Жах Соловецького потойбіччя,

або

Убивчі свідчення «недостріляного» українського інтелігента

Роздуми над книжкою Семена Підгайного «Українська інтелігенція на Соловках. + Недостріляні (у двох частинах)». — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — 328с. Передмова Олексія Коновала. Редактор Олександр Шугай. Видання здійснено коштом Фундації імені Івана Багряного (США).

Коли серію моїх нарисів «Проща» було закінчено й почасти опубліковано (див. „Літературна Україна" за 24 січня та 10 липня 2008 року), у Видавничому центрі „Києво-Могилянська академія" завдяки старанням і коштам Фундації імені Івана Багряного (США) уперше в Україні побачили світ зібрані в одну книжку документальні твори (мемуари) відомого публіциста, історика, громадсько-політичного діяча, активного учасника українського національно-визвольного руху на Батьківщині й у діаспорі, колишнього багатолітнього в'язня Соловецьких таборів, згодом одного із засновників і керівників Української революційно-демократичної партії (УРДП), очолюваної в еміграції Іваном Багряним, укладача й редактора капітальної двотомної англомовної „Білої книги про чорні діла Кремля" (Канада, 1953—1955), уродженця Української Кубані Семена Підгайного (1907—1965) — „Українська інтелігенція на Соловках" (книжка вперше побачила світ 1947 року у видавництві „Прометей") та „Недостріляні" у двох частинах (видавництво „Україна", 1949), де з надзвичайною силою художнього слова талановитого, мудрого й правдивого самовидця — тоді ще по свіжих слідах катів та їхніх жертв — розкрито ЖАХ СОЛОВЕЦЬКОГО ПЕКЛА.

 

 

Близько дванадцяти років тому, завдяки зусиллям пошуковців з петрозаводського, пітерського та московського „Меморіалів", цілий світ уперше довідався про трагічну долю соловецького етапу тоді ще «недостріляних» українців, яких таки достріляли на честь 20-ї річниці „Вєлікава Октября" (1937) у карельському урочищі Сандармох...

Але, як виявилося, вивезли й достріляли тоді не всіх: облікові картки двох українських доцентів — історика Семена Підгайного та літературознавця Петра Гребінника (мабуть, через недбалість чи недогляд тюремної адміністрації) випадково потрапили в теку сибіряків, яких вирядили із Соловків до „Морсплаву", а затим розпорошили по глухих „спецкомандировках" Білбалттабору. Звідти по закінченні восьмирічного терміну відсидки, якраз перед війною (у січні 1941), Підгайного звільнили, дозволили поселитися (звичайно ж, під наглядом) у місті Ізюмі на Харківщині, а з початком війни знову заарештували (тоді не тільки явно чи приховано ворожих „контриків", а всіх потенційно нелояльних до сталінського режиму „підозрілих елементів" спішно підбирали й зазвичай знищували). Та, скориставшись хаосом відступу червонопогонників, він утік з-під варти й сховався від переслідувачів.
У страхітливі напівголодні роки німецької окупації Підгайний очолює так званий допомоговий комітет активного сприяння організації питомо українського життя в Харкові, наражаючись на смертельну небезпеку з боку ворожого до нашої національної ідеї гітлерівського режиму. А з наближенням комуністичних „визволителів", не маючи іншого виходу, перебирається на Захід — спочатку в Німеччину, а потім у Канаду.

Так доля тричі вберегла живого свідка нечуваних і приховуваних комуністичних злодіянь, і він правдиво повідав про них цілому світові. А ми, як завжди, про це дізнаємося останніми — більш як через шістдесят років після першого оприлюднення тих свідчень...

„Покоряйтеся!"

А свідчення справді вражають. Почнемо з того, що сумлінний історик Підгайний докладно характеризує розвиток біломорської каторги з часу заснування наприкінці XVI століття ченцями Зосимом та Саватієм суворорежимного монастиря як північного форпосту московської „православної" експансії. Спорудження й періодичні „конструктивні вдосконалення" Соловецького кремля — найпотужнішої тогочасної фортеці в Європі — мали на меті, передусім, надійне утримання для довічної покути в тамтешніх келіях (казематах) віровідступних крамольників та найнебезпечніших царських „злочинців".

У 1919 році майже всі соловецькі ченці (за винятком найзатятіших фанатиків, яким, до речі, автор присвячує кілька цікавих розділів книжки) покинули острови й, прихопивши з собою найцінніше майно, перебралися в Лондон, залишивши обитель на поталу червоним вандалам. Та й досі в метровій стіні занедбаного колишнього вівтаря на першому поверсі недогорілого в одну з пожеж головного кремлівського храму зяють колись прикриті іконостасом дірки — слухові віконця, „щоб у привілейовані в'язні, які сиділи під Успенським собором у страшних, мабуть, не знаних ще в світі казематах, могли б щоденно чи, власне, аж тричі на день чути службу Божу й ніколи не забувати отого: покоряйтеся!"

Та корилися не всі. Як свідчать уцілілі хронікальні записи, сорок літ просидів прикутий кайданами в під-соборному льоху якийсь вор Гришка — донський козак, що, хулітєльниє, поносниє слова на новопєчатниє кнігі і на царя і патріарха возлагал ", а як помер „без покаянія і святого прічастія", його труп ченці відвезли на так звану „нерпову" мілину поблизу Малого Заяцького острова й кинули „для растєрзанія дікою птицею, акі падаль нєчєстівую". Двадцять сім років також без покаяння томився на ланцюгу в камінному мішку „келії молчатєльної" під „Прядильною" вежею стародубський міщанин-підприємець Межерич за те, що намагався „прєлєстниє пісьма" писати, щоб посіяти „злокознєнниє плевели аріянства ".

Щоправда, декого й ламали. Так, 1731 року, по десятилітній відсидці під „Северною" вежею, віддав Богові душу „з покаянієм і прічастієм святих тайн українослободських полков расстріга-поп Філімон", засуджений „до конца живота", оскільки свого часу відмовився від московських книжок, виданих спеціально, „даби нікакой не било разніци между пісьмом малоросійським і вєлікороссійським", і в богослужінні користувався „малороссійскія кієвскія печаті кнігамі" та ще й перед усією громадою і царськими людьми на чолі з капітаном Спешньовим „злоябєднимі нєпотрєбнимі словєсамі московскія печаті кнігі хуліл і на государя хулу возлагал".

А ще сиділи там поодинокі учасники повстань Разіна, Булавіна, Пугачова, сиділи „бєглиє" попи-розстриги, сиділи й через два роки померли „без покаянія" декабристи Трубецькой і Волконський, досидівся й наш таки упокорений Калниш до передсмертного уклінного прохання „побудувати на Соловках нову тюрму з пом'якшеним режимом", яке, одначе, не знайшло „височайшего" відгуку в милостивого государя імператора, обвіяного ліберальними ідеями...
Та й уже за наших часів „нові вандали" принципово нічого не змінили, хоч на місці хреста над Успенським собором і замайорів червоний прапор. Тобто, констатує автор дослідження, „більшовики ніякої Америки не відкривали, лиш поновили в нечуваних в історії розмірах стару практику царського режиму", для якого з часу ув'язнення останнього кошового отамана Запорозької Січі Соловки завжди були одним з найнадійніших місць і „для оселення непокірної України".

Ми маємо змогу розглянути яскраві малюнки тоді ще живої, але ретельно приховуваної справжньої історії тих „надійних місць", писані спостережливим її учасником „з натури" та ще й місцями фаховооздоблені талановитим майстром в іронічну оправу, особливо характерну для нарисів із „недостріляного" циклу.

„Страха ради иудейска"

Семен Підгайний побіжно аналізує поетапну зміну соціального й національного складу соловецьких в'язнів більшовицької доби, що віддзеркалювало тіньову сторону „доленосних" етапів кривавого ленінсько-сталінського шляху так званого „соціалістичного будівництва".
На початковій стадії власне українського елементу тут майже не відчувалося — переважали приречені на знищення царські та буржуазні урядовці, затяті монархісти та анархісти, керівники та учасники збройних повстань часів громадянської війни, непіддатливі священнослужителі, залишки вихідців із дворянського класу та кримінальні злочинці різних мастей.

Аж ось у 1927—1932 роках (офіційно це роки суцільної колективізації й ліквідації куркульства як класу, що фактично означало утвердження тоталітарного самодержавства на рабовласницькій основі), які Підгайний називає п'ятирічкою дикої сваволі, піднаглядний соловецький контингент поповнився десятками тисяч українських заможних селян, представників духовенства й різночинної інтелігенції, які масово гинули на меліоративних роботах, у каменярнях, на лісоповалі й будівництві залізниць від непосильної праці, холоду, голоду та садистського знущання табірної адміністрації.

До 1931 року на Півночі опинилися вже не тисячі, а кілька мільйонів українців, кубанських і донських козаків та кавказців, тож більшість цієї ще працездатної людності була переведена на материк для спорудження Білбалтканалу, а на островах залишилася „слабка та немічна професура"...
Саме тоді, „очистивши" Україну від усього ініціативного серед національно свідомого українства (згадаймо хоча б масштабний судовий процес, пов'язаний з міфічною, хоча насправді, виявляється, вона мала цілком реальне підґрунтя, Спілкою визволення України), більшовики вирішили планово поквитатися і з рештою хоч уже ніби й збільшовичених, але потенційно небезпечних „нестійких елементів у КП(б)У" та завдати смертельного удару спадковим українським хліборобам як етнічній основі все ще не скореної нації.

У нашу республіку з особливими повноваженнями від Сталіна знову прибув Постишев — і почалася друга хвиля терору на тлі жахливого Голодомору 1932—1933 років. „Це був час страшного розгрому українських комуністів, всього українського, якого б напряму воно не додержувалось, — з сумом констатує дослідник. — Усі щирі українські комуністи опинились у пастці й були приречені на загибель". Тоді ж, за постановою ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 року, було ліквідовано всі українські інституції в РРФСР та інших союзних і автономних республіках, наслідком чого став арешт українського урядового повпредства в Москві, більшості професорів, доцентів та викладачів і навіть студентів Благовіщенського на Далекому Сході й Краснодарського на Кубані українських інститутів, Білгородського педагогічного інституту на Курщині, педагогічного технікуму в станиці Полтавській (Кубань) та аналогічних середніх і вищих навчальних закладів, заснованих за межами УСРР державницькими заходами затятого націонал-комуніста Миколи Скрипника на здавна заселених українцями, але відірваних від метрополії землях.

Тепер важко, але можна уявити, що творилося тоді на терені самої України, зокрема і в наукових колах, де „заслужений професор університету Св. Володимира, математик і безперечний російський монархіст академік Граве, страха ради иудейска, виступив з доносом-промовою супроти найвидатнішого українського математика — академіка Михайла Кравчука, обзиваючи його фашистом і ворогом народу" тільки за те, що той говорив і писав наукові праці рідною мовою...

А це було явною ознакою того, що за політичними, як і суспільними та науковими, уподобаннями криється замасковане під так звані „класові інтереси" національне питання, щонайяскравіше віддзеркалене в гулагівському потойбіччі, де принаймні від початку тридцятих років уже безперечно домінували українці, особливо на інтелектуальному рівні.

Зрівняні нарами,

або
Щоб не пришили ще одного „пункту"

І уявіть собі: на Соловках зустрічаються давні не просто знайомі, а колишні сподвижники-петлюрівці, а потім непримиренні ідеологічні супротивники, один із яких — безстрашний воїн і ніжно-ліричний кобзар Геннадій Садовський — залишився до кінця вірним національній ідеї, а другий — типовий пристосуванець як до воєнно-політичних змагань, так і до супровідних літературних процесів Микола Любченко із псевдонімом Кость Котко — зі шкурних, кар'єристських" міркувань зрадив і ту ідею, і своїх бойових товаришів, при слушній нагоді переметнувшись у більшовицький табір, де й викарабкався до підніжжя самих верхів, обіймаючи посаду секретаря Лазаря Кагановича, коли той очолював ЦК КП(б)У.

Або ще ось таке. Колишній ректор Київського університету Семен Семко, який свого часу „виганяв" із очолюваного ним комуністичного навчального закладу студента-націоналіста Семена Підгайного, тепер опиняється поряд на нарах в однаковій зеківській робі і навіть у спільній виробничій бригаді... (Ото, мабуть-таки, було про що подискутувати „колегам"!..)

„До середини 37 року, — пише Підгайний, з 70-річної відстані застерігаючи нас від небезпеки вкотре наступити на ті самі граблі, — на Соловках зібрано весь цвіт української підсовєцької інтелігенції та українських комуністичних кіл... Опинившись перед єдиною для всіх небезпекою, багато в'язнів забували про давні політичні чвари й незгоди, браталися між собою і з гірким жалем та болем думали про перейдений шлях".

Тепер ми знаємо весь „розстрільний" список того загадкового соловецького етапу, що складався, як ми кажемо, зі цвіту української нації. Але знаємо поіменно — і тільки. А Семен Підгайний, хоч, на щастя, випадково й не потрапив до того списку, але знався майже з кожним із них особисто — і в другому розділі книжки подав серію напрочуд влучних соловецьких портретів тих сподвижників, чиї імена, як пін пише, не значаться в історії (принаймні тоді ще не значились або навмисне стиралися з її скрижалей).

«КП(б)У — організація московських окупантів»

Автор більш або менш докладно змальовує репресованих державних і партійних діячів Радянської України, зокрема видатного функціонера, яскравого й непохитного у своїх переконаннях націонал-комуніста Олександра Шумського, який створив УКП на противагу «організації московських окупантів» КП(б)У; талановитого, повного сил та ініціативи вповноваженого Наркомату закордонних справ Петра Солодуба і його попередника на такій же посаді Івана Петренка — серйозного економіста, високоосвіченого, з ясною політичною концепцією самостійного розвитку Української держави та виглядом страшенно стомленої і змученої людини; високого, сутулого, обережного, неговіркого колишньою наркома фінансів Михайла Полоза, який в умовах УСРР намагався щось „урвати" для України й за це поплатився; колишнього консультанта українського урядового представництва в Москві Юрія Самбурського — теж націонал-комуніста, але поміркованішого, тверезішого й прихильнішого до земляцького товариства.

„...доки Україною будуть правити Сталін з москалями"

Та, либонь, найоригінальнішим і найяскравіше зображеним постає образ академіка Матвія Яворського, який потрапив із Галичини в Наддніпрянщину ще під час Першої світової війни разом із німецькими окупаційними військами й, опинившись у більшовицькому середовищі, став комуністом, обіймав у тодішній столиці Радянської України Харкові високі наукові й державні посади і як учений-марксист вважався офіційним партійним істориком республіки, а коли більшовики почали нищити українську культуру, на черговій партійній „чистці" 1930 року його „викрили" як колишнього жандармського офіцера австрійської армії, відтак вигнали з партії, арештували, звинуватили в контрреволюційній і шпигунській діяльності й заслали на Соловки.

Тут він категорично оцінював колишню належність до комуністичної партії як свій великий злочин перед українським народом і відверто, як ніхто, виявляв зневагу й презирство до енкаведистів і всього, що нагадувало совєти й Москву. І то в оригінальний спосіб: вічно ходив неголений, у роками заношеному бушлаті, ніколи нікого не просив і не домагався ніяких вигод, завжди працював на загальних тяжких фізичних роботах — мовчки, до повного виснаження, не цікавлячись нормою, а одного разу, побачивши, що його як „ударника" занесли на „красную доску", „зблід, затрясся всім тілом і прожогом кинувся до тієї „скрижалі" та одним махом витер своє прізвище, лементуючи: „Хто це написав?! Я вам, посіпаки, блюдолизи, напишу!.." А. коли спитали, чому ж тоді він так ударно працює, відповів: „З люті". Від постійного недоїдання та фізичної перенапруги хибував, як каже Підгайний, на психозу голоду, і земляцька громада намагалася підліковувати його, приносячи, що хто міг, з їжі.

З наближенням кінця терміну ув'язнення Матвій Яворський написав Сталінові листа, копію якого нелегально читала українська колонія. „Це був убивчий обвинувальний акт, складений українською нацією в особі її вірного сина супроти Москви. Свій лист Яворський закінчував тим, що зрікався права звільнятися з тюрми доти, доки Україною будуть правити Сталін з москалями". Зречення негайно було взяте до уваги „компетентними органами, й бунтівному академікові продовжили термін ув'язнення ще на п'ять років, яких він, одначе, недосидів...

„Знайшовся тільки один муж..."

Київську школу історичної науки, на Соловках репрезентував професор Йосип Гермайзе — автор таких монументальних праць, як „Історія Революційно-Української партії" та „Україна і Дін", де доводив відрубність і своєрідність розвитку українського визвольного руху, тим самим обґрунтовуючи й необхідність державницької самостійності. Єврей національністю, він, в оцінці Підгайного, „був видатним ученим-істориком, прекрасним промовцем і безсумнівним українським патріотом". На його семінарах і в позауніверситетських гуртках збиралася глибоко патріотична студентська молодь, і каральні органи були недалекі від істини, коли на гучному судовому процесі розцінили ці зібрання як фактичні осередки розгалуженої мережі підпільної націоналістичної організації (СВУ).

„Та ГПУ, — розповідає далі Підгайний, — своїми тортурами зломило Гермайзе, і на процесі тяжко було пізнати колишнього полум'яного, з яскраво окресленою антибільшовицькою ідеологією, завзятого оборонця ідей української демократії — трибуна і професора. Гермайзе здався. Виступаючи з прикінцевим словом, він заплакав..." — і виплакав собі... вісім років „далеких таборів".

Та хіба лише він був принижений, зламаний і самоспаплюжений? Більш як на 40 чоловік того фатального харківського процесу у сфальсифікованій „справі СВУ", якою ГПУ вирішило приступити до остаточного фізичного й морального знищення української інтелігенції, з сумом констатує Семен Підгайний, перефразовуючи відомий вислів Івана Франка про Лесю Українку, „знайшовся тільки один муж:, і тим мужем була славна українська письменниця Старицька-Черняхівська".

Дочка класика української літератури й засновника професіонального українського театру Михайла Старицького та сестри найвидатнішого українського композитора Миколи Лисенка Софії, авторка численних епічних і драматичних творів та перекладів Людмила Старицька-Черняхівська (1868—1941) разом зі своїм чоловіком професором-гістологом Олександром Черняхівським були в числі 45 звинувачуваних у належності до СВУ на відкритому судовому процесі, що відбувався в Харківському оперному театрі у березні-квітні 1930 року. Подружжю присудили по п'ять років ув'язнення плюс три позбавлення прав. Але оскільки Людмила Михайлівна, послідовно обстоюючи світоглядні принципи, вини своєї не визнала й вирок оскаржила, то міра покарання була замінена умовною, і їх заслали на Донбас у Сталіне (нині Донецьк), де Олександр Черняхівський став одним із засновників медичного інституту. У 1935 році подружжя повертається в Київ, але ГПУ й там не дає їм спокою. У січні 1938 заарештована й у вересні розстріляна їхня єдина донька — також письменниця й перекладачка Вероніка, звинувачена у шпигунстві на користь Німеччини. А коли настала війна, заарештували й саму Людмилу Михайлівну й відправили товарним ешелоном до Казахстану. Дорогою вона померла, і тіло її викинули з вагона... (Прим. автора).

Ось так методично нищився елітний генофонд нації.

«Блудні сини України»

Чи не найсумнішої „слави" ренегата зажив своїм ганебним покаянним листом до Павла Постишева арештований у Києві на початку 1935-го колишній петлюрівець (так сказано у вироку Виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР), уродженець Дніпропетровська й вихованець Харківського інституту червоної професури, уже тоді відомий (так твердить УРЕС видання 1986 року) сповненими революційної романтики повістями та драмами укр. рад. письменник, член КП(б) з 1919 р. Григорій Епік. „Лист цей, — запевняє Підгайний, — не вигадка НКВД, а справжній документ, рукою самого Епіка писаний і підписаний". Та якби ж у тому фантастичному покаянні белетрист звинувачував і ганив тільки себе, — ні, даючи лжесвідчення, він лив бруд на цілу групу людей, своїх товаришів і колег, які ще перебували в київському ГПУ під слідством, називаючи їх убивцями. А тепер разом з ними опинився за мурами Соловецького кремля.

Ясно, що від нього всі відвернулися, і він тримався осторонь української громади, почав зав'язувати стосунки з усякими покидьками, оголосив себе „ударником" і, на відміну від автора інвективного листа до Сталіна, удавав щасливого, коли його теж „повісили" на „красную доску"; писав оповідання в стилі соцреалізму і навіть психологічний роман про янгольську місію славних чекістів, покликаних рятувати занапащені душі мерзенних контрреволюціонерів. Та хоч як старався неборака, а своїм серед чужих так і не став: „славні чекісти", витиснувши з нього, мов з цитрини, все пожиточне, самого його кинули на смітник.

Опинившись на самоті з власною совістю, письменник почав усвідомлювати, до якої прірви дійшов, і переконуватись у тій несусвітній совєцькій брехні, що нею сам себе дурив. Нарешті ніби збагнув, хто він, чий син, кому служив і кому мав служити... Припинив усі зв'язки з людьми непевної репутації, виключив себе з числа „ударників", спалив новели й роман, писані во славу ЧК, „і почав обережно шукати повороту до рідних берегів: бідкаючись та викладаючи свої болі і жаль, просив, щоб його, як „блудного сина", прийняли в лоно української громади"...

Не менш трагічна доля спіткала й літератора-галичанина Мирослава Ірчана, народженого в традиційно „революційному" селі П'ядиках поблизу Коломиї, колишнього „січового стрільця", що в 1920 році перейшов на бік Червоної ким агентом і з 1923 по 1929-й рік проводив активну агітацію серед канадійських українців за повернення на „вільну й незалежну" матірну Україну — обітовану землю майбутнього комуністичного раю, а потім у Харкові очолював літоб'єднання «Західна Україна». І таки багато чого домігся — сотні молодих, дужих і життєспроможних українців, повіривши йому, повернулися на історичну батьківщину "будувати соціалізм та зажити на власній землі щасливим і радісним життям". А тут їм на ділі показали, що то за "соціалізм" під московськими більшовиками,, а потім обдурених і розчарованих репатріантів повиловлювали і, звинувативши в шпигунстві, пересадили та заслали на загибель у далекі концтабори. 1934 року й самому горе-агітаторові причепили ярлик шпигуна й агента польського імперіалізму — і ось, „смутний і розгублений, вимірював він на прогулянках Соловецький кремль, і в очах йому лежав глибокий сум".

Додамо, що розстріляли 40-річного Ірчана того самого дня й на тому ж місці, що й 36-річного Епіка, і був він реабілітований радянською владою в 1956 році „за відсутністю складу злочину", хоча, як на мене, та й на думку Семена Підгайного, злочин у нього все-таки був, тільки не перед тією державою, яка всіх своїх підданих вважала злочинцями або запідозрювала в злочинних намірах і якій він так запопадливо служив, а перед власним народом. „Бо українці і большевизм — речі, що одна одну виключають".

Якщо Ірчан, можна сказати, підвів під монастир багатьох легковірних земляків із діаспори, то відомий у Західній Україні видавець і письменник Антін Крушельницький, здається, обмежився власною, щоправда таки досить великою, родиною. Редагуючи в Галичині пропагандивний прорадянський часопис „Нові шляхи" (за що його більшовики інколи навіть гонорарами підгодовували) й зазнаючи утисків та переслідувань від ненависних польських властей, він зважився разом із численними дорослими дітьми й підростаючими онуками назавжди покинути рідні пенати й перебратися в нове перспективне, завчасно для його сімейства звите, гніздечко в етнічно спорідненому, політично любому й гостинному Харкові. Цитую Підгайного:

„Кожен знає, які дитирамби співали в совєцьких газетах усім тим, що приїздили до СССР. Їх вітали як жертв польського фашизму, їхні портрети рясніли скрізь, кінотиждень демонстрував щасливих, що, нарешті, знайшли „свою справжню батьківщину"... А далі починалися совєцькі будні", результатом яких стала загибель родини Крушельницьких, „з якої сини Іван і Тарас упали як терористи, а сивий батько з молодою красунею донькою (Володимирою і ще двома синами – Богданом та Остапом — Г.Г.) потрапили на Соловки, щоб закінчити життя в невідомих хащах совєцької Півночі".

Трагічну історію цієї шляхетної української родини та порідненої з нею родини Левицьких на тлі драматичної долі галицької інтелігенції у XX столітті докладно й талановито висвітлила онучка Антона Крушельницького Лариса Іванівна в гарно ілюстрованій книзі своїх мемуарів, виданих, на жаль, дуже обмеженим накладом (див. НАН України, Львівська наукова бібліотека ім.В.Стефаника. Л.І.Крушельницька. „Рубали ліс... (Спогади галичанки)". Видавництво М.П.Коць, Львів — Нью-Йорк, 2001. Наклад 250 прим.).

Одна дата, «розтягнена» по різних роках

Стисло, але виразно малює Підгайний образи цілої плеяди українських літераторів, починаючи з Миколи Зерова, який „у своєму „професорському" капелюсі, з незмінним пенсне і властивою йому щирою усмішкою був, безперечно, найяскравішою постаттю на Соловках". Поет і вчений, знавець античної літератури й міфології, перекладач римських поетів і там не одривався від улюблених тем і авторів. Приязний до всіх і завжди готовий до спілкування, він у колі інтелектуалів залюбки читав свій блискучий переклад „Енеїди" Вергілія й охоче допомагав засланцям вивчати латину.

Цілковитою протилежністю щодо характеру й поведінки вирізнявся другий літературний енциклопедист „Павло Филипович — у минулому поет Зорев, що з вибухом революції повернувся до рідних берегів і посів помітне місці між українськими неоклясиками", тобто покинув російську поезію і став писати рідною мовою, тим самим даючи підставу ГПУ для арешту. А на Соловках він „виглядав змученим, розбитим розгубленим, як ніхто з його товаришів. Завжди був похмурий і самітний. Працюючи на важких фізичних роботах, докладав усіх зусиль, щоб виконати норму, але це йому, звичайно, не вдавалося. І щастя, що з допомогою соловецьких українців досить швидко врятувався від тих робіт... Читав доповіді на літературні теми — бліді, сухі, але мусив читати: це було легше, ніж рубати ліс чи копати канави на меліоративних роботах. Самотньо ходив навколо Успенського собору в кремлі й годував чаєнят".

А розстріляли Филиповича того самого дня й на тому ж місці, що й Епіка, Ірчана та Зерова, але про це Підгайний (та й не тільки він) тоді не міг знати...

(Ось том 15 Української Радянської Енциклопедії (підписаний до друку 17 січня 1964 року, коли ще був живий Підгайний), і на сторінці 250 з подивом читаю дату смерті П.Филиповича, що точно збігається з даними „розстрільного списку" (отже, хтось знав про це 44 роки тому, за 33 роки до оприлюднення того списку!), хоча й не вказано, де і за яких обставин він загинув і взагалі не згадується, що його було репресовано. У Ірчана (Бабюка) тільки рік смерті правильно названо. А „точна" дата кончини Миколи Зерова в тій же УРЕ (т.5, с.277) зазначається 13.Х.1941 (ця ж дата автоматично „перекочувала" і в УРЕС видання 1986 року), тобто йому, як і Епікові, „милостиво" нібито подовжили життя більш як на чотири роки! Нам тільки залишається здогадуватись, якою метою керувалися цензори чи хто там, даючи вказівки авторам енциклопедичних статей розтягувати по різних роках дату смерті убієнних в один день і приховувати факт убивства. – Прим. автора).

„Замасковані під радянських письменників фашисти-контрреволюціонери",
або

3 хорошого дерева чекають високоякісного плоду 

А ось працює спочатку квіткарем на парниках, а потім сторожем на одному зі складів сільгоспу мудрий, розважливий і толерантний поет і прозаїк Олекса Слісаренко — з поважною поставою, глибокими очима й сивою чуприною, зі спокійною, перейнятою тонкою іронією мовою, він „мимохіть викликав до себе симпатію".

Погляди Слісаренка на суспільні взаємини майбутнього базувалися на щонайширшому розвитку особистої ініціативи людини та сильному державному проводі. А література, театр, образотворче мистецтво, наука, філософія і родина, на його думку, „мають виховувати в народі пошану до нашої землі, повагу до себе як нації, відданість Батьківщині, чесність і необорну мужність". „До російської культури й літератури ставився аж занадто стримано, підкреслюючи її азіятсько-теократичний характер", і ще на „волі" був запеклим опонентом Максима Горького як українофоба й більшовицького підгавкувача. А тепер з усмішкою читав твердження новоявленого „вождя української літератури" Іллі Стебуна про щиру любов до українського народу з боку великого російського пролетарського письменника, який, мовляв, здавна ненавидів таких „жалюгідних націоналістів", як Винниченко й Олесь, до яких долучився „уже в 1927 році замаскований під радянського письменника фашист-контрреволюціонер О.Слісаренко".

Лише дев'ять рядків книжкової площі відведено для „Євгена Плужника. "Молодого талановитого письменника, автора „Днів", „Недуги"і „Рівноваги", заарештовано тоді, коли він був уже безнадійно хворий (на туберкульозу). На острів привезли його вмирати. Він не міг уже працювати і ліг до соловецького госпіталю. З того госпіталю навесні 1936 року, незважаючи на всі спроби української соловецької громади йому допомогти, його винесли мертвим. Могила Євгена Плужника на Соловках відома, бо з його смерти ГПУ не робило таємниці, як це робилося звичайно в инших випадках".

І тринадцять рядків про „славного драматурга Миколу Куліша, зацькованого ще на волі й посадженого до другого соловецького ізолятора". У кремлі його гак ніхто й не бачив, і дарма що він теж був тяжкохворий, його не дозволили перевести з темного, сирого й холодного каземату в госпіталь, де прузі могли б хоч чимось допомогти...

Значно більше уваги приділено Лесеві Курбасу. якого автор називає титаном української мистецької культури, що поставив вітчизняне театральне дійство на світовий рівень, але „сучасники видатного майстра „Березоля" не тільки не оцінили цю велику постать українського ренесансу 20-х років, а навіть не наблизилися до вивчення його доробку". Проте ним одразу зацікавилося ГПУ, вживаючи всіх заходів, щоби зігнути й поставити мистця на коліна, як Тичину, Рильського й Бажана.
Щоб не муляти очей надмірно прискіпливим республіканським спецслужбам, Курбас „емігрував подалі від гріха" аж до Москви, але „старші брати" й там його знайшли — і переконливо запропонували змінити театральне приміщення на в'язничне й віддати режисерські повноваження слідчому, а самому стати артистом і зіграти роль страшного контрреволюціонера, запеклого націоналіста, фашиста, шпигуна, терориста чи кого там ще: головне — підписати „зізнання". „Не знаю, „признавався" він чи ні, — каже Підгайний, — проте на Соловки прибув з багатьма „пунктами" 58 статті".

Про перипетії діяльності Курбаса у „Храмі Мельпомени" на Анзері, куди було звезено чимало видатних і таких собі акторів, мовиться скупо — можна хіба що процитувати фразу, яка трохи просвітлює тодішню спроектовану з „великої зони" ситуацію: „А тут ще прибув на Соловки якийсь ленінградський режисер з вірмено-грецьким прізвищем і став писати на Курбаса доноси. Курбасом почала цікавитись 3-тя частина". Що було далі — ми, на відміну від автора, знаємо.

Від пильного ока й караючого меча чекістів пробував сховатися в московському велелюдді й молодий київський журналіст Марко Вороний, чий батько — автор знаменитої поеми „Євшан-зілля" та українського тексту „Інтернаціоналу", цитованого самим Маяковським для наведення прикладу величі й простоти української мови, — був уже на засланні. Та якось потягнуло небораку навідатися додому, ніби на запах того ж євшану, — і тут його заарканили.

На Соловках Марко Миколович нічим особливим себе не виявив, крім того, що він син видатного поета, бо, на жаль, не являв собою високопринципової людини з чітко окресленими поглядами, хоч завсіди перебував у колі українців, був тихим, симпатичним, чулим і добрим товаришем: може, довге слідство над ним зробило його байдужим і роздавленим, не здатним на рішучу боротьбу.

Чому така, на мою думку, аж занадто вимоглива характеристика? Бо від хорошого дерева завжди чекають високоякісного плоду...

Чому Гребінник не став „агентом фашистської Німеччини"

Залишилося розглянути ще один „соловецький портрет", ескіз якого був накреслений на початку нашої розповіді. Це, сказати б, інтелігент у першому поколінні селянський син Петро Гребінник — колишній аспірант Харківського науково-дослідного інституту імені Т.Шевченка, згодом доцент української літератури зліквідованого Краснодарського педагогічного інституту й, нарешті, після табірної самоперекваліфікації, бухгалтер соловецького „Рибпрому", якого через недогляд чиновника з „учетно-распределительной части" разом з Підгайним залишено поза етапом смертників. Трохи пізніше їх перекинули до Біломорсько-Балтійського табору, а після виснажливих митарств по спец- і штрафкомандировках, розповідає Підгайний, вони „зустрілися знову в сосновецькому госпіталі для ув'язнених: він — із назавжди зіпсованим серцем, я - з двобічним плевритом, крупозним запаленням легенів і нефритом. Це було наприкінці 1938 року ".

І тут розгортаються найцікавіші події, надто повчальні для осмислення певних історичних явищ. Гребінника, термін ув'язнення якого наближався до закінчення, разом з цілою групою в'язнів раптом саджають до слідчого ізолятора, щоби „розкрутити" новий судовий процес над „замаскованими агентами фашистської Німеччини". І хоча звинувачуваний вини своєї не визнав, „суд" назвав звичайнісінькою провокацією, а „свідчення" — брехнею, йому в серпні 1939 року таки накинули новий 10-річний термін ув'язнення. А тут, мов грім з ясного неба, — договір СРСР з Німеччиною (сумнозвісний „пакт Молотова — Ріббентропа")! Локальним наслідком цього „доленосного" пакту було таємне, як і сам договір, скасування всіх на той час не затверджених вироків із так званих „фашистських" процесів. Отож і Гребінникові відновили старий термін, за яким він мав звільнитися в січні 1941 року, а чи звільнився і де його поділи після того — залишилося таємницею як для його колеги й табірного побратима, так і для нас із вами.

Сага про 28 „терористів" (із сучасною ремаркою)

А тепер звернімо увагу на сподвижників і однодумців Підгайного, яких „недовезли" до Соловків.
18 грудня 1934 року, одразу ж після загадкового вбивства Кірова, офіційна преса Радянського Союзу, недвозначно подаючи сигнал для розгортання масового державного терору, повідомила про страту з конфіскацією майна, згідно з вироком Виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Ульріха, двадцяти восьми українських патріотів, спішно звинувачених у намірі за завданням іноземних спецслужб вчинити терористичні акти проти працівників радянської влади на території УРСР. Останнім в опублікованому списку був молодий історик Олександр Ляшенко, однокурсник Підгайного по аспірантурі й колега по праці в архівах та бібліотеках, знайомства з яким незадовго перед тим Підгайний рішуче зрікся на вчиненому слідством допиті, щоб відвернути друга від кари за нібито приналежність до „Союзу України й Кубані", „бо й сам, попри всі тортури, до тої належности не признався... Але не врятував: коли не змогли його розстріляти на підставі одної провокації, розстріляли, як і инших моїх товаришів і знайомих, на підставі другої, ще страшнішої".

Хоча в пресі й повідомлялося, нібито суд „встановив, що більшість обвинувачених прибули в СРСР через Польщу, а частина через Румунію", насправді тільки 8 із 28 розстріляних переселилися із Західної України, „повіривши обітниці лукавій, що СРСР — це справжній рай, а УСРР — то самостійна соціялістична республіка, давно жадане ельдорадо, країна щастя й справедливости". Першими в цьому трагічному списку зазначено двох синів Антона Крушельницького, Івана й Тараса, третім — Романа Сказинського — справді видатних діячів української культури, що мали гаряче серце і прагнули волі та справедливості, а повірили в совіцьке ельдорадо і, як нещасні мухи, потрапили в тенета спритного більшовицького павука, бо й на своєму терені були упосліджені від чужої, польської влади... Решта двадцять, каже Підгайний, даючи кожному характеристику як творчу, так і морально-політичну з погляду еволюції поглядів і дій, — це підсовєцькі українці: члени партії, комсомольці чи просто інтелігенти, об'єднані однією прикметою — вони „ніколи не могли примиритися з думкою, що Україна не мусить бути незалежною державою".

Ось поет Дмитро Фальківський — тридцятишестирічний берестейський поліщук з незакінченою гімназичною освітою, що свого часу вітав національну революцію, а потім, починаючи з 1920-го, чотири роки у складі окупаційної Червоної армії брав участь у боротьбі проти українського визвольного руху, доки зрозумів, що це був „пропащий час, без пуття й потреби пролита кров свого народу на славу окупантів" — і в поетичних творах „відкидає весь мотлох большевицької брехні з усіма його всесвітніми революціями", через що і „впав жертвою своїх колишніх, але давно проклятих ним же друзів-катів".

А з найбільшим пієтетом мовиться про посіяного під числом 10 у списку розстріляних „терористів" Григорія Косинку (це псевдонім, а справжнє прізвище народженого 1899 року в селі Щербанівці на Обухівщині під Києвом хлібороба, повстанця й белетриста — Стрілець), якого Підгайний називає найвидатнішим письменником української літератури.,й характеризує як людину, що „міцно тримається української землі й ніколи не була зачарована большевиками... Григорій Косинка хоч і бідував, хоч і тяжко терпів від нагінок, ні про Леніна, ні про Сталіна не заспівав", а в селянах, плоть від плоті яких він був і котрих майстерно зображав у блискучих лірично-психологічних новелах, бачив реальну силу й основного носія української державності. Тому його й убили.

(Ота дика нищівна сваволя з боку україножерних зайд та їхніх малоросійських посіпак щодо справжніх українських патріотів триває й досі. Нащадок Григорія Михайловича Стрільця-Косинки, відомий сучасний український поет і скульптор, член Національних спілок художників та письменників України Михайло Горловий у селі Щербанівці на родовому обійсті Стрільців (стара хата Михайлового діда Петра Стрільця по материній лінії перейшла у спадок до Горлових) наприкінці 80-х років минулого століття побудував собі майстерню, що стала й робітнею скульптора, й бібліотекою, й виставкою художніх творів та прикладного мистецтва, й своєрідним музеєм життя й побуту місцевих селян з часу Трипільської культури до наших днів.

Так ось, у жовтні 2007 року, коли скульптор з авторською мистецькою виставкою „Ми — трипільці" перебував у Канаді, „невідомий зловмисник" підпалив його майстерню. Згоріло все, що творив, відшуковував, упорядковував і зберігав художник, краєзнавець і поет-мислитель протягом тридцяти років, зокрема погруддя отамана Зеленого, меморіальна дошка Северинові Наливайку, багато портретів славетних діячів української і світової культури, понад 200 скульптур із кераміки, десятки оригінальних творів із бронзи, каменю та дерева, пам'ятки трипільської та мезенської культур, знахідки з могил Скіфії, не кажучи вже про рушники, сорочки, нині рідкісне побутове начиння, книжки, світлини, щоденники, рукописи тощо. – Прим. автора).

Втікачі й ловчі

У жовтні 1936 року з третього поверху другого кремлівського ізолятора — вперше в історії соловецької в'язниці таке трапилося! — утік молдавський українець, народний учитель на прізвище Борейша. Переліз через стіну, добрався до відкритого моря, стулив докупи кілька колод, прив'язався до цього імпровізованого плота й героїчно пустився в безнадійну плавбу, віддавши себе на поталу холодним хвилям, щоб з допомогою штормового вітру дістатися рятівного материка. І таки дістався: всю переполохану нечуваною втечею збройну охорону було зведено на ноги, і в результаті ретельних пошуків через кілька тижнів на так званому Літньому березі у 120 кілометрах від Великих Соловків було знайдено прив'язаний рушниками до двох деревин труп, ідентифікований за написом на алюмінієвому портсигарі: „Іван Борейша".

І ще одній зухвалій за задумом і відважній за виконанням організованій масовій втечі присвячено окремий докладний нарис, на який варто звернути особливу увагу. Було це на Анзері, віддаленому від того ж Літнього берега порівняно вузькою 30-кілометровою протокою, яка раз на п'ятдесят років уся замерзає, так що по льоду можна дістатися на материк без човна. Саме такою лютою «п’ятдесятою» видалася зима 1932—1933 років, і відчайдушні, але тверезі й обачливі в'язні надумали цим скористатися. Петлюрівський повстанський отаман Гресь домовляється зі студентом Казанського університету татарином Абдулом Букреєвим таємно сколотити надійну й боєздатну підпільну групу для організованої втечі з острова, щоб зі зброєю в руках пробитися до Фінляндії.

До групи добиралися і ввійшли найактивніші й фізично найвитриваліші бійці, хто мав не більш ніж 50 років, умів добре володіти зброєю й ходити на лижвах. За політичним спектром це учасники антибільшовицьких та анти-колгоспних повстань, репресовані колишні так звані червоні партизани, військовики з дивізії Котовського та ворошиловського рейду на Варшаву, навіть один матрос із кронштадтського заколоту 1921 року. Цікаві дані й щодо національного складу: „В числі втікачів було українців — 31, татар — 7, фінів — 2, один чеченець, троє росіян, разом 46 осіб".

Що характерно — призвідців акції ніхто не продав, не доніс, не зрадив, як то нерідко буває. Серед темної січневої ночі в обумовлений час, зберігаючи цілковиту тишу, змовники проникають у приміщення вохру („вооружонної охрани") та начальника острова, усіх Обеззброюють, зв'язують енкаведистів, затикають їхні роти кляпами, беруть лижви, зброю — чотири тяжких і два легкі кулемети, 37 гвинтівок, кільканадцять наганів, відповідний запас набоїв та харчів — і безшумно покидають табір. Два фіни, що добре знали місцевість, мали не лише найкоротшим і найдоцільнішим шляхом провести групу до кордону з Фінляндією, а й як її громадяни поручитися перед тамтешньою владою за всіх політичних утікачів.

До ранку по компасу без особливих пригод добралися до, здавалось би, рятівного берега. Але раптом на них „з чагарника посипав рясний кулеметний вогонь". Не встигли окопатися для збройної відсічі, як загомоніли гармати, а потім ревнуло стоголосе „Ура!" — і оточені з усіх боків сміливці, ще прийняли нерівний бій до останку, були закидані ручними гранатами...

Ось такий трагічний фінал тієї справді героїчної спроби втечі, де ніби все було продумано й виважено, але змовники, „поспішаючи, не знищили анзерської радіовисильні, і цілком випадково надійшовший конвоїр з далекого посту звільнив пов'язаних товаришів, а вже через дві години на Літній берег поспішали війська ГПУ, з якими й зустрілися віч-на-віч утікачі".

Ясно, що такі факти всіляко засекречувалися, навіть на самій каторзі „було суворо заказано розповідати про цю спробу героїв-приреченців". Але прикметно, що за скоєні дії в судовому порядку більше покарання несли представники адміністрації, що втратили пильність або допустили халатність, ніж самі втікачі. Так, на Анзері відразу ж після тієї надзвичайної події було замінено все керівництво острова, багатьох розжалувано й засуджено, зокрема начальник вохру, що дав себе роззброїти й зв'язати, дістав десять років концтаборів на загальних підставах. Під суд потрапили й начальник корпуса та вартові другого ізолятора, що проґавили втечу Борейші.

Здається, все ясно. Але досить про ці жахи.

Для нас важливо пам'ятати, що таки правді були люди — і, передусім, наші люди, в понятті яких воля цінувалася вище від життя і які в найжахливіших умовах безвиході не зганьбили себе і свій рід ні зрадою, ані лакейським прислужництвом поневолювачам. Ось на кого нам слід рівнятися і кого ставити як моральний взірець для наступних поколінь!

А ми були і вічно будем!

Талановиті й мудрі книжки Семена Підгайного спростовують принаймні три нині звідусіль нав'язувані нам брехливі „історичні" міфи про те, що:

1) нас, українців, нібито ніде не знають, і „цивілізовані держави" навіть поняття не мають про Україну як таку;

2) про страшні злочини більшовицької імперії ніколи ніхто в світі й не здогадувався, принаймні до публікацій романів Олександра Солженіцина;

3) ми, зрештою, можемо історично відбутися лише або повністю розчинившися в глобалізованій європейській цивілізації (з цією метою в нас навіть національність відібрали!), або ж „традиційно" повернувшися до злиття з московсько-азійською, у змертвілому звалищі якої нас ось уже близько двох десятиліть (як і триста тридцять сім років перед тим) продовжують силоміць утримувати на припоні.

Ну, по-перше, хто що знає або чогось не знає — то, як кажуть, не наша, а його проблема. Хоча чомусь усім цим хитромудрим „незнайкам" завжди так і кортіло нас вічно повчати й від когось чи від чогось „визволяти". Бату-хан і Катерина II, Ленін і Гітлер, Сталін і навіть Буш — ніхто з них не «піарився» як загарбник, а всі залюбки оголошували себе визволителями, заодне змушуючи й „визволених" так їх називати (щоправда, не сукупно, а кожного зокрема).

А мені, як невиправно оптимістичному скептикові, саме тут, коли йдеться про «визволення», кортить зробити невеличкий психологічно-філософський відступ.

Думаю, у цьому контексті правильніше б казати не „визволителі", а „звільнювачі", бо всі вони намагалися — та й досі намагаються, і, здається, чимдалі успішніше — будь-яким способом звільнити споконвіку належну нам землю саме від нас, а нас самих — від „тягара" усвідомлення власної національної приналежності, щоби втілити в життя своє здавна омріяне, хоч відверто ніби й не проголошуване, сатанинське гасло „Україна без українців". І це, завважте, робиться переважно нашими ж руками й зусиллями (відома тактика бойового мистецтва Чингіз-хана, який на штурм кожної нової фортеці гнав недобиту залогу перед тим узятої).

Мабуть, лише упертість, а отже й стихійна непіддатливість — і то, на жаль, пасивна, хоч і затята — чи не єдина риса національного характеру, що сприяла нам як етносові досі не бути винищеними або ж поглинутими агресивнішими й підступнішими народами й не щезнути навіки з історичної арени. (Хоча більш удатні „державні" народи таки спромоглися — гадаю, лише тимчасово! — відтиснути нас на узбіччя історії.) Але й ця риса з часом стирається, особливо ж якщо її носіїв витурити зі свого природного середовища. Вороги наші це прекрасно розуміють і вміло використовують, послідовно перетворюючи нас то на „тоже русскіх" або ж „совєцьких", то на примарно „загальноєвропейських" чи, як нині, взагалі ніяких...

Що можемо протиставити цим підступним шахрайським, а то й відверто бандитським маніпуляціям? Як захистити себе у своєму домі? Думаймо разом. Слід враховувати, що й наші недруги часом непримиренно ворогують між собою — ну, хоча б через розподіл впливу на нас та на здобуття, сказати б, офіційного мандату на визискування нашої території.

Щодо другого міфу, то, як свідчить у „Штрихах біографії Семена Підгайного" (вступному слові до аналізованого видання) відомий сучасний громадсько-політичний і культурний діяч української діаспори в США Олексій Коновал, окрім опублікованих спогадів, які перед нами, у 40-х роках минулого століття на зібрані тодішніми українськими емігрантськими громадами кошти була укладена й видана англійською мовою під редакцією того ж Семена Підгайного капітальна двотомна книжка сотень живих свідчень та численних науково проаналізованих фактів і документів щодо масових жорстоких репресій зі штучними голодоморами включно, учинених більшовиками, починаючи з узурпації ними державної влади, — „The Black Deeds of Kremlin: A White Book" ("Біла книга про чорні діла Кремля" загальним обсягом 1257 сторінок).

„Ті книги, — запевняє Олексій Коновал, — видано 15-тисячним накладом. Понад дві тисячі примірників у 1953—1955 роках було вислано представникам Організації Об'єднаних Націй, президентам та головам урядів, різним міністерствам, амбасадам, сенаторам та парляментаристам, сотні книг — науковим і політичним установам, університетам і міським бібліотекам Західнього світу". Не зайве б нарешті перевидати й отой науково-документальний двотомник у нашій країні.
Перебуваючи за кордоном і оцінюючи наші національні обставини, сказати б, ззовні, Підгайний не тішиться надією на співчуття чи бодай елементарне розуміння українських проблем та готовність солідарно посприяти їх розв'язанню ні з боку пихатої власною бездуховною ситістю меркантильно-прагматичної Америки, ані з боку ханжеськи спекулятивної Європи з її подвійною мораллю, що в час глобальних потрясінь удруге після Першої світової війни кинули нас на спожиток того ж Сатани спочатку в образі Гітлера. а потім і втретє віддали „у спадок його рідного брата Сталіна", і з жалем констатує:

„Я знаю, що мої, ці кров'ю написані, рядки лишаться гласом волаючого в пустелі, я знаю, що світ глухий і німий до нас. українців, що світ, мабуть, справді, як казав той сіоніст, зграя вовків, і треба у тої зграї не просити, а бомбами, підлістю й терором видирати право для людей бути справжніми людьми, щоб не соромити й не ображати святости Бога, що створив усіх людей по своїй подобі".

А з третього міфу так випирає патологічна українофобія, що його навіть нема потреби спростовувати — це явно зловорожа цинічна рекомендація затурканим залишкам українців добровільно самоліквідуватися.

Не діждете!

м.Київ, серпень 2008 року