Сказання про стародавні минувшини руські. Глава 7 E-mail

Сказання про стародавні минувшини руські 

 

Глава сьома

 

ВІЙНИ З РИМОМ

Древній Рим - могутня, агресивна, заснована на вдосконаленій військовій машині держава. Наприкінці минулої - початку нинішньої ери скорила простір від Атлантики до Перської затоки. Протягом тривалого часу римляни воювали також зі скіфо-слов'янськими племенами, але так і не змогли підкорити їх.
"І розтяглася війна та аж на сто років! І за ті сто років люди вмирали, нові народжувалися, старилися й теж гинули, і аж до правнуків війна йшла та зла..."
Тут мова йде про столітню Велику Війну, коли римляни пішли на Карпати. Усі слов'янські племена й народи піднялися на захист своєї незалежності. У "Сказаннях" подається перелік цих народів:
"...І були з нами, Русами, Хорпи хоробрі, із Хорпами - Славинці, Хорей, Ківереччина, Бужанщина, Дністровщина, і всякий інший люд словенський - і Фряка, й Ватра, й Лемок, і Гуцула хоробра, й Будина, а з нею також: і Морава сильна, і всі племена-народи степові".
("Сказання про Халабуду-князя")
У "Сказанні про царя Богуслава" перелік слов'янських народів і їхніх союзників триває:
"І то ж ішла на Волоха Сьома Руса, йшла Хорпа з Васильками, йшла Боруса Лісова, Оса й Комирі, що жили здавна з Русами, Скоча йшла й Ира з Голою, а також: Ставри із Сурожцями, Уличі й Фряка з Білохорватою..."
Римляни для досягнення своїх цілей використо-вували найрізноманітніші засоби й методи - від масштабних воєн, у яких брали участь величезні на ті часи сили, до окремих вилазок невеликими групами як розвідників, щоби довідатися "хто де живе, де які царі-воєводи, й скільки в них людей, і які в них череди, й де припаси їхні й кошари..." їхні розвідники часто видавали себе за вірменських купців, знаючи про давні добросусідські відносини між русами й вірменами. Так, у "Сказанні про братерський бенкет князів у степу" говориться:
"У князя ярусланського Мужича сторожа двох Торжаків піймала, а ті клянуться, що Ормяни вони й товар везуть ормянський. А потім, коли залізяччя нагрівали, та тим залізяччям підбадьорювали їх, так зізналися, що Волохи..."
У "Сказанні про царя Богуслава" розповідається, як десять "підглядачів" і "таємних вивідачів" дійшли аж до Волги та були піймані на зворотному шляху біля Дніпра. На відміну від попереднього випадку, це були не Волохи, а Даки, полонені ще дітьми, чиїх рідних Волохи вбили, а самих відвезли за Дунай і зробили з них розвідників.
"Цар (Богуслав) їх сам розпитував, бо знав Волоську мову добре", а потім наказав напоїти-нагоду-вати. Після такого "прийому" полонені зізналися, що вони не Волохи, а Даки й попросилися на службу.
"Отут цар Богуслав приймав їх під свою руку, й вони клялися на ножах гострих вірно служити йому. І стали ємці чарівними знаками записувати на шкірах справи цареві..."
Таким чином були використані здібності "підглядачів" до мов і письма.
Подібне ставлення до полоненого було наслідком того, що руси зневажали й ненавиділи таку форму людських взаємин як рабство. їхні ведичні закони говорили, що "Боги повеліли всякому чоловіку трудитися за хліб свій" й утримувати себе за рахунок інших вважалося невартим і неприйнятним для слов'янина. Тому навіть захоплені в полон вороги, ті ж римляни, відробивши встановлений термін, відпускалися на волю. Так, у "Велесовій книзі" говориться: "Згадаймо, як Траян був розбитий нашими дідами, а легіонери його взяті відпрацьовувати данину на поля наші. І так вони трудилися на нас десять років і були відпущені" (ВК, дощ.29).
Крім розвідки, Римом широко застосовувався засіб підкупу як окремих князів, так і цілих племен із метою пересварити їх один з одним і залучити на свій бік. Наприклад, римлянами були використані Даки, які до того хоробро боролися разом з Русами проти Волохів, але, ставши римськими найманцями, накоїли багато лиха:
"І незабаром береги Дунаю порожні стали, - пройде хто по місту, а його стріла Дячинська уб'є..."
("Сказання про царя Пребора")
Коли ж не було відкритих бойових дій, то невеликі загони Волохів робили нічні набіги й викрадали худобу й людей для продажу. Навіть у ті недовгі часи перемир'я, коли Руси торгували з Римом, то "брали вони людей на землі нашій і крали вночі, до отроцтва гнали. І коли прийшов Рус коней продавати, то вони не стільки на коней дивилися, скільки на Руса. І то ж обпоять його вином з маком зеленим, а пробудиться Рус уже в ланцюгах, уже на кораблі чужому пливе, батьківщину втративши...".
("Сказання про царя Необора")
Згадувані в "Сказаннях" Межа (прикордонний район, що проходить по Дунаю), Нура (Норик - сучасна Австрія), Панщина (Панонія - басейн Тиси), були римськими колоніями, де жили й працювали захоплені в полон численні раби, в тому числі й слов'яни, "хто отрочив у землі Волоській, а сам був з Межі, або з Горині, або далі - з Волині веселої, або з Дніпра, а то й із Дону широкого, або з моря Синього...".
("Сказання про Халабуду-князя") Проти професіоналізму й вишколу римських вимуштруваних легіонів слов'янські племена часом застосовували нестандартну тактику ведення бою.
Так, бачачи чіткий лад легіонів, що рухаються похідним порядком, очолюваних воєначальниками в червоних плащах, Руси випускають проти них... биків! "...коли ж бики побачили Воєвод Волоських, у черемне одягнутих, то заревіли страшно, на них накинулись і били-топтали, поки Русичі на ворогів не напали. І биків у тій січі добра сотня загинула".
("Князь Кий і царі-Яруслани")
В іншому випадку, щоб заманити й узяти живим зрадника Халабуду, що продався Волохам, Руси надсилають загін легкої кінноти й заманюють ворога. Коли Волохи, що гналися за ними три дні, утомлюються й розбивають табір, Руси вночі підпалюють його, нападають неждано й захоплюють Халабуду в полон. Цікаво, що не вирізняючись жорстокістю до полонених, у відношенні до зрадника Руси нещадні.
Причина тривалих і безупинних війн Русі й Риму образно виражена в сказанні "Кельча й Русь степова":
"І Рома від неї плакала, і Руса, і ніхто миру просити не хотів, тому що Руса в рабство йти не хотіла, а Рома плакала, тому що без рабів жити не могла".
У цих рядках укладена вся суть протистояння рабовласницького Риму й вільних, які зневажають рабство, Русів, чий космічний релігійно-філософський погляд стверджував єдність Природи й Людини, Людей і Богів, рівність усіх людей між собою та право відстоювати свою землю й волю навіть ціною власного життя, оскільки смерть в ім'я Прави робить душу безсмертною. Ця сила духу, взаємопідтримка й взаємовиручка слов'янських племен і народів у лиху годину нещастя робили їх непереможними, в тому числі й для такого могутнього ворога як Рим, що вже не міг існувати й підтримувати свою політику, економіку та культуру без рабів, і був змушений вести постійні загарбницькі війни. Так, у "Сказанні про царя Необора" говориться:
"І то правда, що Роми з Ромеями багато отроків зажадали, і ті отроки їм землю орали, сади садили, городи копали, яблука, капусту, горох збирали і тих Ромів з Ромеями годували, як кволих. Ті ж були слабкими й самі нічого не вміли робити".
Західна Римська Імперія (власне Рим) упала під ударами готів наприкінці V ст. н.е. Із цього часу почала набирати силу Східна Римська Імперія - Візантія.
Русичі розрізняли Ромів (чи Румів), тобто "власне римлян", Волохів (у перекладі з польської wlochy ("влохи") значить "італійці", тобто ті ж римляни, од-нак це не зовсім те саме. Волохи "сиділи за Дунаєм" - це була територія, підлегла Риму, яка платила йому данину, свого роду римська провінція, "нечистокровні римляни" й Ромеїв-Греків (Візантію). Як бачимо, Руси дуже точно визначалися в назвах - Візантія, хоча й вважалася Східною Римською Імперією, але фактично належала грекам.
  

СКАЗАННЯ ПРО СИЛЬНОГО ЦАРЯ

Був у Щурів-Пращурів руських Сильний цар, зело хоробрий, і цар той Румів з Ромеями бив. І чоловіків своїх він весь час навчав справі військовій, і були вони сильними, до всього звичними, до голоду й холоду витривалими й нічого не боялися. І висилав цар дозори далеко в степи, а ті, все що бачили, на цурку записували й цареві відсилали. То була невелика грамота, а все-таки її для справи вистачало.
І були в Сильного царя Знахарі, що людей від хвороб зберігали, а дітей травам навчали, щоб із них нові Знахарі виростали.
І ще були в нього Гуслярі, і тих дітей Старовині навчали. Сиділи Гуслярі й діти під деревом, або в лісі на траві, та слухали Думи про справи Щурів і Пращурів.
Так текли часи-епохи, та незабаром прискакали до царя вісники від Скочі-Саки племені й сказали, що Роми йдуть, Роми з Ромеями на Русь налазять, людей хапають, отрочать, і не буде їм додому повернення.
І скакав Сильний цар за Скочами, і бачив Ромів, що йдуть табором. І велів він не йти назустріч, а сховатися Русам у балках, а Скочам - за теренами та верболозами.
І коли наблизилися Роми, вискочила Скоча на конях борзих, напала на ворогів, а ті стали оборонятися. І йшла та січа до полудня. А потім почувся в степу великий грім - це Сильний цар велів бити мечами по щитах, і кинув уперед свої полки. І, бачачи те, Роми стали відходити - не захотіли великої січі. А Русичі й Скоча зі своїм Алун-царем за ними навздогін кинулися, й погнали Ромів аж до Дунаю, а потім повернулися.
І бачать - Годяки йдуть, йдуть швидко за Дунай-ріку проти Волохів, на Скочу-Саку і на Русь не дивляться. І послав Сильний цар до них вісників, аби вивідали, чого Готи хочуть. Повернулися вісники й сказали, що Годь розбійницька сама піде до самого Риму, й сама здобуде перемогу над Волохами, а інші нехай роблять, що хочуть.
"Коли ми, Руса, Сака і Хоропи з Волохами воювали, Годь на допомогу до нас не прийшла, - сказав Сильний цар, - а коли Годь Ромів здолати не могла, то нас просила про допомогу, і ми їм допомогу давали, оскільки Волохи - вороги загальні. Але коли вони нас зневажають, то нехай самі йдуть!"
І велів Сильний цар йти своєму війську на південь, тому що там підсилилися Ромеї-Греки. І бив Сильний цар Ромеїв-Греків, і відібрали Діди наші безліч худоби, золота, срібла та багато полонених. І вклали з Греками мир, і додому повернулися весело.
  

СКАЗАННЯ ПРО ХАЛАБУДУ-КНЯЗЯ

За давніх часів теж були такі князі, що могли за золото продатися аж до третього коліна.
Був колись в Антів Халабуда-княжич. Прозвали його так за те, що він ще з дитячих років ішов далеко в степ, будував собі халабуду з вербових гілок і трав і жив там тижнями.
Удома його шукають, хвилюються - може, вороги вкрали - а тут він сам повертається. Набере припасів - сала, пшона, гречки, м'яса - й знову зникає, куди невідомо. Батько - князь Яворан - шукає його, а син знову в степу в халабуді.
Так і жив Халабуда дивним самотнім життям, начебто вовк-пустельник, бродив по степу, за дичиною полював, у балках кашу собі варив.
І виріс він високим, сильним, на меч і спис спритним і нікому непідвласним.
І подався він до бродячих розбійників і став у них проводирем. А коли набралося таких заброднів три тисячі, Халабуда повів їх до Дунаю й найнявся на службу до Ромеїв і Волохів. І став на їхньому боці битися проти своїх же людей слов'янських.
Розгнівався на нього князь Яворан, так що прокляв його страшним прокльоном і навіки віддав Лиху з Дивами. Нелегко було батькові віддавати сина Лиху з Дивами, та що поробиш - Халабуда став найлютішим ворогом для русичів.
Там, за Дунаєм, Греки й Волохи йому дружину дали, будинок, злато-срібло й рабів-отроків, щоб він тільки ліпше бив своїх колишніх родичів.
І був Халабуда без серця, без віри, без Прави й русичів-антів винищував нещадно. І став він Великим Воєводою у Волохів, а Русам став звіром лютим.
І зібралися одного разу Русичі й вирішили, що Халабуду потрібно піймати за будь-яку ціну. І князь Яворан сказав у серцях:
- Ліпше б не мав сина такого! Самі знаєте, яким він ріс, не слухався ні батька, ні матері. А зловите його - робіть, що хочете, і я сам вам у тім допоможу!
І вирішено було йти за Халабудою до Дунаю, заманити його в град Пересічень та зловити там.
Вислали Руси до берегів Дунайських удалих Герців, що на конях перед Волохами гарцювали й силою своєю похвалялися. А Волохи по всьому Дунаєві будували фортеці-мури, і вже майже сотню поставили. І було там багато волоського війська, що на чолі з Халабудою ті фортеці охороняли.
Як побачив Халабуда руських Герців, став похвалятися Ромеям і Волохам, що з тими Русами розправиться й переб'є їх до останнього!
Кинувся він зі своїми легіонерами через Дунай, переплив його й погнався за Герцями. Три дні й три ночі скакав, аж поки не досяг Пересічня. І там велів він своїм воїнам розкинути табір і відпочити.
А вночі Герці таємно під стіни табору підібралися, накидали соломи з хмизом і підпалили вогнем.
Зайнявся табір, Волохи стали підхоплюватися, неодягнені, за мечі хапатися, а Русичі били їх стрілами, піднімали на списи й відтинали мечами голови.
І Халабуда прокинувся від шуму, вогню й диму, схопив свого меча й напав на Русів. Багатьох убив він силою своєю могутньою, та тут схрестився його меч з батьківським. Та накинулися на нього всі Руси, повалили додолу, зв'язали, привели до батька й на коліна перед ним поставили.
І сказав йому батько слово грізне:
- Русів бив, негідний зраднику? На батька рідного меча підняв? Так подайте мені мій меч, я сам зніму з нього голову!
Підійшли тут до нього воєводи антські й сказали:
- Почекай, Яворане, встигнеш зняти з нього голову. Халабуда є нині Волох і притім Воєвода Волоський. Нехай він спочатку розповість, для чого по березі ставлять фортеці?
І повідав їм Халабуда, що ті фортеці ставлять Волохи, щоб Русів утримувати, за Дунай не пускати, а самим іти багатьма силами до Дніпра-Славути й Прип'яті, до Волги й Дону швидкого, щоб усю Руськолань підкорити, добро й худобу відібрати, взяти в отроцтво ліпших дружин, чоловіків і дівиць прекрасних, а старих і малих убити, щоб землю руську знищити й нічого на ній не залишити!
Почули про те люди, подивувалися такому Злу й в один голос за смерть його висловилися.
І прийшов із сокирою м'ясник, і зняв тому Халабуді голову, і розрубав тіло біле на шматки, й розкидав по полю, щоб жерли його птахи та звірі дикі, тому що зрадникові смерть від меча не повинна бути, його доля - сокира, якою господарки рубають голову курці.
І всіх Волохів, що в полон узяли, до єдиного знищили, щоб ніхто не відав, де вони й коли загинули.
Та прийшли тут нові сили Волоські, переправилися з того берега, й знову Руси з ними билися, так що земля від крові рудою стала. І збирали Руси тих, котрі загинули в січі, й спалювали їх на багаттях Огнебогових, і дим сморідний ішов на землю Волоську, як заповіт мертвих, щоб розплатилися за них із ворогами.
І збирали потім Руси сили великі, й ішли через Дунай тисячами, йшли через Межу в Нуру й Панщину та збирали здобич велику.
І йшли з Русами Хорпи хоробрі, з Хорпами - Славинці, Хорви, Ківереччина, Бужанщина, Дністровщина та всякий інший люд словенський: і Фряка, й Ватра, й Лемок, і Гуцула хоробра, й Будина, а з ними також і Морава сильна, й усі племена й народи сте-пові. І брали вони все, що знайшли - волів, корів, коней, а також людей, хто вільно хотів жити в руській землі, а до того отрочив у землі Волоській, а сам був із Мазови, або з Горині, або далі - з Волині веселої, або з Дніпра, а то й із Дону широкого, або з моря Синього. Усе брали Русичі, на вози клали, а ще давали їм Ромеї з Волохами данину велику - злато, срібло, дорогі ка-мені - і з тим багатством додому поверталися.
І довго вони пам'ятали злого Халабуду-зрадника, що продав свою землю Волохам і за те одержав Помсту справедливу. І про те дітям й онукам своїм розповідали, щоб ім'я його проклясти вовіки!

СКАЗАННЯ ПРО БРАТЕРСЬКИЙ БЕНКЕТ КНЯЗІВ СТЕПОВИХ

Ой та як тяжко Щурам-Пращурам нашим у степах вільних при Годяках жилося й Волохах! Ой та як часто вороги набігали й людей різали, наче худобу!
Бувало, прокинуться Пращури на світанку й раді, що нічка тихо минула. А то встануть - двох-трьох сторожів не вистачає, зарізали їх вороги прокляті, що в траві високій гадюками-зміями нечутно вночі приповзли.
Ой не спи, не спи, милий козаче! Дивися зірко вперед в усі очі! Не вір степу вільному, траві високій, не то - заснеш навіки, не прокинешся, Сонця ясного не побачиш!
Ой не смійтеся, нерозумні діти, не смійтеся, як би не довелося потім гірко плакати!
Ой не спи, княже наш, думай думу, від ворога нас лютого борони й на возах сплячих уночі стережи, поки день не настане ясний!
Якось у князя ярусланського Бужича сторожа двох Торжаків піймала, а ті клянуться, що Ормяни вони й товар везуть Ормянський. А потім, коли залізо нагрівали, та тим залізяччям підбадьорювали їх, так зізналися, що Волохи. І що послали їх Волоські Воєводи розвідати, де хто живе, де які князі, воєводи, скільки людей і які череди, та де припаси їхні й кошари.
І покликав князь Бужич усіх князів і воєвод на Раду велику, щоб домовитися й усім степом йти на Волохів. І приїхав на возі зі своєю дружиною Голога старий, і зійшлися всі князі від Ярусланів, та інші воєводи й царі-князі різні, щоб радити Велику Степову Раду. Тільки годяцький князь не приїхав, надіслав сина свого Конарека. А той сидить на коні надутий, і рече так поважно, не злазить із коня:
- Що нам Волохи? У нас двадцять тем війська доброго, та ми їх руками голими передушимо!
Відповідав йому князь Ярусланский Бужич:
- До голих рук потрібно меча додати, та щит, та лук, та спис дубовий. Рано похваляєшся, молодий княжичу, ліпше старших людей послухайся!
І додав Голога Старий:
- Негоже витязю передчасне похваляння. Потрібно думку Волоську вивідати, чого їм від нас потрібно...
Запросив Яруслан-князь Бужич усіх гостей по-їсти-попити, піджидаючи, поки зберуться князі далекі.
Прийшли дівиці молоді пригожі й подавали гостям баранину печену з доброю кашею, з цибулею міцною, огірками й буряками. І меди носили пінисті, й подавали кожному гостеві з поклонами.
Тільки князь Конарек не пив, не їв, і дружина його нашою їжею нехтувала, жерли конину суху й питво своє пили годяцьке.
Подивився на те Старий Голога, нічого не сказав, тільки крекнув.
Приїхав із дружиною Хорол-цар і сказав:
- Благословіть вас Боги, друзі-князі, й страву вашу, й меди пінисті!
- І ти будь здоровий, брате наш, - відповідали князі, - сідай з нами, не гребуй!
А до вечора приїхав Язикий-князь, весь день скакав, з коня на коня пересаджувався. За ним другого дня й найдальші приїхали.
Три дні чекали всіх князів, а потім Велику Раду радили. І вирішили Чашу Братерську пити, щоб усім стати братами й завжди помагати у всьому один одному.
І пили вони Чашу з вином, із кров'ю всіх степових князів змішану, і нареклися між собою братами. Тільки Годяка не став пити і сказав:
- На Волоха й без Братерства допоможемо. А які ми Брати вам?
І встав, і сів на коня, поїхав геть, і "прощай" не сказав нікому.
Князям однак те було не в новину, вони знали звички готські. Привели бранців-волохів, і ті знову всім князям розповідали, для чого воєводи їх у степ послали.
А на десятий день Ради прискакали гінці від Коропів і сказали, що Волохи до Карпат-гори добираються, і що почалася там велика війна.
І ще довідалися князі, що Годяки розірвали кіньми трьох Русів, а з ними й дітей малих, і дружин.
Встав тут Голога Старий і сказав:
- Князі мої, брати вільні! Звідусіль іде лихо, ні там, ні тут немає добра. І є в нас два шляхи: перший - іти до Дунаю й по-мирному домовлятися з Волохом, а інший - починати війну! Що будемо вирішувати, брати?
- І худобі ярмо не любе, а Волохам служити ще тяжче, - відповідав Яруслан-Бужич. І так - смерть, і так - отроцтво, а вбитому все-таки легше, він ганьби не відає.
Тим часом примчалися гінці з Дніпра й сказали, що Коропи вже на Дунай ідуть.
І вирішили князі степові всю худобу й вози з родинами відправити до Городечнів, а дружинам іти до Карпат-гори.
Так почалася Велика війна й розтяглася вона аж на сто років! І за ті сто років люди вмирали, нові народжувалися й теж гинули, й до правнуків війна йшла та зла. І загинуло в ній багато людей, і Хорсунь з Олявою згоріли, а Щури пішли за синій Дунай і далеко у Волохах воювали.

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ ПРЕБОРА

Коли старовина ще молодою була, й Діди Дідів у коників грали, а старі Прабаби в колисках лежали й була ще Жива Вода, коли старий Ворон про зиму не крякав, а вже по болотах студена стояла вода, то прийшли в ті часи на Русину Дяки.
І йшла Дячина на Волоха і, дяка Богу, била його, ламала.
А Волощина гроші їй давала й у Федоряки-наймити обкручувала. Дасть спочатку Дячині, а Коропам не дасть, а потім - Коропам, а Дячині не дає, і все для того, щоб нацькувати їх один на одного.
Дячина була хоробра, на ножі лізла й билася на смерть. А Волощина була хитра, й чого силою не візьме, те бере грошима - сріблом і золотом, і домоглася того, що Дячина стала в неї Федоряками.
А Федоряками називалися такі народи, які до Волохів наймалися за згодою, щоб оберігати їхню межу - границю.
І то ж незабаром береги Дунаю порожні стали - пройде хто по місту, а його стріла Дячинська й уб'є. Спорожніли гради й села, й незабаром тільки Хока в будинках тих жила.
І прийшли до Дунаю Яси з царем своїм Корзоєм, і Волохи данину заплатили Ясам, а Русам нічого не дали - хотіли, щоб Яса з Русою посварились. Однак же цар Пребор руський і цар яський Корзой були розумними, й ту данину між собою поділили. І злилися Волохи, а нічого поробити не могли. І в ті часи уже Волощина Ромейскою була, Грекам належала, і Греки ненавиділи Пребора-царя, а Руси знали - коли вороги проклинають царя, значить, то добрий цар для Русі! І як Волощина Ромейська не намагалася, не могла звести Пребора-царя. І підкупила вона тоді Обрського царя Буяна. І напав Буян уночі на Пребора-царя, захопив і відвіз до Волохів. Убили Волохи царя Пребора - ще живим закопали в землю. І плакала по ньому вся Межа, і плакала вся Дячина Придунайська.
 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ БОГУСЛАВА

Коли приходила осінь, то збиралися Пращури святкувати Великі Овсени, щедрі на багатство й страву. Били гусаків, курей, качок, кіз і свиней. Жінки й дівчата їх готували й гори пампушок та пирогів пекли.
І як тільки Сонце вставало над степом, чоловіки сурмили в турячі роги й били в степову шкіру, на казан натягнуту. І гриміла вона громом в усі сторони, і дим від багать великих тягся до неба, щоби весь степ бачив і чув - це Пращури справляють Великі Овсени!
І йшли тоді до Руси, і їхали всі ближні племена й далекі, й ті, хто слова не відав слов'янського, тому що знали - Русичі всіх вітають, до столу саджають і від душі пригощають.
І був у Русів цар Богуслав, що завжди славив Богів руських, і Боги давали йому мир і добро.
І коли збиралися всі за столами, ще раз гриміли турячі роги, й несли служки цареві, що на свіжій траві лежав, барана засмаженого й пшона вареного, й ріг меду пінистого наливали. Відрізав цар шматок баранини й три ложки пшона клав на таріль дерев'яну. Потім уставав, піднімав до неба їжу й ріг меду та говорив:
- Благослови, Боже! Дякуємо за мед і їжу, що ти дав нам цього року! Нехай і в прийдешньому все необхідне буде! Піднімемо ж заздоровний ріг слави Богам нашим, і землі руській слов'янській, і всім гостям нинішнім! Хай буде вам страва солодка й меди-кваси міцні!
І здіймалися роги в небо, й усі люди тричі славу кричали, й випивали по повному рогу меду.
І несли юнаки печених козлів, кабанів, яловичину, птаху всяку, рибу, солодощі, а дівиці красні ходили біля столів, розливаючи гостям меди, брагу й квас.
І йшли веселощі руські далеко навколо.
А потім виходили Співаки й співали думи про часи старожитні, про рибного Януша, про Сварога, про царів Могучара, Вершу й Вентиря та про князя Коняву, що всю Русь у сідло посадив.
І наливав цар Богуслав мед у срібні роги й посилав Співакам у нагороду.
І побачив він тут своїх кіннотників, що зі степу їхали, і гнали вони перед собою ємців зв'язаних.
- Волохів піймали! - сповістили царю.
- А що ж то за Волохи?
- А то підглядачі, царю наш, вивідачі таємні й розбійники!
І привели до царя десятьох ємців, цар їх сам розпитував, бо знав Волоську мову добре. І розповіли вони:
- Велика земля Волоська, та тісна. І послали нас
воєводи Волоські аж до Вологи, ми були там, повернулися, до Дніпра дійшли й отут нас люди твої полонили...
- Що ж, - рік цар Богуслав, - ємці теж люди, тим більше в нас свято велике, дайте їм поїсти-попити.
- Ми не справжні Волохи, ми з Дячини. Бачимо, ти добрий цар, прийми нас, і ми тобі вірно служити станемо!
- А де ж ваші родини й родичі?
- Не маємо ні родин і ні родичів, Волохи всіх перебили, а нас ще дітьми похапали й служити на себе змусили.
Тут цар Богуслав приймав їх під свою руку, й вони клялися на ножах гострих вірно служити йому. І стали з тих пір ємці чарівними знаками записувати на шкірах справи цареві.
А коли почалася Велика Війна проти Волохів, то йшли на них усі степові народи, як хмара грізна. І від тієї хмари затьмарився, захвилювався синій Дунай. І сто років війна йшла та тяжка, і Волоха вона знесилила до кінця. І йшла на Волоха Сьома Руса, йшла Хорпа з Волошками, йшла Боруса лісова, Оса й Комирі, які здавна жили з Русою, Скоча йшла й Ира з Голою, Ставри із Сурожцями, Тиша-Руса й Дяка з Тиверою, Улича й Фряка з Білохорватою. І кожне плем'я гнало свої вози й грабувало Рому, як раніш Рома їх грабувала, і дійшли аж до Теплого моря. І сто років йшла та війна, а може, й більше. І стали Волохи миру просити й великі гроші за те давати.
Слава ж Богам нашим і людям, а Ромі - ганьба вічна!

СКАЗАННЯ ПРО БІДУ СТЕПОВУ

Ой що там за Туча-Хмара піднялась, ой чому вона насуватися стала? Ой чому Русичі зібрались, ой чому вони заметались? І чому велика Хмара з півдня йде - сунеться прямо на північ?
І летить у небі птах усякий, і біжать у степу звірі різні, тури біжать і сайгаки, корсаки скачуть разом із вовками, і зайчат із дрохвою не чіпають, і стрепети підскакують, крилами б'ють, і лиси біжать налякані.
Ой що ж сталося в тім степу, що в зеленому трапилося? Що за Лихо зле біжить, що за Диво кричить і скаче, і яка Біда нині Русам випала?
І летять по степу вози, а в тих возах вівці лежать зв'язані, а поруч корови біжать із биками, й люди руські на конях із мечами.
І на чолі дружини стоїть воєвода Рус Старий на своєму буланому коні, а по праву руку його - витязь молодший - вершник Русич Тугий Перечич, а по ліву руку - комонець Всятич.
І наказав Рус Старий тихо йти, коней жаліти, не заганяти. І пішли вони мірним кроком на північ. А незабаром за ними вороги показалися, гнали коней, не жаліли, і пилюка-курява вставала за ними велика. І коли вони наближалися, Руси самі починали гоном скакати, і коні в них були свіжі, не втомлені, й легко скакали вперед, і ворога далеко позаду лишали.
Тим часом руські череди й вози пішли до лісів опівнічних, і дружина за ними прийшла й табором стала.
І було в ті часи в степу таке сум'яття, ходьба, стрибки й усякі заколоти, й один народ тікав від іншого, й нападали Роди на Роди й Племена на Племена, тому що налетіла в степ велика сарана, й траву всю, як вогнем, до чорна знищила. І стали народи за пасовища битися, за траву й за воду чисту. І Русичі теж билися за пасовища й людей деяких утратили.
А тут прийшли в степи Волохи й стали людей хапати, забирати в отроцтво, й з'явилася в степ Біда велика, й людська кров лилась, як вода.
І відійшли Руси в край північний, та й там у лісах спокою їм не було.
І прийшли Кощобці й допомогли Русі, й погнали вони Волоха хижого на південь аж до гори Хоропової, до Кривавець-гори, що тепер Кривань-горою зветься. І били Волоха Руси з Кощобами, й гнали його, у полон брали, й коней брали, й волів, і овець відбивали отари великі; й хліба багато брали, вина й олії, й іншого добра всілякого.
І дійшли аж до Тиші-ріки великої, і там за рікою пропали Волохи.
І повернулися назад Руси й прославили воєводу свого Руса Старого, й Перуна-Громовержця, що у війні допомагав, і всіх людей своїх славили - живих і загиблих.
Прославмо й ми тих Праотців-Русів, нехай увінчують їх Боги в Наві синій навік!

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ НЕОБОРА

Старі люди казали, що були часи, коли Русами цар Необор правив. І ті Руси Кощобцями звалися за те, що мали збрую копитну, а ту збрую й спис не візьме, а ту збрую й меч не розрубає.
І цар Необор усім велів у збрую ту вдягатися, щоб міцними бути та щоб вороги здолати не могли.
І був той цар Необор росту високого, голосу звучного, сильного, басовитого, так що коли крикне на бойовище, всі його чують і виконують наказ. Цар Необор голив бороду, довгі вуса відпускав і чуб на голові залишав, а у вусі сережку носив із синім камінчиком і так говорив:
- Коли знімуть вороги з мене голову, то по серзі синій пізнаєте її! Усі наші Пращури ще з часів Сварога голили бороди, носили довгі чуби й вуса, а в лівому вусі сергу мали Сварогову.
І був той цар Необор хоробрий і незборимий, і на Ромів ходив він у Панщину, й боялися його Роми з Ромеями, й усе хотіли обдурити та викрасти.
Та був цар Необор завжди насторожі - коли поруч із Ромами сидів, то меду не пив, ні вина грецького, ні пива, ні браги, тому що викрасти п'яного легше легшого. І з купцями Ромейськими бенкетувати не хотів, тому що наїсться людина й обважніє, а обтяжений і меча не підніме, як треба, та й може у ворожих руках опинитися.
Так жив цар Необор, воював, і не могли ні Роми його викрасти, ні Ромеї ганебні дотягтися. А брали вони багато людей на землі нашій, і коли прийде Русич продавати коней, то вони не стільки на коней дивилися, скільки на Руса. Обпоять його вином із маком зеленим, а пробудиться Русич уже в ланцюгах, уже на кораблі чужому пливе, батьківщину втративши. І так потяг до питва приведе його до Зла, й ніхто ніколи до смерті не позбавить його від отроцтва.
І то правда, що Роми з Ромеями багато отроків потребували, а ті отроки землю їм орали, сади садили, городи копали, яблука, капусту й горох збирали й тих Ромів із Ромеями, як кволих, годували. А самі вони були слабкими й нічого не вміли робити. І от вони зробили Панщину, куди Русів жити кликали, а самі хотіли над ними панами бути.
І дуже остогидло те царю Необору, і ходив він - усе біля Дунаю поглядав, як добратися до Ромів і передушити їх, наче курчат. І ходив він не рік, і не два, а тридцять років до них примірявся. А потім напав на Волохів з вірою, що одержить над ними перемогу. Та здолали його Роми, викрали, до себе на Волощину відвезли й людей його взяли в отроки.
Ой як плакали Русичі на горі Карпатовій, плакали на Київській землі, що вже ставала князівством, а більше всіх плакали на Панщині, де від нього волі чекали.
І став після Необора-царя Бож-князь на Русі царем. І побив Бож Ромів, і всі їхні прибережні гради зруйнував, та не знайшов Необора-царя, тому що він від туги й суму помер.

 

Новини

Тільки у нас!

Лев СИЛЕНКО

МАГА ВІРА

magavira

Це – головна книга РУНВіри (Рідної Української Національної Віри). Можна почути в простонародді: «Це – наша церква, бо там правлять українською мовою». Але прислухайтесь, будь ласка, про що говорять попи-батюшки – про Саваофа, Єгову, Ісуса (Яшую), а відправляють померлих обов'язково «у лоно Авраамове». Чи українське все це? Ні! Воно створене на берегах Йордану давніми євреями.

РУНВіра – вчення про українців, їхню прадавню історію, це - віра українців. «Мага Віра» написана Учителем Левом Силенком.

 

Тільки у нас!
"Лист запорожців"
Справжній текст

... Так тобі наказали козаки й показали свої сраки. Листа кінчаємо, бо числа не знаємо, а ваших календарів у Січі не тримаємо.

 

Тільки  у нас!
"Сказання про стародавні минувшини руські"

Це - історія наших минулих поколінь Докиївської Русі. І якщо християнські літописи в якійсь мірі донесли до нас те, що творилося на цій багатостраждальній землі з часів Аскольда й Діра, то майже все, що було до них, покрите імлою забуття й безпам'ятства. І коли літописець питає "Звідки пішла земля руська?", то, на жаль, відповідає неправдиво. Бо не від Рюрика пішла Русь і навіть не від Кия, а від царя Сварога.

УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

Актриса таисия повалий возраст minprom.ua.