами й Дунаєм. (Стосовно Причорноморської Скіфії це може вважатися північною територією). Ще "Сказання" називають фрягів "вовками" - "Фряки - вовки-вояки", але ж саме як "vоlсае" (вольце) іменувалося одне з кельтських племен. Може, фряги - це якоюсь мірою "ослов'янені" кельти, а венди - слов'яни, що зазнали кельтського впливу? У всякому разі, ці приклади показують, як непросто все було в нашій історії і як ретельно потрібно розбиратися в деталях, щоб наблизитися до розуміння правильного стану речей (у даному випадку - взаємин народів).
На відміну від кельтів, племена костобоких (Костобців, Кощобців), як і рибоїдів, належали до слов'янської групи народностей. Про це однозначно говорять як "Велесова книга", так і "Сказання". Коли в VI ст. до н.е. створилася велика слов'янська держава Руськолань, що пролягла "від Ра-ріки до Непри й Карпен (Кавказу)", до її складу входило багато племен. Коли ж у Передкавказзі й Приазов'ї стали вестися нескінченні війни, велика частина слов'янських племен у І ст. до н.е. пішла до Дніпра, Ільменського озера й на Дунай. У "Велесовій книзі" висловлюється жаль, що "в старі часи рибоїди залишилися, не захотіли йти в землі наші й говорили, що їм і так добре. І так стали гинути, не плодилися з нами й вимерли, як безплідні, нічого від них не залишилося".
Невідомо нічого й про тих костобоких, що чекали допомоги від Сварги, перестали самі трудитись і так трапилося, що вони "були поглинені ілірійцями" (ВК, дощ. 7-3).
У сказаннях описуються події, що відбувалися ще до виходу слов'янських племен із Дону, коли вони жили разом. Саму назву "костобокі" історики пояснюють здатністю цього народу робити захисні військові панцирі з кістяних пластин, отриманих унаслідок розпилювання кінських копит, так звана "копитна броня", попередниця залізної руської збруї з пластинчатої броні (принцип "риб'ячої луски").
У своєму "Дослідженні про Костобоких" (Вид. АН СРСР, 1957 р., стор. 50) О.В.Кудрявцев пише: "Можливо, ім'я Костобоків варто розуміти зовсім буквально, як "кістяні боки" й пов'язувати це з носінням ними кістяних панцирів, які вони могли запозичити в Сарматів.
Лускаті панцирі з рогових і кістяних пластинок є дуже характерною рисою Сарматського озброєння. Археологічно вони засвідчені неодноразово. Детальну характеристику Сарматського панцира, що зберігавсь у святилищі Асклепія в Афінах, дає Павсаній в описі Аттики. За словами Павсанія, цей панцир був зроблений із кінських копит, розрізаних на пластинки, що просвердлювались і зшивалися кінськими та бичачими жилами. Він нагадував за виглядом зміїну луску або зелені соснові шишки. Павсаній указує, що подібні панцирі були дуже міцні, витримували навіть удари мечів і списів у рукопашному бою".
У "Сказанні про царя Необора" (поміщеному в сьомому розділі) говориться:
"У древні часи був цар Необор і Русами правив, а ті Руси Кощобцями звалися за те, що мали збрую копитну. А ту збрую й спис не візьме, а ту збрую й меч не розрубає..."
Можливо, Кощій Безсмертний із наших казок - це відгомін пам'яті про плем'я Костобоких (Костобців, Кощобців - від давньослов'янського "коще" - "кості"), що вважалися в силу своєї захищеності якоюсь мірою безсмертними, у всякому разі, невразливими в бою. Чому смерть Кощія Безсмертного таїться саме в голці? Та тому, що між щільно підігнаними кістяними пластинами панцира можна було просунути хіба що довгу голку, і тим самим нанести Костобокому шкоди. Такими от постають первісні образи Баби Яги й Кощія Безсмертного в нашому далекому минулому.
Народність, що згадується в "Сказаннях", Скоча (Скоча-Сака) - вихідці з рівнин Середньої Азії (сучасний Казахстан), за свідченням Страбона (64 рік до н.е. – 24 рік н.е.) прийшли спочатку в сусідню Бактрію, потім вторгайсь у Вірменію й вийшли до берегів Понту Аксинського (Чорного моря), поселившись у Приазов'ї. Мабуть, згодом асимілювалися зі скіфськими й іншими племенами, оскільки свідчення історичних і військових діячів - сучасників скіфів, сколотів і саків - не бачать розходження між цими народами.

 

КЕЛЬЧА Й РУСЬ СТЕПОВА

У часи, коли Русами цар Ругата правив, прийшла в степи руда Кельча, Ира та Скоча, й стали вести велике полювання із собачими гонами за сайгаками, кабанами й козами.
Наб'ють звіра, запросять Русів і п'ють-їдять ра-зом, пісні співають веселі. Дружно з Русами жили, тільки, траплялося, корів у них крали. Сидить, бувало, цар Ругата, а Кельча йому м'ясо несе. І знає він, що в русів украдене, а чим доведеш? З'їсть Ругата мовчки, ще й подякує.
Якось прибігло з плачем одне плем'я степове й розповіло, що Годяки на них напали, багатьох старих і малих побили, інших кіньми розірвали, худобу позабирали, корів, коней, а молодих погнали продавати Грекам в отроцтво!
Піднявся Ругата-цар і сказав:
- Те й нам усім буде, коли Годяків не покарати й не втлумачити їм, що вони не одні в степу живуть, і Дружба Степова за себе постояти може!
Сіли Русичі на коней, а з ними й Кельча зі Скочами, а за тими й Ира хоробра. Поскакали вони на південь, наздогнали Годів, оточили й побили нещадно, а полонених звільнили.
Отут прискакав гонець і сказав, що Рома йде, вже до Панщини дійшла й Межі, ходить у Нарочі й грабує руських людей.
Гукнув цар Ругата інших степових князів, і зібралися вони йти на Рому великою війною. І пішли Кельча, Скоча й Ира, Руси й Руськолани, Веди й В'ятичі й інші степові племена й народи з возами своїми та з чередами. Помалу дійшли до Дніпра, а потім берегом морським ішли й переправилися через синій Дунай.
І почалася війна аж на сто років! І за ті сто років люди вмирали, нові народжувалися, старіли й теж помирали, і аж до правнуків дійшла війна та зла. І Рома від неї плакала, й Руса, але ніхто миру просити не хотів, бо Руса в рабство йти не хотіла, а Рома плакала, тому що без рабів жити не могла.
І та війна все йшла й ішла, багато русів загинуло на ній і ромів, і греків-ромеїв, й інших, хто хотів війни й хто не хотів. І часто чутно було в степу, як волинка грала - то Кельча йшла на війну. І сам цар Кельчі розповідав, що йому з'явилася Кінська Голова й провіщала перемогу, і ще раннім ранком він бачив у небі Червоний Віз.
А відуни знаючі розтлумачили, що гряде день смерті царя, а зла війна ще буде тривати й тривати!
 

СКАЗАННЯ ПРО КЕЛЬЧУ В СТЕПАХ

Як прийшла весна, й Руси стали виганяти худобу на пасовища між Дніпром і Дністром, то старі Родичі молодь наставляли: "Ходіть, Руси, до Дністра борзого, йдіть до Дніпра славутного, а до Дунаю синього не ходіть! Той Дунай синій грізний, за ним сидять Волохи й дивляться, як би Русів в отроцтво забрати, на себе працювати змусити. І юнаків вони холостять, а старих і малих до кореня знищують".
І йшли молоді Руси в степ із худобою, й доходили аж до Великої Могили, де колись Комирі з Осавурами проти ворогів своїх бились, і в тій могилі поховали Комирі свого царя. Поставили його в яму на возі царському, а навколо - убитих коней і вершників, а з ним і дружину, ворожою стрілою простромлену, й усіх воїнів, що в тім бою полягли, поставили охорону навколо, щоб вони в Наву з ним разом відправилися.
І Руси зберігали ту Могилу від наруги, й ніхто не смів її опоганити - міг за те голови позбутися чи з Роду вигнаним бути. Тільки Тризни справляти біля Могили тієї дозволялось.
І от прийшли молоді Руси в ті місця, поставили собі курені-халабуди й стали в них жити, за худобою дивитися.
І прийшла до них Кельча й сказала, що в них свято, і теж станом розгорнулася.
А ранком раннім стала Кельча танцювати, почала з піснями Кінську Голову від халабуди до халабуди носити, а знахарі - віщувати майбутнє й заклинати
Диво-Дивне й Лихо Семиочате, щоб вони ні до худоби, ні до людей не приходили.
І Руси за те поважали й дякували Кельчі.
А потім Кельча Русів до себе на Страву кликала, й усі Руси сідали ліворуч від царя Кельчі й тричі йому "славу" кричали.
І запитували Русичі, чого Кельча в степу дозори не виставила, невже ворога не побоюється?
А потім бачили, як кельтські знахарі косили траву й невеликі стіжки навколо ставили.
І прискакали тут дозори Волоські, й дивилися в степ, а Кельчу й Русу не бачили, не могли заглянути за стіжки ті чарівні.
І встав старий Відун кельчеський, і махнув він вишневим прутиком, і негайно розвернулися й поскакали вороги.
І знову Руси тричі Кельчі "славу" кричали, й здружилися вони з Кельчею тією навік, і вже разом від ворогів оборонялися.

 

СКАЗАННЯ ПРО ЛИБЕДІЮ РУСЬКУ

У ті часи, коли ще князь Кий на Дону широкому жив, то на північ від нього теж була земля руська, й називалася вона Либедія, тому що сестрі Києвій Либіді з усіма чередами й людьми належала.
І було багато Русів там, В'ятів і Сівери, а в ріках - багато риби й птахів, а найбільше було гусей, качок і лебедів. І тримали Руси собак, тому що й ворогів було багато, і кожний намагався череди погнати, чужою працею скористатися. Тому й жили люди готові до війни, хліб сіяли, худобу доглядали. І Кельча між ними ганя-ла череди. Коли наставала зима, то вона подавалася на південь, а влітку - знову на північ, до Сівери. І жили Руси в мирі з Кельчею тією, а була Кельча рудою й білою, а Русичі були русявими всі в часи ті. І були то такі кельтські Племена, яким війна набридла й не хотіли йти за царями своїми, та до Русів подались і з ними жили чесно й мирно. І частина тієї Кельчі до кінця з нами залишилася, своє покинула й у кінці-кінців стала Русою.
І була Кельча в гілковому віданні сильна, могла лозинами воду знаходити й криниці в степах безводних, і могла сказати чи буде війна й з якого краю ворог прийде. Знала Кельча трави для їжі й лікування, як хворість проганяти недужну. Кельча хвалила Кінську Голову й розповідала, що та Голова повідала - чи буде зима тяжкою, чи літо посушливим і випаде неврожай у полі. І часто Кельча правду провіщала й Русичі знали, що ліпше кельтську бабу запитати, ніж самим загади вирішувати.
І на Тризни Руси ходили до Кельчі, а Кельча в Русів ліворуч сідала, їла, пила меди міцні, дякувала й знову в ніч скакала, туди де коловози свої залишила. Одне було погано - крала Кельча худобу. І часто підбиралася вона до Угрів, у червоний одяг убрана, на добрих баских конях прискакувала, а худоба, червоне бачачи, ревіла й за ними бігла.
І поки Угри сідлали коней і відправлялися в погоню, Кельча була вже далеко на півдні. Дожене худобу до Танаїс-града, а там уже Грек чекає, гроші платить, саджає худобу на лодії, й уже попливла вона до Греків за море!
А Ира, Скоча чи Кельча іншою дорогою додому їде й співає весело.
І перевтілюватися Кельча могла: падає на землю, б'ється тричі й біжить сагайдаком вільним далі, й не може знайти її ворог у степу. Бачив - була отут Кельча, а вже немає! А в небі соколи зграєю летять, - то ж Ира летить, то ж Кельча, а піди піймай її в небі ясному!
Так було в наших степах до останніх часів, а потім Кельча пішла камо - невідомо, й зникла. А та, що залишилася, стала Руссю. 

 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ РУГАТУ

Як по весні, коли сніги тануть і тече жива вода-модриця, й голубіють поля, так у небі Велес зі своїми волами синіми разом із Орієм орють землю Навську. І пригадуються часи старожитні, котрі давно у верболози пішли, та там десь і загубилися. Так у часи ті, коли наші старі Баби-Пращуриці ще в довгих сорочках бігали, а наші Щури Навими на Тому Світі були, у ті часи, коли хліба не знали, не сіяли, а збирали корені, у золі пекли, пили молоко й сири робили з молока на Сур’ї осуреному й молилися на Сонце ясне, щоб воно від Мору-Мари та Ями позбавило, так у ті часи було в степу багато різних людей. Були люди Руські й не Руські, Вагарські, Лебедянські, Гирлові, Корчеські й Гнилові з Комишувахи, з Дону, й просто степові невідомі. І всі ті люди проживали мирно й допомагали один одному.
І був у них цар Ругата Сильний, і був він славним і хоробрим, нікого не боявся ні вдень, ні вночі. І ходили люди його табором за худобою на великих возах, кіньми запряженими. А на возах тих плетені козирі поставлені й зверху повстю обтягнуті, а всередині сіно й овечі шкіри настелені. І жили в тих возах діди старі, баби, діти й хворі, а також воїни, у січі поранені, кого треба було лікувати травами, напувати відварами й змащувати мазями. А всі чоловіки сильні з мечами, піками за возами їхали на баских буланих конях. А за спиною в них - тулії стрільні, а за спиною - луки тугі, й кожен готовий оборону тримати від ворога.
А ввечері ставав Табір біля річки, вози колом ставили, а в середині розпалювали велике Вогнище, а далі в степ висилали дозори, щоб вороги не напали зненацька. А вороги нападали часто, особливо Греки, крали вночі й худобу, й людей. Не хотіли платити, воліли задурно брати, а юнаків крали й холостили навік, робили з них покірних волів.
І ненавидів їх за те цар Ругата, кидався вслід із військом своїм, бив, ламав, не давав пощади. І коли клялися полонені Греки, що ніколи більше не стануть ходити на Русь і просили відпустити їх, помилувати, то знав Ругата, що через тиждень вони прийдуть знову з новою силою, тому нікого з них не жалів.
І скаче гонець до царя Ругати й говорить, що Годяки близько, і що вони кіньми розірвали двох Родичів, і поблизу ходить також Угра степова й Коропи. І клич дає цар своїм людям:
- Сідлайте, Русичі, коней і всякого, хто захоче нашої землі, нагодуємо нею досита, щоби більше чужої землі не хотів!
І скакали Руси в широкі степи, й боролися там відважно з ворогом, і допомагали їм Костобці Хоробрі, й на деякий час Русь ворогів позбулася.
І три дні справляли Руси з Костобцями Тризну по своїх убитих побратимах-воїнах, і славили царя Ругату й царя Костобців, і всіх людей руських, а ворогам вирікали ганьбу.

 

СКАЗАННЯ ПРО КАРПАТ-ГОРУ Й КОЩОБУ

Ті старі трави, що бережуть кістки хоробрих воїнів і розростаються навкруги, ховаючи щелепи й мечі іржаві, й зброю стару, тільки ті трави-буркуни та лопухи всякі знають, як збиралася сила степова велика на ворога давнього, на злісного Волоха, на грабіжника-нападника непорядного.
І сказав Кощоба-цар, що поведе людей на Дунай, і зійшлися до нього багато хоробрих воїнів і пішли на захід, щоби перейти Дунай і Межу.
І там ті бояни-воїни склали голови, тому що всякий день ішла велика Вала, й Волохи ховалися за стіни й оборону тримали міцно. І зменшилася незабаром сила Кощобська, і зменшилася сила Фряків. І кинули вони клич по всьому степу, й прийшли нові сили Фрязькі й Кощобські. І вбили вони царя волоського, і пройшли до Тиші-ріки й далі за Дунай. І земля та була названа Дячиною, в подяку Богу за те, що Фряки - великі "вовки-вояки" - недарма склали голови й здобули перемогу велику. Волохи від них розбігалися, як вівці від вовків лютих. І взяла Фряга віденська всю землю від Карпат-гори до Дунаю й назвала її Фрязькою.
А після тієї війни прийшли Годяки й стали на Фряку нападати. І була там велика Січа, й Годякам довелося відступити.
Прославимо ж Богів наших і хоробрих воїнів, і кожен Рід, з яких були воїни ті! І ти, земле Дякова, велика єси, ти Русена-земля наша, та життя не маєш тихого! Ти - земле Січі й крові нашої, й крові чужої, й полита тією кров'ю до гирла, й спраги не маєш більше, й ти Русова земля тепер!
Зберігай же, деревій-цвіт, щелепи наші й кістки, й мечі, й броню іржаву, бо це все, що залишилося від хоробрих. Вони сміючись ішли на ворогів і не страшилися смерті, билися з надією, що з Богами разом Русь захистять!
Не забудемо й ми про них ніколи й висловимо їм вічну славу!

 

СКАЗАННЯ ПРО ГОРЕЯ Й ГОРОХА

Була при наших Дідах така війна, що, як вогонь, займалася з усіх боків, і куди від неї подітися - невідомо.
Глянеш на північ - там дим іде, на схід сонячний і на захід - чорний порох устає, і з полудня війна хмарою суне. І всюди люди горюють і бідують.
І сказав тут наш цар Горей:
- Усі, хто меч тримати може, всі, хто на коня ще сідає, відрізай наполовину бороду й іди землю руську захищати! Коли миру доможемося чесного, то й борода відросте заново, а ляжемо на полі зі славою - в Ирії вона не знадобиться!
І пішли Діди боротися з Комирями. А за ними Кельчина йде, а побили її - Годячина нападає, а побили ту, ще йдуть вороги. І встає за ними пилюка до небес, і багато їх - як піску в морі, й навіть трава після них не росте.
І заприсягайся Діди ліпше загинути, ніж землю свою ворогам віддати. І день-у-день три роки, три весни, три зими, три літа билися вони, оборонялися, поки вороги не пройшли незліченні й подалися до Заходу Сонця на людей інших, тому що бачили вони, що міцна Русь наша, що не піддається вона, й війна з нею може бути до кінця віку. І немає в них більше ні корів, ні коней, немає ні злата, ні срібла, і поживитися тут нічим.
І пішли вороги незліченні в ті краї, де багато хліба й худоби всілякої, пройшли степами й згинули. І багато з них полягли - убиті й порубані, так що весь степ мерцями чорнів, і нікому ховати їх було, й клювали їх птахи-ворони й терзали собаки з вовками, й незабаром степ тільки кістками білів обгризеними.
І залишилося Дідів зовсім мало, і цар Горей загинув на тій війні, а іншого забрала потім зла Мара, тому що впроголодь жили люди, м'яса не мали, тільки траву варили й корені їли.
І став над Русами цар Горох - син Гореїв, став рахувати, скільки залишилося Русів, та й сам заплакав. Тому й кажуть люди старі, що в часи Гороха людей було трохи.
І трималися ті люди разом, переживали зле Лихо терпінням, у річці рибу ловили, із травою змішували, варили. Жуків ловили, мітлицю всяку, горохом диким харчувалися, тим і вижили. А потім череди розвели, й знову Русь розмножилася, посильнішала, й вороги обходили її стороною.