БІЛОКОПИТОВ Микола (Бувальщини)

Зміст статті

 

А ви читали „Бізнес баби Федори”? 


Ні? То обов’язково зробіть це пошвидше, не зволікайте, раджу вам! Бо такого, як у цій книжечці, не почитаєте ніде. Розповіді, бувальщини, вміщені в ній, не висмоктані з пальця. Авторові їх розповідали (й далі розповідають) люди найрізноманітніших професій і політичних уподобань: від академіків, медиків, міліціонерів і колег-письменників до простих робітників заводів чи фермерських господарств. 
Здогадалися, хто автор? Та це ж відомий в нашому краї (й не тільки!) письменник: поет-гуморист і сатирик, талановитий прозаїк Микола Білокопитов. І впевнений я, що переважна більшість читачів знайома з його чудовими книжками: „Вовча наука”, „Міні знову в моді”, „Нечиста сила”, „Без паніки!” та іншими. І ось переді мною – нова його книжка бувальщин. Тут і про те, як його, Миколу, вінничани сприйняли за Петра Ребра, тому й довелося давати автографи замість Петра Павловича. І про те як учень Вася зробив невеличку помилку, помінявши в слові всього одну літеру. І про те... Та, мабуть, не буду переповідати зміст, бо читачам стане не цікаво. Як редактор цього видання відзначу, що написана вона високопрофесійно, читається на одному диханні. Отже, читайте – не пошкодуєте!

Пилип ЮРИК

 

Микола БІЛОКОПИТОВ

БУВАЛЬЩИНИ

 

ДВІ ІСТОРІЇ ВІД БЕНЮКА

Народний артист України 
Богдан Бенюк сказав, що 
про нього самого нехай 
розповідає хтось інший. 
А сам розповів дві пригоди, 
що сталися з дуетом «Світязь
»

1. ШІСТЬ ВІШАЛОК

Дует «Світязь» – це Анатолій Говорадло і Дмитро Гершензон. Свого часу вони працювали з Василем Зінкевичем, виконували українські народні та естрадні пісні. Пізніше перекваліфікувалися й майстерно пародіюють українських та зарубіжних естрадних зірок, не полишаючи виконання українських пісень Але мова тут не про їхню виконавську майстерність, а про цілком побутові речі, пов’язані, проте, з їхньою артистичною діяльністю. 
Між іншим, у радянські часи добові для тих, хто їздив у відрядження, складали 3 карбованці 60 копійок. Запам’ятайте цю суму.  
Анатолій Говорадло й Дмитро Гершензон відбули в артистичний тур від Луцької філармонії. Багато їздили по районах Волинської та сусідніх областей і ось приїхали в якийсь райцентр (Бенюк не пам’ятає в який, але це не так важливо – Авт.). Добралися до готелю пізно ввечері. Добре, хоч речі довелося всього лише на другий поверх виносити, де їх поселили. Позаяк той день був украй насиченим (відпрацювали три концерти), стомлені хлопці поставили валізи серед кімнати й відразу полягали спати. Забігаючи наперед, скажу, даремно вони це зробили, не перевіривши комплектність речей у номері. Тобто, в кожному двомісному готельному номері повинно бути: один графин для води, дві склянки, два стільці, один „брехунець” (радіоточка), два ліжка, дві ковдри, дві подушки і таке інше. 
Вранці, як тільки хлопці прокинулися й почали подавати звукові ознаки життя – торохтіти стільцями, вмиватися тощо, в двері постукали. Виявляється, прийшла чергова по поверху, яких зазвичай називають коридорними, перевіряти вищезгадану комплектність. Артисти здивувалися: мовляв, приїхали пізно, самі ще не роздивилися, що тут є, чого нема. Але, зрештою, сприйняли процедуру перевірки комплектності як данину вимушеній необхідності. Все в номері було на місці, поки коридорна не відчинила дверці шафи для одягу. З’ясувалося, там не було дерев’яних вішалок. Отут і почалося.
- Ви не знаєте, куди поділися вішалки? – з явним натяком на те, що приїжджі артисти якимось чином причетні до некомплекту в шафі, спитала коридорна.
- Та ви що? – обурилися хлопці. – Ми люди порядні й чужих речей ніколи не беремо. Це, по-перше. А по-друге, ми шафи й не відчиняли. Гляньте, навіть верхній одяг зверху на свої валізи склали. 
Жінка, вислухавши в міру гнівну промову поселенців, довго вибачалася. А потім жалісливим голосом почала бідкатися на свою маленьку зарплату, з якої у неї вирахують гроші за вішалки, на сердитого директора готелю, який оголосить їй догану, а отже вона лишиться й без преміальної доплати. І все це за півроку до виходу на пенсію. 
Коридорна пустила сльозу й розчулені артисти почали її втішати. З’ясували, що в шафі мало бути шість вішалок, вартість кожної 50 копійок. Тобто, не зрозуміло з чиєї вини, збиток склав 3 карбованці. У той час це були не такі вже й малі гроші – добові на одного відрядженого, нагадаю, складали 3 крб. 60 коп. Зрештою хтось із хлопців дістав із гаманця троячку й віддав жінці. Вона радісно подякувала свідомим поселенцям й поспішила вийти з номера. 
Артисти трохи розстроїлися, та воно й зрозуміло. Отак за чиїсь гріхи платити, ясна річ, малоприємна штука. Тимчасом за ними невдовзі мала приїхати машина й Анатолій з Дмитром вийшли на балкон, виглядати транспорт. Хвилин за двадцять побачили, як до готелю під’їжджає очікуване авто. Швиденько повернулися в кімнату з тим, щоб забрати речі й покинути готель. 
Роззираючись, чи нічого вони тут не забули (бо повертатися до цього готелю вже не планували), хтось із хлопців відчинив дверці шафи. І в дальньому затемненому куточку побачив… шість вішалок. Висловивши якийсь не вельми вишуканий «комплімент» на адресу підсліпуватої коридорної, артисти прийняли цілком справедливе, як їм здавалося, рішення: оскільки гроші за вішалки ними заплачено, треба забрати їх собі. Бо де гарантія, що в наступному готелі не повториться подібна історія з некомплектом? 
Позапихавши вішалки у валізи, Говорадло з Гершензоном рушили до виходу з готелю. Вже коли опускалися сходами на перший поверх, услід почули ґвалт коридорної: «Ах ви ж, злодії! Казали, що чесні й порядні, а вішалки поцупили!»
Артисти розгубилися, почали виправдовуватися. Мовляв, ми ж заплатили за ці злощасні вішалки. До того ж, коридорна сама винна, бо неуважно оглянула шафу, а гроші за начебто некомплект із них узяла.
Те, що Анатолій Говорадло й Дмитро Гершензон почули від розлюченої чергової по поверху, пізніше стало предметом веселих спогадів і жартів. Але в ту хвилину, згадують обидва, вони ладні були крізь землю провалитися. Коридорна, своїм криком зібравши майже весь персонал готелю й багатьох приїжджих, гнівно заявила:
- Ці злодії думають, що я їхні гроші в кишеню поклала! Та я відразу ж побігла до магазину й купила вішалки. Це всі бачили! А коли ви стовбичили на балконі, почепила ті вішалки на місце. А ви вкрали!
Під зацікавлено-злорадними поглядами присутніх артистам довелося відкривати валізи й віддавати «поцуплене»…



2. «ЦО ПАН ХЦЕ?»

Оскільки життя артиста головним чином проходить у відрядженнях то й не дивно, що більшість пригод із ним трапляється під час гастрольних поїздок, зокрема, в готелях. Ось ще одна готельна історія. 
Зазвичай артисти дуету «Світязь» проживають разом у двомісному номері. Проте трапляється, що кожен з них має можливість розкошувати й в одномісному «люксі». Того разу хлопцям випав саме такий люксовий варіант. 
Опустимо деякі деталі виснажливого концертного дня, що завершився пристойним фуршетом. Увечері артисти приїхали до готелю в місті Луцьк, де й поселилися кожен у свій номер. Для Дмитра Гершензона ніч минула без пригод, тому залишимо його в спокої. Далі розповідь про Анатолія Говорадла.
Літній день видався спекотним, увечері в номері було душно (в 90-ті роки у нас тільки починали подекуди встановлювати кондиціонери). Тому Анатолій прийняв душ і ліг спати, як мовиться, в чому мама народила. 
Десь о п’ятій годині ранку відчув шалену спрагу. Ще не розтуливши очі, почав усвідомлювати, що води в номері немає. Річ у тім, що в Луцьку в ті часи на ніч (з нуля годин до шостої ранку) відключали воду. Єдине місце, де могла бути питна вода – зливний бачок над унітазом. Для такого випадку годився й цей варіант. Вирішив негайно втілити його в життя. Напівсонний підвівся, намацав склянку на столі й, не вмикаючи світла, непевно пошвендяв до туалетної кімнати. 
Зайшов і не знати для чого з гуркотом зачинив за собою двері. Тримаючи в одній руці склянку, іншою почав водити перед собою, намагаючись натрапити на бачок. Але перед ним був порожній простір. З витягнутою вперед рукою Анатолій ступив крок, другий, третій… Зауважив, що для туалетної – це завелика кімната. Розблимав очі й спробував зорієнтуватися. Роззирнувшись, зрозумів, що він переплутав двері. Замість зайти до туалету, він вийшов з кімнати й опинився в напівосвітленому коридорі готелю. Слава Богу, о такій ранній порі тут, окрім нього, нікого не було. Інакше міг трапитися конфуз бо, як ми пам’ятаємо, артист був «у костюмі Адама». 
Вирішив повернутися до свого номера. Підійшов до дверей, взявся за ручку, крутнув її донизу й натиснув на двері плечем. Двері не піддалися. 
«Оце влип!» - подумав бідолаха, здогадуючись, що, коли знічев’я грюкнув за собою дверима, спрацювала защіпка. Ситуація виникла ідіотська. В якій кімнаті поселився його товариш, категорично згадати не міг. Можна було постукати в один із сусідніх номерів, вибачитися, пояснити, що й до чого й попросити, аби сходили за запасним ключем до чергової. Але, по-перше, так рано турбувати незнайомих людей – незручно. А, по-друге, …раптом двері відчинить дама?
Рішення прийшло несподіване й радикальне: треба виламати двері. Але зробити це необхідно швидко, за лічені секунди. Щоб ні персонал готелю, ні поселенці, розбуджені шумом, не встигли побачити його в такому, сказати б, делікатному вигляді. Головне – будь-що потрапити до своєї кімнати й одягнутися. А там видно буде. 
Прийнявши рішення, Анатолій відійшов до протилежної стіни, став у стійку каратиста, сконцентрувався й, стрибнувши вперед, ударив ногою в двері. Потім – вдруге, втретє. Після четвертого удару двері впали й артист ускочив до кімнати. 
Те, що він потрапив не в свій номер, зрозумів одразу. І справа навіть не в тому, що тут були штори іншого кольору й ліжко не на тому місці. Просто перед ним стояв незнайомець у трусах й перелякано дивився на нього. За мить чоловік тремтячим голосом запитав:
- Цо пан хце? (Що пан хоче? – польск.)
Що відповів Анатолій Говорадло бідолашному поляку Богдан Бенюк не пам’ятає. Але запевнив, що для артиста й для польського туриста все закінчилося благополучно. Зламані двері, звичайно ж, довелося ремонтувати за рахунок винуватця. А двері номера, в якому жив Анатолій, знаходилися поруч. І, між іншим, були незачинені…



БІЗНЕС БАБИ ФЕДОРИ

Ця історія трапилася давно, але й досі старші люди переповідають її молодим. А мені повідав про неї приватний підприємець Володимир Олександрович Грона, родичі якого з тих місць, де все й відбувалося 

Селище Линовиця Прилуцького району Чернігівської області зокрема відоме своїм цукровим комбінатом. А де є виробництво, там, зрозуміло, є й відходи. А як у нас зазвичай чинять з відходами? Викидають на смітники або накопичують на промислових звалищах. Не по-господарськи це! 
У линовицьких цукроварів - безвідходне виробництво. Точніше, всі відходи не викидаються, а пускаються в діло. Жом – на ферми, для худоби, а частина меляси, через дірку в заводському паркані відноситься додому й використовується для виготовлення першокласного самогону. Майже в кожному дворі в сезон і міжсезоння народні умільці достойно складають конкуренцію як вітчизняним так і закордонним виробникам алкоголю. Ясна річ, таке вторинне використання сировини особливо не афішується, але й у дуже великому секреті не тримається. Так було в давні часи, так є й тепер.
Жила колись у Линовицях Федора Савелівна Лишафай. Була вона жінкою бойовою, рішучою, в міру балакучою. Так вона сама про себе говорила, так воно десь і було. А з-поміж односельців особливо вирізнялася тим, що, не ховаючись, самогон гнала й відкрито продавала. Кажуть, що баба Федора мала якийсь особливий рецепт: оковита в неї була чиста, як сльоза, без специфічних запахів і при цьому, за словами постійних клієнтів – скаженюча! Злі язики стверджують, що навіть сам дільничний (який не раз нахвалявся бабу оштрафувати за самогоноваріння), коли приймав гостей, то тайкома підсилав когось за горілкою тільки до Федори Лишафай. Чи так було, чи ні – не знаємо, але вже самі чутки про це багато про що свідчать.
І ось у середині п’ятдесятих років 20 століття почалася чергова антиалкогольна кампанія і, зокрема, особливу увагу борці з зеленим змієм приділяли викоріненню самогоноваріння. Більшість линовицьких майстрів оковитої або припинили гнати самогон, або ж пішли в глибоке підпілля. І тільки Федора Савелівна без розуміння поставилася до благих намірів партії й уряду та їхніх повпредів на місцях, продовжуючи відкрито гнати горілку й продавати наліво й направо. Тим більше, що клієнтів у неї різко додалося. Народ під час тієї кампанії гнати самогон побоювався, а вживати таки продовжував.
Ані кілька останніх попереджень дільничного, ані ціла делегація членів місцевої сільради, що намагалися вплинути на злісну самогонницю, ніяких результатів не дали. Баба Лишахвайка, як її звали по вуличному, не піддавалася на умовляння й не боялася погроз. Дільничному, який лякав її тюрмою, взагалі сказала:
 - Грицько, не мороч голову! Мене в тюрму не приймуть, бо мені вже восьмий десяток іде. А будеш мене лякать, так он граблі візьму й на твоїй спині поламаю!
Такого зухвальства дільничний терпіти не став. Звітуючи в район про виконану роботу по боротьбі з самогоноварінням, він окремим абзацом написав про невиправну бабу й про необхідність вжиття щодо неї „суворих превентивних заходів”.
У районі навіть зраділи такій обставині. Було прийнято рішення вчинити над бабою показовий суд. Тим самим, як мовиться, вбити двох зайців: норовисту зловмисницю покарати й на інших страху нагнати.
Виїзне засідання Прилуцького районного суду відбувалося в одному з приміщень Линовицького цукрового комбінату й зібрало величезну кількість людей. Та воно й не дивно. По-перше, бабу Лишахвайку тут усі добре знали, а, по-друге, всім було цікаво: яку ж кару присудять старій за такий, здавалося б, звичайний для Линовиці грішок?
Слід сказати, що під час цього відкритого процесу Федора Савелівна не виявляла особливої поваги до радянського правосуддя, не покаялася, бо не вважала себе винною. Більше того, не раз перебивала на півслові то суддю, то прокурора, заявляючи, що вони геть нічого не тямлять у справі вживання алкоголю. Бідолашного державного обвинувача, який, говорячи, активно жестикулював руками, Федора Савелівна взагалі довела до конфузу:  
- Якби ви, – говорила баба, – не труїлися казенкою, а пили мій самогон, то у вас, товаришу прокурор, руки отак не тряслися б!
У залі зчинився веселий гомін, навіть суддя, прикрившись долонею, здригався від сміху. А секретар після кожної бабиної репліки, що викликала бурхливу, несерйозну реакцію, довгенько калатав дзвінком, закликаючи присутніх до порядку.
Та попри такі не вельми серйозні моменти, вирок суду був досить суворим. Сімдесятишестирічну Лишафай Федору Савелівну іменем Закону було засуджено до двох років виправних робіт з конфіскацією знаряддя злочину (самогонного апарату). І в кінці липня відправили бабу в жіночу колонію в місто Одесу. 
Начальник виправно-трудової колонії, ознайомившись зі справою новоприбулої, і, зважаючи на її похилий вік, ніяк не міг визначитися з тим, яку ж роботу їй призначити? Вирішив особисто поговорити з засудженою.
- Що ви добре вмієте робити? – спитав у неї.
- Ой, громадянине начальник, - заявила підступна баба, - у всьому Прилуцькому районі краще за мене ніхто самогонку не гнав. Тому, якщо у вас є апарат, я вам таку оковиту гнатиму, що куди тій казенці! Всю тюрму забезпечу...
Достеменно не відомо, як відреагував на таку пропозицію начальник, тому не будемо нічого вигадувати. Але те, що Федорі Савелівні дали дуже престижну роботу, наводить на деякі припущення... Та цур їм!
Доручили бабі доглядати за клумбами в самому центрі Одеси, недалеко від знаменитої Дерибасівської вулиці. Після сніданку її та ще двох жінок разом з необхідними інструментами доставляли туди спеціальною машиною, а ввечері нею ж везли назад у колонію. В обідню пору завжди вчасно прибувала виїзна кухня... Звиклій до селянської праці Федорі Савелівні, догляд за квітами (після домашніх п’ятдесяти соток городу) здавався дитячою забавкою. І вже за тиждень вона виступила з ініціативою, що сама впорається з дев’ятьма квітниками (було по три клумби на кожну працівницю). Начальство ініціативу підтримало й двох напарниць, за визначенням Лишахвайки – „добряче ледачкуватих”, перевели в інше місце. І баба Лишахвайка сама давала повний лад на ввіреній їй ділянці роботи.
Ой, як Федорі Савелівні сподобалася така тюрма! Так склалося життя, що далі райцентру Прилуки баба ніколи не була. А тут – Одеса, з її вишуканою архітектурою, особливим шармом городян і, нарешті, знаменитостями. Пізніше баба розповідала, що кілька разів не просто бачила, а й розмовляла з самим Леонідом Утьосовим, який з дамочкою непоспіхом прогулювався повз її квітники в бік Дерибасівської. Сама Лишахвайка, навівши порядок на клумбах, не раз робила піші вояжі то на Приморський бульвар до Дюка й відомих потьомкінських сходів, то до оперного театру, то на ту ж Дерибасівську. Та й робота для неї була не каторжною, від якої більше задоволення, ніж утоми.
Баба на повному серйозі вирішила доживати свого віку тут. А чим погано? Жити є де, годують тричі на день – вдома не завжди так виходило. Та й сама Одеса линовицьку самогонницю просто зачарувала.
Але не так сталося, як гадалося. Через три місяці бабиної тюрми трапилося непередбачене. На початку листопада почало різко холодати. Всі клумби терміново підготували до зими. І Федора Савелівна фактично лишилася без роботи. Та це ще півбіди. Біда почалася з того, що начальник виправно-трудової колонії на загальному зібранні почав свій виступ з того, що похвалив кращих засуджених, які, усвідомивши свою провину, стали на шлях виправлення й заслуговують особливого відзначення. Першою в цьому списку була названа Лишафай Федора Савелівна. На її адресу начальник тюрми висловив цілий букет компліментів, а закінчив свій виступ фатальною для баби фразою: „Ми вже зробили клопотання про дострокове звільнення на волю громадянки Лишафай...”.  
Для кожного, хто чує подібне в місцях позбавлення свободи, ці слова найбажаніші, найсолодші, найочікуваніші. Проте для баби Лишахвайки вони пролунали громом серед ясного неба, суворим вироком, що посягав на її нове, за її ж словами „райське життя”. І баба, замість радісно просльозитися, раптом істерично заголосила: „Не хочу! Не хочу на волю! Мені тут наравиться! Громадянине начальник, залиште мене в тюрмі! Ну, будь-ласка...”
Своїм криком Федора Савелівна кого розсмішила, а кого й спантеличила. Бо такого тут ще не було. Ба, більше! Вже після зібрання баба заявила керівництву колонії, що навідріз відмовляється від амністії й наполягає, щоб їй додали термін ув’язнення до вже існуючого строку. Вона, мовляв, згодна перебувати тут до кінця своїх днів і якщо для цього треба щось вкрасти чи когось виматюкати або й побити, то вона згодна зробити це хоч зараз. 
Тюремне начальство, за голову схопившись, ледве заспокоїло стару, пообіцявши щось придумати. А насправді зайнялося тим, щоб якнайшвидше спекатися баби. І таки домоглося свого: Федору Савелівну Лишафай з першою ж чергою амністованих було (не без скандалу) відправлено додому.
Прибувши в рідну Линовицю, підступна баба утворила ось що. За гроші, зароблені чесною працею в ув’язненні, купила два самогонних апарати й замовила своїм постійним постачальникам мелясу з цукрового комбінату. Зігнавши кілька десятків літрів оковитої, Лишахвайка яскраво жовтою фарбою на своїх воротах написала: „Продайоця самогон. Обращаця в любе время!” Такий же текст, але зі своєю адресою, Федора Савелівна написала на білих аркушах паперу й причепила на стовпах навпроти будинку дільничного міліціонера, а також у райцентрі біля райвідділу міліції та суду. 
Зробивши все це, стара чекала, коли ж її знову заарештують, засудять і відправлять у тюрму, яка асоціювалася в неї виключно з „одеським раєм”. Але так і не дочекалася. Паперові оголошення правоохоронці, зрозуміло, відразу ж позривали, а на бабу махнули рукою. Єдине, чого тоді домігся дільничний, так це заставив самогонницю зафарбувати компрометуючий напис на її воротах.
Прожила Федора Савелівна 93 роки, безкарно (після короткої тюрми) займаючись самогонним бізнесом. А ще, як згадують линовицькі старожили, баба Лишахвайка зробила у себе в дворі велику клумбу, на якій вирощувала дивовижно красиві квіти...



ВИХОВНИЙ МОМЕНТ

Олена Олександрівна Ковальова
 розповіла про випадок, що стався 
в родині її добрих знайомих.


П’ятирічного Сергійка ніяк не могли привчити чистити зуби. Не любив малий цієї гігієнічної процедури й будь-якими шляхами намагався уникнути. Вдавався навіть до маленьких дитячих хитрощів: видавлював пасту з тюбика в раковину вмивальника, а порожньою щіткою сяк-так ялозив у роті. Але його швидко розкусили й примушували робити все як слід у присутності дорослих. Нерідко через цю ненависну процедуру доходило до плачу. 
Татко постійно був на роботі, тому, можна сказати, стояв осторонь цих проблем. А мама з бабусею впритул займалися вихованням хлопчика, намагаючись зробити його слухняним, охайним і, зрозуміло, здоровим. Усе в них виходило, крім одного – того, про що ми говорили вище. Мама з бабусею доступно й популярно пояснювали малюку, що є зовсім маленькі бактерії. Такі малюсінькі, що їх і побачити неможливо, але вони дуже шкодять зубкам. Якщо не користуватися пастою, то зуби випадуть. Але Сергійко не переймався страхом з цього приводу. Бо дійшов цілком логічного висновку: що лихого можуть зробити йому якісь там нікчемні бактерії, яких навіть не видно? 
І ось одного разу проблема дуже легко й несподівано вирішилася. А сталося це так. На кухні бабуся захоплено розповідала мамі про події в черговому телесеріалі. Сергійко крутився поруч, дослухаючись до розмови. Він взагалі любив слухати барвисті бабусині розповіді. Аж раптом помітив, як з бабусиного рота щось випало. Вона підхопила те щось і малий з жахом побачив, що то... зуби. 
Ясна річ, Сергійко поняття не мав, що можуть бути вставні щелепи, що їх випадання з рота безболісне й зазвичай викликає сміх не тільки в оточуючих, а й у того, хто їх загубив. Тому побачене глибоко вразило хлопчика. Він зіщулився, очікуючи, що бабуся ось-ось почне плакати від болю...
Зауваживши шокову реакцію сина, мама миттєво зорієнтувалася й вирішила використати цю ситуацію. З напускною суворістю подивилася на свою матір, яка продовжувала тримати зуби в руках і повчально сказала їй:
- Ну ось, бачиш до чого призводить те, що ти забуваєш чистити зуби?
- Ой, дійсно, забуваю, - включилася в гру бабуся. – Мабуть тому, що старенька вже.
- А тепер доведеться твої зуби прибивати цвяшками на місце. Сергійку, ти не бачив, куди татко цвяшки поклав?
- Здається, в ящику... на балконі, - злякано прошепотів малий, уявляючи страшну картину ремонту бабусиного рота.
Через хвилину Сергійко вже був у ванній кімнаті. Мама з бабусею тихцем зазирнули туди: малий ретельно чистив зуби.
З того часу цю процедуру Сергійко робив по кілька разів на день. Без нагадування.


СПРОБА ЕКСПРОПРІАЦІЇ

    Ми з моїм другом, письменником 
    Пилипом Юриком, якось потрапили 
   на мітинг „лівих”. Що ми там почули 
   і що було далі – читайте нижче.


Зібрались „гнані і голодні”
На заклик нинішніх вождів,
Як у вулкановій безодні
Кипів їх справедливий гнів.
Кричав на мітингу оратор,
(З червоним носом і значком):
„Новий буржуй-есплуататор
Тримає всіх під каблуком!
У вас зарплата куца й стреси,
А в них мільйонів – ніде діть!
У них „тойоти” й „мерседеси” –
Та доки ж нам таке терпіть?!”
Ще довго той діяч балакав
Й завершив:
  „Слово в нас тверде:
Хай пам’ятають буржуяки -
Експропріація гряде!”
Сприйнявши слово те, як заклик,
Гурт комуністів-роботяг –
(Міцні та дужі, мов Геракли)
Під вечір перекрили шлях.
Звели високу барикаду
І дочекалися таки.
„Дивіться, їдуть, їдуть, гади!
Гей, приготуймось, мужики!
Як вийдуть - беремо за барки
І експро...прі...пру...припремо!”
Ось підпливли дві іномарки,
Тривожно пискнуло гальмо.
Враз оточили нуворишів:
„Ану, виходьте, буржуї!”
З салону вчулось:
  „Тіше, тіше,
Здєсь ми, товаріщі, своі!”
„Тамбовський вовк тобі товариш
І всім буржуйчикам твоїм!
Накравсь, тепер ще й мізки париш?”
„Да что ви? Щас всьо об’яснім:
Ми іспугаліся малєнько,
У одного із нас понос...
Здєсь я, товаріщ Сімонєнко,
В машинє слєдущєй – Мороз”.
...У гурті тих вождів признали,
Сердито сплюнув хтось: „Козли!”
Речей не експропріювали,
А пасажирів постидали
І мемеля таки дали.
  __
Чи так було, чи ні – не знаю.
А, може, й зовсім не було,
Проте єхидненько питаю:
Хіба так статись не могло?


ЗАЛІЗЯКА

Розповів чоловік, який має безпосереднє відношення до цієї пригоди, присягається, що все так і було, як він розказує, але геть категорично протестує проти того, щоб на нього посилалися при написанні бувальщини. Що ж, хай так і буде.

Почнемо з короткого екскурсу в недалеку історію. У 90-х роках 20 століття на пострадянському просторі стався металобрухтовий бум. І у нас, в Україні, майже в кожному місті й селі створювалися пункти прийому металу, більшість із яких не мали ліцензій і були спочатку головним болем для правоохоронців, а потім, подейкують, ще й добрим приробітком для тих же стражів Закону. Але мова не про це.
В одному селі неподалік від Запоріжжя цією справою – прийманням металобрухту - займалася жінка. Звали її Галиною, була вона з чоловіком розведеною, дітей не мала, зате мала великий двір біля свого будинку на околиці села. Отож круті хлопці від металобрухтового бізнесу й запропонували жінці приймати метал від населення. Привезли їй великі ваги, дали магніт і пояснили що й до чого: якщо магніт прилипає до залізяки, то це чорний метал або просто чормет, якщо ні, то - кольоровий або ж кольормет. А вже кольоровий метал: алюміній, бронзу, мідь та інший треба сортувати за кольором.
Галина швидко засвоїла ту науку й справа у неї пішла дуже жваво. Кожного дня люди приносили металевий непотріб, якого за багато років чимало накопичилося по дворах, потім взялися за розробку звалищ. Коротше кажучи, щомісяця Галина приймала по два-три самоскиди металобрухту, заробляючи на тому ділі непогані гроші.
І ось одного дня знані в селі пияки, постійні клієнти пункту металобрухту Василь і Сашко прикотили на візку якусь масивну, круглу, продовгувату річ. Крізь порваний мішок, у якому знаходилася та металева штука, видно було, що вона добряче поржавіла.
- Галько, приймай залізяку! – звично вигукнув Василь.
- Галька на базарі насіння продає! - сердито буркнула жінка.
- Ой, вибачте його, Галино Микитівна, - грайливо вискалився Сашко, киваючи на товариша. – Воно ж неграмотне, безкультурне ще й п’яне з самого ранку, - тому й меле бозна що. Прийміть у нас, будь-ласка, залізячку. 
- Ну, ви й артисти, - благодушно зауважила Галина. – Ладно, кладіть свою залізяку на ваги. Тільки обережно, не збийте мені їх, тільки настроїла. 
Крекчучи, хлопці підняли мішок з візка і, не втримавши, впустили на ваги, аж гирька звалилася з полички.
- Ну, я ж просила вас, обережно! – розсердилася Галина. – Що ви за люди?
- Так важка ж, зараза! - огризнувся Василь. – Ледве доперли сюди. Мабуть, сто кіло, не менше.
- Підождіть, подивимося, скільки, - розважливо сказала жінка, рухаючи пальцем гирьку по шкалі. – Так, рівно дев’яносто кілограмів. Все, знімайте свою залізяку й кидайте на оту купу. Зараз гроші винесу.
Худорляві, наче хорти, хлопці взяли нелегку ношу, розгойдали трохи й кинули на купу різного залізяччя. Хотіли жбурнути повище та не вийшло, бо таки важкенька річ. 
Одержавши гроші й залишивши до вечора візок у дворі хазяйки, Василь із Сашком подалися до пивнички.
Тимчасом до двору нагодився сусід Микола. Йому знадобився невеличкий металевий стрижень. 
- Он там, на отій купі візьми, - кивнула йому господиня й уже збиралася заходити до хати, як почула стривожений крик сусіда:
- Галю, звідки це в тебе?
Повернувшись, вона побачила, що сусід сидить навпочіпки біля привезеної щойно хлопцями залізяки, яка наполовину вистромилася з порваного мішка.
- А що таке? – спитала.
- Ти знаєш, що це?
- Чормет, що ж іще? – спокійно зауважила Галина. – Ханурики привезли.
- Може, й чормет – занепокоєно мовив Микола, - але якщо він бабахне, то твою і мою хату знесе!
- Тю! Що ти балакаєш? З чого б це іржава залізяка бабахала?
- Це не просто залізяка, Галю. – Микола обережно звільняв несподівану знахідку від мішковини. – Я ж в армії сапером був. Але такого дива ще не бачив. Це, здається, снаряд з якоїсь великої гаубиці – є така гармата. Ого, й запал на місці. Ой, сусідко, давай тікати звідси!
- Ти що, жартуєш?
- Які жарти? Кажу ж тобі, це величезний бойовий снаряд часів війни. Телефонуй в міліцію чи еменесівцям, хай розбираються з цією штукою. Бо буде біда!
По цих словах Микола сторожко відійшов від небезпечної знахідки й перед тим, як піти з двору, ще раз попередив сусідку:
- Галю, це не жарти! Викликай спеціалістів!
Жінка сполошилася й розгублено стояла на подвір’ї, намагаючись усвідомити, що ж робити? Викликати міліцію вона не хотіла. Бо ті хлопці не так снарядом займатимуться, як знову почнуть вимагати ліцензію на право приймання металобрухту, якої в неї ніколи не було. І поки на лапу не даси – не відчепляться. А до того загадкового МНС не знала як телефонувати. Тому поміркувавши, Галина прийняла, як їй здалося, єдино правильне в цій ситуації рішення: хто привіз небезпечну залізяку, той нехай із нею голову й морочить .
Василя й Сашка без особливого труда Галина знайшла там, де й сподівалася: в пивному барі. Хлопці вже встигли добряче випити й сиділи за столиком, безтурботно лялякаючи про те, про се. Жінка вирішила не здіймати галасу на людях і вигукала обох на вулицю. 
- Що сталося, Галю? – спитав Сашко.
- Ще не сталося, але може статися. Ходімо зі мною! Обидва!
- О, це цікаво! – єхидно посміхнувся Василь. – Галько, а ти нас двох витримаєш?
- По-перше, не галькай! А по-друге, таких сопливих, як ти, - жінка оцінила його презирливим поглядом, - мені десяток треба, щоб ухекатися трохи. 
Отримавши одкоша, Василь заткнувся. А Галина стисло пояснила випивакам, що й до чого. А закінчила тим, що, мовляв, якщо вони зараз же не заберуть свою залізяку, вона викличе міліцію і в них будуть проблеми.
- Так ми ж уже всі гроші пропили, - не кліпнувши оком, збрехав Сашко.
- Нічого, відробите. Завтра буде машина, допоможете завантажити металобрухт.
На тому й погодились.
Кинувши снаряд на візок, хлопці пообіцяли Галині відвезти його туди, де знайшли – в балку. Оскільки мішок, у якому вони приперли цю „залізяку” на пункт, повністю розірвався, то вирішили обходитися без камуфляжу. Ґрунтова дорога була вся в ямах та горбах. По ній і торохкотіли візком Василь та Сашко. А важкий снаряд, підстрибуючи, гримкотів і почергово завалювався то на один борт візка, то на другий...
Тим часом пообіднє липневе сонце пекло немилосердно. Хлопців розморило. А до балки було ще далеченько. Зупинилися на перепочинок з перекуром. 
Першим озвався Василь:
- Чуєш, а для чого нам цю штуку мантулити хтозна куди? Давай кинемо її десь тут і хай собі лежить.
- Еге, а якщо дійсно, не дай Бог, зірветься? – засумнівався напарник. – Ми ще ж у селі, як-не-як!
- Ой, не сміши! Якби він хотів рвонути, то давно вже бабахнув би! – нервово вигукнув Василь і, схопивши каменюку, що лежала край дороги, кілька разів гепнув нею по корпусу снаряда. – Бачиш? Там усередині все поржавіло. Це вже купа металобрухту!
- Ну, коли так, - погодився Сашко, - то давай його тут і притулимо.
 Хлопці підкотили візок до узбіччя дороги й перехилили набік. Снаряд випав, покотився по короткому схилу, перед самим парканом натрапив у траві на горбик, підскочив і став на „попа”. 
- Ти диви! – наче солдат по команді „Струнко!” стоїть, - зауважив Василь.
- Ага! – погодився Сашко. – Хай тут побуде на варті спокою і миру.
 Спекавшись „залізяки”, хлопці кинули візок біля двору Галини, де вони його постійно залишали, а самі, як завжди, подалися до пивнички.
Хто знайомий зі специфікою селянського буття знає, що влітку господарі встають дуже рано й пораються на городі. Спекотний полудень перебувають у хаті чи в садочку в холодочку. А під вечір – знову на город.
Дід Кузьма після ранкової городньої роботи подрімав у хаті, затим пообідав, подивився новини по телевізору. Між іншим, у новинах розказували про терористів, які в сусідній державі підірвали будинок, підклавши під нього бомбу. Старий уголос поспівчував постраждалим, зауваживши сам собі щось на зразок того: добре, хоч у нас такого немає. Та з тим узяв косу й пішов за парканом травички вкосити.
Побачивши величезний снаряд, дід закляк на місці. Жахіття, що показував телевізор, відбувалися десь далеко й не викликали конкретного страху. А тут ось вона, реальна загроза біля його рідного обійстя! Спина дідова вкрилася холодним потом, руки затремтіли й випустили косу. Кузьма злякано скрикнув: „Господи, вже й сюди терористи добралися!” і побіг по сусідах, щоб розповісти про страшну знахідку. Як на те, з найближчих сусідів удома була тільки старенька баба Дуська, яка вже й недобачала, й недочувала. Ледве докумекавши, що їй стривожено говорив Кузьма, вона байдужим голосом перепитала:
- Війна почалася, чи що?
- Може й почалася! – знервовано гаркнув дід і, зрозумівши, що з Дуською нема сенсу говорити, побіг підтюпцем до приймальниці металобрухту Галини. Принаймні, у неї є телефон і можна повідомити, куди слід.
Почувши про дідову біду, Галина, звичайно ж, здогадалася в чому річ. Але не подала вигляду. Мовляв, он телефон, дзвоніть Кузьмо Григоровичу, хоч в міліцію, хоч у сільраду, хоч куди хочете. А про хлопців подумала „От негідники! Ну, нехай тепер самі викручуються, як можуть!”.
Дід Кузьма набрав номер 02. І почав розказувати черговому міліціонеру про тероризм взагалі й про загрозу терористичного акту проти нього персонально...
- Вам що, робити нічого? – сердито перебив його черговий. – Ви займаєте телефонну лінію, по якій людина, котра потрапила в біду, можливо саме зараз не може додзвонитися до нас. А ви якусь ахінею несете! Не соромно?
- Що? Яку таку ахінею? Та в мене біля двору бонба лежить! Це ж вам не жарт! І взагалі, як ви смієте зі мною так розмовляти? Я ветеран війни і праці... – і далі Кузьма Григорович насварив телефонного співрозмовника, пообіцявши, що скаржитиметься на нього самому міністру внутрішніх справ, а то й президенту. А закінчив категоричною вимогою. - Швидше приїздіть, бо якщо бонба зірветься – півсела рознесе.
- Так ви б з цього й починали, що у вас бомба біля хати! - зрозумівши, що абонент швидше за все не жартує, сказав черговий. – А то розповідаєте про якийсь тероризм. Кажіть, де ви живете... – Записавши адресу, міліціонер порадив не наближатися до вибухового предмета й чекати приїзду спеціалістів.
Поки дід розмовляв з черговим про тероризм, поки міліція повідомляла в управління МНС, поки сапери готувалися до виїзду на місце, Василь із Сашком повністю пропили гроші, виручені за забраковану Галиною „залізяку” і зажурено розмірковували на тему: де б його ще знайти металобрухт, щоб заробити на пляшку. І раптом Василь, осяяний якоюсь ідеєю, спитав у напарника:
- А що, на Гальці світ клином зійшовся?
- До чого це ти? – витріщився на нього Сашко.
- А до того, що в нашому селі ще два приймальних пункти є. Давай нашу залізяку відвеземо Петрові, який за балкою живе, або Ількові, що біля школи.
- О! – підняв угору пальця Сашко. – Ну, в тебе й голова! Молодець!
- Сам знаю! – поважно відказав на те Василь.
...Дід Кузьма боязко підійшов з вулиці до свого паркану, з острахом поглядаючи на снаряд, обережно відчинив хвіртку й, ледь дихаючи, попрямував через двір до будинку. І вже аж зачинивши хатні двері, полегшено зітхнув. Чекати на „спеціалістів по бонбах”, як він їх про себе назвав, вирішив у хаті. Все-таки безпечніше. Якщо, не дай Бог, рвоне клята бонба, то осколки тут його не дістануть.
Не підозрюючи, що через їхню „залізяку” розгортається ціла детективна історія, Василь та Сашко прибули зі своїм візком до паркану діда Кузьми. Наділи на снаряд цупкий паперовий мішок – не для того, щоб замаскувати „залізяку”, а щоб вона не дуже скреготіла, ковзаючи по металевому коритцю візка. Добряче помучившись, кинули вантаж до свого нехитрого транспорту й потягли, виписуючи криву траєкторію по дорозі. Невдовзі повернули до балки.
А в цей час з іншого боку на вулицю заїхали два автомобілі. Попереду міліцейський, за ним – спецавтомобіль МНС з бригадою саперів. Напитавши у перехожого, де саме хата Кузьми Григоровича, приїжджі зупинили транспорт метрів за сто, а двоє з них пішли за вказаною адресою. Оскільки нічого схожого на вибуховий предмет біля двору не було, еменесівці почали вигукувати господаря. 
Дід Кузьма відчинив двері й, побачивши людей у формі, зрозумів: спеціалісти прибули. Він сам себе так уже в думках нажахав тією „бонбою”, що виходити з хати боявся. Тому гукнув з порога, показуючи рукою:
- Отамо, за парканом бонба!
- Нема тут нічого! – почув у відповідь.
- Та ви що, смієтесь? – дід, повагавшись, ступив за поріг і подибав до воріт. Не побачивши снаряда, Кузьма розвів руками і заговорив не так до приїжджих, як сам до себе:
- Як же так? Ось тутички ж стояла бонба. Куди ж вона поділася? Чи крізь землю провалилася...
До двору підійшов уже цілий гурт незнайомих людей. Один з них у військовій формі, видно, старший суворо звернувся до Кузьми:
- Ну, що, діду, будемо складати протокол про фальшивий виклик, чи як?
- Та ви що, бог з вами! Та вона ось отуточки ж, вона... – дід розгублено бурмотів, показуючи на місце, де, за його словами, був снаряд.
- Товаришу підполковник, - озвався молодий сапер, який досліджував вказане господарем місце, - тут свіжі сліди від якогось візка. Ведуть в ту сторону, – показав рукою в напрямку балки. 
- О, хтось бонбу поцупив, чи що? – з надією запитав Кузьма.
- Зараз розберемося! Куди веде ця дорога? 
- Через балочку на той край села.
- Ану, хлопці, - звернувся старший до двох саперів, - мотніться з міліцією, розвідайте що й до чого. Та обережно ж там! А ми тут з дідом поговоримо...
Міліцейський газик наздогнав „металістів” уже за балкою. Вони саме завертали з дороги у вузеньку вулицю.
- Бог на поміч! - озвався до хлопців майор міліції, виходячи з автомобіля. – Що везете?
- А що таке? – набурмосився Василь. – Металобрухт веземо.
- Можна подивитися?
- А що на нього дивитися: залізяка, як залізяка.
З автомобіля вийшли двоє саперів. Один з них підійшов до візка з явним наміром подивитися, що знаходиться в паперовому мішку. Сашко байдуже тримав ручку возика, а Василь реагував нервово. Він сердито сопів, поглядаючи на небажаних конкурентів, які замахнулися на їхню здобич. А потім нецензурно вилаявся й, гукнувши „Та задрали нас цією залізякою!”, нагнувся й обома руками різко смиконув угору мішок. Снаряд випав і важко покотився під міліцейський газик. 
„Конкуренти” кинулися врозтіч й заховалися від можливого вибуху на безпечній відстані. Майор зі схованки щось тривожно кричав „металістам”, але ті зовсім не зважали на його попередження. Ще трохи постояли біля „залізяки”, і, чортихаючись, потягли порожній візок дорогою.
...Небезпечне місце, як і передбачає відповідна інструкція, було оточене нарядами міліції. Місцевих мешканців евакуювали з найближчих будинків, а також з осель, що знаходилися на маршруті майбутнього транспортування снаряду. Чималий клопіт виник у саперів: попомучились вони, поки вийняли снаряд з-під автомобіля. Але, зрештою, все було зроблено й смертоносну знахідку таки благополучно доправили на полігон.
Пізніше ходили балачки, що коли „бонбу” знешкоджували, то вона бабахнула так, що яма після вибуху була чи то шість, чи то вісім метрів у діаметрі. Можна тільки здогадуватись, якої біди могла наробити вона, якби, не дай Боже, це сталося в селі. 
Галина після всього, що сталося, металобрухт у мішках більше не приймає. Хіба що, всякий дріб’язок. Але перед тим обов’язково перевірить, які саме там залізяки. Сашка й Василя, з легкої руки діда Кузьми, в селі дражнять терористами. А сам дід ходить у героях. За виявлену пильність він отримав грамоту від обласного управління МНС.

 



   
ЗАЯВА НА ВІДПУСТКУ

Автор цих рядків 1987 року написав голові профспілкового комітету газети „Запорізька правда” Миколі Гапонову своєрідну заяву на відпустку. У кінці дев’яностих років цю заяву з коментарем надрукувала газета „Запорозька Січ”. А вже 2007 року журналіст Микола Шумилов знайшов копію цієї заяви в своєму архіві й збирався видрукувати в газеті „Запорізька правда”. Зазначу, що текст цього опусу не призначався для широкого загалу та оскільки це вже сталося, вважаю за доцільне розповісти, як мовиться, з перших вуст про історію виникнення цього документа й процитувати його без купюр.

Обласна газета „Запорізька правда” має сільськогосподарський профіль. І для всіх журналістів, а надто ж для працівників відділу сільського господарства, літо - це не менш гаряча пора, ніж для хліборобів. Мало не щодня ми виїжджали у відрядження по області, збираючи й готуючи матеріали про хід соцзмагання на жнивах між окремими бригадами, господарствами, а потім і між районами, висвітлювали проблеми з постачанням запчастин, разом зі спеціалістами робили рейди з перевірки протипожежної безпеки, дотримання технології поливу на зрошувальних землях і т. ін.
Літо 1987-го для працівників сільгоспвідділу газети видалося, як завжди, напруженим. Ця напруга посилювалася тим, що в розпал висвітлення жнивної кампанії захворів завідувач відділу (він же й голова профкому редакції) Микола Миколайович Гапонов. Хвороба викликала ускладнення й щоб він як слід долікувався, редактор газети Микола Іванович Пересунько надав нашому заву тарифну відпустку.
І залишилися у відділі двоє: я та практикант з факультету журналістики Київського університету. Зрозуміло, що основне навантаження лягло на мене. Не вдаватимуся в зайві подробиці, лише зазначу, що ті понад два місяці, що я працював за себе, завідувача відділу, керував практикантом (фактично переписував його матеріали) здалися мені карою небесною. І коли, нарешті, Гапонов з’явився на роботі, я відразу ж почав проситися у відпустку. Він не заперечував, мовляв, пиши заяву. 
Редактор газети Микола Іванович Пересунько мою стандартну заяву на відпустку не підписав і попросив попрацювати ще трохи. Вручив мені листа, в якому читачі підіймали проблему, що тягла на написання фейлетону. А такі матеріали писали в газеті або Микола Шумилов, або я. Оскільки в мого колеги вже були фейлетонні теми, то редактор повісив це завдання на мене. 
Написавши фейлетон, я знову почав канючити відпустку. І знову редактор мою стандартну заяву підписувати не хоче. І, хитрувато всміхаючись, каже:
- Миколо, ну ти ж людина творча, та ще й гуморист. Недавно читав твої байки в журналі „Перець”. Так ось, там ти – молодець! А тут чого не виявляєш творчого підходу? Ну що ти оце пишеш: „Прошу надати мені тарифну відпустку...”. Що за бюрократичний стиль? Де тут поезія, де, зрештою, гумор? Напиши заяву якось інакше. Якось так, щоб я тебе просто не зміг не відпустити. 
Я розумів, що Микола Іванович натякає на мої численні гумористичні заяви, які я писав з багатьох нагод і які, смію сподіватися, йому подобалися.
- Добре, - кажу йому, - писати на ваше ім’я?
- На моє ти вже написав, хай ця заява тут полежить. А тепер на голову нашої профспілки напиши. Коли почнеш?  
- Просто зараз! – відповідаю.
Десь через годину після цієї розмови, я віддав голові профспілкової організації газети свій витвір:


Голові профспілкового комітету 
редакції газети „Запорізька правда” Гапонову М.М. 
рядового члена профспілки 
Білокопитова М.Г.

ЗАЯВА

Кажуть люди (може й брешуть,
Хто їх в біса зна),
Ніби кожен член профспілки
Має право на:
Дорогу і довгождану,
Бажану – навік!
Словом, право на відпустку
Один раз на рік.
Мабуть, правду кажуть люди,
Бо мій рідний зав
Більше місяця недавно
Десь таки гуляв.
А як я поткнувсь до нього,
Відпустив аби,
Він мені під носа дулю
І сказав: 
  „Роби!
Ось напишеш про теличку
Й про бичка статтю,
Та ще нарис про доярку,
Може, й відпустю”.
А мені ж чекать несила,
Бо іще чуть-чуть
І мене вперед ногами
Звідси понесуть.
Бо зі мною, їй же право,
Скоро буде шок,
Чи гарячка, а чи й, може,
Заворот кишок.
Ой, дожити до відпустки,
Мабуть, не дадуть.
Вже симптоми ненормальні
З мене просто пруть.
От судіть самі.
  Я, часом,
Ну таке встругну:
То, бува, зненацька пердну
І матюк загну.
То, якусь згадавши хохму,
Сміху не здержу –
І при всіх нормальних людях
Раптом заіржу.
А якщо кому повідать,
Що я бачу в снах –
Засміє або затюка.
Словом, діло – швах!
Бо мені щоночі сняться
Племінні бички,
Трактори і агрономи,
Яйця й кізяки.
Кукурудза і солома, 
Вівці і стерня...
А під ранок часто сниться
О-от-така свиня!
І до того ж, стерво, хитра.
Я їй: „Киш!” „Гиля!”,
А вона об ногу треться
Й вухо підставля,
Щоб я чухав їй за вухом.
Ну, та що ж робить –
Починаю чухать. 
  Льоха
Рохка, муркотить.
Потім лізе цілуватись,
Обніма мене...
Я – назад! А льоха рилом
В бік як стусоне!
Я спросоння й переляку
З ліжка утікать...
А дружина – хап за чуба,
Та за пуцьку – хвать!
„Ти куди, - пита, - зірвався?
Ах ти ж негодяй!
Цілий ранок чухав, чухав...
Так тепер – давай!”
А у мене, хоч і сором,
Та скажу, як є:
Через ту свиню на жінку,
Не завжди встає.
Хоч сметану і згущенку
Регулярно п’ю...
Пожалій мене, Гапонов,
Не губи сім’ю.
Бо якщо так далі піде,
Жінка прожене.
А кому ж я буду треба 
Коли в мене – не...
Відпусти мене скоріше,
Доки я не здох.
Я вже й чорту помолюся,
Як не чує Бог,
Бо на клятій цій роботі
Скоро я згорю,
Чи з дурної головоньки
Щось та натворю.
Напишу таку замітку
Про бичка Муму,
Що усіх вас арештують
І запхнуть в тюрму.
А редакцію закриють
І повісять щит:
„Це усе, що залишилось
Від білих копит!”

Поставивши дату й підпис, я віддав цю несерйозну заяву моєму безпосередньому начальнику Миколі Гапонову, не підозрюючи, що її прочитають усі, кому не лінь. Бо Микола Миколайович (з мого відома й дозволу) показав мій витвір редакторові, а той, вже під кінець літучки, залишивши в кабінеті лише чоловічу половину редакції, зачитав заяву вголос...
Потім, очевидно, хтось із моїх колег зробив копії й заява пішла гуляти по всіх редакціях Будинку преси. Ну й нехай!
Між іншим, кажуть, але я цього на власні очі не бачив, резюме Миколи Івановича Пересунька на оригіналі заяви було таким: „Товаришу Гапонов! Терміново відправте Білокопитова у відпустку, поки не закрили редакцію!” 

 




МАРУСЯ - РАЗ, ДВА, ТРИ...

Те, що в 70-ті роки двадцятого століття трапилося в одному з сіл на Хмельниччині, розповіла вчителька Матвіївської загальноосвітньої школи Вільнянського району, що на Запоріжжі, Шпарук Людмила Дмитрівна.

У молодого подружжя Василя й Марії – велика подія: перше дитя народилося! Новоспечений батько хоч і хотів мати сина, зрадів, коли в пологовому будинку йому сказали ”У вас дочка!” 
Через тиждень після того, як Василь забрав Марусю з дочкою додому, подружжя вирішило влаштувати невеличку гулянку. Запросили родичів, друзів та сусідів. І вже під обідню пору господарі та гості почали, як мовиться, „доцю приливати”.
Зазначимо, щасливий тато разом із майбутнім кумом Петром розпочав те діло (приливання) з самого ранку й коли почалося гуртове застілля, він був уже добряче напідпитку. І після чергового тосту в затуманеній Василевій голові виник сумнів: чи правильно це, коли його донечку сьогодні вже кілька разів привітали з днем народження, а в неї досі нема ніяких документів? Відповідь напрошувалася однозначна: не правильно! Те, що він мислить у вірному напрямку, кивком підтвердив і Петро, з яким Василь поділився своїм сумнівом. 
- Що будемо робити? – спитав у майбутнього кума Василь?
Петро кивнув головою, бо говорити вже практично не міг.
- Може, перекуримо?
Петро кивнув.
Беручи цигарки в серванті, Василь звернув увагу на якийсь папірець, що лежав поруч. Придивився: то була довідка з пологового будинку про народження дитини.
- О, - підняв угору вказівного пальця Василь, - я знаю, що робити! 
...Після того, як Петро на знак згоди вкотре йому кивнув, двоє кумів, одне одного підтримуючи, пішли в сільраду, що була на сусідній вулиці. Ні кохана дружина Маруся, ні гості не знали про цей похід.
У ті часи, як воно й сьогодні по селах, реєстрацію шлюбу, народження дитини й таке інше оформлював секретар сільської ради. До нього й направилися хлопці. 
Галина Миколаївна – так звали сільського секретаря – була жінкою вже в літах. У своєму та й кількох сусідніх селах, які обслуговувала сільрада, знала всіх мешканців. І взагалі була в курсі всіх подій. Тому, забачивши двох молодих людей, один з яких недавно став татом, відразу здогадалася, чому хлопці такі веселенькі. 
- Доброго здоров’ячка Вам, тьоть Галь! – привітався Василь.
Петро кивнув.
- Здрастуйте, хлопці, - усміхнулася Галина Миколаївна. – Що, доцю приливаєте?
- Еге ж! – задоволено мовив Василь.
Петро кивнув.
- Тут таке діло, - Василь дістав з кишені довідку з пологового будинку, - приливати приливаємо, а в доцюні документів ще нема. Треба ж оформити!
- Ну, за цим діло не стане, - сказала секретар, дістаючи зі столу бланк свідоцтва про народження. – Зараз буде вам документ. Як вирішили доцю назвати?
Василь розгублено розвів руками. Видно було, що запитання застало його зненацька. Вони, звичайно, обговорювали з дружиною цю проблему. Але зараз, хоч убий, не годен був згадати, до чого тоді домовилися. Тому, безпорадно розвівши руками, щиро відповів:
- Не знаю.
- Як це? - здивувалася Галина Миколаївна. І зробила підказку. – Яке тобі жіноче ім’я подобається?
- Маруся, - впевнено заявив Василь.
- Гарне ім’я, як і в твоєї дружини. До речі, твоя Марія погодиться з твоїм вибором?
Василь запитально глянув на майбутнього кума.
Петро кивнув.
- Ну, звісно, погодиться! Он і кум підтверджує.
Петро ще раз кивнув.
- Що ж, хай так і буде, – сказала секретар і почала виписувати для Марії (Василівни) свідоцтво про народження.
До хати, де гулянка була в самому розпалі, Василь з Петром увійшли з виглядом переможців. Молодий тато інтригуюче тримав у піднятій руці документ. 
- Ось! – урочисто заявив він. – Тепер у моєї доці є свідоцтво про народження! Тільки що в сільраді одержали. За це треба випити!
Петро кивнув, а присутні заплескали в долоні. Чоловіки відразу ж почали наповнювати чарки, але радісну мить проголошення урочистого тосту зірвала Василева теща:
- Васю, чого ж ти не кажеш, як же ж назвав доцю в документі?
- Маруся, як же ще?
Виникла німа сцена Всі подивилися на Марію, яка, у відсутності хлопців, називала їм зовсім інше ім’я дитини. 
- Яка Маруся? – скрикнула молода мама. – Та він нас розігрує! Дай сюди свідоцтво!
Переконавшись, що чоловік говорить правду, Марія пустилася в сльози, приказуючи „Що ж ти наробив?”. Її почали втішати, але марно. Вона, схлипуючи, пояснювала, що хотіла назвати донечку Євгенією, на честь своєї бабусі. І вони ж з Василем це погодили, а він отаке витворив. 
Виплакавшись, Марія піднялася за столом, взяла чарку й, ображено дивлячись на свого розгубленого чоловіка, твердо заявила:
- Хай там хоч що написано у свідоцтві, а ми все одно називатимемо доцю Женею! От за це й вип’ємо!  
Присутні відреагували на цю заяву по-різному, але загалом погодилися з таким рішенням. Василь винувато зітхнув і по-дитячому вибачився „Я більше не буду!”. А Петро кивнув і потягся за чаркою...
Минуло три роки. Старі непорозуміння давно забулися, а нові - в щасливому сімейному бутті Василя й Марії - не прижилися. І слава Богу! Домовленість між чоловіком і дружиною виявилася вищою від формальностей і донечку, незважаючи на запис у свідоцтві про народження, всі називали Євгенією або просто Женею.
І ось у Жені з’явилася сестричка. Марія знову народила доцю. І на честь цієї радісної події сімейна пара знову організувала гулянку.
Після ...надцятої чарки Василь запитально подивився на кума Петра. Той кивнув. І вони вирішили вийти на перекур. 
У серванті, біля пачки цигарок, лежала довідка з пологового будинку. Щось перемкнуло у Василевій голові й він швидше автоматично, ніж усвідомлено, взяв довідку й поклав собі в кишеню.
Через десять хвилин два куми постали перед ясні очі секретаря сільської ради. Оскільки Галина Миколаївна минулого року пішла на пенсію, секретарем призначили молоду жіночку з сусіднього села. 
- У мене доця народилася! – радісно повідомив їй Василь. – Так ми оце святкуємо!
- Вітаю вас! – доброзичливо усміхнулася новий секретар.
- Треба свідоцтво про народження виписати.
- Та нема проблем, давайте ваші документи... Як вирішили назвати доцю?
Василь розгублено розвів руками:
- Не знаю.
- Як це так? А у вас перша дитина?
- Ні, це вже друга і знову – донечка! – Василь глянув на Петра, той, підтвердивши, кивнув.
- А як першу назвали?
- Женя!
Петро кивнув.
- А яке вам жіноче ім’я подобається?
- Маруся.
- То, може, так і назвемо?
Василь запитально глянув на кума. Той ствердно кивнув. І Василеві нічого не залишалося, як погодитися:
- Хай буде Маруся...


НЕ СКАЖУ!

Розповів Ігор Анатолійович Мірошниченко, завбачливо не розголосивши справжніх імен та звань учасників реальної пригоди

Обмивати або ж приливати нову зірочку – це для людей у формі означає виконати певний ритуал. При цьому танкісти, військові моряки, прикордонники, міліціонери та інші, чин яких визначає кількість та розмір зірочок на погонах, особливих відмінностей у ритуалі не мають. Зазвичай усе відбувається так. Особа, що дослужилася до чергового офіцерського звання, виставляє своїм колегам могорич. Зірочку, тимчасово зняту з нового погону, кидають у чарку, по вінця наповнену горілкою. Винуватець події мусить випити чарку до дна і, вхопивши зірочку зубами, виголосити таке: „Представляюся з приводу отримання нового військового звання прапорщик” (мічман, капітан, майор... – потрібне вставити). Після цього зірочку чіпляють на погон і ритуал вважається завершеним.
В одному з райвідділів міліції в кінці робочого дня новоспечений майор Валерій Жмиха зібрав колег за святковим столом, щоб відзначити знаменну для нього подію. Слід зазначити, що у вживанні спиртних напоїв Жмиха був не дуже загартованим бійцем. Дві-три чарки йому цілком вистачало, аби бути добряче напідпитку. 
Знаючи цю свою слабинку, він намагався не зловживати. Але сьогодні випадок особливий і порушувати традиції вчорашній капітан не хотів. Щоправда, на 250-грамовий гранчак з горілкою, який належало випити, поглядав з деяким напруженням. Спробу замінити гранчак стограмовою чаркою співробітники забракували.
- Не можна, дорогий Валерію Михайловичу, - зауважив йому капітан Губенко. – Велика зірочка – велика чарка! Мусиш випити!
Присутні дружно підтвердили правильність цієї думки. Крити було нічим і майор Жмиха під веселе скандування колег „Пий до дна!” вихилив гранчак і представився за відповідною формою.
Якби на цьому все й закінчилося, то, швидше за все, подальші події розвивалися б інакше. Але сталося ось що. Хтось із присутніх виголосив ідею, що не годиться приливати зірочку з правого погону, залишивши поза увагою ту, що на лівому. Недовга дискусія з цього приводу завершилася ухвалою товариства:
- Валерію Михайловичу, мусиш прилити й ліву зірочку!
І майор таки зробив це.
Те, що Жмиха сам додому не годен добиратися, стало зрозумілим через кілька хвилин. Його розвезло. Він кілька разів безуспішно починав розказувати старий анекдот про партизана, який на допитах говорив тільки одну фразу „Не скажу!”, але так до кінця й не зумів його розповісти. 
Гулянка затяглася до пізнього вечора. Новоспеченого майора вирішили відправити додому патрульною машиною. Він жив у одному з нових мікрорайонів десь аж на околиці міста. Супроводжувати його доручили лейтенанту Сопронову. 
Ні водій, ні лейтенант достеменно адреси не знали. Щоправда Сопронов одного разу був там, коли десь рік тому вони перевозили капітана Жмиху на нову квартиру. Але ж то було вдень, а зараз – ніч. До того ж, архітектори наплодили стільки будинків-близнюків, що й серед білого дня між них можна заблукати. Тож, прибувши в мікрорайон, почали з’ясовувати у самого Жмихи:
- Товаришу майор, на якій вулиці ваш будинок?
- Не скажу!
- Ну, хоч на початку району, чи далі їхати?
- Не скажу!
У майора був грайливий настрій. Він почувався партизаном з анекдоту і так увійшов у роль, що вийти з неї не міг. Та й не хотів. Йому подобалася ця гра. Він очікував будь-якого запитання, щоб, театрально махнувши рукою, виголосити своє „Не скажу!”. Спочатку це тішило супроводжуючих, потім почало роздратовувати. Але що вдієш: наказ доставити начальника додому треба виконувати.
Коли стало зрозуміло, що Жмиха нічого путнього не скаже, Сопронов здогадався заїхати в аптеку, що працювала цілодобово й зателефонував звідти до райвідділу, аби дізнатися в чергового про адресу майора. Записавши назву вулиці, номер будинку й квартири, лейтенант повернувся до авто й весело сказав:
- Ну, Валерію Михайловичу, тепер ми знаємо вашу адресу: вулиця Садова, будинок сімнадцять, квартира двадцять сім. Правильно?
- Не скажу! - гнув своє Жмиха.
Потрібну вулицю й будинок знайшли досить швидко. Але вже біля самого будинку виникла нова проблема. Вхідні двері в під’їзд були з кодовим замком. Намагання хакерським методом підібрати код, успіху не мали. Помучившись, супроводжуючі знову звернулися до п’янючого колеги з проханням згадати код. І знову почули „партизанську” фразу...
У водія здали нерви. Він упритул підійшов до майора й сердито гукнув:
- Або ти зараз говориш код, розтуди твою, або кидаємо тебе тут і що хочеш, те й роби! Мені теж додому треба!
Грізний вигук ніякого впливу на Жмиху не мав. По-дурному всміхнувшись, майор знову повторив своє.
Шум біля під’їзду когось розбудив. З балкону на третьому чи четвертому поверсі озвався жіночий голос:
- Гей ви, внизу! Совість маєте? Ану припиніть буянити, бо зараз міліцію викличу!
- Та ми ж і є міліція! – радісно відгукнувся на голос лейтенант Сопронов, виходячи на освітлене місце. – Ми тут... цінний вантаж привезли в двадцять сьому квартиру, а коду не знаємо. Підкажіть, будь-ласка.
Побачивши людину в формі, жінка заспокоїлася й, повагавшись трохи, назвала код.
Квартира Жмихи була на сьомому поверсі. Не без проблем дотягнувши туди майора, який на ногах самостійно практично не тримався, двоє захеканих бідолах притулили його до стіни навпроти дверей з номером 27. 
- Ваші двері, Валерію Михайловичу? – спитав лейтенант.
- Не скажу!
- Ну, як знаєте! – стомлено мовив Сопронов і натиснув на кнопку дзвінка.
За хвилину двері відчинила якась літня жінка. Здивовано оглянувши пізніх гостей, зупинила погляд на притуленому до стіни майорові. 
- Здрастуйте, - промимрив лейтенант, - ми тут привезли, е-е...
- Бачу! – перебила його жінка й гукнула вглиб квартири. – Валю, йди поглянь на своє чудо в пір’ях! – Усвердливши спопеляючий погляд у Жмиху, тоном, що не віщував нічого доброго, додала. – Ну, зятьочку, заходь, заходь.
- О, так це ваша теща? – злорадно усміхнувся водій, дивлячись на майора.
- Не скажу! – сердито видихнув Жмиха.
- Я тобі не скажу! - взялася в боки теща. - Ану заходь, небалакучий ти наш! Зараз ти мені все скажеш...
Коли супроводжуючі вийшли з будинку, досвідчений водій, який багато вже побачив на своєму віку, зауважив:
- Ну, лейтенанте, наш „партизан” потрапив у надійні руки. Бачив, як вона на нього дивилася? Як удав на кролика! Цю тещу до нас у кримінальний відділ, злочинців допитувати - ціни б їй не було...




НУ, ЦЕ, БЛІН, ВОБЩЕ!

Олені Олександрівні Ковальовій
 про цю подію розповів її знайомий, 
який працює водієм 
маршрутного таксі.


Чого тільки не трапляється в так звані „години пік” у нашому громадському транспорті взагалі, й у маршрутних таксі зокрема. Ось вам чергова картинка з натури.
Зима. Ранкове Запоріжжя. Дощенту натоптана пасажирами маршрутка рухається в бік Бородінського мікрорайону міста. Водій, якщо немає нікого на вихід, не заїжджає на зупинки. Пасажирів, що вже їдуть, це цілком влаштовує, а хто тупцюється на зупинках, хай чекають наступного рейсу.
По зустрічній смузі наближається порожній мікроавтобус того ж маршруту, водій якого подає умовний світловий знак фарами, що має означати „У мене проблема”. Обидві маршрутки притискаються до бордюру й стають. 
Водій порожнього автобуса підходить до свого колеги. 
- Слухай, Петю, у мене якісь проблеми з переднім колесом, я навіть пасажирів не взяв, - скаржиться. - Треба підшипник замінити. До речі, запасний у мене є, а домкрата, щоб машину підняти , нема.
- О, а в мене навпаки: запасного підшипника нема, а домкрат є, – жартома відказує Петро. - Візьми в багажнику, щоб мені не виходити. Тільки, Миколо, коли мінятимеш підшипник... – Далі більш досвідчений Петро стисло пояснює молодшому колезі, що й до чого.
Поки між водіями йде розмова, якийсь чоловік з вулиці, якому, очевидно, теж край треба їхати, відкриває двері й починає запихатися в маршрутку. Лунають сердиті вигуки: „Куди ви лізете?!”, „Місць немає!”. Зрештою кандидат у пасажири, переконавшись у безперспективності своїх домагань, здається. Грюкнувши дверима, йде на зупинку очікувати наступного автобуса.
Тим часом між пасажирів зріє невдоволення. Особливо ремствують ті, хто спресовані в кінці салону, мов депутати біля трибуни у Верховній Раді. Вони не знають про справжню причину зупинки. Зауваживши міні-скандальчик біля вхідних дверей, вони цілком логічно припускають, що водій, у погоні за додатковим заробітком, намагається взяти ще одного пасажира. Лунають гнівні вигуки, типу „Водій, чого стоїмо? Поїхали!”, „Ти ще собі на голову когось посадив би!” і т.д.
У розпалі назріваючого скандалу водій аварійної маршрутки, як йому порадив товариш, відкриває задні дверці переповненого автобуса, щоб взяти з багажника інструменти для ремонту. Розлючені пасажири однозначно приймають його за чоловіка, який щойно з боєм намагався зайти через вхідні двері й накидаються на нього: 
- Ну, це, блін, вобще! – сердито верещить притиснута в кутку дама в шубі. – Мужчина, у вас совість є?! Куди ви лізете? Вам же ясно сказали, що місць нема!
- Ану, закрий багажник і шуруй відсіль! – підтримує даму спортивної статури молодик. 
Оскільки упертюх готується з тилу взяти наступом автобус (так вирішують пасажири), в салоні починається істерика. При цьому думки розділяються. Одні радять нахабі швидше вмощуватися в багажнику, бо час уже їхати, інші намагаються виштовхати його. Якась бойова старушенція, либонь ровесниця хортицького дуба, примудряється в тій штовханині витягти свій ціпок і гепнути ним по спині порушника.
Далі відбувається щось непередбачуване. Незнайомець замість зайняти незвичайне для поїздки місце, хапає з багажника важкеньку сумку, зачиняє дверці й на очах в ошелешеної публіки йде собі геть.
Тієї ж миті автобус починає рухатися і, набираючи швидкість, покидає місце пригоди. В кінці салону чується злорадне хіхікання та коментарі:
- Достоявся водій, поки пограбували!
- Так йому й треба, щоб знав!
- Ти диви, що робиться, ай-я-яй!
...А водій під гучну низькопробну музику, якою б’ють громадян по вухах майже всі сучасні радіоканали, везе пасажирів по маршруту. І навіть не підозрює, яке „ЧеПе” у нього сталося.

 

ДЛЯ ЧОГО ЦВЯХ ОСІМЕНИТЕЛЮ?

Випадок, про який розповіла мені 
Валентина Миколаївна Манжура,
 дуже скидався на вигадку, анекдот. 
Але після одного з концертів 
у Оріхівському районі Запорізької області, 
де я розповів його зі сцени, 
до мене підійшли дві жіночки 
й сказали, що подібна історія насправді 
трапилася в їхньому селі...


Молодий фермер одружився й узяв собі жінку з міста, як тут кажуть, городську. Зрозуміло, що новоспечена фермерша була в питаннях сільського господарства, що називається, ні в зуб ногою. Але, слід віддати їй належне, потроху вникала в суть нових для себе проблем і згодом набралася досвіду. А на самому початку цього набирання досвіду, кажуть, трапилося з нею таке. 
Оскільки господарство спеціалізувалося на тваринництві, у фермера був відносно невеликий корівник на 120 голів. Питання продовження роду поголів’я добросовісно виконував племінний бугай Яшка. Та він серйозно занеміг і довелося бідолашного відправити на бійню.
Увечері того ж дня три корови пішли в загул, тобто їм край треба було до бугая. А позаяк свого вже не було, а в сусідів, як вважав фермер, бугай – слабенький, господар звернувся в районний центр штучного осіменіння. Звідти обіцяли негайно прислати спеціаліста. І як на те, самому фермерові треба було їхати в обласний центр у термінових справах. От він і говорить своїй молодій дружині:
- Зараз сюди приїде осіменитель.
- Це той, що замість бугая?
- Еге ж, саме той. Ходімо покажу тобі, яких корів треба обслужити. 
Зайшли вони до приміщення, чоловік показує на корів:
- Ось цю, цю й оцю. Запам’ятала? 
Дружина не дуже впевнено кивнула головою. І фермер, щоб вона нічого не переплутала, біля кожної корови, яку треба осіменити, на стовпчику забив по цвяшку. І поїхав з дому.
Приїжджає спеціаліст зі штучного осіменіння – огрядний чоловік з невеличкою валізою. Запитує хазяїна.
- Його немає, - каже дружина, - але я в курсі справ. Йдіть за мною.
Зайшли вони до корівника, жінка показує спеціалістові, як і навчив чоловік:
- Ось цю, цю й оцю!
- Зрозуміло, - відповідає спец. – О, а для чого тут цвяхи в стовпчики забиті?
- Ну, - ніяковіючи відповідає початкуюча фермерша, - мабуть, щоб ви на них свої штани вішали.
Коли до спеца дійшло, як молодичка уявляла собі штучне осіменіння, він довго не міг почати роботу. Через приступ шаленого реготу...


КУПІТЬ ДИТИНІ ПОКЕМОНА!

Розповіла Олена Вікторівна Піддубна, яка й була свідком цієї пригоди. Для тих, хто не знає, повідомляю: „покемон” – японська електронна іграшка, яка свого часу була предметом моди у малюків.

Ранок. Люди в маршрутному таксі їдуть на роботу. В салоні неголосно звучить легка музика з радіоприймача. Це настроює пасажирів на безтурботну хвилю й вони спокійно напівдрімають. І раптом цю майже ідилічну картинку різким дисонансом порушує вередливий голос хлопчика дитсадівського віку:
- Мамо, ти мені купиш покемона?
- Відчепись! – сердито відповідає молода жінка.
Але малюк вперто починає скиглити, кілька разів повторюючи одне й те саме:
- Мамо, купи мені покемона! Мамо, купи мені покемона...
Пасажирів це починає дратувати. Вони красномовно зиркають на маму, даючи цим зрозуміти, щоб вона заспокоїла свою дитину. Але та, очевидно, звикла до таких вередувань сина і вдає, що не чує його.
Малюк, зауваживши це, раптом змінює платівку й сердито говорить:
- Мамо, якщо ти не купиш мені покемона, скажу таткові, що ти сьогодні спала з дядьком Вітьком!
Ця заява викликала вибуховий ефект. Мама під прискіпливо зацікавленими поглядами пасажирів, з яких дрімоту наче вітром здуло, почервоніла й не знала, куди себе подіти. На першій же зупинці вона схопила сина, що продовжував канючити „Мамо, купи покемона”, і вискочила з маршрутки.
На її місце зайшла інша жіночка з хлопчиком приблизно такого ж віку. Він чув про що просив малюк на виході з таксі свою маму. Тому й собі вирішив поцікавитися:
- Мамо, а ти мені купиш покемона?
Жінка ще не встигла відреагувати на прохання дитини, як водій, повернувшись, голосно попередив її:
- Мамочко, обов’язково пообіцяйте сину, що купите йому того покемона. Бо вам же гірше буде!
Салон вибухнув реготом. І тільки двоє новоприбулих пасажирів – мама з сином – не зрозуміли, чому дивна порада водія викликала таку бурхливу реакцію...




ТАКА МАЛЕСЕНЬКА ПОМИЛОЧКА...

До Дня української писемності й мови, що відзначається 6 жовтня, в одній зі шкіл Запорізької області учням дали завдання написати переказ. Ось що із цього вийшло. 

Кожному з чотирнадцяти учнів п’ятого класу вчителька роздала невеличкі книжки про звірів. Усі книжечки однакові, й що прикметно, без малюнків. А завдання було таким: спочатку ознайомитися зі змістом, вибрати один нарис про будь-яку тварину, прочитати його уважно, закрити книжку і написати по пам’яті стислий переказ прочитаного. А ще треба було до цього переказу самостійно придумати назву й написати висновок.
- Наприклад, хто писатиме про вовків, - пояснила вчителька, - висновок може бути таким: „Вовки – хижаки, але знищувати їх не можна, бо вони – санітари лісу”.
Учні, зрозумівши завдання, взялися за його виконання. До речі, половина класу відразу вибрала в книжечці нарис про вовків. А для чого мучитися з придумуванням висновку, якщо вже є підказка? Інша половина гортала сторінки, вибираючи, про кого ж написати. І ось, нарешті, всі визначилися й почали читати. Всі, крім Василька, який шарудів сторінками книжечки, гортаючи її то з початку, то з кінця. Схоже було, що він ніяк не може вибрати нарис.
Відмовившись від пропозиції вчительки, яка хотіла допомогти йому визначитися, Василько ще трохи погортав книжечку й почав читати. Пізніше з’ясувалося, що він шукав найменший за розмірами нарис. Бо про слона, вовка, лисичку, тигра написано було аж три сторінки, про ведмедя, зайця, борсука – дві з половиною. А Василько в результаті довгих пошуків таки знайшов нарис усього на півтори сторінки. Все-одно про кого, аби менше було читати. А була це розповідь про коалу - австралійського ведмедика, який живе на евкаліптовому дереві, безпечно харчуючись його отруйним листям, від чого багато спить...
Оскільки на пошуки нарису пішло багато часу, його читання та написання переказу для Василька відбувалося в умовах цейтноту. Не вельми уважно вчитуючись, учень все ж зловив суть оповідання і позаяк до закінчення уроку лишалося всього п’ять хвилин, швиденько написав переказ. Загалом, Василько досить точно передав суть прочитаного, додавши при цьому дещо від себе. Правда, слово „коала”, яке часто повторювалося в переказі, він неуважно прочитав у книжці, а потім і написав з помилкою. Ось що у нього вийшло:

ВОНИ БАГАТО ЇДЯТЬ І СПЛЯТЬ

В Австралії козли живуть на деревах. Вони їдять отруєне листя, але не здихають, а багато сплять. На пузі у козлів прикріплені мішки, у яких вони тягають своїх козленят. Наївшись і наспавшись, козли злазять з дерева і мекають, як дурні. За те, що вони такі противні, їх назвали козлами, але знищувати їх не можна, бо вони – санітари лісу.

Учителька, прочитавши цей „шедевр”, пожаліла Василька й повернула йому зошит зі своїми зауваженнями, запропонувавши переписати переказ. Учень добросовісно виконав завдання. Але більш грамотний варіант, на думку автора цієї бувальщини, значно програвав вище процитованому... 





 САТАНА

Реальна історія, що трапилася 
з дідом Михайлом із села Кірове 
(що колись мало колоритну назву Жеребець) 
Оріхівського району 


Збираючи бувальщини по селах Запорізького краю, натрапив на дуже цікавого діда. На вигоні за селом паслося невеличке стадо кіз, наглядав за яким дід у солом’яному брилі, з саморобною шкіряною торбою через плече й величенькою ґирлигою в руці. Пастух походжав уздовж дороги, час од часу озиваючись до своїх підопічних. 
- Ти куди ото, стерво мале, подалося? – сердито гукнув дід, завертаючи козенятко, яке вибігло до дороги, з цікавістю спостерігаючи за мотоциклом, що подеренчав у степ. – Ану, вертай назад!
І козеня слухняно повернулося до пасовиська. Видно, добре навчене дідовою муштрою.
Підходжу до старого, вітаюся й заводжу розмову про те, про се, з надією, що він, можливо, розкаже якусь цікаву історію. І з першої ж фрази мого нового знайомого, а представився він просто – дідом Мишком, розумію: з вибором співрозмовника вгадав на всі сто!
- А знаєш, хто найвпертіший у світі? – граючи бісиками в очах, цікавиться дід.
- Ну, мабуть, осел? - висловлюю здогад.
- Та! – скептично змахує рукою старий, - куди тому ослові! Запам’ятай: найхитріше, найвередливіше, найвпертіше й найпідступніше створіння на всьому білому світі це, після моєї баби – коза! Особливо он та – рогата, чорна, з білою плямою на лобі. Бачиш, усі кози вільно пасуться, а ця – мотузкою до кілка прив’язана. Щоб не забігла світ за очі. Моя стара її Майкою називає, бо в маю народилася, а я Сатаною. Бо вона на чорта схожа. І характер що в цієї кози, що в моєї жінки Тетяни – однаково нестерпний!
- Чим же вони так допекли вам? – цікавлюся.
- О-о, це довга історія, - мовив дід, неквапом дістаючи цигарку. Запалив, присів на простелену в траві куфайку й продовжив. – Якщо все розказувати, то й дня не вистачить. У тебе як із часом?
- Та є трохи.
- Ну, тоді на трохи й розповім. – Старий зручніше вмостився, гаркнув для порядку на кіз, щоб далеко не заходили, „бо повбиваю, падлюк!” і, рясно приправляючи розповідь ненормативною лексикою, почав сповідуватися.
Оскільки цитувати діда не наважуюся, бо без специфічних слів увесь колорит його розповіді дещо втрачає смак, переповім одну з розказаних ним історій літературною мовою від третьої особи.
Сталося це у жовтні, якраз перед самою Покровою. Городні роботи вже завершилися й хоч клопотів по господарству завжди вистачає, селяни в цю пору мають більше вільного часу. Отож дідова дружина Тетяна звечора приготувала торбу з добряками: в місто до сина з невісткою та онуків гостювати зібралася. Зранку старий невдоволено побурчав з цього приводу, але не вельми сердито, а так, для годиться. Він навіть зрадів цій обставині, бо хотілося хоч день побути вільним козаком. Проводжаючи на автобусну зупинку дружину, Михайло порадив їй:
- Дивися, стара, як діти з онуками добре прийматимуть, то можеш і два дні в них гостювати!
- А як дуже добре, - лукаво мовила Тетяна, - то можна й три?
- Та хоч цілий тиждень!
- А з господарством сам управишся?
- Та що ж я, не в курсі діла? 
- Ну, там буде видно. А ти ж тут не сумуй без мене.
- Хе! – саркастично видихнув Михайло й уже збирався відпустити один зі своїх фірмових жартів на кшталт „У селі молодичок багато, не засумую”, та щось його зупинило. Незвичною була така поведінка для гострого на язик чоловіка. Тоді подружжя не звернуло на це увагу. Але пізніше, згадуючи проводи баби, дід зрозумів: то був недобрий знак...  
День минув без особливих пригод. А під вечір Михайло, як він сам собі й запланував, заходився опускати капусту до льоху на зимове зберігання. 
Вхід, чи, власне, отвір з лядою, через який по дерев’яній драбині потрапляють до льоху, знаходився за хатою. Колись цей лаз був просто неба, а потім над ним звели сарайчик для кіз. Двері сараю зачинялися надійним замком, що висів на варті як господарства, так і лазу до льоху. Бо час такий, що треба хоч отак страхуватися від небажаних гостей.
Капуста лежала в купках край городу. Старий навантажив кілька лантухів, перевіз їх возиком до сараю й поставив поруч із лядою. З тим, щоб потім по одному спускати до льоху. Відкрив ляду, визвірився на кіз, гукнувши своє „повбиваю!” і вони відскочили в куток. І тільки Майка-Сатана смиконулася було, та не змогла відбігти: відкриваючи ляду, дід затиснув мотузку, яку вона весь час тягала за собою. Зауваживши це, Михайло поблажливо мовив:
- Ладно, Сатана, стій там, але до капусти не лізь, бо сама знаєш!...
Стоячи на верхніх щаблях драбини, дід завдав собі мішок на плече й тільки почав опускатися донизу, а драбина – трісь! Ступив ще на один щабель, а вона знову – трісь! Михайло відпустив лантуха і той гупнувся внизу на купі картоплі. Сам же господар обережно вибрався нагору. Витяг драбину й побачив, що в кількох місцях щаблі ледь трималися: деревина підгнила та й цвяхи поржавіли. „От хазяїн задрипаний!” – сам себе вилаяв Михайло й виніс драбину надвір, щоб підремонтувати. Виходячи, клацнув вимикачем, погасивши світло в погребі. При цьому згадав уголос безтолкове гасло часів застою: „Економіка повинна бути економною”. 
Тільки встиг дістати пилку, молоток та цвяхи, як почув козячий лемент. Кинувши інструменти, дід підтюпцем побіг на той ґвалт. Заскочив до сараю й побачив таку картину: кози скупчилися навколо відкритої ляди і, тривожно мекаючи, дивляться в льох.. Одігнав стадо й зазирнув до напівтемного погреба. Майка-Сатана стояла внизу на двох ногах, підвішена на мотузці й дико репетувала.
- А щоб тобі! – лайнувся Михайло й замість попустити мотузку, схопився за неї обіруч і почав витягати Сатану нагору. Пару хвилин пішло в нього на цю мороку. Але козу таки витяг. Перелякана тварина дрижала від страху й важко дихала. Ухекався й Михайло. Вирішив перепочити. Знаючи, що позаду нього стоять кілька мішків з капустою він, не озираючись, важко опустився на один із них. 
Враз під старим щось ворухнулося й тієї ж миті почулося моторошне нявчання. Від несподіванки, старий різко скочив і, втративши рівновагу, почав падати вперед. З жахом усвідомив, що падає в погріб. Дід виставив руки, схопився за край відхиленої ляди й завис просто над лазом до льоху.
Звисаючи над отвором, Михайло розумів, що так він себе довго не втримає. Треба було трохи віджатися на руках і спробувати завалитися набік, обіч лазу. Дід напружився з останніх сил і вже почав було віджиматися, як боковим зором побачив сірого кота Кузьму, через якого й виникла ця критична ситуація. Замість опікуватися власною безпекою, Михайло повернув голову до кота, який хвилину тому на свою біду опинився не в той час і не в тому місці, сердито загарчав на нього: „Уб’ю, падлюка!” Кіт, наче спринтер після пострілу стартового пістолета, рвонув із сараю. 
А тим часом Сатана, що була за спиною діда, сприйняла погрозу на свою адресу. Оскільки ж, як ми знаємо, характер що в неї, що в дідової жінки Тетяни – нестерпний, коза не стала терпіти чергової наруги над собою. Войовничо мекнувши, вона не сильно, але влучно хвицнула діда рогом по тому місцю, яким він сів на кота. 
Перед тим, як лантухом звалитися в льох, Михайло встиг вигукнути „Уб’ю!” на адресу кози й уже в польоті інстинктивно схопився за щось рукою. То була мотузка. Приземлився на мішок з капустою досить благополучно. Тієї ж миті зверху на нього впала Сатана, яку він потяг за собою. У свою чергу коза, падаючи, зачепила мотузкою ляду. Ляда, наче тюремні двері, сердито грюкнула, щільно зачинивши льох.
„Стало темно, як у негра в с...і, - згадує Михайло. – Перше, що подумав: який я придурок, що світло вимкнув. Економіст бісів! Коли ж прямо у вухо різонуло по-чортячому жахливе „Ме-е-е!!!” зрозумів, що я в самому пеклі...”
Тим часом баба Тетяна розкошувала в гостях. У перший же день (це була субота) її разом з онукою Лесею відправили на денний спектакль для дітей, що йшов в обласному театрі. Після вистави вже разом із сином, невісткою та старшим онуком Олегом, сімейство подалося в „Дубовий гай” – улюблене місце відпочинку багатьох запоріжців. За веселими іграми та атракціонами, в які онуки втягли й бабусю, незчулися як почало темніти. В цей час Михайло, сидячи з Сатаною в темному льоху, молив Бога, щоб його жінці в гостях не сподобалася й вона ввечері того ж дня повернулася додому. Та не почув Господь його молитов.
Наступного теплого, сонячного святкового дня онуки з самого ранку підбили бабуню поїхати на Хортицю. Тетяна зразу ж погодилася, бо, як потім зізналася „Сором сказать, сьомий десяток живу на світі, жодного разу на Хортиці не була!” 
Того дня на Козацькому колі, неподалік музею Запорозького козацтва, були урочистості з нагоди Покрови. Стара з задоволенням дивилася парад козаків, змагання з бойового мистецтва „Спас”, а потім разом з онуками прибилася до екскурсії, яку проводив місцевий краєзнавець Володимир Шовкун. Між іншим, „послухати Шовкуна” приїжджають навіть із-за кордону, бо крім того, що він „ходяча енциклопедія”, Шовкун дійсно чудовий оповідач. Вже під кінець екскурсії баба шепнула онукам: „Цей екскурсовод так мені баки забив, що хочеться ще на кілька днів лишитися, щоб його послухати. От же ловко язиком чеше, наче ваш дід у молодості!” У цей час Михайло, допиваючи бутель яблучного соку, бо знемагав віл спраги, говорив до Сатани, яка десь поруч, у темряві, хрумкала чергову капустину: „Совісті що в тебе, що в моєї жінки – ні на гріш. Хай ось тільки приїде, я їй погостюю!”
У понеділок з раннього ранку баба Тетяна зазбиралася додому. Ще всі додивлялися останній сон, а вона вже потихеньку вовтузилася на кухні, готуючись в дорогу. Раптом почула хникання онучки Лесі. Підійшла до її ліжка, нахилилася, притулила долоню до внуччиного лоба й заохала – у дитини була висока температура. 
Баба підняла усіх на ноги. Викликали „швидку”, що приїхала аж тоді, коли син з невісткою пішли на роботу, бо ж бабуся сама зголосилася залишитися з хворою онукою. Все обійшлося, але того дня Тетяна додому таки не потрапила. Михайло понеділкового вечора, засинаючи у вимощеній у картопляній купі ложі, приречено сказав: „Прощаю і тобі, Сатана, і жінці моїй Тетяні всі гріхи ваші. Амінь!” І міцно заснув. Не чув навіть, як підступна коза витягла з-під його голови останню капустину, що слугувала господарю за подушку.
Не знаю, так було чи ні, але Михайло розказував, що на ранок четвертого дня „свого погрібного ув’язнення” зустрів рідну жінку-визволительку зі сльозами на очах і радісним скавулінням. А виматюкав її пізніше. Коли приливали саме визволення. „Щоб знала, як по гостях шлятися, коли чоловік у самому пеклі знемагає!”
 




СПРИНТЕР

Очевидцем нижчеописаної пригоди
був Анатолій Петрович Покатаєв.


Жили-були двоє друзів - Петро й Павло. Їх жартома називали „Петропавлівський дует” бо, по-перше, на роботу і з роботи вони завжди ходили разом, а, по-друге, в обох були гарні голоси й друзі дійсно непогано співали дуетом. Але зараз мова не про це.
Петро й Павло працювали на Запорізькому моторобудівному заводі (так він називався в 60-х роках минулого століття, нині це ВАТ „Мотор-Січ”). Мешкали друзі в сусідніх будинках недалечко від підприємства, тому на роботу завжди добиралися пішки. 
Узимку трапилася з Петром біда: ожеледицю посковзнувся і впав. Та так невдало підвернулася нога, що він кілька місяців кульгав і з ціпком ходив. Тому для друзів традиційне добирання на роботу пішки тимчасово було ними ж скасоване. Петро змушений був одну зупинку їхати трамваєм, а з солідарності разом з ним їздив і Павло. Благо, тоді проїзд цим видом транспорту коштував усього три копійки.
І ось одного разу до трамвайної зупинки, де нерозлучний дует чекав на прихід трамваю, підійшов гурт їхніх заводчан. І один із них, звали його Василем, певно, не вельми обтяжений вишуканим вихованням, підчепив словом друзів:
- Хлопці, вам не соромно всього одну зупинку трамваєм їхати? Тут по-пластунськи за пару хвилин можна до прохідної доповзти. 
Павло наїжачився і вже хотів було поставити нахабу на місце, але Петро зупинив його жестом і звернувся до того „розумника” :
- А давай укладемо парі. Зараз прийде трамвай. Ви всі ним поїдете, а я піду пішки. І прийду до прохідної першим за вас. Якщо програю, з мене – карбованець.
- Та! – недовірливо махнув рукою Василь, тобі тільки з черепахою змагатися. Спринтер знайшовся!
- Зізнайся, що боїшся програти, - настоював Петро.
- Це я боюсь? – завівся той. – Ставлю сто карбованців проти твого одного!
- А в тебе є такі гроші? – поцікавився хтось із заводчан. 
Василь демонстративно витяг з гаманця найбільшу в колишньому Радянському Союзі купюру й гордо продемонстрував присутнім. Це справило враження.
Павло занервував і порадив другові не ув’язуватися в цю гру. Але Петро спокійно зауважив.
- Я згоден. По руках?
Парі було укладено. Підійшов трамвай. Як і було домовлено, всі, крім Петра, зайшли до вагону. І як тільки зачинилися двері, Петро з ціпочком вийшов на колію й пішов собі, накульгуючи, поперед трамваю в бік прохідної. 
Жіночка-водій почала сигналити дзвінком, але дивний пішохід не звертав на це ніякої уваги. Довелося трамваю повзти за цим диваком аж до зупинки „Центральна прохідна”. 
Опустимо деякі деталі, лише зауважимо, що не дуже вихований Василь в цій ситуації повів себе достойно. Визнавши, що він таки програв парі, підійшов до Петра й, віддаючи йому гроші, сказав: „А голова в тебе працює краще за ноги...”


ТІКАЙ, ПОКИ НЕ ПІЗНО!

 

Наталя Олександрівна Сирота з міста Вільнянська Запорізької області говорить, що це трапилося 1981 року, коли вона виходила заміж. 

Після офіційної реєстрації шлюбу в загсі молодята разом зі своїми дружками, а також з гостями вирішили поїхати найнятим на один день лімузином у фотоательє. На одному з перехресть зупинилися, бо світлофор висвічував червоним. Раптом поруч різко загальмувало таксі, водій якого, опустивши скло, почав подавати руками якісь знаки. Очевидно, він намагався привернути увагу пасажирів весільного автомобіля. Зрештою, це йому вдалося. 
- Хто з вас жених? – гукнув таксист, намагаючись розгледіти через вікно пасажирів лімузина.
- Та ось він, щасливчик! – весело сказав дружок, показуючи на одного з молодих людей, що скупчилися на задньому сидінні.
- Як тебе звуть, жених? – поцікавився таксист.
- Сергієм його батьки назвали! – знову озвався дружок.
- Слухай, Сергійку, браточку, - таксист приклав руку до серця, - що ти робиш? Вилазь відтіль і пересідай до мене! Куди хочеш, безплатно відвезу. Послухай мене, того, хто побував уже в сімейному пеклі – тікай, поки не пізно!
- Та вже пізно! – сміючись, вигукнула наречена, демонструючи обручку на безіменному пальці. – Ану, Сергію, покажи й ти свою!
Жених демонстративно вистромив руку з обручкою й пасажири лімузина гучно й радісно привітали цей жест.
- Ех, пропав іще один мужик! – сумно констатував таксист і, не дочекавшись зеленого, різко рвонув з місця на жовте світло. Аж заіскрилося під колесами...
- Так, видно натерпівся мужик у невдалому шлюбі! – поспівчував водій лімузина...
***
- Двадцять п’ять років минуло з того часу, а ми з чоловіком – тьху-тьху-тьху – наше сімейне життя пеклом не вважаємо, – згадує Наталія Олександрівна. - Але того таксиста при нагоді згадуємо. Надто ж, коли виникають якісь дрібні непорозуміння, чоловік мій Андрій, щоб підчепити мене, напівжартома зауважує: „Казав же мені таксист, щоб я тікав, поки не пізно! А я, дурний, не послухав. А тепер уже зовсім пізно...”


ЧУЖА СЛАВА

Ніколи не хотів пожинати чужої слави. 
Але так уже вийшло...


У січні кожного року, починаючи з 1980-го, на Вінниччині відбувається веселе свято з нагоди дня народження великого українського сміхотворця Степана Руданського. Концерти, забави, турніри, виступи відомих гумористів – усе це починається в селі Хомутинці, де народився поет, продовжується в райцентрі Калинівка, а закінчується у Вінниці виступами письменників по школах, училищах, вузах, театрах... Мені вперше вдалося побувати на батьківщині видатного гумориста і взяти участь у святкових заходах у кінці дев’яностих років, коли став лауреатом літературної премії імені Степана Руданського. А 2006-го відомий гуморист, лірик і драматург Петро Ребро став лауреатом цієї премії. І позаяк сам він, занедужавши, не міг поїхати на Вінниччину, то доручив мені цей приємний клопіт.

Вручення лауреатського диплома відбувається на другий день свята під час великої культурно-мистецької програми на центральній площі в Калинівці. Причому, саме свято починається з урочистого вручення нагороди, виступу лауреата, а потім продовжується концертом. І ось мені першому дають слово, зазначивши, що я представляю інтереси цьогорічного лауреата Петра Ребра. Виходжу я, розшаркуюся перед публікою, якої зібралося на площі близько семи тисяч, хвалюся тим, що після мене і Пилипа Юрика – Петро Павлович Ребро вже третій запоріжець, що став лауреатом однієї з найпрестижніших літературних премій...

З площі лунають вигуки „Розкажіть гуморески лауреата!”. Я до цього готовий, бо не вперше тут, і розказую один із віршів Петра Ребра. До речі, цей вірш мені дуже подобається, його я запам’ятав ще років тридцять тому. Ось він: 

ОБ’ЯВА

„Продаються хата і свиня.
Під залізом. Мужеського роду.
Зовні обличкована вона,
Тиха, смирна і не лізе в шкоду.
Призьба є, підлога дощана,
Вже не менш, як на три пальці, сала.
Видно город з одного вікна,
Тільки рило Жучка покусала.
Весь причілок прикраша різьба.
Любить кукурудзу і помиї.
Дах червоний, а з боків – ряба,
З димарем і дзвоником на шиї.
Добрий погріб і колодязь є,
Є де льоху пасти коло двору.
І сусід сознательний – не п’є,
Хвіст стирчить, як пужално, угору.
Обіч хати кухня і садок.
Є плита, і квітнуть вишні в маї,
Трохи далі – чайна і ставок...
Є коньяк, а жаб давно немає.
Подивитись можна в кінці дня.
Не лякайтесь, що висока плата,
Бо зате ж з верандою свиня
І з кільцем залізним в писку хата”.

Публіка реагує весело, аплодує, я покидаю сцену під вигуки „Браво!”. Кажу голові Вінницької обласної організації спілки письменників Володимиру Рабенчуку та внучатому племіннику Степана Руданського Олексію Боржковському щось на зразок того, що зараз, мовляв, пожинаю чужу славу. Вони жартують: „Так тобі й треба!”, „Дивись, не загордись!” і таке інше. Але, як з’ясувалося, справжнє „пожинання чужої слави” для мене почалося через кілька хвилин. 

Якийсь чоловік, вже добре напідпитку (на площі рясно стоять торгові намети, господарі яких запрошують усіх перехожих причаститися й закусити) підходить до мене і, розмахуючи книгою Петра Ребра „Козацькі жарти”, лізе цілуватися. При цьому з нього безперервним потоком линуть дифірамби:

- Петре Павловичу, - обнімаючи, говорить він мені. – Я такий радий, що ви сюди приїхали, що стали лауреатом. Я так люблю ваші жарти, а моя жінка, та вобще у вас закохана. Вона соромиться підійти ближче, ну так ми її підгукаємо. Галю!, Галю, йди сюди! – кричить він кудись у натовп.
Безуспішно намагаюся пояснити чоловікові, що я не той, за кого він мене приймає. Але він мене просто не слухає, а продовжує говорити:

- Оце ж моя сестра живе в Запоріжжі й прислала вашу книжку. Ой, Петре Павловичу, як нам подобаються ваші вірші. Ви, будь-ласка, напишіть отут, біля вашої фотографії свій автограф. Тільки не мені з Галькою, а онукові. У мене їх п’ятеро. Один, від старшої дочки, ходить у четвертий клас, другий у шостий, третій... 

Далі чоловік розповідає, як хто з його внуків навчається, а один з них – Василь, той, що в шостий клас ходить, віршики пише. Правда, з матюками, тому нікому їх не показує, тільки сусідським хлопцям. А оце Галина знайшла зошит, вони й почитали. 

- Дуже талановитий у нас Василько, а щоб він писав, як треба, ви йому отуто, біля своєї фотографії, будь-ласка, напишіть автограф...

Дивлюсь на те місце в „Козацьких жартах” (книга восьма), де, на прохання чоловіка я, буцімто сам Петро Ребро, повинен написати автограф, а там не фото автора, а копія гравюри козака з кобзою. Ага, зауважую сам собі, чоловік просто недобачає, тому й прийняв мене за іншого. Зрозумівши, що відчепитися від цього доброго, настирливого чоловіка просто так не вдасться, та й щоб не розчаровувати його, беру гріх на душу. Почерком, якомога схожішим на Ребровий, пишу експромт для його внука:

Васильку!
Дай Боже, щоби дух козацький
В тобі вулканив, а не тлів.
Твори сміливо, як Руданський,
Але без сороміцьких слів...
  Петро Ребро

Коли я озвучив написане, чоловік радісно мене обійняв, подякував і (нарешті!) побіг до своєї Галини, показуючи всім зустрічним книгу з автографом від автора.
По приїзді в Запоріжжя каюсь перед Петром Павловичем Ребром, розказуючи про цю пригоду. А він сміється:

- Правильно зробив. Якщо колись буду на Вінниччині й випадково зустріну того чоловіка, скажу, що то я йому дарував свою книгу з автографом для онука. 

 

ПРО НЕ ТУ СВІЧКУ, РОЗДРАТОВАНИЙ ОРГАН,
НЕТРАДИЦІЙНУ КЛІЗМУ Й ТАКЕ ІНШЕ


Певний час працюючи літературним редактором наукових медичних видань, мені пощастило зануритися в захоплюючий, інтригуючий, абсолютно мною незнаний до цього світ. Крім того, познайомився з унікальними людьми, які, зокрема, розповіли мені багато цікавих і, що важливо – дотепних, а місцями, й досить веселих історій. Деякими з них охоче ділюся з читачем.

ПРО ДЕШЕВУ СВІЧКУ

Сьогодні по телевізору показують усе. Ті, кому це треба й не треба знати мають реальну уяву про те, що прокладки бувають з крильцями й без них, що є презервативи чоловічі й жіночі, а користуватися ними потрібно ось так: відеоінструкція додається…

У радянські часи на подібну інформацію в ЗМІ було накладено суворе табу. Зокрема, про деякі болячки інтимного характеру люди між собою говорили на вушко, а хто сміливіший, той, коли вже добряче припече, йшов до лікаря. У 80-ті роки 20-го століття в одному з районів Запорізької області сталося таке.

На прийом до хірурга в районну лікарню приїхав дядько з далекого села. З’ясувалося, що у відвідувача – геморой. Оскільки така хвороба причепилася до нього вперше, пацієнт вів себе сором’язливо й знервовано. Лікар заспокоїв його, мовляв, нічого страшного тут немає. Треба піти в аптеку, купити мазь і свічки. Хірург виписав рецепт, детально пояснив відвідувачу, що і як треба робити й порадив через декілька днів приїхати на прийом, щоб оцінити результати лікування.

Проте вже наступного дня родичі завели зігнутого в три погибелі й узагалі ледь живого дядька до кабінету лікаря.

– Що ж ви оце мені прописали? – почав із претензій до ескулапа пацієнт. – Усього півдня лікуюся за вашою вказівкою, а вже ні сісти, ні встати не можу. Я за тиждень такого лікування просто помру!

– Що трапилося? – злякався лікар. – Заспокойтеся, зараз розберемося. Ану показуйте, що там у вас?

Коли хірург побачив, що з собою зробив хворий, він ледь не впав у кому. Пацієнта негайно доправили до операційної. Коли криза минула й справи пішли на поправку, дядько розповів – як же так вийшло.

Прийшов він до аптеки з рецептом. Коли йому сказали скільки коштують ліки, селянин, який звик торгуватися на базарі, заповзявся збивати ціну. Та йому пояснили, що тут не прийнято торгуватися. І дядько, сказавши, що він знає, де можна й дешевше купити, пішов звідти. У сусідньому з аптекою магазині купив собі, справді значно дешевше, - десяток дебелих стеаринових свічок. А вже вдома наступного ранку зробив так, як лікар говорив: одну з них (не без проблем) поглибше запхнув, куди треба. Щоправда, повністю свічка не зайшла, тому, щоб вона не випадала, дядько туго обв’язався рядниною. Було незручно й боляче, але чого не стерпиш заради відновлення здоров’я. Ледве пересуваючись, вийшов із хати і, не подумавши, різко сів на дерев’яний стілець.

Дядьків крик почуло все село.

Прибігли родичі й одвезли невдаху до лікарні.

Доліковували хворого в стаціонарі, зокрема, й за допомогою спеціальних (супозиторних) свічок, на яких йому так хотілося зекономити...


ПРО МЕДИЧНУ ЛІТЕРАТУРУ

Доктор медичних наук Ігор Васильович Кочін повідав про таке. Після закінчення вузу його товариша й колегу (який пізніше став професором, доктором наук) послали на післядипломну практику до Казахстану. Він працював там дільничним лікарем у якомусь віддаленому аулі. Оскільки ж у казахських сім'ях традиційно багато дітей, то найчастіше молодому лікарю доводилося виконувати роль педіатра. Щоби поповнити свої знання в цій галузі, він поїхав до райцентру. У книгарні підійшов до відділу «Медична література» й запитує у дівчини-продавця:

– У вас є що-небудь по лікуванню дитячих хвороб?

– Звичайно, – з готовністю відповідає продавець і впевнено дістає з полички одну з тоненьких книжок. – Ось, будь-ласка, ця вам підійде?

Взявши книгу до рук, покупець здивовано перепитує:

– А більше нічого немає?

– На жаль, – розводить руками дівчина.

Уже вийшовши з магазину, медик розреготався. Для лікування дітей йому запропонували книжку В.І.Леніна «Детская болезнь левизны в коммунизме».


ПРО ЛІКАРСЬКУ ТАЄМНИЦЮ

Їду поїздом із Вінниці до Запоріжжя. У купе лише чоловіки. Тому розмови, що називається, без гальм. Тобто те, про що при жінках говорити було б незручно, між нами, чоловіками, обговорювалося без проблем. Либонь, жінки без нас теж вдаються до подібних відвертих розмов. Я, головним чином, слухаю та на вус намотую. Багато історій на тему «про баб-с» почув, але для бувальщини вибрав одну, розказану лікарем із Черкащини. Ось як діло було.

Юхиму Панасовичу Бабію вже за вісімдесят. На язика дід гострий, надто ж до сороміцьких висловлювань. Буває, йдуть повз його двір дорослі дівчата чи молодички, а старий з-за паркану ласо на них позирає, а потім раптом бовкне язиком щось таке, від чого навіть досвідчені жінки сором’язливо зашаріються. Молодь же «ха-ха» та «ги-ги», а котрась із найбідовіших, бува, повернеться та й спитає з підковиркою: «Ой, діду, а у вас хоч є чим нас лякати, а то все нахваляєтеся та нахваляєтеся…» І безсоромний Юхим, кажуть, іноді демонстрував свою «лякалку», шокуючи допитливих дівчат, а через розголос й усе місцеве жіноцтво. За все це його в селі поза очі, а часом і в очі називали пришелепком або маніяком.

А проте на гулянки, проводи чи весілля Юхима Бабія завжди запрошували односельці, бо дід, попри свою аморальну поведінку, завжди створював у компанії веселу атмосферу, сипав дотепами, анекдотами, примовками. Одне слово, з ним було не сумно.

На сусідній вулиці справляли весілля. Перший день минув без особливих пригод. А на другий, як відомо, сільська свайба – це гумористичний спектакль, де господарі й гості перевтілюються в найнеймовірніші образи. Юхим, перевдягнувшись циганкою, був у центрі уваги, гадаючи всім на картах. Гадав, гадав, а потім раптом зник. Сусідка баба Ганна, яка в селі все про всіх знає, буцімто сама бачила, як Бабій гадав на картах якійсь добре п’яненькій городській дівасі – родичці з боку жениха, а потім повів її до себе додому. Десь через годину пом’ята дівка повернулася на гулянку, а Юхим прийшов аж під вечір і, як завжди, молов язиком свої сороміцькі штучки.

Через три дні старий гуляка звернувся до ФАПу (фельдшерсько-акушерського пункту) зі скаргою «щось у мене між ногами чухмариться». Спочатку фельдшер подумав, що це чергові витівки відомого пустомелі, але, оглянувши пацієнта, поставив діагноз: гонорея. І направив Бабія Юхима Панасовича до шкірвендиспансера.

Для когось це було б ганебною неприємністю, а для діда навпаки: він ще й хвалився своїм одноліткам по сусідству, що від молодої дівки трипера підхопив. Знайомі недовірливо посміхалися, бо добре знали язикатого брехуна.

Тиждень лікували Юхима в спецлікарні, а потім виписали якісь мазі, щоб він сам удома доліковувався. Лікар, коли робив виписку, то в довідці замість справжнього діагнозу написав, що у Бабія Юхима Панасовича грибок на ногах. Ну, щоб у селі (а лікар сам був родом із села) не було зайвого розголосу. Деякі пацієнти в аналогічних випадках самі його частенько просили не вказувати справжнього діагнозу. Отож він і пожалів старого. Та, як з’ясувалося пізніше, даремно він це зробив.

Прибувши в рідні пенати, дід чесно розказував односельцям, як він спокусив дівку, що від неї підхопив, куди після цього потрапив і від чого лікувався. При цьому, як незаперечним доказом правдивості (бо ж багато хто сумнівався в його теревенях) розмахував довідкою від лікаря.

Хтось вірив Юхимові, а хтось – ні, аж поки ветеринар Митя Забужко не завдав собі труду почитати, що ж написано в довідці. Читав уголос, при величенькому гурті людей. Озвучений текст довідки викликав у Бабія шок, а селяни підняли Юхима на сміх, сказавши, що вони й так знали його брехуном, а тепер у цьому ще раз переконалися.

Несправедливо осоромлений Бабій уже наступного ранку подався до шкірвендиспансера й улаштував там голосні розбірки з лікарем. «Ти мене брехуном на все село зробив! – кричав дід переляканому дерматологові. – І якщо зараз же не напишеш правдиву довідку - я до прокурора піду!..»

Довідку зі справжнім діагнозом Юхим Панасович того ж дня, не без скандалу, таки одержав. І, приїхавши додому, повністю реабілітувався в очах односельців як чоловік, котрий говорить правду, якою б вона не була. Як не дивно, ця правда викликала приблизно однакову заздрісну оцінку в чоловічої й жіночої половини села: язикатий Юхим, як чоловік, таки ще щось може...

А дерматолог зі шкірвендиспансера після того випадку пише в довідках лише справжній діагноз. Щоб ніхто його не звинувачував у... нерозголошенні лікарської таємниці.


ПРО СОБАКУ, ЗУБИ Й ХУЛІГАНІВ

Зубний біль – найнеприємніший. Це знає кожен, хто змушений через велике «не хочу!» йти до стоматолога. Таке спіткало й мою знайому художницю й дизайнера Оксану Чумакову. Але мова тут не про її муки, а про те, яку картинку вона побачила біля зубопротезного кабінету.

У фойє перед великим люстром, розкривши рота, стоїть молода жіночка. Заклопотано оглядає щойно вставлені їй зуби. Чується голос із кабінету:

– І що, дуже тиснуть?

– Нічого, – оптимістично відказує пацієнтка, – зате ввечері можна сміливо гуляти в парку без собаки. Мені тепер ніякі хулігани не страшні...


ПРО КУЗЬКІНА, ЯКОГО ВИКЛИКАЛИ В ДИСПЕТЧЕРСЬКУ

Цю історію розповів Андрій Олексійович Ковтун, родичка якого працює в спеціалізованому медичному закладі, який у народі називають «дуркою» або «психушкою».

У Сергія Петровича Кузькіна з восьмої палати діло йшло на поправку. До психоневрологічного диспансеру він потрапив пару місяців тому з власної ініціативи. Тобто, сам прийшов до психіатра й поскаржився на те, що веде себе неадекватно, розуміє це, але самотужки впоратися з проблемою не може.

Інтенсивна терапія дала свої результати: пацієнт уже поводив себе цілком нормально й передбачувано. Тому безпосередній лікар Кузькіна дійшов висновку, що хворого пора готувати на виписку. І ось, коли всі необхідні документи були вже готові, медсестра доповіла лікарю, що пацієнт знову веде себе неадекватно: зранку намагався вийти з відділення, стверджуючи, що його терміново викликають у диспетчерську. Хто викликає і в яку диспетчерську – пояснити не міг. Нічого до пуття не зміг пояснити Кузькін і самому лікарю. Сказав лише, що віднедавна якийсь сердитий жіночий голос кілька разів на день викликає його до диспетчерської, але не пояснює як туди йти.

Зрозуміло, виписку відмінили, знову призначили курс лікування. Проте ні ліки, ні робота психолога результатів не давали. Кузькін уперто кілька разів на день поривався вийти з відділення, кожного разу стверджуючи, що його викликають до диспетчерської. Між іншим, увечері й уночі пацієнт вів себе спокійно. Психіатри не могли пояснити такої поведінки пацієнта, а отже не могли й призначити ефективного лікування.

Та одного дня все з’ясувалося. Зранку лікар зайшов до палати №8 і побачив Кузькіна, який, стоячи біля вікна, до чогось уважно дослуховувався. І раптом через відчинену кватирку долинув роздратований жіночий голос з гучномовця: «Кузькін, терміново зайдіть у диспетчерську! Скільки можна чекати?»

– Зараз іду! – з готовністю відповів Кузькін і, побачивши лікаря, сказав: «Ви чули? Мене знову викликають».

Поруч із психіатричним диспансером розташована автоколона. Один із гучномовців, через які диспетчери викликають водіїв, слюсарів та інших працівників підприємства, скерований просто на вікно восьмої палати диспансеру. Очевидно, в автоколоні з’явився дуже затребуваний працівник на прізвище Кузькін, якого частенько хотіли бачити в диспетчерській...

Що ж до нашого Кузькіна, то лікарям удалося переконати його, щоб він не звертав уваги на сердитий жіночий голос із гучномовця. І незабаром пацієнта в цілком задовільному стані здоров’я виписали з лікарні.


ПРО МАТЮКЛИВОГО КАЧУРА

Того серпневого ранку під кабінетом хірурга Володимира Олександровича Островського зібралося чимало людей. Попри неодноразові попередження дотримуватися тиші, черга монотонно гула, перемелюючи останні новини. І раптом у цей гомін увірвалися стогін, лайка, несміливий зойк «Куди без черги?»... Двері відчинилися, й лікар побачив, як двоє озброєних рушницями навпереваги чоловіків заводять закривавленого третього, який, власне, й видавав стогін із лайкою. Зрозуміло, що це був екстрений випадок, і хірург відразу ж почав опікуватися позачерговим пацієнтом.

Оглянувши хворого, Володимир Олександрович виявив присутність у ньому численних інородних тіл у вигляді свинцевих дробинок і негайно почав підготовку до їхнього видалення. Близько двох годин тривала операція. І черга під кабінетом здивовано дослуховувалася через нещільно причинені двері спочатку до стогону, а потім до розмов і періодичного реготу всіх, хто був у кабінеті включно з лікарем.

Отримавши місцеву анестезію, хворий на ім’я Геннадій припинив стогнати й почав розказувати, як діло було. А ті двоє з рушницями, що його сюди привели – Іван і Сергій - розповідали свою версію того ж самого випадку. І якщо все розказане скласти докупи, то виходить така історія.

Було це в день відкриття сезону полювання на качок. Ще вдосвіта мисливці вийшли човнами в дніпровські плавні й зайняли позиції в очеретах, якими обросли численні острівці, що виникли після каховського потопу. Добре замаскувавшись, затихли в очікуванні здобичі. На зорі качки починають активізуватися, проявляти себе. Цього й чекають любителі качатини.

Геннадій не дуже досвідчений мисливець, хоч уже пару сезонів є на його рахунку. А яскравим прикладом недостатнього досвіду було те, що він у кінці літа вирішив скористатися манком. Манок – це така свистюлька-крякалка, що імітує шлюбний поклик готового до любовних утіх качура. Весною манком можна обдурити довірливих качок, які прилітають на цей поклик і нерідко стають здобиччю мисливця. Але ж надворі серпень...

Проте Гена, забувши чи й не знаючи таких тонкощів, сидить у своїй засідці й періодично дмухає в манок. А качки не відгукуються. Бо в природі все чесніше, ніж у людей. Це чоловік будь-якої пори року може запустити свій манок – наговорити купу компліментів жінці й спокусити її. А качку на такий трюк не візьмеш. Скільки б качур, кажучи людською мовою, «не вішав локшини на вуха» своїм шлюбним кряканням, якщо це не сезон – партнершу не підманиш.

Отож маємо картину: один малодосвідчений мисливець настирливо імітує качиного ловеласа, а в сусідньому очереті ще двоє, не вельми переобтяжених знаннями про інтимне життя пернатих, сидять у засідці. Між цими двома відбувається такий діалог:

– Іване, ти хоч одну качку бачиш?

– Ні, не бачу. О, щось випливає... а, ні, то жаба.

– Ну й полюваннячко сьогодні! Хоч по жабах стріляй.

– А ти качура бачиш?

– Ні, але чую добре. Він десь тут, поруч, он в тому очереті.

– А давай, коли він ще раз почне крякати, разом бабахнемо в той бік. Може, влучимо?

Саме в цей час Геннадій дмухнув у манок. Двоє мисливців, із надією хоч щось уполювати, дуплетом жахнули з рушниць.

Тієї ж миті «качур» заволав людським голосом й укрив відбірним матюччям стріляючих. Сергій з Іваном не на жарт перелякалися містичним фактом перетворення птаха на людину, проте швидко прийшли до тями й кинулися рятувати ненавмисно підстреленого ними колегу...

Хірург Островський розповідав, що коли він уже закінчував виймати з постраждалого останню, п’ятдесят шосту, дробину, пацієнт запитав у нього:

– Лікарю, а мені завтра вже можна йти на полювання?

– Можна, – дозволив Володимир Олександрович і додав, – тільки манок, про всяк випадок, залиште вдома.



ПРО СОРОМ’ЯЗЛИВІСТЬ І ГРУШУ

Проблеми зі здоров’ям молодих людей нині вже мало кого дивують. Та воно й зрозуміло: яка екологія – така й патологія. Та мова не зовсім про це. А про те, що допризовники за повісткою з військкомату зобов’язані проходити в лікарні комісію на придатність до служби в Збройних силах. І ось під час одного з медоглядів трапилося таке.

У допризовника Едика були якісь проблеми з кишечником і для подальшого діагностування йому необхідно було зробити клізму. А хлопець виявився надзвичайно сором’язливим: навіть роздягнутися згори до пояса перед жінкою-лікарем соромився. І коли медична сестра запропонувала йому роздягнутися для процедури промивання, пацієнт категорично відмовився, сказавши, що він в курсі справи і сам усе зробить.

Баба з воза – кобилі легше, подумала медсестра. Вручила пацієнту необхідне обладнання, про всяк випадок пояснила, як наповнювати грушу: гаряча вода – кран зліва, холодна – справа, й залишила Едуарда самого в процедурній кімнаті.

За хвилину з процедурної долинув несамовитий крик.

Пізніше у пояснювальній записці на ім’я головного лікаря медична сестра однієї зі столичних поліклінік Людмила Сергіївна Пасько, зокрема, написала: «Пацієнт категорично наполягав на тому, що зробить клізму самостійно. Я йому все пояснила, але вину свою визнаю, бо не сказала, куди саме треба вставляти грушу. Навіть подумати не могла, що, наповнивши грушу гарячою водою, він вставить її собі в ніздрю...»

Слава Богу, сором’язливий Едик не дуже обварився, тобто великої біди собі не заподіяв. Хоч ця «клізма в носа» коштувала медсестрі частини знятої з неї преміальної доплати.

Про інший випадок самостійної клізми згадала головний лікар Кушугумської міської лікарні Ольга Іванівна Приходченко. Зауважу, що цю історію мені вже доводилося чути раніше в різних інтерпретаціях. Суть справи ось у чому. Сором’язливий і вже не молодий чоловік – назвемо його Григорієм – домовився з лікарем, що сам собі поставить клізму вдома. Мовляв, у мене й груша є, і знаю що й до чого. Приїхав додому, обшукав усі закутки, а груші не знайшов. І не придумав нічого кращого, як під’єднати до водогону шланг, вставити його собі в потрібне місце й відкрити кран. Тиск у системі був досить потужним. Результати промивання вразили... лікарів хірургічного відділення обласної лікарні, де Григорія, що називається, з того світу діставали.

Мораль із цих випадків така. Шановні пацієнти, при виборі між сором’язливістю й здоров’ям віддавайте перевагу останньому. Щоб не нажити пригод на свою ж таки... гм-гм, самі знаєте.



ПРО РОЗДРАТОВАНИЙ ВНУТРІШНІЙ ОРГАН


Становлення науково-технічної термінології – тривалий процес. А в наших умовах, коли науковці звикли послуговуватися мовою, а отже й термінами сусідньої держави (наслідок перебування в імперських обіймах) – це ще й додатковий клопіт, бо, як відомо, легше вивчитися, ніж перевчитися. Проте помалу рідна українська науково-технічна термінологія утверджується в різних сферах, зокрема, й у медицині.

Мені як літературному редакторові наукових медичних видань впритул доводилося стикатися з правилами вживання термінів, а по суті, самому вчитися, а потім інших навчати. І через півтора-два роки інтенсивної роботи в цьому напрямку науковці – постійні автори наших видань - припинили писати «інфаркта міокарду» (правильно – інфаркту міокарда), «вивчаєме запитання» (досліджувана проблема) і т.п. Оскільки ж грамотності у вживанні термінів із боку авторів додалося, то, зрозуміло, в літредактора клопоту зменшилося, що не могло не радувати останнього. Але, звичайно ж, траплялися випадки. Ось один із них.

Редакція готувала вже повністю зверстаний і вичитаний рукопис журналу до відправки в друкарню. У цей час зі столиці електронною поштою надходить наукова робота з розряду термінових. Тобто, у київського автора «на носі» був захист дисертації й не вистачало однієї публікації. Узагалі, ситуація знайома й редакція зазвичай іде назустріч авторам. Отже, роботу без попереднього читання відразу заверстали й мені порадили по діагоналі (себто, поверхово) проглянути текст. Мовляв, рецензенти в супровідних документах зазначені солідні – обидва доктори наук, тому серйозних помилок бути не повинно.

Проте вже з першого прочитаного речення стало зрозумілим, що шановні рецензенти акцентували свою увагу на суто науковій цінності роботи. Що ж стосується граматики, стилістики, пунктуації й, що особливо важливо – правильного застосування медичної термінології, тут, як мовиться, кінь не валявся. Чимало «перлів» із цієї роботи потрапило до записника літредактора. А про найоригінальніший із них – окремо. Оскільки в дослідженні йшлося про проблеми кишково-шлункового тракту, то практично в кожному абзаці автор замість терміну «подразнення» застосовував у різних комбінаціях слово «роздратування». Наприклад: «синдром роздратованої кишки», «внаслідок роздратування кишечника», «роздратування шлунка», «неправильне харчування призводить до ще більшого роздратування кишечника» тощо.

У тих, хто хоч трохи знайомий із правилами вживання медичних термінів, подібний текст викликає цілком очікуваний гумористичний ефект. Літредактор уголос читав, а вся редакція відповідно реагувала на почуте. У цей час із Києва зателефонував один із рецензентів цієї роботи, щоб поцікавитись, як там справи в його протеже. Коли йому процитували одне з речень, звернувши увагу на терміни «подразнення» й «роздратування», дозвонювач почав вибачатися й реготати. Очевидно, з почуттям гумору в столичного доктора наук було все в порядку. Він ще попросив:

– Ви, будь-ласка, поправте все, як треба, а я швиденько піду на кафедру, поясню колегам від чого кишечник буває роздратованим...

Після цього випадку ми й самі в редакції почали застосовувати цей термін. Як тільки в животі забуркотить, діагноз безпомильний: шлунок роздратувався...