Євген ДУДАР
Написав Administrator   
Понеділок, 04 січня 2010 15:28
Головна статті
Євген ДУДАР
Молитва і сповідь
ДЕРЗАЙ, ІВАНЕ!
ВИННА ЦИВІЛІЗАЦІЯ
СЛОН І МУХИ
Всі сторінки

Євген Михайлович Дудар 

Сміх заради життя, а не життя заради сміху


Євген Михайлович ДУДАР — один із найвідоміших сучасних українських гумористів. Народився сатирик 24 січня 1933 року в селі Озірна Зборівського району на Тернопільщині в селянській родині. Гумористичні здібності перейняв від батька, звичайного кравця, який був великим жартівником і свою любов до дотепів передав синові. З дитинства Євген захоплювався читанням гумористичних творів Степана Руданського та Остапа Вишні. Закінчив Євген Дудар факультет журналістики Львівського університету в 1962 році. Працював редактором видавництва Львівського держуніверситету, друкував гуморески й фейлетони у пресі. Згодом переїхав до Києва і влаштувався на роботу до редакції журналу «Перець».

Про перші літературні спроби Євген Дудар з гумором згадував: «Писати почав змалечку. І одразу смішно. Плакала тільки вчителька. За перші спроби били по руках. Про наступні спроби мовчали...»
Бути сатириком у тоталітарному суспільстві — то велика сміливість. Євген Дудар одчайдушно став на цей шлях. Перша збірка його гумористичних творів «Прошу слова» побачила світ 1967 року у Львові. Усього їх вийшло друком аж два десятки, серед них «Коза напрокат», «Сеанс гіпнозу», «Профілактика совісті», «Шедевр за вуаллю», «Директор без портфеля», «Рятуймо жінку». У тих збірках, які з'явилися в роки незалежності України, ще різкіше зазвучали гумористичні та сатиричні мотиви: «Штани з Гондурасу», «Плацдарм», «Українці мої, українці...» та інші. Порадував письменник своїх шанувальників і вибраними творами у 2 томах «Галерея чудотворців».

Він — заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературної премії імені Остапа Вишні.

Євген Дудар переконаний, що «сміх врятує світ» і що українське суспільство можна оздоровити через гумор і сатиру.

 

 

 

"ВЗДОХИ  ХВОРОЇ  ЯВДОХИ" ?


А  ЧИ

 

НЕДОЛАМАЛИ  ХРЕБТИ,  ТО  СПІШАТЬ  ЛАМАТИ  ДУШІ?


(Памфлет)

 

Якось Лєх Валєнса сказав: "Польські комуністи, як редиски: зверху червоні, а всередині – білі…"

Комуністи, які йменують себе українськими, зверху – ніби червоні, а всередині… г н и л і… Заражені бацилою "прогнившого капіталізму". Особливо ті, що придепутатилися у Верховній Раді. Що обжилися в регіональних окопах "Единой России". І, якщо користуватися термінологією златоуста про "кровосісів", "сісяють" кров, піт і з російського народу і, звичайно ж, з українського. Кровопивці-інтернаціоналісти. У московитського імпер-шовінізму відробляють Іудин гріш, в Україні виконують роль п"ятої колони…Українському народові обіцяють "соціальний захист" (пригадайте: "Высшая мера социальной защиты – расстрел"), російському народові обіцяють повернути "молодшого брата" в "единое пространство"… ( Йому так потрібен той "молодший", як нам потрібен "старший")… Але працюють язиками. Як завжди… Обросли жирком, погладшали, понаїдали гузиці, що не зовсім вписуються у парламентські сидіння. Нагуляли статки, повлаштувавали нащадків у 
"діри дикого Заходу". А, щоб їх із тих сидінь не повикурювали, свій "електорат" звично лякають "націоналістами", "бандерівцями" "неофашистами" і, як досвідчені провокатори - постійно провокують народ. То ставлять пам`ятники катам, які народ гнітили й вимордовували. То символами тоталітаризму прагнуть витіснити державні символи. Це, аби приглушити людську пам`ять. Аби не пригадали їм, скільки лих накоїли вони упродовж всього "розквіту епохи соціалізму з "человеческим лицом"…

Регіональні - "тузи", які наймали цих "шестьорок" в коаліційний підряд, сприймають їхню демагогію, як звичне. Бо й самі часто вдаються до демагогії (одна школа). Розхристана опозиція час від часу щось заперечить. "Тушки" смирно сопуть у дві дірки, аби не загострювати стосунків, не викликати вогню на себе. Одне слово, всі дивляться на цю, явно ворожу незалежній самостійній соборній Україні камарилью, слухають її провокативну тріпологію і пропускають повз вуха. Одні кажуть, мовляв, це "останні вздохи хворої Явдохи"… Інші кивають на демократію… Ще інші закликають до толерантності, бо, мовляв, до Європи хилимося…А ще інші - ту "Явдоху" інтенсивно підліковують, підгодовують, підтримують і спрямовують на "бойові подвиги"…

Дивує? У парламенті незалежної держави відкрито діє фракція ворожа цій державі. Вона - у пропрезидентській та проурядовій коаліції. Проте символів, визначених Конституцією, не визнає й не носить. Нагло заявляє про своє прагнення змінити статус незалежності на повернення до московської петлі. Провокує закони, які розколюють суспільство. Категорично виступає проти примирення ветеранів. Сіє розлад між людьми. Перекручує історію…І бреше, бреше, бреше…

То, може, Президент та виконавча влада також, вибачте, говорять неправду? Що розбудовують міцну н е з а л е ж н у  Україну? Що все роблять для злагоди в суспільстві? Що прагнуть п р и м и р и т и схід і захід ? Що ведуть Україну до цивілізованого світу, до Євросоюзу? Може, й вони граються в українську державність, а насправді допомагають припутаним сусідським імпер-шовіністам "обустраивать великую Россию" ?.. Бо й на їхньому партійному возі - стільки українофобських собачників, шизофренічних "борцов за русскоязычную Украину…", а то й, взагалі, "за новую страну"…Без будь-якого натяку на ймення держави…

Зате інтенсивно, нагло, витовкається все українське, національне… Вже й розгорнули наступ на підростаюче покоління – закривають, переформатовують українські школи. Свого часу фашистський гауляйтер Еріх Кох казав, що "…Українським дітям не потрібні школи. Необхідних знань їх навчать господарі"…Нашого часу гауляйтер від освіти Табачник, видно. щось унаслідував від гауляйтера Коха. Складається враження, що з громадянина незалежної України намагаються вичавити українську національну душу… І дуже поспішають зробити це швидше. Чи прагнуть вписатися у термін свого привляддя, а чи хтось підганяє?..

Т о  к о м у  і  ч о м у  в українцеві, який проживає у своїй незалежній державі, заважає українська національна душа? 

Уперш - "чому"? Тому, що людина без національної душі - це опудало. Робот. Який ляпає своїм механічним язиком, що йому запланують, робить усе, що запрограмують. Робот не має відчуття національної приналежності, отже, й національної гідності. Опудалу байдуже на чиєму городі стояти, що охороняти і кого лякати. Воно – опудало.

У свій час німецький фашизм винищував свідомих українців фізично, молодь вивозив до Німеччини. А у фашистських лабораторіях випробовували хімічні засоби, якими планували частину народу України перетворити на безвольних рабів. Гітлерові потрібна була українська родюча земля, а на ній – раб.

У свій час російський імперський шовінізм, що маскувався під владу народу, свідомих національної гідності українців робив "врагами народа", розстрілював "без суда и следствия", морив голодом, забивав ними тюрми й концтабори, депортував з рідної землі. Сюди ж, на нашу землю, завозив роботів "русскоязычных", "инородных". Словом, робив селекцію. Знову ж таки завойовувалася українська земля… Бо фашизм - є фашизм. Чи він зі свастикою, чи з серпом і молотом, а чи із…двоглавим орлом…
Йому потрібна чужа земля, а на ній - лише раби…

То ж маємо й відповідь на те, " кому " потрібно, щоб українець у своїй державі став просто роботом, опудалом, бездушною істотою. Себто не мав національної ідентичності, ( бо й із паспорта ту "ідентичність" заздалегідь вилучили). Або ж, втративши віру, надію, а з тим і відчуття господаря на цій землі, подався б в інші краї. А тут, його рідну землю, "застолбят" нові герінги, геббельси, кохи та інші припутані собачники…

Але сьогодні - не часи Гітлера.Не - епоха Сталіна, чи соціалізму "з человеческим лицом". Сьогодні наука злетіла у неосяжні висоти. Підлість і підступність набрали вишуканих форм, сатанинської хитрості і глобального цинізму. А вікова практика інтриганства, провокацій, гри на людських долях і долях цілих народів – сягнули безмежжя. Сьогодні проводити масові розстріли, катування по тюрмах, концтаборах, вивозити до Сибіру, чи в будь-які репресивні краї, - не лише "не модно", а й економічно невигідно. Посилати спецнази головорізів для завоювання тієї, чи іншої "жизненно важной для страны" території - у норми сучасного світового бандитизму також не зовсім вписується. Отже найвигідніша форма завойовництва – нейтралізації свідомих громадян того, чи того народу - розповсюдження бацили с а м о з ` ї д а н н я. Звісно, під пильним наглядом, сприянням та дозуванням кремлівських спеців…

То ж не дивуймося, що майже упродовж всього нашого двадцятирічного періоду
незалежності, під найінтенсивніший "обстріл" московитського і промосковитського пропагандивного квача підпадають західні області України. Саме та частина нашої землі, де навіть найскаженішому московитському шовінізмові не вдалося витравити націоальну душу українця. Біда галичанина, подоляка, буковинця, волиняка, гуцула у тому, що на його землю і на його спину часто наскакували нові "визволителі". Щастя - що вони довго не затримувалися. Спину пригнути встигали. А до глибин душі докопатися не вдавалося. І вона, слава Богу, зоставалася живою, національною, українською. Не випадково саме тут народилася УПА, саме ця частина України повстала проти найжорстокіших катів українського народу – Гітлера і Сталіна. Не випадково саме у цих, західних областях України, сьогодні навіть простий люд трохи більше має почуття власної гідности, ніж там, де ту гідність притлумлювали століттями. Де українець на своїй землі соромиться свого українства, своєї мови, історії.

Отже… Не випадковий найінтенсивніший наступ новомутованого московитського фашизму і його наймитів в Україні саме на ці терени, на цих людей. Не випадкове спотворення їхньої боротьби за незалежність, паплюження героїв цієї боротьби, фальсифікація української історії взагалі і галицької зокрема. Предок цього фашизму свого часу вишколював герінгів, геббельсів, кальтенбрунерів, будував для них літаки і робив снаряди, винаходив газові камери і виробляв для них гази, вчив, як будувати концтабори і мордувати людей, проводив спільні навчання і спільні паради есесівської та енкаведистської шушвалі.

Його нащадок, що виплодився на смітниках затхлих комуно-кадебістських акваріумів, намагається отруювати людей смородом власного розпаду.

Тим, хто звик засинати під інтенсивний гавкіт собак, раджу слухати "Голос России", " Международное русское радио." Воно патетично й закликає:"Мы хотим, чтобы нас люди слушали, слышали и понимали ВЕЛИКУЮ ДЕРЖАВУ". І хваляться, що "вещают на 156 стран, на 38 языках мира"… 

То оті "вещатєлі" створюють таку дзявкотню навколо України… Й особливо навколо її західних областей, зокрема Львова. Що їхню "вєлікую державу" ніяк "понять" не можна. Особливо, коли вони натякають на "братский союз". Якщо хтось із тих "156 стран" слухає наших "братишек", то уявляє Україну ямою "оголтелого национализма", " дикого фашизма", і "отпетой ксенофобии" …А місцями той український народ – взагалі недорозвинений. Виявляється, галичани – "…Люди, которые, практически и украинского языка не знают У них – ламанный язык", - це якийсь професор Радожскій, доктор наук, директор інституту міжнародного співробітництва. Слухаєш оте "ламаніє" й хочеться сказати: "Відламало б тобі, чоловіче, дітородного "язика".  Аби ти не пускав на світ собі подібних нащадків. Бо коли ти "вчений", або по "недопониманию, либо из подлой вшивости" брешеш, то чого можна чекати від простого Вані з–під Рязані. Яке співробітництво буде між простими людьми, коли директор інституту міжнародного співробітництва безвідповідально ляпає, що російську мову в Україні не роблять другою державною, бо  "…начиная с первого Президента Украины в украинских средствах массовой информации и в руководителях информационных структур, в основном находятся так называемые галичане… Они придумывают то запрет кинофильмов на русском языке, то запрет нашей прессы…" 

Ну про "запреты" говорити не будемо. Вже так "назапрещали" російську пресу, що української в кіосках зі свічкою не знайдеш. Якщо навіть у Львові, за свідченням того ж таки "міжнародного Соломона", 52 відсотки читають російську, то що казати про Луганськ, чи ту, очумлену костусєвими, Одесу… А щодо окупації ЗМІ "так называемыми галичанами", то чиста правда. Ось "так называемый галичанин" Ренат Ахметов утримує телеканали, газети… "Так называемый галичанин"
Віктор Пінчук свою чималеньку долю має у цій царині… Не кажу вже про власників,
чи співвласників таких "прогалицьких" газет, як "2000", "Комсомольская правда" ( в Украине), "Известия" ( в Украине )… Що там уже говорити про "Бульвар" "так называемого галичанина" Гордона…Чи "окупацію" ним "українського" телебачення… Вже прислів"я гуляє: "На який канал перемкнеш – Гордона знайдеш". І то не самого. А обов`язково з якимось " так называемым галичанином" глаголить. І виключно на "ламанном галицком языке"… Іще ледь не забув "корінного галичанина" – Голуба, що газету "Комуніст" окупував…

Та найгірше, що "огаличанюють" підростаюче покоління. Хвалений московським професором - іберменшом борець за російську мову в Україні, як другу державну, Д.Табачник, який також видає себе за іберменша, на думку Вані Молдавана, - галицький шпигун. Бо навіть дитячий журнал "Щедрик-ведрик", рекомендований міністерством до читання у школах, зациклюється на галичанах. При тому замість одверто сказати дітям, що це, мовляв, вороги українського народу: "бендеровцы", "пещерные националисти", "пособники фашизма", журнальчик показує їх просто, як унтерменшів. Таких собі неповноцінних мужичків-простачків. Які своїм інтелектом можуть сягнути лише рівня ресторанного клерка…

Та…зупинимося. Бо якщо перераховувати все "окуповане" галичанами, сторінок цієї газети не вистачить. Повернемося до головних борців за щастя "трудового народа" і "возрождения СССР" - так званих "українських комуністів"… Правда, за марксистською ідеологією, у них національність не визначена. Як у гермофродита – стать. Вони, як колорадські жуки – на чиїй картоплі пасуться, до того городу й признаються.

Так ото комуністи черговий раз "виповзли з окопів". До речі, за свідченням Віті Царапкіна, комуністи "виповзають з окопів" лише у двох випадках: тоді, коли перед окопами – якийсь "трофей", або ж, коли "в окопах" уже надто напсують повітря. Але далі вони не йдуть. На "ворожі амбразури" кидають ветеранів війни. Мовляв, вам не звикати на амбразурах помирати. А ми й спеціальний цвинтар для вас організуємо. Суто ветеранський… І "под красным знаменем" поховаєм…

Рядовий Червоної Армії Терентій Горовий, який чудом уцілів у лихолітті війни, від командування удостоївся медалі "За отвагу", а від комуністичної партії - червоної зірки, вирізаної із консервної банки й прибитої на стовпці біля брами, сказав:

- Своє місце на тому цвинтарі я відступаю його ініціаторам… Ще й на червоний прапор зі старою скинемося… І ту бляшанку, що біля воріт, зніму й почеплю їм на стовпця надгробного …

До речі, з приводу так званого "знамени победы". Вивішування якого поруч із Державним прапором України Конституційний суд визнав неконституційним. Головний "пєтушок" так званих "українських комуністів" Сімонєнко інтерв`ю тому ж таки "Голосу Росии" давав. А брали інтерв`ю якийсь Максім та Надєжда. І Максіма? і Надєжду дуже хвилювали ситуції у Львові 9-го травня та 22 червня. А також рішення Конституційного суду з приводу "знамені побєди". А також, що "вандали" на "вічному вогні" яєчню смажили…

Ну з приводу Львова інтервйований осудив націоналістів, які там "при владі", зазначив, що вся Україна перебуває "под влиянием идеологии националистов"… "Вандалів" назвав "придурками", яких виховали за роки незалежності…Тут, очевидно, в інтервйованого раптом вибило пам`ять. Бо не міг же він не знати, що "придурками" й вандалами виховувала молодь комуністична система. Скільки то церков зруйновано нею, цвинтарів розкидано, надмогильних пам`ятників побито… Зруште із місця будь-яку статую в Україні "вождя мирового пролетариата" і побачте, що стоїть вона на чиїхось надгробках. Вандалізм починався тоді, коли почали ламати хрести і душі…Тепер же так звані "українські комуністи" хочуть і від цього відхреститися…

Ну а з приводу рішення Конституційного суду інтервйований сказав чітко:

- Мы на сьезде нашей партии приняли решение: в каждое село направить список предателей украинского народа, которые находятся в мантии конституционного суда. Чтобы в каждом селе знали, что это и кто это… Поэтому я от имени украинского народа прошу извинения перед нашими братьями – русскими, белорусами за то преступление, которое, к сожалению, совершили, не отражая воли украинского народа, судьи Конституционного суда…

Такого вироку суддям Конституційного суду, видно, навіть Максім з "Голосу Росии" не чекав. Бо не то вдячний був інтервйованому, не то застерігав його:

- Петр Николаевич, это  о ч е н ь   в а ж н ы е  слова… Спасибо вам, что вы
помогаете людям знать имена предателей. Это очень важно…

Слова - це, дійсно, дуже важливі. Юридичний експерт хутора "Мозамбік" Ізя Чачкес прокоментував їх так:

- Не розумію, яке відношення має Петро Сімонєнко до українського народу, що від його імені "просить вибачення"? Думаю, було б логічніше, якби він попросив вибачення від імені В.Путіна за образу ним українського народу… Що ж до "вироку" винесеного П.Сімонєнком членам Конституційного суду. Якщо суб`єкт уявив себе Гітлером, або Сталіним і вирішив, що має право одноосібно судити – це означає, що фашизм в Україні таки діє. Отже, на це варто б звернути увагу криміналістів. Якщо ж криміналісти доведуть, що суб`єкт - недоторканий, або, кажучи "общепонятною," – "невменяемый", треба, щоб зайнялися психіатри. Людина ж - усе таки публічна… По селах щось там розсилає. Не приведи, Господи, нової пошесті…

Ізя Чачкес має рацію. Бо "суб`єкт" у тому ж таки інтерв`ю ще й "наїхав" на Державний прапор, з батальйону "Нахтігаль" зробив дивізію і "нарізав" язиком такого:

- Под этим жовтоблакитным прапором 30 июня сорок первого года встречали хлебом-солью немцев. И в первую же ночь дивизия "Нахтигаль" по сути дела 9 тисяч интеллигенции вырезала за одну ночь во Львове…                                                                                                                                    
Отак ріжуть язиками вишколені провокатори й брехуни. Можна було б списати на їхні ідеологічні вивихи – мовляв, "чим горнець накипів, тим і смердіти буде"… Але ж сморід розноситься не лише в Україні… І на нього є "генеральний замовник"…

Якось із того таки "Голосу Росии" почувся голос чиновного "русского патриота": "Мы не должны потерять Украину со своей орбиты. Потеря Украины – это крах для России "…

Отже робиться все, аби не дати Україні зійти з російської орбіти. Як за статутом єзуїтів: "Мета виправдовує засоби"…

Засіб перший. Дії спрямовані на зовнішній світ. Перед світом цивілізованим показати, що українці – вічні колабораціоністи, прислужники фашизму, бандити, бездушні катюги, невмілі господарі, непевні й безвідповідальні чиновники, і, взагалі - не народ, а зброд, якому нема ні віри, ні поваги…

Пригадайте, як тільки Україна заговорила про членство в Євросоюзі, а його чиновники проявили інтерес до України, Владімір Путін подався до Німеччини. Відвідав те місто, у якому він служив кагебістом, чогось за щось мер цього міста нагородив його якимсь орденом. Й одразу після цього німецька феміда підняла справу "карателя Дем`янюка". Мовляв, з`явилися додаткові документи. Нібито він п р и ч е т н и й до вбивства 28 тисяч людей. Уявляєте - сторож концтабору"?..

За такою ж формулою самого Путіна можна звинуватити, що він  п р и ч е т н и й
до знищення чекістами сотень тисяч невинних людей. Адже "Вчерашних чекистов не бывает…" То ж не буває й вчорашніх злочинців.

Але…судили не Дем’янюка. Судили Україну. До речі. Дем`янюка й не засудили… 

Потім пригадайте газовий сморід навколо нашої держави… Який і до сьогодні, 
як каже Клавка з хутора "Мозамбік", "воня". Бо оті сьогоднішні судилищні шоу, на погляд громадськості, також мають режисера в сусідському "театрі ляльок"… Ну, а при нинішній "крупній" демократії, де, як я вже колись писав, влада завойовується гречкою, а утримується пшонкою, "ксенофобів," "неофашистів", "антисемітів" у національно-свідомому українському середовищі можна назбирати, як грибів після дощу. Кожна нова влада хоче довести, що вона "сильна, як ніколи".  Бо довести, що вона, як ніколи, розумна, набагато важче.

Тепер засіб другий. Спрямований на внутрішню дестабілізацію.                                                           
Зіштовхнути схід із заходом, партію з партією, політика з політиком, людину з людиною. Використавши мовні, конфесійні, світоглядні відмінності. Скориставшись брехливою так званою контрпропагандою, яка десятками років ліпилася в кабінетах спецслужб. Скориставшись наївністю й необізнаністю простолюдина. Нагло оббріхувати все, що має український національний відтінок. Провокувати конфлікти між молоддю й ветеранами."Розкривати злочини" націоналістів, УПА. Знаходити "свідків"… Словом, робити все, аби молодь, уже народжену у незалежній Україні, зробити ворожою самій ідеї українства, відштовхнути її від української мови, історії. А старше покоління, одурманене ще в ті часи комуністичною пропагандою, остаточно налаштувати на непримиренну ворожість до української держави… Не дивно, що до цієї акції залучається й багато попиків із Московського православ`я. 

Мета? Довести Україну до того, щоб поділити її на частини. Спочатку зробити її федеративною. А тоді "суб`єкти федерації" будуть поступово "изявлять желание присоедениться к России"… Як це зараз у Придністров`ї, Абхазії, Південній Осетії… А ще, не менш важливе, "продадуть" свої підприємства, землю російським товстосумам. Якщо вони ще до того їх не приватизують…

На жаль, це не авторська фантазія, а відкриті заяви ватажків так званої "Родины" та інших, за своєю суттю, російсько-фашистських організацій в Україн… Та й пригадайте сумнозвісний Сєвєродонецький ПІСУАР. Пісуарили тоді там ті ж самі "герої", що сьогодні при владі. І апетит нашого північного сусіда на чужі пісуари не зменшився…

Днями дивився я по телевізору засідання гуманітарної ради при Президентові. Виступав там М.О.Шульга. Колишній працівник відділу пропаганди ЦК КПУ. Тепер - доктор наук, філософ. "До цього часу, - зауважив він, - у міжконфесійних стосунках украй небезпечні є намагання деяких політиків, а й декотрих представників письменницького цеху, що претендують на роль духовних батьків нації, поділити на свій смак наших громадян на сорти – правильних і неправильних, патріотів і безбатченків. Усіх, хто не розділяє їхніх цінностей і уявлень, вони записують у вороги. Відтворюють культуру війни. А нам треба впроваджувати культуру миру. Можливо, й нам слід ввести в законодавство про злочини на грунті ненависті, як це зроблено в ряді країн Західної Європи…"

Я також належу до письменницького цеху. Правда, на роль "батька нації" не претендую. Я горджуся, що  є  с и н о м  своєї нації, а не, вибачте, сучим сином. Але, шановний пане-товаришу професор. Ота фраза: "Усіх, хто не розділяє їхніх цінностей і уявлень, вони записують у вороги" стосується суто вашої, комуністичної партії. Скільки тих, що "не поділяли",  вона, за час свого існування, знищила фізично? Я також за те, щоб "духовно-культурні питання не вирішувати за формулою "або-або", а за формулою "і–і". І за "культуру миру"… Але знаю залізне правило: "Не може жити в одному приміщенні той, хто їсть, і той, кого їдять".  Хто кого хоче з`їсти, Ви не гірше за мене, знаєте…Та й згадайте, чий це лозунг : "Железной рукой загоним человечество в социализм!" ? Лозунг націоналістів: "Воля народам! Воля – людині!.."

Я за те, щоб у моїй вільній Україні вільно співіснували і націоналісти, і комуністи. Але, щоб націоналісти були – українськими націоналістами, а комуністи – українськими комуністами. А не чужим пришийкобиліхвостієм… Щоб дбали про зміцнення  с в о є ї  держави, добробуту народу, шанували рідну землю, мову, плекали культуру, знали і вчили дітей своєї правдивої історії …Як колишній працівник ЦК, як учений, ту історію, яку так активно наказують "не переписывать" Путін із Медвєдєвим, Ви добре знаєте. Ратують за збереженя цієї історії і Ваші однопартійці. Упевнений, що знаєте й те, як вона "исторически слагалася".

Я додам до неї лише кілька епізодів.

У шістдесяті роки, минулого, звісно, століття, у Миколаєві Львівської області відкривали погруддя секретареві райкому комсомолу Мирославі Швед. На постаменті було написано, що вона у п`ятдесятих роках "загинула від рук українських буржуазних націоналістів"... Це – " історія ," писана компартією і кадебістами… Яку закликають "не переписывать"…

А ось правда. Мирослава Швед - третій секретар Миколаївського райкому комсомолу прекрасно співала. Керувала хором. Організовувала вечори української пісні. Це, звісно, багатьом "визволителям" не дуже подобалося. І ось одного вечора, коли вона зі своїм хором виступала в селищі Роздол, за куліси зайшов начальник пошти комуніст Микола Багнет. Демонстративно, прилюдно почав до Мирослави приставати. А коли та його відштовхнула, дістав наган і вистрелив ій у груди…

Багнета потім "судили". Дали йому аж… два роки. Але… потайки звільнили й відпустили у рідне місто Харків.

Про це розповіли мені жителі Миколаєва. А потім я знайшов підтвердження цій розповіді документами суду. Що зберігалися "чогось" в архіві Львівського КДБ.

Ваші однопартійці, а особливо вождик організації, часто, аж захлинаючись, "осуждают зверства оуновцев"… Чуже під лісом завжди краще помічається, ніж своє під носом. Правда, воно часто буває викривлене, недобачене, а то й хворою уявою (чи потребою) дофантазоване. Те чи інше явище подається не з позиції історичної правдивости, а з суто партійної доцільності. 

Та війна – є війна. Червоні партизани також страчували фашистських прислужників, "стукачів", зрадників. І це інтерпретувалося, як героїзм і подвиг.

Коли ж воїни УПА ліквідували агентів МГБ, донощиків, або провокаторів, катів, які чинили звірства, - це, виявляється, "звірства"…

Як і в кожній війні, були жертви й невинні…

Такою жертвою став і мій однофамілець із села Пліхів Бережанського району Григорій Дудар. Колишній усусус, він активно допомагав повстанцям. Проте був звинувачений у зраді і ліквідований. Через кілька місяців вищий провід СБ вибачився перед родиною і реабілітував Григорія Дударя. Який загинув внаслідок провокативних дій МГБ. Після цього дружина Григорія дозволила спорудити на їхньому обійсті криївку. А вісімнадцятилітня донька Стефанія стала повстанською зв`язковою. 
Завдяки їй eже на початку незалежності було віднайдено архіви служби безпеки підпілля. Відкрито правду. 

Розповім іще про одну жертву. Жертву самої провокативної машини. Яка також списана на "звірства бандерівців"… Факти наводжу з протоколу допиту службою безпеки ОУН Михайла Йосиповича Довгого. (Нар. 1926 р. в с.Дичках Рогатинського р-ну Станіславської (тепер Івано-Франківської області) .

У 1943 р. пішов у дивізію "Галичина". У 1945 р. разом sз дивізійниками, що опинилися в Німеччині, був полонений радянськими військами. Почав співпрацювати зі спецслужбами. Доносив на своїх. Для більшої довіри серед своїх, служби влаштували йому "втечу" в американську зону. Потім "втечу" із зони. Тоді "відпустили" додому, в Україну. У розпорядження Станіславського облуправління МГБ.

"… Коли я прибув до області і позвітував начальникові МГБ про свою агентурну роботу в американській зоні… він заінтересувався мною, як надійним робітником, і повідомив про мене в Київ. Звідти приїхав генерал Свєрцов. Він докладно пояснив, як я маю працювати, кого і де висліджувати, кому доносити. А основне – старатися потрапити в підпілля.

- Коли б не хотіли тебе прийняти до себе, - казав Свєрцов, - ти старайся виконувати все, що вони скажуть. Коли б хотіли, щоб ти вбив когось із наших, можеш вбити навіть 50 наших бійців і 10 офіцерів - тоді напевно тебе приймуть. Принеси їм зброю, якщо захочуть…"

Словом, дали Довгому стукацьку кличку "Сорока". І він почав " працювати". Доносив безпосередньо начальникові Рогатинського райвідділу МГБ капітану Аносову. Від області ним опікувався майор Бугаєв.

"…У зв`язку з моїми доносами в с.Дичках, люди почали мене підозрювати, що в мене з`явилися чималі гроші. І мені тяжко було зреалізувати плян - пропхатися в партизанку. Така нагода трапилася щойно тоді, коли Тарас і провідник Юрій запропонували мені виконати атентат на Валка. Хоча вони мені не говорили, що по атентаті заберуть у підпілля, але я постановив використати цю нагоду… Одначе я вважав, що Валок є замала фігура, щоб атентатом на нього виробити собі довір`я у підпільників. Тому я постановив убити когось із большевицьких достойників. Але, щоб когось із них убити, я мусів мати дозвіл…"

Для того Довгий –"Сорока" зустрічається з начальником облуправління МГБ.

"…Я сказав начальникові, що кілька днів тому Влодко Третяк пов`язав мене з двома партизанами…вони мені дали наган "Радом" і доручили вбити когось із районного начальства. Він сказав, що можна, але шкода. Після того сказав мені вийти до другої кімнати, покликав майора Бугаєва і щось довго з ним говорив. Тоді покликав мене. Сказав, що не вільно застрілити таких начальників: Бугаєва, Козюберу (перший секретар партії), Решетилова (голова райвиконкому), Громового (опер.МГБ). Усіх інших можна…Коли я спитав, чи можна вбити Аносова, він сказав, що так. І зазначив, щоб по виконанні атентату, я негайно зголосився до нього…

Після того я постановив собі вбити Аносова і Валка. Валка, бо доручили партизани, а Аносова, щоб здобути довір`я і пропхатися в підпілля…

…У неділю вечором побачив, що Валок пішов зі своєю жінкою до кіна. Пішов
додому. Взяв наган, повернувся до парку, сів на лавку. Аносов і Колєбаєв ішли зі своїми жінками до кіна. Аносов підійшов до мене і спитав: "Чого ти шляєшся?" Побачив, що моя кишеня віддута, спитав, що там. Я вдарив його кулаком по голові, дістав з кишені наган і направив на нього. Він скричав: "Нє нада! Нє нада!" Я вистрелив йому у живіт, він почав тікати. І я вистрелив у нього ще два рази…"

Словом "Мішка" за дозволом вищого начальника убив нижчого начальника, а ще стрибка Капраля і "двох якихось лейтенантів"…

Коли через кілька днів зустрівся з вищим, той сказав:

"Мішка, я покликав тебе для того, щоб повчити: за смерть начальника МГБ ти маєш дістатися в підпілля і викрити організацію в цілому Рогатинському районі…" При тому сказав, що коли б потрапив у руки СБ, ні в якому разі не маю признатися в своїй агентурній роботі. І найголовніше, навіть під тортурами не сказати, що вбити Аносова дозволили мені вищі чини МГБ…"

"Мішка" у підпілля потрапив. Служив в особистій охороні провідника Андрія, викривав підпільників, відробляв Юдин гріш, наробив немало шкоди, поки не знешкодили його…

Не знаю, чи живе зараз дружина колишнього капітана Аносова, чи були у них діти. Але певен, що правди про його загибель ніхто не знає…Як і не знають правди багато-пребагато родин тих, хто за "правдою" комуністів загинув "від рук українських буржуазних націоналістів"…

Коли я працював над цим матеріалом, по радіо передавали засідання ВерховноЇ Ради. Обговорювали постанову про вшанування 70–ліття трагедії у Бабиному Яру. Проект представляла секретар комітету ВР з питань культури і духовності Вікторія Дем`янчук. Член фракції комуністів. Думалося, нарешті комуністи, які все життя "боролися за мир" і навіть вирощували голубів миру, вирішили, як Ви казали, Миколо Олександровичу, "відтворити культуру миру". Але з чарівних жіночих вуст полетіли звичні комуністичні брехи й агресія… У звичному руслі комуністичної "істеричної правди".

І ускрес у моїй пам`яті епізод із повісті, розтерзаного чекістами, прекрасного російського письменника Володимира Зазубріна "ЩЕПКИ". Молодий чекіст, вчорашній студент, щодобово розстрілює десятками "буржуазное отродье". І, розстрілюючи свого професора, від нього чує: "Большевизм – это временное болезненное явление, припадок бешенства, в который впало сейчас большинство русского народа…Твоя болезнь, болезнь всего русского народа, безусловно, излечима и со временем исчезнет бесследно навсегда. Навсегда, ибо в приболевшем организме вырабатывается достаточное количество антивещества"…

На жаль, у багатьох наших громадян ця хвороба ще прогресує… Призводить до сказу, нетерпимості, самоз`їдання й самопоборення… Які дуже вигідні тим, хто хоче вічно тримати Україну на своєму аркані…


7 липня 2011, хутір

 


Реанімовані яйця,

або ж Ті самі гості в ту саму хату


(Памфлет)

 

 „Україна буде сильною тоді, коли ми будемо готові не лише  один за одного померти, а й один з одним жити..." 

З промови Вані Молдавана на Всеукраїнському форумі патріотів

У сусідському імперському інкубаторі — інвентаризація. Перевіряють яйця. Прикидають: яке куди підкласти? Бо на минулих президентських виборах в Україні, як зізнався один депутат Держдуми, „...в украинское гнездо подложили не то яйцо"...

„Яйцо" дістало яйцем. І з нього, замість запрограмованого „руководящого пєтуха", кажучи інкубаторською термінологією, вилупився політичний задохлик. Дарма що тодішній начальник інкубатора „путі-пут" двічі вітав задохлика з перемогою. Реанімувати його не вдалося...

 

 

Тепер, судячи із заяви думдепа, керівництво інкубатора готує для „українського гнізда" нові яйця... А якщо проаналізувати хамувату епістолярію сучасного кремлівського дворового на адресу нашого Президента, то підсуватимуть уже й готових вилупків. „Дефективний лідер", який з телеекрана та „бик-мордів" запевняє, що „почує кожного" (перед виборами слух повертається), уже й почав відвішувати „його благородію" благодатні поклони. Уявив, що отримав ярлик васала. Інші „лідери" з тих же телеекранів і таких же „бик-мордів", розмахуючи не знаючими праці рученятами, нахваляються „сильною рукою", повертають „народу — народовладдя", „підвищують" зарплати й пенсії, без'язиким гарантують „двуязичіє", а обкраденим обіцяють усе, що вкрадено, — повернути... Словом, мелють... Усі „знатоки", усі специ, усі знають, як „розбудовувати державу", „долати кризу", „наповнювати корзину"... Усі знаходять мільярди на пустопорожні політичні тусовки, а на книжку для школярика, таблетку для пенсіонера — „не хвата"... Ні ума. Ні совісті. Ні...грошей... 

Отаке в нашому „українському гнізді". А над ним постійно сновигають московитські двоглаві стерв'ятники. Підгодовують ворожих Україні та всьому українському вилупків. Яких, на жаль, у нас також достобіса. У наше гніздо століттями підкидали яйця, з яких виплоджувалася твань без роду, без племені. З ненаситною утробою і „плоскостопієм" у голові. Тож до поголів'я великої рогатої худоби, свиней та баранів в Україні додалося ще й поголів'я манкуртів — унікальна „інтернаціональна" худоба... Воно і є стратегічним резервом сусідського імперського інкубатора.

Як видно з листа його хамської величності російського президента Медведєва до Президента Ющенка, московській імперській банді Ющенко дуже заважає. Бо він найбільше ідентифікується з незалежною Україною, вільною від будь-якого поневолювача, не дає повернути її в імперське рабство...

Ющенка намагалися знищити фізично. Господь уберіг.

Почали нищити морально. Ще задовго до президентства. Ще коли був прем'єром.
 
Пригадаймо, як зграя мас-медійних словоблудів — курвчинських, ляпайкурв, попіховшеків та іншої прижурналістської твані — методично обливала його помиями з кремлівських сортирів. Як зграї політичних шакалів, підгодованих Москвою, оскаженіло дзявкотіли, що „Ющенко — націоналіст, фашист", „слуга американських хазяїв", а „його дружина — полковник ЦРУ"...

Задебілювали маси. На великі ослячі вуха обивателя вішали пропліснявілу й прокислу ще в імперських кадебістських казанах „лапшу". І обиватель переносив заразу з язика до язика. Яка (за аналогією), може, й нічого спільного не має зі „свинячим грипом", але свинства приносить ще більше. Бо руйнує мораль...

А зболеній, вимученій віками колоніального рабства Україні потрібен був Президент — носій українства. Подвижник національної ідеї, розумний і виважений політик, патріот своєї держави, безкомпромісний син свого народу. І там, у мартенах імперських шпигунських справ, добре розуміли, що серед усіх кандидатів у Президенти цим критеріям найбільше відповідає Віктор Ющенко. Тому й кинули проти нього все. Аби знищити, дискредитувати, спаплюжити.

Та, як пише прекрасний український поет Борис Олійник:

Народ не візьмеш на макуху, 
Він звіддаля розрізнить чин: 
І хто є син його по духу, 
І хто по духу — сучий син.


„Син по духу" став Президентом України. Взявся за облаштування держави. А найперше, що найбільш перепудило московитських інкубаторників: за відродження української духовності, національної свідомості. За повернення українця до його історії, мови, культури. За те, що робить із зденаціоналізованого раба, із чужинецького наймита — достойного господаря своєї землі, гідного сина свого народу.

Тоді сусідські інкубаторники почали активізувати „сучих синів". І своїх, і наших. Генетичних, спадкових. І тих, що осучилися в процесі „розбудови держави".

Одні „пхали палки в колеса". Інші розносили „зловоніє", що „Ющенко нічого не може", що „він — слабовольний", що „потрібна сильна рука"... І, аби руку Президента остаточно обезсилити, руками й ногами проголосували за зміни до Конституції... Обивателя, тих, кому „...нічого нє нада, ліш би нє било войни", лякали НАТО. Тих, чия шия приросла до московського ярма, — „американським ярмом"... Тих, що „кальоним желєзом випікали націоналізм", — націоналізмом. Тих, що насаджували комуно-кадебістський фашизм, — фашизмом... І закон — „чим дурніше сказано, тим довірливіше сприйнято" — спрацював. Раб, який звик до „сильної руки" Сталіна, Гітлера, гестапо, НКВД та інших мерзотників, сам став мерзотником...

Примерзотіли й ті, що ходили в „патріотах". Так звані „ситуативні патріоти". У часовому вимірі: „коли вигідно"...

Ті, що стояли поруч з Ющенком на Майдані, чекали на чиновні лапсердаки. Ті, що були трохи далі, — на те, що їх помітять. А непомітний обиватель — чекав на манну небесну. Бо раз „голосував за Ющенка, то він має дати..." Лапсердаків на всіх не вистачило. Хоч у нас на душу населення стільки чиновників, що вже не вистачає й душ. Помічені — непомічені. На жаль, переважно помічають не тих, що працюють, а тих, що стовбичать перед носом. А з небес ніщо не падало, не падає і падати не буде. Навіть якби Президентом став „імператор русского православ'я" Кирило...

До речі, про патріарха Кирила. І його загадковий візит в Україну. Святійший, виявляється, також „розкладав яйця"... І реанімував учорашніх задохликів.

Наївному вірянину московського православного напрямку начіпляли на вуха підсолодженої локшини: пастор удостоїв високим візитом свою паству, щоб помолитися за неї, благословити її на висока святі діла, вислухати немічних та упосліджених, допомогти їм...

Але одкровення патріарха на телеканалі „Інтер", його промови й дії у місцях відвідин примусили засумніватися в цих благородних намірах.

Правду кажучи, якби я своїм єдиним голосом мав можливість обрати патріарха Кирила Президентом, обрав би не задумуючись. Але... Президентом Росії. Думаю, що тоді не було б таких дурних і листів на адреси інших як було „посланіє" Медведєва Ющенкові. Політичні ліліпути не принижували б добрий і мудрий російський народ. Бо, якщо брати за складом розуму, ерудиції, красномовністю, то, правди ніде діти, Кирило — Гуллівер.

На жаль, я своїм єдиним голосом не можу обирати Президента, тим більше в чужій державі. А ще більше жаль, що ліліпути використали Гуллівера для своїх імперських зазіхань.

Хтось може мені заперечити: розумний ніколи не виконуватиме вказівок дурня. А статус? Якщо за державним статусом дурень сидить вище?

Ще хтось може категорично заперечити, що патріарх жодних імперських поштовхів не проявляв.

Проявляй — не проявляй. Воно, коли є, то само вилазить... Патріарх Кирило заявив категорично, що церква не бере участі в політичній боротьбі. В неї, мовляв, нема політичних амбіцій. Церква не повинна і не може обслуговувати політичні клани...

Політичний клан Путіна-Медведєва постійно трубить — не приведи Господи переглядати історію...

Звісно, історія Росії, скомпонована за наказом Катерини II з древньої української історії, потім дотворювана комуністичними „мислителями", новій імперії дуже підходить. Завдяки цій, краденій, історії Московія стала Руссю, московити — росіянами, а київські князі — їхніми славними предками... Без цієї історії Росія — не Росія, „старший брат" „молодшому" — родич через дорогу навприсядки. І дуже сумнівний слов'янин...

Таке ж саме путінсько-медведєвське „не приведи Господи" глаголив в Україні патріарх Кирило. Склалося враження, що він приїхав в Україну проводити лінію партії „Єдіная Росія"...

Ще більшим гріхом, застерігав святець, є порівняння радянського тоталітаризму з німецьким фашизмом, а Сталіна — з Гітлером. Бо, мовляв, гітлерівський фашизм — режим „человєконєнавістнічєскій". А сталінський тоталітаризм — режим просто репресивний. І між ними — велика різниця...

Що різниця велика, я, правду кажучи, переконався сам.

Коли гітлерівські „визволителі" прийшли у моє село, вони того ж дня розстріляли Володимира Ульчака — хлопця, який очолював молодіжне крило ОУН. Побачили, що в нього в кишені пістолет. Ховали юнака всім селом, з почестями. Посіпаки не заважали, батьків убитого не чіпали.

У 1952 році в бою зі „сталінськими соколами" загинув мій дев'ятнадцятирічний побратим Мар'ян Дубицький. Оточені червоною саранчею, троє молодих підпільників у безвиході останні набої зоставили для себе. Служителі не „человєконєнавістніческого", а просто репресивного режиму привели Мар'янову матір, спочатку знущалися з неї, катували. Тоді примусили сісти на тіло мертвого сина і так везли до райцентру. Дорогою мати посивіла. Потім, звісно, її закинули в людинолюбні сталінські табори...

На початку сорокових гітлерівці спалили село Молотків на Тернопільщині. Майже половину жителів розстріляли. Напередодні до села навідувалися червоні партизани. Після цього на околиці знайшли вбитого німця. Кажуть, що це була провокація. Бо жителі села підтримували УПА. Звісно, розстрілювати невинних людей могли тільки людиноненависники.

Капітан Матвєєв, „людинолюб" із сталінського концтабору Сандармох, за одну добу особисто розстріляв понад тисячу моїх земляків. Ув'язнених лише за те, що одні вміли читати, другі — молилися Богу, а треті — утримували корівчину...

Про Голодомор уже говорити не варто. Патріарх Кирило й сам із ним добре обізнаний. Оповідав, що в них, у Поволжі, також був голод. І якби хтось не підкинув його бабусі в хату мішок муки, сказавши „приймай товар", то, очевидно, й патріарх не народився б.

Різниця лиш у тому, що в Поволжі підкидали мішки з мукою, а в Україні сталінські людинолюбці розтоптували останню картоплину разом із ротом голодної дитини... За три колоски, знайдені на стерні, розстрілювали...

Мабуть, історичних випадків більше описувати не варто. Хіба що згадаю ще один штрих із найновішої історії „російського православ'я".

У вісімдесятих роках приїжджаю у своє село Озерну, що на Тернопіллі. Голова сільради каже: „Маю клопіт. Поступило розпорядження зверху, щоб на цвинтарі, на могилах, де на хрестах ноги Ісуса — ступня на ступню і прибиті одним цвяхом, — відбивати. Бо це розп'яття уніатське, нехай люди потім роблять, щоб ноги були паралельно, кожна прибита окремим цвяхом..."

Чого ж це атеїстична влада розщедрилася ще на один цвях для Ісуса Христа? Аби — надійніше? Тим більше, коли уже в буйних головах гуляв дебільно-заощадливий лозунг: „Економіка повинна бути економною!" Розпорядження дурне, дикунське, але не таке собі безневинне. Оті „паралельні" ноги Христа і отой зайвий цвяшок були розраховані на корегування історії мого краю. Відтепер і могили мали служити доказом, що ці землі споконвіку були заселені людом православним.

А тепер подивимося з позицій сьогодення на деякі „проекти" патріарха Кирила. І не лише його.

Богомільний люд України, за душевним потягом та активною дією „душпастирів," поділений на багато конфесій. Кожна церква має свої громади, а кожна громада має або хоче мати свій храм. На нашій, звісно, українській землі. І вже добивається приватизації цієї землі. І вже дехто із-під шкаралупи отих, підкинутих у наше гніздо кандидатських яєць, піпікає, що коли стане Президентом України, то церквам землю віддасть у приватну власність... Особливо це стосується монастирів і лавр. І хоч у деяких із них уже сьогодні контингент монахів більше скидається на контингент спецназу сусідньої країни, але завтра може бути гірше. Тим „богомольцям" кинуть підкріплення. І вони не лише будуть очумлювати душі наших мирян чужою ідеологією, а й стрілятимуть у голови.

Патріарх Кирило, порівнюючи імперії світу та російську імперію, з пієтетом відзначив, що російська імперія ніколи не мала колоній. Чи то „по нєзнанію", чи з хитрості оратор не уточнив, що колонія — це лише напіввласність. Оце сьогоднішня російська православна церква має свої колонії в Україні... Поки що вона з тих колоній стриже купони, через них „перековує паству" і... готує бази для остаточної приватизації України... Для витіснення з України української мови, культури, традицій, звичаїв. Що вже сьогодні спостерігається в монастирях та лаврах. То чи випадково Патріарх Кирило заговорив про „новий Єрусалим"? Чи випадково провів засідання синоду не в метрополії, як було досі, а на території колонії?

Російська імперія ніколи не мала колоній, бо вона усе „приватизувала" — загарбувала. За роки свого існування — від Московського царства до Радянського Союзу — російська імперія збільшила свою територію більш ніж у сто тридцять разів. І завжди одним робом — методом підкидання своїх яєць у чужі гнізда.  

Та й сьогодні, аби не було протидії цьому новому яйцепідкиданню, аби народ не мав сили ті підступні яйця зі свого гнізда викинути, гніздо очистити, його святість своїм глаголом намагається запропонувати нам ще один „рятівний" проект. Звісно, вироблений не святим синодом. «Людей, вышедших из Киевской купели крещения» він закликав до національної чи то пак релігійної гідності. Мовляв, жодна країна не називала себе Святою. А Київська святая Русь — була. Де святість була національним ідеалом, домінантою життя нашого народу... То чи варто втрачати своє первородство духовне, з таким захопленням дивитися на Захід, з такою легкістю вступати туди в ролі „вєдомих"? Бо, мовляв, діалог Заходу з Україною — це діалог вершника з конем...

Отже, єдино вірний шлях — це „проект огромной сіли..." — „єдінство нашего духовного пространства, пространства святой Русі — Кієвской Русі..."

Як кажуть у народі: „Злізайте, приїхали!"... Повертайся, коню, до вершника, який на тобі їздив півтисячоліття. Твоя земля — для нього не лише „зона жізнєнно важних інтєрєсов", а й „єдінство духовного пространства"... Нові „Єрусалими" проектуються для того, щоб повернути народи у старі тюрми.

Уявляю, як після отого пасторського „нравоучєнія" у церквах Московського патріархату в Україні, які „не обслуговують політичні клани," а „зобов'язані нести слово істини", попливуть „духовні" проповіді за „єдінство пространства"...

В отому „телешоу" Патріарх сказав ще одну, розумну, фразу: „Якщо ми практикуємо подавлювання у собі голосу совісті, то вбиваємо людське начало"... Не знаю лише, це стосується усіх, чи тільки пастви?..

Аби не подавляти голосу совісті в собі й допомогти іншим не втрачати людське начало, повернуся до передвиборчого „українського гнізда".

З усього видно, що „яєць" у ньому буде багато. Яке і ким підкинуте, з'ясувати буде важко не лише простому виборцеві, а й експертам з яйцезнавства. Хто поведе Україну в яке „пространство", може визначити лише післявиборча дійсність. Але тоді вже буде пізно... Я як українець, християнин, що сповідує всі конфесії, які моляться за мою свободу і незалежність, хочу, щоб моє українське „пространство", тобто моя рідна земля, належала мені, моїм нащадкам. За Господніми законами і законами цивілізованого світу, на своїй землі я маю бути не „конем" і не „вершником", а — господарем...

І я певен, що мою землю не продасть, не поверне у вчорашнє „пространство", не здасть в „аренду" ні Сходу, ні Заходу лише Син України по духу... Той, якого так не можуть терпіти мої захланні сусіди... Той, який стоїть поперек горла всім запроданцям. Той, який навертає українця до українства, до його славетної і мудрої історії. Той, на якого криво косяться „патріотизовані" часом дурні, що розмахують дерев'яними булавами кожен під своїм кущиком і ніяк не спроможуться вийти на широкий Майдан Єдності... Той, якому ймення - Віктор ЮЩЕНКО...

Вибори Президента — не просто вибори. Це тест для народу, який показує, чи він більше любить волю, чи ковбасу. Чи він хоче бути народом, чи наймитом. 

Вірю, що й у цей, може, найвідповідальніший для України час, мій народ „...не візьмеш на макуху"... Навіть якщо та макуха дуже солодка на вуха...

«Літературна Україна», 19 листопада 2009 року

 

 

 


 



Ч У М А  В  У К Р А Ї Н І

 

Замість фейлетона


“Комсомольская правда в Украине” зробила світове відкриття:
“Вот мы удивляемся, почему современные дети так рано приобретают всевозможные вредные привычки. А причина, оказывается, лежит на поверхности! Не надо далеко ходить: в учебнике по украинской литературе имеется пародия современного юмориста Евгения Дударя на «Красную шапочку». В его варианте героиня употребляет вино, курит и перебивает аппетит у Волка страшным перегаром. А еще забирает у несчастной бабушки пенсию и судя по всему «даже идет на мокрое дело…»

Отже усе “ на поверхности”. Три найбільші біди сьогодні в Україні: світова фінансова криза, російський газовий сморід і пародія Дударя на “Червону шапочку”...Яка нав”язує дітям “всевозможные вредные привычки”.

І “какая шумиха в прессе...КАКАЯ ШУМИХА”...
Слід відмітити, що “шумиха” “в прессе”, яка, в основному, проповідує “братолюбіє”. Де заголовки, чи окремі “братські” вислови кажуть самі за себе: “ П”яная красная шапочка у хохлов», «Для украинского «Минбыдлообразования» пьяная красная шапочка – это нормально», «Сказка написана еще й на мове.Что и сказать уровень интелекта, что автора, что минобразования”... І далі у цьому ж “братсько-інтелектуальному” дусі.

Великий Пушкін, у якого сучасним “інтелектуалам” варто було б дечого повчитися писав:”... и не оспаривай глупца”. Отже “оспаривать” нікого не будемо. Бо суть не в пародії на “Червону шапочку” і не в Дудареві. Хоча деяким інтернетдебілам варто було б підказати, що сатира малює не героїв, яких варто наслідувати. А, як вчили у “світлі совкові часи”- антиподів комуністичної моралі.” Отже, “героїв” яких треба осуджувати. До речі, цю пародію я написав ще тоді, у 1985 р. І ніхто мене не питав, чому Червона Шапочка співає блатненьку пісеньку російською? Не звинувачував у русофобії. Навпаки, казали, що в цьому -...“ нотки интернационализма”. І була вміщена “шапочка” в збірнику, який вийшов у ті роки в перекладі на російську в “Советском писателе”... І ніхто мені не ліпив, що вона розбещує дітей. Хоч такого рівня розбещеності, як сьогодні, світ ще тоді не знав. То ж “Смотри в корень,” як казав Козьма Прутков... А корінь-то географічно сягає туди, поза хутір Михайлівський, історично- до костей валуєвих і кагановичів, а політично - в сучасні імперські московські “сортири.”.. І до вирощених у тих “сортирах,” сучасних кагановичів в Україні. У часи “холодної війни” між СРСР та США совкова пропаганда активно засуджувала бактеріологічну війну “янкі” в Кореї. А деякі поети констатували, як американський імперіалізм “...самольотами в Корею закидає чумних бліх, наказавши Ріджуею зачислить до війська їх...”

Радянські “чумні лабораторії” також не дрімали. Вони виводили “ кузьку” духовної чуми. Це завдяки їхнім старанням маємо зараз в Україні стільки “професорів”,”докторів”, “академіків”, які сіють чуму розбрату, шматують нашу землю на “регіони”, баламутять людей страшилками про “нашествие галичан”, чи про “русскопринадлежность востока и юга»…Відробляючи “юдин гріш,” ця паразитарна твань готова пожертвувати навіть долею своїх дітей та онуків.

Чума найбільше активізується в часи перемін.Тоді послаблений імунітет.

Чумні блохи дуже чутливі до політичних вітрів...Їм здається навіть, що вони ті вітри міняють. Насправді ж вони - всього-навсього блохи. Паразити... Перенощики зарази...

Це з теорії чумознавства та блохознавства. Тепер з практики боротьби проти “шапочок”.Хоч,правду кажучи, “шапочка”- це маленька штучна кісточка, кинута в пащеки імперським щенюкам, аби тренувати їхні зуби та голосніше дзявкотіння. Насправді ж боротьба спрямована...Але давайте сконцентруємо увагу на “бесчестии” однієї “чесноти”. Яке виверг на свої шпальти постійнокип”ячий “вулкан” українофобської брудомазії. Не з метою “оспаривания глупца...” “Глупец “ і “подлец”- невиліковні.

“Ющенко создал в Украине квазигосударство тоталитарного аморализма, вполне достойное таких предшественников, как полпотовская Кампучия или Гаити времен правления семейства Дювалье…» -це пише “історик” з сімейства Табачників. Роздає “права”... любити й поважати “Екатерину Великую», благодаря которой сейчас в составе Украины находятся Новороссия и Крым, основаны Одесса, Николаев, Херсон, Днепропетровск…» І вчить , як поборювати “...тотальную националистическую пропаганду”...

Щодо “квазигосударства тоталитарного”..., то , видно, Ющенко ще не зовсім “создал”, якщо “п”ята колона в Україні веде себе так розперезано. Та й щось у квазівченого не зовсім лади з наукою та логікою. “Квазі” означає несправжній фальшивий... То виходить, несправжній, фальшивий, табачниківський тотальний аморалізм...Виходить, те, що насправді моральне - для квазіісторика - аморальне. Але, якщо квазіісторик упевнений, що вже таки “создал”, чого тобі, чоловіче, тут мучитися? Як казав один “глашатай свободи”: “Чемодан, вокзал, Москва”... Там не “полпотовская Кампучия”, а Путінські райські сади. Нема “ оголтелого национализма”, “ “дикого
 фашизма”, “ пещерной ксенофобии”... Там ніхто не натякає на “москальско-жидовскую мафію”.. . Нівкого, нівкого “в глубинах мозга” не “дремлет синдром варварства”...І основне там нема нашестя “галичан” і ненависних “оранжевих”... Самі тобі голубі... Не життя, а голуба мрія...
Але на біса ти там кому здався? Навіть. Якщо ти запопадливий “історик”. Читай Гітлера- розумій Путіна: провокатори потрібні імперіям в “зонах Жизненноважных интерессов”...

Квазіісторик прочитав Достоєвського. “Бесы”. І загорівся патріотичним поривом: звільнити Україну від тих, “...кем бесы все таки завладели»… (Припускаю, якби він ще й прочитав “Идиот”. Скільки з”явилося б поривів).

Та коли ти вже відчув себе “освободителем” від цих “бесов”, починай із себе... Але ж ні. Свого шкода. Вирішив вигнати їх із “ксенофоба” Вовкуна і “последователя геббельсовской педагогики” Вакарчука. Для яких “...главным критерием профессионализма» є “владение галичанским диалектом». Ось тут вишколений компілятор знайшов “... место и потрясающему воображение шедевру галичанского «юмориста», где Красная Шапочка курит, пьет, проводит ночь с волком…» Та не у цьому основна вада “бессмертного творения».А в тому, «что идя по лесу, девочка поет шансон на русском языке…Вот, дети, смотрите, до чего русский язык доводит…»

Я ж хочу сказати:Діти, дивіться до чого доводить “науковця” лінь, або ж тупість. Він моєї “Червоної Шапочки” не читав, або недорозумів. У пародії не написано “проводит ночь с волком”. У моїй казці Вовк служить, як “транспортний засіб”. І ні Вовк, ні я, ні Червона Шапочка не винні, що збочений читач, навіть з науковим ступенем, сприймає усе “в меру своей испорченности...” Та й немає там “мокрого дела”,як мариться “комсомолке”... Підневільно згадуєш істинно російське: “ Дуракам закон не писан, если писан, то не читан, если читан, то не понят, если понят, то не так...” Але у потрібній політичній ситуації, особливо перед виборами, принюхавшись до вигод і баришів, принауковий шулєр може використати будь-яку невинну деталь для “классовой борьбы» за повне корито. Завтра його від цього корита відженуть. І він буде “клеймить” тих, кого зараз так ревно “захищає.” І прославляти тих, кого сьогодні опльовує. Така порода...

Можна здогадатися, звідкіля у “вченого-бесоведа” так багато рис Іудушки Головльова, Чічікова і Собакевича. Чи не тому, що вивчаючи в школі сатиру Салтикова-Щедріна та Гоголя, він або недотумкав, що сатиричні персонажі змальовуються для того, аби застерегти читача таким не бути. Або ці риси настільки рідні його натурі, що він не мав сил і бажання їх позбутися...
То ж не дивуймося, що для хамовитих Собакевичів, які возсідають в парламенті держави Україна, жирують на праці українського народу, навіть української нації не існує.За їхніми “понятіями” в українську націю Ющенко “...хочет превратить неразрывно связанный с Россией украинский етнос”...
  До речі, у тому ж шкільному підручнику, поруч із “Червоною шапочкою” є невеличка баєчка у прозі “Слон і Мухи”. Де ось такі “вчені “ Мухи сидять на спині Слона, п”ють його кров і запевняють, що Слона взагалі нема...Чи не впізнає себе квазіісторик в одній із тих гидотних Мух? Але, щоб упізнати, треба також хоч трохи розуму й совісті мати. .. Звичайно, у демократичній державі навіть депутат має “ПРАВО НА БЕСЧЕСТИЕ”.Та за словами Конрада Лоренца, наведеними самим “бесоведом”: “Брезгливость к злому, безобразному - важнейшее условие сохранения homo sapiens, как вида”... Видно, що “вчений –історик” дуже прагне сягнути рівня цього “віда”...

 

То ж : “Дай, Боже, нашому теляті та вовка впіймати”...Може тоді брехогенної зачумленості в Україні поменшає...

Хутір, 17 лютого 2009 р.


ДО БАТЬКА

Молитва і сповідь

Отче наш праведний, Тарасе!

Наша славо і совісте наша!  

Уже вільноукраїнствуємо. Уже гопакуємо в незалежній державі. Бо вже "...од молдаванина до фіна", слава Богу, репнуло. Правда, фінові поталанило ще "на зарє". А от бідний молдаванин досі не може виборсатися з обіймів "освободітєля".  

Та й нам. Батьку, не легко. На шляхах довгої і тернистої історії ми розгубили лицарів. Натомість рабів наплодили. Що звикли скнидіти у запліснявілому імперському хліві. Відчувати на своїй шиї ярмо. Облизуватися, коли їм плюють у вічі. І цілувати руку, яка їм сучить дулю. Їх душить чисте повітря свободи. Вони знову прагнуть тухлятини московського кремля.  

Раб, Батьку, є раб. А маємо рабів усякого гатунку. Від академіка до свинопаса. І раб з головою академіка в сто разів рабіший, ніж раб з головою свинопаса. Бо раб-свинопас такого свинства не накоїть, як раб-академік.  

Та позоставимо. Батьку, рабів на осуд нащадкам їхнім.  
Кинемо оком на бунтарів наших. Вони у нас. Батьку, як багатократерні вулкани. Ніколи не знаєш, у який бік бабахне. А потім булькають самі у собі. У тому бульканні гублять енергію, силу. І, вибулькавшись, згасають.  

Отак, Батьку, гріхопадаємо потрохи. Ще й не встигнувши стати праведниками.  
Вряди-годи киваємо на якийсь, нібито небесний, святий народ. А правду в очі самі собі і тому народові сказати не сміємо.  

Що ти, народе, не такий уже й святий, і не такий небесний.  
Що ти виплоджуєш зі свого лона і отих поганців, які у найскрутнішу годину зрікаються тебе. Які готові будь-якому зайді продати свою шкіру, аби не називатися твоїм іменем. Які готові вивчити і мавп'ячу мову, аби не говорити твоєю. Які готові топтати твої святині, нищити твою історію, вбивати твою пам'ять, би не нагадувало їм, що вони ростуть із твого коріння.  

Сам нарікаєш їх манкуртами, безбатченками, безрідними іванами. Сам терпиш їх на своїй шкірі, годуєш і лелієш.  

Воювати найстрашнішого ворога не страшно. Страшно визволяти холуя. Який не хоче волі. Бо завтра він стане найзапеклішим твоїм ворогом. І, як проклятий Каїн, вдарить у спину.  

То коли ж ти, народе, стонадцять разів навчений отими каїнами, перестанеш бути таким довірливим і таким байдужим до своєї долі?!  

Молюся, Батьку, до Тебе. Молюся до Господа всемогутнього. Молюся до всіх природних і надприродних сил:  

Дайте моєму народові гордості і самоповаги!  
Бо поважати інших ми вміємо. Та так ревно і так запопадливо, що в тій запопадливості топимо свою честь і своє достоїнство.

Дайте кибети народу нашому відчути себе господарем у своїй господі! Бо отой вічний наймит, що живе у ньому, ще гірше споганить долю і навіки погубить волю.

Знизпошліть якогось убивчого фунгіциду на погань всяку, що обсіла нашу землю.  

На шашелів чиновних і причиновних, які сидять в адміністративних норах і точать усе, що потрапляє під 'їхні ненажерливі зуби.

На чужинецьку саранчу, яка " сидить на нашому дереві, об'їдає його і його ж поганить.

На отих "повзучих", які слюнявлять: "Пущай собі Ґаліція йде до Руминії, а ми рачки поповзьом на схід..."

Куди б вони не повзли.

Знизпошліть розуму дурням, які плачуть про обірвані контакти.

Знизпошліть контактів пришелепкуватим, що один на одному рвуть чуби за владу, за булаву, за релігію.  

Знизпошліть величезну ковбасу! Тому, хто постійно плаче за ковбасою. Та таку величезну, щоб почав їсти сьогодні, а закінчив аж у царстві небесному.  

Царство комунізму знизпошліть, тому, хто постійно за ним тужить. Але на окремо взятому острові. Огородженому колючим дротом. Щоб не потерпіло від "дурного вліянія запада".  

Знизпошліть цілющого прозрівального духу тим, хто його втратив. Прозріння тим, хто ще може прозріти.  

Громадянського позову тим, хто ще остаточно не оглух серцем.

Бо Україна, як обезчещена москалем покритка, зі своїм дитям та народом на своїй землі терпить голод і холод, наругу і кпини, а лицарі, які мусили б її рятувати, ніяк не домовляться, кому з них пищалі нести, а кому козацтво вести.

Знизпошли отче наш праведний Тарасе, на землю нашу многостраждальну достойних лицарів!

Знизпошли!

 


“РОЗБУДОВА ДЕРЖАВИ”, ШАРЛАТАНИ Й ПУТАНИ
 

Спроба сатиричного трактату

Не бійтеся ворога, який прагне завоювати
Вашу землю. Готуйтеся достойно її захис-
тити. Остерігайтеся “патріота” цієї землі, що
постійно прагне бути завойованим.
                                                З життєвого досвіду

1. До питання про питання

За часів совкової імперії актуальним був лозунг: “ Смерть міжнародному імперіалізмові!”

Конкретні комуно-кадебістські “гуманісти” таврували якийсь імперіалізм міжнародний. Ніби у світі існувала міжнародна імперія. І жорстоко загарбувала міжнародні народи. А благородні імпер-совки постійно ці народи “визволяли”.

Совкова імперія-визволителька тріснула. Розсипалася.Але...не здохла.
Відцентрова сила відкинула колишні “радянські республіки” від злоякісного центру. Та пагубні метастази зосталися. Як у самому “центрі”, так і в тих молодих державах, що ніби стали незалежними.. .

Про ці бацили українського суспільства, їх кровний зв”язок з амбітною імперською пухлиною вчорашнього центру, піде мова у цьому своєрідному трактаті.

2. Витоки


На водовороті історії, як і на звичайному
річковому водовороті, зверху плаває переважно
сміття.
                                                          Істина


“ Всеросійський Буратіно”, як ніжно називають сусіди Путіна, свого часу чаркуючи з Президентом США Бушем, черговий раз плюнув у наш город. Мовляв, Україна - не держава... І ніколи державою не була...
Достойний нащадок Валуєва, Сталіна та “Залізного Фелікса” ще раз довів, що в Росії “царі” міняються, а мізки ніби їм пересаджують від попереднього всеімперського трупа. Та й апетити в них ніби переповзають з утроби в утробу. Й совість у кожного з них атрофована...

Життєвий досвід показує, що з дурнем і підляком сперечатися не варто. Бо підляк для своєї “правоти” використає ще десятки інших підляків... І з білого зроблять чорне. А дурня ніколи нічим не переконаєш . Бо дурість, як і брехня, безмежна.

Та попри усе, є і с т и н а. Вона потрібна порядним і розумним. На усіх континентах, в усіх державах.

“ Між росіянами є найбільше таких, які мали- і ще мають- дуже примітивний підхід у стосунках з Україною...”- це слова англійського вченого Ланселота Лавтона. Сказані ще 1939 року, у Лондоні. На засіданні Близько і Середньо східного товариства. В промові “ Україна - найбільша проблема Європи”. До цієї праці ще повернемося. Не для того, аби просвіщати дурнів, чи закликати до чеснот підляків. А для того, щоб показати ще не збоченим українцям, звідкіля ростуть ноги наших бід, і до чого маємо прикласти рук. І таки добре прикласти...

“...Можна довести, що упродовж трьох окремих періодів Українська держава існувала,- стверджує Ланселот Лавтон.- Перший з них- від дев”ятого до тринадцятого століття. Упродовж цих понад триста років на території, знаній сьогодні, як Україна, існувала потужна й культурна держава, одна з найпередовіших у Європі. Держава під назвою Русь була Україною, а її столицею був Київ. Хоч її зв”язки з північчю були різні, росіяни говорять, що вона була тотожною з Росією, тобто з нацією, яка заіснувала кілька століть пізніше. Внаслідок цього вони присвоїли собі її територію, її народ, її героїв, її святих, її культуру і все її майно. А проте їх власний історик Ключевський признає, що населення тих двох районів “...складалося з двох окремих етнічних груп... Насправді , Московія була ученицею України
і завчила від неї все, що тільки знала. Але від хвилини анексії (Переяславської зради-Є.Д.) України і зміни своєї назви на “Росія”, вона навмисне намагалася спихати Україну на задній план і гальмувати її розвиток... Заборонено було вживання української мови в школах і в наукових та історичних працях. Не тільки все можливе було зроблено. Щоб витиснути й ліквідувати українську мову, але й знищити національну свідомість, що насамперед виявляється в мові...”

Та що там нащадкам Валуєвих до тверджень чужих, чи своїх істориків. А чи до істини. В них логіка імперського хама: “ Не было , нет и быть не может…» Не було - значить, ніхто нічого не крав. Нема- значить, нема з ким рахуватися. А бути не може – бо ми цього не хочемо... “Демократизацією” хохлів доросійщимо. Інформагресією мізки їм перекрутимо, іуд за іудин гріш купимо. Світові начіпляємо на вуха локшини про “насильственную украинизацию”, “разгул национализма”... А не буде в Україні свідомого українця – не буде й держави Україна...Будуть регіони “Русского государства”... Того “государства”, яке з часу свого заснування у сто тридцять шість разів збільшило території за рахунок територій інших народів...

Отже- “каким он был, таким остался»… Бо хоч форма його, нашого “старшого родича”, трохи приєвропеїлася, нутро його зосталося ще дрімучо диким... А нещодавні події на Кавказі довели, що й - жадним чужої крові і чужих територій...

Та повернемося у свій город...Поглянемо на свій народ.

Є у ньому така “прослойка”, як “п”ята колона”.

“П”ята колона”, мабуть, є у кожній державі. Так побудований світ. Можливо, й так побудований Усесвіт. Може й там, точиться постійна боротьба , то за якесь “двуязичіє”, то за “ісконно”...чийсь Севастополь, Тузлу, чи інший клаптик ... Може й там якимось істотам постійно не вистачає “жізнєнно-важних тєрріторій”... Може й там є такі, що скрізь мають свої “інтєрєси”, скрізь хочуть верховодити... Тому й скрізь розводять паразитів – п”ятиколонників...

Але кожна держава - це сад. Великий суспільний сад. У першу чергу про нього мають дбати ті, кому цей сад належить. Наш, український сад, на прекрасній, Богом даній українській землі, під лагідним українським небом, належить нам у к р а ї н ц я м. Це за Господніми веліннями, за законами цивілізації. Але...за дикунськими законами у кожен сад може залізти будь-який троглодит, будь-чия свиня, чи інша худобина- напастися, попідривати коріння, поламати гілля, напаскудити...

Теоретично кожна свиня є свиня. Практично - кожна свиня прив”язана до конкретного господаря і до конкретного свинства.

Давайте детальніше проаналізуємо, хто підриває коріння нашого саду.

Хто і як у ньому господарює...


3. К о р і н н я  і  н а с і н н я.

У світі зараз - пандемія свинячого грипу. В Україні - епідемія свинячого патріотизму. Хвороба ця дуже важка. І спадкова. У початковій стадії перший симптом- нестримна тяга до корита. В процесі коритного періоду відбувається мутація організму. Міняється група крові – будь-яка з чотирьох груп крові, що властиві нормальній людині, перетворюються на на “ п”яту РБ.” Кров раба. Спочатку- це раб корита. Ніби звичайний обиватель. Такий собі пристосовницький хрунь. Який на потребу чинити якусь громадську працю, питає: “Чому я, а не хтось ?” А при розподілі якоїсь вигоди обурюється: “Чому хтось, а не я?”.. У процесі мутації звичайний хрунь перетворюється в агресивного безпардонного наглого хряка. Який своїм довгим рилом перепаскуджує пласти людського духовного довкілля. А у третій, кінцевій стадії, набуває подоби та властивості вовкулаки... І, керований чорними силами, нищить самих людей... Людей того роду, що нагадують йому період, у якому він також ще був людиною...

Хвороба ця найстрашніша у третій стадії. Тоді вона передається у спадок. Нащадкам. Саме через рабську кров. Гнилу і заразну. Прокляту кров.

Кілька століть бездержавності, окупації наших земель то тим, то іншим “визволителем,” зробили свою чорну справу. Рабів наплодилося. Кожен окупант проводив селекцію. Кожна окупаційна чума викошувала лицарів, сприяла розплодженню рабської продажної твані. Що повзала перед окупантами на череві, вислужувалася, прислуговувала, допомагала і фізично, і духовно нищити свій же люд... Тепер же, коли ми ніби вирвалися на волю, останній, найтриваліший, і найпідступніший окупант нашої землі, який кров”ю нашого народу на його спині виписував свою загарбницьку історію, репетує: “Нєльзя мєнять історию!..” І ота, відселекціована ним, рабська твань, що пішла ніби й від українського коріння, репетує йому в унісон. Характерно, що раб не має іншої ідеології, окрім холуйської, хамської. “Раб, у которого слюньки текут, когда он восхваляет свое рабское положение, есть холуй хам...” ( В. Лєнін). Отже, українські скоробагатьки, а
люмпен-пролетарі розумом і совістю, які ніяк не можуть розпрощатися із “братською” удавкою на шиї, такі ж холуї і хами, як і “вічні пролетарі” – комуністи...


4.Солодкий дурман чортополоху і гіркі реалії

Біда від раба не лише в тому, що він сам раб. Що гнила рабська кров продовжує наплоджувати нові покоління рабів. Біда в тому, що він є перенощиком гидотного “зловонія” брехні і наклепів, які народжуються у спецлабораторіях реального,чи потенційного окупанта. Отже, за теорією і історією цього ж окупанта - він чужий “лазутчик” у своїй державі, “враг народа” серед свого народу. Прислухайтеся уважно до тих, хто постійно, чи методично мусує тему “раскола Украины на запад и восток”. Пригляньтеся до облич депутатів Верховної Ради ніби й незалежної України, які при слові “Галичина” чорніють від ненависті. Губи у них, як у Гітлера, перекошують спазми. Замість приймати державотворчі закони, вони вправляються у тавруванні “украінского фашізма”, “націоналізма”, “бендєровщини”... Задумайтеся, чому депутат Верховної Ради ніби й незалежної держави Україна, голова якоїсь там тимчасової комісії, звітує перед Держдумою держави Росія про виконану ним роботу?..Чого ті ж депутати приймають постанови про святкування ювілеїв комсомолу, стахановщини? Чому місцеві чинодрали, матюковських зразків безкарно проводять “свята” наруги над нашою історією?..
Ви чекаєте від них розбудови незалежної України?

Якось, на черговому засіданні Верховної Ради , пролунало чергове рабське “шоу” одного депутата-регіонала від Криму. Він продемонстрував свою “ерудицію” тим, що “прочітал кніжку, ізданную в Росії, в которой ідет рєчь о том, что нє русскіеє дєлалі голодомор в Украіне, а самі украінци”... Мовляв, ось кому треба вірити, а не “галіційскім націоналістічєскім історікам, “ які стараються розсварити “два братскіх народа”...

Риторика кожного раба завжди кардинально полярна. Коли він згадує свого хазяїна, --захлинається від клятв у відданості йому. То клянеться у “братстві” із ним, то закликає усіх повертатися до нього “ліцом”... Хазяїн постійно “задом”, а раб безупинно “ліцом”...

Коли ж раб говорить про те, що не подобається хазяїнові, він перетворюється на оскаженілого собаку...

Отже, очевидно саме тому, при згадці оратором Галичини, в нього почався синдром шакалячого сказу, наступили уявні галюцинації і він безцеремонно брехав. І про істориків –галичан, і про українських істориків взагалі.

Але... народи голодомору не робили. Робили партійні і державні чиновники. З Москви командували, в Києві команди виконували. А гвардія “сволочі” на місцях, тієї холуйської, рабської крові, пила кров з народу і брала “зустрічні плани”... Тепер їхні нащадки, прикриваючись мандатами депутатів Верховної Ради України і недоторканністю, допомагають Москві витолочити духовну ниву України, організувати мовний голодомор, посіяти зневіру у самих себе, недовіру до тих, хто ще зберіг українську душу...
Лякають обивателя “украінскім націоналізмом” не відаючи його суті, і “ураінскім фашізмом”, якого по суті не було і нема.

Виникає питання: для чого отакі публічні шоу-брехи? Звісно, не лише для того, аби баламутити свідомість простолюдина заяложеними лякалками,
знятими із запліснявілих полиць кадебістських арсеналів компри. Хоч ця брудна складова диверсійного процесу грає не останню роль в отруєнні людської свідомості. Але український холуй московського сатрапа активно включився у процес вибілювання історії “Вєлікого Отєчєства”...Бо ж Гітлерівський фашизм мав коріння у “землях русскіх”... Братання комунізму з фашизмом починалося ще “на зарє”... На “Русско-балтийском заводе» у Філях робили “Юнкерси”, які потім бомбили й міста України. Авіаційна школа у Ліпецьку готувала німецьких льотчиків, які в роки Другої світової війни складали ядро “люфтваффе”. У Казані була організована бронетанкова школа рейхсвера, законспірована під “Об”єкт Кама”. На початку тридцятих очолював школу полковник Й. Харпе . ( у 1945 р.—генерал –полковник вермахту)... Була організована школа хімічної війни – законспірована під “об”єкт Томка”. Керував цим “підприємством” доктор Людвіг фон Зіхерер. Тут проходили вишкіл по підвищенню кваліфікації німецькі лікарі, біологи-токсикологи, хіміки, піротехніки, метеорологи,артилеристи. Вони визначали ефективність отруйних речовин в різних умовах. Отже газові камери Освєнціма, Дахау, інших фашистських концтаборів, які винищили сотні тисяч людей з усієї Європи, також беруть початок з Радянського Союзу... До речі, ці факти подають не “галічанскіє”, а російські вчені. Прочитати б холуям нашим хоча книжку науковця з Ермітажу Юлії Кантор: “ЗАКЛЯТАЯ ДРУЖБА”—секретное сотрудничество СССР и Германии”...

І чи не для того, аби відвернути увагу наївного обивателя від сучасних фашистських методів нашого сусіда, репетують про фашизм у Грузії, в Україні?...Чи не для того, після відвідування Путіним Німеччини і
вручення йому там якогось ордена( мабуть, за шпигунську діяльність?) знову підняли справу ніби-то охоронця концтабору Дем”янюка? Якого свого часу Ізраїльський суд оправдав...

Здавалося б чого, “грязь Москви” так активізувалася в Україні? Назрівають вибори Президента? Ющенка, не угодного Москві, не вдалося знищити фізично. То роками, брудними язиками й руками, намагаються
нейтралізувати його морально. Авось вдасться обкрутити наївного довірливого українця про третє пришестя “сильної руки” того, хто ще вчора безпомічно падав від гнилого яйця? Або ж “поставити на престол” новоспечену “Мнішек”...

Трохи так, але й далеко не тільки так.

При президентові Росії створена “Комиссия по противодействию попыткам фальсификации истории в ущерб интересам России”.... Комісія ще не дуже розкомісіювалася, а українські холуї вже раді старатися... Їм би, окрім прочитаної однієї книжки, прочитати ще хоча б статтю сучасного відомого російського історика Юрія Афанасьєва: “ Я хотел бы увидеть Россию расколдованой”...

В розділі “Нацизм в борьбе с нацизмом“ історик пише: “Наша власть обретает новое качество – русский нацизм на основе своеобразия русской власти, этатизма и державности. А тепер – самое главное: обретает его не на основе своеобразия как такового, а на основе таких трех китов нашей русскости в трактовке именно путинистов. Пред’явить самим себе и всему миру русское сообщество и нашу территорию как особую священную реальность – “ мировую душу “, а государственную власть как “ душу России”, позиционировать себя на основе такого своеобразия в качестве субьекта глобального сообщества и претендовать на особую в нем роль –
все это требует, конечно, и соответствующего исторического обоснования”...

У тій же статті в розділі “Единственно верна фальсификация” історик продовжує: “Смысл всех более или менее значимых событий и явлений в нашей истории -- идет ли речь о Киевской Руси или о Великой Отечественной войне, --принципиально искажен. Еще один, важнейший пример – как раз из Второй мировой войны. Многие так и не постигли смысла ни ее причин и начала, ни ее окончания и итогов. Советский Союз вступил в нее 17 сентября 1939 года на стороне Гитлера. И Советский Союз воевал на стороне нацистской германии до 22 июня 1941 года, потому она и Великая Отечественная, а не Вторая мировая. А окончание войны? Все усвоили, что мы освободили Родину, но за пределами сознания остается, что результатом войны стали раздел мира на зоны влияния и порабощение Советским Союзом половины Европы. Все знают, что для советских людей война закончилась освобождением, триумфом, Великой Победой, но многим все еще трудно осознать, что она закончилась и еще большим ужесточением сталинизма, и еще большим закрепощением все тех же самих советских людей.

Думская инициатива о создании трибунала “по борьбе с нацистами” направлена как раз на то, чтобы подобный “негатив” о войне не сделался достоянием массового сознания”...

Це пише відомий російський історик, доктор історичний наук професор, засновник Російського державного гуманітарного університету, а не “галіцкій історік”...Пише для того, аби люди читали, прозрівали, розумнішали. Йому болить майбутнє Росії, як українцеві болить майбутнє України. У к р а ї н ц е в і, а не прислузі чужих “сортіров”, рабові чужинецького посіпаки... Чи нащадкові насланого до нас інородного сатрапа. Бо “...Сталин кроил карту страны в расчете на то, что если где-то появится враг, его можно будет убить изнутри...” Тому у республіки “...приезжали специалисты «из центра»; русских оказывалось в некоторых союзных республиках до 50%… Такую силу всегда можно использовать: если что-то случится, мы убьем врага первобытным способом—расчленим, растащим его по кускам. Вот вам и Абхазия с Осетией-- Грузию уже расчленили. То же самое -- «в газовой войне» с Киевом: если овладеть системой газопроводов и прочей ее инфраструктурой, не будет Украины…»

Отже не дивно, що « …Все нынешнее «исторические» указы и проекты власти для того, чтобы нашу принципиально фальсифицированную историю сохранить именно в том искаженном виде, в котором она сейчас жива в сознании российского большинства..»

Це пише чесний російський історик. Але дивно, що “проекти” цієї, сучасної російської влади пропагують і впроваджують у життя деякі “розбудовники” Української держави, чи не в усіх гілках влади... Отже на владних деревах нашого державного саду завелася пагубна омела.Робіть висновки, “садоводи “! Поки вам не прислали на “освободітєльних” танках “спеціалістов” із Москви . Прикриваючись “ жізнєнно-важнимі інтєресамі Росії, “ вони витолочать український сад остаточно... Роби висновки і ти, громадянине незалежно- ще дуже залежної України. Якщо хочеш жити вільною, шанованою людиною у вільній і шанованій світом державі, а не вічним асенізатором на смітнику знахабнілого імперського сусідського сатрапа...

Роби висновки й ти, розбурханий кризою Старий і Новий Світе..І ти, Великий Світе Східний.. “Україна – найбільша проблема Європи”. Це було не лише у 1939 році. У 1919-му ви нас не чули. У 1939 забули... Потім тремтіли від хвилювань, спостерігаючи, як “Уганда з атомною бомбою” (так називали СРСР) розповзається світом... Сьогодні Україна --найбільша проблема цивілізованого світу... З неї може розпочатися Велике Відродження. З неї може початися остаточний занепад. Кількасотлітнє ярмо продукувало не лише раба і холуя. Воно вчило виживати, боротися. Виховувало Лицаря, який ніколи не підкориться насильству. Але закони світової цивілізації дуже хиткі і не прогнозовані.

Один необережний порух в одній “точці” може викликати ланцюгову реакцію по усій земній кульці. Тим більше, коли ( хай вибачить мені Уганда справжня) умовна “Уганда” зосталася ще на старому рівні. Лише з новою бомбою. І з новими амбіціями своїх “національних інтєрєсов” на чужих територіях...

Замість постскриптуму

Україні не потрібні якісь виняткові стосунки із будь-якими державами. Україні не потрібні особливі стосунки і з Росією. “Братерство” вже було. Чотириста років. Нам потрібні звичайні, добросусідські взаємини. Якщо “ліцом”, то до “ліца”, а не до “заду”. Хоча б такі сусідські стосунки, як у Росії з Фінляндією...Але для цього, очевидно, уздовж наших спільних кордонів треба створити своєрідну лінію Маннергейма. На той час, поки з багатьох керівних голів нашого сусіда не вивітриться імперський чад...

Щодо своїх прислужників чужого сатрапа, то настав час робити велику люстрацію і... своєрідну маленьку “кастрацію.” Аби не плюгавили майбутнього роду нашого народу...

19 червня 2009 р.
Хутір

 

 

ГУЛЛІВЕРИ І ЛІЛІПУТИ

          Гулліверами народжуються. Всі.

         Ліліпутами стають. Не всі.

                 З філософських роздумів Вані Молдавана.

Люди народжуються людьми. А стають?..

Придивіться одне до одного. Загляньте одне одному в очі.

Бог дав людині лице, щоб воно відображало її душу.

Чорт спокушає людську душу, щоб лице людини уподібнювалося до його пики.

Від твого лиця залежить твоє здоров’я. Посміхнешся ти — посміхнуться тобі. Або ж... Пророхкають:

— Чйо шкіриш кусачки?

— Бо я знаю те, чого не знаєш ти.

— Чо-чо ти знаєш?

— Що сміх — це здоров’я.

«Сміх — це людина, — сказав великий письменник. — Скотина не сміється...»

І починають з’ясовувати людино-скотячі стосунки. Після яких людина робить висновок:

Не посміхатися дурневі. Бо він тебе не зрозуміє.

Не посміхатися начальникові. Бо він зрозуміє не так.

Не посміхатися мертвому. Бо тебе не зрозуміють інші.

Хто втратив душу, тому посмішка не потрібна.

Посмішка — імпульс. Душі. Здорова душа посилає здоровий імпульс. Іншій душі. Щоб її опромінити. Зогріти. Воскресити.

Але хто втрачає душу, у того твердіє лоб. У голові — броня, її не пробиває найпотужніший імпульс.

Стоять два унікуми. Один з-під Броварів, другий — з-під Глевахи. Стоять у серці України, на Хрещатику. І галасливо, демонстративно глаголять чужою мовою:

— Я биль вчера у тєбья...

— А меня вчера нєбильо...

(Господи! Яке плюгаве і гидке видовище!..)

Підійшла до них людина:

— Хлопці! А вас взагалі немає... Стоять оце два манекени... Опудала два... Що відірвалися від рідного коріння...

— А в чом дєльо?

— У гольовє, хлопці. У гольовє...

Імпульс броню не пробив. Душі не торкнувся. А може, її там уже й немає. Може, вона уже протрухлявіла, зогнила...

Ще плюгавіше явище.

«Надодний обданєц з шахтадского дегігона». На політичному олімпі України. За парламентською трибуною. Суперплаский бичачий лоб. Суперчервоні бичачі очі. Замість душі — марксистсько-ленінські випари. І шипить ця каламуть з «ротового отверстия» «обданца». І псує чисте повітря у верховній державній залі. В усій Державі.

Тут уже не вилікує найпотужніший імпульс. Тут уже не проб’є й шахтарський вибійний молоток.
Але сидить за керівним «пультом» керівний головний «диспетчер». Йому б поворухнути вказівним пальчиком. Перекрити отой брудоносний «кранчик». Вистачає у нього влади. Вистачає розуму. Навіть гумору вистачає. А рішучості... Бо є власношкірий розрахунок. Душа «диспетчера» живиться отими випарами. І двоїться. Правою рукою Конституцію Держави приймає. Лівою — її порушує.

Ліліпути Верховної Ради не прийняли присяги. Не визнають державу Україну державою, тайно і явно воюють проти неї. Але в державних чиновниках ходять, державні гроші беруть, у державних квартирах розкошують, на державних машинах катаються. Від них чекати іншого нелогічно. Людина, яка втратила національну душу, втрачає людську совість і людську подобу.

Та є Конституція України. Найвищий Закон. Є ті, хто будь-яких порушників закону мав би поставити на місце. Мовляв, братва, якщо вам з нами не по дорозі, злазьте з нашого державного воза — і на всі чотири сторони.

Проте ніхто нікого на місце не ставить. Чи не тому, що й самі сидять не на своїх місцях?
А де ж ті, хто ще не загубив своєї душі? Хто ще не змалів нею? Хто ще не осквернив її чистоти?
Може, й вони вже пригрілися, придрімали у затишку за-владдя? Може, вже й їхні душі бояться втратити тепле гніздечко? Вилетіти на потоки стрімкого вітру? Може, й вони помаленьку стають ліліпутами?..

Людина народжується маленькою тілом і великою душею. Чистою душею. Доброю душею. Запрограмованою допомогти людині стати будівничим, а не руйнатором. Добротворцем, а не злочинцем.

Тіло людини росте. А душа... часто маліє. Якщо її торкнулася облуда. Якщо її заразили бацилою заздрощів. Чорної злоби і ненависті. Бацилою байдужості і лінивства.

Придивімося одне до одного. Загляньмо одне одному в очі... Задумаймось на хвилину, Не даймо маліти своїй душі. Не руйнуймо душі іншого. Оберігаймо велику і чисту душу свого народу. То ніколи не змаліємо. Не зліліпутимося.

 


 

ДЕРЗАЙ, ІВАНЕ!

                 Великому «русскоязычнику» з Малої Гарбузівки
                 Іванові Ціпов’язу (що став Цеповязовым), на чужих і своїх землях сущому


Іване!

Коли тобі скажуть щось дуже погане, не бери до серця. Може, сьогодні чогось недотягуєш. Може, й учора недопетрував. Але в голові твоїй — великі приховані резерви. Тихі. І вони ще проб’ються крізь твердь твого могутнього лоба.

Звісно, українське «ціп» і російське «цепь» — речі різні. Ціпом молотять. «Цепью» — в’яжуть.
«Цепь» із заліза. Ціп — з дуба...

Та не ти перший, не ти — останній. Он сусідка моя була Козинець. Від козички тобто. А стала Казінєц. Ніби сказилася. І на кожне слово реагує, як скажена. Така в неї алергія на українську мову.

І це ще нічого. Козятин знаєш? Той самий. На Вінниччині. Якийсь унтер Пришибєєв — ще царський — сказав колись «Казатін». І наші рідні пришебеєнки, вже сучасні, щоб не порушувати великодержавних традицій, в один голос: «Казатін! Казатін! Казатін!»

Різницю відчуваєш? Уже ніби не від кози, а від того, що та коза щось казала.

Дуже боїться наш національний «турок» походити від кози. Радше буде безрідним віслюком. І дітей своїх на віслюків перетворює.

Одна суперінтелігентна мамаша директорові школи писала: «Прошу ослободить мого ребьятьонка от зученія украинского языка ввиду болести голови».
Тебе не «ослобождали» від вивчення рідної мови, і то ти виріс «язичником». А воно, бідне, «ослобожденное» «ввиду болести голови», тобто визнане рідною мамою безклепочником, до чого докотиться?

Кажуть, Іване, що всіх отаких, як ти, «нерусских русскоязычников» і «язычников русских», які вважають, що навіть етруски — «это русские», які з оскаженінням сприймають відродження національних культур і національних мов, називають «бацилами Суслова». Стократ шкідливими. Ви розкладали здорові національні організми. Ви не даєте їм духовно одужати.

Вітя Царапкін про вас каже:

— Що з них візьмеш? «Дуракам закон не писан. Если писан, то не читан. Если читан, то не понят. Если понят, то не так...»

А я думаю, біда не в самих «бацилах» і не в самих «дураках».

Біда ще й в отаких залізобетонних «освободителях», які ще сьогодні кажуть:

— Хохлы неблагодарные! Если бы мы вас не освободили, вы бы до сих пор носили свои шаровары, ели свои галушки и говорили на своей мове...

І ми, аби довести, що ми «хохлы благодарные», вже ходимо без штанів, галушок майже не їмо і принципово «на своей мове» не говоримо. Навіть у рідному парламенті.

Думаю, що біда в отих «вчорашніх». Які прекрасно почуваються і сьогодні. І хочуть утриматися при владі ще й завтра. Які іменують себе «слугами народу», але народ перетворили на слугу. І хочуть його утримати в покорі.

То скажи ж, Іване-«русскоязычнику», «где это видано, где это слыхано», щоб слуга керував господарем? Жив краще, ніж господар, і вирішував долю господаря?

У нас, Іване, «это видано» і в нас «это слыхано». А хто цього не бачить і хто цього не чує, то щоб йому повилазило й позакладало. Бо хто цього не бачить і цього не чує, став отаким, як ти, «язичником» і перекотиполем.

На вас оті «вчорашні» тримаються. Як диктатори на чорних гвардіях. Вами «викривають». Вами «таврують». Вами «обурюються». Вами «схвалюють». Вами «вимагають». Вами душать!..

І ви запопадливо стараєтесь. Ви до того просякли імперським смородом, що чисте повітря волі не дає вам дихати. Вас знову тягне в смердючі застінки тюрми народів.

Отже, дерзай, Іване! На тій території, де живеш. Чию землю топчеш і чий хліб їси. (Щоб ти ним подавився!) Души «аборигенів». Щоб не піднімали хвости і не кукурікали. Це їм не «Мозамбік» і не Уганда. Де кожна мавпа сидить на своїй пальмі і по-своєму гундикає. Щастя народів тільки «союз нерушимий республик свободных», який «сплотила навеки великая Русь»... Кожна нація має право на самовизначення тільки у строго визначених Росією рамках. Тож нехай не плачуть, що у своїй хаті не мають «ні правди, ні сили, ні волі». Нехай подякують, що мають хоч абияку хату. Що їх ніхто не гонить. І не везе туди, де «только белые бродят медведи...».

Отож, Іване, коли тобі скажуть щось дуже неприємне, погане, не ображайся. Нащадки твої скажуть про таких, як ти, ще гірше!

Року Божого 1990-го.


 

ЩЕДРИЙ НАПАРНИК

Микита Бекас, постійний клієнт забігайлівки «Хвилинка», вже з годину сидів за традиційним столиком і міркував над своєю долею.

«Важко, розтуди твої патинки! Працюєш, як воляка, а випити ні за що. Повитрясала відьма усі кишені. Якби не заховав карбованця, то не було б і похмелитися... Десь у людей жінки як жінки, а тут нагородив чорт. Мусиш ховатися по кутках, бо з’явиться екзекутор, почне мозолити: «Смоли б ти напився!»

Хто його зна, може, і до смоли людина звикла б, якби втягнулася... Чого на білому світі не буває!..
За сусідній столик сіли двоє клієнтів. Поставили перед собою пляшку «Звіробою».

— Гей-гей! — зітхнув важко Бекас і глянув на останні краплини в склянці. — Відьма! Відьма, а не жінка... Хіба ж я її, ідіотку, для того брав, щоб вона мене тероризувала?..

— Зайнято? — пробаритонив над головою Бекаса масивний здоровань.

— Ні, ні! Не зайнято! — поспішив Бекас. — Сідайте...

Здоровань сів так, що металеві ніжки стільця аж застогнали.

— П’єм, батя? — зміряв Бекаса чорними очима.

— Пили, та загули... — кивнув Бекас на спустілу склянку.

— А ще вип’єш?

Бекас аж сіпнувся від несподіванки. Хотів щось сказати, але з великої радості заїкнувся.

— Ясно... Гей, блондинко! — гукнув здоровань офіціантці. — Нам пляшку коньяку, дві пляшки сухого вина і чотири шашлики...

Бекас почав частіше ковтати слину.

Офіціантка принесла коньяк, вино, шашлики. Здоровань налив дві склянки.

— Бери, старик. За те, щоб я сьогодні добре повеселився! — і одним духом вихилив.

Бекас жадібними пальцями вхопив склянку. За прикладом здорованя вицідив до дна.

— Коли я почну буянити, — нахилився через стіл здоровань, — ти, старий, не дивуйся. Я трохи того... — Він покрутив вказівним пальцем на скроні. — П’ятнадцять років відсидів. Мені людину вбити — раз плюнути..

Бекас подавився шматочком м’яса і гикнув.

— Ти, старик, їж. І пий. Блондиночко, ще пляшку коньяку!.. Пий і їж! Позавчора отак, як ти, сидів якийсь старий хрін, а отак, як я, — я. Так я його пляшкою з-під коньяку по макітрі — лусь, і пляшка розсипалася...

На лобі у Бекаса виступили краплини. Він відсунув шашлик. Здоровань швиденько налив у склянки сухого вина.

— Бери пий. Додає апетиту... Так його після цього в морг, а мене в міліцію. А я їм довідку: тихопомішаний. Прошу, моє поважання...

Здоровань вихилив вино, дістав з кишені гарно оздоблену фінку, почав зсувати нею з палички шматочки м’яса, настромляти їх на вістря і класти в рот.

Бекас зблід, як небіжчик. До вина навіть не доторкнувся.

— Ти, старик, їж! Бо я не люблю таких компаньйонів...

Бекас тремтячою рукою потягнувся до шашлика.

— Я вчора отакого дурня, як ти, оцією фінкою тільки штрик...

Шашлик випав з рук Бекаса. Він почав крадькома підводитися зі стільця.

— Ти куди?! — гримнув здоровань. — Думаєш, я сам все оце питиму?..

— Я-а-а... д-до т-туалету... — благально пропищав Бекас.

— Потерпи!.. Аристократ!..

Бекас безсило опустився на стілець. Здоровань знову розлив коньяк.

— Бери! — торкнувся рукою до склянки. — Діє скріплююче на шлунок.
Бекас ледве чутно промимрив:

— Вже пізно...

— Слухай ти, старий! А чому ти весь час мовчиш? Ану, заспівай мені щось веселе.
Бекас зробив страдницьку міну.

— Співай! Співай! Я прискіпуватися не буду. Я знаю, що ти не кінчав консерваторії.
У кутку над столиком, де сиділи Бекас і здоровань, попливло пискливо-тремтяче:

— І-гі ні-і-іхто не узна-га-ає,
д-де м-мо-гила ммоя...


— Браво! Ти — як Козловський... А тепер випий.

Бекас благально подивився на здорованя.

— Випий! Я повних пляшок ніколи не розбиваю!.. Це людська праця...
Бекас зблід і зсунувся на підлогу. Здоровань вхопив його за комір, посадив на стілець і почав цідити з пляшки на голову вино.

— Папаня! Воскресни! Ми ж іще сеанс не закінчили...

Той відкрив очі. Побачив над головою пляшку і знову сів у куток.

Здоровань узяв Бекаса за руки і ноги, закинув собі за спину:

— Здається, що вилікував, — сказав він дружині Бекаса, яка чекала його на вулиці. — Гроші ваші не пропали марно. Гарантую: носа більше сюди не покаже. Викликайте швидку допомогу...

 

 

АРХІТЕКТОРИ ХИМЕРНИХ “ МОСТІВ”,
ЧИ “ПРОРАБИ” ЧУЖИНЕЦЬКИХ “СПЕЦБУДІВ” ?

Спроба сатиричного трактату, або ж роздуми
“маленького українця” над вчинками й безчинством
деяких політичних “Гуліверів” та ліліпутів.


Королі - не страшні.
Страшні королівські блазні
.
                                          Істина.




З а м і с т ь   п р е а м б у л и

В період “тоталітарного гуманізму” і глобальної брехні встановити, хто король, а хто блазень, не так просто. Як не просто визначити парсуну Гулівера, чи ліліпута. Візуально, здається, усе на яву: глава однієї держави- могутній ростом і будовою тіла - стоїть поруч із двома головними коротульками іншої держави.Значить, він – таки слухає наших …начиная с первого Президента Украины в украинских средствах массовой информации и в руководителях информационных структур, в основном находятся так называемые галичане… Они предумывают то запрет кинофильмов на русском языке, то запрет нашей прессы…Гулівер. А вони- ліліпутини...
Згадуєш телебалаканину напередодні: “ У Брюсселі зосталися задоволеними оглядинами ...”І також зостаєшся задоволеним. Оглядинами.

Опускаєш повіки. Нашорошуєш вуха. Себто визначаєш на слух. Хочеш бути задоволеним ще й почутинами.

Вуха схоплюють запитання російських журналістів “Гуліверу”:

Чому спочатку поїхав у Брюссель, а не в Москву?.. Звісно, – НАТО.
Звісно, – “язик”, чорноморфлот. І, звісно ж - Бандера... Бо для “Москви” – Бандера і свідомі українці, як для Гітлера -євреї. Ті заважали фюреру будувати великий “ Фатерлянд”. Ці - заважають путаним будувати “Велікую родіну”. Словом, збудники усіх світових неладів і конфліктів. Винуватці усіх злочинів. І тих, що робив Гітлер. І тих, що робив Сталін. І навіть тих, що робило НКВД, КГБ руками путаних і припутаних...
То, можливо, у Москві сказали: “Паняй спочатку в Європу. Для отвода глаз. Потім повертайся до нас”...

Інтервйований винувато розумував, що всі початкуючі президенти, вчаться їздити...І накінець заспокоїв: “ Усі дороги ведуть до Москви...”

Так ,так. Бо, як “ інтелектуально” висловився один високий російський чинодрал ( нехай мені вибачать читачі-естети та цнотливі дами): “ Хохлы пройдут в Европу – только через русскую ж-пу”... Перспектива, як бачимо, заманлива.Особливо для тих, хто на ту “русскую ж-пу” молиться.

Отже все решта буде підпорядковано лише цьому напрямкові. Все буде рішатися в рамках “націнтересів” володарів глобальної “ж-пи”...

Розплющую очі – о, диво! На місці “Гулівера” сидить тютілька- в- тютільку подібний на нього манюній ліліпутик. І рече:

- Задачу свою я віжу, чтоби отношенія Украіни і Россії сдєлалі крутой поворот. П р а в і л ь н и й…

Видалося, ніби хтось сказав:

- Маладєц! Задачу понял правільно…

Тоді в голову полізла пісня:

А на дворе то дождь, то слякоть,
Слева - поворот и косогор,
Чтобы не пришлось любимой плакать,
Крепче за баранку держись, шофер…


Але… досвід водія підказує: “крепкоє дєржаніє за баранку» на крутих поворотах не завжди рятує. Треба досконало знати, у якому стані “ вантаж,” який тобі довірено везти. Якщо закріплена лише його четвертина, чи третина, то найнадійніше правило: “Обережно на поворотах!” Бо оті частини, що у вільному плаванні, можуть занести в прірву. Разом з “баранкою”... І “крутой поворот” може виявися останнім...

 

Р е н е с а н с  і м п е р с ь к о ї  п л і с н я в и

Отже у центральному мегаполісі джунглів Євро-Азії - Москві - повні штани радості:

“... Победитель громкой избирательной кампании впервые приехал в Россию в президентском качестве. И всячески старался доказать, что отношения Москвы и Киева ждет ренесанс… Как говориться: все возвращается на круги своя…Быстро пронеслись годы оранжевого правления на Украине. И вот в Москву, наконец, в прекрасном смысле этого слова, приезжает тот, на кого когда-то в кремле сильно рассчитывали...” – це одкровення, п”яного від щастя, журналіста...

А Президент Медвєдєв, який, свого часу своїми далеко не дипломатичними, а в певній мірі навіть хамськими листами, поглиблював обструкцію Президентові Ющенку, і який, очевидно, не лише “когдато”, а
й тепер “рассчітивал”... так воззрадувався, що “чорная полоса отношеній”
перервана, аж признався: “... С мыслью об Украине мы просыпаемся и засынаем...”

“ Маленькому українцеві” страшно стає від такої самопожертви. І він каже:” Краще було б, якби сама “мисль об Украінє” у вас заснула. Навіки-вічні...”

Та виявляється у “їхніх” “Мисль” не лише “об Украінє”...
На зустрічі з Путіним, “наш”, ніби між іншим, натякнув, що може підкинути Росії українських “політиканів”. Очевидно, назріває проблема з інакомислячими. А свого Сибіру в України нема.( Хоч, правду кажучи, за
“освоєнням” цих територій українцями, його можна вважати нашим). Отже, якщо “казли мешают жіть”, відправленням “к такой матєрі” їх не
позбудешся. То чому б “Єдіной Россії” не допомогти своїм “регіонам” поборотися з “врагами братского народа”?

Але Путін - не настільки “казьол”, щоби привсекамерно підтримувати таку авантюру. Тому й сказав:

- Прешлите нам лучше украинского сала...

Почувши це, “маленький українець” Ваня Молдаван, запропонував вислати панові Путіну “живою вагою” - стадо унікальних українських свиней промосковської п”ятої колони...

Демокайф і сумні реалії

У джунглях старої Європи з приводу нашої нової влади своя радість:
“Для нас не має значення, кого обрали. Для нас головне- що обрали демократично”...Бо, мовляв, їхні спостерігали і нічого кримінального не спостерегли... Так же воззраділи і правителі Нового Світу. У З”єднаних Стейтах Америки. Сподіваються, що в Україні тепер буде стабільність...

Свята наївність. А, можливо, й не зовсім свята. Бабань-Європа живе у своїй цнотливій мушлі. Любить тишу і гармонію. Ненавидить збудників неспокою. І воліє бачити лише те, що їй лягає на душу. “Стейти” мають проблеми з нашим “непредсказуємим” сусідом. Із розбурханим по всьому світу “тероризмом”... То воліють діяти за українським прислів”ям: “ Чеши дідька зрідка, аби гладкий був...” І намагаються не все бачити і не все чути...Отже реалії набувають умовно-фантастичного вигляду...З екзотично-голубим відтінком... Під очима “маленького українця”...

Новообранець і сам повірив, що він “всенародно обраний”. І супер-демократично пообіцяв: “Програмноє решеніє я виполню перед украінскім народом»…Мається на увазі, що “чіслєнноє насєлєніє”, яке говорить російською, отримає “комфортниє условія” ...

Вимовляючи фразу “чіслєнноє насєлєніє” оратор, очевидно, й сам не усвідомив, що “народ” і “насєлєніє” – поняття різні. І їх не можна утотожнювати...Як і не можна плутати загарбника з визволителем...

Мовознавців прошу не повчати автора граматиці. Слово “насєлєніє”, як і слово “прораб”, що у заголовку, як і абревіатури НКВД, КГБ він не перекладатиме на українську, бо дуже любить їх саме в російському звучанні...Автор також людина і має право щось любити...

Отже інформація для роздумів. Вождям, вождикам, вожденятам, деяким дипломатам і всім очільникам далеких й близьких держав, яких цікавить Україна, її територія і все, що на цій території діється. Коли Всевишній проводив територіально-адміністративний поділ Світу, щедро виділив нам, у к р а ї н ц я м, отой райський куточок планети, на якому господарюємо зараз. Наділив нас солов’їною мовою, багатою
культурою, чудовими традиціями, працелюбністю і надзвичайною гостинністю. Такою надзвичайною, що ми часто плутаємо, хто у нашій хаті - гість, а хто - господар. Про цю феноменальну рису українця вже писано-переписано. Автор цих рядків у своїй найсвіжішій книзі “Чума в Україні” також намагався розгадати цей феномен. Отже, читачу, коли відчуєш, що
деякі думки, висловлені мною в оцьому “трактаті”, перегукуються з тими, що у книжці, не дивуйся. Наші сусіди кажуть: “Повторєніє - мать учєнія”...
А деяким людям часто треба й сто разів повторювати, аби “ученіє” хоч якось зачепилось за їхню голову...

Чого так багато рядків присвячую нашій гостинності? Бо це одна із тих головних рис національного характеру, яка часто з господаря нас перетворює на р а б а...

Отже: рідна земля, народ і “насєлєніє”...

Кожен народ має свою землю. Господній дар. Здійснюючи добродійну місію розподілу земель, Всевишній усвідомлював, що його постійний опонент – Сатана чинитиме все, аби святі задуми, добрі вчинки звести нанівець. Бо коли Господь ще формував народи, Сатана вже виділяв із них контингент “насєлєнія”...Мовляв, хай народи тішаться, що вони г о с п о д а р і на Господом дарованій землі. А ви маєте стати тією силою, яка не дає розвиватися індивідуалізму та іншому ізму...Наше правило: де я – там земля моя... Так у кожному, Богом сотвореному народі, Сатана натворив
своєї гвардії - “насєлєнія”... У цих людців нема національної гідности, відповідальности за свою землю, гордості за свій народ. У них нема ні совісті, ні честі. Вони - раби своєї утроби і Сатани... Його вірні слуги , ревні виконавці всякої чортівщини... Волею і неволею...

То ж Україна в період світо-людотворення не була винятком. Господь сотворив народ, рогатий підкинув дещицю “насєлєнія”... Але біда не в самому “насєлєнії”, а в його кількості. Кожен організм має у собі якусь
кузьку. Та лихо, коли кузька набуває критичної маси.

У нас критичну масу нарощували століттями. Деяким нашим сусідам було вигідно, аби в Україні зоставалося щонайменше народу, а прибувало побільше “насєлєнія”. Особливо старався той, що оголосив себе “старшим родичем”. Народ України, як “врагов народа,” вивозили в Сибір, морили голодоморами, гноїли по тюрмах, розстрілювали його кращих синів і дочок. А, вивільнену, “житлоплощу” заселяли своїми покидьками. Тепер репетують, що “так склалося історічєскі”. А історію, мовляв, переписувати не можна... Репетують, ті, що переселяли.Бо можуть втратити аркан, на якому тримають Україну. Репетують ті, що заселяли. Бо може постати питання руба: Або прилучайтеся до українського народу, або ж - “...чемодан, вокзал, родниє места”... А в “родних мєстах” уже - “... ні кола, ні двора, только хрен да машкара”... Та й ком вони там треба? П”ята колона потрібна не вдома, а на “жізнєнно-важних терріторіях”... Репетують ті, чиї руки по лікті в крові “врагов народа”, “самостійников”, “незалєжніков” , “оуновцев” , “бендеровцев”, “кулаков”, “попов”... Репетують до втрати свідомости. Як ото у “верховному свинарнику “ розкувікалась краснокожая льоха харьківської породи (продукт сумнозвісної свинарки Астраущенко), що за незалежну Українську самостійну соборну державу боролися послідовно лише комуністи і їхні вірні “бойци нєвідімого фронта” - чекісти. А націоналісти і прочєє боролися проти...” Репетують, щоб заглушити голос правди про їхні злочини, яка шириться світом... І кличе до загального осуду їхніх вчинків...

То, очевидно, “всенародно обраному” та його ідейним семироженкам варто було б подумати, що “маленькі українці” на своїй землі також мають право на “комфортні умови”...

Щодо “всенародної обраності”. З цього приводу політолог хутора “Мозамбік”, що у центрі джунглів Європи, Ваня Молдаван каже: “ У глашатаїв “нового орднунгу” плутанина з термінологією. Слід говорити не “всенародно”, а “всенасєлєнно”... Так конкретніше...І співзвучніше з “всєлєнно “...

Та як би не було обрано, усе ж таки ніби “обрано”. Отже, яко законопослушні громадяни, маємо віддавати “кесарю кесареве”. При тому
не забуваючи, що мусимо віддати й “Богу Богове”. Дотримуватися святої Правди і святого письма. А там сказано: “Судіть їх по ділах їхніх”...
Бо кому більше дається, то із того більше питається. Правда, привладні чечоткіни нахабно нам тлумачать: “ Кіна нє будєт! Будєт тот фільм, которий нужен. Которий Україна увидит і услишіт...” Отже, як маленькі носії великої влади, за чечоткіними, ми маємо право її тільки носити...І сприймати лише “тот фільм”, який тій владі “нужен”... На жаль, перші
кадри “того фільма” показали, що цій владі “нужно” далеко не те, що потрібно народові України...

Новий “орднунг” і старі швондєри...

Прислів”я “Нова мітла по-новому мете” в українському владному варіанті викликає загадки? І навіть здивування.

Конструктори-мітлотворці сконструювали “нову мітлу,” в основному, із старого, прогнилого ще в совкових сортирах, пруття. Тому у нашій новій хаті такий запах плісняви. І оте пришвидшене, нагальне “підмітання” ще більше той сморід розносить. Складається враження, що нас, “маленьких”, намагаються у цьому смороді швидше акліматизувати.

А для більшого “комфорту” нам повертають стару пробрехливу історію совкового періоду, примари “вождів”- катів народу нашого, а наше рідне, святе, національно-болюче нахабно й цинічно обкидають, апробованим ще в енкаведистських “лабораторіях”, лайном. Це, очевидно, для того, аби нас швидше “стабілізувати”...

“Верховний стабілізатор” сам у скрутному становищі. Пообіцяв, що “Україна - для людей”... А для яких – не уточнив. Правда, під час офіційного візиту Медвєдєва до України і скупчення навколо нього скоробагатьків, “маленькі українці” дещо зрозуміли. Проте вимагають і до себе поваги. Казав, що до влади приведе “професіоналів.” А керувати академіками й просвіщати молоде покоління поставив авантюрного “Швондєра”. Та у того в голові, виявляється, ще й “здвиг по фазі”... В бік моралі Адольфа Гітлера. Галичани для нього - люди нижчого сорту, а українці взагалі - папуаси... Дехто вважає, що це провокатор, який спеціально дестабілізує суспільство, аби викликати громадянські заворушення. Щоб “Верховний стабілізатор” мав підстави впровадити надзвичайний стан. І... позатягувати “демократичні гайки” остаточно... Дехто вважає, що це звичайний Іуда, який відробляє чиїхось тридцять срібняків...

Очевидно, що деякі “дехто” не мають повної рації. По-перше, тепер чистопородистий Іуда за тридцять срібняків не продасться. А, по-друге, під час “сдєлок” про “увіковічнення” Російського чорномоського флоту в Україні, відбулася подія епохального значення. З часів розп”яття Христа, уперше в історії людства на цю морально-шкідливу працю парсуни зрадника, Росія підняла розцінки на цілих десять позицій...

Колись один політичний авантюрист запевняв народ України, що “влада сильна, як ніколи”. Через пару місяців та влада околіла. Сьогодні нас потішають, що “ влада - єдина, як ніколи. І стабільна...” Як у тюремній камері. Пахан диктує, братва кайфує. А народ шмонають.

Провладні “законодавці” нахабно й цинічно доводять, що для них “закон - дишло, як повернув так вийшло”... По-хамськи заявляють, що вони об опозицію “витірают ногі”... Привсекамерно душать “опонєнтов”... Рвуть національний прапор... Влаштовують провокації...

Опозиціонери, кожен зі своєї боєвої позиції під власним кущем, кидають звинувачення “верховному”, що той “зраджує національні інтереси”, привладним швондєрам, що ті “плюють в душу народу”, “недоношеним восьминогам”, що ті під виглядом нової України повертають старий сморід з московського мавзолею...

Д и в а к и. По-перше, щоб зраджувати національні інтереси, їх треба перед тим сповідувати. Аби щось втратити, треба те щось спочатку мати. Потім- треба хоча б знати, що таке нація... Якщо найвищий державний очільник вважає, що нація – це ветерани Великої Вітчизняної війни, то він має повне право обурюватися: “ Мені закидають, що я зрадив національні
інтереси. А я виконав свій обов’язок перед ветеранами...”

Тим паче, перед виборами обіцяв зробити Україну мостом між заходом і сходом. Сповідувати політику різновекторну... З цього приводу політолог хутора “Мозамбік” Ізя Чачкес заявив:” Я все ж таки волів би жити не на мосту й не під мостом, а на якомусь березі... Різновекторна політика -це щось на зразок кавалериста, який прагне однією гузицею одночасно сидіти на двох конях... А в результаті – не їде на жодному...”

Що стосується швондєрів і неповноцінних восьминогів, які витоптують українську душу, то їх така природа. Чекати від покидька високої моралі - значить, не мати здорового глузду. Із суспільного гемороя не зробиш національного героя. Ні українського, ні російського, ні єврейського, ні навіть папуаського... Та й, видно, що у нової влади також проблеми з кадрами. Бо коли того, якого самі називають злодієм і невдахою, ставлять керувати освітою, значить, або вирішили “кувати кадри” злодіїв, або ж - наказ із “центру”: “Внєдріть ету злокачественную опухоль в духовноє тєло...”

Отже, “ єдина, як ніколи” “стабілізує суспільство.” Прискореними темпами. Мають навики й досвід. Ще вчора вони будували комунізм, тюрми, концтабори. Сьогодні “розбудовують” “незавісімую страну”... Їм муляє сама назва Україна, дратує її мова, плутається під ногами її народ. Їм потрібна територія України, її природа, багатства ще недокрадених надр... Тому вони за “новую” Україну. Звісно,без української душі і без...українця. Хохли нехай представляють “корєнноє насєлєніє”, вірно служать усім “новим” “стабілізаторам”, задовольняються об’їдками з їхнього столу і тішаться, що їм дозволили прибирати їхні кльозети.

Отже, “маленький українче”, якщо ти ще українець – думай...

На території величезного Австралійського континенту зосталося лічені одиниці аборигенів. Колоніальна Британська система закидала на цей
8
континент карних злочинців. І не обмежувала їх у злочинах проти корінного населення. Людей відстрілювали частіше, ніж звірів. Бо звір- істота бродяча. А людина володіла якимсь клаптиком землі...

Тепер нащадки карних злочинців – поважні й шановані в Австралії люди- мільярдери, мільйонери. Чи сняться їм вряди-годи картини дикого свавілля їхніх предків? Чи стукає у їхні скроні невинна кров, пролита їхніми батьками й дідами? Може ще не всім стукає. Але в якомусь поколінні вона обов’язково заговорить...

Сучасна ситуація в Україні перегукується якимсь чином з тією давньою Австралійською... Ще живе і ще діє найпотужніший винищувач українського народу упродовж багатьох століть – московитський імперський
сатрап. Ще живуть в Україні підлі й ниці аборигенчики, які готові лизати п’яти будь-якому загарбникові. Ще живуть по світу пасивні спостерігачі...

Вже відійшли у володіння чужинецького “власника” й свого гнидавого прислужника незліченні масиви нив і лісів України. Вже гайдуки новоспечених князьків не допускають тебе, “меленький українче”, до берега річки, на якій ти виріс. Вже на території України пустують десятки тисяч помешкань, скуплені “гражданамі” казна яких країн-- від Росії до Ізраїлю включно,-- чекаючи нових господарів, а твої діти не мають даху над головою. Вже з тобою поводяться, як із власною худобою, а ти ще ніяк не можеш набратися людської гідности, аби сказати в очі злодієві, що він- злодій, бандитові, що він – бандит, хамові – що він хам.

Мене не дивує, коли наш північний сусід, який народився принаймні на 400 років пізніше за нас, величає себе нашим “старшим братом”. Аби на правах “родича” розпоряджатися в нашому домі. Не дивує, як поводиться його “п’ята колона” у ніби-то нашій Верховній Раді. Не дивує навіть, що та Верховна Рада України голосує проти закону, який мав би захистити честь і гідність українського народу. Не дивує. Бо принаймні для левової частки отих бігачів від кнопки до кнопки – поняття “український народ” взагалі не існує. Дивує сам український народ. Який все терпить, терпить, терпить... Чи не для раба придумано оте вічно-заспокійливе: “Хто терпен, той спасен”?.. Рабське терпіння не приносить спасіння...

Замість постскриптуму

Критикувати чиновника, який вже позоставив своє чиновне сідало, аморально. Та коли новоспечені чинодрали витоптують душу твого народу, витирають брудні ноги об його святині – мовчати не лише аморально, а й злочинно. Тим більше на зустрічі із журналістами “Гарант Конституції” гарантував свободу слова. Тим більше розумна Ганна Герман казала, що правди не любить лише влада дурна... А, нажаль,ті, які вчора ганьбили
попереднього Президента, що оточився “любими друзями”, сьогодні набрали команду не так за показниками дружньої любості , як за наявністю українофобства. І вірнопідданства “старшому родичеві”. На цій платформі
дійшли єдності навіть такі непримиренні вороги, як вічні “пролєтарії”-
“червоні щурі” і вічні “кровососи” - “ Жірниє коти”...

Отже, думай, українче, якщо ти не “пролєтарій умом”... Д у м а й...

7 червня 2010 р.
Хутір


 

 



ВИННА  ЦИВІЛІЗАЦІЯ

— Женю, привіт! У тебе немає моєї жінки?

У мене очі полізли на лоба. Хотів спитати: що може заміжня жінка робити о такій порі в квартирі холостяка? Але подумав: він свою жінку краще знає. Відповів:

— Нема.

— А де вона може бути? Не знаєш?

Я знову хотів спитати: чого я маю знати, де може бути його жінка? Але сказав:

— Не знаю... З таким же успіхом ти можеш спитати Хом’яка.

— Хом’як знає?

— А я звідки знаю. Не хочеш Хом’якові дзвонити, подзвони Черенкову, Затірці або Шпеленку...

Через півгодини дзвінок Хом’яка:

— Слухай, що ти наговорив Баранцеві? Щойно дзвонив: «Женька казав, що ти знаєш, де моя жінка».

Після дзвінка Хом’яка — дзвінок Черенкова:

— Завтра ми з тобою поговоримо серйозно. Ти в мене бачив коли-небудь жінку Баранця?..

Тільки поклав трубку. Затірка дзвонить:

— Ей ти, брехун! Ніколи не сподівався, що ти на таке здатний. Наговорити людині, розбивати сім’ю...
До ранку ще подзвонили двоє. Першим Шпеленко. Вилаяв мене на чому світ стоїть. Сказав, що цього він мені не пробачить. Бо не тільки у сім’ю Баранця клин вбиваю. Але його хочу зробити цим клином.
Останньою подзвонила жінка Баранця.

— Як ти смієш! — кричала вона у трубку. — Як ти смієш кидати тінь на порядну і чесну жінку? Зводити наклепи? Як ти смієш розбивати нашу сім’ю? Своєї не маєш, то іншим заздриш!

Я встиг уставити фразу:

— Не заздрю...

І вона поклала трубку.

Я з жахом уявив, що мене чекає завтра на роботі. І подумав, що в усьому винна цивілізація. Не було б у мене телефону... Невже Баранець нас усіх обходив би пішки?..




ТРЕБА

Сиджу за столом, як прикутий. Копирсаюся ложкою в тарілці. Бр-р-р! Як я ненавиджу цю кляту кашу!

— Їж! — крикнула мама. — Не бабрай!

Несу ложку до рота. Несу довго. Щоб вона бачила. Тільки вона відвертається — я ложку від рота. Тільки повертається — я знову несу до рота.

Дивлюсь у вікно. Там хлопці футбол ганяють. Якби Володька м’ячем у вікно врізав. Мама кинулася б на подвір’я. Я б у той час кашу через дірку у вікні висипав.

— Ні, це не дитина, а чортзна-що! — знову сердиться мати.— Він майже нічого не з’їв! Скажи йому що-небудь.

Це вона татові.

Тато підходить до мене.

— Ти їстимеш чи не їстимеш? Може, дати понюхати оце? — показує на пояс.

Поясом тато тільки лякає. Він переважно тільки читає мораль.

Коли я не хочу йти до школи, тато каже:

— Ти думаєш, мені хочеться працювати? Але треба.

Як мені не хочеться робити уроки, він навчає:

— Треба! Розумієш, треба! Думаєш, мені хочеться ремонтувати ці холодильники? Я й без цього прожив би...

Буває, що тато мені співчуває:

— Я розумію, що тобі задають багато всякого непотребу. Але школа є школа. І я колись ходив до школи. Хоча з того, що вчив, нічого не пам’ятаю. Але для бумажки треба...

— Ти таки не їси? — відірвав мене від спогадів суворий голос тата.

— Їм! — кажу.

І ледве ворушу щелепами. Бо ця клята каша ніби склеїла їх. Тато дивиться на мене співчутливо. І вже лагідніше:

— Їж. Я розумію, що ця каша — як січка. Думаєш, я не розумію, що мама не вміє готувати? Думаєш, мені хочеться їсти те, що вона дає? Але треба...




ХОТІВ ПОРАДИТИСЯ...



У нас у будинку з’явився новий сусід. Іван Балалайка. Такий собі зовні непримітний чоловічок.

Скромно зодягнений і з виду не дуже бойовий. А підходить якось до мене. Трішки напідпитку.

— Вас я тут ніби найбільше знаю. Хотів порадитися.

— Радьтеся.

— Генерала хочуть дати. Що робити?

— Брати.

— Брати то брати, — зітхнув він. — Але ж то клопотів скільки буде. Всі під твоєю рукою, всіма командуй, за всіма дивися. А в мене троє дітей...

— Ну, то не беріть.

— Мабуть, таки не буду брати...

Балкони наші поруч. Вийшов я увечері на балкон. Стоїть сусід. Слово за словом.

— «Волгу», — каже, — пропонують. Державну. Чорну. І водія. Що його робити?

— Мені б, — кажу, — Іване, твої клопоти. Дають — то бери.

— Брати то брати, — розмірковує сусід. — Не люблю я ото їздити. Люблю ходити. Людей бачити. Відчувати їх подих і плече... Певне, таки відмовлюся...

Сиджу у дворі на лавочці. Читаю книжку. Підійшов Іван. Попросив закурити.

— Орден хочуть дати, — ніби між іншим зауважив.

— Ну так чого?

— Чого? — передражнив. — Думаю: що робити? Це ж потім всі на тебе рівняються, всі на тебе дивляться. Усе життя як на параді. Мабуть, я відмовлюся...

Якось у дворі ріжемо «козла». Вийшов Іван. Присів.

— Посилають, — шепнув таємниче.

— Куди? — спитав я.

— Туди, — кивнув загадково. — В одну країну. Та не
знаю, що робити?

— Раз посилають, треба їхати.

— Небезпечно. А в мене жінка. Троє дітей. Мабуть, відмовлюся.

Жінка Івана вибігла з будинку із віником у руці:

— Я тебе, клятий опришку, куди послала?..

І віником Івана, віником. А перед людьми ніби виправдовує свою жорстокість:

— Годину тому послала його по олію. Чекаю, чекаю, а він «козла» ріже...

— А де він у вас працює? — спитав хтось.

— Як де? Вахтером на заводі...

 


ПОВЧАННЯ  ДІТЯМ  МОНОМАХА


Діти!

Вчіться. Бо дубів ріжуть.

Вчіться. Бо поява зуба мудрості у роті дурня його розумового статусу не міняє.

Вчіться. Бо хоча дурість — також дар Божий, але зловживати нею не можна.

Виростете — князями станете. Людьми начальними.

Та нема страшнішого лиха у князівства, як дурний князь. І чим вище стоїть він, тим згубніша його тупість.

Не рвіться усі до головного престолу. Засліплені жадобою влади, перетопчете один одного. А фарисеї посадять на головний престол свого «Лжедмитрія». Із його «Мнішечкою». І під їх «патронатом» облапошать усе князівство. Вас же пустять із торбами по світу. У своїм домі чужинцями будете і злидарями.

Не прагніть пустої слави і нагород. Не вдихайте багато хвалебних випарів. Бо чим більше їх вдихнете, тим важче будете видихати. Золота фортуна усміхається не тоді, коли чіпляють золоту корону, а тоді, коли знімають сталеві наручники.

Краще мати одну маленьку зірку в голові, ніж три великі на погонах чи золоту — на грудях.
Коли станете князями, князьками а чи людьми владними, не скупіться підтримувати культуру. Про культуру народу не дбає лише його ворог або ж невіглас, який боїться на тлі культурної нації виглядати ще більшим невігласом.

Шануйте, плекайте мову рідну. Здорове коріння предків.

«А що росте без коріння? — запитує народна пісня. І відповідає — Яничари...» Мутанти з обмеженим інтелектом і необмеженою нахабністю...

Не лінуйтеся другові протягнути руку, а ворогові дати під зад...ній міст так, щоб він простягнув ноги або ж виніс їх швидше із землі вашої.

Із сусідами не лайтеся. Але й не дуже братайтеся. Бо, як твердять індійці, трагічно закінчується братання між тим, хто їсть, і тим, кого їдять.

Не вдавайтеся до оракулів, ясновидців, ворожок. Хочете знати, що буде завтра, підсумуйте, що ви зробили сьогодні.

Не заздріть чиємусь багатству. У чужу кишеню заглядають лише злодії й дурні. Розумна людина рахує власні гроші...

Не обкладайте високою даниною люд свій. Податок — це хабар державним чиновникам за невиконану ними роботу. І... Ніщо так не принижує гідності великого чиновника, як маленький хабар... Подбайте. Аби ви не лише вміли, а й мали чим пошанувати один одного.

Насамкінець: дуже інтимне.

Будьте достойні жон своїх, а жони ваші хай будуть достойні вас. Щоб панували між вами віра й довіра! Ніколи не вдавайтеся до пояса вірності. Бо «пояс вірності» приносить таку ж користь, як і бронежилет: коли доля має покарати, то кілер щілину знайде...

 


СЛОН  І  МУХИ

Учені Мухи зібрались на симпозіум1: «До питання про походження прислів'я «Не робіть із Мухи Слона». Муха-доповідач з усією категоричністю заявила:

— Прислів'я «Не робіть із Мухи Слона» у своїй основі не відповідає правді! Виходить, що первинним був Слон, а Муха вторинною. Коли все навпаки. І прислів'я, зрозуміло, повинно звучати так: «Не робіть із Слона Муху».

— Слон,— заявила Муха-співдоповідач,— істота, не варта ніякої уваги! По-перше, він не може літати. По-друге, не вміє дзижчати...

Наступна Муха-оратор теж висловилась на адресу Слона:

— Ця істота неповоротка. Зовсім не пристосована до життя...

— Колеги! — виступила найсерйозніша учена Муха.— Що ми, дійсно, робимо із Слона Муху? Ну що ми заладили: Слон та Слон! Я не бачу ніякого Слона. І вважаю, що ніякого Слона в природі не було і нема!..

Учасники симпозіуму радісно задзижчали. А й насправді, Слона вони не бачили, тому що симпозіум проходив на його спині. 



ЛІСОВА  КАЗКА
 

(Для дорослих)


Одного сонячного ранку в лісовому господарстві отримали чергову колоду. Колода була незвичайна. На корі висічено якісь знаки. Збоку на шнурочку теліпалася сургучева печатка.
Начальник лісгоспу Ведмідь радісно заревів:

— О, нарешті надійшла вказівка з тресту ( Т р е с т — об'єднання кількох підприємств однієї галузі.). Сіли. Читають.

«Негайно вишліть сто колод у трест і тисячу колод у главк. Нема на чому писати».


Ведмідь скликав загальні збори. Намітили рубежі. Взяли зобов'язання. Врізали. Відправили.
Незабаром лісова пошта доставила в контору лісгоспу десять колод.

— Розгорнута інструкція, — зауважив Ведмідь. — Як інвентаризувати ліс.

Провели інвентаризацію. Послали в трест звіт із п'ятдесяти колод. Другий примірник в об'єднання. Третій у міністерство.

З міністерства не забарилися вислати брошуру зі ста п'ятдесяти колод. Як оберігати ліс від паразитів.
З главку прислали буклет із п'ятдесяти колод. Розтлумачували, як правильно розуміти брошуру з міністерства.

З тресту додали тридцять колод інструкції, як розшифрувати буклет із главку.

У лісгоспі не забарилися. Відразу ж склали на двохстах колодах звіт про те, як вони зрозуміли вказівки зверху й що думають чинити. Заодно відправили п'ять тисяч колод у трест, десять тисяч — у главк і двадцять тисяч — у міністерство. Як і вимагалось.

Незабаром у лісгосп прийшла брошура. На триста колод. У супроводі двохсотколодної пояснювальної записки з об'єднання і стоколодної інструкції з тресту.

У цих керівних матеріалах йшлося про те, як берегти ліс від буреломів.

З лісгоспу негайно ж повідомили всі три керівні установи, що вказівки отримали. Розробили й вислали звіт на п'ятдесяти колодах, яких заходів вжито для безпеки лісу.

У новій депеші (Депеша — термінове офіційне повідомлення.), що надійшла зверху, хвалили лісове господарство за вчасне вжиття заходів по охороні лісу. І надіслали інструкцію з п'ятисот колод, як берегти ліс від пожежі.

Працівники лісгоспу, як і годиться, матеріал опрацювали. І доповіли в звіті на тисячі колод, що лісові не загрожують найстрашніші пожежі...

Якось у кабінеті Ведмедя пролунав телефонний дзвінок. Керуючий трестом почав дорікати за те, що річний звіт лісгосп надіслав на трухлявій палиці з ліщини.

А наступного дня лісова пошта доставила Ведмедеві наказ по тресту, написаний на виламаній із стільця ніжці. У ньому повідомлялося, що лісове господарство ліквідується.

— Нічого,— заспокоював Ведмідь своїх підлеглих.— Мобілізуємось, розкорчуємо пеньки та й візьмемося за землеробство. 



ЧЕРВОНА  ШАПОЧКА
 

(Стара казка на новий лад)

В одному селі жила Червона Шапочка. Дівчина гарненька, ставненька. Нижню половину її вроди облягали вичовгані джинси. Верхню — розписаний незрозумілими гаслами балахон. На голові хвацько сиділа червона шапочка — подарунок від бабусі на день шістнадцятиріччя. За те її і називали Червоною Шапочкою.

Одного разу мама каже Червоній Шапочці:

— Ось тобі пиріг, пляшка вина. Однеси бабусі. Нехай підкріпиться трохи. Старенька вона вже. Нездужає.

Як у справжній казці, бабуся жила за лісом.

— Тільки спіши,— каже мати,— поки сонечко високо. Червона Шапочка пішла.
Відійшла на таку віддаль, що не побачиш її неозброєним оком. Сіла під кущ. Випила вино. З'їла пиріг. Дістала з потайної кишені джинсів цигарку. Запалила, смалить і наспівує:
Ах, зта красная рябина Среди осенней желтизньї." Я на тебя смотрю, любимьій, Теперь уже со стороньї...

Як тут з кущів виходить Вовк. Страшенний, величезний. Очі голодним вогнем світяться.

— А-а-а! — гаркнув.— Червона Шапочка! Попалась! Зараз тебе з'їм!
Червона Шапочка озирнулася. Цвикнула через густо напомаджену губу.

— Пішов геть! Шкет нещасний! Ще не таких бачила.
Дихнула Червона Шапочка на Вовка перегаром вина й тютюну. Вовк очманів. Схопила Червона Шапочка Вовка за вуха, сіла на нього верхи і гукнула:

— Поїхали!

— Куди? — перелякався Вовк.

— Куди-небудь! — пришпорила боки Вовка дерев'яними підошвами своїх стукалок. І той рвонув.

Каталася Червона Шапочка на Вовкові до ранку. Вранці під'їхала до бабусиної хати, зайшла у світлицю:

— Чао предкам!

— Дитино рідна! — сплеснула в долоні бабуся.— А ти де в таку рань тут узялася?

— Ша! — приклала пальця до вуст Червона Шапочка.— Якщо маман питатиме, де я була, скажеш, у тебе ночувала.

— Господь з тобою, дитино! А хіба ти не з дому?..

— Дай щось пошамати! — сказала Червона Шапочка, вика-блучуючись перед дзеркалом.

— Нема, дитино,— каже бабуся.— Бо я хворіла.

— Давай бабки. Пошлю Вовка, принесе зараз. Бабуся витріщилася на внучку.

— Гроші давай! — хрипко пояснила Червона Шапочка.

Бабуся тремтячими руками дістала вузлика. Розв'язала. Подала Червоній Шапочці свою пенсію.

— На. Нема більше.

— Тоді я тебе з'їм! — налякала Червона Шапочка.

Якраз у цей час повз хату бабусі проходив мисливець. Дивиться, біля хати лежить загнаний Вовк, язика висолопивши і хвоста відкинувши. А з хати доноситься схлипування бабусі:

— Не маю, внученько! Їй-богу, більше не маю!.. Мисливець вскочив у хату. Напоготові рушницю тримає:

— Хто тут бабусю ображає? Червона Шапочка криво осміхнулася:

— А ти у родинні справи не вмішуйся! Браконьєр нещасний. Ось напишу на тебе скаргу, що ти вбив Вовка, обікрав бабу-шенцію і приставав до мене. Тоді закукурікаєш...

Мисливець був сміливий. Ніколи не тремтів перед найстрашнішим звіром. А тут жилки в нього затрусилися. Він згадав свою жінку молоду. Діточок білочубих. І, знітившись, почав задкувати до виходу.

Що далі діялося у бабусиній хаті, ніхто не знає. Бо свідків не було. Тільки десь під полудень з хати вийшла Червона Шапочка з набитим вузликом на спині. І зникла в лісі.

Де вона блукає, досі ніхто не знає.

Може, стрінеться вам принагідно. То сповістіть хоча б її маму. Бо побивається, руки ламає, де її чадо неповнолітнє, не знає...


 

ЕЛІКСИР  МОЛОДОСТІ


Приходжу до своїх ровесників. Сімдесятилітніх хлопців і дівчат. А вони заздрісно:

— Щось ти, Ільку, все молодієш. Он Варвара з тобою до школи ходила, а поглянь на неї. Зігнулася в дві погибелі. Ти ж — ніби огірочок свіженький.

— Еліксир молодості,— кажу.— У мене є онук. Чотири роки. Як ртуть. Всі на роботу йдуть, мене з ним вдома лишають. Для прикладу хоча б учорашній день. Тільки схопився з ліжечка, вже кричить:

— Діду! Ставай на руки і на ноги! Будеш кінь...

Я навкарачки. Він дав мені в зуби ремінець від штанів, виліз мені на спину, шльопнув кописткою по тому місцю, де має бути хвіст:

— Вйо-о-о, коню! Брикай! Брикай! Підкидай ногами! Фицай, іржи! Добрикався я до того, що на підлозі простягнувся. А він:

— Діду, ти вже здох?

— Здох,— кажу.

— Тоді давай будемо лупити з тебе шкіру...

Скинув з мене сорочку. Почав відтягувати шкіру. Такий масаж зробив, що досі вся спина горить. Добре, що я ницьма лежав. Набридло йому це заняття. Каже:

— Давай у перукарню гратися.

Посадив мене на свій дитячий стільчик. Окутав рушником навколо шиї. Почав за бороду і за вуса смикати. Стриже, значить. У мене з очей вже сльози течуть, а він:

— Не плач. Ти ж мужчина. Герой...

Не встиг я витерти заплакані очі, він бовсьнув мені на голову чашку холодної води:

— Освіжимо трохи...

Поки я рушником витирав голову, він встиг притягти і включити пилосос.

— Завивку будемо робити...

Тоді надів мені на голову каструлю:

— Висушити треба...

Але раптом йому стрільнула інша думка:

— Діду, давай будемо робити весілля. Ти — барабан... І затарабанив ложками по каструлі на моїй голові.

— Грай! Грай! — кричить.— Отак губами грай: «Ту-ру-ру-ру! Ту-ру-ру-ру!» Ніби труба...

Сиджу. Турурукаю. Він тарабанить ложками по каструлі. І наспівує:

Тиша навкруги,

Сплять гаї й луги...

— Яка там, дитино, тиша,— говорю.— Вліз би ти під оцю каструлю...

— Діду, не говори! Грай!.. Після цього вигукнув:

— Діду! Цирк! Давай будемо робити цирк. Ставай на руки, підніми догори ноги і ходи...

Видно, йому не дуже сподобався мій номер. Бо як я тільки гепнувся на підлогу, переробив мене на місяцехід. Прив'язав мені до ноги шнур від пилососа, клацає вмикачем і командує:

— Старт! Лізь на софу і джуми, як машина. Отак: джу-у-у... Я джумлю. Рачки лізу на софу, тоді на стіл.

— На шафу! Діду, лізь на шафу! І джуми голосніше!

На шафу я зопалу видряпався. Але джуміти перестав. Бо бачу, що злізти мені буде набагато важче.

— Що ти бачиш, діду? — питає онук знизу.

— Кратери. Давай,— кажу,— стели біля шафи ковдру, перину. Тоді подушки. Спробуємо зробити м'яку посадку.

На щастя, прийшла на обід невістка. Від здивування рот розкрила:

— А ви чого на шафу залізли?

— Я не на шафі,— кажу.— Я на Місяці. У космос мене запускав. Підтягуй стола. Будемо якось приземлятися...

Отаке-о. А ви заздрите, що я моложавий. Варварою дорікаєте. Та якби Варварі таке ось випробування, вона ще на танці бігала б...

 

 

КОЖНОМУ  СВОЄ

 

Шляхи-дороги. Розбігаються вони в усі кінці по нашій землиці. То прямими стрічками лежать серед просторих полів, то гадюками звиваються між пагорбів. Їдеш, і ще їхати хочеться. Милуєшся, і ще милуватися хочеться.

Намилувався. Наїхався. Дорогу розпитати треба.

— Скажіть, як проїхати до Сахновщини?

— До Сахновщини? — почухав потилицю. — Чекайте, до Сахновщини. Це треба автобусом.

— Не треба автобусом. У мене машина.

— Яка у вас машина?

— Хіба це має якесь значення? На колесах.

— Та я не про те. Я про те — вантажна чи легкова

— А що, від цього дорога міняється? Легкова.

— «Волга»?

— Ні. «Жигулі».

— Це гірше.

— Чого гірше?

— Кабан не влізе.

— Так у мене ж кабана нема.

— Це я думаю: якщо ви до Сахновщини, то там рукою подати до Орельки. Могли б мені підкинути кабана...

— То як проїхати до Сахновщини?

— Чекайте, а вам у саму Сахновщину треба?

— Ні. Мені ще далі.

— Куди далі?

— На Краснопавлівку.

— Почекайте хвильку...

Побіг кудись. Прибіг із жінкою, обвішаною корзинами.

— Сідай, Ганно, цей чоловік тебе до Грушевахи підкине.

— До якої Грушевахи?

— Та це за Краснопавлівкою. Верст п'ятдесят.

— Не поїду я ні до якої Грушевахи. І до Краснопавлівки мені треба не сьогодні, а завтра.

— Ах, завтра. Так би й сказали...

— То як проїхати до Сахновщини?

— Та до Сахновщини що. До Сахновщини проїхати просто. Ось два кілометри, і за поворотом Сахновщина...

ДОБРА НЕ ЖДИ...

Ні, молодь пішла не та. Ми у свій час хоч у фуфайках ходили і в чоботях кирзових, але морально були... Далеко їм до нас.

По сусідству зі мною дівчисько. Таке цибате. Ні краси, ні тіла. А Королеву Марго із себе корчить. Один день ходить у мікро-міні. Другий — у макро-максі. А на третій раз джинси вичовгані напинає. І ходулями по коридору клацає.

Виходжу якось.

— Ти, — роблю їй зауваження, — могла б не клацати як ото коняка. На чорта подібна, а богиню із себе корчиш...

Як роззявить хавку:

- Я що, повинна літати? Самі ви на чорта подібні!..

Отак, значить, старій людині відповідає. А я, може, війну пережив. Така до мене повага. Така мені честь від оцієї шпани сучасної...

Одного ранку пішов брати пошту. Дивлюсь, ящик сусіда відчинений.

І лист у ньому. Взяв листа. А це знову їй. Отій цибатій.

Приніс додому. Над парою із чайника потримав. Розклеїв...

Читати соромно! Пише їй якесь таке, як воно само. І кохання, і обнімання, і цілування. Де та мораль? Де те виховання? У кого вони цього навчилися?..

Телефон у нас із батьками отої цибатої спарений. На блокираторі. Часто буває таке: вони розмовляють, а я знімаю трубку й усе чую.

Так ото говорить вона по телефону:

— Вадику, привіт! Твоя Свєта. Я без тебе не можу!

Я хочу тебе бачити.

А він їй:

— Що будемо робити?

А вона йому:

— Те, що всі. Може, підемо у кіно. Може, посидимо в парку...

Він знову їй:

— Цілуватися будемо?

Скажу вам, слухаю і горю від сорому. Та хіба я у свій час таке говорив дівчині? Хіба вона мені казала: «Без тебе не можу?» Де та мораль? Де те виховання? Не витримав я. Кажу в трубку:

— Як вам не соромно! Хто вас виховує?..

Тут хлопчисько:

— Свєто, поклади трубку, я передзвоню. Бо якась свиня своє рило устромила...

Хотів я на це відповісти. Але телефон відключило. Тож я вас питаю: хіба дочекаєшся добра від отакої молоді?

 

 

УНІКУМ

 

— Пригадую, це було в Парижі, — розповідав він.

На європейському симпозіумі патанатомів. Ми тоді їздили з професором Кучеренком...

Його обступили. Ґаволовів на курортах вистачає. Бажаючих почути про Париж — не менше.

Дівчата пожирали його спраглими поглядами. Ще б пак, Париж. Провісник мод і Мекка кохання. Кожного щось цікавило.

— А скажіть...

— А скажіть...

І він казав. Казав. Казав...

Тоді з Парижа перебазувався у Нью-Йорк. Уже з професором Ратиборським. На всесвітній симпозіум.

Коло слухачів збільшувалося. Його атакували. Його штурмували. Його розпитували. Про Бродвей. Про хмарочоси.

Він давав кваліфіковані відповіді. Ніби все життя провів у Нью-Йорку.

З Нью-Йорка переїхав у Рим. Його розпитували про папу.

Якщо вірити розповідям, то з папою вони мало не пили на брудершафт.

А під час перебування в Лондоні королева Великобританії нібито була в нього закохана по вуха.

Я стояв збоку. Слухав. Думав: «Видно, якесь наукове світило. Захворіло шлунком і також на курорт приїхало».

А при нагоді запитав головного лікаря:

— Що то за цяця така? Весь світ, каже, об'їздив. І на всіх симпозіумах був...

— Експонат, — каже головний. — У нього вуха - пелюстками ромашки. І по два з кожного боку... Унікум з точки зору патанатомії. Ото й возять на симпозіуми.

 

 

У ВЕЛИКЕ МИСТЕЦТВО

 

Одного ранку я отримав листа. На конверті зворотна адреса: «Театр опери й балету».

Що б воно означало, думаю? Може, яка балерина в мене закохалася? Або співачка?

Зайшов у ванну. Щоб не бачила жінка. Розірвав конверт:

«Шановний Владиславе Федоровичу!

Дирекція театру уклінно просить Вас завітати до нас.

По можливості, завтра...»

І підпис директора.

У ванну я проникав тхорем. Виходив відтіля левом.

Показую жінці листа:

— На. Прочитай.

Узяла. Прочитала.

— Нічого не розумію. Чого вони тебе просять?

— Я також нічого не розумію...

— Може, — припускає жінка, — нема кому душити Дездемону?..

Слухаю ті жарти, а сам думаю: може, дізналися, що я в самодіяльності співаю? Так ми ж удвох із Андрієм. Тоді і його повинні запросити.

— Підеш? — питає жінка.

— Піду. Туди не щодня кличуть. Приготуй мені чорний костюм, білу сорочку. Метелика. Білу хустинку в кишеньку. Так, як для концерту.

— Невже відразу й виступати скажуть? — засумнівалася.

- А що. Може, їм негайно треба бригаду кудись послати...

- Тобі тільки свисни. Звичайно, там балерини молоденькі, співачки... Вдома слова від нього не почуєш. А між спідницями як розсокочеться... Пам'ятай: я цього довго терпіти не буду. На мене також задивляються, хоч я і не балерина...

Заспокоїв її, що для мене головне — велике мистецтво, а не балерини. І виступати я, очевидно, буду з Андрієм. Отже, в суто чоловічій компанії.

Йду дорогою. Думаю. Це ж мій начальник із заздрощів репне. А сусіди... Анатолій перший. Кирпу гне. Не вітається навіть, бо він майстер. Жінка його разом зі мною ліфтом їхати не хоче. Бо вона інститут закінчила. Нібито я, як закінчив технікум, то спереду рудий, а ззаду сірий. Побачать по телевізору, від злості випаруються... Це ж оперні концерти транслюють і по центральному телебаченню. Людка, моя колишня любов, також побачить. Буде волосся на голові скубти, що тоді гарбуза піднесла... І за кордон опера їздить. Треба буде кілька словників купити. Англійську й французьку вивчити. Прийдеш у магазин, вона на тебе отакі фари, бо ти іноземець. І каже: «Ніх ферштейн!» А ти їй: «Бітте-дрітте, мадмазель-фрау...» Мови треба знати... І костюм треба буде замовити у Фіми кращий... Це ж вони й рекламу по місту розвішують. «Владислав Копчик й Андрій Моцюпусінький». Куди твої ребра!.. Братія з ательє буде вимагати могорич, звичайно. Цікаво, який оклад дадуть? Народного відразу не присвоять. А заслуженого через півроку можуть дати. Коли запрошують самі, значить, уже якісь види мають. Боятимуться, щоб не відмовився.

Ось театр. Де тут вхід? Дверей достобіса! Протяги. Як же вони на тих протягах співають?

— Де ваш директор? — питаю якусь замухришку.

— Там! — показує. Треба обійти з другого боку.

Обійшов. Зупинився перед дверима. Поправив метелик. Обсмикнув піджак. Воно краще, якби у мене фрак. Стукаю. Відчиняю.

— Добрий день!

— Добрий день! — відповів директор. — Слухаю вас.

— Я Владислав Федорович Копчик!

Директор довго колупавсь у пам'яті.

— Листа, — кажу, - ось від вас отримав.

Він глянув:

— А-а-а! Це мій завгосп вам писав. Зараз я його покличу. Сідайте.

Прийшов завгосп. Протягнув руку, як своєму зятеві:

— Ми вас ось чого запросили. Нам підказали, що серед

усіх спеціалістів радіоательє ви найкраще розбираєтеся

в апаратурі. А нам треба відремонтувати стаціонарну

установку...

 

 

ДОДАТКОВІ  ФАКТОРИ

 

Для мене основне — людина. Те, в чому вона ходить, де вона живе, де вчилася чи вчиться, не має значення. Усе це додаткові фактори. Які грають другорядну роль.

Знаючи це моє кредо, Василь, такий же солом'яний парубок, як і я, сказав:

— Є в мене одна знайома. Душа-людина. До рани прикладай. Тобі із твоїм скаженим характером саме такої й треба. Звуть її Хівря.

Знайомство відбулося на квартирі у Хівриної подруги Лялі. Перше, що я прикинув: Хівря — дівчина непогана. Не красуня, звичайно, але й не виродок. Правда, якби ще мала такий носик, як Ляля, і такі вушка, було б краще. Але це додатковий фактор. Основне — людина.

На Хіврі костюмчик якогось дивного покрою. Не то відродження моди сімнадцятого сторіччя, не то тридцяті роки минулого віку. Якби вона мала такі джинси, як Ляля... Фігурка набагато чіткіше вимальовувалася б. І справили б трохи кривизну колін.

Та все це додаткові фактори.

Ми трішки випили. Закусили. Пішли танцювати. Я запросив до танцю Хіврю, але розглядаю Лялю. Звичайно, усе це додаткові фактори. Основне — людина. Але якби вона так вигиналася, як Ляля, було б краще.

— Де живете? — питаю Хіврю у танці.

— В гуртожитку.

— Квартири не дають?

— І не світить...

— Усе це дурниці. Усе це додаткові фактори! — заспокоюю.

І приходжу до висновку, що Лялина квартира гарно обставлена. І сама господиня в цю обстановку непогано вписується.

Вписав подумки й себе сюди.

— Люди у моєму віці мають уже й машини, — міркує

вголос Хівря, — а в мене ні кола, ні двора.

— І кіл, і двір — дрібниця! — кажу. — Усе це додаткові фактори. Для мене, наприклад, основне — людина.

Та дивлюсь у вікно. Лялин гараж симпатично вписується у подвір'я особняка.

— Цікаво, що в цьому гаражі? — в такт музики питаю

Хіврю.

— «Волга». Це їй батьки подарували. Як вона інститут закінчила...

На наступний танець я запросив Лялю. Пливе, як лань. Ніби сам полегшав.

— Сподобалася вам Хівря? — питає Ляля.

— Бачите, — кажу. — Людина вона непогана. Але ім'я таке... Розумію, що не ім'я красить людину, а людини ім'я. Розумію, що все це додатковий фактор. Та нічого з собою не подію. До цього імені я звикнути не зможу... З дитинства я мріяв про ім'я... Ляля.

Господиня квартири хитрувато посміхнулася.

— Сказати вам правду? — прищурила очі.

— Кажіть! — серцем відчуваю якусь каверзу.

— Хівря — це я. А Ляля — вона.

Неприємно, звичайно. Але треба якось згладити.

— Бачите, — кажу знову. — Може, це тому, що з цим ім'ям я ніколи не зустрічався. А воно унікальне, музикальне «Хів-ря». І не збите, як ото інші. Я впевнений, що воно мені полюбиться. Бо, правду кажучи, основне — це людина. Все решта — додаткові фактори. Якщо ви не проти — будемо разом...

— Бачите, — відповіла моїм тоном господиня.— Нічого не вийде. Я шукаю людину. А ви, вибачте, додатковий фактор...

 

 

«ХО-ХО!»

 

Їду вулицею. Спішу в поле до комбайнерів. Дивлюся, бульдозер Олекси Шупика стоїть біля його двору. І диркотить. А Шупика нема. Видно, заскочив поїсти.

Гукнув його. Кажу:

— Чого бульдозер стоїть заведений? Диркотить.

— Ну й що? — дивується Шупик. — Хай собі диркотить. Що він, комусь заважає?

— Заважає. Он сусідам заважає те диркотіння. Повітря газами отруює. Та й пальне вигоряє, та й деталі спрацьовуються марне, як на те пішло...

— Хо-хо! — посміхнувся Шупик. — Інтелігенти які! Голкошкірі. Диркотіння їм заважає. Гази. А я десять років на цій диркавці. І мені не заважає... Щодо деталей, скажу вам, ваш попередник, інженер, таким крохобором не був. І все було в ажурі...

- Розумієте, Шупик, — пояснюю йому. — Воно й з точки зору техніки безпеки не годиться. Тут діти бігають. Якесь ускочить. Руку встромить. Чи в кабіну сяде та важіль смикне.

— Хо-хо! — посміхнувся Шупик. — Ви вчора з інституту, а мене техніки безпеки навчаєте. Це, вибачте, виходить, ніби яйце курку вчить.

Правда, заглушив трактора. Щось бурчав про тонкошкірих інтелігентів, безвусих інженерів. Поїхав я у поле. Забув про цей випадок. Наступного дня, чую, механізатори між собою:

— А наш новенький інженер ніби з інтелігентиків. Диму, кажуть, боїться. Диркотіння йому заважає.

Я вдав, що не почув. Думаю, будуть збори, виступлю, порушу ці питання. Видно, це біда не тільки одного Шупика.

Проминув тиждень. Якось ополудні примчав водій голови.

— Васильовичу, сідайте негайно в машину!

— Що сталося? — питаю. — Де голова?

— У Шупика. Там нещастя. Шупик поставив коло хати бульдозера. Не заглушив, а сам пішов обідати. Його хлопчисько заліз у кабіну, почав смикати за важелі. Бульдозер рушив, трохи повернув, розламав штахет і заїхав у хату...

— У чию хату?

— У Шупикову. Зовсім до хати не вліз, але причілкову стіну розламав.

— Жертви є?

— Нема. Тільки Шупик борщем трохи ошпарився.

Приїхали. Людей назбиралося! Одні співчутливо кивають головами. Інші сміються. Шупик бігає заклопотано. Побачив мене. Витер долонею піт із чола. Скривився:

— Це ви, Васильовичу, в таку хвилину сказали...

А в мене чомусь вирвалося тільки:

— Хо-хо!..

 

 

ЕМАНСИПОВАНА  БАБА

 

Прийшов до суду дід. Приніс заяву:

— Розлучіть мене з бабою.

Суддя посміхається:

— Що, одружуватися, діду, збираєтеся?

— Ні! — відповів скупо.— Нема життя.

Суддя поцікавився:

— Скільки вам років?

— Вісімдесят і п'ять.

— А бабі?

— Вісімдесят.

— Скільки прожили разом?

— Шістдесят років...

Суддя плечима стенув:

— Не розумію...

— А що тут не розуміти, — оживився дід. — Ви б побули на моєму місці. Спочатку перестала варити. «Досить, — каже, — наварилася за шістдесят років. Тепер рівноправ'я. Хочеш їсти — готуй». А я готувати не вмію. То молоді, які народилися під час рівноправ'я, варять самі й перуть самі... Тоді й прати перестала. Правда, мені це не так страшно. Кидаю в машину — і воно крутиться... Кілька тижнів тому приходжу додому, а вона мої штани на себе натягає.

— Хіба ж ти, — кажу, — у них влізеш?

- Якось втиснуся.

Думаю, може, комина збирається вимітати. Але штани нові взяла.

- Комина, — кажу, — можна і в старих штанях вимести...

Як заторохтить:

- Якого комина! Досить натрусилася тої сажі за шістдесят років. Мети сам. Я в гості до Варвари у Виторохківку їду.

— В отакому вигляді?

— З міста тепер усі жінки в штанях приїжджають.

— Приїжджають не у галіфе...

Дід хвильку помовчав. Зітхнув важко:

— Ну, тут мені було. Ніби я винен, що вона галіфе схопила. А вчора мене зовсім довела. Приходжу додому. Вікна повідкривані навстіж. А з них музика лунає... На всю котушку... Думаю, може, внуки з міста приїхали. Так ні. Баба моя магнітофон купила. Стерео. «Боні М» слухає. Ногою дриґає і перед дзеркалом губи чимось виґвазює. «А що, — каже. — Не за твої гроші. Маю пенсію,

що хочу, те з нею роблю».

Суддя слухав, слухав і каже:

— А може, вона в когось закохалася?

Дід подумав, подумав:

— Хіба що у Ферапонта. Є там у нас у селі такий дармоїд. Ніде не працює, поначіпляв усього на себе, як дурень на хату, носиться з тою самограйкою... Але ж йому дев'ятнадцять...

— Баба погоджується на розлучення?

— Не те слово. Вона у захопленні. Каже: «Тепер це

так модно! Горпина від заздрощів лусне. Вона так і не встигла розлучитися. Помер її Василь два роки тому...»

 

 

КАТОРЖАНКА

 

Ніколи б не подумав, що на такій роботі й людині так важко. Стоїть людина за прилавком. Магазин невеликий. Покупців небагато. Здавалось би, відважуй спокійно товар, бери гроші й посміхайся людям.

А яка там посмішка?

Не встигла кількома словами перекинутися зі знайомою, вже галасують:

— Скоро будете відпускати? Вдома наговоритеся!

А може, в людини вдома інші турботи? Може, діти обсіли? Чи сусіди ненормальні. Або чоловік п'яниця. І ніколи поговорити. І ні з ким. Посміхнеться вам людина після цього? Ні, звичайно.

А тут інший розумник:

— Ви на мене блискавки не метайте й зубами не скрегочіть. Бо я не на побачення до вас прийшов.

Звичайно, зірве людину:

— Було б мені до кого йти на побачення. Шпінгалет іржавий.

Звісно, «шпінгалету» це не до вподоби. Черзі також. І вони йдуть у нову атаку:

— Що ж ви грубіяните?

— А ви станьте на моє місце! Побачимо, чи ви будете тоненькі.

— Я вам що, це місце обирав? — обурився «шпінгалет».

— Ще цього бракувало!..

Досі, правду кажучи, я думав, що незамінних людей нема. Та коли побачив оту продавщицю, переконався, що є. Бо щодня заходжу в цей магазин. Щодня бачу блискавки в її очах. І щодня чую: «Станьте на моє місце!» І ніхто не стає.

Та хіба можна так над людиною знущатися? Хіба можна отак її щоденно катувати? Та й люди, скажу вам, пішли байдужі. Всі бачать, що вона так мучиться, і хоч би хто заступився.

Пішов я в торг. До начальства їхнього:

- Що ж ви, люди добрі, так жорстоко вчинили? За що ви її до того прилавка прикували?

— А її ніхто не прикував, — відповідає директор. — Не подобається, може сьогодні заяву подавати... Та й раз

люди так її дратують, так її допікають, так виводять із і себе, то ми вже й самі подбаємо, щоб якесь інше місце...

Солодко, як кажуть, говорив, та гірко виходило. Мучиться й досі ота нещасна продавщиця за отим прилавком... Щось її таки прикувало до нього...

 

 

НЕ  ВГОДИШ

Був у мене друг. Ігор Зятьок. Разом ще до школи ходили. Правда, я забуксував, а він пішов далі. Хороша людина. Працьовитий. Характер у нього м'який та добрий. Науковець, кажуть, тепер непоганий. «Кажуть», говорю, бо я в науках не петраю. Для мене саме слово «наука» — вже наука.

Так ото купив я колись кавуни. Такі гарні, такі солодкі.

Заходить до мене Ігор. Скуштував. Каже:

— Міг би й про друга подумати. Міг би й для мене купити кілька.

Я зрозумів, що поступив не по-дружньому. І вирішив остаточно перебудуватися.

Йду з роботи. Несу пляшку. Презент мені принесли. За те, що відро допоміг дістати. Заходжу до Ігоря. Він

якраз пише щось.

— Кидай, — говорю, — цю муру шкрябати. Коньяк вірменський будемо пити.

— Та, — скромничає Ігор, — над дисертацією треба працювати.

— Діставай чарки. Дисертація не заєць, до лісу не втече. А коньяк випарується.

Сіли. Випили.

Потягло на свіже повітря.

Жінка його якраз на чергуванні була. Вона — лікар. Працює на отій «сама їде, сама давить, сама поміч подає».

Йдемо. А назустріч Зюня. Знайома моя одна. Колись я у неї двері оббивав і циклював підлогу. Чоловік її на заробітках. Дитя у селі в мами. А вона — «як рибка по Дунаю». Форми! Куди там Софі Лорен!

Стоїмо. Говоримо. Бачу, Ігор по тих формах поглядом блукає.

— Заходьте в гості! — припрошує Зюня.

— Коли? — питаю конкретно.

— Та хоч і зараз.

Узяли ще пляшку. Пішли.

Випили. Закусили.

Дивлюсь, Ігор від Зюнених форм зовсім погляду відірвати не може.

Спочатку мене заїло. Але пригадав, що він мій друг.

— Ну, добре, — кажу. — Ти дивися, а я пішов...

Що далі було, розповіла потім Зюня.

Ігор дивився на Зюнені форми. Тоді розплакався, що його ніхто не любить, що він нещасний. А він, мовляв, також людина. Йому також тепла людського хочеться.

Зюні стало шкода його. Її жіноче серце було стривожене Ігоревими сльозами. Вона обняла Ігоря, приголубила.

У пориві доброти й жалю Зюня так стиснула Ігоря, що він почав задихатися й синіти. Зюня перелякалася. Викликала швидку допомогу. Швидка приїхала через годину, коли Ігор уже відійшов. Спокійно спав у Зюніному ліжку.

- Де хворий? — спитала лікарка, що зайшла у квартиру.

- Там, у ліжку! — показала Зюня.

Лікарка мов укопана зупинилася коло ліжка. Закліпала очима.

- Йому вже легше, — пояснила Зюня.

- Зараз йому буде важче! — майже крикнула лікарка й почала шмагати Ігоря фонендоскопом... Ще й приказувати:

- Ось тобі дисертація! Ось тобі дисертація!..

Зюня спочатку нічого не зрозуміла. Обурилася:

- Що це у вас за методи лікування? Медицина має бути гуманна...

Тоді перепало й Зюні. За гуманізм...

Ігор тепер зі мною не вітається. Каже, що якби не я, то все це не скоїлося б.

Тепер спробуй, зрозумій людей...

 

 

 
УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua