Василь ФЕДИНА | Друк |
Четвер, 17 грудня 2009 14:31

 Василь Якович Федина

Василь Якович Федина народився 17 серпня 1934 року в селі Телешівці Рокитнянського району Київської області в сім’ї колгоспників. У 1953 році з відзнакою закінчив режисерське відділення Київського культосвітнього технікуму, в 1958 році – філологічний факультет Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка.

Дійсний член Міжнародної асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ» (козацьке прізвисько Тулумбас), дипломант конкурсу авторів-виконавців «Веселої Січі» 1997 року. 

Член Національної спілки журналістів України, заслужений працівник культури України.


Усе трудове життя Василя Федини пов’язане з захистом і пропагандою національної духовності. Особливо плідною і значимою є його праця в Запоріжжі – в 1961 році колишній працівник районної газети після конкурсу став працювати диктором обласного радіо. І тут найперше слід відзначити авторську програму Василя Федини «Мова рідна, слово рідне», яка завдяки професіоналізму диктора і журналіста, актуальності і цікавості матеріалів набула широкого розголосу в нашім краї.

Василь Федина є автором сценарію й одним із постановників радіоспектаклю за романом Олеся Гончара «Людина і зброя», а також автором і читцем текстів багатьох літературно-музичних радіокомпозицій із творів вітчизняних письменників і композиторів.

Його статті на літературно-мовознавчі теми друкувалися в журналах «Дивослово», «Кур’єр Кривбасу», альманасі «Хортиця», «Енциклопедії сучасної України» інституту енциклопедичних досліджень НАН України. За матеріалами Василя Федини про талановитих майстрів красного слова Василя Діденка, Миколу Лиходіда, Василя Лісняка, надрукованими в журналі Міністерства освіти і науки України «Дивослово», вчителі Запорізької області проводять «Уроки літератури рідного краю».

Окремі надруковані матеріали, а також радіопередачі з відгуками читачів і слухачів ввійшли до книги Василя Федини «І голос той, і ті слова…», перше видання якої з’явилося 2003 року, а доповнене друге – 2006-го.

На основі архівних відомостей та розповідей перших працівників Запорізького обласного комітету по радіомовленню і радіофікації (так спочатку назвалося обласне радіо) та розповідей його ветеранів пізнішого часу Василь Федина написав і опублікував матеріал про 70-річну історію Запорізького обласного державного радіо.

Він є автором кількох передач про творців національної духовності краю на місцевій державній студії телебачення.

З подання Василя Федини засновано обласну щорічну премію імені колишнього голови Запорізького облдержтелерадіокомітету Альберта Путінцева, якою відзначають кращих працівників телебачення і радіо. Нагадаємо що А.Г.Путінцев – член Спілки письменників України. Його перу належать романи «Свой» (про будівництво Дніпрогесу), «Полдень», книг оповідань «Ночные фиалки», «Самая красивая» та інших. Він є автором сценаріїв художніх фільмів «Житие святых сестер», «На всю оставшуюся жизнь» та більше 20 документальних стрічок. Альберт Путінцев – лауреат Державної премії імені Т.Г. Шевченка.

Журналіст Василь Федина був ініціатором і одним із організаторів виконання заповіту відомого українського поета-лірика Василя Діденка «Поховайте мене в Гуляйполі» - прах покійного перевезено з Київського Північного кладовища до рідного його містечка.

Василь Федина - активний просвітянин, захисник і пропагандист українського друкованого та усного слова. Як виконавець художніх творів і літературознавець він бере участь у різних мистецьких заходах, зокрема з відзначення на Запоріжжі ювілейних дат майстрів красного слова України.

Більш як 40-річна праця диктора і журналіста В.Я.Федини на Запорізькому обласному радіо відзначена багатьма нагородами, зокрема значком Держтелерадіо СРСР «Отличник радио и телевидения». Він - перший лауреат обласної премії імені Миколи Пересунька за кращу журналістську роботу з висвітлення питань духовного відродження та розвитку національної культури, переможець у номінації «Радіожурналіст року» першої Запорізької регіональної програми «Зоряний шлях – 98», нагороджений дипломом Національної спілки журналістів України та багатьма грамотами.

2009 року Президент країни Віктор Ющенко вручив Василеві Федині посвідчення про присвоєння йому почесного звання заслужений працівник культури України.

                                      СХОДИНКИ ДО МОГО РАДІО

                                                      Спогади 

Найпершою сходинкою до нього була сцена Телешівського сільського клубу: ставили п’єси, а я ще й вірші декламував, як правило, гумористичні. У зв’язку з цим пригадується досить курйозний випадок. Якось читав я у клубі гумореску Степана Олійника „Посильна Параска”. Хтось із присутніх на концерті чи то не дочув правильної назви твору, чи може з якоюсь лихою метою в яскравих фарбах повідав нашій сусідці Парасці на прізвище Хуторна, що Мелашчин Василь розказував про неї вірша, — і всі в клубі весело реготали. Дісталося тоді мені на „горіхи” і від тітки Параски, і від моєї матері.
Варто сказати, що душею повоєнної художньої самодіяльності в селі був завклубом Петро Данилович Цабо — великий майстер аматорської справи.

І тут же вважаю своїм обов’язком згадати добрим словом ще одну людину тих далеких літ, яка вплинула на мою життєву долю — вчителя української літератури середньої школи Івана Семеновича Саєнка. Його своєрідне схвильоване слово про визначних майстрів красного письменства, його захоплюючі розповіді про материнську мову і театральне мистецтво глибоко западали в юні душі, ставали нашим духовним надбанням. Фактично П.Д.Цабо та І.С.Саєнко визначили мою життєву долю.

Після закінчення семи класів сільської середньої школи вступив я до Київського технікуму підготовки культосвітніх працівників, а через три роки одержав диплом із відзнакою і, згідно з тодішніми правилами вступу до вузів, без екзаменів був зарахований студентом першого курсу філологічного факультету Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка.

То правда, що зі сміхом легше в світі жити. Рідне дотепне слово було зі мною завжди: і в післявоєнне лихоліття, і в часи тривалого напівголодного студентського життя. І тут, як і в технікумі, займався художнім словом: спочатку зі знаним у мистецьких колах столиці режисером Олександром Скрипниченком, а потім — з артистом-читцем Київської філармонії Анатолієм Федоровим. Доречно буде сказати, що серед його студійців був і студент факультету журналістики, нині широко знаний поет-пісняр Вадим Крищенко.

їЗ вузівською самодіяльністю в 1956 році побував у Москві, наступного року виступав перед шахтарями і студентами Донецької та Луганської областей, і повсюди дотепне українське слово користувалося гідним успіхом. А читав я там оповідання з народного гумору, співомовки Степана Руданського, усмішки Сергія Воскрекасенка.

 

Зустрілися робітники і студенти


Не можна залишатися байдужим, коли на сцені Василь Федина, своїми дотепами він завоював серця шахтарів, що йшли в забій. Йому гаряче аплодували і будівельники комсомольських шахт, і студенти та комсомольська молодь Ворошиловграда…

(«Багатотиражка КДУ імені Т. Шевченка «За радянські кадри», 1958 рік)

 

А на запорізькій землі — учасник гумористичних заходів щорічного „Поетичного травня”, а також зустрічей творців красного слова зі своїми читачами по лінії Бюро пропаганди української літератури при Спілці письменників. Перед запоріжцями виступав разом з Володимиром Забаштанським, Дмитром Луценком, Леонідом Ковальчуком, Миколою Братаном, Володимиром Чубенком, Олегом Хоменком, Анатолієм Рекубрацьким, Олександром Шостаком, Олексою Шеренговим, Володимиром Юдіним, Марком Шевельовим...

„А радіо?” — запитаєте ви. Тут я відкрию вам наш професійний секрет. Усі художні твори російською мовою, а також українську лірику читає Алла Морозова, натомість гумор редактори художнього мовлення завжди віддають мені. Хоча, як на мене, автор наступного вірша переоцінив мої здібності — ювілей.

 

Володимир ЧУБЕНКО

Василю Яковичу Федині

в день його радіоювілею

Хоч безвуса людина,
Оселедця нема —
Запорожцем Федина
Зветься ой недарма!

В нього вдача козацька,
Люблять всі Василя:
Зна він жартів багацько,
Слухачів звеселя.

Як пришпорить в ефірі
Він коня-стрибуна —
Чути в кожній квартирі
Його голос луна!

Слуха кожна родина —
І мале, і старе:
— Коли мовить Федина —
Він за душу бере!

Гумористи вітають Василя:
— Має хист!
Наші твори читає,
Як народний артист!..

