ПАРОСТКИ «СМЕРІЧКИ» - ЙОМУ ПРИЗНАЛАСЬ МУЗИКА В КОХАННІ

E-mail
Головна статті
ПАРОСТКИ «СМЕРІЧКИ»
Світ пісенної краси
ДАР ПІСНІ З БОЖИХ PУK
ТОЙ ШЛЯХ – ЛЕГЕНДА
СЮРПРИЗ У НОВОРІЧНУ НІЧ
ЗУСТРІЧІ НА СЛАВУ
МЕЛОДІЇ КОЛЬОРІВ
HA КРИЛАХ «ЧЕРВОНОЇ РУТИ»
СОФІЇНА ГОВЕРЛА
КІНОКАДРИ, ЯКИХ НЕ СТЕРТИ
ПЕРШІ ПЛАТІВКИ
МУЗИКА ПОНАД УСЕ
НОВИЗНА - НЕБЕЗПЕКА ДЛЯ РЕТРОГРАДІВ
НАЗАРІЙ - ГЕТЬМАН УКРАЇНСЬКОЇ ЕСТРАДИ
У ВІНОК ПАМ'ЯТІ
ПОПУЛЯРНИЙ СПІВАК І ТАНЦІВНИК
ВИЖНИЦЬКА «КОНСЕРВАТОРІЯ» ЛЕВКА ДУТКОВСЬКОГО
ЙОМУ ПРИЗНАЛАСЬ МУЗИКА В КОХАННІ
У ЩАСТЯ СВОЯ СТРУНА
ДОРОГОЮ ДОБРА І ЛЮБОВІ
Всі сторінки

 

 

ЙОМУ ПРИЗНАЛАСЬ МУЗИКА В КОХАННІ

Йому призналась музика в коханні
Тоді, як веснопроменем ще був...
Манливу і всевладну радо пані
Смичком із хвильок струн здобув.

Не знав, чи тішитись йому, страждати,
Як дві руки на крила підняли,
Цілунком розбудили тато й мати,
В сорочку українську одягай...

Ким був, ким став - музика все знала,
Повінчана з Орфеєм волею небес,
Володарем гармонії обрала
І світ краси до ніг встелила весь.

Йому призналась музика в коханні.
А лиш кохання музики сильніш.
Зійшла одна зоря їх щастя рання.
Земної понад пісню не зустрів миліш.

Та так, що полоненим став її... Володимир Івасюк був тим полоненим музики, який не піддавався божевіллю одноманітності, стандарту, всезабороненості світу, що вдає, ніби знає, куди прямує. Дивовижна цілеспрямована працелюбність з непереборним бажанням проникнути у незвідані глибини народження гармонії і творче горіння романтика, що постійно наздоганяв витончений образ проникливо-ніжних мелодій у шатах поетичного слова, припаюючи спрагло до нього, до чарівного джерела краси й естетичної насолоди, підніс власним талантом над світом возвеличену любов’ю радість пізнання незнищенного дару народу - пісні України. Умилостивлений її щедрістю у колі родини з уст батьків, під час усвідомлених добровільних сумлінних мандрів він робить у селах та в горах і численні магнітофонні записи з народних уст буковинських пісень, що для спраглого досконалості нуртують з давніх чар-джерел.

З-під його пера злинули в світ у розпалі юності доленосні рядки на крилах святої музики: «Ти признайся мені, звідки в тебе ті чари...» А хіба менше величі невпокореного кохання у музиці його пісні на слова Ростислава Братуня «Літо пізніх жоржин», створеної 1978 року, що писалася вже далеко знаним маестро саме для голосу побратима Василя Зінкевича? А у 1979 році для голосу Назарія Яремчука він написав пісню «Я ще не все тобі сказав»... «У ній, - згадує співак Віктор Шпортько, - діапазон страшенний. Там злет, надрив, емоційний стан, який від Бога, від джерел». Назарій записав її для телепередачі «Пісня-79» і подарував... побратиму Леоніду Корінцю.

На 1978-1979 роки припадає невтомна праця Івасюка на ниві великих музичних форм, про що свідчить і безпосередня участь студента, поета, композитора-пісняра у всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Єревані з «Сюїтою - варіації на тему пісні «Сухая верба», у всеукраїнському зльоті творчої молоді з «Сюїтою - варіації для камерного оркестру» та піснями «Літо пізніх жоржин» на вірші Ростислава Братуня, «Освідчення» на вірші Романа Кудлика; його перемога на всесоюзному конкурсі композиторів-студентів консерваторій у Москві - диплом II ступеня за «Сюїту - варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хару».

Викладач Львівської консерваторії Лєшек Мазепа - композитор, педагог пояснює успіх самодіяльного композитора Івасюка в інтонаційній сфері – близькості стихії народної музики з панівними інтонаціями естради, акомпанемент яких виокремлював найдушевніші поєднання звуків і слів, властиві ідеалу вершин краси. За його словами, Володимир Івасюк - це явище, особливий талант. Закономірним було представлення до нагородження його республіканською премією імені Миколи Островського, але... премію отримав інший композитор... з консерваторською освітою... система боялася його слави.

Справді неподільне, скільки глянь, поле української естрадної пісні прискіпливо, всіма фібрами душі оберігали, доглядали зраночку на добро обдаровані музичним талантом обранці щедрої української долі Левко Дутковський у Вижниці в Карпатах, Володимир Івасюк - у Чернівцях: аж до їхньої неминучої зустрічі як композиторів-однодумців для злету «Смерічки», їх чарівних пісень на нев'янучу радість людям у всеукраїнських обширах.

І якщо середина 60-х років XX століття характеризувалась вибухом електромузики, яка захопила молодіжний світ і проявилась найяскравіше у народженні відомої англійської групи «Бітлз», на території Радянського Союзу та в інших країнах створювались гурти, які прагли повторити «бітлів» в одязі, що контрастував з традиційним, відтворенні специфічних ритмів мелодій та створенні пісень з філософською оцінкою хвилюючих юнацтво подій і явищ сьогодення, то вже на початку 70-х років візиткою XX століття для величезних просторів Європи й Азії стали величні пейзажі Карпат із відомих кінострічок про самобутній український ансамбль «Смерічка» під керівництвом Левка Дутковського, захоплююче виконання ВІА пісні «Червона рута», яку написав студент Чернівецького медінституту Володимир Івасюк.

Хрестоматійно добре відоме всім: 4 березня 1949 року – день народження Володі у Кіцмані в родині педагогів Софії Іванівни і Михайла Григоровича Івасюків. Учні Софії Іванівни та рідні згадують її педагогічний талант учительки-матері, яка «невтомно порядкувала в країні Дитинства, даруючи любов», коли родина мешкала в Кіцмані і після переїзду у 1966 році в Чернівцях. «Софія Іванівна виховала модерного композитора», - згадує молодша сестра Володимира Оксана. Велика батькова інтуїція повела за руку маленького синочка до музичної школи, яку за його активної участі вдалось відкрити у Кіцмані. Тут хлопчик з п'ятирічного віку спочатку опановує ази гри на скрипці, навчається по класу скрипки та пізніше по класу фортепіано й пише музику, а у 1965 році організовує ансамбль «Буковиночка», який співав його пісню «А мені 16 літ». Пісню присвятив улюбленій дівчині - першому його коханню Людмилі Шкуркіній. З нею навчались у одного викладача по класу скрипки. Заслужена артистка України, актриса Дніпропетровського російського драматичного театру Людмила Шкуркіна-Калініна була незабутньою виконавицею пісень Володимира Івасюка у сольних та збірних концертах у Дніпропетровську та Севастополі.

...Згадувала їх останнє літо 1978 року, коли на пропозицію Володимира у серпні місяці разом відвідали Кіцмань і улюблені куточки дитинства, розповідала, що в її сім'ї «пам'ять про Володимира Івасюка - свята. ...Я ціную його і зберігаю альбом, який власноруч зробив для мене Володя... там ноти (тієї пісні-посвяти. - Авт.), вірш, автором якого був він сам. Навіть фотографія. ...Я щаслива, що юність моя була осяяна дружбою з Володимиром, що він був у моєму житті. Бо Володя був особливий». І справді, захоплений великим прикладом попередника, юний шукач духовних скарбів предків дізнається від батька Михайла Григоровича Івасюка, який досліджував творчість видатного земляка-музикознавця, поета, письменника Сидора Воробкевича, що той ще у 1865 році написав наукову працю «Наша народна пісня», створив понад 600 різних за жанрами музичних композицій, - тільки для хору 400 творів, з яких 250 на власні тексти, багато працює над поетичним словом. Володимир Івасюк пишався тим, що спивав цілющу росу, виріс у тім саду, в якому ще у XIX столітті провів дитинство і юність на дідовій садибі поки мало вивчений невтомний працівник на ниві української, особливо пісенної культури, Сидір Воробкевич (псевдонім - Данило Млака). Зі щемом продовжує цю думку народна артистка України вже XXI століття співачка Ані Лорак (Кароліна Куєк), яка прийшла у цей світ через тридцять років після народження Володимира Івасюка, росла у тій же квартирі та колисалась у його колисочці, визбирувала мелодії пісень у тому ж «саду» містечка Кіцмань. «Пісня «Нестримна течія» вже понад десять років у моєму репертуарі, - згадує Ані Лорак, - але все одно, коли її виконую, уся тремчу. Бо й справді, у мріях я завжди була з ним, а він - зі мною. А хіба то не про нас із Володею слова:

Зникло наше «бути чи не бути»,
Ген за обрій журавлями одпливло,
І тепер не знаю, як забути,
Те, чого між нами не було...


Та, мабуть, і зірка над моєю колискою сяяла та сама, що освітлювала й маленького Володю. Я відчуваю це, і його аура, його невиспівана душа веде мене по життю, додає натхнення, сил, впевненості і надії... Володимир Івасюк постійно присутній не тільки в моїх думках, а і в моїй долі», бо і звання заслуженої артистки України співачка отримала у п'ятдесятому місяці його народження, стверджуючи словами пісні великого творця: «В мріях я завжди була твоя».

Вручивши сину скрипку-восьминку, одвівши в музичну школу, батько «не мріяв про те, щоб він став віртуозом, який дивуватиме світ». Але ж дитяче музикування, за словами першого вчителя, освітлювало його єство радістю творення краси, спонукало до життєствердження її у всьому. «Коли говорю про те, що зробив, чого досяг, то завжди, - признається Володя, - згадую мого першого вчителя Юрія Миколайовича Візнюка... Вважаю його своїм другим батьком. Саме він навчив мене слухати й відчувати пісню, навчив її створювати». Визнаний вчитель відзначав рідкісну пам'ять, тонкий слух, природну музикальність, допитливість і сумлінність учня, особливо м'який тембр його скрипки, постійний потяг до творчості, що став потребою життя і пристрастю, невід'ємною складовою його всенародного визнання. Уже тоді він усвідомив своє покликання, прагнення і мету задля «праці в поті лиця», освоюючи попервах якомога більше з того, що було відкрито до нього. Багато і вдумливо працює Володимир Івасюк у царині українського народного слова пісень, ґрунтовно опрацьовує збірники фольклору, серед яких і «Коломийки» етнографа Володимира Гнатюка. Звідти та з живого спілкування з гуцулами Карпат зазорів світу квіт «рути черленої», яка, за словами батька, не давала йому спокою майже три роки. І він знайшов її... образ.

Не дивно, що пісня «Червона рута» вже впродовж десятиліть її життя оповита легендами. Які тільки квіти (за славою пісні!) не отримали її назву в усій Україні та за кордоном, де живуть українці. Шукав відповіді й автор, знайшовши... жовто-зелену руту, яка, за оповідями, раз на 10 чи 20 років цвіте червоним. Той, хто знайде таку, матиме чар-зілля... Грецька ж легенда освячує рутою закоханих, яких хотів і не «міг розлучити бог Еол, тому й знищив обох. Тож від коханого залишився ясинець, який зветься ще неопалима купина, від неї рута... А біологи пов'язують цю назву з рожевим високогірним рододендроном східнокарпатським (Rhododendron kotschyi Simonk.). Завдяки надзвичайній працьовитості, помноженій на талант не тільки творити пісні, а вдихати в них життя, композитор негайно дарував їх виконавцям, бо наставало нове «музичне наслання», і він «ходив сам не свій», коли, як згадував, «зі мною залишаються тільки ритми й гармонії». Хоч довелось йому спізнати гіркоти буденщини, коли, вступивши до медінституту в Чернівцях, був з нього і з членів комсомолу виключений через випадок повалення статуї вождя у Кіцмані, музиці не зрадив. Працював у ковальському цеху «на перевихованні» на заводі «Легмаш», заочно навчався в Чернівецькому музучилищі, керував заводським хором... Вступивши повторно в медінститут, грав у вузівському ансамблі «Трембіта», знаходив час грати на скрипці та клавішах і співати у самодіяльному ансамблі «Карпати» під орудою Валерія Громцева. Тут прозвучала і його пісня «Я піду в далекі гори», яку виконувала співачка Лідія Відаш. Вона ж заспівала романси «Відлуння твоїх кроків» і «Казка гір», написані на інструментальні мелодії Івасюка поетом Володимиром Вознюком. За словами батька Михайла Григоровича Івасюка, Володя володарював тоді не тільки у чарах українського фольклору, впевнено почувався в полоні музики Миколи Лисенка, Кирила Стеценка і сучасних композиторів, зокрема, Ігоря Поклада.

І під час навчання у Чернівецькому медінституті Володимир живе музикою. «Музика - то не захоплення, - стверджує він, - а частка мого життя». Від народження «Червона рута» повноправно заявляє про себе після участі Володимира Івасюка в зйомках у селі Розтоки Путильського району відомого кінофільму «Білий птах з чорною ознакою», коли випадково почув пісню про легендарну чар-квітку з уст селянки. «Мене вразило словосполучення «червона рута», - оповів Володимир. -Я, до речі, спершу хотів назвати пісню «Черлена рута»... Потрібно мати образ цілком закінчений. Я хочу знати про що пишу. До деталей. Звідси характер, форма вірша і музики». Розповів він про неї простими і щирими словами у поетичному записі-подарунку-посвяті (Мусі від Молоді) 1970 року однокурсниці по Чернівецькому медінституту Марії Соколовській та наспіві для неї до виконання пісні-лауреата-71 автором, який володів голосом гарного тембру та солістами ансамблю «Смерічка» Назарієм Яремчуком і Василем Зінкевичем. Левко Дутковський пригадує: «Тоді, на початку весни 1970 року «Смерічка» виступала перед студентами в актовому залі медінституту. У перерві підійшов до мене Володя, сказав, що написав пару пісень, хоче, аби я послухав їх. Й досі пам'ятаю старе, розстроєне піаніно в коридорі, на якому він награв мені «Червону руту» й «Водограй». Правду кажучи, мені більше сподобався «Водограй». Володя теж думав, що вона стане хітом. На «Червону руту» ми вдвох не покладали великих надій. Гарна пісня – і тільки. Я й передбачити не міг, що «Червона рута» стане шедевром, тому не поспішав включати її до репертуару «Смерічки». Наш ансамбль складався в основному зі студентів, які влітку роз'їжджались по домівках. Раптом до мене приїжджає Володя і каже, що хотів би записати фонограму «Червоної рути» і «Водограю» на телебаченні. А «Смерічки» немає і солістів немає.

Я порадив йому заспівати самому, тобто зробити авторське виконання. Володя взяв ще Олену Кузнєцову, викладача Чернівецького педучилища і заспівав ці пісні 13 вересня 1970 року на Театральній площі в Чернівцях у прямому ефірі передачі «Камертон доброго настрою». А у жовтні «Червону руту» виконувала «Смерічка» з солістами Назарієм Яремчуком і Василем Зінкевичем у філармонії, де звітувала обласна Спілка композиторів. Ця пісня стала нашою візитівкою і постійно була в репертуарі ансамблю»... «Червона рута» - пісня-лауреат-71 у трактуванні Левка Дутковського разом із його ж піснею-лауреатом-72 «Водограй», «виструнченою», за словами музикантів, також маестро Левком Дутковським, набирала шаленої популярності у неперевершеному виконанні «золотого» вижницького ансамблю «Смерічка». І хоч сьогодні можна почути різні, зокрема, «роковий», «реповий», інші модернізовані варіанти (скільки виконавців, стільки й версій) виконання «Червоної рути», класичне прижиттєве, освячене автором звучання невмирущої мелодії, ще ніхто не перевершив. Володимир Івасюк, як згадують його побратими, болісно сприймав, коли манера виконання його творів не збігалася з авторськими очікуваннями. Він не тільки щедро ділився створеними піснями, а й докладав багато зусиль, щоб вони звучали правдиво.

Юнацька настирливість і неспокій чудового митця-організатора пристрасної вдачі вдихнули, за словами сучасників, «оновлюючу силу в легені нашого національного характеру - пісню». Зазвучала «Червона рута» всюди: по країні, за рубежем. Спираючись на традиції національного музичного досвіду, молодий буковинець огранював новий стиль і напрямок української молодіжної естради. Офіційні оцінки пісенної творчості Івасюка були стриманими. «Йому часто дорікали, - зазначає кореспондент Микола Рубан у газеті «Соціалістична культура», - що він непрофесіонал... Мовляв, про яку музику, пісню може йти мова? А самородок пишався тим, що найтісніше був зв'язаний з аматорством, і розчищав, поглиблював новоявлене джерело української естради».

Він сам також признавався: «Я люблю медицину і не можу без музики. Вона не принесла мені популярності. Просто, мабуть, пісні, написані у стилі часу, і виразили думку, почуття, що знаю не тільки я, а всі, кому вони припали до душі. Хоча найбільше боюся одного - шлягерів. То вже не творчість... Ансамбль не створив. Люблю творити музику, а Левко Дутковський... бачить свою мету в тому, щоб разом, колективно доносити пісню іншим. З ним у мене давня дружба. «Смерічці» із задоволенням пропоную нові твори. Їм довіряю найбільше, як творчому колективу, людям, які розуміють мене. «Смерічка» інколи вимагає значно більше, ніж хтось інший. Нерідко приходиться прислухатися до порад Левка, який, до речі, теж пише пісні, до порад всього ансамблю». А ось як згадує солістка «Смерічки» Марія Ісак: «Перші дві пісні Володі були більш-менш прості, які могли заспівати всі, - «Червона рута», «Водограй». Наступні ж пісні, щоб заспівати, треба було мати широкий діапазон голосу, силу звуку, тобто добрі вокальні дані».

Володя скрупульозно, прискіпливо опрацьовував кожен твір без амбіцій, як згадує маестро Дутковський, маючи і талант від Бога, і щиру душу, був доброзичливим, незважаючи на велику ерудицію і завантаженість. У цьому плані цікавою є його пісня «Балада про дві скрипки», як і інші, - новаторський твір, який, на думку фахівців, талановито поєднав українські мелоси - східний, західний, буковинський, гуцульський, у ній свідомо поєднані самодіяльним композитором внутрішній, східноукраїнський драматизм, що супроводжується цимбалами, які несуть тугу.

Якщо охопити поглядом історію української естради, то понад усе привертає увагу вагомий творчий доробок Володимира Івасюка, який більш ніж переконливо вийшов у світ зі створеними ним незабутніми піснями «Мила моя» (відома «Я піду в далекі гори»), «Червона рута», «Водограй» у виконанні першого потужного в Україні вокально-інструментального ансамблю «Смерічка». Саме це й досі неперевершене виконання композитору найбільше подобалось, зберігало свіжість оркестрових барв, ладогармонійні особливості з народних першоскарбів, принесло його вічно юним пісням бажані найвищі нагороди і завжди дарує нам у третє тисячоліття щемний неперебутній спогад.

Самодіяльний ансамбль, на думку багатьох професійних поціновувачів музики, визнаний найкращим з-поміж професійних колективів країни, коли переконливо відкидалась теза щодо провінційності української естради, він став своєрідною апробацією для все нових пісень Івасюка. Перші з них передають у сучасних ритмах щирість почуттів, танцювальний характер мелодій, професіоналізм, зв'язок із природою та народною піснею. Композитор виступає категорично проти естрадних переробок народних пісень, які є для нього взірцем довершеності, викінченості, не терплять втручання в їхню мелодику, ритміку.
Експозиція Чернівецького краєзнавчого музею у рідкісних музейних документах і речах простежує славетний шлях становлення української естрадної пісні на етапі доленосного потужного долучення до творення її основ Володимира Івасюка. Експонуються книги з бібліотеки Івасюків - «Народні пісні в записах Степана Руданського» за 1972 рік з автографом батька на день народження вже відомому синові-композитору: 4.Ш.1973 року «Володькові... щоб життя його було величною піснею»; «Народні пісні в записах Михайла Павлика».

Листи Володимира Івасюка - щемні спогади - відверто підтверджували Дутковському щирі дружні стосунки й починаються просто...
«Привіт, Левку!» - пише Володя в жовтні 1969 року, повідомляючи про їхніх спільних знайомих киян, які передали через нього прохання Левкові надіслати нові його пісні. Володя нагадує другові - не забувай і про мене», інформує про виконання ним із естрадним ансамблем медичного інституту Левкової пісні «Бажання». Також пише: «...маю для твоїх «смерічок» нову пісню «Відлуння твоїх кроків», можу зробити оркестровку». Надсилає адреси київських виконавців і свою - в Чернівцях.

Лист Володимира Івасюка в жовтні 1970 року Левку Дутковському також у Вижницю, який розпочинається, як завжди: «Привіт, Левку!», детально аналізує останній виступ «інструментально-вокального ансамблю «Смерічка» у Чернівцях на звітному концерті композиторів області з участю київських членів Спілки композиторів України.

Володя жалкує, що уславлений ансамбль, який, до речі, вперше тоді виконав його пісню «Червона рута», так швидко від'їхав з Чернівців, що й не обговорили друзі мовлене колегами-композиторами на їхню адресу. Зі знанням стану сучасного музичного мистецтва він чітко окреслює суб'єктивізм і лицемірство, критиканство, а не критику тих, хто на звіті робив аналіз виступів художніх колективів і незаслужено не помітив захоплення «інтелектуального» слухацького залу виступом «інструментально-вокального ансамблю «Смерічка», та це, на думку Володі, не повинно засмучувати композитора, керівника чудового колективу.

Володя проникливо виказує своє бачення особливостей естрадного виконання пісень, яке відрізняється від академічного, народного, чого не зауважили члени Спілки композиторів, хоч зізнавались, що «були схвильовані і вражені» красою. Але ж демагогічні, різко негативні характеристики їх, звісно, не сприяють удосконаленню того, що вже досягнуто в зовнішніх ефектах, в одязі виконавців естрадних пісень...»

«...Цей атакований одяг, - пише Володимир, - який досить цікаво зробили... у всякому разі, кращий... на естрадних сценах останніх... років. Я беру на себе сміливість сказати, що в навколишніх областях у естрадних колективах такої колекції немає.

Відносно музики, - продовжує Івасюк, - твої пісні гарні. «Якщо мине любов», а критик не побачив головного... ансамбль співає пісні, які мають, якщо не залізний зв'язок із буковинською музикою (фольклором), то хоча б побудовані на інтонаціях і мають її запах. Нехай він покаже нам (критик, - Авт.) такий же ансамбль, який міг би похвалитись таким зв'язком на Україні. Я принаймні про такий не чув. Пісні твої молоді подобаються, вони елегійні, музичні, оригінальні... Це не тільки моя думка». Для Володимира Івасюка тема обговорюваного добре зрозуміла, бо ж мав практику ансамблевої гри у оркестрі народних інструментів, в організованому ним камерному оркестрі, грав і співав у естрадному оркестрі та в ансамблі «Карпати» під орудою композитора Валерія Громцева, керував хором на заводі «Легмаш». І далі Івасюк цитує Левкові Дутковському статтю «Лунають нові пісні», яку надрукував Іван Крецу в жовтні в обласній газеті «Зоріле Буковиней»:

«В останні роки все більше і більше говорять про молодого композитора Левка Дутковського. Йому належить заслуга створення у Вижниці інструментально-вокального ансамблю «Смерічка» - колективу з великим майбутнім. Цей ансамбль постійно поповнює свій репертуар творами буковинських композиторів. Цього разу він також виступив перед слухачами з трьома чарівними п'єсами: «Незрівнянний світ краси», «Коли мине любов» Левка Дутковського на слова Анатолія Фартушняка і Володимира Григорака і «Червона рута» на слова і музику Володимира Івасюка. Молоді композитори Левко Дутковський і Володимир Івасюк заслуговують на щире браво».

Володя доводить, що він не був голослівним на початку листа, як і не одинокий у своїй думці щодо високої оцінки майстерності Левкового ансамблю «Смерічка». Водночас жартома радить на наступному концерті в листопаді з нагоди жовтневих свят червоні костюми «Смерічки» високого оригінального стилю, який асоціюється з палкою любов'ю і червоною рутою, розкритиковані композиторами, замінити на білі.

Уже телеконкурс «Молоді голоси», в якому брав участь ВІА «Смерічка» з піснею «Червона рута», приніс пісні неперевершену славу. Ансамбль же став лауреатом популярного конкурсу. «Популярність «Смерічки» зробила ще більш популярною «Руту», а «Рута», звісно, додала популярності «Смерічці», - зауважує Левко Дутковський. - Вона внесла в програму новий подих гірської величі й краси. Вона... рознесла славу про наш край на весь світ».

А у 1971 році Івасюк, високо цінуючи працю Левка Дутковського, дарує йому журнал «Радянська жінка» із першою публікацією його пісні «Червона рута» та автографом: «Дорогому Левкові, другові і прекрасному хлопцеві з найкращими почуттями і подякою. Твій Володя. 15.IX.1971 року».

Експонуються на виставці у Чернівецькому краєзнавчому музеї диск-гігант «Співає Софія Ротару» із записом пісень Володимира Івасюка «Червона рута» і «Водограй» у виконанні ВІА «Червона рута», який прийшов до слухачів у 70-ті роки XX століття, інші рідкісні на сьогодні платівки та аудіокасети. Надзвичайно хвилювали сучасників автографи пісень, а саме «Кленовий вогонь», власноруч підписаний автором, композитором Володимиром Івасюком, для Софії Ротару. Виставлений для огляду і портрет співачки невідомого художника у момент виконання нею цієї дивовижної пісні, що ввійшла до прижиттєвого видання «Володимир Івасюк. Збірник пісень» у 1977 році разом із піснями «Освідчення», «Балада про мальви», «Тільки раз цвіте любов», «Запроси мене у сни», «Пісня про тебе», «Далина», «Балада про дві скрипки».

Його талановиті позачасові піснетвори - це щирі в майбуття заповіти на свята й будні, загальновідомі й означені тут, і ті, що завжди в дорозі із рукописних фондів родини до виконавців і слухачів на всевладдя краси - «Моя пісня», «Кораблі, кораблі», «Вернись із спогадів», «Пісня буде поміж нас»... Мандрівному музиці, яким себе відчував серед сучасників, талановитому співцю своєї доби, творцю мистецтва поза часом і модою Володимиру Івасюку завдяки унікальним можливостям інтелігентної родини отримати вчасні ґрунтовні знання із вподобаної ним царини мистецтва - музики, пісні, українського слова однаково під силу з високих регістрів душі зродження образного поетичного слова (власного чи інших поетів) і втаємниченість злиття його у звуки темпераментних ритмів, імпровізованих інтонацій, життєдайних кольорів.

Юнак із Божого благословення захоплення світом, який любив у всіх його проявах, радісно відкрив і доніс до кожного, кого, як і його, чарували жіноча краса і кохання, хвилювали зустрічі і розлуки, неспростовність цінності життя. Книга «Пісні», видана 1983 року у видавництві «Музична Україна», серед 40 пісень різних авторів друкує: «Ласкаво просимо», «Пісня буде поміж нас», «Капелюх» на слова і музику Володимира Івасюка, на його музику і слова Романа Кудлика - «Нам спокій, друже, тільки сниться», а також на вірші Олеся Гончара та інших поетів. Вагомо означують вершини творчості композитора, автора понад 100 пісень, балад, романсів, кількох десятків інструментальних творів спостереження і роздуми пісенного побратима Василя Зінкевича: «Особливим було його ставлення до Софії Ротару - любив її надзвичайно. Власне для неї писав. І вона співала голосом Володі Івасюка. Я вважаю, що цей творчий дует був унікальним явищем на нашій естраді. Він любив слово, пісню, музику свого народу». Саме ці роки злету своєї пісенної популярності співачка згадує зі щемом і теплотою особливо через щирість стосунків між співаками у великих і малих концертах.

А ще, на думку Софії Ротару, її інтуїція, вироблена тоді, допомагає орієнтуватись у пісенному репертуарі всі ці роки завдяки перевіреній тривалій дружбі і співпраці на етапі становлення з композитором Володимиром Івасюком. «Усі пісні, які він написав, одразу ставали моїми, - розповідає співачка. - Мені нічого не треба було вигадувати, мелодія з першого акорду жила в мені, була моєю, просто й ніжно торкалася струн моєї душі, й вони звучали. І досі не тільки звучать - живуть у своєму неповторному образі, стилі, які він заклав, запрограмував і визначив своїм самобутнім талантом... Не знаю, як би склалася моя творча доля - та й не тільки моя, — якби ми розминулися з ним. Він був одержимий піснею. Івасюк був глибоко переконаний, що наш світ створений для добра і любові. Він знав, що без цієї одержимості нічого значущого не можна створити. Тому працював до самозабуття і любив повторювати: «Крило стає крилом тільки під час лету». Можливо, аудіоальбом «Небо - это я» пісень Софії Ротару початку третього тисячоліття, названий за однойменною її піснею, і є творчою відповіддю маестро Володимиру Івасюку?

Навіть переїхавши до Львова у 1972 році у зв'язку зі вступом на підготовче відділення консерваторії, Володя продовжує навчання у Львівському медінституті, який закінчує 1973 року, далі успішно навчається в аспірантурі. Ще у 1972 році він повідомляв в інтерв'ю, що має майже 20 власних пісень: «...всі вони не просто писалися, а народжувалися, всі дорогі, всі любі серцю, наче діти... найлюбіші то, звичайно, «Рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори». Зауважує він, що у «Водограї»... деяка нерівновага, бо текст і слова - то два крила пісні, від них однаковою мірою залежить її лет, її обрії». А ще Володя, наче даючи поради сущим і прийдешнім, розмірковує над тим, що «важко знайти текст пісні, бо слово має схвилювати, навіяти хоч би далекий голос мелодії». І він відчув та сформував для себе думку про те, що «найдовше живе естрадна пісня, яка бере витоки в народу, стає народною».

З 1 вересня 1974 року навчається на першому курсі композиторського відділення Львівської консерваторії імені Миколи Лисенка. У цьому ж та 1977 (вийшла у світ платівка-гігант «Пісні Володимира Івасюка виконує Софія Ротару») роках пісні В Івасюка у виконанні Софії Ротару на Міжнародному пісенному конкурсі у Сопоті (Польща) здобувають визнання (у Чернівецькому краєзнавчому музеї експонуються неповторні фотомиті, календар фестивалю, журнал «Пшиязнь» зі статтею про переможців). У 1974-1975 роках на пропозицію режисера Львівського театру імені Марії Заньковецької Івасюк працює над музикою до вистави «Прапороносці» за романом Олеся Гончара, яка мала високу оцінку після прем'єри у слухачів. А вже 1976 року студента Володимира Івасюка виключили з консерваторії... за пропуски занять. У 1977 році з неймовірними зусиллями він відновлює навчання, багато працює, щоб швидше отримати диплом про закінчення консерваторії і цим припинити всілякі «чиновницькі витівки», які відволікали його від натхненної праці у царині творення високої музики. Композитор Ігор Кушплер згадує, що «життя Володі без творчості, без музики було немислиме... Незвичайна любов до праці, бажання зробити якомога більше і зробити сьогодні... Він писав не просто пісню із заспівом і приспівом, а цілі музично-драматичні сцени... важко зрозуміти, що ж головне - слово, мелодійна лінія чи оркестрова гама». На поради очевидців його пекельної праці відпочити Івасюк цитував правдиві слова його пісні: «Нам спокій, друже, тільки сниться». Саме у роки навчання у Львові під час роботи над серйозними жанрами, до яких тяжів, симфонічною музикою Івасюк написав для «Смерічки» незабутні пісні, які з легкої руки Левка Дутковського зразу йшли в народ то вірою, то надією, дарували радість: «Пісня буде поміж нас», «Два перстені», «Я - твоє крило» та інші.

І все ж кожна з його пісень не схожа на попередню, навіть перші акорди його творів - наскрізь оригінальні і самобутні. У 70-х роках XX століття естрадна (масова) пісня була часто представлена і громадсько-патріотичною темою та темою особистого життя - кохання і зради. Музичною оригінальністю відрізняються пісні молодого композитора про велич природи, кохання, власну творчість. Це дало підстави теоретикам-музикознавцям упродовж довгого життя пісенних шедеврів визначити їх як внесення виразної стильової ознаки у розвиток української естрадної музики. Це проявляється, наприклад, у мелодії вокальної партії, в якій часто відбувається повторення мотиву на різних ступенях гами росту чи спаду, а також у словесно-інтонаційній, джазовій мелодиці саме української мови. Композиторські пошуки й знахідки він перевіряв особистою виконавською практикою. Тим більше не випадкова думка метра української естради Дмитра Гнатюка про те, що пісні «Червона рута», «Водограй» органічно вливаються в українську пісенну культуру.

Хвилюючий співучий голос мами Софії, як і любов її, невідступно супроводжував його музичні фантазії. Вийшовши на пенсію у вересні 1978 року, Софія Іванівна переїжджає до Львова, де навчався Володя в консерваторії, щоб бути йому вчасною, як і належить матері, допомогою. Образ матері зримо і свято присутній у відборі ним поетичних рядків для музичної, твореної пісенної одежі. Такими є пісні на слова Віктора Миколайчука «Відлітають журавлі» та Ростислава Братуня «Балада про отчий дім». Саме ж ім'я освятило зіркову його творчість для голосу Софії Ротару.

Погляд збоку з відстані років у минуле, нашого з ним покоління юності того століття шукає розгадки таїни нестримної сили впливу на нього музики: вона була настільки всепроникною, що хлопчина прагне зупинити, записати на папері виокремлені, витворені ним у пам'яті гами, очевидно, насолоди в обіймах сонечка, веснопроменя радості, аж до окрилення. Перечитував книги для віднайдення собі подібного, того, хто раніше від нього зустрів народного генія, творця вічних пісень, які тримали на крилах мелодій хлопчика Володьку. Читав і записував, наслідуючи батька, який мав це за спосіб життя. Записували щось усі... То був стиль життя родинного гнізда українських інтелігентів... У його світлості було радісно й цікаво, бо тут праця була понад усе. Самовираження, гідність і самодостатність без комплексів страху, зневіри, неприкаяності і неправди. У всьому вчасна підтримка, порада, повага до творчості і всерадість перемог, навіть незначних. Задовольняв бажання не сходити з тих крил, а це був найприродніший стан душі, коли не покидала усмішка, тому співав на вечорах танців у Чернівецькому будинку офіцерів, грав у музичному ансамблі медінституту... Нотував гами, гармонійні сплески нот і букв під час медичних лекцій зі шкірних хвороб. Йому не були властиві оті традиційна нерішучість талантів, гонитва за хлібом насущним у вічних нестатках. Осяяння красою вело його до людей, щоб ощасливити всіх... Тому в усіх дорогах супроводжували його нотні листи й партитури чи натяки мелодій із знайомих і нових звукосполучень... скрипіння старої верби від дотиків вітрів-крутіїв над листопадом осені і наростаючий гул піхоти воєнних доріг у музиці до вистави «Прапороносців» за твором Олеся Гончара, а він їх упокорював у великому діловому портфелі, який завжди мав при собі, щоб у будь-яку мить зазвучати - до небес.

Не опирався крилам, які підносили його разом із нерозлучною гітарою у політ відтворених звуків водоспаду Гук чи пташиних шлюбних позивних, сопіння сповзаючого каміння, плюскоту дараб, обласкування кам'яних порогів хвилями Черемошу на бистринах, дитячого сміху над щільними текстами діагнозів хвороб і рецептів. Інколи сходив на землю, щоб опанувати нові дороги, де незвідане знову забирало його на ті ж найманливіші крила, що повертали у дитинство любові, гармонії, захищеності від прискіпливого дорослого розумникування аж до дріб'язковості. Уникав її короткозорості у сховку за першим планом, для всіх придуманої ним книжкової шафи. Там... географія, ні, карти його музичних розвідок... Наче бинтові пов'язки свіжих ран сковувала буденна обов'язковість, коли він повинен був усім щось віддавати, хоча ніколи не брав у борг. Роздавав упокорену ним красу. То був вільний політ вільної у вселюбові, завжди молодої людини, яка знає, чого хоче, у гармонію стихії музики й сонця, що над голубінню океану, який глибіє у синяву, засіяну зорями... У стукіт сніжинок, що відмивають дощами сни сухої верби під переможні сурми весни.

А як же не забриніти всім струнам людського віщого настрою щастя, коли світ спалахує чарівною органно-оптимістичною мушкою його пісні на слова Богдана Гури «Балада про мальви»? Щемно співзвучні вони з усіма жалями, що наздоганяли кожного хоч раз у долі, хто без музики й пісні не мислить щасливого життя, а відчув, як особисту невідновну втрату, трагічно ранній фізичний відхід із цього світу у небуття незабутнього Володимира Івасюка:

О, мамо рідна, ти мене не жди,
Мені в наш дім ніколи не прийти, -
З мойого серця мальва проросла,
І кров'ю зацвіла...


Протистояння влади новому стилю в українській естраді, з волі якої українською співали не тільки в Союзі, проявилось і в тому, що Володимир Івасюк, який був представлений до нагороди премією імені Миколи Островського, відзнаки не отримав... Підступно обірване життя Володимира сколихнуло всіх страшною скорботою. Левко і Алла Дутковські - друзі родини, що були єдиними з чернівчан на гостинах у чернівецькій квартирі Івасюків з нагоди 30-річчя Володимира Івасюка. Левко Тарасович був серед тих чотирьох друзів Володі, які добрались із Чернівців до Львова, щоби підтримати батьків, провести 22 травня 1979 року друга, колегу, товариша в останню земну дорогу, розділити горе рідних і всієї України.

Тонке ліричне чуття у єдиному суцвітті слова і музики пісень композитора доносять і в третє тисячоліття натхненно величні голоси українських співаків, що крила їм дали. «Удар Івасюка своїми піснями був приголомшливий, але українцям не судилось втримати й розвинути завойоване, - згадує Олександр Сєров, - Івасюк - не лише історія, це ціла енциклопедія фольклорно-естрадної буковинської пісні. І ще до цього - геній, який випередив час. ...варто скрупульозно вивчати Володину творчість».

У музейній експозиції - шкільні табелі, інші меморіальні пам'ятки, джерела епохи, в якій завжди панувала українська пісня. У двох компакт-дисках «Буковино... Співає Марія Миколайчук» та «Ой, червона калинонько», нещодавно подарованих музеєві народною артисткою Марією Миколайчук, запис і буковинських народних пісень у її виконанні. Серед них і ті, які записував юний мандрівник Володя Івасюк, родина, подорожуючи краєм, визбируючи діамантові роси з привілля української пісні, а в один із короткотермінових приїздів у Київ дав їх Іванові та Марії Миколайчукам на одну ніч, щоб ознайомились та переписали. Представлені вони в музеї поруч із мовчазними, на жаль, платівками, одна з яких видана в Канаді «Volodymyr Ivasuk», із записом 11 його пісень у виконанні ансамблів «Смерічка», «Червона рута» та інших. Вони тримають у полоні чарівні мелодії його музичного генія. Серед багатьох світлин експозиції - зображення і барда Володі Івасюка з гітарою. Саме такі миттєвості його життя вона увічнила. Таким запам'ятали композитора його друзі та учасники зйомок фільму-пісні «Червона рута» про ансамбль «Смерічка» в Яремчі в 1971 році. «Володя Івасюк, - згадував Назарій Яремчук, - приїхав у Яремче із його нерозлучною гітарою, неголосного барда бачили в автобусі, біля річки». Після огляду телефільму він висловив свою думку: «Фільм, м'яко кажучи, не вдався. Треба бути вимогливішим до його композиційної будови. Замальовку не вважаю піснею».

Хтось - виставляє за зразок той, колишній, 60-х - 70-х років XX століття, ідеологічний контроль (коли тривала війна з «українським націоналізмом») за змістом та якістю виконуваних пісень, вважає недоцільною консерваторську стезю у творчій індивідуальності Володимира Івасюка-пісняра, бо «мало характер деструктивний, що нищив притаманні йому від природи мелодичний дар, інтуїтивне відчуття пісенної стихії», розквітлі на особистісній неповторності гармонії дарованого йому Всевишнім світовідчуття, що «Володя міг легенько працювати в будь-якому жанрі», що «батько ніколи не покладався лише на талант і змушував сина регулярно й наполегливо працювати...»

Чернівецький краєзнавчий музей уперше на початку 90-х років XX століття, здолавши особливу згорьовану позицію батька, коли душа не давала собі ради, бо втратив найдорожче - талановитого сина, шляхом непростих перемовин (мені таки вдалось домовитися з ним. - Авт.) відтворив уперше меморіальну музейну кімнату композитора Володимира Івасюка за згодою та з переданих Михайлом Григоровичем Івасюком меблів, особистих речей і документів, започаткувавши цим створення меморіального музею в Чернівцях та в Кіцманській музичній школі імені Володимира Івасюка, який у день його 60-річчя постав у новому художньо-архітектурному вирішенні художників-оформлювачів Валерія Гнатюка та Василя Ісара.

Ім'я маестро в ореолі української родини живе у документальних експозиціях Чернівецького краєзнавчого музею, Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка, який успішно щороку проводить конкурси юних творців пісні «Мандрівний музика», на виставках із фондів Чернівецького та Кіцманського районного історичного музеїв, до ювілею композитора - Героя України оновленому музеєві у Кіцманській музичній школі імені Володимира Івасюка, у пам'ятнику в Кіцмані та меморіальних дошках, назвах вулиць міст і сіл, і там, де невмируще цвіте «Червона рута».

У рік шістдесятиріччя від дня народження незабутнього композитора Володимира Івасюка, що зазнав всенародної любові без присвоєння такого звання йому приписами чиновників, святкування триватимуть весь рік, названий Чернівецькою облрадою «роком Івасюка», здійснено Інтернет-конференцію під назвою «Вознесись, мелодіє, біль наш погаси» у Чернівецькій обласній бібліотеці імені Михайла Івасюка.

У Кіцмані ювілейні урочистості у день народження Володимира Івасюка було розпочато організованим дирекцією «Укрпошти» спеціальним погашенням конверта України «Володимир Івасюк. 1949-1979», виготовленого художником Георгієм Варкачем, продовжено покладанням квітів до пам'ятника композитору, концертом «В ріку перероста дзвінкий ручай». У музеях області проходили заходи пам'яті, презентовано фотоальбом «Володимир Івасюк. Вернись із спогадів», у Чернівецькому меморіальному музеї Володимира. Івасюка відкрито виставку «Планета пісень», яка подарувала з музичної орбіти на всі чотири пори року чотири розділи роздумів: «Твій голос - щедра повінь», «Побачення зі Львовом», «Красна пісня на всі голоси», «Пісні з колиски вітрів». Виставка «Володимир Івасюк. Правда через тридцять років» повертає до трагічних подій, які обірвали пісенний водограй талановитого композитора, поета, художника, фотографа, великого сина України Володимира Івасюка.

На виставці поки що немає нових документів про причини смерті великого композитора (та є записи батька Михайла Івасюка про останні хвилини життя Володі, є виклики батьків до прокуратури, є відкритий звинувачувальний лист до Генеральної прокуратури СРСР Михайла Івасюка?), але розслідування триває, бо мільйони шанувальників таланту Івасюка чекають правдивих висновків. Багатогодинний святковий вечір на два відділення у Чернівецькому академічному музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської повернув до розкішного велелюддя улюбленого композитора епохи триптихом «Щасливі спогади», «Творчі посвяти», «Музика маестро». Шквалом оплесків шанувальники непроминущого і через 30 років таланту композитора, поета Івасюка вітали артистів, що виконували у цей вечір перед чернівчанами його твори, серед яких і Марічка Яремчук, зашкалюючи емоції театральної зали по-буковинськи високий естетичний і виконавський рівень продемонстрували у піснях «Водограй» та «Червона рута» заслужені артисти України Оксана Савчук та Іван Кавацюк. Та лише з кадрів кінострічки усміхалися землякам молоді й гонорові Левко Дутковський, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, сам ювіляр Володимир Івасюк, чудові парубки й дівчата у національних строях, із сонцесяйними очима, з янгольськими усмішками, даруючи просто так щедрі музичні розкоші.

Неминуче і всепереможно ожила слава композитора й поета, співака вперше у святі пісні «Червона рута» у рідному Кіцмані 1988 року, коли й побачила світ книга «В.Івасюк. Моя пісня», до якої ввійшли 13 пісень, серед яких «Фантазія травневих ночей», «Моя пісня», «Відлуння твоїх кроків», «Два перстені» тощо. У Чернівцях цим вікопомним дійством у 1989 році опікувався також Назарій Яремчук, який вже відчув, як важко пісенне небо утримувати без Володимира Івасюка.

В одному з інтерв'ю народний артист України Назарій Яремчук зауважив: «Без пісні не можна жити. ...пісня потрібна так само як віра, надія, терпіння, оптимізм... Навіть після прийняття Закону про культуру... естрада зараз, так би мовити, в тупику. ...ми повинні розвивати власний напрям, але збагачуватись ритмами і напрямами, що є у світі. ...Україна має добрий потенціал для повноцінного розвитку всіх видів естрадного мистецтва. Щоб його реалізувати, потрібні кваліфіковані кадри, студії звуко-, аудіо- й відеозапису, завод грамзапису. ...скажімо, в Англії за рік відбувається 1200 фестивалів і конкурсів. І це прекрасно. У нас же - якщо хто провів якесь шоу, то вважає себе героєм і міцно тримається за монопольне право. ...те, що бачимо на фестивалях, майже завжди вторинне. Я давно виношував задум провести на Буковині справді національний фестиваль популярної музики, який був би започаткований піснею Володі Івасюка «Червона рута». За логікою - сам Бог велить, але скільки перешкод. ...Знайшов розуміння і підтримку Комісії Верховної Ради України з питань культури і духовного відродження, Чернівецької обласної Ради народних депутатів, громадських організацій, засобів масової інформації, української діаспори... Отже сподіваюся, що «Червона рута» матиме постійну прописку на батьківщині незабутнього Володимира Івасюка. Переконаний, що саме у нашому багатонаціональному регіоні пропаганда естрадного мистецтва принесе найбільшу користь. І це вселяє надію, що наша естрадна пісня матиме широке визнання й користуватиметься популярністю, як і наша мова солов'їна!»

Після цього виступу у пресі з'явилось Звернення до народу України групи народних депутатів і діячів культури України: «Культура й духовне відродження України - то наша спільна справа. ...Відомо, що душа народу - пісня: лірична, задушевна. І відрадно, що за її пропаганду беруться професіонали. ...На наше переконання, основним (методом - Авт.) має бути Всеукраїнський фестиваль популярної музики «Червона рута»... Цей фестиваль повинен проводитися у Чернівцях. Тоді «Червона рута» матиме яскраво виражений національний колорит, справжній народний характер. За справу взявся народний артист України Назарій Яремчук. І це закономірно, бо саме він і Василь Зінкевич першими понесли «Червону руту» в світ широкий... То ж віримо, що саме вони зі своїми однодумцями не дадуть зів'янути «Руті»... Фестиваль підтримає талановитих дітей, щоб співочому роду не було переводу. Звертаємось до всіх, - заявили дев’ять депутатів, серед яких буковинець Григорій Ходоровський, Володимир Яворівський, народні артисти України Іван Попович, Софія Ротару, - підтримати Всеукраїнський фестиваль популярної музики та дитячого фольклору...»

Той перший «фестиваль, - за словами кореспондента Володимира Краснодемського, - пройшов під знаком відродження української і сучасної пісні, що її репрезентував молодий композитор із Буковини, який своїм талантом, своєю самобутньою творчістю дав їй могутні крила й удмухнув у неї неповторну душу свого народу». Помандрувала його слава переможно Україною, сколихнула її новою хвилею духовного єднання, щедро дарувала людям красу любові, щоб добрішим став світ, зайшла у Чернівці Міжнародним конкурсом молодих виконавців сучасної естрадної пісні імені Володимира Івасюка «Пісня буде поміж нас», до першовитоків у росяні ранки чар-зілля через 20 років у вересень 2009 року, можливо назавжди (адже тут виколисався його талант) повернулась XI Всеукраїнським фестивалем сучасної пісні та популярної музики «Червона рута».

«Процес боротьби за «Червону руту», - як згадує директор музею Володимира Івасюка, письменник Мирослав Лазарук, - тривав не один рік... Батько Івасюка позитивно сприйняв фестиваль і навіть трохи ожив духом... А у дні проведення фестивалю на будинку, де жили Івасюки, відкрили меморіальну дошку Володимиру Івасюку. Ця подія зібрала неймовірну кількість людей і стала для батька великою радістю. ...Чернівецька осінь 89-го була вся у синьо-жовтих прапорах. Ми побачили нові гурти, нестандартне виконання. І вперше познайомилися з українською діаспорою».

Різні оцінки першої «Рути», особливо негативне ставлення до фестивалю влади, сформували ідею мандрівної «Рути», хоча молодь, демократичні рухи відстоювали, її чернівецьку прописку. Перший фестиваль, що проходив 17-24 вересня 1989 року продовжив процес національного відродження, розпочатий відомими в Чернівцях подіями 1988 року, долав спротив влади: організатори загнали конкурс авторської (бардівської) пісні та співаної поезії, яка була провідним жанром за велінням часу, бо виповідала те, що хвилювало людей, подалі від центру в занедбану долину аж за готелем «Черемош», де зібрались хіба що учасники змагань і журі, але рок-змагання вже замість одного дня відбувались два, в умовах заборон на фестивалі замайоріла національна символіка, глядацький загал натхненно слухав у виконанні Василя Жданкіна гімн «Ще не вмерла Україна» і, звичайно, пісню «Чорна рілля», святкував піднесення гідності й перемоги над національним нігілізмом.

І хоч, як зазначала преса, «мала право на існування думка про те, що фестиваль удався, бо був погано організований», що «рок-групи виступали за дротяною сіткою на стадіоні, куди не могли потрапити глядачі», а «закриття фестивалю обірвали на півслові», було, - за словами члена оргкомітету Кирила Стеценка, - «розвіяно міф про неспроможність української естради». Уже у 2001 році в спецвипуску «Буковина» мистецтвознавець Анатолій Добрянський зазначав: «Сумно, що фестиваль «Червона рута» втрачає свій мистецький рівень, що переможці конкурсу імені Володимира Івасюка не дуже переобтяжують себе виконанням його пісень. ...Велика надія на регіональний конкурс «Мандрівний музика».

Хочеться сподіватися, що ці талановиті дітки понесуть у майбутнє століття усвідомлення того, що Володимир Івасюк був глибокоосвіченим музикантом, професіоналом у найвищому значенні цього слова, а, насамперед, сином свого народу... Він ...і висловив побажання «...щоб був щасливий кожен день для моїх дзвінких пісень».

XI фестиваль, що проходив у Чернівцях з 16 по 20 вересня 2009 року, відкрився виставою Чернівецького обласного академічного муздрамтеатру імені Ольги Кобилянської «Туга за майбутнім» за поезією Віри Китайгородської, завершився ювілейним концертом за участю Президента України Віктора Ющенка та його виступом на стадіоні з нагоди закриття фестивалю, насичений багатьма подіями, чітко організованими конкурсами поп- і рок-музики, прибрав обласний центр до свята Дня міста, яке щороку відзначається з нагоди першої писемної згадки про нього 8 жовтня 1408 року в грамоті Олександра Мушата, заохотив відкриття 19 вересня культурно-розважального центру «Панорама - Чернівці» - небаченого досі видива в Україні - на вулиці Хотинській у Садгорі, де розміщено кілька кінотеатрів, виставкові зали, льодовий майданчик олімпійських розмірів, розважальні центри для дітей та дорослих.

Замість звичайної виставки робіт художників до першого фестивалю, до ювілейного - місто спромоглось на Всеукраїнське триєнале «Український фолькмодерн - 2009», де представлено роботи художників України та українського походження з-за кордону, відбулись концерти патріотичної пісні «Незламні», на якому виступили артисти, котрі залишились вірними українській пісні, «Українці всіх країн - єднайтеся!» тощо.

Останні 20 фестивальних років відкрили багато імен української естради, серед яких відомі гурти, а також співаки Марія Бурмака, сестри Тельнюк, Олександр Пономарьов, Руслана Лижичко, Ані Лорак та багато інших. За 11 фестивалів «Червона рута», що відбувались у різних містах, із трьох гран-прі, присуджених переможцям, перший отримав Василь Жданкін на першому у 1989 році (у музеї Івасюка експонується вінок із барвінку, яким було вшановано співака, а він передав його батькові композитора для майбутнього музею), другий - у 1993 році виборов родинний гурт «Брати блюзу» з Калуша, третій - на ювілейному цьогоріч отримав гурт «Солома-груп» із Києва, котрий виступив у жанрі фольклорної музики та виконав сценічні мотиви в старовинному стилі. Його солістку Соломію Мельник вшанували диплом переможця, бо, за словами музичного критика Юрка Зеленого, кращих не було. Незаперечно, що «Червона рута»-2009 дала шанс молодим конкурсантам, адже журі, очолюване музикантом і композитором Кирилом Стеценком, прослухало чотириста їх. Ювілейний фестиваль визначив багатьох лауреатів і дипломантів, правда, перших місць у жанрах поп-, рок- і танцювальної музики не присуджувалось.

В акустичній та іншій музиці перемогли також кияни - гурт «Даха-браха» та співачка Млада. Соліст гурту «Тартак» Сашко Положинський - котрий виборов перемогу на «Червоній руті» 1997 року, як і виконавчий директор фестивалю Мирослав Мельник, назвали Чернівці, Буковину «духовним центром масової української культури», завдяки чому вже у 70-х роках XX століття українська естрада була основною на території колишнього Союзу. За їх словами фестиваль і «цей дух «Червоної рути» довів, що можна робити сучасне українським, а українське робити сучасним». Варто повірити, що до музею Володимира Івасюка у Чернівцях все ж таки вестиме вулиця імені «Червоної рути», котра виходить на одну з центральних - імені Тараса Шевченка та є паралельною до вулиці виконавця пісні-символу України - Назарія Яремчука.

Звичайно, наголосив в інтерв'ю Першому телеканалу соліст гурту «Вечір» Дмитро Довгий, що під впливом першої «Рути» музиканти стали грати краще, грати українське, а тепер - музика стала менш цікавою, комерційною.

Ювілейні у меморіальному музеї виставки «Та залишаю замість тебе» і «Чернівці - колиска фестивалю «Червона рута» висвітлюють пам'ятні миті творення української естради у сяєві імені маестро. Особливі вони й тим, що до музею у ці дні завітав на розмову-спогад з-за кордону композитор Валерій Громцев, який 1970 року закінчив Чернівецьке музичне училище, керував самодіяльним ансамблем «Карпати» при палаці культури працівників легкої промисловості, в якому співала талановита молодь, зокрема, Софія Ротару, пізніше Володимир Івасюк. Він був одним із очевидців і музичних однодумців та натхненників народження й виконання безсмертних пісень Івасюка, написав на його слова музику їх спільної пісні «Залишені квіти», відому і як «Жовтий лист», яку наспівав під власний музичний супровід. «Ми виконували «Червону руту», - згадував Валерій Громцев, - саме так, як придумав Володимир Івасюк. Я запропонував змінити партію бас-гітари. Але вся основа була його. Хоча кожен з нас трохи свого додавав». На хвилі успіху української естрадної пісні Громцев очолював професійні колективи - ВІА «Товтри» при Хмельницькій облфілармонії, а згодом ВІА «Світязь» при Луцькій облфілармонії, куди й запросив відомого співака «Смерічки» Василя Зінкевича. З 1978 року Громцев керував ВІА «Море», з 1983 року працював музичним керівником ВІА «Червона рута», 1986 року перейшов у ансамбль «Чайки» Кримської філармонії, з 1990 року він - музичний керівник джаз-оркестру «Графська пристань» Чорноморського флоту.

Очолювані ним колективи були своєрідними лабораторіями, написані ним пісні, музичні обробки приваблювали, як зазначала тогочасна преса, свіжістю оркестрових барв, збереженням ладогармонійних особливостей народних першоджерел. У ансамблі Чорноморського флоту він ввів у репертуар українські пісні, серед яких написаний ним на слова поета з Чернівців Леонарда Курявенка гімн українських моряків флоту.

У репертуарі концертів керованих ним колективів у Криму завжди звучали незабутні пісні буковинських композиторів. Своїми спогадами Валерій Громцев доповнив значну вже в різних жанрах мистецтва «Івасюкіану»: картини, альбоми, книги, котрі творять портрет улюбленого композитора, вигранений також у книгах - «Монолог перед обличчям сина» Михайла Івасюка, «Монолог перед обличчям брата» Тараса Унгуряна, «Володимир Івасюк. Життя - як пісня». З нагоди поважного ювілею композитора (за пропозицією Левка Дутковського), 20-річного ювілею фестивалю «Червона рута» та за вагомий внесок у розвиток українського музичного мистецтва Президент України, хоч і з запізненням, присвоїв звання «Заслужений діяч мистецтв України» композитору Валерію Громцеву.

У дні фестивалю «Червона рута» чернівчани відкрили для себе Івасюка-композитора інструментальних, надзвичайно самобутніх, творів, який, за словами керівника камерного оркестру Чернівецької облфілармонії Павла Чоботова, «знаходився на початку свого професійного композиторського шляху. Причому, як серйозний автор, академічний». 18 вересня на площі Філармонії було презентовано диск «Володимир Івасюк. Камерно-інструментальна музика», що вмістив вісім композицій («Сюїта-варіації для камерного оркестру», «Варіації для фортепіано на тему старовинної буковинської пісні «Сухая верба», які виконує камерний оркестр філармонії, мініатюри для фортепіано: «Осіння картинка», «Маленька токата», «П'єса №3к» і «Marciale marcatissimo», виконує соліст філармонії Ярослав Колотило, «Імповізацію скерцандо для віолончелі та фортепіано» зіграли Ярослав Колотило та Ігор Кадюк, «Мелодію» виконало сімейне тріо – Павло Чоботов, Людмила Шапкота та їхня донька Олена Чоботова), виданий у пам'ять про брата сестрою Володимира Івасюка Оксаною Івасюк із чоловіком Віктором Павлюком.

У передмові до диска, на обкладинці якого вміщена репродукція картини художника Івана Марчука «Розірвана мелодія», народний артист України, композитор Мирослав Скорик зауважує до вибраного: «...ці твори забарвлені яскравим національним колоритом, що споріднює інструментальну музику Івасюка з його піснями».

Відрадно, що готуються також видання повного зібрання творчої спадщини композитора і поета-пісняра Івасюка, альбом фотографій. У голубій залі Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича організатори фестивалю і преса та студенти - головні «споживачі» сучасної музики за «круглим столом» обговорили стан української музичної культури та вплив на неї фестивалю, констатували також збільшення українського україномовного пісенного доробку, однак озвучили добре і давно відомі всім бездіяльність влади, безпорадність українського телебачення, яке мінімально присутнє в українському медійному просторі, отже майже всі комерційні телеканали в країні «розкручують» не українських, а російських співаків, мову й культуру сусідньої держави.

Хіба для цього перший фестиваль «Червона рута» провістив відродження української культури? Українська масова музика, на думку організаторів фестивалю, пропагує себе поза комерційним ефіром та у музичному журналі «Своя музика», про який, правда, ніхто із присутньої в залі молодіжної еліти міста не чув. Крім слушних, звичайно, порад учасників зустрічі об'єднати зусилля ігнорувати чуже, застосувавши «ті чари» «Рути», добротно і впевнено творити україномовний продукт, щоб було що слухати. Ведучий концерту Сашко Положинський з гурту «Тартак» радив конкурсантам «стежити за закономірностями сучасної музики», оновлюватися, «не втрачати свого власного стилю, бо робота на сцені - це не тільки музика, має бути шоу», видовищність.

Аж ніяк ця розмова в архітектурній перлині Чернівців не додала оптимізму без фінансового та законодавчого забезпечення озвучених на фестивалі проблем, хоча й окреслила можливості шукати порозуміння, достукатись до бізнесу, який мав би перейнятись високодуховною сучасною українською музикою і піснею, долею українських талантів молодої держави з тисячолітньою історією.

 



 
Популярне
Останні публікації
УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

Літературне Запоріжжя

Українські літератори

Зарубіжні літератори