Євген ДУДАР - ДЕРЗАЙ, ІВАНЕ!
Написав Administrator   
Понеділок, 04 січня 2010 15:28
Головна статті
Євген ДУДАР
Молитва і сповідь
ДЕРЗАЙ, ІВАНЕ!
ВИННА ЦИВІЛІЗАЦІЯ
СЛОН І МУХИ
Всі сторінки
 

ДЕРЗАЙ, ІВАНЕ!

                 Великому «русскоязычнику» з Малої Гарбузівки
                 Іванові Ціпов’язу (що став Цеповязовым), на чужих і своїх землях сущому


Іване!

Коли тобі скажуть щось дуже погане, не бери до серця. Може, сьогодні чогось недотягуєш. Може, й учора недопетрував. Але в голові твоїй — великі приховані резерви. Тихі. І вони ще проб’ються крізь твердь твого могутнього лоба.

Звісно, українське «ціп» і російське «цепь» — речі різні. Ціпом молотять. «Цепью» — в’яжуть.
«Цепь» із заліза. Ціп — з дуба...

Та не ти перший, не ти — останній. Он сусідка моя була Козинець. Від козички тобто. А стала Казінєц. Ніби сказилася. І на кожне слово реагує, як скажена. Така в неї алергія на українську мову.

І це ще нічого. Козятин знаєш? Той самий. На Вінниччині. Якийсь унтер Пришибєєв — ще царський — сказав колись «Казатін». І наші рідні пришебеєнки, вже сучасні, щоб не порушувати великодержавних традицій, в один голос: «Казатін! Казатін! Казатін!»

Різницю відчуваєш? Уже ніби не від кози, а від того, що та коза щось казала.

Дуже боїться наш національний «турок» походити від кози. Радше буде безрідним віслюком. І дітей своїх на віслюків перетворює.

Одна суперінтелігентна мамаша директорові школи писала: «Прошу ослободить мого ребьятьонка от зученія украинского языка ввиду болести голови».
Тебе не «ослобождали» від вивчення рідної мови, і то ти виріс «язичником». А воно, бідне, «ослобожденное» «ввиду болести голови», тобто визнане рідною мамою безклепочником, до чого докотиться?

Кажуть, Іване, що всіх отаких, як ти, «нерусских русскоязычников» і «язычников русских», які вважають, що навіть етруски — «это русские», які з оскаженінням сприймають відродження національних культур і національних мов, називають «бацилами Суслова». Стократ шкідливими. Ви розкладали здорові національні організми. Ви не даєте їм духовно одужати.

Вітя Царапкін про вас каже:

— Що з них візьмеш? «Дуракам закон не писан. Если писан, то не читан. Если читан, то не понят. Если понят, то не так...»

А я думаю, біда не в самих «бацилах» і не в самих «дураках».

Біда ще й в отаких залізобетонних «освободителях», які ще сьогодні кажуть:

— Хохлы неблагодарные! Если бы мы вас не освободили, вы бы до сих пор носили свои шаровары, ели свои галушки и говорили на своей мове...

І ми, аби довести, що ми «хохлы благодарные», вже ходимо без штанів, галушок майже не їмо і принципово «на своей мове» не говоримо. Навіть у рідному парламенті.

Думаю, що біда в отих «вчорашніх». Які прекрасно почуваються і сьогодні. І хочуть утриматися при владі ще й завтра. Які іменують себе «слугами народу», але народ перетворили на слугу. І хочуть його утримати в покорі.

То скажи ж, Іване-«русскоязычнику», «где это видано, где это слыхано», щоб слуга керував господарем? Жив краще, ніж господар, і вирішував долю господаря?

У нас, Іване, «это видано» і в нас «это слыхано». А хто цього не бачить і хто цього не чує, то щоб йому повилазило й позакладало. Бо хто цього не бачить і цього не чує, став отаким, як ти, «язичником» і перекотиполем.

На вас оті «вчорашні» тримаються. Як диктатори на чорних гвардіях. Вами «викривають». Вами «таврують». Вами «обурюються». Вами «схвалюють». Вами «вимагають». Вами душать!..

І ви запопадливо стараєтесь. Ви до того просякли імперським смородом, що чисте повітря волі не дає вам дихати. Вас знову тягне в смердючі застінки тюрми народів.

Отже, дерзай, Іване! На тій території, де живеш. Чию землю топчеш і чий хліб їси. (Щоб ти ним подавився!) Души «аборигенів». Щоб не піднімали хвости і не кукурікали. Це їм не «Мозамбік» і не Уганда. Де кожна мавпа сидить на своїй пальмі і по-своєму гундикає. Щастя народів тільки «союз нерушимий республик свободных», який «сплотила навеки великая Русь»... Кожна нація має право на самовизначення тільки у строго визначених Росією рамках. Тож нехай не плачуть, що у своїй хаті не мають «ні правди, ні сили, ні волі». Нехай подякують, що мають хоч абияку хату. Що їх ніхто не гонить. І не везе туди, де «только белые бродят медведи...».

Отож, Іване, коли тобі скажуть щось дуже неприємне, погане, не ображайся. Нащадки твої скажуть про таких, як ти, ще гірше!

Року Божого 1990-го.


 

ЩЕДРИЙ НАПАРНИК

Микита Бекас, постійний клієнт забігайлівки «Хвилинка», вже з годину сидів за традиційним столиком і міркував над своєю долею.

«Важко, розтуди твої патинки! Працюєш, як воляка, а випити ні за що. Повитрясала відьма усі кишені. Якби не заховав карбованця, то не було б і похмелитися... Десь у людей жінки як жінки, а тут нагородив чорт. Мусиш ховатися по кутках, бо з’явиться екзекутор, почне мозолити: «Смоли б ти напився!»

Хто його зна, може, і до смоли людина звикла б, якби втягнулася... Чого на білому світі не буває!..
За сусідній столик сіли двоє клієнтів. Поставили перед собою пляшку «Звіробою».

— Гей-гей! — зітхнув важко Бекас і глянув на останні краплини в склянці. — Відьма! Відьма, а не жінка... Хіба ж я її, ідіотку, для того брав, щоб вона мене тероризувала?..

— Зайнято? — пробаритонив над головою Бекаса масивний здоровань.

— Ні, ні! Не зайнято! — поспішив Бекас. — Сідайте...

Здоровань сів так, що металеві ніжки стільця аж застогнали.

— П’єм, батя? — зміряв Бекаса чорними очима.

— Пили, та загули... — кивнув Бекас на спустілу склянку.

— А ще вип’єш?

Бекас аж сіпнувся від несподіванки. Хотів щось сказати, але з великої радості заїкнувся.

— Ясно... Гей, блондинко! — гукнув здоровань офіціантці. — Нам пляшку коньяку, дві пляшки сухого вина і чотири шашлики...

Бекас почав частіше ковтати слину.

Офіціантка принесла коньяк, вино, шашлики. Здоровань налив дві склянки.

— Бери, старик. За те, щоб я сьогодні добре повеселився! — і одним духом вихилив.

Бекас жадібними пальцями вхопив склянку. За прикладом здорованя вицідив до дна.

— Коли я почну буянити, — нахилився через стіл здоровань, — ти, старий, не дивуйся. Я трохи того... — Він покрутив вказівним пальцем на скроні. — П’ятнадцять років відсидів. Мені людину вбити — раз плюнути..

Бекас подавився шматочком м’яса і гикнув.

— Ти, старик, їж. І пий. Блондиночко, ще пляшку коньяку!.. Пий і їж! Позавчора отак, як ти, сидів якийсь старий хрін, а отак, як я, — я. Так я його пляшкою з-під коньяку по макітрі — лусь, і пляшка розсипалася...

На лобі у Бекаса виступили краплини. Він відсунув шашлик. Здоровань швиденько налив у склянки сухого вина.

— Бери пий. Додає апетиту... Так його після цього в морг, а мене в міліцію. А я їм довідку: тихопомішаний. Прошу, моє поважання...

Здоровань вихилив вино, дістав з кишені гарно оздоблену фінку, почав зсувати нею з палички шматочки м’яса, настромляти їх на вістря і класти в рот.

Бекас зблід, як небіжчик. До вина навіть не доторкнувся.

— Ти, старик, їж! Бо я не люблю таких компаньйонів...

Бекас тремтячою рукою потягнувся до шашлика.

— Я вчора отакого дурня, як ти, оцією фінкою тільки штрик...

Шашлик випав з рук Бекаса. Він почав крадькома підводитися зі стільця.

— Ти куди?! — гримнув здоровань. — Думаєш, я сам все оце питиму?..

— Я-а-а... д-до т-туалету... — благально пропищав Бекас.

— Потерпи!.. Аристократ!..

Бекас безсило опустився на стілець. Здоровань знову розлив коньяк.

— Бери! — торкнувся рукою до склянки. — Діє скріплююче на шлунок.
Бекас ледве чутно промимрив:

— Вже пізно...

— Слухай ти, старий! А чому ти весь час мовчиш? Ану, заспівай мені щось веселе.
Бекас зробив страдницьку міну.

— Співай! Співай! Я прискіпуватися не буду. Я знаю, що ти не кінчав консерваторії.
У кутку над столиком, де сиділи Бекас і здоровань, попливло пискливо-тремтяче:

— І-гі ні-і-іхто не узна-га-ає,
д-де м-мо-гила ммоя...


— Браво! Ти — як Козловський... А тепер випий.

Бекас благально подивився на здорованя.

— Випий! Я повних пляшок ніколи не розбиваю!.. Це людська праця...
Бекас зблід і зсунувся на підлогу. Здоровань вхопив його за комір, посадив на стілець і почав цідити з пляшки на голову вино.

— Папаня! Воскресни! Ми ж іще сеанс не закінчили...

Той відкрив очі. Побачив над головою пляшку і знову сів у куток.

Здоровань узяв Бекаса за руки і ноги, закинув собі за спину:

— Здається, що вилікував, — сказав він дружині Бекаса, яка чекала його на вулиці. — Гроші ваші не пропали марно. Гарантую: носа більше сюди не покаже. Викликайте швидку допомогу...

 

 

АРХІТЕКТОРИ ХИМЕРНИХ “ МОСТІВ”,
ЧИ “ПРОРАБИ” ЧУЖИНЕЦЬКИХ “СПЕЦБУДІВ” ?

Спроба сатиричного трактату, або ж роздуми
“маленького українця” над вчинками й безчинством
деяких політичних “Гуліверів” та ліліпутів.


Королі - не страшні.
Страшні королівські блазні
.
                                          Істина.




З а м і с т ь   п р е а м б у л и

В період “тоталітарного гуманізму” і глобальної брехні встановити, хто король, а хто блазень, не так просто. Як не просто визначити парсуну Гулівера, чи ліліпута. Візуально, здається, усе на яву: глава однієї держави- могутній ростом і будовою тіла - стоїть поруч із двома головними коротульками іншої держави.Значить, він – таки слухає наших …начиная с первого Президента Украины в украинских средствах массовой информации и в руководителях информационных структур, в основном находятся так называемые галичане… Они предумывают то запрет кинофильмов на русском языке, то запрет нашей прессы…Гулівер. А вони- ліліпутини...
Згадуєш телебалаканину напередодні: “ У Брюсселі зосталися задоволеними оглядинами ...”І також зостаєшся задоволеним. Оглядинами.

Опускаєш повіки. Нашорошуєш вуха. Себто визначаєш на слух. Хочеш бути задоволеним ще й почутинами.

Вуха схоплюють запитання російських журналістів “Гуліверу”:

Чому спочатку поїхав у Брюссель, а не в Москву?.. Звісно, – НАТО.
Звісно, – “язик”, чорноморфлот. І, звісно ж - Бандера... Бо для “Москви” – Бандера і свідомі українці, як для Гітлера -євреї. Ті заважали фюреру будувати великий “ Фатерлянд”. Ці - заважають путаним будувати “Велікую родіну”. Словом, збудники усіх світових неладів і конфліктів. Винуватці усіх злочинів. І тих, що робив Гітлер. І тих, що робив Сталін. І навіть тих, що робило НКВД, КГБ руками путаних і припутаних...
То, можливо, у Москві сказали: “Паняй спочатку в Європу. Для отвода глаз. Потім повертайся до нас”...

Інтервйований винувато розумував, що всі початкуючі президенти, вчаться їздити...І накінець заспокоїв: “ Усі дороги ведуть до Москви...”

Так ,так. Бо, як “ інтелектуально” висловився один високий російський чинодрал ( нехай мені вибачать читачі-естети та цнотливі дами): “ Хохлы пройдут в Европу – только через русскую ж-пу”... Перспектива, як бачимо, заманлива.Особливо для тих, хто на ту “русскую ж-пу” молиться.

Отже все решта буде підпорядковано лише цьому напрямкові. Все буде рішатися в рамках “націнтересів” володарів глобальної “ж-пи”...

Розплющую очі – о, диво! На місці “Гулівера” сидить тютілька- в- тютільку подібний на нього манюній ліліпутик. І рече:

- Задачу свою я віжу, чтоби отношенія Украіни і Россії сдєлалі крутой поворот. П р а в і л ь н и й…

Видалося, ніби хтось сказав:

- Маладєц! Задачу понял правільно…

Тоді в голову полізла пісня:

А на дворе то дождь, то слякоть,
Слева - поворот и косогор,
Чтобы не пришлось любимой плакать,
Крепче за баранку держись, шофер…


Але… досвід водія підказує: “крепкоє дєржаніє за баранку» на крутих поворотах не завжди рятує. Треба досконало знати, у якому стані “ вантаж,” який тобі довірено везти. Якщо закріплена лише його четвертина, чи третина, то найнадійніше правило: “Обережно на поворотах!” Бо оті частини, що у вільному плаванні, можуть занести в прірву. Разом з “баранкою”... І “крутой поворот” може виявися останнім...

 

Р е н е с а н с  і м п е р с ь к о ї  п л і с н я в и

Отже у центральному мегаполісі джунглів Євро-Азії - Москві - повні штани радості:

“... Победитель громкой избирательной кампании впервые приехал в Россию в президентском качестве. И всячески старался доказать, что отношения Москвы и Киева ждет ренесанс… Как говориться: все возвращается на круги своя…Быстро пронеслись годы оранжевого правления на Украине. И вот в Москву, наконец, в прекрасном смысле этого слова, приезжает тот, на кого когда-то в кремле сильно рассчитывали...” – це одкровення, п”яного від щастя, журналіста...

А Президент Медвєдєв, який, свого часу своїми далеко не дипломатичними, а в певній мірі навіть хамськими листами, поглиблював обструкцію Президентові Ющенку, і який, очевидно, не лише “когдато”, а
й тепер “рассчітивал”... так воззрадувався, що “чорная полоса отношеній”
перервана, аж признався: “... С мыслью об Украине мы просыпаемся и засынаем...”

“ Маленькому українцеві” страшно стає від такої самопожертви. І він каже:” Краще було б, якби сама “мисль об Украінє” у вас заснула. Навіки-вічні...”

Та виявляється у “їхніх” “Мисль” не лише “об Украінє”...
На зустрічі з Путіним, “наш”, ніби між іншим, натякнув, що може підкинути Росії українських “політиканів”. Очевидно, назріває проблема з інакомислячими. А свого Сибіру в України нема.( Хоч, правду кажучи, за
“освоєнням” цих територій українцями, його можна вважати нашим). Отже, якщо “казли мешают жіть”, відправленням “к такой матєрі” їх не
позбудешся. То чому б “Єдіной Россії” не допомогти своїм “регіонам” поборотися з “врагами братского народа”?

Але Путін - не настільки “казьол”, щоби привсекамерно підтримувати таку авантюру. Тому й сказав:

- Прешлите нам лучше украинского сала...

Почувши це, “маленький українець” Ваня Молдаван, запропонував вислати панові Путіну “живою вагою” - стадо унікальних українських свиней промосковської п”ятої колони...

Демокайф і сумні реалії

У джунглях старої Європи з приводу нашої нової влади своя радість:
“Для нас не має значення, кого обрали. Для нас головне- що обрали демократично”...Бо, мовляв, їхні спостерігали і нічого кримінального не спостерегли... Так же воззраділи і правителі Нового Світу. У З”єднаних Стейтах Америки. Сподіваються, що в Україні тепер буде стабільність...

Свята наївність. А, можливо, й не зовсім свята. Бабань-Європа живе у своїй цнотливій мушлі. Любить тишу і гармонію. Ненавидить збудників неспокою. І воліє бачити лише те, що їй лягає на душу. “Стейти” мають проблеми з нашим “непредсказуємим” сусідом. Із розбурханим по всьому світу “тероризмом”... То воліють діяти за українським прислів”ям: “ Чеши дідька зрідка, аби гладкий був...” І намагаються не все бачити і не все чути...Отже реалії набувають умовно-фантастичного вигляду...З екзотично-голубим відтінком... Під очима “маленького українця”...

Новообранець і сам повірив, що він “всенародно обраний”. І супер-демократично пообіцяв: “Програмноє решеніє я виполню перед украінскім народом»…Мається на увазі, що “чіслєнноє насєлєніє”, яке говорить російською, отримає “комфортниє условія” ...

Вимовляючи фразу “чіслєнноє насєлєніє” оратор, очевидно, й сам не усвідомив, що “народ” і “насєлєніє” – поняття різні. І їх не можна утотожнювати...Як і не можна плутати загарбника з визволителем...

Мовознавців прошу не повчати автора граматиці. Слово “насєлєніє”, як і слово “прораб”, що у заголовку, як і абревіатури НКВД, КГБ він не перекладатиме на українську, бо дуже любить їх саме в російському звучанні...Автор також людина і має право щось любити...

Отже інформація для роздумів. Вождям, вождикам, вожденятам, деяким дипломатам і всім очільникам далеких й близьких держав, яких цікавить Україна, її територія і все, що на цій території діється. Коли Всевишній проводив територіально-адміністративний поділ Світу, щедро виділив нам, у к р а ї н ц я м, отой райський куточок планети, на якому господарюємо зараз. Наділив нас солов’їною мовою, багатою
культурою, чудовими традиціями, працелюбністю і надзвичайною гостинністю. Такою надзвичайною, що ми часто плутаємо, хто у нашій хаті - гість, а хто - господар. Про цю феноменальну рису українця вже писано-переписано. Автор цих рядків у своїй найсвіжішій книзі “Чума в Україні” також намагався розгадати цей феномен. Отже, читачу, коли відчуєш, що
деякі думки, висловлені мною в оцьому “трактаті”, перегукуються з тими, що у книжці, не дивуйся. Наші сусіди кажуть: “Повторєніє - мать учєнія”...
А деяким людям часто треба й сто разів повторювати, аби “ученіє” хоч якось зачепилось за їхню голову...

Чого так багато рядків присвячую нашій гостинності? Бо це одна із тих головних рис національного характеру, яка часто з господаря нас перетворює на р а б а...

Отже: рідна земля, народ і “насєлєніє”...

Кожен народ має свою землю. Господній дар. Здійснюючи добродійну місію розподілу земель, Всевишній усвідомлював, що його постійний опонент – Сатана чинитиме все, аби святі задуми, добрі вчинки звести нанівець. Бо коли Господь ще формував народи, Сатана вже виділяв із них контингент “насєлєнія”...Мовляв, хай народи тішаться, що вони г о с п о д а р і на Господом дарованій землі. А ви маєте стати тією силою, яка не дає розвиватися індивідуалізму та іншому ізму...Наше правило: де я – там земля моя... Так у кожному, Богом сотвореному народі, Сатана натворив
своєї гвардії - “насєлєнія”... У цих людців нема національної гідности, відповідальности за свою землю, гордості за свій народ. У них нема ні совісті, ні честі. Вони - раби своєї утроби і Сатани... Його вірні слуги , ревні виконавці всякої чортівщини... Волею і неволею...

То ж Україна в період світо-людотворення не була винятком. Господь сотворив народ, рогатий підкинув дещицю “насєлєнія”... Але біда не в самому “насєлєнії”, а в його кількості. Кожен організм має у собі якусь
кузьку. Та лихо, коли кузька набуває критичної маси.

У нас критичну масу нарощували століттями. Деяким нашим сусідам було вигідно, аби в Україні зоставалося щонайменше народу, а прибувало побільше “насєлєнія”. Особливо старався той, що оголосив себе “старшим родичем”. Народ України, як “врагов народа,” вивозили в Сибір, морили голодоморами, гноїли по тюрмах, розстрілювали його кращих синів і дочок. А, вивільнену, “житлоплощу” заселяли своїми покидьками. Тепер репетують, що “так склалося історічєскі”. А історію, мовляв, переписувати не можна... Репетують, ті, що переселяли.Бо можуть втратити аркан, на якому тримають Україну. Репетують ті, що заселяли. Бо може постати питання руба: Або прилучайтеся до українського народу, або ж - “...чемодан, вокзал, родниє места”... А в “родних мєстах” уже - “... ні кола, ні двора, только хрен да машкара”... Та й ком вони там треба? П”ята колона потрібна не вдома, а на “жізнєнно-важних терріторіях”... Репетують ті, чиї руки по лікті в крові “врагов народа”, “самостійников”, “незалєжніков” , “оуновцев” , “бендеровцев”, “кулаков”, “попов”... Репетують до втрати свідомости. Як ото у “верховному свинарнику “ розкувікалась краснокожая льоха харьківської породи (продукт сумнозвісної свинарки Астраущенко), що за незалежну Українську самостійну соборну державу боролися послідовно лише комуністи і їхні вірні “бойци нєвідімого фронта” - чекісти. А націоналісти і прочєє боролися проти...” Репетують, щоб заглушити голос правди про їхні злочини, яка шириться світом... І кличе до загального осуду їхніх вчинків...

То, очевидно, “всенародно обраному” та його ідейним семироженкам варто було б подумати, що “маленькі українці” на своїй землі також мають право на “комфортні умови”...

Щодо “всенародної обраності”. З цього приводу політолог хутора “Мозамбік”, що у центрі джунглів Європи, Ваня Молдаван каже: “ У глашатаїв “нового орднунгу” плутанина з термінологією. Слід говорити не “всенародно”, а “всенасєлєнно”... Так конкретніше...І співзвучніше з “всєлєнно “...

Та як би не було обрано, усе ж таки ніби “обрано”. Отже, яко законопослушні громадяни, маємо віддавати “кесарю кесареве”. При тому
не забуваючи, що мусимо віддати й “Богу Богове”. Дотримуватися святої Правди і святого письма. А там сказано: “Судіть їх по ділах їхніх”...
Бо кому більше дається, то із того більше питається. Правда, привладні чечоткіни нахабно нам тлумачать: “ Кіна нє будєт! Будєт тот фільм, которий нужен. Которий Україна увидит і услишіт...” Отже, як маленькі носії великої влади, за чечоткіними, ми маємо право її тільки носити...І сприймати лише “тот фільм”, який тій владі “нужен”... На жаль, перші
кадри “того фільма” показали, що цій владі “нужно” далеко не те, що потрібно народові України...

Новий “орднунг” і старі швондєри...

Прислів”я “Нова мітла по-новому мете” в українському владному варіанті викликає загадки? І навіть здивування.

Конструктори-мітлотворці сконструювали “нову мітлу,” в основному, із старого, прогнилого ще в совкових сортирах, пруття. Тому у нашій новій хаті такий запах плісняви. І оте пришвидшене, нагальне “підмітання” ще більше той сморід розносить. Складається враження, що нас, “маленьких”, намагаються у цьому смороді швидше акліматизувати.

А для більшого “комфорту” нам повертають стару пробрехливу історію совкового періоду, примари “вождів”- катів народу нашого, а наше рідне, святе, національно-болюче нахабно й цинічно обкидають, апробованим ще в енкаведистських “лабораторіях”, лайном. Це, очевидно, для того, аби нас швидше “стабілізувати”...

“Верховний стабілізатор” сам у скрутному становищі. Пообіцяв, що “Україна - для людей”... А для яких – не уточнив. Правда, під час офіційного візиту Медвєдєва до України і скупчення навколо нього скоробагатьків, “маленькі українці” дещо зрозуміли. Проте вимагають і до себе поваги. Казав, що до влади приведе “професіоналів.” А керувати академіками й просвіщати молоде покоління поставив авантюрного “Швондєра”. Та у того в голові, виявляється, ще й “здвиг по фазі”... В бік моралі Адольфа Гітлера. Галичани для нього - люди нижчого сорту, а українці взагалі - папуаси... Дехто вважає, що це провокатор, який спеціально дестабілізує суспільство, аби викликати громадянські заворушення. Щоб “Верховний стабілізатор” мав підстави впровадити надзвичайний стан. І... позатягувати “демократичні гайки” остаточно... Дехто вважає, що це звичайний Іуда, який відробляє чиїхось тридцять срібняків...

Очевидно, що деякі “дехто” не мають повної рації. По-перше, тепер чистопородистий Іуда за тридцять срібняків не продасться. А, по-друге, під час “сдєлок” про “увіковічнення” Російського чорномоського флоту в Україні, відбулася подія епохального значення. З часів розп”яття Христа, уперше в історії людства на цю морально-шкідливу працю парсуни зрадника, Росія підняла розцінки на цілих десять позицій...

Колись один політичний авантюрист запевняв народ України, що “влада сильна, як ніколи”. Через пару місяців та влада околіла. Сьогодні нас потішають, що “ влада - єдина, як ніколи. І стабільна...” Як у тюремній камері. Пахан диктує, братва кайфує. А народ шмонають.

Провладні “законодавці” нахабно й цинічно доводять, що для них “закон - дишло, як повернув так вийшло”... По-хамськи заявляють, що вони об опозицію “витірают ногі”... Привсекамерно душать “опонєнтов”... Рвуть національний прапор... Влаштовують провокації...

Опозиціонери, кожен зі своєї боєвої позиції під власним кущем, кидають звинувачення “верховному”, що той “зраджує національні інтереси”, привладним швондєрам, що ті “плюють в душу народу”, “недоношеним восьминогам”, що ті під виглядом нової України повертають старий сморід з московського мавзолею...

Д и в а к и. По-перше, щоб зраджувати національні інтереси, їх треба перед тим сповідувати. Аби щось втратити, треба те щось спочатку мати. Потім- треба хоча б знати, що таке нація... Якщо найвищий державний очільник вважає, що нація – це ветерани Великої Вітчизняної війни, то він має повне право обурюватися: “ Мені закидають, що я зрадив національні
інтереси. А я виконав свій обов’язок перед ветеранами...”

Тим паче, перед виборами обіцяв зробити Україну мостом між заходом і сходом. Сповідувати політику різновекторну... З цього приводу політолог хутора “Мозамбік” Ізя Чачкес заявив:” Я все ж таки волів би жити не на мосту й не під мостом, а на якомусь березі... Різновекторна політика -це щось на зразок кавалериста, який прагне однією гузицею одночасно сидіти на двох конях... А в результаті – не їде на жодному...”

Що стосується швондєрів і неповноцінних восьминогів, які витоптують українську душу, то їх така природа. Чекати від покидька високої моралі - значить, не мати здорового глузду. Із суспільного гемороя не зробиш національного героя. Ні українського, ні російського, ні єврейського, ні навіть папуаського... Та й, видно, що у нової влади також проблеми з кадрами. Бо коли того, якого самі називають злодієм і невдахою, ставлять керувати освітою, значить, або вирішили “кувати кадри” злодіїв, або ж - наказ із “центру”: “Внєдріть ету злокачественную опухоль в духовноє тєло...”

Отже, “ єдина, як ніколи” “стабілізує суспільство.” Прискореними темпами. Мають навики й досвід. Ще вчора вони будували комунізм, тюрми, концтабори. Сьогодні “розбудовують” “незавісімую страну”... Їм муляє сама назва Україна, дратує її мова, плутається під ногами її народ. Їм потрібна територія України, її природа, багатства ще недокрадених надр... Тому вони за “новую” Україну. Звісно,без української душі і без...українця. Хохли нехай представляють “корєнноє насєлєніє”, вірно служать усім “новим” “стабілізаторам”, задовольняються об’їдками з їхнього столу і тішаться, що їм дозволили прибирати їхні кльозети.

Отже, “маленький українче”, якщо ти ще українець – думай...

На території величезного Австралійського континенту зосталося лічені одиниці аборигенів. Колоніальна Британська система закидала на цей
8
континент карних злочинців. І не обмежувала їх у злочинах проти корінного населення. Людей відстрілювали частіше, ніж звірів. Бо звір- істота бродяча. А людина володіла якимсь клаптиком землі...

Тепер нащадки карних злочинців – поважні й шановані в Австралії люди- мільярдери, мільйонери. Чи сняться їм вряди-годи картини дикого свавілля їхніх предків? Чи стукає у їхні скроні невинна кров, пролита їхніми батьками й дідами? Може ще не всім стукає. Але в якомусь поколінні вона обов’язково заговорить...

Сучасна ситуація в Україні перегукується якимсь чином з тією давньою Австралійською... Ще живе і ще діє найпотужніший винищувач українського народу упродовж багатьох століть – московитський імперський
сатрап. Ще живуть в Україні підлі й ниці аборигенчики, які готові лизати п’яти будь-якому загарбникові. Ще живуть по світу пасивні спостерігачі...

Вже відійшли у володіння чужинецького “власника” й свого гнидавого прислужника незліченні масиви нив і лісів України. Вже гайдуки новоспечених князьків не допускають тебе, “меленький українче”, до берега річки, на якій ти виріс. Вже на території України пустують десятки тисяч помешкань, скуплені “гражданамі” казна яких країн-- від Росії до Ізраїлю включно,-- чекаючи нових господарів, а твої діти не мають даху над головою. Вже з тобою поводяться, як із власною худобою, а ти ще ніяк не можеш набратися людської гідности, аби сказати в очі злодієві, що він- злодій, бандитові, що він – бандит, хамові – що він хам.

Мене не дивує, коли наш північний сусід, який народився принаймні на 400 років пізніше за нас, величає себе нашим “старшим братом”. Аби на правах “родича” розпоряджатися в нашому домі. Не дивує, як поводиться його “п’ята колона” у ніби-то нашій Верховній Раді. Не дивує навіть, що та Верховна Рада України голосує проти закону, який мав би захистити честь і гідність українського народу. Не дивує. Бо принаймні для левової частки отих бігачів від кнопки до кнопки – поняття “український народ” взагалі не існує. Дивує сам український народ. Який все терпить, терпить, терпить... Чи не для раба придумано оте вічно-заспокійливе: “Хто терпен, той спасен”?.. Рабське терпіння не приносить спасіння...

Замість постскриптуму

Критикувати чиновника, який вже позоставив своє чиновне сідало, аморально. Та коли новоспечені чинодрали витоптують душу твого народу, витирають брудні ноги об його святині – мовчати не лише аморально, а й злочинно. Тим більше на зустрічі із журналістами “Гарант Конституції” гарантував свободу слова. Тим більше розумна Ганна Герман казала, що правди не любить лише влада дурна... А, нажаль,ті, які вчора ганьбили
попереднього Президента, що оточився “любими друзями”, сьогодні набрали команду не так за показниками дружньої любості , як за наявністю українофобства. І вірнопідданства “старшому родичеві”. На цій платформі
дійшли єдності навіть такі непримиренні вороги, як вічні “пролєтарії”-
“червоні щурі” і вічні “кровососи” - “ Жірниє коти”...

Отже, думай, українче, якщо ти не “пролєтарій умом”... Д у м а й...

7 червня 2010 р.
Хутір


 

 



 
УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua