ДУДАР Євген - ВИННА ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Зміст статті


ВИННА  ЦИВІЛІЗАЦІЯ

— Женю, привіт! У тебе немає моєї жінки?

У мене очі полізли на лоба. Хотів спитати: що може заміжня жінка робити о такій порі в квартирі холостяка? Але подумав: він свою жінку краще знає. Відповів:

— Нема.

— А де вона може бути? Не знаєш?

Я знову хотів спитати: чого я маю знати, де може бути його жінка? Але сказав:

— Не знаю... З таким же успіхом ти можеш спитати Хом’яка.

— Хом’як знає?

— А я звідки знаю. Не хочеш Хом’якові дзвонити, подзвони Черенкову, Затірці або Шпеленку...

Через півгодини дзвінок Хом’яка:

— Слухай, що ти наговорив Баранцеві? Щойно дзвонив: «Женька казав, що ти знаєш, де моя жінка».

Після дзвінка Хом’яка — дзвінок Черенкова:

— Завтра ми з тобою поговоримо серйозно. Ти в мене бачив коли-небудь жінку Баранця?..

Тільки поклав трубку. Затірка дзвонить:

— Ей ти, брехун! Ніколи не сподівався, що ти на таке здатний. Наговорити людині, розбивати сім’ю...
До ранку ще подзвонили двоє. Першим Шпеленко. Вилаяв мене на чому світ стоїть. Сказав, що цього він мені не пробачить. Бо не тільки у сім’ю Баранця клин вбиваю. Але його хочу зробити цим клином.
Останньою подзвонила жінка Баранця.

— Як ти смієш! — кричала вона у трубку. — Як ти смієш кидати тінь на порядну і чесну жінку? Зводити наклепи? Як ти смієш розбивати нашу сім’ю? Своєї не маєш, то іншим заздриш!

Я встиг уставити фразу:

— Не заздрю...

І вона поклала трубку.

Я з жахом уявив, що мене чекає завтра на роботі. І подумав, що в усьому винна цивілізація. Не було б у мене телефону... Невже Баранець нас усіх обходив би пішки?..




ТРЕБА

Сиджу за столом, як прикутий. Копирсаюся ложкою в тарілці. Бр-р-р! Як я ненавиджу цю кляту кашу!

— Їж! — крикнула мама. — Не бабрай!

Несу ложку до рота. Несу довго. Щоб вона бачила. Тільки вона відвертається — я ложку від рота. Тільки повертається — я знову несу до рота.

Дивлюсь у вікно. Там хлопці футбол ганяють. Якби Володька м’ячем у вікно врізав. Мама кинулася б на подвір’я. Я б у той час кашу через дірку у вікні висипав.

— Ні, це не дитина, а чортзна-що! — знову сердиться мати.— Він майже нічого не з’їв! Скажи йому що-небудь.

Це вона татові.

Тато підходить до мене.

— Ти їстимеш чи не їстимеш? Може, дати понюхати оце? — показує на пояс.

Поясом тато тільки лякає. Він переважно тільки читає мораль.

Коли я не хочу йти до школи, тато каже:

— Ти думаєш, мені хочеться працювати? Але треба.

Як мені не хочеться робити уроки, він навчає:

— Треба! Розумієш, треба! Думаєш, мені хочеться ремонтувати ці холодильники? Я й без цього прожив би...

Буває, що тато мені співчуває:

— Я розумію, що тобі задають багато всякого непотребу. Але школа є школа. І я колись ходив до школи. Хоча з того, що вчив, нічого не пам’ятаю. Але для бумажки треба...

— Ти таки не їси? — відірвав мене від спогадів суворий голос тата.

— Їм! — кажу.

І ледве ворушу щелепами. Бо ця клята каша ніби склеїла їх. Тато дивиться на мене співчутливо. І вже лагідніше:

— Їж. Я розумію, що ця каша — як січка. Думаєш, я не розумію, що мама не вміє готувати? Думаєш, мені хочеться їсти те, що вона дає? Але треба...




ХОТІВ ПОРАДИТИСЯ...



У нас у будинку з’явився новий сусід. Іван Балалайка. Такий собі зовні непримітний чоловічок.

Скромно зодягнений і з виду не дуже бойовий. А підходить якось до мене. Трішки напідпитку.

— Вас я тут ніби найбільше знаю. Хотів порадитися.

— Радьтеся.

— Генерала хочуть дати. Що робити?

— Брати.

— Брати то брати, — зітхнув він. — Але ж то клопотів скільки буде. Всі під твоєю рукою, всіма командуй, за всіма дивися. А в мене троє дітей...

— Ну, то не беріть.

— Мабуть, таки не буду брати...

Балкони наші поруч. Вийшов я увечері на балкон. Стоїть сусід. Слово за словом.

— «Волгу», — каже, — пропонують. Державну. Чорну. І водія. Що його робити?

— Мені б, — кажу, — Іване, твої клопоти. Дають — то бери.

— Брати то брати, — розмірковує сусід. — Не люблю я ото їздити. Люблю ходити. Людей бачити. Відчувати їх подих і плече... Певне, таки відмовлюся...

Сиджу у дворі на лавочці. Читаю книжку. Підійшов Іван. Попросив закурити.

— Орден хочуть дати, — ніби між іншим зауважив.

— Ну так чого?

— Чого? — передражнив. — Думаю: що робити? Це ж потім всі на тебе рівняються, всі на тебе дивляться. Усе життя як на параді. Мабуть, я відмовлюся...

Якось у дворі ріжемо «козла». Вийшов Іван. Присів.

— Посилають, — шепнув таємниче.

— Куди? — спитав я.

— Туди, — кивнув загадково. — В одну країну. Та не
знаю, що робити?

— Раз посилають, треба їхати.

— Небезпечно. А в мене жінка. Троє дітей. Мабуть, відмовлюся.

Жінка Івана вибігла з будинку із віником у руці:

— Я тебе, клятий опришку, куди послала?..

І віником Івана, віником. А перед людьми ніби виправдовує свою жорстокість:

— Годину тому послала його по олію. Чекаю, чекаю, а він «козла» ріже...

— А де він у вас працює? — спитав хтось.

— Як де? Вахтером на заводі...

 


ПОВЧАННЯ  ДІТЯМ  МОНОМАХА


Діти!

Вчіться. Бо дубів ріжуть.

Вчіться. Бо поява зуба мудрості у роті дурня його розумового статусу не міняє.

Вчіться. Бо хоча дурість — також дар Божий, але зловживати нею не можна.

Виростете — князями станете. Людьми начальними.

Та нема страшнішого лиха у князівства, як дурний князь. І чим вище стоїть він, тим згубніша його тупість.

Не рвіться усі до головного престолу. Засліплені жадобою влади, перетопчете один одного. А фарисеї посадять на головний престол свого «Лжедмитрія». Із його «Мнішечкою». І під їх «патронатом» облапошать усе князівство. Вас же пустять із торбами по світу. У своїм домі чужинцями будете і злидарями.

Не прагніть пустої слави і нагород. Не вдихайте багато хвалебних випарів. Бо чим більше їх вдихнете, тим важче будете видихати. Золота фортуна усміхається не тоді, коли чіпляють золоту корону, а тоді, коли знімають сталеві наручники.

Краще мати одну маленьку зірку в голові, ніж три великі на погонах чи золоту — на грудях.
Коли станете князями, князьками а чи людьми владними, не скупіться підтримувати культуру. Про культуру народу не дбає лише його ворог або ж невіглас, який боїться на тлі культурної нації виглядати ще більшим невігласом.

Шануйте, плекайте мову рідну. Здорове коріння предків.

«А що росте без коріння? — запитує народна пісня. І відповідає — Яничари...» Мутанти з обмеженим інтелектом і необмеженою нахабністю...

Не лінуйтеся другові протягнути руку, а ворогові дати під зад...ній міст так, щоб він простягнув ноги або ж виніс їх швидше із землі вашої.

Із сусідами не лайтеся. Але й не дуже братайтеся. Бо, як твердять індійці, трагічно закінчується братання між тим, хто їсть, і тим, кого їдять.

Не вдавайтеся до оракулів, ясновидців, ворожок. Хочете знати, що буде завтра, підсумуйте, що ви зробили сьогодні.

Не заздріть чиємусь багатству. У чужу кишеню заглядають лише злодії й дурні. Розумна людина рахує власні гроші...

Не обкладайте високою даниною люд свій. Податок — це хабар державним чиновникам за невиконану ними роботу. І... Ніщо так не принижує гідності великого чиновника, як маленький хабар... Подбайте. Аби ви не лише вміли, а й мали чим пошанувати один одного.

Насамкінець: дуже інтимне.

Будьте достойні жон своїх, а жони ваші хай будуть достойні вас. Щоб панували між вами віра й довіра! Ніколи не вдавайтеся до пояса вірності. Бо «пояс вірності» приносить таку ж користь, як і бронежилет: коли доля має покарати, то кілер щілину знайде...