Сказання про стародавні минувшини руські 

 

Глава шоста

 

СТОСУНКИ З ГРЕКАМИ

Стосунки русів і греків з найглибшої давнини були суперечливими. У "Сказанні про Рідню Волинську" говориться, що коли руси мали ще кам'яні сокири й не вміли обробляти залізо, то вони міняли в греків "залізний ніж за корову". А коли прийшли вороги, то греки давали русам залізні мечі, щоб ті захищали й себе, й греків. Однак і ворогам греки давали такі ж мечі, "аби Русь сильною не ставала". Подібне лукавство й підступництво греків русичі добре знали й були насторожі - чи стосувалося це військового союзу, чи торгівлі або степових пасовищ для худоби. "Хитрий лис" (за визначенням "Велесової книги") так і дивився, як би обдурити з товаром або споїти вином молодих русів, що пригнали худобу на продаж, закувати їх у ланцюги й відвезти в рабство. Або змовитися з ворогом і зненацька напасти на русів.
"Не вір Греку, ні коли плаче, ні коли сміється по-дружньому - обманом Грек живе! Немає в нього ні честі степової, ні гостинності, що від Дідів іде, Богами благословенної..."
Так застерігає русів їхній цар Прастар.
Особливо непростими стали їхні взаємини після того, як греки почали міцніти в Північному Причорномор'ї. Це ж місце облюбували скіфо-арії, що повернулися з походу на Передню Азію й замінили кіммерійців. Вони стали будувати на узбережжі Чорного (тоді Руського) моря сонячні міста - Хорсунь (Хорс-сунь, тобто "Хорс-Сонце"), Сурож (також Бог Сонця) та інші, "які не побудувати грекам". Згодом за ці міста й "місце під Сонцем" йшли нескінченні багатовікові війни, що змінювалися епізодичними перемир'ями. Про це розповідається в "Сказанні про Хата-Русів і Коняву-царя".
Однак, дотримуючись принципу "поганий мир краще доброї сварки", руси все-таки йшли на військові й торгові контакти зі своїм південним сусідом. Предметом торгівлі в основному були скіфська пшениця, корови, коні, вівці, шкіри, сало, за які греки платили золотом-сріблом, а також привозили для обміну ножі, ложки, усякий посуд, сіль, перець, вино та різні прикраси.
"Сказання про Грека Мутрю-царя" оповідає про грецького царя Митридата Євпатора VI, що жив у І ст. до н.е., з яким руси торгували, потім - воювали, потім уклали мирний союз, щоб разом іти воювати за Дунай проти Волохів. Про "митридів", тобто греків, названих так по імені їхнього відомого правителя, говориться й у "Велесовой книзі": "Митриди стали говоритирусам, що вони можуть селитися біля них. А коли русичі погодилися, то (греки) втягнули їх у війну раз, другий і так без кінця. І там руси втратили все дочиста, й багато воїнів загинули. І руси пішли геть від греків". "А ми з митридами поріднилися й Руськолані не берегли" (дощ.32).
"Сказання про Габай-князя Оланского" цікаве свідченнями про спільні дії степових племен і народів проти греків, що осіли на берегах моря Руського та почали вести нечесний торг:
"Коли за корову давали чувал солі, так незабаром стали давати за неї половину. Коли давали два аршини оксамиту, так тепер дають тільки один аршин. І чим вище стіни граду кладуть, тим меншу ціну дають за збіжжя, а на шкіри, які досі брали, нині й дивитися не бажають Треки..." 
І зібралися царі - Габай Оланский (алани - предки сучасних осетинів), цар Кощобский (проводир "костобоких"), три брати Суни (змішані племена алано-русів), цар Куманський (предки половців), і Язиги, й Забродня Куманська й пішли "валити" міста грецькі - хто сушею йшов, а хто лодії-чайки робив і плив "у море й за море". І не раз ходили степові народи на міста грецькі - Царгород, Трапезунд і далі - в Милет і Йону. І коли після чергового походу князі-царі збиралися разом, то Габай-цар читав їм "описи про війну", тобто докладно складений звіт:
"А читав описи, скільки багатства взяли, а скільки срібла, злата, драга камені, а скільки оксамиту, сукна привезли. І якщо втратили кого, теж; записано було - які воєводи убиті й скільки воїнів, і з яких Родів були люди ті..."
Відзначається, що події ці відбувалися, коли ще "у степах не було Комирів, а вже були Оланці недовго", тому точну дату визначити складно. Але сам факт володіння багатьма народами ще до Різдва Христова якоюсь писемністю - явище не дивне. Повинні ж якось фіксуватися торговельні й військові заходи. А в древніх слов'ян, як свідчить "Велесова книга", навіть був спеціальний Бог Числення - Числобог, що говорить про розвинуті форми знакової фіксації (рахунок і лист) задовго до появи на Русі грецьких просвітителів Кирила з Мефодієм.
Негативне ж ставлення до греків авторів і "Сказань", і "Велесової книги" зумовлено насамперед згубним впливом візантійського способу життя - розкошів і нестійкої моралі - на слов'янські племена, що жили "по справедливості" й закону "що зайве, те не потрібно". Міцно пов'язане з "огречуванням" і наступне введення християнства на Русі, що викликало природну негативну реакцію слов'янських волхвів - хранителів древніх ведичних родових традицій.
   
СКАЗАННЯ ПРО ХАТА-РУСУ Й ЦАРЯ КОНЯВУ

Було це в древні часи на Русі, було це у велику епоху.
Там, у степу, де росте деревій, де синіють Перунові батоги й колишеться жовта дивина на вітрі Стрибожім, там лежать старі щелепи, й лежать вони з прадавніх часів, а коли прислухаєшся - ті щелепи про щось тихенько шепотять, начебто розповідають.
А розповідають вони про те, як виникла Русина-Русь, як були вони Ойразами-Русами та були Резами-Ресами, як ішли до Хати через Шубу, як знайшли собі край багатий і там залишилися.
І от коли яблука вже спіли, й веселий Стрибог розносив той дух по всьому широкому степу, багато степових князів-царів приїжджали на Русь святкувати Овсеня, адже Русь багатою була й любила гостей. І було те ще до Кельчі й Комирів.
Збиралися гості, пили-їли, на дудах дуділи, на волинках грали, били в бубни й танцювали навколо вогню святого овсеннього. А потім слухали співців, що про древні часи розповідали. А розповідали вони про те, як Руси жили одні в степу, й називалися вони Хата-Руси, й не мали ворогів.
А Хата-Русами звалися вони тому, що ставили собі хати, залишали в них дружин і дітей, а самі все літо й осінь на степові випаси їздили. На зиму ж поверталися, тримали худобу в загонах і годували її сіном заготовленим.
А хати вони робили так: вириють яму, наллють води з глиною, сіна в неї домішають і топчуть-уминають ногами. Потім із глини тієї самани-цеглини роблять і сушать на Сонечку. А потім уже хати складають і комишем-очеретом дахи криють.
Так ходили Хата-Руси, де хотіли, ганяли худобу по степах широких, годували її травою шовковою, напували водою чистою, й Даждьбог давав худобі їхній приплід і блага всякі.
Та прийшли якось у степ вороги - були то Греки з Волохами, та стали Русь завойовувати.
І плакали Жаля з Кариною, і сам Водяник з Русалками на річках плакали, що така зла доля неждано прийшла й наслала лютого ворога.
І в той час був над Русами цар Конява. І бачив він, як пил піднімається в небо хмарою, як сайгаки степові біжать, п'ють воду з річки й тікають далі. І сказав він людям своїм, що треба череди переправляти на інший берег.
І погнали Хата-Руси вози, переправили на інший берег річки й пішли слідом за сайгаками світ за очі - ген-ген далеко в степ широкий, щоб не наздогнали вороги.
І взяли вони із собою муки-борошна й сала, пекли їх зі степовою цибулею й у кожну торбу клали, й вистачало такої їжі на місяць. Захоче хто їсти, бере потроху, розводить водою - й ситий.
І йшли вони так чотири місяці, й чотири рази пекли борошно з салом на великих становищах.
Стала трава в степу жовтіти, а сіна через ворога не вкосили, а без сіна худобі зима буде тяжкою.
Дійшли Хата-Руси до Русі Городищенської, й там з лісів чотири тижні від ворогів оборонялися. І захо-пив Конява-цар ємців, а ті сказали, що Греки дали їм злата, щоб вони Русь завойовували й розоряли.
І прийшли на допомогу Яруслани хоробрі, й Веда прийшла з півночі. Налетіли вони на ворога орлами сизими, били й гнали його, триклятого, щоб ні сліду й ні духу не було.
І не стало ворога в степу. І пішла Русь косити суху траву й у стоги-скирти складати, щоб вистачило худобі на зиму. І ще цар відбирав чорне зерно гречане й в окрему купу складав. А навесні Руси вперше сіяли гречку, й з тих пір уже не купували її в Греків.
А Конявою царя прозвали за те, що він коней безумно любив. І от завів він цілі табуни й усю Русь посадив у сідла. І була та кіннота сильною, була швидкою й хороброю. І Русь за те поважала царя.
І побачили Греки, що Русь сильна, й відійшли, подалися через Дунай синій далі на південь. І там роз-множилися-розплодилися, а потім знову стали на Хата-Русь нападати. Відійшли Хата-Руси на північ, а Греки почали на берегах морських міста свої будувати й дороги прокладати.
І пішла між Хата-Русами й Греками війна ще більша, й довго-предовго, тисячу років йшла та війна. Ослабшають Греки, Руси прийдуть і міста їхні зруйнують, сядуть на морі. А Греки приходять із миром, починають торгівлю вести, а потім - глип - Греки вже з мечами й у броні вільно ходять, а Руси на них працюють. Розсердяться Руси, зберуться з силами, проженуть Греків геть. І так без кінця.
І ти, старий Метрядю грецький, великі лиха знав і великі діяння бачив, і крові нашої руської впився, а тепер лежиш мовчки, не пророниш ні слова.
І ти, царю наш Маше, уже не прийдеш на те поле, де Русь із ворогами в травах боролася й душила ворога голими руками, як вовк душить теля.
Страшне те поле руське, на якому мертвих більше, ніж живих. Один схопив другого, та так і лежать, зчепившись. Третій на коліно став і вмер, не піднявшись. А цар-князь живих скликає й плаче він над тим полем мертвих: "Ой, горе мені, Жалю, горе! Де я візьму рівних тим, що загинули? Не знаєш ти, зле поле, де знайти заміну найхоробрішим? Навіщо ж, зле поле, ти з'їло людей моїх?"
Горять багаття руські, слухають князі-царі Співця, задумалися, не ворухнуться. Не п'ють меди міцні, не їдять м'яса солодкі, не чують, як мед із ковша на землю ллється, забули про все, крім пісні, крім слова, що над степом летить.
А Співець закінчує свою думу: "І ти, Вергунець наш, Перунько, й ти все бачив навколо й допомагав Русам своїм Мечем-Кладенцем. Де махнув - там одразу дорога широка пролягала, де повернувся - поля порожніли, й головами сотень ворогів засівались, як капустою дозрілою.
І ніхто не стане збирати той урожай кривавий, і ніхто не буде на місці цьому будувати гради. Тільки вовк до них прийде вночі, тільки ворон прилетить клювати очі ворожі. І не буде їм Огнебога жаркого, й поминальний дим не підніметься, й Тризну по них не справлять, і душа їхня не відправиться у Сваргу синю!"
Так закінчує Співець, і цар наливає йому срібний корець меду: "Дяка тобі, випий меду, а корець собі залиш, як нагороду!"
І всі дякують Співакові.

СКАЗАННЯ ПРО РУСІВ І ХИТРИХ ГРЕКІВ

Година за годиною тече нестримно, як хвиля в Дону, одна за другою, й ніхто не знає рахунок хвилям, і ніхто не відає, скільки минуло часів.
Так у старовину Щури з Пращурами по степах ходили й пам'ятали тільки, що з Ябулаки прийшли на Дон, а де та земля колишня і як до неї добратися, ніхто вже розповісти не міг. А Ябулакою звалася вона тому, що там росли духмяні яблуні, вишні, сливи й абрикоси-жерделі запашні.
А тепер жили Пращури на Дону та багато чого терпіли від Греків - і розбою, й смерті від них набачились, і обману підступного. Скажуть, бувало, Греки:
- Женіть овець, ми заплатимо добре!
Руси женуть овець, а Греки між тим ворогам-бродникам про те скажуть. Бродники нападуть, переб'ють Русів, а кого живого залишать, тим же Грекам і продадуть. І не побачить він більше ні краю рідного, ні батька, ні матері, ні дружини, ні дітей, а буде доглядати в чужедальній землі свиней, та й тим заздрити. Свиням дають на ніч проса вареного, а русові-невільнику - ні крихти. Що в свиней украде, тим і живиться.
І був тоді в Русів воєвода по імені Руча. Сказав він якось:
- Греки хочуть купити в нас триста корів, просять, щоб молоді юнаки їх пригнали, сказали - заплатять добре.
Вийшли юнаки на Світанку й погнали корів на південь, по дорозі пісні співають веселі. Бачать - скачуть до них Яруслани й говорять:
- Греки дадуть вам вина, ви нап'єтеся, а вони вас пов'яжуть, як агнців, і заберуть в отроцтво.
- Що ж робити? Воєвода Руча сказав корів відігнати...
- Ми з вами підемо й будемо неподалік. А коли греки дадуть вина - не пийте, а виливайте на землю.
Прийшли юнаки на Торг. А Греки їм уже вечерю добру приготували - хліба, м'яса, вина. Поїли молоді русичі, а вино додолу вилили. Глядь - а Греки вже з ланцюгами йдуть, щоб узяти їх у залізо.
Підхопилися юнаки:
- Заплатите, - говорять, - нам за корів?
- Завтра вранці заплатимо, - відповідають Греки.
- Тоді ми до завтра корів у степ відженемо!
А тут уже Греки з мечами біжать, починають юнаків хапати, корів завертати.
Відкіля не візьмись - Яруслани! Налетіли, Греків побили, а юнаків провели в степ і сказали:
- Корови ваші, а гроші грецькі - наші!
Так допомагали Яруслани Русам і проти Греків, і проти інших ворогів. І довго вони дружили з Русами, аж поки Гуни в Донський степ не прийшли, тоді Ярус-лани за Дніпро-Славуту переселилися.

 
ЦАР-ПРАСТАР. СКАЗАННЯ

Давно те було, ще перш ніж люди навчилися брагу робити, був у наших Прапращурів цар Прастар, цар Розумний.
Щодня висилав Прастар у степ дозори, й щодня вони поверталися зі звісткою, що навколо все тихо й мирно.
Та одного разу прискакали вершники й сказали, що на півдні пилюка-курява хмарою встала, що чутно в степу великий лемент, а вночі бачили дозори безліч далеких вогнів.
І другого дня курява вставала темна, а до вечора показалися череди, що бігли на північ. І примчалися дозори сказати, що це Ґерлиґи йдуть, що вороги на Ґерлиґ-Хоролів напали, й багатьох уже немає в живих, у січі загинули, а інших вороги на аркан узяли, дружин і дівчат полонили, дітей побили, а старих людей, як баранів, зарізали. І просять Ґерлиґи в царя Прастаря захисту й допомоги.
І сказав Прастар: "Нехай ідуть, хто допоможе їм, якщо не Русь-Борусь, і з ким нам дружити, коли не з Хоролами? Нехай ідуть, хлібом-сіллю приймемо, захистимо, від ворога укриємо!"
Два дні йшли Хорпи Хорольські, Ґерлиґи й ґоряни, та станом розкидалися на Русі. І зібралися ввечері біля багаття шестеро царів, і стали вони Прастарю розповідати:
- Щораз, коли в небі Тризуб піднімається вище, ми йдемо на Торг і продаємо ґрекам наших ялівок.
Так і цього разу пригнали ми ялівок на торги осінні, а ґреки сказали, що віддадуть товаром, як тільки прийдуть їхні кораблі. І ми стали чекати в Дон-граді, що ґреки Танаїсом зовуть. Ті ж ґреки, щоб не платити, підмовили степових розбійників, і от горе з'явилося до нас у розплату за довіру до греків!
- Не вір грекові ні коли плаче, ні коли сміється по-дружньому, - сказав їм Прастар. - Обманом грек живе! Немає в нього ні честі степової, ні гостинності, що від Дідів іде, Богами благословенної.
І покликав цар-Прастар своїх гусельників і домрачів і попросив їх заспівати про старовину. І так заспівали гусельники-велесовичі:
- Ще коли не було греків, жили Пращури наші в степах і лісах добре й рядно. А коли прийшли греки, запросили до себе наших ліпших Богатирів і напоїли вином. А коли ті перепилися, закували в ланцюги, віднесли на кораблі й відвезли в землі південні. І вже вони назад не повернулися! І був серед них Гора-Богатир, що однією рукою вола піднімав, скелі на плечі валив і Буй-Тура страшного убивав одним махом, греки з нього свого Богатиря зробили, хвалилися ним і говорили йому: "Уб’єш чудовисько - Змія Злого - відпустимо". Гора-Богатир їм Змія убив, вони тоді просили: "Звільни від Велетня, що всіх перехожих і проїжджих калічить". І коли Гора-Богатир їх звільняв, вони знову обманювали його, й так тримали, поки він там не зістарився й не помер.
Почули ту пісню царі Хоролів, ґорян і Ґерлиґів і погодилися - то правда, що не можна грекам вірити, не можна з ними гоститися й завжди треба бути напоготові, щоб вони не придумали ще якогось обману.
Тим часом приспіло в казанах вариво, й велів Прастар усіх людей годувати, які до них нині пристали. А тікали вони хто на коні, хто пішки, хто на возі рятувався, залишивши там і баранту, а хто ялівок пригнав, а баранти позбувся - не вміє бігати баранта. А хто тільки родину свою врятував, а інше все втратив.
Поїли-попили вони, відпочили трохи, зібрались із силами, подякували Пращурам за гостинність і пішли-поїхали на захід Сонця, до Дніпра-ріки й далі, кожний у свої краї.
А цар-Прастар правив Щурами ще довгі роки, і було під його рукою шістдесят Родів. І при ньому люди руські не терпіли зла від ворогів, тому що в усьому був Ряд, і кожен чоловік із дитинства ставав воїном.

СКАЗАННЯ ПРО ГАБАЙ-КНЯЗЯ ОЛАНСЬКОГО

Коли ще в степах не було Комирів, але вже були Оланці недовго, приїхали Греки й наставили градів на березі нашого моря Руського. Сіли в тих градах за стіни й кличуть на Торг усіх Русів, а також Оланців і Куманю. А Торговищем тим Греки відають, і коли давали за корову чувал солі, то незабаром стали давати за неї половину. І коли давали два аршини оксамиту, то тепер дають один аршин. І чим вище стіни граду кладуть, тим меншу ціну дають за збіжжя. А на шкіри, які брали досі, нині й дивитися не хочуть Греки.
Повідав про те цар-Габай Оланський цареві Куманському Кумеху, й стали думати вони, як Грекам супротив учинити. І прискакав до них ще цар Кощобський зі своїми Костобокими й сказав, що коли Грекам не противитися, то вони незабаром задарма стануть збіжжя-товар брати.
І послав Габай-цар гінців у всі кінці збирати степових царів-князів, щоб усім разом вирішувати, як бути з Греками.
І велів він для гостей забити десять корів, зарізати двадцять молодих овець, назбирати щавлю, катрану, інших коренів і наварити п'ять мішків зерна.
Першими три брати Суни приїхали й розповіли, що бачили в степах кістки висохлі - голови старі, щелепи вишкірені - може, то ще Веда Руська з ворогами билась. І приїхали з князями-сунами люди їхні, й були серед них такі, що Русів не розуміли, а інші могли з Русами говорити. А Суною звалися вони, тому що так колись Сонце наше називалося.
І приїхали з ними Костобці, а потім Язиги зібралися, й Забродня Куманська, яка хоча Русів ще розуміла, та вже покуманилася до кінця. І всього приїхало тридцять Племен, а в кожнім Племені п'ять-шість Родів, а в кожнім Роді - сотня-друга людей.
І розсілися вони навколо багать великих, стали бенкетувати, роги з медом до неба здіймати. І взяв цар-Габай перше слово.
- Брати, - прорік він, - князі-царі степові! Погляньте навколо - немає з нами багатьох Родів, куди вони зникли? А вони викрадені Греками й отрочать у чужій землі. Де їхні родини, де їхні рідні? Убиті вони й замучені в тяжкій неволі. Дійде черга й до нас, коли не винищимо міста грецькі, які на нашій землі розплодилися!
І зітхнув тяжко старий князь Бачун, Воєвода Оланский, і так відповідав:
- Греків можна побити, брате мій, коли один за одного триматися, а в нас часто Ладу немає. Скільки разів уже степові народи з Греками билися, та терпіли від них поразки. Ще за часів Маха, коли Руси разом були, і єдине Слово мали, та коли цариця Сіромахова Киряку-царя била, вже в ті часи Греки на Торговища приїжджали й оглядали наші землі, щоб осісти на берегах моря Руського, й гради свої зводили. І боролися з ними Руси, й гради їхні валяли, а Греки ще сильнішими ставали й наші гради захоплювали. Потрібно за море йти й руйнувати гради їхні в землі Грецькій!
І схвалили всі ті слова, й частина степових народів пішла сушею, а потім через Дунай у землю Грецьку, а інші робили чайки-лодії й ішли в море й за море, й гуляли там не день і не два, а три повних місяці землю ворожу розоряли, вогнем палили й грабували зухвало. Потім додому повернулися, добра навезли. Зібралися знову Племенами, й Габай-цар читав їм описи про ту війну, як ходили вони в Трапезуй і Цар-город Грецький, і читав описи, скільки багатства взяли, а скільки срібла, злата, дорогих камінців, а скільки оксамиту, сукна привезли. І коли втратили кого, теж записано було, які воєводи убиті й скільки воїнів, і з яких Родів були люди ті.
І рік їм Габай-цар:
- Не згубила міста Грецькі ця війна, не в Царгороді й Трапезуні сила грецька таїться, а ще далі від Царграда на півдні - в Милеті, Йоні й інших корінних градах, від яких, як бур'ян у степу, нові паростки піднімаються.
І на те царі-князі погоджувались, і пили разом з Келиха Братерського, і нові війська збирали, будували аж три тисячі лодій, і йшли за море грецькі міста руйнувати.
А коли повернулися назад, довідалися, що Волохи напали на Лужичів і людей їх тисячами погнали в отроцтво, і багато грецьких міст не пощадили.
І з тих пір ослабшали Олява й Хорсунь, і довго на Русь за отроками не ходили Греки, людей не гнали, руських сіл не палили й полів не витоптували, як раніш.

СКАЗАННЯ ПРО ГРЕКА МУТРЮ-ЦАРЯ

У степах вільних жили Діди наші й Прадіди, а ще раніше - Щури з Пращурами. І будували вони собі хати із саману - цеглин глиняних, на Сонці висохлих, або плели загородь із хмизу й лози, глиною обмазували, а дах очеретом крили, як ми й зараз робимо. І жили в хатах тих, землю орали, пашницю сіяли, розводили корів та овець і пасли їх на травах. А Овсени приходили - Грек приїжджав, Грек приїжджав - пашницю брав, пашницю брав - срібло давав, ножі, ложки, горщики всякі й миски.
От приїхав якось Грек і сказав, що не приїде більше на Овсени, тому що Мутря-цар не велить Грекам до Русів ходити й пашницю за срібло брати. Закінчив Торги Грек-крамар і виїхав до себе за море, там де на березі цар Мутря живе й Грекам до Щурів ходити забороняє.
Незабаром не стало в Русів ні солі, ні срібла. Ножі, які були, поламалися, горшки побилися.
Розгнівалися тоді Діди й Прадіди й вирішили: раз не велить Мутря торгувати, самі в Греків візьмемо, що треба! Зібралися й пішли війною на Мутрю-царя. Дійшли до самого моря, стали бити Греків, міста їхні палити, будинки валяти, срібло-золото забирати.
І став тоді просити Мутря-цар миру з Пращурами, щоб у союзі з ними проти інших ворогів ходити-воювати, а Греки за те, як колись, будуть із Русами торгівлю вести.
І дотримував слова Мутря-цар, і десять років мирно з Дідами жив і крам із ними тримав - давав срібло-злато за корів, коней, шкіри, сало й за пашницю. Та почалася в грецькому царстві війна, стали Греки між собою битись. І покликав тоді Мутря-цар Дідів наших на підмогу. Прийшли Діди, ворогів побили, царя Мутрю захистили. І на подяку їм відпустив Мутря-цар слуг своїх із людей руських, дав їм волю вольну, щоби відправлялися додому.
І ще дав Мутря Дідам зброю міцну, залізну, ковану й повів їх за синій Дунай проти Волохів. І взяли вони багато добра, золота й повернулися додому зі славою.
І сказав тоді цар Русів Добрян:
- Маємо ми тепер зброю важку, міцну й самі можемо йти проти Волохів і добро їхнє собі забирати!
І пішли Діди самі на Волоха, та не здолали, полягли тисячами й насилу втекли з Дунаю. І нарікали люди на Добряна-царя, що через жадібність посоромив він землю свою.
І знову помирилися Діди з Мутрею-царем.

СКАЗАННЯ ПРО ЗЛАТОВНЯ-ЦАРЯ

У древні часи був на Русі Златовень-цар. Був він серцем добрий і своїх людей жалів, і коли нападали які чужі племена на Русів, то Златовень-цар говорив, що ліпше відійти далі від тієї землі, ніж за неї битись і залишати дружин удовами, а дітей сиротами.
Старі люди любили царя, а молоді на нього сердилися й думали, що цар ворогів боїться та потурає їм в усьому.
І от прийшли Годяки й стали на Русь нападати. Це Греки Годяків підкупили, тому що наближався час осінніх Торгів, і Греки знали, що коли Годяки Русів поб'ють, то не тільки худобу відбірну за півціни їм продадуть, але й багато руських людей приженуть в отроцтво.
Послав Златовень-цар гінців до Ярусланів за допомогою. Ті налетіли, порубали Годяків на січку дрібну й відігнали аж до Синього моря.
І минуло з тих пір двадцять років. І за ті двадцять років Русь підсилилась і розмножилася. І зрозуміли тоді всі, чому цар Златовень хотів довгого миру - тепер Русь була в п'ять разів сильніша колишньої й мала багато дітей. І стала б вона ще сильнішою, але всі степові народи йшли війною проти Волоха, й Русь Златовенська з ними теж пішла.
Доходили вони до моря Синього, стругали чайки, сідали в них і пливли проти Ромів і Волохів. А як били вони Волохів того разу! Пройшли мечем усю Волощину й звільнили багатьох рабів. Та потім стали гинути воїни від Чорного Мору Грецького, багато їх умерло, й мало додому повернулося. Подивився на них Златовень-цар, похитав головою тяжко й сказав:
- Послабили Русь мор і війна, треба багато дітей завести!
І велів він кожному чоловіку взяти собі десять дружин.
І незабаром знову підсилилася Русь.
І тепер усякий раз, коли чоловіки йшли на війну, дружини, діди й діти йшли далі на північ і чекали своїх чоловіків, бувало, й по три роки! А війна та, як почалася, так і йшла майже безупинно, і тяглася довго-пре-довго - більше ста років. І в тій війні Осавури згинули, й Годяки, й Гуни, та багато інших племен і народів.