МІРОШНИЧЕНКО Тетяна

 Харитина («Наймичка» Івана Карпенка-Карого, режисер – Олександр Свінцицький)

Тетяна Мірошниченко в ролі Харитини («Наймичка» Івана Карпенка-Карого, режисер – Олександр Свінцицький)

 

Творчий портрет

 

Народна артистка України Тетяна Мірошниченко: «У Запоріжжя поїхала лише я одна – для мене Хортиця – це все»

 

Віра СЕРЕДА

Мама Тетяни Мірошниченко закінчила вчительську гімназію. Великий вплив мали на дівчинку в дитинстві тітка Віра Савівна Макаренко, відома в Ізюмі вчителька, та дядько - художник Павло Савович Мірошниченко. У дитинстві складала вірші та байки. Хотіла стати журналісткою, щоб бути ближче до цікавих людей. Уже після першого туру її зарахували в студенти Харківського театрального інституту. На четвертому курсі одна з усього інституту стала Сталінською стипендіаткою.

1956 року молода й на той час нікому не відома актриса, випускниця Харківського театрального інституту, приїхала в Запоріжжя. А потім - десятки зіграних ролей. Робота з широко відомими режисерами – Володимиром Магаром, Сергієм Сміяном, Миколою Равицьким, Володимиром Грипичем, Олександром Королем. Були щасливі миті в житті, а були й сумні. Творча кар’єра переривалася на три роки, коли 1988-го одна з усієї трупи відверто стала на захист рідної мови та культури. Бо Запорізький український музично-драматичний театр мали намір перевести на двомовність. За це її й відправили тоді на пенсію.

Сьогодні народна артистка України Тетяна Мірошниченко – постійна учасниця концертів «Веселої Січі» - розповідає про своє життя.

- Тетяно Кузьмівно! Як трапилося, що ви мріяли стати журналісткою, а вступили до театрального інституту?

- Моя подружка Рая Кутя була одержима театром. Але побоювалася сама їхати до Харкова. Тому вирішили складати вступні іспити разом. У першому турі абітурієнти читали вірші, байки, уривки з прозових творів. Мені запропонували прочитати байку. Але ж я так серйозно як Рая до іспитів не готувалася, та не розгубилася й запитала: «А можна, я прочитаю свою?». Мені дозволили. На цьому іспити для мене закінчились – я стала студенткою. Подруга ж продовжувала складати екзамени. Коли вивісили списки студентів, прізвища Раї в них не було.

Пішла я забирати свої документи, не збиралася навчатися без подруги. Тільки після Раїних умовлянь нарешті здалася.

- Кого з викладачів Харківського театрального інституту ви пам’ятаєте тепер найбільше?
- Колосальне враження, звичайно, справив Іван Олександрович Мар’яненко. Він – перший виконавець ролей Степана у «Наймичці» Тобілевича, Дон-Жуана в одноіменному творі Сервантеса. Йому пощастило грати з геніальною Марією Заньковецькою. Іван Олександрович завідував кафедрою. Це був дуже оригінальний чоловік. Увесь час говорив, що народжений семимісячним, що в нього не так розвинені легені. У мого викладача дійсно був голос, як орган, як цілий оркестр. У золотому фонді є записи Мар’яненка, але зараз їх рідко можна почути.

Лесь Сердюк - куратор нашого курсу. Став професором після Мар’яненка, коли той уже пішов на пенсію. Лесь Іванович - теж видатний артист і талановитий педагог. Ми його дуже любили. Він прожив довге життя. Коли 1980 року наш театр поїхав на гастролі до Харкова, то він не пропустив жодної нашої вистави (йому було тоді вісімдесят). Бо українські театри поділені на «кущі». Наш «кущ» – це Дніпропетровськ, Кривий Ріг і Запоріжжя. А Полтава, Харків і Суми – інший. Але одного разу він усе-таки приїздив до нас у Запоріжжя.
Узагалі наші великі попередники та вчителі, інтелигенція післявоєнної пори не тільки в Харкові, а скрізь, де я була в Україні, одягалися витончено, по-особливому. Дуже багато людей носили вишиванки.

Пам’ятаю нашого запорізького конструктора Олександра Івченка в гарній вишиванці. Він дружив із Морозовою, Магаром. Часто відвідував театр. Я була в нього на святі з нагоди присудження Ленінської премії. Ми поздоровляли його від театру - Григорій Дамаскін, Анастасія Морозова, Володимир Магар, Юрко Ягнич і я з ними.

Тоді були дуже красиві люди. Той же Мар’яненко, Сердюк, Антонович. Усі актори. А Гелій Снєгирьов - молодий, одержимий! Ще коли я навчалася, його прийняли до Спілки письменників України. Як ми вітали його! Згодом став директором кіностудії імені Довженка. Його переслідували, посадили в Лук’янівку за погляди. Він загинув. Я досі не можу з цим змиритися. Батьки його - письменники. Він належав до української еліти, до совісті нації, яка формує суспільство, його світогляд. Ми вчилися у таких педагогів.

- Ви також займалися педагогічною роботою?

- Так, протягом декількох років я викладала в музичному училищі імені Платона Майбороди курс сценічної мови. (Була довіреною особою Георгія Майбороди, коли його обирали депутатом Верховної Ради України). Тут прекрасна музична аура. Викладачі не тільки гарні музиканти, але й композитори. Я вела курс «Артист театру». Нинішні студенти, звичайно, відрізняються від студентів післявоєнної пори. Не бачили того жаху, коли летять бомби. Не знають, що таке піти по жар.

- І я не знаю. А що це таке?

- Наприклад, у когось горить у хаті піч. Сірників не було. Було кресало. Бачимо – там дим іде, значить, уже хтось розтопив. Беремо баночку з-під консервів зі шматочком дроту на палиці. Ідемо до тих, у кого вогонь. Тобі кидають жар – ти приходиш додому й розпалюєш піч.
Раніше ми все робили вручну. Мололи, наприклад, кукурудзу на жорнах. А чи знають молоді люди, що таке маторженики із лободи? Було таке меню в голод: із лободи каша, із лободи борщ, із лободи маторженики. Я дуже не хочу, щоб молоді довелося скуштувати їх. Але треба,щоб знали, що таке було в нашій історії. Це – велика частина життя старшого покоління.

- Тетяно Кузьмівно, а як ви потрапили до Запоріжжя?

- У мене були пропозиції з Ужгорода. Якраз відзначали 100 років від дня народження Івана Франка – там ставили виставу «Захар Беркут». Пропонували мені грати роль Мирослави.
Було також запрошення із Запоріжжя. У травні ми показували дипломну виставу. На неї приїхали звідти директор театру Олександр Йосипович Бураковський та головний режисер Володимир Герасимович Магар. Вони й відібрали собі групу. Але в Запоріжжя поїхала тільки я одна. Для мене Хортиця – це все, як для кожного справжнього українця.

- Це відіграло вирішальну роль?

- Так. Але це ще пов’язано й зі спогадами про мого дідуся. Коли німці відступали восени 1943 року, ми були в них у заручниках. Вони їхали на танках, а ми всі йшли по дорозі пішки: старі й малі. Вийшли за околиці міста Барвінкове, що на Харківщині. Вздовж дороги росла кукурудза. То мама моя під час бомбардування серед білого дня хапала нас (а братик мій малий був на возику) й бігла ховатися в кукурудзу. Ніхто врожай тоді не збирав. Дідусь Василь Устинович, який пізніше мене виховував (двоюрідний брат мого діда по материнській лінії), потрапив аж за Дніпро. Ця велична ріка для нас свята. Нас так виховували. Заздрила йому в дитинстві, що він бачив її. Саме тому з таким задоволенням приїхала сюди працювати.

- Яка ваша перша прем’єрна роль?

- До роботи я приступила через місяць. Якраз був збір трупи. А наступного дня ми повинні були їхати до Дніпропетровська на гастролі. Крім Магара та Бураковського я ще нікого не знала.
Сезон відкривала вистава «Богдан Хмельницький» Олександра Корнійчука. Антон Король грав роль Богдана Хмельницького, Анастасія Морозова – Варвару. Наступного дня мали показувати «У неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської. Раптом захворіла актриса, виконавиця ролі Настки. Магар призначає мене на роль Настки – а вже завтра треба грати. Я нікого не знаю. Ще жодного кроку не зробила на професійній сцені. Згодом я грала в цій виставі Тетяну, а потім - багато років - Мавру.
Я люблю творчість Ольги Кобилянської, зокрема «У неділю рано зілля копала», а також роль Маври. Я так би хотіла все це повернути, щоб нові глядачі відчули атмосферу й аромат того часу.

- А що вас найбільше вразило під час перших ваших виступів у Запорізькому музично-драматичному театрі?

- Дуже вразив оркестр. Я пригадую, коли вперше зіграла Настку, як вони мені смичками аплодували. Це говорить про те, що прийняли актрису до свого колективу. У Дніпропетровську це було. Театральний оркестр - це особливий оркестр, той, що сидить в ямі, але відчуває кожен подих артиста. Музиканти живуть театром. Допомагають артистам. В оркестрі мають бути високопрофесійні майстри. Диригент у тому числі. Коли я прийшла, то диригентом був Герман Сидорович Яковенко. Ми його називали Германюня. Він мав дві консерваторські освіти: як співак та як диригент-хормейстер. Бувало, як заспіває з оркестром, диригуючи. Це була високопрофесійна людина.

- А тепер оркестр грає тільки на оперетах?

- Не тільки. Якщо вистава музична, якщо є багато співу. У нас зараз гарні музиканти. Керівник – Олександр Васильович Сурженко – хороший музикант, випускник Київської консерваторії. У нас прекрасний концертмейстер - Світлана Титівна Ващенко, заслужена артистка України. Її батько Тит Олексійович Ващенко - знаменитий регент та хормейстер, а мати - співачка. Валерій Михайлович Гайдабура в своїй книзі «Театр, захований в архівах» розповів про театри, які працювали під час німецької окупації - згадує в цій книзі й Ващенків.

- А дебютували ви в якій ролі?

- У ролі Живки у п’єсі Олександра Левади «Під зорями балканськими». Це – тема війни, коли радянські солдати займали Балкани. Дуже гарна, патріотична п’єса. Був великий успіх.

- Ви грали у п’єсах усіх режисерів, починаючи з Магара?

- Так. Це були стаціонарні спектаклі, які ми творили безпосередньо в нашому театрі. Моя творча доля склалася щасливо. У мене немає претензій до жодного з режисерів. Грала в прекрасних виставах, працювала в гарному приміщенні й дорогому для кожного українця місті Запоріжжі.
Микола Равицький – дуже хороший режисер. У нього грала Касандру за твором Лесі Українки. Це була його дебютна вистава. Ми над нею дев’ять місяців працювали. Багато він дав нам усім. Випускник Київського театрального інституту, був у всьому широко обізнаний.

За виставу «Ярослав Мудрий» режисер Сергій Сміян та актор Костянтин Параконьєв були удостоєні Державної премії імені Тараса Шевченка.

Потім театр очолив Володимир Грипич, продовжив традиції Володимира Магара. Його «Енеїда» за твором Котляревського багато років прикрашала репертуар театру.
Із осені 1984-го театр очолював Олександр Петрович Король, який вніс дуже багато нового в режисуру та акторське виконання («Дім Бернарди Альби», «Потомки запорожців», «Байда князь Вишнивецький»).

- Тетяно Кузьмівно! Запорізький український музично-драматичний театр носить ім’я Володимира Герасимовича Магара. Із цим прекрасним режисером ви починали свою творчу кар’єру. Що цікавого було в його роботі?

- Багато своїх творів давав Магару на першу постановку в наш театр Олександр Корнійчук: «Сторінка щоденника», «Богдан Хмельницький», «Над Дніпром». Володимир Герасимович і сам прекрасно грав, наприклад, Македона Сома. Ця комедійна роль сколихнула глядачів. Це - настільки колоритний актор! Він був рівновеликим як у комедії, так і в трагедії, драмі.

Коли грав Гордія Поварьонкова в спектаклі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», повагом розкривав кульок, зроблений із газети, діставав цукерки й пригощав. Ми були в масовці коло нього й дуже хотіли, щоб і нам дісталось. А він лукаво дивиться, кому ж дати, потім промовляє: «Так как нам ето дєло пустяк. Я багато заробляю й усіх пригощаю». Він скрізь був великим!

Потім за сюжетом вистави запрошував усіх до Степаниди (шинкарки), показував рукою на наш театральний буфет, де працювала Люся-буфетниця. Так ми, старі щорсівці, а тепер уже магарівці, й зараз говоримо: «Пішли до Степаниди!» Ми пам’ятаємо той жест Магара.

Володимир Герасимович став постановником багатьох вистав. Москва писала схвальні відгуки про його роботу. Це – найвища планка правди. На той час не було йому рівних. А я чомусь грала в його постановках не українок, а, як правило, іноземок.

А як він проводив репетиції! От сидить Магар на репетиції. Таке враження, що дрімає. Раптом його голос: «Ну куди ви ото піднялися аж на гальорку? Спустіться! Що ви граєте?». Бувало, Магар нагримає на нас. На артисток каже: «Ви хіба артистки? Ви – кухарки». А після репетиції затримає на годину-дві, стає перед усіма на коліна й каже: «Простіть мені!» Ми готові кинутися й плакати, піднімаємо його, щоб він цього не робив. Це особлива була людина!

А як він умів нас копіювати! Є така артистка – Тая Литвиненко. Зараз у Львові працює. Вона була така тонюсінька. Грала Юльку. І от Магар - величезний Магар – копіює тонюсіньку Тайку. Ми всі «падали» від сміху. Мене також копіював. Усіх! Ми ніколи не ображалися.

А жартівник який! У Магара було вино саморобне в гаражі. Він розкрив те вино, а туди потрапили винні мушки. Жаль було виливати. Але без жарту й тут не обійшлося: «Нехай це буде мухівка».
Минуло багато років, але ми всі, хто знав Магара, часто намагаємося передбачити, як би він сказав про ту чи іншу виставу.

Володимир Герасимович був рибалкою. Інші артисти теж захоплювалися рибною ловлею. Іван Смолій, Володимир Лук’янець, Владлен Попудренко – найзатятіші серед них. У мене навіть є фотографії, де вони збираються на риболовлю. А диригент наш Германюня варив завжди юшку. Він над нею, як ворожбит. Не дай Бог, щоб хтось підійшов у цей час! Уся Україна знала, як Герман Сидорович Яковенко варить на Хортиці юшку. Така скромна людина була! Дуже талановита, але без звання.
Без гумору не обходилося жодне свято.

Потім у Магара трапилася сімейна драма – дружина Світлана Федорівна пішла від нього. Він дуже переживав. Діти були ще малі. Як він їх любив! Саме в цей період знайшлися люди, які почали насідати на нього, коли він відволікався на сімейні проблеми. Не знаю, як він усе це витримував.

- Вам пощастило працювати з корифеями нашого театру. Хто справив на вас незабутнє враження?

- Свінцицький Олександр Анатолійович, заслужений артист України – особлива людина. Талановитий. Як він прекрасно грав трагедійну роль у п’єсі Назима Хікмета «Всіма забутий»! У нього було багато різнопланових ролей. Це - актор, який на сцені міг так перевтілюватися, навіть побіліти або почервоніти, коли треба.

Такими ж якостями був наділений і Михайло Хорош, заслужений артист України. У виставі «Не судилося» він грав Харлампія – панського служаку, а я грала Катрю. Коли він приходив у останній дії – Катря лежить побита й морально, й фізично, вона потім помре - у мене підвищувалася температура. Отакий сильний вплив у нього був на партнерів.

Під час війни він був підпільником у лісах Черкащини. Коли він пішов на пенсію, то об’їздив усі місця, де бував Тарас Шевченко. Навіть у Кос-Аралі побував. Подорожував за Полярне коло також. Їздив по місцях Курбаса.

Першим із кіноакторів Одеської кіностудії Михайло Павлович брав участь у зйомках разом із Вірою Холодною. Це - велика людина! Мені пощастило з ним працювати. А який він був Андронаті у виставі «У неділю рано зілля копала»!

Тамара Дмитрівна Вольська, заслужена артистка України, така штукарка була! Вона обожнювала розиграші. У Мелітополі вона написала листа Михайлу Павловичу Хорошу нібито від глядачки, що в нього закохана й просить хоч на хвилинку вийти в антракті чи по закінченні вистави. А він же був одружений, прекрасний сім’янин, солідний чоловік. Але теж без гумору не обходився. Підклали йому того листа. Він помітив, коли вже треба було виходити на сцену. Дивимося – після спектаклю розгримувався й біжить. Артисти – як малі діти. Йому просто цікаво було побачити, хто ж це йому написав.

Олександр Антонович Свінцицький, Іван Васильович Богаченко, Аркадій Федорович Трощановський (усі вони занесені до енциклопедії), Юрко Миколайович Ягнич (завліт) із дружиною, інші артисти любили після вистави інколи ходити до ресторану «Театральний». Там, коли знали, що ми прийдемо, о 23.00 припиняли роботу з клієнтами. Приходимо. Свінцицький кричить: «Дамі – вина!» Усі несуть вино. Накривають стіл. Могли так просидіти до трьох годин ранку. На цих зустрічах бували іноді студенти, викладачі університету, ті, хто входив у наше коло. Не просто якісь випадкові люди. 

На цих зустрічах було свіже творче повітря. Свінцицький любив читати Маяковського. Ми виходили у сквер напроти ресторану. Сиділи на лавочках, слухали вірші. Приходила міліція, але знала, що ми – артисти. Нагадувала, що вже пізно. Свінцицький каже одного разу: «А ви знаєте, хто ми? Ми – комісія по випрямленню Кривого Рогу. А я – ультрамарин». Після цього «водили козу» із одного вокзалу на інший, заходили в буфет. По дорозі співали «Черемшину», «Очі волошкові».

Я любила старий театр, у який прийшла молодою. Не говорю вже про приміщення. Воно мало класичний вигляд, ближчий до античного. Було багате оформлення. Не було стільки «золота», як зараз. Але все було зроблено з великим смаком. Підлога - з мореного дуба, яка натиралася мастикою. Володимир Петрович Худолій, головний машиніст сцени, за сумісництвом натирав підлогу.

- Успіх вистави залежить не тільки від режисера та акторів?

- У нас в театрі працює багато працівників, які не є акторами, але самовіддані театральному мистецтву: реквізитори, швачки. Який у нас був чоботар Данило Федорович! Ми його називали Данею (на жаль, помер уже). Які він нам шив туфлі! Ні в кого в інших театрах не було таких. Ми його дуже любили.

Здебільшого це були люди, які пережили голод, репресії, війну, самі пройшли через них. Багато своїх рідних та друзів утратили. В актора Василя Петровича Бережного, наприклад, батько був у еміграції в Америці. Розказують, що він йому прислав після війни вудочку чи спінінг. Так за це його виключили з партії, потім він поновився, коли була хрущовська відлига.

- Єдність театрального колективу, від чого чи від кого вона залежить?

- Олександр Йосипович Бураковський – це класичний директор. Магар також. Їхнє єство – об’єднувати людей. Вони були організаторами всіх свят. Потім якось непомітно кудись зникали, щоб молодь могла повеселитися, гарно потанцювати. Але вони починали свято. Ми знали, наприклад, що у Бураковського є гумористична поема. Він її читав тільки на Новий рік. Ми її знали, але з нетерпінням чекали на неї наступного Нового року.

Сам Олександр Бураковський зіграв не останню роль у творчій долі Володимира Магара – створив для режисера всі умови. Бураковський часто говорив: «Нам треба виховувати театралів». Був за те, щоби створити ляльковий театр. Тоді при Запорізькій філармонії працювала лялькова група. Саме він організував ляльковий театр, коли вже пішов на пенсію. Гарними помічниками в Магара були Олексій Пантелеймонович Мироненко, який зараз працює в концертному залі імені Глінки, та Андрій Степанович Григоренко.

- Ви пам’ятаєте останню виставу, в якій зіграв Володимир Магар?

- Пригадую, як у серпні 1965 року він поїхав на відкриття сезону у Волгограді. Почував себе не досить гарно, а там було дуже спекотно. Перед виставою «Зупиніться!» Рачади у заслуженого артиста України Хороша трапилося нещастя – померла дружина. А він виконував роль Кирпоноса. Магар заспокоїв товариша: «Ти пам’ятаєш, як колись у «Штормі» замість захворілого Олександра Свінцицького зіграв експромтом Братішку? А тут якихось два-три епізоди. Їдь, я заміню тебе!»
У п’єсі смертельно пораненого генерала виносять на носилках, він устигає сказати кілька слів і помирає. За кулісами Володимир Герасимович пожартував: «Добряче тримайте мене, хлопці! Ніби востаннє несете».

А через два дні Володимир Магар, приїхавши в справах до Запоріжжя, раптово помер.

- Це ніби містика якась.

- Хто не знав, що він погано себе почував, міг так і подумати. Насправді ж - інсульт. Він ще був не старий – 65 років. Почала лише з’являтися сивина. Його мама прожила 105 років. У нього були плани ще на багато років уперед.

Як він працював! У спектаклі «Зупиніться!» я була задіяна в ролі німкені Барбари. Анастасія Морозова грала співачку Емму, Микола Сіроус - Германа Герінга. Це був високий симпатичний артист. Для цієї ролі йому шили спеціальний костюм, щоб він мав вигляд товстуна, Еммі - білу атласну сукню. Ці дві ролі мали зіграти так, щоб викликати негативні емоції у глядачів. Після настанов артистам щодо гри Магар одразу ж дає вказівку художнику: «Зроби мені так, щоб вийшло дві «свині» на сцені».
Морозова виходила на сцену й співала. Вона - прекрасна актриса. Це була, як кажуть у Росії, актриса «нутра». Бувало, що вона забувала текст, але ніхто не помічав. Усіх брала в полон: і глядачів, і партнерів.

- Ваше дитинство прийшлося на війну. Що вам найбільше вкарбувалося в пам’ять у ці трагічні роки?

- Я дуже добре пам’ятаю, що німці зайняли наше село на Покрову. Стояли люди. Мама моя, і я коло неї, сусіди. Дивилися.

А ще пам’ятаю, перед тим, як у село мали зайти фашисти, мама палила літературу, що була в домі. У нас була велика бібліотека. Ніхто в селі не мав такої. Мама зберегла якийсь молитовник, де були псалми. Залишила також Шевченка. А я чомусь заховала нишком від мами батькову книжку «Історія військового мистецтва». А там - багато історичних відомостей про Цезаря, про війни древніх греків, римлян. Усі ці подробиці мені чомусь запам’ятались. Я постійно читала цю книгу. Тому дуже добре розуміюся на воєнних подробицях, описаних у ній. Наприклад, про те, як Олександр Македонський турбувався про здоров’я своїх воїнів.

Хоча я була ще мала й зовсім не усвідомлювала того, що відбувалося, але ставало дуже страшно, моторошно. Ми всі відчули щось страшне. Так воно й трапилось. Усі ці роки, поки була окупація, наше село переходило декілька разів із рук у руки – то до наших, то до німців. В історії Великої Вітчизняної війни це місце відоме під назвою Барвінківсько-Ізюмський котел. Це тривало аж до 20 травня 1942 року. Хата в нас була з товстими стінами. Стіни - литі. Це ще мій дід по батьківській лінії будував у молодості. У нас у години небезпеки збиралося дуже багато людей, бо наші стіни були куленепробивними. Коло нашої хати поставили гармату. Два колосальних снаряди влетіли нам у стіну, якраз під вікном. Вікна були викладені цеглою, то цегла повилітала. Одному хлопцеві відірвало ногу, такий був сильний удар. Усі ці спогади такі страшні! Нас у кімнаті - чоловік 15, у тому числі й мама моя, й малесенький братик мій, і всі ці люди. Посеред ночі, коли трошки вщухло, ми побігли в погріб, далі знову почався бій, і німці ще раз зайняли село. У мене й досі, коли я пригадую ті часи, у вухах звучить німецька мова. Хай пробачить мені німецький народ, він не винен у тому, що політики починають війну, але я не можу чути німецьку мову. Коли я її чую, приходять страшні спогади з мого дитинства. Усі ці жахіття не покидають.

А потім після війни - голод 1947 року. Коли зараз говорять, що голоду не було – не вірте. Я на собі його відчула. Я була дівчинкою. Ми пооб’їдали щирицю, лободу - всю траву, яку можна було їсти. Ноги були пухлі й полопалися, сукровиця текла. Ходили босі по стерні, збирали колоски, а нас за ті колоски ганяли.

Потім продали хату й поїхали в Ізюм до дядька Павла Савовича. Люди, які жили в місті, отримували хліб за картками. Мама отримувала 400 грамів, а ми з братом – по 300. Коли я ходила за хлібом, то раділа, коли давали невеликий довісочок – його мала право з’їсти. Це був невеличкий штаточок житняка. Але все одно він рятував, хоч ми й були пухлі. Досі згадую це. Особливо, коли наближається травень. Такий прекрасний місяць, коли все цвіте, коли ми радіємо пробудженню природи.

- Ви пам’ятаєте День Перемоги?

- Пам’ятаю, як нас усіх зібрали в сільраді. Мама не пішла, бо вона знала, що батько загинув 1943 року. Коли я повернулася додому, мама довго плакала. А я говорила, що мені сон снився, що скоро прийде батько. Так я намагалася заспокоїти маму. Хіба могла я її заспокоїти? Тому так боляче переживаю травень.

- У театрі також були фронтовики?

- Наш театр був прифронтовим. Створили три бригади. Одну з них очолював Володимир Герасимович Магар. Антоніна Антонівна Трощановська також їздила з виступами. Багато акторів добровільно пішли на фронт. Ті, що залишилися, збирали гроші й на них збудували літак, який називався «Щорсівець». Артисти завжди були разом як одна родина.

Театр узагалі – то є сім’я. Тут усе буває: й добре, й погане, як у кожній родині. Але пам’ятається більше хороше. Хотілося б, аби сучасні молоді актори й письменники, всі діячі культури, хто причетний так чи інакше до театру, звернули увагу на те, що пережив наш народ. Про війну треба нагадувати, щоб вона ніколи не повторилася. Тому тема війни не повинна зникати й з репертуару театрів.

Під час підготовки інтерв’ю автору цих рядків удалося побувати на виставі «Дім Бернарди Альби» за драмою Федеріко Гарсіа Лорки. Головну роль грала народна артистка України Тетяна Мірошниченко. Яка прекрасна гра актрис! Тетяна Мірошниченко виконала роль Бернарди - суворої, деспотичної, владної представниці моралі та звичаїв, закладених у сюжеті драми. Але через суворість проглядалася й ніжніть, любов та мудрість матері.

- Тетяно Кузьмівно! Коли побачила світ драма «Дім Бернарди Альби»?

- Ми випустили її 1997 року. А наступного - відзначали сторіччя з дня народження Фредеріко Гарсіа Лорки. Це остання його п’єса, яку він закінчив за місяць до своєї смерті. Його розстріляли фашисти.
Я дуже люблю цю виставу. Ми її готували для малої сцени, а потім уже перенесли на велику. Велика сцена має свої переваги, а мала нас зближує з глядачем.
Хоча все це умовно, але актори вживаються в роль, пропускають її через себе. Для мене, наприклад, дуже важливо, хто мої партнери на сцені.

- А що найважливіше для актора? Крім таланту, звичайно.

- Один із найважливіших компонентів складової театру – глядач. Партнер, режисер, художник, балетмейстер, освітлювач – без них не обійтися. Але якщо немає глядача, то немає й театру. Я вчу молодих акторів, що глядача треба відчувати. Але це - особливий дар актора.

- Давно вже спостерігаю за вашими виступами у концертах Міжнародної асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ». Що вас привело сюди?

- Вірніше спитати, хто привів. Там, де Ребро, там і я. Петро Павлович завжди працював із театром.1958 року він та Захаров написали п’єсу «Любов сильних» про підпільну діяльність комсомольців села Олексіївки Кам’янсько-Дніпровського району Запорізкої області під час Великої Вітчизняної війни. Ребро вміє писати монологи. Для актора монолог – це все. У ньому можна показати те, на що актор здатний, чи пластична його душа, наскільки він володіє психікою, як перевтілюється. У цій виставі я грала Наташу.

«Заграву над Хортицею» ставив уже Параконьєв. Це - події, що відбувалися на Хортиці. Головний герой - Володя Литяга - учень 43-ої школи. Дуже хороша вистава. Я там грала матір Володі.

- І раніше, й нині вас можна побачити в міській організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

- Я була головою обласної «Просвіти» після Віктора Чабаненка протягом двох років. Узагалі ж я 18 років була депутатом міської ради. Мене обирали шість разів. Я не сиділа, склавши руки. Намагалася хоч чимось допомогти людям. Вони до мене завжди добре ставилися. Мені пощастило в житті – поруч завжди були гарні люди.

На знімках:

На одному з концертів  

На одному з концертів "Веселої Січі" Тетяна Мірошниченко читає уривок із "Енеїди" Івана Котляревського

 

 Касандра (за одноіменною драмою Лесі Українки, режисер – Микола Равицький)

Касандра (за одноіменною драмою Лесі Українки, режисер – Микола Равицький)

 

Костянтин Параконьєв та Тетяна Мірошниченко (в ролі Марусі) -«Маруся Богуславка» Михайла Старицького, режисер – Микола.Кудиненко

Костянтин Параконьєв та Тетяна Мірошниченко (в ролі Марусі) -«Маруся Богуславка» Михайла Старицького, режисер – Микола удиненко

 

 

 Дженні Герхардт (за одноіменною драмою Теодора Драйзера, режисер – Микола Кудиненко)

Дженні Герхардт (за одноіменною драмою Теодора Драйзера, режисер – Микола Кудиненко)