Василь Якович! Щиро
Ми вітаємо Вас!
Ще сто років в ефірі
Раді чути Ваш глас!

Мудре, зважене слово
Хай ефір нам дає!..
Вашим голосом мовить
Запоріжжя моє!

        Березень 1991 року

З Володимиром Чубенком ми виступали разом на зустрічах із читачами (і радіослухачами, звичайно) по лінії обласного бюро пропаганди української літератури. Залучив мене до цього університетський однокурсник Дмитро Андрухів, який у Спілці письменників переймався саме такою пропагандою.

Гуморески Чубенка дуже схожі на співомовки Степана Руданського, які я полюбив і пропагував зі сцени ще зі студентських літ. У молодіжній аудиторії особливою популярністю користувався "Указ" славнозвісного сміхотворця і лірика (автора віршів народної пісні "Повій, вітре, на Вкраїну").

У залі, де виступав лауреат Всеукраїнського фестивалю сатири і гумору "Вишневі усмішки", лауреат Міжнародної премії імені П. Сагайдачного Володимир Аврамович Чубенко, постійно лунав щирий, веселий сміх. Найулюбленіша його гумореска "Бартер в лісосмузі"... Я ж мав насолоду від читання по радіо всіх його гумористичних творів, як, до речі, і від виконання творів добре знаного на Запоріжжі і в Україні Петра Ребра та й усіх сміхотворців козацького краю.

Очолюючи впродовж тривалого часу Запорізьку організацію Спілки письменників України, Петро Павлович досить часто виступав (і досі виступає) по обласному радіо. І щоразу я милувався його красивою літературною мовою. На рахунку письменника також кілька авторських радіопрограм, одна з них розважальна – "Смійтеся на здоров'я". Вона мала численних прихильників як серед радіослухачів-любителів дотепного слова, так і серед запорізьких сміхотворців. Петро Ребро є головою (кошовим отаманом) Міжнародної асоціації гумористів і сатириків "Весела Січ". Одне слово, поет - своя людина в колективі обласного радіо. 

 

 Василь Якович Федина

Василь Федина читає гумор зі сцени

 

 

Радіокурйози

 

СЬОМА  ГОДИНА ТРИДЦЯТЬ ОДНА … КОПІЙКА


                       Непотрібне — смішне,

                       але смішне — потрібне!
                                   Народна мудрість

Не знаю, як в інших областях, а у нас, на Запоріжжі, так уже повелося, що коли заходить мова про місцеве радіомовлення, то чомусь у першу чергу згадують нас, дикторів. Якщо когось похвалили, — це диктор похвалив. А якщо когось вилаяли, — це теж, кажуть, робота диктора. І навіть більше.
Якось ми одержали листа з села Тарасівки Оріхівського району від пенсіонерів Темних. „Шановні диктори Морозова і Федина, — писали тарасівці. — Ми завжди слухаємо передачі Запорізького радіо. Минулої суботи ввечері ви співали дует Одарки і Карася. Ви так гарно його виконували, що ми просимо вас ще раз заспівати цей дует”.

Звичайно ж, співали не ми, а народні артисти Марія Литвиненко-Вольгемут і наш земляк Іван Паторжинський. А от радіослухачі приписали це нам. Повинен сказати, що таке приписування нам, дикторам, приємне.

* * * 

Проте, на жаль, нерідко слухачі приписують нам речі іншого, протилежного характеру. І найбільш прикро, що багато радіослухачів дотримується думки, що ми причетні до визначення погоди. А оскільки синоптики, особливо запорізькі, досить часто помиляються, то всі огріхи в цьому разі падають на наші голови. У зв’язку з цим хочу розповісти про прикрий випадок, що стався зі мною на початку моєї праці диктором, це ще коли наша студія знаходилася в старій частині Запоріжжя.

Коли я заходив у приміщення, надворі стояла гарна сонячна погода. Заздалегідь сів з напарницею за дикторський стіл. І ось загорівся сигнал „Микрофон включён”, і ми стали вести останні вісті. Дійшли до погоди і я читаю: „Сьогодні по місту та області — тепло, без опадів”. І саме в цю хвилину надворі періщив сильний, як з відра, дощ. Говорив же я так тому, що в студії старого приміщення не було вікон, і ми не бачили, що діється в ті хвилини на Божому світі.

Після передачі йшов додому, низько опустивши голову — мені соромно було дивитися в очі запоріжцям, яким так нахабно збрехав. Нагадаю, що це було давно — зараз до всього цього за 40 років праці диктором я звик. Але тоді найбільша кара мене чекала попереду. Коли підійшов до свого будинку, моя сусідка Валя Шос¬так так єхидно мене запитала: „Василю, а яка завтра буде погода?”
Я їй, звичайно, нічого не відповів. І, взагалі, коли до мене хтось звертається з подібним проханням, відповідаю, що я вже забув про погоду, що сторінку синоптиків читала моя напарниця. Стверджувати ж, що погода буде саме такою, як обіцяли запорізькі синоптики, я зараз не берусь.

Про курйози з погодою на радіо можна говорити багато. Здається, запоріжці вже повинні звикнути до того, що наші синоптики досить часто помиляються, проте вони продовжують і зараз реагувати на кожну таку помилку. Я звернув увагу на те, що майже щоразу, коли ми, диктори, чи ведучі інформаційної програми пообіцяли (звичайно, з дозволу наших синоптиків) без опадів погоду, а вранці пішов дощ чи сніг, то в громадському транспорті часто можна почути чи то сердиту (в основному тих, хто не має парасольки), чи то іронічну фразу: „А наше радіо сказало, що сьогодні опадів не буде”.

До речі, подібні докори на нашу адресу нерідко бувають і в листах радіослухачів. Якось я одержав листа із селища Чернігівки. Лист, як на мене, доброзичливий і, що характерно, частина його написана віршем. Ось рядки цього, як пише автор, „дружнього послання”:

Скажу з нагоди прогнозу погоди.
Говорить владно, що буде ясно,
а в самім ділі дощ іде...
А як дощі обіцяє, то півліта немає,
а якщо і йде, то де-не-де
.

І далі в листі: „Вася! Перейми досвід в Алли Морозової. Прошу без обіди... Я три роки на пенсії і кожного дня обов’язково слухаю вісті і погоду з Запоріжжя. Просю: не обіцяйте дощу в той період, коли ми його ждемо, а його немає. Дуже становиться прикро... А всі інші передачі на „5”.

* * * 

Мабуть, кожний з вас, шановні читачі, не раз чув, а, можливо, дехто і сам говорив отаку скептичну фразу: „Хто оте місцеве радіомовлення слухає?!” Причому, так нерідко говорять, наскільки знаю, не тільки на Запоріжжі, а й в інших областях.

Я повинен сказати, що нас все-таки слухає дуже багато людей. Правда, можливо, не стільки, як нам хочеться, але, повторюю, дуже багато. На підтвердження цього можу навести безліч прикладів. І найкращий доказ цьому — вихід в ефір якоїсь цікавої, оригінальної новини або якоїсь помилки. І чим оригінальнішими вони будуть (ця новина чи помилка), тим більше людей буде про них говорити. У зв’язку з цим розповім про випадок, що трапився зі мною на початку 60-х років.

Працюючи одного суботнього вечора в ефірі, я ввімкнув мікрофон і прочитав такий текст: „Говорить Запоріжжя! 16 година 30 хвилин. Передаємо концерт китайської музики. Пінь Чунь Ень. Пісня Китайської народної визвольної армії”. І ось після маленької паузи з контрольного динаміка, що стояв у студії, полинули слова на той час дуже популярної пісні „Всюди буйно квітне черемшина, мов до шлюбу вбралася калина...”

У старій студії зв’язку між диктором і оператором не було, вони знаходилися в різних кімнатах на значній відстані. Я подумав, що це помилка оператора і він її зараз виправить — поставить китайську музику. І тому, коли закінчилася „Черемшина”, знову ввімкнув мікрофон і ще раз оголосив: „Пінь Чунь Ень. Пісня Китайської народної визвольної армії”... На цей раз з динаміка почулися слова іншої пісні: „Но зато в этот день замечательный я могу о любви говорить…”

Після цього я вже не витримав і побіг до оператора. За ті хвилини, поки звучала пісня, ми з’ясували, що редактор і попередній оператор переплутали послідовність видачі в ефір 2-х концертів: концерту китайської музики і ліричних пісень радянських композиторів.

У понеділок за той концерт „китайської музики” голова комітету оголосив догану редакторові художнього мовлення і оператору, а мені зробив зауваження. Але це була мала кара в порівнянні з тим, що чекало на мене при зустрічах зі знайомими, друзями. Буквально кожний з них вважав своїм обов’язком єхидно запитати мене: „Ну, що, Василю, скоро буде концерт китайської музики?” Хоча, як бачите, моєї вини там ніякої не було.

* * * 

Але, якщо бути правдивим, то інколи і ми, диктори, буваємо творцями подібних курйозів. Повинен сказати, що найчастіше вони бувають тоді, коли ми сідаємо до мікрофона чимось стурбованими, не зібраними чи просто не в формі фізичній. То для нас ціле горе, коли під час читання тексту, особливо в ефір, в голову настирливо лізе якась інша, далека від передачі думка. Вона страшенно заважає зосередитись на тексті: так і бійся, що зробиш помилку. У таких випадках ми намагаємося читати повільніше. Але це не завжди врятовує, бо, як правило, помилку ми робимо на початку передачі. Розповім про дві з тих, що почуті від колег на курсах Всесоюзного інституту підвищення кваліфікації працівників телебачення і радіо.
 
Молодий диктор Ленінградського радіо Всеволод Іванов готував до ефіру велику статтю. На жаль, прізвище цього диктора не було надруковане в кінці цієї передачі. А ми в переважній більшості називаємо себе. І от, готуючи цю статтю, Всеволод Іванов весь час думав, щоб не забути сказати своє прізвище. І він його оголосив — коли загорілося табло „Микрофон включён”, в ефір полинули слова: „Внимание! Говорит диктор Всеволод Иванов”.

Інший подібний випадок стався з нашими колегами — дніпропетровцями. Лідія Аведікова і Валерій Хованський, як і належить, заздалегідь прийшли на ранкову передачу, підготували випуск обласних новин і, оскільки залишилося ще багато часу до початку передачі, вони завели розмову про купівлю речей у кредит, тобто зайшла мова про гроші. Час промайнув надзвичайно швидко: загорілося табло „Мікрофон включено” і Лідія Аведікова так розпочала передачу: „Говорить Дніпропетровськ! Доброго ранку! Зараз 7 година 31... копійка”. Того дня майже вся Дніпропетровщина говорила про цей випадок... А ви казали, що місцеве радіо не слухають!..

* * * 

Пам’ять знову повертає мене в далекі 60-ті роки, коли ми працювали в радіостудії, в якій не було парового опалення і ми, диктори, зобов’язані були дуже рано приходити в Тихий провулок, щоб наносити з двору відром вугілля і натопити грубу. І так щодня в осінньо-зимовий період. А того часу в один день тижня у нас були ще й трохи запізнілі передачі — з 19 до 21 години. О цій порі в студії було вже зовсім холодно і ми працювали перед мікрофоном в теплому одязі. Сиджу одного такого вечора в пальті, оголошую назву передачі „Тургенєв і музика”, з цікавістю слухаю, зігріваюся і під чарівну музику... задрімав. Тьоті Паші, яка чергувала в апаратній, десь через хвилину після закінчення передачі (їй здалося це вічністю) пощастило через подвійне скло розбудити диктора.

* * * 

І ще пригадується, як у тій студії вранці з колегою читали огляд обласних газет. Усе було нормально до того, поки не з’явився неприємний запах. (У старому приміщенні були пацюки.) Прочитавши свою частину тексту, я написав на аркуші паперу: „Алло, що воно так сильно смердить?” Побачила цю фразу моя колега і її почав душити неймовірний сміх. То страшна річ — сміх перед мікрофоном. Вимикаю мікрофон — Алла Олександрівна миттю вибігає зі студії, а я, нібито нічого й не сталося, знову вмикаю мікрофон і дочитую огляд газет. І за колегу теж, без попереднього ознайомлення.

* * * 

Щось подібне сталося і в студії по вулиці Матросова, 21. Свого часу у нас був „Радіоштаб безпеки руху”. Одного вечора оголошую в ефір прізвище його ведучого капітана міліції Степана Рев’якіна і подаю сигнал в апаратну видавати плівку з відповідним записом. Після невеличкої паузи звідти по селектору повідомили про відсутність такої плівки. Вмикаю мікрофон і трішки винуватим голосом так продовжую передачу: „У своєму виступі Степан Рев’якін сказав...” І читаю текст капітана міліції про порушників правил шляхового руху. І теж без підготовки. Спасибі Степану Дмитровичу, що тексти в нього були українською мовою.

(Із книги Василя Федини "І голос той, і ті слова...")

 

 
УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua