Кольори життя Анатолія Якимця

|

Мистецтво


ВІРА СЕРЕДА

Указом Президента України №53/2010 від 20 січня 2010 року запорізькому художнику Анатолію ЯКИМЦЮ присвоєне почесне звання заслуженого художника України.

Народивсь Анатолій Якович 14 вересня 1943 року в селі Новосеменівка Чернігівського району нашої області в селянській родині. Закінчив художньо-педагогічне відділення Одеського художнього училища імені Митрофана Грекова (1966) й факультет монументально-декоративного живопису Московського (колишнього Строганівського) вищого художньо-промислового училища (1972, майстерня професора Василя Бордиченка). Член НСХУ з 1977 року.

 

 

Ювілей із запізненням на два роки

Присвоєння високого звання прискорила персональна виставка Анатолія Якимця, приурочена 30-річчю його творчої діяльності, що відбулася в Київському будинку художника наприкінці минулого року. Хоча ювілей відзначався 2007 року, проте організувати вернісаж самотужки, без залучення спонсорів, у столиці України стало можливим лише два роки потому. Художник хотів його презентувати саме в Києві, бо в Запоріжжі вже проводив два попередніх (у 2003 й 2008 роках). Київську виставку високо оцінили глядачі, в тому числі й керівництво секретаріату правління Національної спілки художників України.

Митець виніс на суд глядачів кращий творчий доробок – понад чотири десятки полотен, половина з них – нові роботи. 

Червоною ниткою через усе творче життя художника пройшла тема української історії й національної культурної спадщини. Ще закінчуючи Московський виш, Анатолій Якимець для захисту дипломної роботи обрав за об’єкт оформлення стели в архітектурному комплексі музею Запорозького козацтва на Хортиці й успішно захистив диплом «Запорозька вольниця». На жаль, стела й досі не має жодного застосування.

Тема козацтва втілена в серії портретів запорожців, які перегукуються з образами козаків із картин далекого минулого. Дві великі за розмірами роботи «Козацька сила» й «Гей, літа орел…» із колоритними постатями козаків, що експонувалися, митець подарував Культурно-мистецькому та музейному комплексу «Мистецький арсенал» у Києві.

У роботах історичного жанру художник звертається також до образу Тараса Шевченка, нащадка козака («Молодий Шевченко на Хортиці», «Маленький Тарас слухає чумаків»).
У полотнах митця гостро й історично достовірно знайшли відображення теми Голодомору, репресій, Великої Вітчизняної війни («Рік 1937-й…», «Остання пісня кобзарів», «Старий солдат»).
У доробку художника є чудові натюрморти – від духмяного хліба, яскравих сонячних фруктів та овочів, що щедро родять на нашій землі, до філософського бачення світу через предмети діяльності людини, яке з часом набуває символічного значення.

- Спрямований я більше на портрет, - зауважує Анатолій Якович. - Щодо натюрмортів, намагаюся закласти в них філософський зміст, як от, наприклад, у роботі «Вічні реалії буття». Коли вдається передати сутність людини, її внутрішній психологічний склад, – отоді робота має художню цінність. 
Портрети Анатолія Якимця – це образи сучасників. Вони такі, як у житті – інколи ліричні, задумливі, часом філософські й героїчні, але завжди приведені в своєму зображенні до ідеалу класичної культури. Є й твори з особистого життя – портрети батька, матері, діда, автопортрет. Полотно «Жінка з колосками» (портрет матері) експонується нині на вернісажі «Від Трипілля до сьогодення» у Центральній виставковій залі в Києві.

«Рік 1937-й. Присвячую своєму дідові Єременку Андрію Максимовичу»

Твір із такою назвою відтворює одну з трагічних сторінок родини художника. На ньому зображено арешт діда, материного батька. Простежується портретна схожість із ним. Дід тримає шапку, вузлик із найнеобхіднішим. Поруч - трійка НКВДистів. Надворі вже з’явилася перша крига, видно підталий сніг.
Анатолій Якович знає про діда зі спогадів матері Марії Андріївни та старшої сестри.
Дід Андрій Максимович народився 14 серпня 1885 року. Жив із родиною в селі Новосеменівка Чернігівського району Дніпропетровської (нині Запорізької) області. Воював під час першої світової війни в 1914—1917 роках.

Він був гарним хазяїном, тримав чимале господарство — коней, корову, птицю, мав віялку. Поблизу села були німецькі колонії. Дід підтримував дружні стосунки з родиною німця Бора. Після революції, коли діда розкуркулили й відібрали майно, Бор пропонував йому:

— Їдьмо, Андрію Максимовичу, в Америку. Там із твоєю господарчою хваткою не пропадеш.

Та дід на це сумно похитав головою:

— Не зможу я там жити. Тут у мене сім'я, брати, тут поховані батьки…

Незабаром у країні почалися арешти людей — тих, кого свого часу розкуркулили. Щоб врятуватися, дід із бабою подалися в Єнакієво, де жили його брати. Він влаштувався завгоспом у будинок культури. Та тягнуло додому, до землі. Брати відмовляли його, але той відповів:

— Я ні в кого нічого не вкрав, нікого не скривдив, боятися мені нічого.

У рідному селі дід влаштувався в колгосп «Хвиля колективізації» рядовим колгоспником. Та не судилося йому дожити віку на рідній землі: темної жовтневої ночі 1937 року троє НКВДистів арештували Андрія Максимовича…

Засудили його «за проведення антирадянської агітації» на вісім років. Покарання відбував у виправно-трудових таборах «Бурлага» в Хабаровському краї. За сумлінну роботу йому скоротили термін покарання на два роки, й 24 лютого 1943 року Андрія Єременка звільнили. За даними УВС Хабаровського краю виїхав він в Ілійський район Алма-Атинської області. Але додому так і не повернувся — пропав безвісти…

Родина зверталась із запитом у відділ ЗАГС Алма-Атинского облвиконкому, звідти прийшла відповідь, що запису про смерть діда за 1943—1945 роки по Ілійському району в обласному архіві не значиться.
Рішенням від 7 червня 1989 року Андрія Максимовича Єременка — одного з мільйонів репресованих тоталітарним режимом — реабілітували.

«Остання пісня кобзарів»

Співцями української історії й слави ще з часів Запорозької Січі були бандуристи й кобзарі. Вони піднімали дух народу, творили епос України, були першими журналістами й поетами, композиторами й піснярами. Проте з перших днів утвердження на території України влади «робітників і селян» більшовики влаштували справжні лови на сліпих і немічних народних співців, розстрілювали їх без слідства та суду. Проте справжнім варварством можна вважати те, що сталося в 30-ті роки минулого століття. Саме цю подію відобразив у своїй роботі художник Анатолій Якимець.

У грудні 1934 року за наказом Сталіна радянський уряд зібрав у Харкові 334 бандуристів зі всієї України начебто на з’їзд. Двічі - 1925 року, потім 1927-го – його переносили, мабуть, спеціальна комісія ще не склала список усіх кобзарів.

НКВДисти мали знищити українську думу… Довірливих сліпих бандуристів вивезли разом із поводирями прямо з театру «чорними воронами» й підступно стратили. Це був живий музей, жива історія України, її пісні, музика, поезія. 

Пісня в житті художника

Крім образотворчого мистецтва в Анатолія Яковича є ще одне захоплення – пісня. Ось уже сім років він співає у хорі. 

- Як це сталося? - поцікавилася.

- Якось після відкриття персональної виставки одного художника, - розповів Анатолій Якович, - ми, відзначаючи цю подію, заспівали декілька українських пісень. Наступного дня художник Олександр Кошель (на жаль, покійний) мені сказав: «Анатолію, а в тебе є голос. Його треба розвивати». Я відповів: «Та що ви, смієтеся? Адже мені вже 59 років». Проте він наполіг: «Я закінчив театральне училище й розбираюся в цьому». Потім до нього приєднався товариш, який закінчив Львівську консерваторію. Після прослуховування він визначив, що в мене баритон й направив у палац культури Запорізького трансформаторного заводу до керівника колективу «Козацька родина» Юрія Івченка.
Так я почав співати в хорі, незабаром спало на думку створити картину, яка могла б прикрасити фойє палацу культури. Почав готувати матеріал для неї: сфотографував хористів, зробив замальовки олівцем кожного учасника. Я вже уявляв хор на тлі Хортиці, а на задньому плані – вершників на конях. Але колектив розформували.

На відкриття своєї першої виставки 2003 року (на той час я вже півроку співав у хорі) я запросив хор, і ми заспівали з десяток пісень. Коли колектив припинив існування, я вже не міг жити без пісні – нині співаю в народному хорі «Запорозькі козаки» й у фольклорному ансамблі «Бунчук».
Народна пісня надихає художника Якимця у творчості, додаючи позитивних барв, що вражають і зворушують. Із його полотен «Запорізький кобзар Володимир Дяденко», «Портрет козака Миколи Іваненка» чується сама народна пісня.

Мені було в кого повчитися

Запитую в Анатолія Яковича, хто ж пробудив у нього цікавість до образотворчого мистецтва, коли він уперше почав малювати.

Ось його розповідь:

- Коли ми жили в Новосеменівці, до мене прибіг якось товариш Гришко (було мені шість років) й каже: «Біжімо в школу, там фарба валяється». Прибігли, а там обстругали стару замазку, червоні й сині шматки її лежали на землі. Я схопив кілька шматочків, прибіг додому й хотів намалювати щось на папері, проте нічого в мене не вийшло, бо замазка рвала папір, а кольору не давала.

Батько помітив мій потяг до малювання, й 1950 року, коли ми переїхали в Запоріжжя, він мене одразу ж відвів у палац піонерів до керівника образотворчого гуртка Івана Федяніна, потім я продовжив заняття в іншому гуртку. Коли ж досяг належної підготовки, мене прийняли в студію образотворчого мистецтва палацу культури металургів, яким керував талановитий запорізький художник Федір Шевченко. Протягом 15 років він був головою запорізької організації Спілки художників. 

Федір Федорович був дуже вимогливий і трудолюбивий. Він малював постійно, як Рєпін. І від нас вимагав цього ж. Водив нас на етюди, запрошував у студію натуру – ми малювали сталеварів, людей різного віку й професій. Для нас він складав натюрморти для малювання. Заслужений художник України Федір Шевченко - мій перший справжній учитель. Він дав мені дуже хорошу професійну підготовку. Ось такий приклад. Батьки мої хотіли, щоб після восьмого класу я вступив у Дніпропетровське художнє училище. Ми з батьком вирішили з’їздити туди й ознайомитись із закладом. У фойє висіли взірці-акварелі, проте мені вони не сподобалися – якась суха акварель. Федір Федорович заклав мені тоді вже вищий рівень сприйняття. Тому 1959 року я поїхав у Одеське художнє училище й вступив на навчання.

У Запоріжжі було міцне творче ядро - Федір Шевченко, Станіслав Шинкаренко, Володимир Коробов, Георгій Колосовський… Мені було в кого повчитися.

Ще декілька років тому в ліцеях Запорізького центру професійної освіти діяли відділи дизайну, де Анатолій Якович і сам викладав живопис. Потім їх закрили. Проте навіть цей короткий період знайшов відображення в його творчості. Наприклад, героїнями однієї з його картин «Подруги» стали учениці одного з ліцеїв, які не просто позували, а відтворили певну життєву ситуацію. Одна дівчина – задумливо-щаслива наречена, яка заплітає косу, а зосереджена подруга ворожить їй на картах, які передрікають щасливе кохання. 

Рознарядка на вивіз на Північ

Що ж стало причиною того, що родина Якимців переїхала в Запоріжжя?

Далекого 1950 року в Новосеменівці відбувалося засідання правління колгоспу. До матері Анатолія дійшли чутки, що розглядається дуже важливе питання. У неї було якесь недобре передчуття – серце підказувало, що вирішується доля родини. Марія Андріївна підійшла до будинку правління колгоспу й стала очікувати на секретаря правління, який був людяним чоловіком і міг розвіяти сумніви. Секретар розповів, що прийшла рознарядка з району, щоб вивезти на Північ родину «ворога народу». Вона запитала: «А кого?» «Та, може, й вас», - відповів секретар.

- Мама розповідала, - згадує Анатолій Якович, - що селяни в той час були безправні, паспортів не мали. Якщо хтось хотів виїхати або переїхати кудись, то правління колгоспу вирішувало це питання й давало на маленькому папері дозвіл. Це - основний документ, за яким можна було отримати прописку й влаштуватися на роботу.

Батько Анатолія Яковича був інвалідом Великої Вітчизняної війни. Він збагнув усю серйозність ситуації, кинув родину, поїхав у Запоріжжя на алюмінієвий завод, де його прийняли на роботу, прописали, після чого забрав сім’ю в місто. «Оце, може, нас і врятувало», - говорить Анатолій Якович.

Монументальні об’єкти Якимця

За фахом Анатолій Якимець – художник декоративно-монументального живопису. По закінченні навчання в Москві 1972 року він мав їхати за направленням у Барнаульський край. Проте із Запоріжжя, не без допомоги Федора Шевченка, надійшов персональний запит на роботу в Запорізькі художньо-виробничі майстерні, де він виконав низку монументальних робіт в інтер’єрах та екстер’єрах громадських споруд міста й області. Першим таким об’єктом художника став будинок культури в Новомиколаївці – фасадна стіна, набрана мозаїчним панно, із зображенням фігур у національних костюмах і текстом «Мистецтво належить народові». У Запоріжжі - оформлення стіни пожежної частини, що на зупинці «Діагональна», розміром 11 на 10 метрів – зображення пожежників із брандспойтами, ще в старій червоно-оранжевій пожежній формі. Розписав також інтер’єр у будинку культури Дмитрівської птахофабрики під Запоріжжям та багато інших об’єктів, і не лише в Запорізькій області.

Один із секретів митця:

- Як побачити, що ти ростеш чи опускаєшся вниз? Нині дуже мало художників, рівень яких вищий, ніж був 20 років тому. Доводиться себе перевіряти так: ставиш картину, яку писав 10-20 років тому, якщо вона тобі подобається, значить, щось у ній не те, а якщо хочеш щось у ній підправити чи змінити, значить, ти ростеш як митець.

 

«Остання пісня кобзарів»

 

Портрет Степана Васюти

 

Натюрморт «Вічні реалії буття»

 

Натюрморт із хлібом

 

Полотно «Козацька сила» митець подарував київському «Мистецькому арсеналу»

 

«1937-й…»