Євген ДУДАР - СЛОН І МУХИ
Написав Administrator   
Понеділок, 04 січня 2010 15:28
Головна статті
Євген ДУДАР
Молитва і сповідь
ДЕРЗАЙ, ІВАНЕ!
ВИННА ЦИВІЛІЗАЦІЯ
СЛОН І МУХИ
Всі сторінки

СЛОН  І  МУХИ

Учені Мухи зібрались на симпозіум1: «До питання про походження прислів'я «Не робіть із Мухи Слона». Муха-доповідач з усією категоричністю заявила:

— Прислів'я «Не робіть із Мухи Слона» у своїй основі не відповідає правді! Виходить, що первинним був Слон, а Муха вторинною. Коли все навпаки. І прислів'я, зрозуміло, повинно звучати так: «Не робіть із Слона Муху».

— Слон,— заявила Муха-співдоповідач,— істота, не варта ніякої уваги! По-перше, він не може літати. По-друге, не вміє дзижчати...

Наступна Муха-оратор теж висловилась на адресу Слона:

— Ця істота неповоротка. Зовсім не пристосована до життя...

— Колеги! — виступила найсерйозніша учена Муха.— Що ми, дійсно, робимо із Слона Муху? Ну що ми заладили: Слон та Слон! Я не бачу ніякого Слона. І вважаю, що ніякого Слона в природі не було і нема!..

Учасники симпозіуму радісно задзижчали. А й насправді, Слона вони не бачили, тому що симпозіум проходив на його спині. 



ЛІСОВА  КАЗКА
 

(Для дорослих)


Одного сонячного ранку в лісовому господарстві отримали чергову колоду. Колода була незвичайна. На корі висічено якісь знаки. Збоку на шнурочку теліпалася сургучева печатка.
Начальник лісгоспу Ведмідь радісно заревів:

— О, нарешті надійшла вказівка з тресту ( Т р е с т — об'єднання кількох підприємств однієї галузі.). Сіли. Читають.

«Негайно вишліть сто колод у трест і тисячу колод у главк. Нема на чому писати».


Ведмідь скликав загальні збори. Намітили рубежі. Взяли зобов'язання. Врізали. Відправили.
Незабаром лісова пошта доставила в контору лісгоспу десять колод.

— Розгорнута інструкція, — зауважив Ведмідь. — Як інвентаризувати ліс.

Провели інвентаризацію. Послали в трест звіт із п'ятдесяти колод. Другий примірник в об'єднання. Третій у міністерство.

З міністерства не забарилися вислати брошуру зі ста п'ятдесяти колод. Як оберігати ліс від паразитів.
З главку прислали буклет із п'ятдесяти колод. Розтлумачували, як правильно розуміти брошуру з міністерства.

З тресту додали тридцять колод інструкції, як розшифрувати буклет із главку.

У лісгоспі не забарилися. Відразу ж склали на двохстах колодах звіт про те, як вони зрозуміли вказівки зверху й що думають чинити. Заодно відправили п'ять тисяч колод у трест, десять тисяч — у главк і двадцять тисяч — у міністерство. Як і вимагалось.

Незабаром у лісгосп прийшла брошура. На триста колод. У супроводі двохсотколодної пояснювальної записки з об'єднання і стоколодної інструкції з тресту.

У цих керівних матеріалах йшлося про те, як берегти ліс від буреломів.

З лісгоспу негайно ж повідомили всі три керівні установи, що вказівки отримали. Розробили й вислали звіт на п'ятдесяти колодах, яких заходів вжито для безпеки лісу.

У новій депеші (Депеша — термінове офіційне повідомлення.), що надійшла зверху, хвалили лісове господарство за вчасне вжиття заходів по охороні лісу. І надіслали інструкцію з п'ятисот колод, як берегти ліс від пожежі.

Працівники лісгоспу, як і годиться, матеріал опрацювали. І доповіли в звіті на тисячі колод, що лісові не загрожують найстрашніші пожежі...

Якось у кабінеті Ведмедя пролунав телефонний дзвінок. Керуючий трестом почав дорікати за те, що річний звіт лісгосп надіслав на трухлявій палиці з ліщини.

А наступного дня лісова пошта доставила Ведмедеві наказ по тресту, написаний на виламаній із стільця ніжці. У ньому повідомлялося, що лісове господарство ліквідується.

— Нічого,— заспокоював Ведмідь своїх підлеглих.— Мобілізуємось, розкорчуємо пеньки та й візьмемося за землеробство. 



ЧЕРВОНА  ШАПОЧКА
 

(Стара казка на новий лад)

В одному селі жила Червона Шапочка. Дівчина гарненька, ставненька. Нижню половину її вроди облягали вичовгані джинси. Верхню — розписаний незрозумілими гаслами балахон. На голові хвацько сиділа червона шапочка — подарунок від бабусі на день шістнадцятиріччя. За те її і називали Червоною Шапочкою.

Одного разу мама каже Червоній Шапочці:

— Ось тобі пиріг, пляшка вина. Однеси бабусі. Нехай підкріпиться трохи. Старенька вона вже. Нездужає.

Як у справжній казці, бабуся жила за лісом.

— Тільки спіши,— каже мати,— поки сонечко високо. Червона Шапочка пішла.
Відійшла на таку віддаль, що не побачиш її неозброєним оком. Сіла під кущ. Випила вино. З'їла пиріг. Дістала з потайної кишені джинсів цигарку. Запалила, смалить і наспівує:
Ах, зта красная рябина Среди осенней желтизньї." Я на тебя смотрю, любимьій, Теперь уже со стороньї...

Як тут з кущів виходить Вовк. Страшенний, величезний. Очі голодним вогнем світяться.

— А-а-а! — гаркнув.— Червона Шапочка! Попалась! Зараз тебе з'їм!
Червона Шапочка озирнулася. Цвикнула через густо напомаджену губу.

— Пішов геть! Шкет нещасний! Ще не таких бачила.
Дихнула Червона Шапочка на Вовка перегаром вина й тютюну. Вовк очманів. Схопила Червона Шапочка Вовка за вуха, сіла на нього верхи і гукнула:

— Поїхали!

— Куди? — перелякався Вовк.

— Куди-небудь! — пришпорила боки Вовка дерев'яними підошвами своїх стукалок. І той рвонув.

Каталася Червона Шапочка на Вовкові до ранку. Вранці під'їхала до бабусиної хати, зайшла у світлицю:

— Чао предкам!

— Дитино рідна! — сплеснула в долоні бабуся.— А ти де в таку рань тут узялася?

— Ша! — приклала пальця до вуст Червона Шапочка.— Якщо маман питатиме, де я була, скажеш, у тебе ночувала.

— Господь з тобою, дитино! А хіба ти не з дому?..

— Дай щось пошамати! — сказала Червона Шапочка, вика-блучуючись перед дзеркалом.

— Нема, дитино,— каже бабуся.— Бо я хворіла.

— Давай бабки. Пошлю Вовка, принесе зараз. Бабуся витріщилася на внучку.

— Гроші давай! — хрипко пояснила Червона Шапочка.

Бабуся тремтячими руками дістала вузлика. Розв'язала. Подала Червоній Шапочці свою пенсію.

— На. Нема більше.

— Тоді я тебе з'їм! — налякала Червона Шапочка.

Якраз у цей час повз хату бабусі проходив мисливець. Дивиться, біля хати лежить загнаний Вовк, язика висолопивши і хвоста відкинувши. А з хати доноситься схлипування бабусі:

— Не маю, внученько! Їй-богу, більше не маю!.. Мисливець вскочив у хату. Напоготові рушницю тримає:

— Хто тут бабусю ображає? Червона Шапочка криво осміхнулася:

— А ти у родинні справи не вмішуйся! Браконьєр нещасний. Ось напишу на тебе скаргу, що ти вбив Вовка, обікрав бабу-шенцію і приставав до мене. Тоді закукурікаєш...

Мисливець був сміливий. Ніколи не тремтів перед найстрашнішим звіром. А тут жилки в нього затрусилися. Він згадав свою жінку молоду. Діточок білочубих. І, знітившись, почав задкувати до виходу.

Що далі діялося у бабусиній хаті, ніхто не знає. Бо свідків не було. Тільки десь під полудень з хати вийшла Червона Шапочка з набитим вузликом на спині. І зникла в лісі.

Де вона блукає, досі ніхто не знає.

Може, стрінеться вам принагідно. То сповістіть хоча б її маму. Бо побивається, руки ламає, де її чадо неповнолітнє, не знає...


 

ЕЛІКСИР  МОЛОДОСТІ


Приходжу до своїх ровесників. Сімдесятилітніх хлопців і дівчат. А вони заздрісно:

— Щось ти, Ільку, все молодієш. Он Варвара з тобою до школи ходила, а поглянь на неї. Зігнулася в дві погибелі. Ти ж — ніби огірочок свіженький.

— Еліксир молодості,— кажу.— У мене є онук. Чотири роки. Як ртуть. Всі на роботу йдуть, мене з ним вдома лишають. Для прикладу хоча б учорашній день. Тільки схопився з ліжечка, вже кричить:

— Діду! Ставай на руки і на ноги! Будеш кінь...

Я навкарачки. Він дав мені в зуби ремінець від штанів, виліз мені на спину, шльопнув кописткою по тому місцю, де має бути хвіст:

— Вйо-о-о, коню! Брикай! Брикай! Підкидай ногами! Фицай, іржи! Добрикався я до того, що на підлозі простягнувся. А він:

— Діду, ти вже здох?

— Здох,— кажу.

— Тоді давай будемо лупити з тебе шкіру...

Скинув з мене сорочку. Почав відтягувати шкіру. Такий масаж зробив, що досі вся спина горить. Добре, що я ницьма лежав. Набридло йому це заняття. Каже:

— Давай у перукарню гратися.

Посадив мене на свій дитячий стільчик. Окутав рушником навколо шиї. Почав за бороду і за вуса смикати. Стриже, значить. У мене з очей вже сльози течуть, а він:

— Не плач. Ти ж мужчина. Герой...

Не встиг я витерти заплакані очі, він бовсьнув мені на голову чашку холодної води:

— Освіжимо трохи...

Поки я рушником витирав голову, він встиг притягти і включити пилосос.

— Завивку будемо робити...

Тоді надів мені на голову каструлю:

— Висушити треба...

Але раптом йому стрільнула інша думка:

— Діду, давай будемо робити весілля. Ти — барабан... І затарабанив ложками по каструлі на моїй голові.

— Грай! Грай! — кричить.— Отак губами грай: «Ту-ру-ру-ру! Ту-ру-ру-ру!» Ніби труба...

Сиджу. Турурукаю. Він тарабанить ложками по каструлі. І наспівує:

Тиша навкруги,

Сплять гаї й луги...

— Яка там, дитино, тиша,— говорю.— Вліз би ти під оцю каструлю...

— Діду, не говори! Грай!.. Після цього вигукнув:

— Діду! Цирк! Давай будемо робити цирк. Ставай на руки, підніми догори ноги і ходи...

Видно, йому не дуже сподобався мій номер. Бо як я тільки гепнувся на підлогу, переробив мене на місяцехід. Прив'язав мені до ноги шнур від пилососа, клацає вмикачем і командує:

— Старт! Лізь на софу і джуми, як машина. Отак: джу-у-у... Я джумлю. Рачки лізу на софу, тоді на стіл.

— На шафу! Діду, лізь на шафу! І джуми голосніше!

На шафу я зопалу видряпався. Але джуміти перестав. Бо бачу, що злізти мені буде набагато важче.

— Що ти бачиш, діду? — питає онук знизу.

— Кратери. Давай,— кажу,— стели біля шафи ковдру, перину. Тоді подушки. Спробуємо зробити м'яку посадку.

На щастя, прийшла на обід невістка. Від здивування рот розкрила:

— А ви чого на шафу залізли?

— Я не на шафі,— кажу.— Я на Місяці. У космос мене запускав. Підтягуй стола. Будемо якось приземлятися...

Отаке-о. А ви заздрите, що я моложавий. Варварою дорікаєте. Та якби Варварі таке ось випробування, вона ще на танці бігала б...

 

 

КОЖНОМУ  СВОЄ

 

Шляхи-дороги. Розбігаються вони в усі кінці по нашій землиці. То прямими стрічками лежать серед просторих полів, то гадюками звиваються між пагорбів. Їдеш, і ще їхати хочеться. Милуєшся, і ще милуватися хочеться.

Намилувався. Наїхався. Дорогу розпитати треба.

— Скажіть, як проїхати до Сахновщини?

— До Сахновщини? — почухав потилицю. — Чекайте, до Сахновщини. Це треба автобусом.

— Не треба автобусом. У мене машина.

— Яка у вас машина?

— Хіба це має якесь значення? На колесах.

— Та я не про те. Я про те — вантажна чи легкова

— А що, від цього дорога міняється? Легкова.

— «Волга»?

— Ні. «Жигулі».

— Це гірше.

— Чого гірше?

— Кабан не влізе.

— Так у мене ж кабана нема.

— Це я думаю: якщо ви до Сахновщини, то там рукою подати до Орельки. Могли б мені підкинути кабана...

— То як проїхати до Сахновщини?

— Чекайте, а вам у саму Сахновщину треба?

— Ні. Мені ще далі.

— Куди далі?

— На Краснопавлівку.

— Почекайте хвильку...

Побіг кудись. Прибіг із жінкою, обвішаною корзинами.

— Сідай, Ганно, цей чоловік тебе до Грушевахи підкине.

— До якої Грушевахи?

— Та це за Краснопавлівкою. Верст п'ятдесят.

— Не поїду я ні до якої Грушевахи. І до Краснопавлівки мені треба не сьогодні, а завтра.

— Ах, завтра. Так би й сказали...

— То як проїхати до Сахновщини?

— Та до Сахновщини що. До Сахновщини проїхати просто. Ось два кілометри, і за поворотом Сахновщина...

ДОБРА НЕ ЖДИ...

Ні, молодь пішла не та. Ми у свій час хоч у фуфайках ходили і в чоботях кирзових, але морально були... Далеко їм до нас.

По сусідству зі мною дівчисько. Таке цибате. Ні краси, ні тіла. А Королеву Марго із себе корчить. Один день ходить у мікро-міні. Другий — у макро-максі. А на третій раз джинси вичовгані напинає. І ходулями по коридору клацає.

Виходжу якось.

— Ти, — роблю їй зауваження, — могла б не клацати як ото коняка. На чорта подібна, а богиню із себе корчиш...

Як роззявить хавку:

- Я що, повинна літати? Самі ви на чорта подібні!..

Отак, значить, старій людині відповідає. А я, може, війну пережив. Така до мене повага. Така мені честь від оцієї шпани сучасної...

Одного ранку пішов брати пошту. Дивлюсь, ящик сусіда відчинений.

І лист у ньому. Взяв листа. А це знову їй. Отій цибатій.

Приніс додому. Над парою із чайника потримав. Розклеїв...

Читати соромно! Пише їй якесь таке, як воно само. І кохання, і обнімання, і цілування. Де та мораль? Де те виховання? У кого вони цього навчилися?..

Телефон у нас із батьками отої цибатої спарений. На блокираторі. Часто буває таке: вони розмовляють, а я знімаю трубку й усе чую.

Так ото говорить вона по телефону:

— Вадику, привіт! Твоя Свєта. Я без тебе не можу!

Я хочу тебе бачити.

А він їй:

— Що будемо робити?

А вона йому:

— Те, що всі. Може, підемо у кіно. Може, посидимо в парку...

Він знову їй:

— Цілуватися будемо?

Скажу вам, слухаю і горю від сорому. Та хіба я у свій час таке говорив дівчині? Хіба вона мені казала: «Без тебе не можу?» Де та мораль? Де те виховання? Не витримав я. Кажу в трубку:

— Як вам не соромно! Хто вас виховує?..

Тут хлопчисько:

— Свєто, поклади трубку, я передзвоню. Бо якась свиня своє рило устромила...

Хотів я на це відповісти. Але телефон відключило. Тож я вас питаю: хіба дочекаєшся добра від отакої молоді?

 

 

УНІКУМ

 

— Пригадую, це було в Парижі, — розповідав він.

На європейському симпозіумі патанатомів. Ми тоді їздили з професором Кучеренком...

Його обступили. Ґаволовів на курортах вистачає. Бажаючих почути про Париж — не менше.

Дівчата пожирали його спраглими поглядами. Ще б пак, Париж. Провісник мод і Мекка кохання. Кожного щось цікавило.

— А скажіть...

— А скажіть...

І він казав. Казав. Казав...

Тоді з Парижа перебазувався у Нью-Йорк. Уже з професором Ратиборським. На всесвітній симпозіум.

Коло слухачів збільшувалося. Його атакували. Його штурмували. Його розпитували. Про Бродвей. Про хмарочоси.

Він давав кваліфіковані відповіді. Ніби все життя провів у Нью-Йорку.

З Нью-Йорка переїхав у Рим. Його розпитували про папу.

Якщо вірити розповідям, то з папою вони мало не пили на брудершафт.

А під час перебування в Лондоні королева Великобританії нібито була в нього закохана по вуха.

Я стояв збоку. Слухав. Думав: «Видно, якесь наукове світило. Захворіло шлунком і також на курорт приїхало».

А при нагоді запитав головного лікаря:

— Що то за цяця така? Весь світ, каже, об'їздив. І на всіх симпозіумах був...

— Експонат, — каже головний. — У нього вуха - пелюстками ромашки. І по два з кожного боку... Унікум з точки зору патанатомії. Ото й возять на симпозіуми.

 

 

У ВЕЛИКЕ МИСТЕЦТВО

 

Одного ранку я отримав листа. На конверті зворотна адреса: «Театр опери й балету».

Що б воно означало, думаю? Може, яка балерина в мене закохалася? Або співачка?

Зайшов у ванну. Щоб не бачила жінка. Розірвав конверт:

«Шановний Владиславе Федоровичу!

Дирекція театру уклінно просить Вас завітати до нас.

По можливості, завтра...»

І підпис директора.

У ванну я проникав тхорем. Виходив відтіля левом.

Показую жінці листа:

— На. Прочитай.

Узяла. Прочитала.

— Нічого не розумію. Чого вони тебе просять?

— Я також нічого не розумію...

— Може, — припускає жінка, — нема кому душити Дездемону?..

Слухаю ті жарти, а сам думаю: може, дізналися, що я в самодіяльності співаю? Так ми ж удвох із Андрієм. Тоді і його повинні запросити.

— Підеш? — питає жінка.

— Піду. Туди не щодня кличуть. Приготуй мені чорний костюм, білу сорочку. Метелика. Білу хустинку в кишеньку. Так, як для концерту.

— Невже відразу й виступати скажуть? — засумнівалася.

- А що. Може, їм негайно треба бригаду кудись послати...

- Тобі тільки свисни. Звичайно, там балерини молоденькі, співачки... Вдома слова від нього не почуєш. А між спідницями як розсокочеться... Пам'ятай: я цього довго терпіти не буду. На мене також задивляються, хоч я і не балерина...

Заспокоїв її, що для мене головне — велике мистецтво, а не балерини. І виступати я, очевидно, буду з Андрієм. Отже, в суто чоловічій компанії.

Йду дорогою. Думаю. Це ж мій начальник із заздрощів репне. А сусіди... Анатолій перший. Кирпу гне. Не вітається навіть, бо він майстер. Жінка його разом зі мною ліфтом їхати не хоче. Бо вона інститут закінчила. Нібито я, як закінчив технікум, то спереду рудий, а ззаду сірий. Побачать по телевізору, від злості випаруються... Це ж оперні концерти транслюють і по центральному телебаченню. Людка, моя колишня любов, також побачить. Буде волосся на голові скубти, що тоді гарбуза піднесла... І за кордон опера їздить. Треба буде кілька словників купити. Англійську й французьку вивчити. Прийдеш у магазин, вона на тебе отакі фари, бо ти іноземець. І каже: «Ніх ферштейн!» А ти їй: «Бітте-дрітте, мадмазель-фрау...» Мови треба знати... І костюм треба буде замовити у Фіми кращий... Це ж вони й рекламу по місту розвішують. «Владислав Копчик й Андрій Моцюпусінький». Куди твої ребра!.. Братія з ательє буде вимагати могорич, звичайно. Цікаво, який оклад дадуть? Народного відразу не присвоять. А заслуженого через півроку можуть дати. Коли запрошують самі, значить, уже якісь види мають. Боятимуться, щоб не відмовився.

Ось театр. Де тут вхід? Дверей достобіса! Протяги. Як же вони на тих протягах співають?

— Де ваш директор? — питаю якусь замухришку.

— Там! — показує. Треба обійти з другого боку.

Обійшов. Зупинився перед дверима. Поправив метелик. Обсмикнув піджак. Воно краще, якби у мене фрак. Стукаю. Відчиняю.

— Добрий день!

— Добрий день! — відповів директор. — Слухаю вас.

— Я Владислав Федорович Копчик!

Директор довго колупавсь у пам'яті.

— Листа, — кажу, - ось від вас отримав.

Він глянув:

— А-а-а! Це мій завгосп вам писав. Зараз я його покличу. Сідайте.

Прийшов завгосп. Протягнув руку, як своєму зятеві:

— Ми вас ось чого запросили. Нам підказали, що серед

усіх спеціалістів радіоательє ви найкраще розбираєтеся

в апаратурі. А нам треба відремонтувати стаціонарну

установку...

 

 

ДОДАТКОВІ  ФАКТОРИ

 

Для мене основне — людина. Те, в чому вона ходить, де вона живе, де вчилася чи вчиться, не має значення. Усе це додаткові фактори. Які грають другорядну роль.

Знаючи це моє кредо, Василь, такий же солом'яний парубок, як і я, сказав:

— Є в мене одна знайома. Душа-людина. До рани прикладай. Тобі із твоїм скаженим характером саме такої й треба. Звуть її Хівря.

Знайомство відбулося на квартирі у Хівриної подруги Лялі. Перше, що я прикинув: Хівря — дівчина непогана. Не красуня, звичайно, але й не виродок. Правда, якби ще мала такий носик, як Ляля, і такі вушка, було б краще. Але це додатковий фактор. Основне — людина.

На Хіврі костюмчик якогось дивного покрою. Не то відродження моди сімнадцятого сторіччя, не то тридцяті роки минулого віку. Якби вона мала такі джинси, як Ляля... Фігурка набагато чіткіше вимальовувалася б. І справили б трохи кривизну колін.

Та все це додаткові фактори.

Ми трішки випили. Закусили. Пішли танцювати. Я запросив до танцю Хіврю, але розглядаю Лялю. Звичайно, усе це додаткові фактори. Основне — людина. Але якби вона так вигиналася, як Ляля, було б краще.

— Де живете? — питаю Хіврю у танці.

— В гуртожитку.

— Квартири не дають?

— І не світить...

— Усе це дурниці. Усе це додаткові фактори! — заспокоюю.

І приходжу до висновку, що Лялина квартира гарно обставлена. І сама господиня в цю обстановку непогано вписується.

Вписав подумки й себе сюди.

— Люди у моєму віці мають уже й машини, — міркує

вголос Хівря, — а в мене ні кола, ні двора.

— І кіл, і двір — дрібниця! — кажу. — Усе це додаткові фактори. Для мене, наприклад, основне — людина.

Та дивлюсь у вікно. Лялин гараж симпатично вписується у подвір'я особняка.

— Цікаво, що в цьому гаражі? — в такт музики питаю

Хіврю.

— «Волга». Це їй батьки подарували. Як вона інститут закінчила...

На наступний танець я запросив Лялю. Пливе, як лань. Ніби сам полегшав.

— Сподобалася вам Хівря? — питає Ляля.

— Бачите, — кажу. — Людина вона непогана. Але ім'я таке... Розумію, що не ім'я красить людину, а людини ім'я. Розумію, що все це додатковий фактор. Та нічого з собою не подію. До цього імені я звикнути не зможу... З дитинства я мріяв про ім'я... Ляля.

Господиня квартири хитрувато посміхнулася.

— Сказати вам правду? — прищурила очі.

— Кажіть! — серцем відчуваю якусь каверзу.

— Хівря — це я. А Ляля — вона.

Неприємно, звичайно. Але треба якось згладити.

— Бачите, — кажу знову. — Може, це тому, що з цим ім'ям я ніколи не зустрічався. А воно унікальне, музикальне «Хів-ря». І не збите, як ото інші. Я впевнений, що воно мені полюбиться. Бо, правду кажучи, основне — це людина. Все решта — додаткові фактори. Якщо ви не проти — будемо разом...

— Бачите, — відповіла моїм тоном господиня.— Нічого не вийде. Я шукаю людину. А ви, вибачте, додатковий фактор...

 

 

«ХО-ХО!»

 

Їду вулицею. Спішу в поле до комбайнерів. Дивлюся, бульдозер Олекси Шупика стоїть біля його двору. І диркотить. А Шупика нема. Видно, заскочив поїсти.

Гукнув його. Кажу:

— Чого бульдозер стоїть заведений? Диркотить.

— Ну й що? — дивується Шупик. — Хай собі диркотить. Що він, комусь заважає?

— Заважає. Он сусідам заважає те диркотіння. Повітря газами отруює. Та й пальне вигоряє, та й деталі спрацьовуються марне, як на те пішло...

— Хо-хо! — посміхнувся Шупик. — Інтелігенти які! Голкошкірі. Диркотіння їм заважає. Гази. А я десять років на цій диркавці. І мені не заважає... Щодо деталей, скажу вам, ваш попередник, інженер, таким крохобором не був. І все було в ажурі...

- Розумієте, Шупик, — пояснюю йому. — Воно й з точки зору техніки безпеки не годиться. Тут діти бігають. Якесь ускочить. Руку встромить. Чи в кабіну сяде та важіль смикне.

— Хо-хо! — посміхнувся Шупик. — Ви вчора з інституту, а мене техніки безпеки навчаєте. Це, вибачте, виходить, ніби яйце курку вчить.

Правда, заглушив трактора. Щось бурчав про тонкошкірих інтелігентів, безвусих інженерів. Поїхав я у поле. Забув про цей випадок. Наступного дня, чую, механізатори між собою:

— А наш новенький інженер ніби з інтелігентиків. Диму, кажуть, боїться. Диркотіння йому заважає.

Я вдав, що не почув. Думаю, будуть збори, виступлю, порушу ці питання. Видно, це біда не тільки одного Шупика.

Проминув тиждень. Якось ополудні примчав водій голови.

— Васильовичу, сідайте негайно в машину!

— Що сталося? — питаю. — Де голова?

— У Шупика. Там нещастя. Шупик поставив коло хати бульдозера. Не заглушив, а сам пішов обідати. Його хлопчисько заліз у кабіну, почав смикати за важелі. Бульдозер рушив, трохи повернув, розламав штахет і заїхав у хату...

— У чию хату?

— У Шупикову. Зовсім до хати не вліз, але причілкову стіну розламав.

— Жертви є?

— Нема. Тільки Шупик борщем трохи ошпарився.

Приїхали. Людей назбиралося! Одні співчутливо кивають головами. Інші сміються. Шупик бігає заклопотано. Побачив мене. Витер долонею піт із чола. Скривився:

— Це ви, Васильовичу, в таку хвилину сказали...

А в мене чомусь вирвалося тільки:

— Хо-хо!..

 

 

ЕМАНСИПОВАНА  БАБА

 

Прийшов до суду дід. Приніс заяву:

— Розлучіть мене з бабою.

Суддя посміхається:

— Що, одружуватися, діду, збираєтеся?

— Ні! — відповів скупо.— Нема життя.

Суддя поцікавився:

— Скільки вам років?

— Вісімдесят і п'ять.

— А бабі?

— Вісімдесят.

— Скільки прожили разом?

— Шістдесят років...

Суддя плечима стенув:

— Не розумію...

— А що тут не розуміти, — оживився дід. — Ви б побули на моєму місці. Спочатку перестала варити. «Досить, — каже, — наварилася за шістдесят років. Тепер рівноправ'я. Хочеш їсти — готуй». А я готувати не вмію. То молоді, які народилися під час рівноправ'я, варять самі й перуть самі... Тоді й прати перестала. Правда, мені це не так страшно. Кидаю в машину — і воно крутиться... Кілька тижнів тому приходжу додому, а вона мої штани на себе натягає.

— Хіба ж ти, — кажу, — у них влізеш?

- Якось втиснуся.

Думаю, може, комина збирається вимітати. Але штани нові взяла.

- Комина, — кажу, — можна і в старих штанях вимести...

Як заторохтить:

- Якого комина! Досить натрусилася тої сажі за шістдесят років. Мети сам. Я в гості до Варвари у Виторохківку їду.

— В отакому вигляді?

— З міста тепер усі жінки в штанях приїжджають.

— Приїжджають не у галіфе...

Дід хвильку помовчав. Зітхнув важко:

— Ну, тут мені було. Ніби я винен, що вона галіфе схопила. А вчора мене зовсім довела. Приходжу додому. Вікна повідкривані навстіж. А з них музика лунає... На всю котушку... Думаю, може, внуки з міста приїхали. Так ні. Баба моя магнітофон купила. Стерео. «Боні М» слухає. Ногою дриґає і перед дзеркалом губи чимось виґвазює. «А що, — каже. — Не за твої гроші. Маю пенсію,

що хочу, те з нею роблю».

Суддя слухав, слухав і каже:

— А може, вона в когось закохалася?

Дід подумав, подумав:

— Хіба що у Ферапонта. Є там у нас у селі такий дармоїд. Ніде не працює, поначіпляв усього на себе, як дурень на хату, носиться з тою самограйкою... Але ж йому дев'ятнадцять...

— Баба погоджується на розлучення?

— Не те слово. Вона у захопленні. Каже: «Тепер це

так модно! Горпина від заздрощів лусне. Вона так і не встигла розлучитися. Помер її Василь два роки тому...»

 

 

КАТОРЖАНКА

 

Ніколи б не подумав, що на такій роботі й людині так важко. Стоїть людина за прилавком. Магазин невеликий. Покупців небагато. Здавалось би, відважуй спокійно товар, бери гроші й посміхайся людям.

А яка там посмішка?

Не встигла кількома словами перекинутися зі знайомою, вже галасують:

— Скоро будете відпускати? Вдома наговоритеся!

А може, в людини вдома інші турботи? Може, діти обсіли? Чи сусіди ненормальні. Або чоловік п'яниця. І ніколи поговорити. І ні з ким. Посміхнеться вам людина після цього? Ні, звичайно.

А тут інший розумник:

— Ви на мене блискавки не метайте й зубами не скрегочіть. Бо я не на побачення до вас прийшов.

Звичайно, зірве людину:

— Було б мені до кого йти на побачення. Шпінгалет іржавий.

Звісно, «шпінгалету» це не до вподоби. Черзі також. І вони йдуть у нову атаку:

— Що ж ви грубіяните?

— А ви станьте на моє місце! Побачимо, чи ви будете тоненькі.

— Я вам що, це місце обирав? — обурився «шпінгалет».

— Ще цього бракувало!..

Досі, правду кажучи, я думав, що незамінних людей нема. Та коли побачив оту продавщицю, переконався, що є. Бо щодня заходжу в цей магазин. Щодня бачу блискавки в її очах. І щодня чую: «Станьте на моє місце!» І ніхто не стає.

Та хіба можна так над людиною знущатися? Хіба можна отак її щоденно катувати? Та й люди, скажу вам, пішли байдужі. Всі бачать, що вона так мучиться, і хоч би хто заступився.

Пішов я в торг. До начальства їхнього:

- Що ж ви, люди добрі, так жорстоко вчинили? За що ви її до того прилавка прикували?

— А її ніхто не прикував, — відповідає директор. — Не подобається, може сьогодні заяву подавати... Та й раз

люди так її дратують, так її допікають, так виводять із і себе, то ми вже й самі подбаємо, щоб якесь інше місце...

Солодко, як кажуть, говорив, та гірко виходило. Мучиться й досі ота нещасна продавщиця за отим прилавком... Щось її таки прикувало до нього...

 

 

НЕ  ВГОДИШ

Був у мене друг. Ігор Зятьок. Разом ще до школи ходили. Правда, я забуксував, а він пішов далі. Хороша людина. Працьовитий. Характер у нього м'який та добрий. Науковець, кажуть, тепер непоганий. «Кажуть», говорю, бо я в науках не петраю. Для мене саме слово «наука» — вже наука.

Так ото купив я колись кавуни. Такі гарні, такі солодкі.

Заходить до мене Ігор. Скуштував. Каже:

— Міг би й про друга подумати. Міг би й для мене купити кілька.

Я зрозумів, що поступив не по-дружньому. І вирішив остаточно перебудуватися.

Йду з роботи. Несу пляшку. Презент мені принесли. За те, що відро допоміг дістати. Заходжу до Ігоря. Він

якраз пише щось.

— Кидай, — говорю, — цю муру шкрябати. Коньяк вірменський будемо пити.

— Та, — скромничає Ігор, — над дисертацією треба працювати.

— Діставай чарки. Дисертація не заєць, до лісу не втече. А коньяк випарується.

Сіли. Випили.

Потягло на свіже повітря.

Жінка його якраз на чергуванні була. Вона — лікар. Працює на отій «сама їде, сама давить, сама поміч подає».

Йдемо. А назустріч Зюня. Знайома моя одна. Колись я у неї двері оббивав і циклював підлогу. Чоловік її на заробітках. Дитя у селі в мами. А вона — «як рибка по Дунаю». Форми! Куди там Софі Лорен!

Стоїмо. Говоримо. Бачу, Ігор по тих формах поглядом блукає.

— Заходьте в гості! — припрошує Зюня.

— Коли? — питаю конкретно.

— Та хоч і зараз.

Узяли ще пляшку. Пішли.

Випили. Закусили.

Дивлюсь, Ігор від Зюнених форм зовсім погляду відірвати не може.

Спочатку мене заїло. Але пригадав, що він мій друг.

— Ну, добре, — кажу. — Ти дивися, а я пішов...

Що далі було, розповіла потім Зюня.

Ігор дивився на Зюнені форми. Тоді розплакався, що його ніхто не любить, що він нещасний. А він, мовляв, також людина. Йому також тепла людського хочеться.

Зюні стало шкода його. Її жіноче серце було стривожене Ігоревими сльозами. Вона обняла Ігоря, приголубила.

У пориві доброти й жалю Зюня так стиснула Ігоря, що він почав задихатися й синіти. Зюня перелякалася. Викликала швидку допомогу. Швидка приїхала через годину, коли Ігор уже відійшов. Спокійно спав у Зюніному ліжку.

- Де хворий? — спитала лікарка, що зайшла у квартиру.

- Там, у ліжку! — показала Зюня.

Лікарка мов укопана зупинилася коло ліжка. Закліпала очима.

- Йому вже легше, — пояснила Зюня.

- Зараз йому буде важче! — майже крикнула лікарка й почала шмагати Ігоря фонендоскопом... Ще й приказувати:

- Ось тобі дисертація! Ось тобі дисертація!..

Зюня спочатку нічого не зрозуміла. Обурилася:

- Що це у вас за методи лікування? Медицина має бути гуманна...

Тоді перепало й Зюні. За гуманізм...

Ігор тепер зі мною не вітається. Каже, що якби не я, то все це не скоїлося б.

Тепер спробуй, зрозумій людей...

 

 



 
УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua