ПАРОСТКИ «СМЕРІЧКИ»

E-mail
Головна статті
ПАРОСТКИ «СМЕРІЧКИ»
Світ пісенної краси
ДАР ПІСНІ З БОЖИХ PУK
ТОЙ ШЛЯХ – ЛЕГЕНДА
СЮРПРИЗ У НОВОРІЧНУ НІЧ
ЗУСТРІЧІ НА СЛАВУ
МЕЛОДІЇ КОЛЬОРІВ
HA КРИЛАХ «ЧЕРВОНОЇ РУТИ»
СОФІЇНА ГОВЕРЛА
КІНОКАДРИ, ЯКИХ НЕ СТЕРТИ
ПЕРШІ ПЛАТІВКИ
МУЗИКА ПОНАД УСЕ
НОВИЗНА - НЕБЕЗПЕКА ДЛЯ РЕТРОГРАДІВ
НАЗАРІЙ - ГЕТЬМАН УКРАЇНСЬКОЇ ЕСТРАДИ
У ВІНОК ПАМ'ЯТІ
ПОПУЛЯРНИЙ СПІВАК І ТАНЦІВНИК
ВИЖНИЦЬКА «КОНСЕРВАТОРІЯ» ЛЕВКА ДУТКОВСЬКОГО
ЙОМУ ПРИЗНАЛАСЬ МУЗИКА В КОХАННІ
У ЩАСТЯ СВОЯ СТРУНА
ДОРОГОЮ ДОБРА І ЛЮБОВІ
Всі сторінки

ПІСЕННЕ ДЖЕРЕЛО УКРАЇНИ


Віра СЕРЕДА

Нещодавно в Чернівецькому краєзнавчому музеї відбулася презентація книги Євдокії Антонюк-Гаврищук «Світ пісенної краси». Це видання – для тих, хто любить українську пісню, плекає її, шанує людей, які доносять її до наших сердець.

- Відколи себе пам’ятаю – співаю, - сказала авторка, презентуючи свою книгу. - Думаю, що кожен українець може так сказати. Звичайно, захоплення піснею і робота в музеї спонукає нас до того, щоб ми документували всі події. Чернівецький краєзнавчий музей - це оаза української пісні. Тут можна знайти відповіді на всі запитання.

«Світ пісенної краси» - своєрідний літопис появи й зародження на українському небосхилі новітньої музичної хвилі, яку започаткував нікому тоді ще невідомий композитор Левко Дутковський із Вижниці – один із героїв книги. Саме він створив й очолив вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка» - колиску відомих буковинських співаків Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Софії Ротару та її сестер Лідії й Ауріки, Павла Дворського, композитора Володимира Івасюка, багатьох інших. Тож невипадковою була присутність у залі Левка Тарасовича. За словами авторки, завдяки йому книга є достовірним джерелом інформації для шанувальників сузір’я талантів із Буковини.  

- В Інтернеті я часто зустрічав вигадану інформацію про себе й «Смерічку», - зазначив народний артист України Левко Дутковський. - Хтось неправильно написав, хтось просто нафантазував. Така книга, як «Світ пісенної краси», потрібна, щоб молодь і всі охочі знали про ВІА «Смерічку», той «український бітлз», як його називали.

На презентацію завітали Дарина Яремчук, дружина Назарія, артисти Чернівецької філармонії, заслужений лікар України Іван Городинський. Заслужений працівник освіти України, методист українознавства інституту післядипломної освіти Тамара Мінченко, письменниці Віра Китайгородська й Оксана Довгань виступили від колективу рецензентів книги. 

Згадали й твори, які виконував ВІА «Смерічка». Зокрема, прозвучали пісні Левка Дутковського у виконанні Алли Горинь, лауреата Всеукраїнського конкурсу «Пісенний вернісаж», солістки фольк-рок гурту Чернівецької філармонії під керуванням Левка Дутковського («Черешневий гай» і «Бажання»), пісня Володимира Івасюка «Я ще не все тобі сказав» у виконанні заслуженого артиста України Леоніда Корінця.

Євдокія Гаврищук розповіла про роботу над книгою. Вона почала збирати цікаві факти про відомих співців Буковини з 1989 року – з часу проведення першого фестивалю «Червона рута» у Чернівцях. За її словами, появі книги передувала низка експозицій, найважливіша з яких є в Краєзнавчому музеї. Побувавши минулого року в цьому унікальному залі, я неначе здійснила подорож у епоху «Смерічки». Нагадують про це афіші, перші платівки, численні світлини, публікації з газет і журналів, стенди, присвячені творчості як самих «смеречан», так і тим, хто з ними співпрацював, допомагав у творчості.

Серед експонатів, з яких розпочиналася виставка, присвячена учасникам ансамблю «Смерічка», - одяг народного артиста України Назарія Яремчука: тканий пояс його матері, який він завжди носив із собою, записка Володимира Івасюка до Назарія, написана в січні 1979 року. Коли побачила на стенді пісню «Запорозькі козаки», пригадала, як Назарій Яремчук виконував її на славному острові Хортиця під час урочистого відзначення 500-річчя Запорозького козацтва. 

На іншому стенді – афіші І обласного конкурсу, присвяченого Володимиру Івасюку й 50-річчю з дня його народження «Пісня буде поміж нас», світлини, інші цікаві експонати.

У залі можна побачити ескізи й фотографії костюмів заслуженого діяча мистецтв України Алли Дутковської, без яких неможливо уявити тієї слави, якої досягла «Смерічка» та інші виконавці. Свого часу Алла Борисівна допомагала Євдокії Гаврищук готувати виставку «Світ пісенної краси», присвячену роковинам Назарія Яремчука, була також художником-постановником першого фестивалю естрадної пісні імені Назарія Яремчука у Вижниці (1996).

Унікальні пам’ятки у більшості своїй подаровані музею родинами учасників ансамблю, фотографом із Тернопільщини Романом Островським, Чернівецькою філармонією.

Книга «Світ пісенної краси» неначе озвучила мистецьку історію Буковини тим, хто закоханий в українську пісню, не мислить без неї свого життя. У ній розповідається про українську новітню музичну хвилю, започатковану «Смерічкою» із Вижниці, яка дала крила велетам української пісні. Велети української пісні й стали головними героями книги. Антоніна Іванівна вдячна всім, хто допоміг документувати інформацію, завдяки якій народилася ця книга, в першу чергу, Левку Дутковському, дружині Назарія Яремчука - Дарині, родині Ротар - Лідії, Софії, а також Павлу Дворському, Василю Зінкевичу, дуетам «Писанка», «Скриня», поважному колективу рецензентів.

На знімках:


Фрагмент експозиції, присвячений Володимиру Івасюку

 

 

Один із куточків, присвячений І фестивалю імені Назарія Яремчука у Вижниці (1996)

 

 

Дуже багато експонатів розповідають про «Смерічку» і його соліста, народного артиста України Назарія Яремчука

 

 

 

 

«Письменницький портал» отримав дозвіл від Євдокії Антонюк-Гаврищук розмістити на своєму сайті книгу «Світ пісенної краси». Читайте, будь ласка, її у нас. 

 


 

ЄВДОКІЯ АНТОНЮК-ГАВРИЩУК

 

СВІТ

            ПІСЕННОЇ

                                КРАСИ

 

Книга "Світ пісенної краси" присвячена видатним творцям і виконавцям сучасної української пісні. Поштовхом до її написання стали численні звернення багатьох шанувальників української пісні до організаторів експозиції «Світ пісенної краси» у Чернівецькому краєзнавчому музеї з проханням дізнатися більше про пісенну велич Буковини, видатних улюблених співаків Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Софію Ротару, Павла Дворського та інших, композиторів-творців незабутніх пісень у стилі «нової музичної хвилі», «золотих сторінок» слави української естрадної пісні 60-70-х років XX століття, творений ними і у XXI столітті світ любові до України й рідного народу, тих, котрі прославили національні пісенні обшири, збагатили музичну скарбницю людства.

Авторка книги Євдокія Антонюк-Гаврищук, щиро закохана в українську пісню, музейний працівник із багаторічним стажем, до виходу цієї книги, написаної на музейних матеріалах, мала багато публікацій у газетах про розвиток естради краю, за результатами власних досліджень і роботи зі створення музеїв Чернівецької області видала книгу «Музеї Буковини» та дві поетичні збірки: «Червневі чари», в якій уміщені й авторські пісні, та «Жнив астральних міти».

Вперше створена в Чернівецькому краєзнавчому музеї експозиція подає рідкісні меморіальні пам'ятки, є унікальною документальною розповіддю про заснування й досягнення вершин мистецької слави в краї вокально-інструментальними ансамблями «Смерічка», «Червона рута», «Черемош» та іншими, про композиторів-новаторів - всесвітньо відомого автора пісні-символу України невмирущої «Червоної рути» Володимира Івасюка, доленосного для краю подружжя митців - творця легендарної «Смерічки» композитора Левка Дутковського і художниці-модельєра сценічних костюмів Алли Дутковської.

У книзі представлені світлини авторки, Романа Островського, Михайла Маслія, В'ячеслава Лебедєва, з архівів Дарини Яремчук, Лідії Ротару, Марії Соколовської-Марчук, Левка Дутковського.

Книга видана за сприяння Чернівецької обласної державної адміністрації та Чернівецької міської ради

Рецензенти:

Віра Китайгородська - письменниця, редактор газети «Буковинське віче», член Національної спілки письменників України, лауреат літературно-мистецьких премій імені Дмитра Загула та імені Сидора Воробкевича

Тамара Мінченко - методист українознавства ЧОШПО, заслужений працівник освіти України

Оксана Довгань - письменниця, лауреат літературно-мистецької премії імені Дмитра Загула, відмінник народної освіти України

Остап Савчук - голова правління обласного товариства «Просвіта», художній керівник Чернівецької обласної філармонії, заслужений діяч мистецтв України

Олександр Залуцький - доцент кафедри музики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, член Національної Всеукраїнської музичної спілки, лауреат літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича

Редактори - Л.В.Звенигородська, М.М.Максимець
Коректор - О.3.Садівська
Верстка та дизайн - Д.І.Вороновський

А72 Світ пісенної краси. - Чернівці: Букрек, 2009. - 152 с ISBN 978-966-399-234-1 ББК 85.313(4УКР-4ЧЕН)

 


  

  

 Євдокія Антонюк-Гаврищук

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
Ось де, люде, наша слава,
Слава України.

              Тарас Шевченко 

 

 

ДАР ПІСНІ З БОЖИХ PУK

Не так легко знайти українця, який завжди би почувався щасливим. А залюблених у мелодійні пісню й музику не треба шукати: заграй і заспівай - кожен змінюється аж до сяйного блиску в очах, з усмішкою на вустах, притишеним серцебиттям і теплотою погляду, зростаючою налаштованістю всім єством, що крилатіє й впивається найменшою клітиною в радість перших оптимістичних акордів, на рідносвяті ритмів і манливої пластики порухів душі та власної мрії.

Усе мале й старе, як кажуть у народі, з природною безпосередністю відкривається серцем добре знаній з віків закодованій мові їх величності руху, такту, гармонії звуків ув одежі слова. У ній - ритміка морських припливів і серцебиття закоханих, притишений скрип колиски й невідворотного настання дня з плескоту річкової хвилі, гомін весняного сокоруху на струнах сонячних злив і шерхіт падаючих зір з-під плуга, що оре, посвист полудневого вітру в житах. І розмова жайворова зі світом у небесах крізь скресаючий передзвін з кузні, з косовиці, з дзвіниці. І моя душа у цій стихії не може мовчати:

Музика, музика, музика –
наш довічний солодкий полон.
В раї твої слово возноситься –
до небес, де нема на красу заборон.

Слово рідне на крилах музики
на вершини слави зліта –
шати чарівні Всесвітом звузити,
серце людське в них любов'ю вгорта.

Щастям душа квітує, повниться –
весілля справляє заручених:
зі слів і музики пісня родиться –
стихій дивина в століттях озвучених.

Знай: слово з пісні не викинеш –
без сонця немислимий радості світ.
Як з пісні вродишся - піснею виростеш,
українських мелодій тримай небозвід.


З Божих рук прийнятий дар пісні наш народ виніс із тисячоліть, примноживши мудрістю багатьох поколінь, примусивши талант розвиватися у її супроводі щоденною важкою животворною працею. Тому й потужно дихає народна пісня Україною, де з правіків живуть українці, зі звуків рідної мови творить незнищенний світ краси з долі всіх поколінь! І переконує словами Миколи Гоголя: «Пісня в Україні - все: і поезія, й історія, і батьківська могила». Звичайно - і непроминуща любов тих, хто йде крізь терни до перемог, до спраглих її висоти... До тих, хто і в горі пересіває смуток , на радість жнив, щоби гідні спадкоємці не збивалися на темряву манівців, чужинства й підступного манкуртства, на пісенних скарбах не збідніли до духовної безпросвітної глухоти.

Радісним новорічноосяйним святом стала та вікопомна ніч 1967-го... у Вижниці, що в Карпатах, на Буковині... Вперше з піснею «Сніжинки падають» вийшов до людей незабутній самодіяльний інструментально-вокальний ансамбль «Смерічка» під керівництвом Левка Дутковського, який розпочав новітню пісенну сторінку краю.

Володимир Івасюк, Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Павло Дворський... Співочі велети краю. Символи України, цілі епохи у світових обширах, які виспівали її у музиці слова, - недосяжну зорю, закодовану в образах калини, барвінку, верби, червоної рути - оберегах з правіків. Усі вони удостоєні високих нагород країни, творили і творять пісенну біографію краю, славу великого українського народу, яка плекалася в українській пісні з ансамблем «Смерічка». Він, поза всіма ювілеями й відзначеннями, - золота епоха шаленої популярності триєдності виконавської майстерності, з автентичних джерел інструментальної і пісенної музики, українського поетичного слова, сценічного одягу і дійства. Невисповіданість таємниць і багатогранність діяльності ансамблю на тлі складних суспільно-політичних процесів, у яких перемогла щоденна жертовна праця мистецького колективу, що час від часу змінювався, для утвердження національної самодостатності важко переоцінити.

 


 

 

ТОЙ ШЛЯХ – ЛЕГЕНДА

У Чернівецькому краєзнавчому музеї вперше зроблено спробу у рідкісних меморіальних пам'ятках велетів пісні - на виставці у речах і документах - окреслити творчий шлях оповитого легендою колективу «Смерічка» - дивовижного, загадкового, майже міфічного явища, який упродовж кількох десятиліть творив неповторний світ краси, виколисаний і багатьма іншими, пізніше посталими самобутніми колективами в роки так званої «ансамблеманії».

ІМ'Я засновника вокально-інструментального ансамблю «Смерічка» Левка Дутковського було на вустах і в ту осінь 1996 року, коли він втілював у життя проведення у Вижниці 21 -22 вересня І фестивалю української естрадної пісні імені Назарія Яремчука. Сам Левко Тарасович був призначений мистецьким керівником і головним режисером фестивалю. А хто ж міг ще бути, як не він - творець незабутньої легенди, великих імен і один з наполегливих провісників новизни? І, як завжди, він, здібний організатор, талановитий композитор, не вперше на винницькій землі проявив притаманні його характеру наполегливість, винахідливість, а також відповідальність та знання багаторічної роботи на ниві культури. У цьому переконаєтесь (бо де ще ви просто так це побачите?), оглядаючи вперше експоновані матеріали в музеї: розроблену Левком Дутковським і виготовлену на високому мистецькому, технічному рівні рекламу фестивалю, умови конкурсу юних співаків, документацію конкурсного відбору, розпізнавальні знаки учасників пісенного змагання, навіть нагороди переможців, у тому числі виготовлений у натурі оригінал гран-прі, дипломи, жеребки. На вижницькій землі за попередні великі заслуги був високопошанований присвоєнням йому звання «Почесний громадянин Вижниці» - через три десятиліття після означеного великою працею успіху.

Кожен по-своєму оцінить побачене на виставці, але, без сумніву, для вдумливого відвідувача є підстави пишатись, що уміємо працювати, коли за справу береться відповідальний фахівець.

Яким же чином експоновані матеріали потрапили до музею? Хтось зберігає раритети вдома, як кажуть, по-куркульськи, для себе, бо то його і, можливо, залишиться у прибутковий спадок; хтось у передноворіччя разом зі старим роком збувається всього зайвого й викидає на смітник; дехто ж майже зі щедрістю чарівника дарує цінні речі музеєві...

Очевидно, багато з теперішніх експонатів зібрані під час фестивалю, але основну частину матеріалів передав Левко Тарасович, а за його сприяння люб'язно це зробили районна організація товариства «Просвіта» та Вижницький районний відділ культури в особі його начальника Івана Дрончука.

Пам'ятки з фестивалю завершили музейну виставку. І обнадіюють, що й II фестиваль української естрадної пісні відбудеться у Вижниці та благословить щасливий шлях на естраду новим зіркам-велетам і, можливо, як пророкував голова журі фестивалю Василь Зінкевич, матимемо тут своє українське Сан-Ремо.

Ті, хто хоче доторкнутись до документальних джерел, звичайно, поспішать до музею, аби побувати в світі пісні серед неповторних меморіальних пам'яток, які давно живуть незалежним від їх власників життям, відкриють завісу непроминущої легенди. Що ж об'єднує такі великі й різні за часовими, духовними та фізичними вимірами імена народних улюбленців?

Знайомство з першоджерелами приведе нас до точки відліку, розміщеної на Протятому камінні Карпатських гір, - до витоків відомого кільком поколінням вокально-інструментального ансамблю «Смерічка» і знову поверне до мальовничої оази сподівань і сповідань Вижниці, яка й досі перебуває у центрі уваги шанувальників прекрасного: звідси пролунали й полонили слухачів сучасні ритми, на які природно наклались фольклорні мотиви Буковини.

 


 

 

СЮРПРИЗ У НОВОРІЧНУ НІЧ

У Вижницю після демобілізації з армії приїхав на роботу енергійний випускник Мукачівського музично-педагогічного училища, що у Закарпатті, Левко Дутковський.

Розпочав свою роботу з організації змістовного дозвілля молоді у районному будинку культури, директором якого була енергійний і вимогливий керівник Галина Левіна. «Коли побачив танці під баян, - згадував Левко Дутковський в одному з інтерв'ю з нагоди 30-річчя створення ансамблю «Смерічка», - подумав зробити щось цікавіше для нудьгуючої вижницької молоді й вирішив створити групу, яка грала би на танцях, але вже в новому стилі електронної музики біг-біт». Він підбирає з учнів Вижницького училища прикладного мистецтва юнаків в оркестрову групу. Сам змайстрував зі звичайної електрогітару (учні наслідували його приклад), навчив грати на інструментах, написав і аранжував інструментальні композиції у новому на той час музичному стилі біг-біт. Сам грав на електрогітарі, фортепіано, пізніше - клавішах.

Перша в Україні біт-група складалась із трьох гітаристів, ударника, клавішника, які під керівництвом Дутковського успішно дебютують перед молодцю Вижниччини в листопаді 1966 року. Успіх був надзвичайний - тут уперше почули «живі» електрогітари. «Скрізь забороняли танцювати сучасні танці, а в нас, у Вижниці, як на «дикому Заході», будь ласка: танцюй за 50 копійок усе модерне на той час без обмежень і без проблем! - згадував Левко Тарасович. - Це заслуга Вижницького райкому комсомолу на чолі з прогресивним Феліксом Карчевським - шанувальником нашої біт-групи».

Із наближенням новорічних свят Левко Дутковський зі своїм колективом готує танцювальну програму для новорічного балу-маскараду, здебільшого, з творів зарубіжних авторів, з репертуару «Бітлз», Елвіса Преслі та «Роллінг стоунз», Луї Армстронга, Карела Готта. Він вирішив також зробити сюрприз для вижничан - подарувати в новорічну ніч нову, звісно, пісню рівно о 24-й годині. Отже, написав музику про зиму, а учень Вижницького училища прикладного мистецтва Анатолій Фартушняк написав на цю музику слова. Словесний ряд вражав простотою, був напрочуд вдалим, сподобався і Левку Дутковському: пісню назвали за першим рядком - «Сніжинки падають».

Для виконання її композитор створив вокальну жіночу групу (бек-вокал) за участю працівників культури Марійки Наголюк, Раїси Хотимської, викладачів Вижницької музичної школи - Стелли Фрунзе та Ніни Цопи, а заспівував новорічну пісню учасник оркестру, ритм-гітарист Олексій Гончарук.

Опівночі, як було задумано, у розпалі новорічного свята, на якому танцювала вся Вижниця, після бою курантів на сцену вийшли учасники інструментального й вокального ансамблів і заспівали та заграли гармонійне ніжноголосе «Сніжинки падають». Успіх був надзвичайний, бо на вимогу публіки самодіяльні артисти ще багато разів виконували новонароджений вподобаний твір.

Поза сумнівом, це було осяяння, справжнє відкриття. Керівник Левко Дутковський і виконавці зрозуміли, що найкраще сприймаються пісні рідною мовою у нових сучасних ритмах, поєднані з музичними традиціями фольклору, які творять гармонійний світ високої краси. Новостворений колектив уже відрізнявся від тих багатьох естрадних гуртів, які діяли в радянському музичному просторі (джазові квінтети, тріо, біг-бенди, вокальні жіночі ансамблі, які виконували пісні в стилі міського романсу, за словами Левка Дутковського). Отже, «змінились мелодика, ритміка, гармонія, манера виконання, кількісний склад учасників гуртів».

Тож народжений у новорічну ніч ансамбль керівник хотів назвати просто «Ялинкою», бо створився він біля неї. На думку ж багатьох свідків дива, ялинка пов'язана тільки зі святами початку року, згадує Левко Тарасович, а всім хотілось мати більш містку назву колективу та довге його життя. І неважко у смерековому краї - Карпатах було згадати осяйну смерічку. З її деревини «добували мелодії» - виготовляли музичні інструменти. Підказала назву її величність сама пісня «Сніжинки падають»:

...І смерічки осяйні,
І Карпати вдалині...

Так і заясніла на небосхилі української співучої долі багатоголоса, у розкриллі гармонії магії втаємничена для багатьох в українському світі, крім, звичайно, горян, назва вічнозеленого хвойного дерева. «Смерічка» - символ нової і невмирущої музики, краси і молодості гір. «Ще ніхто не чув «Вєсьолих рєбят», «Пєсняров», «Самоцветов» (які з'явились набагато пізніше), - констатує журналіст Михайло Маслій, - а з всесоюзного радіо- і телеефіру звучала українська пісня нового стилю у виконанні самодіяльного вокально-інструментального ансамблю Вижницького районного будинку культури «Смерічка». Унікальність «Смерічки» не переоцінити. Сучасники захоплювались свіжістю і неповторністю її модерної музики, подібної до тої, яку можна було почути тільки на коротких хвилях радіо з-за кордону. У Чернівцях, згадують сучасники, знали біг-бенд «ЕМО», естрадні колективи в райцентрах. Якщо перші естрадні колективи мали в основі жіночі голоси (бек-вокал), а це київська «Мрія» Ігоря Поклада, буковинська «Марічка» Степана Сабадаша, котрі виконували твори під баян чи фортепіано, то ансамбль «Смерічка» складався з оркестру електроінструментів (вперше звучали, за словами Левка Дутковського, три «самопальні» гітари, піаніно, барабани і саксофон), жіночого вокального супроводу та солістів-вокалістів і співав пісні, що мали фольклорні настрої, у новій вокальній манері, у стилізованих на народній основі концертних костюмах.

 


 

 

ЗУСТРІЧІ НА СЛАВУ

Першим приніс в ансамбль пісні «Смереки», «Подаруй мені Карпати», «Верба» самодіяльний композитор із Вашківців з-над Черемошу Василь Михайлюк. Цей світанок його співпраці з Левком Дутковським був доленосно вдалим, адже спалахнуло вже їхнє спільне з поетом-земляком Миколою Юрійчуком буйноквіття «Черемшини», яка в цілющих пахощах Прикарпаття тримає й досі вдячний світ. Левко Тарасович аранжував для «Смерічки» перші пісні Василя Михайлюка.

Краса смерекова
Не плаче, не в'яне,
Як осінь в діброви
Зелені загляне...


Заспівувала перша солістка «Смерічки» Лідія Шевченко. На огляді художньої самодіяльності району в 1967 році молодіжний естрадний ансамбль «Смерічка», як засвідчує в першій публікації про колектив районна газета, в складі жіночої вокальної групи - Раїси Хотимської, Стелли Фрунзе, Алли Ольшанської, Ніни Цопи, інструментальної групи - Юрія Шоріна, Олексія Гончарука, Олександра Шкляра, Михайла Івасишина та керівника Левка Дутковського посів чільне місце. А в Чернівцях «Смерічка» дебютувала в будинку офіцерів написаною Дутковським у новому музичному стилі вступною інструментальною композицією «Капелюх, постоли, ковбойські штани», яка виконувалась самовпевненими довговолосими хлопцями у модних штанах-кльош та в зелених стилізованих кафтанах-кептариках, виготовлених за ідеєю учениці Вижницького училища прикладного мистецтва Алли Дутковської, й пройшла з надзвичайним успіхом у глядачів, але була негативно оцінена функціонерами від культури. «Ми себе вже відчували українськими «бітлами» (глядацька молодіжна аудиторія так кричала від захоплення, що музиканти не чули, що грали), - згадував Левко Дутковський, - як раптом хтось вимкнув струм, і... гітари замовкли. Осиротіло вистукував розгублений ударник на чеській установці з написом «Смерічка», і саксофоніст догравав свою партію. Я намагався врятувати ситуацію на піаніно. Та раптом несподівано ще й закрилась завіса». Ансамбль був позбавлений можливості брати участь в огляді через несприйняття організаторами його новаторського стилю, новітньої темпоритміки.

Це не зупинило Дутковського. Перший в Україні «інструментально-вокальний» ансамбль під вдумливим керівництвом композитора шукає найбільш вдалого поєднання сучасних модних ритмів, які заполонили світ, юначого гордого потягу до вдосконалення з фольклорним багатством Буковини, Галичини, Закарпаття, гармонії індивідуальної виконавської манери зі складним ансамблевим співом та досконалим володінням інструментами. А вони ж ой як потрібні були молодим романтикам. Тому Левко Тарасович звернувся до Міністерства культури в Москву особисто до міністра культури Катерини Фурцевої, як згадує маестро, з проханням допомогти придбати гітари. А там зрозуміли посильну для них роль і надіслали новітні для глибинки інструменти - дефіцитні електрогітари із зарубіжної виставки, що неабияк окрилило колектив ентузіастів.

Талановита інтерпретація вижницьким ансамблем різноманіття українського фольклору з сучасними ритмами поп- та рок-музики надала йому, як писала тогочасна преса, неповторного звучання, обумовила широку популярність аматорського колективу особливо серед молоді району, Чернівців, області, України і за її межами. 1967 року Левко Дутковський створив новий твір у стилі блюз «Бажання», на його музику слова також написав поет Анатолій Фартушняк. Пісня швидко стала популярною, звучить на радіо і телебаченні, впевнено ствердила новий музичний стиль «Смерічки». Вже в березні 1968 року ВІА «Смерічка» (соліст Володимир Матвієвський) виконав пісню Дутковського «Бажання» на Чернівецькому телебаченні, що транслювало передачі на всю Україну у програмі «Камертон доброго настрою».

Саме тоді студент медінституту Володимир Івасюк прийшов на телебачення, щоб зустрітися з Левком Дутковським, похвалив його пісню «Бажання», попросив її для виконання на вечорах молоді в Чернівецькому будинку офіцерів, де він співав. Вона стала улюбленою піснею Володі і завжди була в його репертуарі. Виконував її як на сцені, так і під гітару в колі друзів. Як же було не помріяти з вітрами?

Заблудилися вітри
На дорогах десь крутих,
Задрімали в чистих росах у житах.
І жоржини білий цвіт
Задививсь на зореліт,
Щось шукає у синіх краях.


Невдовзі Володя передав Левкові свою першу пісню, вже написану в стилі «Смерічки», - «Мила моя», яку виконували в 1968 році Володя Михайлюк і Віталій Середа. Василь Зінкевич саме наприкінці цього року повернувся з армії для продовження навчання у Вижницькому училищі прикладного мистецтва, знову танцює в народному ансамблі «Смеречина» під керівництвом Галини Левіної. Разом із юнаками й дівчатами (майже всі - з училища) працює над вдосконаленням техніки танцю, костюмів, допомагає у виготовленні окремих деталей одягу (адже набув фах майстра з художньої обробки металу) художникові-модельєру ансамблю Аллі Дутковській. Це вона ще у 1967 році вперше на естраді започаткувала стилізовані сценічні костюми. Виготовлені на народній основі, вони гармоніювали з піснями, творили красу. На запрошення Левка Дутковського Василь Зінкевич стає учасником «Смерічки», отримує перші уроки вокального співу, бо до того ніколи не співав. Замість вибулого соліста Олексія Гончарука для запису ансамблю на Чернівецькому телебаченні Василь Зінкевич готує пісню Дутковського, народжену в новому музичному стилі та манері виконання «Смерічки», «Сніжинки падають». Вона й стала його дебютом як співака на «Вижницькій фабриці пісень» Левка Дутковського. Той зірковий старт завжди радо згадує лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, народний артист України Василь Зінкевич.

Але... в одній із трансляцій Чернівецького телебачення на Центральне народжену з першоджерел українського мелосу пісню «Сніжинки падають» у виконанні «Смерічки» було оцінено як пропаганду українського буржуазно-націоналістичного низькопробного мистецтва... не притаманну радянській молоді... Звідси й наростаючі проблеми колективу. Розпалювана боротьба з «українським націоналізмом» та контрольований тиск на українську інтелігенцію, всесуща заборонність глибинного вивчення і популяризації української історії та культури примушували дотримуватись у формуванні репертуару творчих колективів традицій обов'язкової присутності пісень з оспівування інтернаціоналізму.

 


 

 

МЕЛОДІЇ КОЛЬОРІВ

«Наприкінці 1969 року, - згадує Левко Дутковський, - вчився на курсах шоферів у Вижницькому будинку культури й часто спостерігав за репетиціями улюбленої всією молоддю «Смерічки», тихенько підспівував 18-річний, зовсім юний, надзвичайно сором'язливий хлопчина Назарій Яремчук. Якось він звернувся до мене з проханням працювати в моєму колективі». На прослуховуванні юнак виконав пісню «Кохана» Ігоря Поклада, приємно вразив керівника ансамблю гарним тембром голосу, доброзичливістю і вродою.

Наполегливість і велика працелюбність Назарія на репетиціях імпонувала «настирливому, до безтями закоханому в музику» художньому керівникові ансамблю Левку Дутковському.

Для приємного тембру голосу Назарія Левко Дутковський написав досить складну як для початківця пісню «Незрівнянний світ краси», з якою його вперше записав на телебаченні звукорежисер Василь Стріхович. Прослуховування Назарієм уперше в звукозаписі власного голосу було сприйнято ним з величезною радістю. Це був справжній успіх, він вперше повірив у свої сили.

Під орудою Левка Дутковського Назарій наполегливо працює над собою. Навіть у 1980 році в інтерв'ю путивльській районній газеті він повідав: «...своїм наставником та «батьком» вважаю і Левка Дутковського, який запросив мене в ансамбль, дав шлях у велике мистецтво».

Співає Яремчук у дуеті з Василем Зінкевичем. У їхньому виконанні незабутньо і неповторно вперше прозвучала на телебаченні пісня Левка Дутковського «У Карпатах ходить осінь», яка викликала хвилю захоплення у мільйонів слухачів. Справжній вибух молодіжної моди без кордонів на нетрадиційну музику в світі під впливом відомих «Бітлз» був суголосний невтомному пошукові вижницьких музикантів, перевірявся на танцювальних вечорах для молоді. Популярний ансамбль запрошують із концертами на районні, обласні, республіканські свята, фестивалі, форуми. «Смеречани» відгукувались на всі прохання, давали в день по три концерти і завжди, що було «привілеєм» «Смерічки», без фонограм. Часто працювали без нормального харчування, в холодних залах... Скрізь їм найвищими нагородами були постійні аншлаги, люди плакали, як згадує колишня співачка Буковинського ансамблю пісні і танцю, солістка «Смерічки» Марія Ісак, зали не вміщали всіх бажаючих. Звичайно, не іноземний репертуар відомих тоді співаків зі світовим іменем «ери електронної музики», не гітарні інструментування західних мелодій, як це пробували озвучувати різні, що утворились тоді, колективи, а талановите поєднання самобутнього карпатського мелосу з тогочасними ритмами рок- і поп-музики з елементами джазу, мелодики рідного слова та нової вокальної манери виконання забезпечили новаторство й неповторність самодіяльного колективу.

Лише небагато газетних повідомлень свідчать про гастрольну діяльність, успіхи самодіяльного новаторського ансамблю «Смерічка», широку популярність пісень Левка Дутковського. Пісні «Бажання» виконувала Марія Ісак, «Ти прийди у синю ніч» - Василь Зінкевич, «На добраніч, гори» - співав повний склад ансамблю. «Їх я можу назвати справжніми лицарями естради, - через багато років потому згадував уславлений оперний співак Анатолій Мокренко, - справжніми носіями української духовності. Завжди вишукані, шляхетні у вищому розумінні цього слова, постійно безжалісно вимогливі в питаннях формування репертуару як до себе, так і до співпрацюючих з ними композиторів і поетів-піснярів».

Як зазначала газета «Радянська Буковина», у 1970 році музичний доробок Левка Дутковського становив 15 пісень. Тривають щорічні конкурси нових аматорів, які хотіли співати в ансамблі. Як правило, поповнювали прославлений колектив учні Вижницького училища прикладного мистецтва. Дутковський навчає їх вокалу і гри на музичних інструментах. Та не тільки талановитий ансамблевий спів привертав увагу загалу до «Смерічки», людям подобались вишукані, витончено сконструйовані костюми, виготовлені за унікальними ескізами знаної своїми роботами художниці-модельєра Алли Дутковської.

Вони стилізовані на народній основі, гармонують з піснями, бо враховують характер співака, особливості зовнішнього вигляду, в них поєднується традиційне гуцульське конструювання одягу з сучасними лініями. У 1970 році оригінальні костюми «Смерічки», виготовлені за ескізами Алли Дутковської, Василя Зінкевича, пошиті бригадою Раїси Обновленської та Олени Рахубовської Вижницького побуткомбінату, прикрашені вишивкою відомої майстрині Олени Гасюк, шокували тоді київське журі Республіканського конкурсу аматорських колективів, який проходив у Чернівцях, та глядачів у концертному залі.

 


 

 

HA КРИЛАХ «ЧЕРВОНОЇ РУТИ»

У 1970 році ансамбль «Смерічка» став лауреатом республіканського конкурсу, був нагороджений великою «Золотою медаллю».

ВОДНОЧАС здійснив запис пісень на першу платівку, випущену фірмою «Мелодія» під назвою «Пісня з України», на якій були пісні Левка Дутковського «Ти прийди у синю ніч», «Бажання», «Незрівнянний світ краси» і пісня Володимира Івасюка «Мила моя», а виконували їх Марічка Ісак, Василь Зінкевич та Назарій Яремчук. На виставці у Чернівецькому краєзнавчому музеї експонуються згадувані раритети - ще одна платівка цієї ж фірми, але 1971 року під назвою «Українська естрада». На ній - перший запис на платівці у виконанні «Смерічки» та її солістів Назарія Яремчука і Василя Зінкевича пісні Володимира Івасюка «Червона рута», яку вперше заспівав ансамбль.

«В Україні не було такого красивого дуету, як ці два легені, - згадував композитор Степан Сабадаш. - Саме з них почалася естрада, за яку не соромно. Коли Василь Зінкевич співав «Марічку» та «Пісню з полонини» (пісні Степана Сабадаша. - Авт.)». Важко не погодитись із маестро, тим більше, що жоден ансамбль чи солісти не виконали краще й величніше від «Смерічки» пісень з її репертуару, бо вироблений нею ансамблевий спів – золоті сторінки неперевершеної української естрадної пісні. «Потім загорілася яскрава зірка Соні Ротару, - продовжував Степан Сабадаш, який також був родом із Новоселицького району. - Її я помітив, коли вона була ще школяркою... Допоміг їй без екзаменів вступити у Чернівецьке музичне училище. Вона дуже здібна дівчина, талант від Бога».

«Своєрідний стиль виконання й талановите трактування фольклору полонили мене, коли я вперше почув ансамбль на сцені. В «Смерічку» я приніс свої перші пісні», - в інтерв'ю московському журналу «Кругозор» у 1977 році згадував композитор Володимир Івасюк. Ансамбль настільки мав великий вплив на композитора Івасюка, що він переглянув своє творче кредо й талановито вписався в «смерічковий» музичний напрямок, поповнюючи своїми піснями репертуар ансамблю, який дав потужні крила його вічно юним пісням. Саме звертання до народної пісні, що виношувалась століттями, за словами Назарія Яремчука (і творці та виконавці пісень у цьому одностайні), забезпечує успіх у народу... Пісня за цей час у процесі еволюції в декількох, а може, в десятках варіантів, нарешті, «приходить... до нас таким зерном вже відшліфованим, геніальним творінням». «Червону руту» у талановитому виконанні «Смерічки» записав на Чернівецькій телестудії Василь Стріхович. Телеконкурс «Молоді голоси» приніс пісні неперевершену славу: ансамбль став його лауреатом.

Пісня сподобалась львів'янам - сценаристу Мирославу Скочилясу й режисеру Роману Олексіву, які іменем пісні назвали свій сценарій телефільму-концерту.

Для зйомок першого українського музичного фільму про найпопулярніший у країні вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка» у 1971 році, крім учасників ансамблю, а також солістів Марічки Ісак (вона й мала виконувати головну жіночу роль), Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, художника-модельєра Алли Дутковської, були запрошені автор пісні «Червона рута» композитор Володимир Івасюк, а згодом і ВІА «Росинка», самодіяльний вокально-інструментальний ансамбль «Карпати» під керівництвом композитора Валерія Громцева з Чернівців і співачка Раїса Кольца з Новоселиці, танцювальний колектив «Евріка» під орудою Георгія Желізняка з Івано-Франківська, а також викладачка Чернівецького культосвітнього училища, учасниця аматорського естрадного оркестру університету, яка була вже відома перемогою на міжнародному пісенному фестивалі у Болгарії, Софія Ротару.

Унікальні фотографії, документи про перші кроки ансамблю, його участь у всесоюзних пісенних конкурсах, зйомки фільму «Червона рута» подарував музеєві автор фотографій, давній друг Назарія Яремчука Роман Островський з Копичинець, що на Тернопіллі.

Софія Ротару (замінила Марічку Ісак) знімалась у фільмі в концертному костюмі, виготовленому Аллою Дутковською. Костюм - дипломна робота вижницької художниці-модельєра - як зразок стилізованого естрадного одягу перед цим побував на численних виставках, зокрема в Ленінграді, традиційно був переданий у Вижницький музей училища прикладного мистецтва, де й перебував до цього. Дівочий склад ансамблю Алла Дутковська одягла у довгі білі сукні, оздоблені, наче вишивкою, червоною аплікацією з вовни. Червоне з білим - одвічні символи чистоти й кохання - у їхньому вбранні найбільше відповідало змістові твору Володимира Івасюка «Червона рута». У фільмі вперше звучать у виконанні Софії Ротару з ансамблем «Смерічка» пісні Левка Дутковського «У Карпатах ходить осінь». Заспівав його улюблені «Незрівнянний світ краси», «Якщо мине любов» Назарій Яремчук, пісні Володимира Івасюка - «Червона рута» і «Я піду в далекі гори» співають Василь Зінкевич і Назарій Яремчук, а «Водограй» - Марічка Ісак та Назарій Яремчук (у фільмі ж імітують спів Ротару і Зінкевич). Пісня «Залишені квіти» Валерія Громцева звучить у виконанні Василя Зінкевича. Екрани багатьох країн світу обійшов знятий за участю «Смерічки» фільм.

У кінці 1971 року ансамбль «Смерічка» і солісти Назарій Яремчук, Василь Зінкевич та композитор Володимир Івасюк були запрошені на фінальну телепередачу конкурсу «Пісня-71» в Москву. «Але потім мені сказали, - згадує Левко Дутковський, - що поїдуть лише солісти. Яремчук і Зінкевич мали співати «Червону руту, а Івасюк як автор сидіти в залі. Я ...попросив Володю, щоби він (мав музичну освіту - Авт.) заспівав із Василем і Назарієм. Їхній виступ, звичайно, пройшов на «ура». «Червона рута» виконувалась під акомпанемент Всесоюзного оркестру Центрального радіо і телебачення під керівництвом Юрія Силантьева, стала лауреатом. «Нічого собі самодіяльність!» - вигукнув тоді маестро. Телеконкурс приніс пісні «Червона рута» та її солістам і композитору неперевершену славу в колишньому Союзі. З тих пір і навіки чари «Рути», за словами професора філології Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Ніни Гуйванюк, стали символом душі Володимира Івасюка, а також національним символом України.

Унікальні фотографії та документи, виставлені для огляду у Чернівецькому краєзнавчому музеї, повідомляють про успіхи самодіяльного ансамблю «Смерічка» у зональному 1972 року телеконкурсі Центрального телебачення «Алло, ми шукаємо таланти», який транслювався із архітектурної перлини Чернівців - університету, колишньої резиденції буковинської православної митрополії. Зокрема, експонується тут програма телеконкурсу з автографом Олександра Маслюкова, яка належала Назарію Яремчуку.

Останньою на цьому конкурсі виступала «Смерічка»: крім конкурс них пісень у виконанні Яремчука й Зінкевича, на настійні вимоги слухачів додатково співали, як свідчать записи на програмі конкурсу, подарованій музеєві фотографом з Копичинець, що на Тернопіллі, Романом Островським, пісні Левка Дутковського «Незрівнянний світ краси» (Назарій Яремчук), «У Карпатах ходить осінь» (Марічка Ісак), «Якщо мине любов» (Назарій Яремчук) та пісню Володимира Івасюка «Червона рута» (Назарій Яремчук, Василь Зінкевич). На цей раз «жива» телепередача з Чернівців конкурсу «Алло, ми шукаємо таланти» затримала вихід в ефір програми ЦТ «Время» на 15 хвилин.

Самодіяльний ВІА «Смерічка» Вижницького районного будинку культури став лауреатом серед багатьох професійних колективів на фінальному Всесоюзному телеконкурсі в Москві з піснею-лауреатом - «фірмовою» піснею ансамблю - «Горянка» Левка Дутковського на слова Дмитра Леонтюка, яку заспівували Яремчук і Зінкевич.

Вона, «фірмова» пісня, за характеристикою всесоюзного журналу «Музыкальная жизнь» «...написана з великим темпераментом (у цьому незрадний Левко Дутковський. - Авт.) та майстерністю і базується на тому головному для «Смерічки»... поєднанні народнопісенної мелодики з сучасними ритмами», що за кордоном називали поп-фольк-рок...

У грудні 1972 року на конкурс Центрального телебачення «Пісня-72» в Москву було запрошено композитора Левка Дутковського з піснею «Незрівнянний світ краси». Але Левко Тарасович, як повідомляла газета «Комсомольское знамя», замість своєї запропонував пісню Івасюка «Водограй», яка йому подобалася більше і на всесоюзному радіо «Юність» мала високий рейтинг. Вона й стала тоді лауреатом на фінальному телеконкурсі у виконанні вже улюбленого багатьма самодіяльного ансамблю «Смерічка» та солістів Мирослави Єжеленко і Назарія Яремчука. «Пам'ятаю, - згадує Левко Дутковський, - після виступу «Смерічки» Володя Івасюк підійшов до мене із сувенірним фортепіано і сказав: «Левку, ця нагорода повинна була бути твоєю». «Нічого, у мене все ще попереду», - відповів я». У 1972 році за видатні успіхи прославленому ансамблю першому в Україні присвоюється звання «Народний самодіяльний вокально-інструментальний ансамбль», колектив нагороджується Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, знову запрошується на професійну сцену, а Левка Тарасовича було представлено до звання... заслуженого діяча мистецтв України. Однак цього не сталося, бо... позапартійна тематика пісень композитора у новітніх ритмах, несприйняття їх Спілкою композиторів і офіційною владою стали причиною відмови у виданні потрібної характеристики на давно заслужену відзнаку.

Вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка» в 70-ті роки XX століття в естрадному житті країни долає всі перепони перестрахувальників від культури працею «до сьомого поту», впевнено йде шляхом пропаганди першоджерельної української народної пісні, синтезує старовину й сучасність, спирається на вишколений професіоналізм керівника, творить високе мистецтво. Це був найрезультативніший шлях. Ще Михайло Глінка говорив: «Ми, композитори, не пишемо нову музику, а беремо народну творчість і аранжуємо її». Композитор Степан Сабадаш згадував також, що саме народна мелодія пісні «На поточку прала» стала вступом до його знаменитої «Марічки» бо:«...усе, що запозичене у народу, перевірене й відшліфоване століттями - а, отже, приречене на успіх».

Спів «Смерічки», згадують сучасники, впізнаваний у будь-якому виконуваному нею творі, бо у ньому і звучання церковного багатоголосся, й відлуння в горах іскрометно падаючого водоспаду на фоні клавіш, чіткої ритміки і невпокореності соло-гітари та сильні голоси солістів, підтримані жіночим бек-вокалом. Жанр вокально-інструментального ансамблю, так званий легкий, за словами керівника уславленого ансамблю «Пісняри» Володимира Мулявіна, новаторський, народжений часом і потребою слухачів, надзвичайно важкий через свою синтетичність: вимагає складного ансамблевого співу, віртуозного володіння інструментами. «Смерічка» - це свіжість, колоритність, барвистість, оригінальність.

«Молоді композитори Левко Дутковський, Володимир Івасюк, Гама Скупинський, - відзначала преса, - здійснюють обробку народних пісень. В «Яворовій сопілці» Левко Дутковський поряд із джазовими інструментами використовує скрипку й сопілку, що сприяє збереженню в пісні ладово-мелодійної основи, під неї обережно підводяться модернізовані гармонії. Це вирізняло «Смерічку» з-поміж багатьох ВІА, які сповідували стиль гуркоту й одноманітності, велику кількість мікрофонів, кілометри сплетених шнурів...»

Застосування в українській піснетворчості метафоричного ряду нових багатомірних поетичних образів та інструментального супроводу з відтінками мелодій аж до відтворення шуму водоспадів чи моря, спалахів вогню чи громовиці, лун окремих музичних інструментів, що кликало пісенно-романсовими баладними оповідями слухача до ідеалу, посилювало віру у незнищенність добра, вірності, любові до родинних національних оберегів.

Із 1 квітня 1973 року ансамбль «Смерічка» працює на професійній сцені при Чернівецькій обласній філармонії. Гастрольні маршрути колективу пролягли містами України, ансамбль взяв участь у Всесоюзному фестивалі «Кримські зорі». Жоден із всесоюзних фестивалів не обходився без нього.

 


 

 

СОФІЇНА ГОВЕРЛА

Співпраця з ансамблем «Смерічка», пісні якого увійшли до золотого фонду української естради 60-70-х років XX століття, сприяла всесвітньому визнанню співачки Софії Ротару. Спільна творча успішна праця її та ансамблю «Смерічка» під час зйомок у 1971 році, а потім телепоказу фільму «Червона рута» забезпечила учасникам і солістам фільму славу «улюбленців народу», визначила подальшу долю співачки: вона обрала естраду. І її «в обличчя знали вже мільйони. Екран приносить славу світову».

Експозиція у Чернівецькому краєзнавчому музеї перша й найповніша в Україні із пам'яток життя й творчості легендарної співачки Софії Ротару. Тут - фотографії, акварелі, друковані видання, платівки й касети, подаровані сестрою-співачкою чернівчанкою Лідією Ротару. Усе природно сприймається в історико-архітектурному середовищі Чернівців - поезія і музика в камені віків.

Зачаровує перспектива створення у Ялті музею української естради Софії Ротару, озвучена нею у нечисленних інтерв'ю. Сюди на узбережжя Чорного моря на благодатну землю України купальським вінком із дивовижної карпатської рути стрімкий водограй Черемошу і Пруту виніс пісенний дар - нев'янучі диво-квіти Софії Ротару. Неповторні у світлинах, картинах та кінокадрах, і там мали б постати архітектурні пам'ятки Чернівців, де виколисався й розквітнув її талант: музучилище і училище культури (тепер училище мистецтв імені Сидора Воробкевича). Тут у Чернівецькій заочній обласній школі здобула середню освіту, стверджувала музичне захоплення, завдяки самовідданій праці міцнішав природної сили й незабутньої краси голос, шліфувалася техніка співу, а Соня, як називали її в селі і вдома, вчилася впевненості в собі, Софія ж Михайлівна терпляче навчала музики майбутніх працівників культури. Співала у супроводі самодіяльного естрадного молодіжного оркестру Чернівецького університету під орудою Леоніда Косяченка. У цьому оркестрі грав на трубі студент-фізик, пізніше - інженер кафедри експериментальної фізики Анатолій Євдокименко. Він розпізнав у Софії не тільки красуню у барвистому народному одязі з кольорової світлини на першій обкладинці журналу «Україна» за 1965 рік як лауреата фестивалю народних талантів у Києві, удостоєну диплома першого ступеня, а й свою довічну долю. У 1968 році після закінчення музучилища саме на день народження за виконання української і молдавської пісень на IX Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Болгарії вона отримала золоту медаль і першу премію лауреата. «Софія підкорила Софію», - повідомляла преса. Із болгарської столиці Софії привезла й весільну фату, а у вересні цього ж року одружилась із Анатолієм Євдокименком. Викладає в училищі культури, заочно удосконалює фах хорового диригента в Кишинівському інституті мистецтв.

У музейній експозиції про Софію Ротару оживає спогад великої щасливої сім'ї у до щему дорогих світлинах і кінокадрах з дитинства: родинної хати, де народилася 7 серпня 1947 року у співучій родині села Маршинці Новоселицького району неподалік швидкоплинного й норовистого та непередбачуваного Пруту на Буковині. Дитячі фотографії повертають до школи, під час навчання в якій показувала не тільки відмінні знання, виборювала першість з багатоборства, встигала збути на базарі у Новоселиці чи у Чернівцях лишки урожаю, вирощеного на городі, щоб заробити грошей для родини, і мріяти. І співала... та так, що десятирічна солістка шкільного хору під орудою вчителя співів Олексія Георгійовича Дряба отримала першу в житті нагороду - баян. Із фотографій випромінюють юну радість одягнуті в мережані білим по білому сорочки та барвистий народний одяг Софіїні батьки - Олександра Іванівна та Михайло Федорович. Саме батько був заспівувачем, як і на фронті, гарної пісні з нагоди і без неї, але для душі, й дуже хотів для Софійки пісенної долі. Найстарша сестра Зіна, голосом якої завжди захоплювалась Соня й прагнула наслідувати, якій вдячна за щиру любов до пісні, добрі повчання. Адже в пісні - мрії й надії, виспівувалась радість, відчуття родини, захисту й любові. Брат Анатолій - винахідник і підприємець у рідному селі, опікується виготовленням пива «Рута» від Софії. Матеріали з родинного архіву Лідії Ротару знайомлять зі сценічною діяльністю ансамблю «Черемош», концертними афішами всесвітньо відомих сестер Софії, Лідії, Ауріки та брата Євгена, який давно у рідному селі зберігає спільне їх родинне вогнище, традиції і спадок на садибі батьків. Панує у виставлених в музеї матеріалах і казкове експозиційне дійство з багатостильових кроїв та узорів концертних костюмів. У них поєдналися в гармонії геометризовані гуцульські та подільські різнобарвні квіти сценічних костюмів з високою естрадною музикою України. «За 25 років у мене дуже багато всього зібралося, - розповідає в одному з інтерв'ю Софія Ротару, - і нагороди, і сценічні костюми, з яких я починала. Багато з них - справжні витвори мистецтва, їх вишивали вручну».

Оригінали втаємничених для багатьох із нас ескізних проектів естрадних костюмів представлені в експозиції Чернівецького краєзнавчого музею, вони вперше доступні широкому огляду, щоб, можливо, засіяти в котрусь небайдужу душу зернята розвитку у Чернівцях, і не тільки, неповторно високої української на щоденне свято моди. Хтось відвідає Інтернет, але причастя дарує лише одуховлена генієм творця натура. Кожен із експонатів Софіїної музейної експозиції увібрав у себе не тільки талант наших уславлених землячок-вишивальниць, художника-модельєра Алли Дутковської, а й особливо ж, на диво, точно втілені ними темперамент, ритміку кожного пісенного твору, еволюцію неповторної виконавської манери, оригінальний вишуканий смак солістки. Її завжди з-поміж інших вирізняють відчуття часу й міри, відповідальність перед величною «кафедрою мистецтва» задля творення краси, що є вічним першоджерелом добра й людяності на славу Творця.

З вікопомного 10 жовтня 1971 року Софія Ротару веде відлік своєї професійної діяльності на пісенній естраді. У цей день історія Чернівців та української пісенної слави збагатилась створеним подружжям Анатолієм Євдокименком та Софією Ротару при Чернівецькій обласній філармонії вокально-інструментальним ансамблем за назвою улюбленої пісні «Червона рута». Він увібрав кращі в Україні досягнення уславленого самодіяльного ВІА «Смерічка» Вижницького будинку культури, в тому числі репертуар, концертні костюми, активно розвивав традиції «нової хвилі» на українській естраді, наполегливо шукав свій стиль, терпляче творив власний імідж. Особливо ж після дебюту ансамблю і солістки в Зоряному містечку в Москві, який перевершив найоптимістичніші сподівання...

«Думаю, - зізнається Софія Ротару, - що це вони, буковинські композитори, дали мені як співачці шанс знайти свій стиль, манеру, а можливо, й індивідуальність. Адже в них основа - народна, хоч передана в сучасних ритмах».

Софія Ротару по-справжньому завоювала серця слухачів, за її словами, яскраво національно вираженими творами композитора Володимира Івасюка.

«Майже все, що він писав, - згадує співачка, - було написано для мене». Якщо композитор, на її думку, пише пісню спеціально для співака, враховуючи його індивідуальність, то це й дає повне проникнення, збіжність задуму й відтворення.

Впізнавані всіма вже десятки років пісні «Червона рута» - візитка ансамблю, «Водограй», «Два перстені», як і багато інших - звучать і нині, стали класичними, залишаються визнаними віхами, за якими пишеться історія української естради.

Постійний творчий пошук власного обличчя ансамблю «Червона рута», зростаюча популярність колективу та змагальність форм і манер самовираження на розлогому естрадному майдані країни нагально диктували потребу створення співзвучних репертуару естрадних костюмів. Це завдання успішно втілило в життя подружжя митців Алли та Левка Дутковських. Концертний костюм «Черешневий гай» (експонуються ескіз-оригінал, створений художницею Аллою Дутковською, та платівка із записом пісні, написаної Левком Дутковським, у виконанні Софії Ротару) був у 1975 році виготовлений за мотивами однойменної пісні для Ротару, оздобу його диктував орнамент буковинських килимів - геометричне чергування чорного, зеленого, білого та оранжевого кольорів, що сходились на конус, яке символізувало скелясті гори, потічками протяте каміння, величаві смереки Карпат.

Створені для солістки, ансамблів «Червона рута» і (пізніше) «Черемош» концертні костюми зривали бурхливі оплески глядачів у залах, дивували світ. Із пам'ятного на зйомках телефільму «Червона рута» 1971 року, коли Софії Ротару надзвичайно підійшла за розмірами і змістом без будь-яких змін довга червона сукня з двома білими вставками по низу та вишитим стилізованим кептариком, аплікацією і підвісками з перлин - дипломна робота випускниці Вижницького училища прикладного мистецтва Алли Дутковської, вони творчо співпрацювали.

Алла Борисівна Дутковська народилась 15 серпня 1949 року у Вінниці на Поділлі, досконало оволоділа фахом художника-модельєра, поглиблювала знання особливостей українського народного костюма у танцювальному ансамблі «Смеречина», створивши перші концертні костюми для колективу «Смерічки» - «Червона рута», «Водограй», «Горянка» на основі місцевих мотивів, започаткувала й утвердила новий стилізований сценічний одяг. Сукні «горянка» для дівчат були виготовлені з тонкої білосніжної вовняної тканини з плечовими деталями, що нагадували вижницькі кептарі, були оздоблені червоною аплікацією з вовни на рукавах і подолі. Червона сукня солістки була витримана в тих же кольорах - декорована підвісками й аплікацією з білої вовни на рукавах, прикрашена карбованими деталями у вигляді круглих медальйонів більшого - нашийної прикраси та дрібніших, скріплених на пояс. У чоловічому одязі проглядались мотиви гуцульського сардака. Жіночі костюми «Водограй» - того ж модного силуету плечові червоного кольору «пончо», білі спідниці, оздоблені аплікацією по низу відповідно білими трикутниками й тороками на червоному тлі та червоними на білому, вражали довершеністю малюнку, як і сценічні костюми солістів - на чорному тлі плечового одягу зі стоячим коміром червоніла ромбовидна вишивка, що виблискувала медальйонами та карбуванням шкіряного пояса-череса. їх увічнили фотомиті «Пісня-71», «Пісня-72», «Алло, ми шукаємо таланти».

Із переходом ансамблю «Смерічка» на професійну сцену в Чернівецьку облфілармонію Алла Борисівна паралельно з роботою в філармонії з моделювання одягу викладала у Чернівецькій художній школі імені Миколи Івасюка. Виразні фольклорні елементи пісень буковинських композиторів та новітня манера їх виконання вимагали і чар-зілля відповідних строїв вокалістів та музикантів. «Фантазія Алли Дутковської в проектуванні сценічних костюмів, - зауважує у розділі «Традиції буковинського костюма в моделюванні одягу» авторка книги «Український народний костюм Північної Буковини» кандидат наук з мистецтвознавства Мірра Костишина, - безмежні. Не повторюючись, вона впевнено і вільно переходить від теми до теми. Але навіть при найсміливішому варіанті її моделям завжди притаманний чудовий смак, правдива логіка форм і декору. Бездоганністю традиційних форм і оздоби відрізняються (розроблені нею ескізи модельного взуття. - Авт.) різнофасонні черевики, туфлі». Уроджене відчуття логіки і доцільності краси допомогло Аллі Дутковській прекрасно оволодіти класичними техніками модельного дизайнера, який, за словами Крістобаля Баленксіага, «повинен бути архітектором крою, художником кольору, скульптором форми, музикантом гармонії та філософом стилю».

Музейна експозиція у Чернівцях - єдина у світі, де можна побачити оригінальні роботи художниці-модельєра Алли Дутковської. При конструюванні концертних костюмів авторка враховує характер, темперамент вокалістів, стильове спрямування музики, що звучить зі сцени. У кожному з ескізів максимально закладено гармонію дійства. Пізніше газеті «Комсомольська правда» Софія Ротару розповіла: «Аллочка створила для мене дуже багато костюмів. Ми разом працювали більше двох десятків років, вона частенько приїжджала до мене в Ялту. До речі, я дбайливо бережу всі сценічні костюми. Хто знає, коли буду трохи вільніша - відкрию невеличкий музей своїх концертних костюмів у пам'ять про Аллочку Дутковську».

Виконані Софією Ротару пісні Левка Дутковського, Володимира Івасюка отримували визнання, ставали крилатими, а крила дали їм виконавська манера, краса й сила голосу. Адже у кожній пісні - глибина почуттів вічних муки і радості кохання, що сприймаються завжди як музичний міні-спектакль.

У 1973 році солістці ВІА «Червона рута» Софії Ротару присвоєно звання заслуженої, а в 1976 році - народної артистки України. Вона лауреат Міжнародних фестивалів естрадної пісні 1973 року «Золотий Орфей» у Болгарії, а в 1974-му - «Бурштиновий Соловей» у Сопоті, 1978-му - лауреат премії імені Ленінського комсомолу, з 1984 року - народна артистка Молдавії, з 1985-го - лауреат Державної премії СРСР, з 1988-го - народна артистка СРСР. Знімалась у багатьох кінофільмах. Вшанована знаками лауреатства, дипломами, медалями, орденами «Знак Пошани», «Дружби народів», «За заслуги», Миколи Чудотворця, «За примноження добра на землі», Княгині Ольги. Визнана в номінаціях «Жінка року-2000», «Людина XX століття», «Золотий голос України», лауреат премій «Прометей-престиж», імені Клавдії Шульженко «Краща естрадна співачка», Міжнародної премії «Арт-Олімп»...

Із 1977 року народна артистка України Софія Ротару з ансамблем «Червона рута» під керівництвом незмінного, за словами співачки, продюсера, директора, адміністратора, режисера-постановника, художнього керівника, згодом заслуженого й народного артиста України Анатолія Євдокименка майже у повному своєму складі працює при Кримській обласній філармонії. Ще у 1976 році Левко Дутковський, працюючи звукорежисером на Чернівецькому телебаченні, записує на студії ВІА «Червона рута» і виконання Софією Ротару його пісні на слова Анатолія Драгомирецького «Жива вода».

За назвою пісні у 1977 році при Чернівецькій філармонії після створення вокально-інструментального ансамблю «Черемош» (музичний керівник Леонід Затуловський, художній керівник Юзеф Смілянський) було організовано також ансамбль «Жива вода» (музичний керівник Юрій Шаріфов), пізніше з участю солістки Лілії Сандулеси-Бітян. У новостворений ансамбль «Черемош» і запросили за наполяганням музичного керівника колишню солістку Хмельницької обласної філармонії Лідію Ротару, де вона співала в ансамблі «Товтри» під орудою відомого вже композитора (колишнього керівника самодіяльного вокально-інструментального ансамблю «Карпати» при палаці культури працівників легкої промисловості у Чернівцях) Валерія Громцева. Крім виконання відомих українських і молдавських пісень, у дуеті з Валерієм Громцевим Лідія Ротару співала його пісню на слова Миколи Бучка «На Івана Купала». У цьому ж році країна зраділа появі на новорічному «Голубому вогнику» Центрального телебачення співучої родини Софії, Лідії, Ауріки Ротару з молдавською піснею «Прімевара».

Захоплюючий пісенний злет Софії Ротару і ансамблів «Смерічка», «Червона рута» надихав багатьох на створення подібних колективів. Саме один із таких запрацював і в Маршинецькій школі Новоселицького району, яку закінчили Софія, Лідія Ротару, де вчилась і співала їхня молодша сестра Ауріка. Пізніше, здобуваючи освіту в Чернівецькому музучилищі, вона разом із Лідою, яка співала у ВІА «Черемош», виїжджала у вихідні дні в райони області на концерти, там і заспівала на сцені за порадою музичного керівника ансамблю, композитора Леоніда Затуловського, в дуеті з сестрою відому пісню «Прімевара». На запрошення відомої прекрасними колективами Чернівецької обласної філармонії в «Черемош» прибували професійні музиканти. Ще з квітня 1977 року в колективі працював Сергій Хлябич (соло-гітара, вокаліст). На кількаденному першому естрадному Всеукраїнському фестивалі комсомольської пісні у Хмельницькому в квітні 1979 року, в журі якого брав участь тоді (востаннє перед трагічними подіями, що забрали його зі створеного ним світу краси) незабутній композитор Володимир Івасюк, ансамбль «Черемош» виборов лауреатство, став лауреатом і молодіжний дует Лідії та Ауріки Ротару за виконання пісні «Забудь печаль» (музика Леоніда Затуловського, слова Тамари Севернюк), зайнявши друге місце. У 1980 році під час реформування колективу Сергій Хлябич був призначений його художнім керівником, а 1981 року музичним керівником із новоприбулих музикантів став Олександр Сєров. «Я завжди був вічним трудівником, - зізнається він, - ще у 1975 році у Миколаївській філармонії». Потім працював музичним керівником у ансамблі «Світязь» на Волині, згодом «мав власний колектив «АРС», за словами журналіста Михайла Маслія, у Тернопільській філармонії, який пізніше у Москві став гегемоном російського шоу-бізнесу. Перший концерт ансамблю «Черемош» за програмою його аранжування відбувся у Рівному. Жодного послаблення він не дозволяв ні собі, ні колективу до вибуття у 1983 році, багато працював над удосконаленням репертуару хоча б тому, що до цього зобов'язували всесвітньо відомі ансамблі «Смерічка» та «Червона рута», а також над постановкою власного голосу за порадою Дутковського. Визнання не забарилось: «...завдячую моєму колезі, - згадує Олександр Сєров, - другові, композитору Левку Дутковському, що як один із провідних майстрів української естради багато допоміг мені в пошуках мистецької самобутності, у вирішенні складних творчих завдань. ...звичайно, сумую, що виїхав з України... я душею і серцем тут, в Україні».

У колективі працюють Павло Дворський і Світлана Гнатюк, Іво Бобул, Орест Хома, Олександр Тищенко, Петре Теодорович. Програма концертів «Люблю тебе, мій рідний край» знайомила з українськими та молдавськими народними піснями, а також із піснями Олександра Сєрова «Там, де яснії зорі», Петре Теодоровича «Маргаритки», «Я чекаю», Павла Дворського «Місячна дорога», Миколи Мозгового «Мій рідний край», «Зачаровані слова», Левка Дутковського «Якщо любиш, кохай», «Вікна», Олександра Тищенка «Троянди на снігу», «Світ вірить в себе», українською народною піснею «Іванку, Іванку» тощо. Преса відзначала, що кожна пісня ансамблю і солісток - маленька театралізована вистава, поставлена з гарним смаком, високою сценічною культурою виконання. Над виготовленням костюмів для сестер Ротару Алла Борисівна Дутковська працювала особисто, зробивши акцент на взутті - строкаті в'язані шкарпетки, осучаснені постоли, а на білому тлі суконь -зелені, оранжеві, жовто-червоні традиційні кольори.

Ансамбль «Черемош» і дует Лідії та Ауріки Ротару вибороли лауреатство республіканських конкурсів вокально-інструментальних ансамблів та III конкурсу артистів естради, конкурсу «Молоді голоси». Злагодженість, тембральне злиття й гармонійність їхніх голосів у піснях «Маргаритки» Петре Теодоровича, «Місячна дорога» Павла Дворського, «Там, де яснії зорі» Олександра Сєрова творили неповторні враження. Солістки Ротару шукають індивідуальну манеру виконання уподобаних пісень, відшліфовують майстерність, формують своє творче обличчя, крім того, навчаються: Лідія - на факультеті іноземних мов Київського педінституту, Ауріка - на музичному відділенні Одеського педінституту. Концертна напруга сприяла тому, що вони піснею ранок стрічали, день проводжали; записують ряд пісень на Всесоюзному радіо і Центральному телебаченні, беруть участь у багатьох українських телевізійних програмах, серед яких і «П'ять хвилин на роздуми», здійснюють перші записи на платівку. У 1986 році після виїзду з Чернівців солістки Ауріки Ротару в «Черемош» перейшов працювати вокаліст Кишинівського «Оризонту» Євген Ротару. Він замінив у дуеті Ауріку.

На виставці експонуються рідкісні увічнені концертні миті у фотографіях і афішах. За успішну насичену концертну діяльність Лідію та Ауріку Ротару тричі представляли до почесного звання заслужених артистів, але не сталось. Ауріка отримала звання заслуженої артистки України на початку 90-х років XX століття, працюючи в Кримській філармонії. І лише у 2009 році було відновлено справедливість - Лідії Ротару також присвоєно це почесне звання.

Із групою «Черемош» Чернівецької обласної філармонії (під орудою чоловіка Лідії Ротару Сергія Хлябича), що стала акомпануючим колективом, у товаристві її музикальної сім'ї (успішні вокальні дуети Лідії та Ауріки, Лідії і Євгена Ротару) Софія Ротару у 1989 році побувала на гастролях в Ізраїлі, 1990-го - в Австралії. У 1990 році з групою «Черемош», як повідомляла преса, вона дала 150 концертів, саме в цей період незабутньо, надзвичайно величаво звучала пісня-посвята пам'яті Володимира Івасюка «Залишені квіти» (музика Валерія Громцева, слова Володимира Івасюка), в якій прекрасне соло на трубі виконував Анатолій Євдокименко. Естрадну приму пам'ятають у Фінляндії, Німеччині, Угорщині, Польщі, Великобританії, Румунії, Молдові, Канаді, США.

Склад ансамблю «Червона рута» змінюється, як і репертуар, але незмінною в любові до своїх витоків залишається співачка. «Івасюк - це моя творча доля, мій перший композитор... - згадує Софія Ротару. - Як співачка я виросла на піснях Володимира Івасюка. Нам дуже не вистачає його нині. Як і гарної пісні. Я хочу повернутися до того, з чого починала: щоб перший відділ концерту був колоритний, щоб лунали на ньому українські та молдавські пісні. Я просто зобов'язана виконувати їх. Бо з тих пісень народилася як артистка». Крім пісні Левка Дутковського «У Карпатах ходить осінь», Ротару також першою виконала його пісню «Жива вода» і 1973 року здійснила запис на платівці фірми «Мелодія» - «Співає Софія Ротару».

У пошуках оновлення репертуару, в непереборному бажанні бути сучасною Софія Ротару працює з різними композиторами. Незабутньо у її виконанні звучить пісня Миколи Мозгового «Моя земля», яка стала лауреатом телепередачі «Пісня-80». їй до вподоби щирі слова та піднесений настрій, фольклорна основа і розкрилля мелодії, розважливий темп:

Завітайте в Прикарпаття,
Завітайте, люди добрі,
Завжди будуть раді вам.
Хлібом-сіллю вас зустрінуть,
Файну пісню заспівають,
Шану нашим світлим дням.


Не менш хвилююче звучать пісні Олександра Осадчого і Юрія Рибчинського - «Ти, земле моя», Михайла Ткача та Олександра Осадчого «Фортуна», яку з високим пієтетом виконує Софія, оповідаючи свою пісенну долю:

У тім краю, де мати
Навчила мене співати,
У тій стороні,
У тій далині
Фортуна всміхнулась мені...
І високо там у горах
При місяці і при зорях
Цвіт-руту знайду,
Край світу піду,
Фортуні подяку складу...


Серед інших звучать у її виконанні пісні Євгена Мартинова, Давида Тухманова, Володимира Матецького, Олександра Морозова, Петре Теодоровича, які прекрасно сприймаються в будь-яких концертних залах. Природа наділила Софію Ротару глибоким відчуттям музики. «Я часто сперечаюсь, конфліктую, - зізнається співачка, - але співаю лише те, що мене хвилює». Вона повноправний співавтор музичних творів.

Переповнені зали на концертах ансамблю «Червона рута», всуціль схвальні відгуки преси супроводжують усі гастрольні поїздки. Улюблениці мільйонів слухачів, королеві сцени художники присвячують картини, малюють створені нею пісенні образи, поети присвячують пісні. Шанувальники її таланту у багатьох містах підтримують її, об'єднуються у молодіжні клуби «Романтик», які під час гастролей відвідує співачка. Зачаровують глядачів упродовж багатьох років високий професіоналізм виконавців, вдало підібраний репертуар із улюблених пісень, дарунок нової пісні на кожному з концертів, а також сценічні костюми. Нові концертні костюми для ансамблю і солістки за ескізами Алли Дутковської були також виготовлені для концертної програми на Олімпіаді в Москві в 1980 році. На білому фоні основної тканини вишуканого крою сукні солістки за типом буковинської поликової сорочки з модними воланами, мережкою та вишивкою і чоловічих блузонів незгасно червоніла символічна квітка-рута з Карпат.

З-поміж інших на виставці у Чернівецькому краєзнавчому експонуються ескізи костюмів, виготовлених для поїздки ансамблю «Червона рута» в Канаду і США, де він представляв мистецтво всієї України. Аллою Дутковською було розроблено, а народними майстринями області пошито високого стилю і фантазії комплект костюмів «Писанка» з найхарактерніших для різних етнографічних зон України деталей крою взуття, одягу, поясів, кутасів, гаптування. Модель костюма солістки вражав уяву: на подовженому білому платті вигравали вишиті люрексовою і червоною нитками ромби та зигзаги, а маленький кептарик, викладений жовтими перламутровими лелітками, та коралове намисто на шиї і декоративні стрічки у волоссі співачки творили разом із виконуваними нею піснями неперевершену красу і велич України. У кожному випадку за основу розробки костюмів ансамблю художницею брались репертуар, уподобання і смак його солістки. До 20-річчя професійної діяльності ансамблю були виготовлені нові костюми для співачки, балету, оркестру - знову ж за ескізами Алли Дутковської - майстрами Буковини, Сімферополя, Риги. У концерті за програмою «Квіти Софії Ротару», який 1991 року відбувся у Москві, в першому відділенні вона здійснила свою давню мрію - відтворила мистецьку долю з найулюбленіших українських і молдавських пісень, творів Володимира Івасюка, виступала в супроводі уславленого українського народного танцювального ансамблю «Смеречина» Вижницького районного будинку культури. «Найкращим костюмом вважаю той, який Алла, - згадує Софія Ротару, - змоделювала для концерту «Квіти Софії Ротару».

Важко назвати іншу співачку, яка б мала таке визнання на всій території Східної Європи, Америки, частково Азії, як Софія Ротару, була вшанована багатьма нагородами, серед найвищих - звання Героя України, присвоєне у 2002 році. За доброчинність у ювілейному 2008 році щедру парафіянку, що не тільки дарувала кошти на будівництво церкви Преображення Господнього на Солом'янській площі в Києві, а й на престол, виконаний з металу білого та жовтого кольорів, церковні дзвони, відлиті з міді для цієї церкви, Софію Ротару нагороджено орденом Різдва Христового II ступеня. Цей орден на спецзамовлення митрополита київські ювеліри виготовили з міді та покрили золотом, а в центрі позолоченого ордена вони розмістили медальйон з рельєфним хрестом-монограмою у вигляді перехрещених букв Р і X, що означає Різдво Христове, й усипали його рубіновими стразами.

Природний пісенний дар співачки, висока вимогливість до себе («Повна самовіддача - моє кредо в мистецтві», - говорить артистка) забезпечують успіх, щасливу творчість. «На сцені, - розповідає співачка, - я, перш за все, професіонал, і дуже серйозно ставлюсь до роботи. Вимоглива, педантична і, можливо, навіть сувора, але не тільки до тих людей, з якими працюю, а, насамперед, до себе... робота зцілює людину... Все, чого я досягла, - це результат колосальної і постійної праці». Нагороди ансамблю збагатились і в результаті роботи та виступів за новою програмою концертів «Кохай мене». Впродовж успішного багаторічного пісенного життя колективу і співачки створилась справжня музична скарбниця раритетів, серед яких численні платівки, «золотий диск», вручений володарці найбільших накладів платівок, нагороди преміями у 2003, 2004, 2005, 2006, 2007 роках «Золотий грамофон» за кращі пісні, незабутні фото запалення «зірок» Софії Ротару в Ялті, Чернівцях, Москві, кінокадри, сувеніри, афіші, книги, комплекти і деталі одягу, документальні свідчення гастрольного «життя на колесах» уславленої співачки на межі тисячоліть.

Із нагоди 25-річчя творчої професійної діяльності, десятиріччя «Пісенного вернісажу», почесним головою журі якого була Софія Ротару, у 1997 році вона удостоєна Призу Президента України.

Шістдесятий день народження відзначала у казці Лівадійського палацу в Криму серед друзів, родини. Сюрпризом до дня народження співачки стала виставка найкращих концертних костюмів зірки 70-80-х років XX століття, яку організували рідні для гостей: стилізовані сукні, вишиті вручну, багато з яких спеціально для Софії Ротару моделювала Алла Дутковська. Традиційно улюблениця слухачів усіх поколінь дала свій ювілейний концерт у Москві в концертному залі «Росія» за правилами жорстких рамок сучасного шоу-бізнесу. І хоч не прозвучало в той вечір із якихось причин з високої сцени ім'я творця «Червоної рути», Софія Ротару доброзичливо повторює: «Івасюк був моїм композитором... Такою, яку мене люблять тисячі моїх шанувальників, я стала завдяки пісням Івасюка». Ми, сучасники вершин Софіїної пісенної слави, погоджуємося з нею в тому, що тепер мало народжується таких пісень, які створював Володя. Бо і підхід її до репертуару передбачає, за словами співачки, високоемоційну планку його уподобань: «...коли мороз по шкірі або сльози на очах, тоді - моє... щоб могла сказати про неї (пісню. - Авт.) словами з «Червоної рути»: ти у мене єдина».

На візитівці до компакт-диску 2007 року «Пісня пам'ятає все» про творчість співачки - фотографії Софійки-школярки у картатому платтячку та уславленої солістки ВІА «Червона рута» Софії Ротару в концертній сукні «Черешневий гай» подані на тлі рукописних поетових тих же рядків доленосної пісні-легенди «Червона рута». Серед інших аудіо-касета «Небо - это я», названа за однойменною піснею композитора Руслана Квінти на слова Віталія Куровського, які у складі її «сучасної творчої команди» «надихають» і забезпечують «спільні творчі перемоги», за словами співачки-прими, містить 10 творів цих авторів, а також пісню-візитку «Одна калина» - єдину з українським текстом. У кожному концерті емоційно-драматичне і ніжно-ліричне величаве у неповторності сопрано Софії Ротару десь і затремтить смутком-сльозою великого горя - безповоротної втрати батьків і чоловіка Анатолія, невтомного в усі роки організатора зоряного сценічного життя удвох. «Толя переконав мене, - згадує співачка, - що народну пісню можна співати і на естраді. Те, що наші шляхи перетнулись - подарунок долі». Оптимізм і віру в нескінченність добродійних справ у прибутковому вирі сучасного шоу-бізнесу, як розповідає улюблениця мільйонів, дарують натхненник і продюсер усіх її сценічних злетів - син Руслан Євдокименко, онуки Анатолій і Софія, несхитне прагнення співачки жити у гармонії з собою і природою та умінні віртуозно розпорядитись Божим даром. В інтерв'ю газеті «Чернівці» співачка розповіла, що свій день народження 7 серпня 2009 року святкує у колі родини й друзів у власному ресторані «Вілла Софія» в Ялті, а найкращий відпочинок проводить у рідному селі Маршинці та в Карпатах на Буковині з братами і сестрами, які подарували їй найдорогоцінніший подарунок - яскравий буковинський народний костюм, котрий займе належне місце в домашньому музеї в новому будинку Софії в Києві.

Незгасаючій популярності Софії Ротару сприяє щасливе поєднання сильного, розкутого, надзвичайної звукової насиченості, пружного, пізнаваного голосу, невсипуча праця над репертуаром, незрадлива любов до шанувальників пісенного мистецтва і витоків його. Кожну з пісень Софія несе слухачеві як найсокровеннішу молитву з окриленості душі, улюблене дитя, виконує так, ніби вона найголовніша, - самовіддано, пристрасно, з великим почуттям гідності дарує людям радість, отримуючи навзаєм усенародну любов. Бо не минає мода на прекрасну мову справжньої музики і поезії, любов і життя.

 


 

 

КІНОКАДРИ, ЯКИХ НЕ СТЕРТИ

ВІА «Смерічка» з українським словом пісень на музику в новому стилі, де поєднувався український фольклор із сучасними ритмами, захоплено сприймали різномовні зали й багатотисячні стадіони, упокорені магією новопосталої позачасової пісні, що переможно вийшла на люди у неповторній ідеально-мелодійній темпоритміці та одухотворенні радості.

ДНІ культури України в Естонії, в яких брав участь ансамбль «Смерічка», збирали, за словами Левка Тарасовича, переаншлаги - багатотисячні слухацькі обшири, надихнули естонських кінематографістів, а започаткували розмови захоплені дивовижною красою колективу журналістка Енне Хіон та режисер Вірве Коппель, на створення фільму «Виступає «Смерічка» під керуванням Левка Дутковського». Зйомки фільму проходили в Карпатах. У виконанні ансамблю та солістів Василя Зінкевича і Назарія Яремчука прозвучала «фірмова» пісня «Смерічки» «Горянка» Левка Дутковського, а потім він був заборонений до демонстрування через показ солістів у чорно-червоній стилізованій гуцульській ноші на фоні величної природи Карпат, жовто-синіх хат передгір'я та незрівнянного співу, до яких коментатор повідомляв про гордий український народ, який ніколи не падав на коліна перед загарбниками.

У 1975-му та наступних роках велика популярність ансамблю розширює географію його гастролей, які з тріумфом проходять у населених пунктах Західної України, у Києві, Ленінграді, в Білорусії.

Шістнадцять країн світу закупили фільм. По Центральному телебаченню він демонструвався лише один раз, а потім сліди його зовсім загубились. «Після зйомок цього фільму ...нас постійно «розбирали» й критикували, - згадував Левко Дутковський, - на партзборах, хоча ми не були членами партії, створювали для нас певні творчі «умови» ...Довелося покинути філармонію і «Смерічку». Першим пішов Василь Зінкевич і почав працювати в ансамблі «Світязь».

На прохання Назарія Яремчука Левко Дутковський все ж повертається. «...У 1979 році, - розповідає маестро, - я зробив нову «Смерічку», взяв ще Віктора Морозова... Ми здивували глядачів новими костюмами від Алли Дутковської, піснями, лазерно-світловим шоу... Знову почалися виступи в Москві. ...Почалося цькування «Смерічки», мені «шили» націоналізм». І Левко Дутковський перейшов на іншу роботу.

Змінюється керівництво ансамблю «Смерічка» - обов'язкового й незмінного багаторазового учасника популярних телевізійних конкурсів, фестивалів пісні «Київська весна», «Кримські зорі», «Білоруська музична осінь», «Московські зірки», учасника зарубіжних поїздок у Чехословаччину, Румунію; бере участь у Всесоюзному фестивалі «Вогні магістралі-77», виїжджає на гастролі в Іркутську, Амурську, Читинську області, Хабаровський край та Бурятію, а також у НДР.

«Смерічка» полонила вибагливу німецьку публіку одразу, як згадував Назарій Яремчук, незважаючи на те, що тут щороку в телеконкурсі «Золота нота» брали участь зірки світової естради. Ансамбль зачарував соковитістю звучання, жвавими ритмами, бадьорістю наспівів і самобутньою красою сценічного одягу, який гармоніював з настроями мелодій. Пісні Левка Дутковського «Посміхнулась ти мені» та «Жива вода», як і «Золотоволоска» Володимира Івасюка, довелося співати кілька разів. На прохання слухачів буковинці виконали й пісні свого першого репертуару - «Червону руту», «Два перстені», «Пісня буде поміж нас», «У Карпатах ходить осінь». Концерт колективу тривав до третьої години ночі. Перша зарубіжна аудиторія зрозуміла, полюбила талановитих чернівчан. Хіба ж не музика - єдина і найзрозуміліша для всіх націй міжнародна мова, надійний посол миру?

Олександр Довженко назвав пісню поетичною біографією народу, Левко Дутковський - незрівнянним світом краси. Ансамбль «Смерічка» неповторним репертуаром пісень, талановитою виконавською манерою повноцінно творив їх. Унікальні пам'ятки музейної виставки «Світ пісенної краси» у Чернівецькому краєзнавчому музеї, у більшості своїй подаровані йому родинами Михайла Івасюка, Левка Дутковського, Лідії Ротару, Назарія Яремчука, Павла Дворського, фотографом з Тернопільщини Романом Островським, а також Чернівецькою облфілармонією, рідкісні на сьогодні вже навіть у нашому краї й зовсім або майже невідомі підростаючому поколінню це платівки, фотографії, сценічні костюми, документи, а також аудіокасети та диски.

Композитори Левко Дутковський, Володимир Івасюк у пісенній творчості 70-х років XX століття першими відчули, відтворили красу єднання фольклору й «нової хвилі» джазових ритмів, полонили шанувальників музики «Незрівнянним світом краси», «Червоною рутою», «Водограєм», «У Карпатах ходить осінь», «Горянкою»...

 


 

 

ПЕРШІ ПЛАТІВКИ

Свою платівку, диск-гігант, яка побачила світ 1980 року, Назарій Яремчук так і назвав - «Незрівнянний світ краси». З диску Назарій звертається до шанувальників його мистецтва з роздумами про майбутні творчі плани: «Дуже приємно виправдовувати надії слухачів, хоч іноді відчуваю перед ними вину, що не завжди, особливо під час концертів, вдається втілити в життя всі свої творчі задуми. Та я прагну якомога краще донести до вас зміст і душевний настрій твору. Хочу співати для вас гарних пісень, що западають у пам'ять серця, несуть гарні думки, зачаровують красою мелодії». На платівці вперше записана пісня «Останній лист» Павла Дворського, Володимира Кудрявцева й Назарія Яремчука.

НА платівці, диску-гіганті «Чумацький шлях», яка вийшла у світ на фірмі «Мелодія» у 1990 році, записано дев’ять пісень. Одна з них - «Плотогони» Павла Дворського на слова народного артиста України Назарія Яремчука - яскраво свідчить про прагнення митців увічнити традиції буковинської землі. Платівка-гігант названа за однойменною піснею «Чумацький шлях» (Ігор Корнілевич - Анатолій Матвійчук), містить записи пісень Володимира Прокопика, Геннадія Татарченка, Вадима Крищенка, Олександра Злотника. Останній написав для голосу Назарія Яремчука понад 30 пісень, беззаперечно вважаючи його третім рівноправним співавтором кожного пісенного твору, оскільки співак такого рівня давав цим творам життя, талановито виносячи їх на суд народу.

Продовженням «Чумацького шляху» стала пісня «Запорізькі , козаки» (музика Геннадія Татарченка - слова Вадима Крищенка), запис якої зробила фірма «Мелодія» на платівці №2 «Буковинського сувеніру» у виконанні Назарія Яремчука в 1991 році. З глибоко національним співаком Назарієм Яремчуком поет-пісняр Вадим Крищенко написав майже 20 пісень, почавши з веселої улюбленої «Полісяночки» і «Лелека з України» на вічну тему української скупої долі. Вадим Крищенко та Олександр Злотник також геніально наспівали «буковинському соловейку», подарували на його 40-річчя пісню «Родина», яка у виконанні вже важкохворого Назарія, друга і побратима, стала для всіх нас піснею на всі віки. Її співак ніяк не встигав озвучити, очевидно, хотів зробити сюрприз на омріяному бенефісі, який відкладався через його хворобу. Та все ж заспівав, відчуваючи, напевне, що пісня проситься у його голос, на ще не стерті крила...

Основне ж, безумовно, надбання ансамблю «Смерічка» - це ті понад 100 музичних творів, які створив маестро Левко Дутковський, безсмертні пісні композитора Володимира Івасюка, написані ним для уславленого ансамблю. Вони стали стартом злетів до зіркових висот «смеречанців», скарбом всієї української естради. Записи незабутніх пісень зберігають також 14 платівок всесоюзної фірми «Мелодія», канадської фірми «Євшан». Поодинокі з раритетів виставлені для огляду, на жаль, не для прослуховування в краєзнавчому музеї.

 


 

 

МУЗИКА ПОНАД УСЕ

Народився Назарій Яремчук у селі Рівня - передмісті Вижниці у співучій родині Марії і Назара Яремчуків 30 листопада 1951 року, серед дітей був наймолодшим. У родині повноправно володарювала пісня, батьки співали у церковному хорі. Навчався у Вижницькій школі-інтернаті, середній школі, захоплювався природничими науками, особливо любив подорожі в гори, дуже гарно співав, одночасно стає чемпіоном з футболу як гравець команди «Карпати-Кути»... «Грав тоді він у команді за Кути у лінії напівзахисту, - згадує Григорій Чернишов. - Грав... дуже еластично... - інтелігентно, ніколи не вдавався до грубощів...».

З ВЕЛИКОЇ любові до природи після закінчення школи він складає екзамени на географічний факультет Чернівецького державного університету, але не проходить за конкурсом. Повертається додому, працює у геологорозвідувальній експедиції, далі грає у футбол; за направленням військкомату навчається на курсах шоферів, починає співати в улюбленому ансамблі Вижницького будинку культури «Смерічка». А коли в 1970 році став студентом університету, уже не міг розлучитися з колективом, з яким зріднився на все життя. «...Може, це добре, - згадував старший брат Богдан Яремчук, - що Назар не вступив зразу в університет, що так розпорядилася доля, бо інакше не потрапив би в «Смерічку». «А на Буковині, - згадував Степан Сабадаш, - лиш перейдеш Черемош - сам співаєш, і душа прагне цього». Із переходом «Смерічки» на професійну сцену у 1973 році Назар переводиться на заочну форму навчання, в 1975 році закінчує університет і розпочинає фахову діяльність на кафедрі економічної географії вузу старшим інженером.

Але перемагає пісня, творче товариство Левка Дутковського, Володимира Івасюка, Василя Зінкевича, і Назар повертається до філармонії назавжди.

Він постійно перебуває у творчому пошуку, що сприяє росту його професійної майстерності. «Я не зустрічав такого митця, - згадує пісенний побратим, - який би ще не чуючи раніше пісні, міг просто з нотного листа записати її на плівку бездоганно». Щовечора під час концертів артист тримає екзамен на зрілість. Дванадцятирічна наполеглива праця у вокальній школі Левка Дутковського, музикальність, сильний і приємний від природи тембр голосу великого діапазону, гарна зовнішність, властиве йому вміння витонченої інтерпретації кожного твору, оригінальна виконавська манера швидко зробили співака улюбленцем народу.

Назар був великим патріотом країни, щирою любов'ю і турботою огортав друзів. Він згадував найкращі миті спілкування з автором вікопомних пісень Володимиром Івасюком: «Коли кінчалися розмови, починалася пісня. Володя був її творцем, лицарем. Я бачив у піснях його душу. Вона здається мені блакитною. Такою, як сам Володя». Експонується записка Володі до Назара за січень 1979-го, фотографія, на якій він, маестро Левко Дутковський (із чотирьох його друзів), що першими поїхали на похорон до Львова і йшли в траурній колоні першими.

Назарій завзято опікувався Чернівецьким футбольним клубом «Буковина», на піднесенні його перемог як член правління разом із Павлом Дворським написав гімн клубу «Вперед, Буковино, вперед!». Пам'ятав у всіх краях пракоріння честі роду.

В експозиції музею представлені як ескізи сценічних костюмів ансамблю «Смерічка» та солістів, розроблені художником-модельєром Аллою Дутковською, зокрема, «Зачаруй», «Краю мій» 1975-1978 років, «Олімпійські» 1980 року, так і самі концертні костюми чи їх елементи. Серед інших документів і характеристика-рекомендація Назарія Яремчука, видана Чернівецькою облфілармонією для поїздки до Чехословаччини на Міжнародний конкурс артистів естради «Братиславська ліра» в травні-червні 1981 року. Там заслужений артист України Назарій Яремчук завоював одразу три нагороди: дипломанта конкурсу, премію ЦК комсомолу Словаччини і Великий приз «Улюбленець публіки»: світ відкривав Україну за пісенним образом і з неповторного голосу Назарія Яремчука.

З 1982 року він стає художнім керівником ансамблю «Смерічка», який уже давно здобув заслужену славу, користується великою популярністю в країні, об'їздив з гастролями Прибалтику, Закавказзя, багато областей Росії. У цей час «Смерічці» присуджено премію імені Миколи Островського ЦК комсомолу республіки, яку отримує Назарій Яремчук.

Часто Чернівецьку облфілармонію називали лабораторією української естради, школою її кадрів, музичною столицею України.

З 1984 року видавництво «Радянський композитор» видає нові збірники «Музикальна орбіта» (експонується) для колективів художньої самодіяльності, проводиться навчання з підвищення фахового рівня керівників ВІА шляхом введення в інститутах культури музичних факультетів, на яких навчали працювати з електронними музичними інструментами, звуковідтворювальною апаратурою.

 


 

 

НОВИЗНА - НЕБЕЗПЕКА ДЛЯ РЕТРОГРАДІВ

Але, як і раніше, Спілка композиторів України не сприймає естрадних колективів. Новітній стиль прославленого ВІА «Смерічка» оцінює як «естрадні крайнощі». У пресі широко обговорюються питання діяльності ВІА владними інституціями, щорічно двічі проводиться прослуховування їхнього репертуару, визначається перелік дозволених до виконання пісень, уся документація (паспорт колективу, анотація тощо) ведеться тільки російською мовою. У 1984 році Назарій Яремчук вступив до інституту культури імені Олександра Корнійчука і після його закінчення отримав фах культурно-освітнього працівника з присвоєнням кваліфікації керівника самодіяльного театрального колективу.

НАВЧАННЯ за спеціальністю мало великий вплив на зміни в сценічному обличчі соліста. Як ніхто із зірок естради, відзначає преса, Яремчук уникає одноманітності. У кожній пісні він намагається віднайти нові виконавські засоби, передати стан душі. У кожному українському домі він як рідний. Неповторно звучав тембр його голосу, додавали шарму осяйні очі і гарна від природи зовнішність, самозречено він вдихав нове й нове життя в пісні багатьох композиторів, з любові до людей дарував усім свята музики. У піснях громадянської тематики, ліричних, жартівливих, танцювальних, веселих і сумних він почуває себе однаково впевнено.

У 1985 році ансамбль «Смерічка» і соліст Назарій Яремчук успішно виступають у концертах культурної програми XII Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Москві.

Зорепад нагород Назарія - соліста ансамблю «Смерічка» збігся в часі зі страшними техногенними катастрофами, які спіткали наш народ. Зразу ж, як тільки світ жахнувся чорнобильського лиха у 1986 році ансамбль і солісти виїхали у місто, розчавлене атомним напалмом. Відвідували його тричі, співали без захисту за 150 метрів від найстрашнішого. Одягнуті в захисні костюми, смеречани дивляться на нас із незабутніх фотографій, - там виступають з концертами. Зловісний «скафандр» він привіз для колекції на згадку додому, зберігаючи в кімнаті поруч із сувенірами.

Уже 9 травня 1987 року, як згадують учасники ансамблю, ВІА «Смерічка» прилетів у воюючу столицю Афганістану Кабул і виступив із концертом перед радянськими військовиками. Народні й сучасні українські пісні сприймались тут особливо зворушливо. Впродовж місяця більше двох десятків концертів відспівав колектив у 40-градусну спеку в умовах навчань оволодіння кожним артистом всіма видами зброї, при автоматах Калашникова та при парашутах під час перельотів літаками, в які часто завантажували також труни із загиблими нашими вояками. Той фатальний переліт до Баграма, коли літак із артистами був обстріляний із землі, змусив здригнутися всю Україну, гартував на справжність колектив. І тут Назарій підбадьорював смеречан, просив не боятись, бо ж не загинути тим, кому така доля не прописана, сам не ховався за броню. Але неможливо було приховати співчуття на концертах, які відбувались у шпиталях, як і тоді у Кабулі, куди просто неба зійшлися, як хто міг пристосуватися, скалічені у страшній м'ясорубці війни наші солдати й офіцери без ніг, без рук, без очей, а ще в палатах співати для неходячих, обгорілих у пеклі боїв юнаків, часто, можливо, в останній раз, виконувати замовлені пісні рідної землі.

На фотографіях - панорама чужої сумної афганської землі, стурбовані погляди смеречан. Їхній настрій відтворено в новій пісні Володимира Прокопика і Анатолія Матвійчука «Не жди мене», яку з великим драматизмом виконував Назарій Яремчук...

За великі творчі досягнення Назарій Яремчук нагороджується орденом Дружби народів, у 1987 році - отримує звання народного артиста України.

І тільки у 1988 році виїжджає на гастролі до Канади, де вперше зустрічається з найстаршим братом, емігрантом Дмитром Яремчуком, відкриває для себе і всієї родини таємницю роду, долі України...

Із далеких доріг з великою радістю повертається додому, де чекають його сини Дмитро і Назар, велика родина у Вижниці - брат Богдан, сестра Катя, найкращі у світі рідні Карпати, які він особливо ніжно любив: «Я задихаюсь без природи, я без природи пропаду...» - співав на всіх сценах улюблену пісню «Оркестр природи».Так, як Назарій, її ще ніхто не заспівав... У нього була первинна єдність із природою, всесвітом, символом його - Черемошем і потягом до річки, до живої, неповторної вічності, підкорення вершин, захоплення величчю Творця.

Щоразу спілкується із земляками, виступає з концертами у Вижниці, Путилі на святі виходу на полонини і без свят, у Чернівцях, у містах і селах, куди ансамбль запрошують. Пісні «Смерічки» звучали на всіх республіканських передачах: «Камертон доброго настрою», «Призначення побачення», «Недільний сувенір», «Зичимо щастя».

Талановите Назарієве виконання ще в радянські часи підхоплювало зали слухачів з місць, викликало бурхливі оплески, будило радість самоповаги. Співоче біополе його голосу, феноменальна пам'ять як на музичний матеріал, так і на текст, розкутої сили звук дарували слухачам люблений ним світ - що із вершин національного духу. Співак урізноманітнює виражальні засоби, володіє неабиякими драматичними, а також вокальними можливостями: «політний» - як зазначає критика, - рухливий, оксамитового, тільки йому властивого тембру, зі своєрідним «розхитуванням» голос у верхньому регістрі кожного разу являє глядачам маленький спектакль, що допомагає йому відтворити пісенний нюанс опукло, виразно, неповторно й незабутньо. А чарівна посмішка зігрівала людей. Він так віддавався пісні, згадували очевидці, що не залишалося сил для ейфорії від успіху, квітів, шани, любові.

Назарій Яремчук призначається головою, членом журі багатьох конкурів, фестивалів, уважно придивляється до талановитої молоді, допомагає визначитись із майбутнім. Він підтримав і благословив на пісенну долю Інесу Братущик, Жанну Боднарук, Ніну Шестакову, Ольгу Добрянську, Аллу Наталушко, Оксану Пекун.

 


 

 

НАЗАРІЙ - ГЕТЬМАН УКРАЇНСЬКОЇ ЕСТРАДИ

Особливо активізувалася концертна діяльність ансамблю «Смерічка» у зв'язку з доленосними для українського народу суспільними змінами, які забезпечили прийняття Декларації про державний суверенітет України та проголошення Акта про незалежність нашої молодої країни.

НАЗАРІЙ Яремчук і колектив ансамблю доклали багато зусиль у гастрольних поїздках з концертами в міста і села як області, так і всієї України в передвиборних кампаніях 1991-1995 років, самовіддано будили національну свідомість народу.

З 1989 по 1994 рік народний артист України працював у музичній програмі Українського телебачення «Ви нам писали», яка з часом отримала назву «Зичимо щастя» й була, звичайно, улюбленою концертною програмою на замовлення. Ця щотижнева щира розмова великого українця з глядачами чарами виконуваних ним українських пісень передавала їм його відчуття щастя, що маємо омріяну державу, всевладною господинею в якій має бути (а де ж їй бути, як не в Україні?) українська мова і музика - самобутня пісня, і воля, і правда наша. Очевидно, що велика роль її була і в результатах референдуму 1991 року.

«Назарій Яремчук був близький мені по духу. Він був глибоко національний співак, - згадує поет-пісняр Вадим Крищенко. - Знали б ви, як світились очі Назарія, коли Україна стала незалежною, самостійною державою. Заради цього я живу - говорив він, вважаючи найщасливішим цей день у своєму житті».

1 грудня 1991 року - день народження самостійної України - майже збіглося з Назаровим 40-річчям... У цьому ж році почалась його нова сімейна дорога...

Вимпел «Молитва за Україну», привезений Назарієм із Києва зі Всесвітнього конгресу українців (єдиний такий експонат у нашому музеї), подарунки від шанувальників його творчості, концертний одяг, кофр, у якому завжди у всі світи, гастрольні поїздки возив пояс мами Марії, - стали музейними пам'ятками.

Популярність «Смерічки», схвальні відгуки в пресі сприяли закордонним гастролям ансамблю з 1988 по 1993 рік, у країни Північної і Південної Америки зокрема. У 1995 році Назарію та ансамблю «Смерічка», за словами дружини Дарини Яремчук, надійшло багато запрошень на гастролі в Англію, Канаду, США, Австралію. Для урізноманітнення концертних виступів співак планував створити танцювально-розважальну програму, окремо розробляв репертуар із романсів українською, російською, італійською мовами.

Назарій побував у багатьох країнах, відкривав людям «невідому Україну»... але його глибоко хвилювала, боліла доля незалежної України, безпорадність влади, бездіяльність національної еліти, яка не змогла зорганізуватись, що створювало труднощі духовного відродження... У нашому музеї експонуються деякі публікації з роздумами Назарія Яремчука - великого оптиміста, незрадливого сина свого народу - про шляхи виходу країни з кризи, про бездуховність на шляху відродження: «Кожен із нас повинен постійно бути в польоті - крізь долю, над суєтою, у вільному леті вільною людиною. І при цьому, однак, не відриватися від землі. Пам'ятати святі речі - хто тебе народив, навіщо живеш, звідки ти, чого прагнеш, що скажеш людям, з якої криниці п'єш воду». Відрадно, що ці його щирі слова деколи звучать на українському радіо хоч і без посилання на автора, але так вагомо, що спонукають шукати мовця, випромінюють оптимізм і є переконливими.

У великій гастрольній напрузі народний артист України Назарій Яремчук - «досить вимогливий до себе, принциповий і одержимий, напрочуд обов'язковий і дисциплінований» - у 1994 році, як згадує журналіст Юрій Терон, упродовж двох місяців безкоштовно дав більше 40 концертів у Заставнівському та Хотинському районах за «українську Державу, українську Ідею і Демократію», планує провести у 1995 році свої концерти-бенефіси (матеріали підготовки їх представлені в експозиції). Він розробляє сценарій величного дійства, записує понад 30 пісень, частина з яких вийшла в аудіокасетах, готує афіші, запрошення, листи-звернення до благодійників, визначає дату творчого вечора, який повинен відбутися 15-16 квітня в Київському палаці культури «Україна». До бенефісу для Назарія Левко Дутковський підготував музичну композицію на слова Миколи Негоди «Черемоше сивий», але не сталось... Фотографії до бенефісу виготовила американська журналістка Таня Михайлишин-Давіньон. Рукописи сценарного плану Яремчука, листи-звернення до благодійників, у тому числі до Всеукраїнського державного Центру фестивалів та концертних програм, засвідчують, що «значну частину коштів, отриманих від проведення цієї мистецької акції, він планує передати на реабілітацію дітей, хворих на алопецію в Чернівцях»... На цьому документі пізніше були наклеєні інші дати... - 23-24 вересня 1995 року.

Важка хвороба невблаганно руйнувала фізичні сили співака. Операція, зроблена в Канаді, не продовжила життя народного артиста України... 30 червня 1995 року після тривалої і важкої хвороби Назарій Яремчук помер.

Запізнілі високі оцінки його творчості і час, що минув потому, засвідчують відсутність у країні співака, який міг би замінити Назарія Яремчука...

Анатолій Матвійчук: «Його голос - вільний політ високого і світлого суму».

Дмитро Гнатюк: «Справжній був митець, бо не розмінювався на якісь дешеві успіхи».

Василь Кошман: «Назарій пропагував лише українську пісню».

Василь Зінкевич: «Назарій Яремчук - це істинно наша національна гордість».

«Назарчик був надзвичайно скромною людиною... Поки жив і творив, то не міг організувати свої бенефіси, коли вже відійшов від нас, то лише тоді знайшлася матеріальна підтримка, - згадує заслужений працівник культури Людмила Пацунова, режисер-постановник концертів пам'яті народного артиста України Назарія Яремчука. - Він мав надзвичайно широкий і різнобічний репертуар, який враховував смаки будь-яких категорій глядачів та слухачів». Розуміючи обмежені можливості українського артиста навіть такого рівня і таланту, у рідній країні задля розвою саме української пісні високої шкали цінностей Назарій страждав, як і тоді, коли його прізвище було викреслене всевладними зі списку представлених до нагородження Державною премією імені Тараса Шевченка у 1994 році... Мало залишалось йому часу для віднайдення сил виборювати належне в Україні місце для української пісні, як це вдавалось робити керівникові самодіяльного ансамблю Левку Дутковському у 60-70-х роках XX століття у золотому зеніті слави новаторського колективу. Він був із видатних солістів «Смерічки», саме «їх я можу назвати справжніми лицарями української естради, справжніми носіями української духовності. Завжди вишукані, шляхетні у вищому розумінні цього слова, постійно безжалісно вимогливі в питаннях формування репертуару як до себе, так і до співпрацюючих з ними композиторів і поетів-піснярів... А діапазон звучання розкішного Назарієвого голосу - від героїчного «Ой, ви, козаченьки...», «Копав, копав криниченьку» до задушевно-ліричної «Родина, родина»? «Хто, - запитує видатний оперний співак Анатолій Мокренко, - із сьогоднішніх естрадних «зірок» у змозі співати однаково пронизливо такі різні за тембром звучання пісенні твори?»

Нестерпно шкода, що разом із ним відійшла ціла епоха естрадної пісні високого ґатунку. Це була справді епоха Назарія Яремчука.

У статті «Згадуючи Назарія» мистецтвознавець Валентина Кузик у газеті «Демократична Україна» повідомляє про свою аргументацію в характеристиці-представленні в січні 1994 року до відзначення Державною премією України імені Тараса Шевченка одночасно з Володимиром Івасюком (посмертно) і Василем Зінкевичем їхнього мистецького побратима, щирого пропагандиста національної ідеї на концертній естраді Назарія Яремчука. Тут-таки, в експозиційних матеріалах нашого музею, представлено Указ Президента України «Про присудження Державних премій України імені Тараса Шевченка 1996 року» (посмертно), медаль і посвідчення лауреата премії імені Шевченка, яку отримала й передала для експонування дружина митця Дарина Яремчук.

 


 

 

У ВІНОК ПАМ'ЯТІ

Експозиційні матеріали лише частково відтворюють послідовну роботу, яка проведена в Україні із вшанування пам'яті легенди, совісті й душі сучасної української естрадної пісні, нашого великого співця, - в Чернівцях і у Вижниці на будинках, в яких жив Назарій, на Вижницькому будинку культури, де він співав, встановлено меморіальні дошки, проведено згідно з його волею в Палаці культури «Україна» концерт, але вже світлої пам'яті Назарія, без нього. У Чернівцях відбувся телемарафон «366 хвилин з Назарієм Яремчуком», іменем митця названо вулиці, його ім'я присвоєно Вижницькій школі-інтернату, де навчався Назар до 1967 року. Тут створено першу музейну кімнату...

ЗАПОВІДНОЮ територією у Вижниці на вулиці імені Назарія Яремчука, 45 стала родинна садиба із хатою-музеєм співака. Тут гостей звідусюди зустрічає його сестра Катерина.

А у Чернівцях щороку до дня народження співака - 30 листопада - проводяться у філармонії фестивалі ресторанних ансамблів, у Снятині, що на Івано-Франківщині, - популярні обласні пісенні фестивалі-конкурси «Я піснею вернуся до життя», а в сільськогосподарському технікумі діє студентський молодіжний клуб його імені та відкрито музейну кімнату, у Тернополі його іменем названо школу, про нього написано пісні. На кожному концерті пісню пам'яті Назарія Яремчука «Яворина» (музика Степана Гіги, слова Степана Галябарди) слухають стоячи, бо туга за великим співаком і вдячність йому не минають.

Наша друга за часом створення, але єдина найповніша за пам'ятками музейна експозиція в речах і документах кличе кожного долучитись до першовитоків, причаститись із цілющого пісенного джерела, виплеканого талантом і невсипущою працею багатьох поколінь нашого народу, пісенних зірок сучасності... Експонуються віршовані, прозові літературні посвяти пам'яті Назарія Яремчука, зокрема, книги «На вістрі полум'я свічі» поетеси-тернополянки Марії Патей-Братасюк, «Назарій Яремчук. Я піснею вернуся до життя» Ярослави Кибіч, а також впорядкована дружиною співака книга «Назарій Яремчук. Поклич пісні до мого серця», в якій надруковані щоденники, вірші, спогади. Представлені також численні пресові матеріали, світлини останніх миттєвостей його буття серед нас.

Перший Всеукраїнський фестиваль української естрадної пісні, заснований Левком Дутковським та начальником Вижницького районного відділу культури Іваном Дрончуком, відбувся 21-22 вересня 1996 року, знову зібрав у Вижниці на вшанування пам'яті Яремчука, а також популяризації розвитку української естрадної пісні, виявлення і підтримки молодих талановитих співаків та на виконання програми Президента України «Діти України» пісенних побратимів Назарія, які вже без нього тримають пісенне небо України, і початкуючих співаків - переможців конкурсів майже з усіх областей України. Широко представлені оригінальні матеріали показують високий рівень організації роботи всіх служб фестивалю при активному сприянні облрайдержадміністрацій, народних депутатів України.

Експонуються привітання учасникам фестивалю Президента України, численні афіші, фотографії учасників і переможців, листи, запрошення...

Згідно зі сценарним планом, розробленим мистецьким керівником та головним режисером фестивалю, головою обласного мистецького фонду імені Назарія Яремчука, заслуженим артистом України Левком Дутковським, величаво відкрив фестиваль піснею «У Карпатах ходить осінь» народний артист України, легендарний метр сцени Дмитро Гнатюк. Саме 25 років перед цим вона була вперше представлена світу у виконанні «незамінних ніким», за словами Левка Дутковського, дуетом Назарія Яремчука і Василя Зінкевича...

Вражало велелюддя фестивалю, величезне дзеркало сцени, проектування на екран відеозапису концерту Яремчука, з якого він ніби зійшов з небес, щоб співати у Вижниці на храмовому святі...

На І фестивалі української естрадної пісні імені Назарія Яремчука у празник Різдва Діви Марії у Вижниці дует «Писанка» вплів у вінок слави незабутнього ансамблю «Смерічка» і свою квітку подяки. Оксана Савчук була ведучою фестивалю разом зі «смеречанкою» Мирославою Єжеленко та Василем Ілащуком. Тут щемно і незабутньо зринали у пам'яті і той далекий 1975 рік, коли під крилом «Смерічки» у зеніті її слави, під час зйомок естонськими кінематографістами у Карпатах фільму «Виступає «Смерічка» під керуванням Левка Дутковського» версталась на плівку величава краса колиски ансамблю, саме тоді малий Іванко Кавацюк награв на цимбалах для фільму гуцульські мелодії. Згадувались і спільні зі «Смерічкою» концерти на фестивалі у Сопоті, коли дійшли згоди з Назарієм про великі можливості цимбалів в епоху синтезаторів. А вже під час спільних гастролей 1993 року в Канаді і США Назарій під супровід цимбалів Івана незабутньо виконував старовинний стрілецький романс. А ще... були плани і захоплення Назарієвою справжністю, совісністю як у житті, так і на сцені, унікальним голосом, красою душевною і вродливою зовнішністю. Вражали його простота без «зірковості», постійне бажання допомогти з любові до людей... а, найперше, єднання його з усіма за найвищою для нього цінністю кожної людини - за любов до України. Саме Назарій схвалив вибір дуетом «Писанка» духовної пісні, бо з того дива йде у світ щира вічна потреба доброго спілкування дитинства і традиції.

22 вересня фестиваль вшановував переможців конкурсу: володарку гран-прі Інесу Машевську з Одеси. В її виконанні віртуозно прозвучала тут пісня «Весна» на вірш Володимира Сосюри «Так ніхто не кохав». їй було вручено пам'ятний приз імені Назарія Яремчука, який виготовив із бронзи Василь Дутка. Відзначено було також лауреатів В’ячеслава Кравченка з Фастова, Назара Савка зі Львова, Олександру Лакатош із Ужгорода та Вікторію Савченко з Кривого Рога, дипломантів конкурсу Любов Тимчук із Чернівців, Дмитра Баннова з Тернополя, Олену Пекун, Олену Березюк із Києва, Ірину Томачинську з Новоукраїнки Кіровоградської області. В експозиції музею зберігається аудіокасета із записом пісень лауреатів конкурсу - учасників всеукраїнських гастролей в рамках Національної програми «Діти України».

За підсумками конкурсу було відзначено призом глядацьких симпатій Дениса Барканова (відрадно, що саме він 1999 року на музичному конкурсі імені Володимира Івасюка, що відбувся в Києві, виборов перше місце, а гран-прі не визначалось) із Харкова, який виконав пісню на слова поета, тоді начальника управління культури Харківської області, Олекси Марченка, композитора Віктора Гортікова «Злітаються солов'ята», що надзвичайно схвилювала присутніх:

Де рідний Черемош
Та Виженка дзвінка
Злили співучі хвилі воєдино,
Назарій восени
Всіх юних солов'ят
Із вирію скликає на гостину.
Де яблуні і мед
Та хліб на рушнику
У храмі освятили добрі люди,
Знов пісня молода
Злітає в білий світ
І хай вона відлунює повсюди.


Приспів:

Добридень, Яремчук!
Господь тебе почув,
Як солов'їне серце України.
Добридень, Яремчук!
Зі сходу я лечу
На поклик твій у сонячну долину.


Проникливі слова пісні звучать, певною мірою, відповіддю, згодою, схваленням, підтримкою Назарового щирого устремління, його життя бачити у мирі та злагоді єдину крону розлогого родового дерева України.

Під час грандіозного вечірнього шоу на стадіоні у Вижниці було вручено нагороди переможцям, свідоцтва «Почесний громадянин Вижниці» народному артистові України Василю Зінкевичу, заслуженому артистові України, композиторові Левку Дутковському.

Завершився фестиваль у празник Різдва Діви Марії кантатою «Діво Маріє, сохрани нам Україну» (слова і музика Левка Дутковського), яку виконували зірки української естради Мирослава Єжеленко, Олег Шак, Іво Бобул, Алла Кобилянська, Ані Лорак, Василь Данилюк, Олександр Тищенко, всі учасники фестивалю, серед яких і сини Назарія Яремчука Дмитро і Назарій, дует «Скриня» у складі Марії і Володимира Лобураків, які на фестивальній хвилі заявили про себе, відкривши у майбутнє вартісне «віко» рідних українських пісенних традицій. Упродовж насиченого мистецькими турботами життя заслужені артисти України Марія і Володимир Лобураки пропагують українські народні пісні, стали лауреатами II фестивалю «Червона рута», в 1993 році - лауреати Міжнародного фестивалю «Доля» в Чернівцях, у 1994-му - лауреати фестивалю музики «Веселка» в Угорщині, переможці радіофестивалів «Пісня року», «На хвилях Світязя», впорядкували в 2005 році пісенник «Народна скарбівня», співають авторські та пісні Володимира Івасюка. Ними ж виконано надважливу роботу - впорядковано і видано 2001 року альбом з передмовами легендарної співачки Софії Ротару, а також поетеси з багатим поетичним та пісенним доробком Тамарою Севернюк про музичну творчість земляка, композитора Михайлюка «Пісенний килим Василя Михайлюка», всесвітньо відому пісню «Черемшина» (на слова Миколи Юрійчука), яку, як і інші пісні з його вагомого спадку, вони співають у різномовних залах. Переконливо прозвучав на фестивалі і дует «Писанка». Вже після фестивалю Левко Дутковський рекомендував «Писанку» священику Валерію Сиротюку як чудових виконавців духовних пісень, котрі з легкої його руки, як кажуть у народі, дотепер підкорюють світ далеко поза Україною неповторним сценічним дійством.

Минають дні й роки, і вже сценічні обшири за генетичною спадщиною, яку треба вигранити, опанували величним фестивалем естрадної пісні «Родина» заслужені артисти України брати Дмитро і Назарій Яремчуки після закінчення навчання у Національній музичній академії Києва. Назарій пише музику різних жанрів. У 2000 році співак Дмитро Яремчук став володарем гран-прі міжнародного фестивалю «Доля», а пізніше отримав першу премію «Золотий шлягер» на міжнародному фестивалі-конкурсі у Білорусії. Вони успішно виконують також пісні з батькового репертуару: «Ти у вікні», «Білі лілеї», «Родина» та інші. Упевнено заявила про себе їхня сестра Марічка Яремчук ніжними ліричними піснями, які виконував батько особливо хвилююче: «Килим з маків», «Ліхтарики». Під час навчання у Чернівецькій гімназії №4, яку закінчила з медаллю, успішно опановувала програму музичної школи, навчалась премудростям образотворчого мистецтва та хореографії. Участь у дитячих фестивалях принесла їй звання лауреата, одночасно стає володаркою призу глядацьких симпатій на І Всеукраїнському конкурсі сучасної релігійної пісні. З 2000 року вона - багаторазовий лауреат: Всеукраїнського фестивалю мистецтв, редакційного конкурсу газети Верховної Ради «Голос України», у 2001 році - Всеукраїнського товариства «Просвіта», у 2002 році - фестивалю дитячої та юнацької творчості «Надія України», фестивалю «Слов'янський базар» у Вітебську, у 2003 році - лауреат - за перше місце серед ведучих - міжнародного фестивалю дитячої та юнацької творчості в Артеку, у 2001, 2002, 2005, 2006, 2007 роках - Всеукраїнських фестивалів сучасної і популярної музики «Шлягер року», у 2007 році - Всеукраїнського телевізійного конкурсу «Крок до зірок», а також у 2009 році пройшла відбірковий тур «Нова хвиля» у Москві. У репертуарі юної співачки пісні сучасних українських та зарубіжних композиторів, твори з репертуару батька Назарія Яремчука - на музику Олександра Злотника «Родина», Володимира Івасюка - «Жовтий лист», «Червона рута», «Водограй». інші. Марічка Яремчук Яремчук пише власні пісні про школу, дружбу, кохання, опановує музичні висоти в Київській муніципальній академії естрадного і циркового мистецтва та в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича на факультеті історії, політології та міжнародних відносин заочно.

Натхненною любов'ю до чарівного світу пісні, легендарного шляху становлення сучасної української естрадної пісні – її яскравих зірок - з витоків у Карпатському краї до світового визнання означені меморіальні пам'ятки - автографи любові - першої виставки мистецької лабораторії тепер народного артиста України, засновника ансамблю «Смерічка», композитора Левка Дутковського...

Без перебільшення, раритетами стали афіші, починаючи з першої, з повідомленнями про концерти прославленого ансамблю. Левко Тарасович передав Чернівецькому краєзнавчому музею всі афіші ансамблю, зібрані ним, що склало унікальну колекцію з історії «Смерічки».

 


 

 

ПОПУЛЯРНИЙ СПІВАК І ТАНЦІВНИК

На прес-конференції голова журі конкурсу І фестивалю української естрадної пісні імені Назарія. Яремчука Василь Зінкевич привернув неабияку увагу всіх, хто міг потрапити туди, бути ближче і не тільки чути голос улюбленця захоплених його талантом людей, бачити його виразну пластику обличчя. Популярний співак і колишній танцівник, у 1994 році нагороджений Державною премією імені Тараса Шевченка, пригадувався багатьом у розкішній гуцульській народній уберії - байбараку з китицями, виготовленій ним - професіоналом з художньої ковки металу - спільно з художницею-модельєром Аллою Дутковською. Василь Зінкевич відзначив: «Таких високодуховних джерел, як Вижниця, не так багато у нас в Україні, мрію, щоб вона стала школою молодих, нашим українським Сан-Ремо».

Хто у Вижниці тоді, до і після 1968 року, не знав Василя Зінкевича, учня Вижницького училища прикладного мистецтва, який у пошуках краси й карпатської романтики приїхав із подільського села Васьківці Ізяславського району Хмельницької області, де народився 1 травня 1945 року, щоб здобути фах майстра з художньої обробки металу? З першого курсу танцює у Вижницькому народному самодіяльному ансамблі танцю «Смеречина» під керуванням Галини Левіної, а коли повернувся з армії продовжувати навчання, знову танцював і був запрошений Левком Тарасовичем Дутковським у ВІА «Смерічка» терміново замінити вибулого в армію соліста, який виконував пісню «Сніжинки падають».

Про відмову не могло бути й мови, бо до безтями встиг закохатись у гуцульський край, зачарований був елементами різьби, проявляв прискіпливу увагу до характеру умільців, барвистої одежі горян, мелодій і техніки троїстих музик у весільному розмаї. «Яка ж то краса: вихід на полонину, - захоплювався митець, - або повернення з неї! Легіні на конях у червоних сардаках і позолочених кресанях палять із пістолетів і дубельтівок, аж луна котиться зворами - танці, співи, хліб-сіль». І хоч по закінченні училища здійснив невдалу спробу вступити на навчання до так званої славної «Мухінки» в Ленінграді, де служив в армії, повернувсь у пісенну стихію рідних і незрадних Карпат, до керування танцювальним ансамблем «Смеречина», всесилля пісні ансамблю «Смерічка». Зі скарбів гуцульської духовної щедрості відтворені за його сприяння - керівника «Смеречини» - відомі танцювальні композиції «Буковинська мозаїка», «Вижничанка».

З висоти років Василь Зінкевич пояснив його долучення до пісенної пропозиції Дутковського: «Хто міг подумати, що тоді, 1968 року, за кілька днів до 1969 року у мене розпочнеться нове життя... А початок всьому зробила перша пісня «Сніжинки падають» Левка Дутковського... Тоді Володя Івасюк (на телебаченні. - Авт.) мені наспівав, як приклад (Василь не мав і початкової музичної освіти. - Авт.)... Та пісня стала тоді на телебаченні вітальною 1969 року - «золотого року» початку «Смерічки», творчого шляху мого й, безперечно, незабутнього і славного буковинця Назарія Яремчука... Я зрозумів, що переді мною стала раптово й неждано пані Слава. Але поряд із таким прекрасним голосом, як у Софії Ротару, я відчув, що це лише початок... Мені потрібно набратися майстерності, досвіду і я це совісно зроблю, бо гріх би, будучи серед такого дивокраю, дивоголосів, як у Назарія, Володі Івасюка, не напившись із чистого джерела, виходити з піснею до людей».

«Я працював, - розповів у радіоінтерв'ю Миколі Смолінському Василь Зінкевич, - не шкодуючи себе і сил за кулісами, щоб потім піднятись на повний зріст». Особливо завдячує Василь Іванович режисерові телебачення Василю Стріховичу у його многотрудній праці організувати запис колективу й солістів, їхні голоси так, щоб технічні засоби його зусиллями покращили вигляд і звучання, що передавались на всю Україну. Саме режисер, свідок і учасник старань Василя у першому телезаписі, підтвердив успіх новачка доленосною фразою: «Будуть із тебе люди». Таке, звісно, не забувається і є переконливим показником професійності, яка набувалась всіма «смеречанами» важкою працею. Василь Зінкевич і тепер має що сказати Україні, бо весь його творчий шлях із Назарієм Яремчуком у «Смерічці» сплетений у барвистий величальний вінок пісень і кіновидива краси карпатських перевалу Німчич, гір Яловичори і Паміру. Звідси у світ піднялись окрилені їхніми голосами пісні рідномови, рідномелодій задля любові вселюдської. «Адже при всьому гонорі буковинців, - зі знанням справи стверджує Василь Зінкевич, - вони ніколи не дозволили сказати, що вони є найліпші в світі. І я саме так зрозумів, що ми всі у Бога рівні, гармонійні». «Смерічка» дихнула на мене своїм чаром, і, як мовиться, полетів я у життя на крилах пісні, - сказав у одному з інтерв'ю співак, - тому завше згадую тепло Левка Дутковського, Валерія Громцева, вони мене формували як співака». «Була у моїй пісенній долі, - згадував Зінкевич, - невелика пауза», коли лікував голосові зв'язки, після одужання «отримав запрошення від «Світязя» влітку 1975 року», яким керував Валерій Громцев. У 1980 році Василь Зінкевич працює також і художнім керівником ансамблю, а невдовзі був пошанований званням «заслужений артист України».

Постійне мистецьке зростання співака, його пошуки на естраді були на виду у найприскіпливіших критиків. Зміст пісень і вишуканий художній смак, емоційна напруга, національне забарвлення мелодики та сценічно-колористичне рішення програм завжди вирізняли концерти вокально-інструментального ансамблю. Успіхи Василя Зінкевича проявились у першопочатках виконавців нової музичної хвилі (масової за розважальною функцією і доступністю музичної мови), творення якої наприкінці 60-х років XX століття започаткували Левко Дутковський пробним пошуком стилю «Смерічки» та Володимир Івасюк. Василь Зінкевич і Назарій Яремчук тривалий час були визнаними солістами цього самобутнього ансамблю, успішно втілювали дивообрази пісень Івасюка - одного з творців новітньої хвилі в українській музиці, фактично доклались до першоуспіху далеко відомих пісень «Червона рута», «Водограй», пліч-о-пліч вистояли у святій справі наступальної і відвертої пропаганди української національної ідеї на світових обширах, де нарекли його стилем легкого року з елементами джазу й фольку. З 1986 року Василь Зінкевич - народний артист України, а у 1994 році отримав Державну премію імені Шевченка. Він дотепер несе високу духовність і незгасну любов до України кожною своєю піснею. У рік 60-річчя видатний співак Василь Зінкевич, за його словами, завершив роботу над триптихом дисків під назвою «Неповторне» (репертуар часів «Червоної рути»), «Вишукане» - романсові композиції та «Сокровенне» - це молитва, вишивання, мати, Україна. «В якій частині світу я б не співав, - згадує митець, - ніколи не відривався від своєї землі. Я люблю свою Україну, тут набираюся сили й творчого натхнення». Очевидно, що сучасне естрадне поле України вкрай збідніло без звертання до тих спадкоємних традицій, які потужно розвивали й примножували Левко Дутковський, Володимир Івасюк, талановиті виконавці незабутніх мелодій української естрадної класики. Дякуючи Українському радіо та міським святам у Чернівцях, ще деколи причащаємось величними піснями улюблених маестро у незабутньому виконанні ВІА «Смерічка», Назарія Яремчука, Софії Ротару.

 


 

 

ВИЖНИЦЬКА «КОНСЕРВАТОРІЯ» ЛЕВКА ДУТКОВСЬКОГО

У багатоголоссі української естради з її першовитоків давно і впевнено для багатьох поколінь звучить неповторний мотив оптимістичної музики новатора-музиканта, педагога, композитора Левка Тарасовича Дутковського. У середині 60-х років Дутковський уперше в Україні використав електроінструменти в створеному ним ансамблі «Смерічка» і поєднав елементи поп-рок-музики та джазу з українським фольклором, тим самим започаткував «нову музичну хвилю», яка в подальшому стала прикладом для музикантів, композиторів, музичних ансамблів.

ВІН весь у творчості ще з того карпатського літа, коли усвідомив себе наче піднятим на крилах незборимого потоку звуків лісу і полонин, трембіти і дримб, щебетливих цимбалів і високого голосу скрипки, раз по раз приголомшуваних вічним збитошним неспокоєм Черемошу.

У тому солодкому полоні дитинства всотував спрагло шкільне дозоване всебічне пізнання неосяжної землі і її післязимове пробудження, закони матеріального буття аж... до небуття, веселкове диво щоденного гуцульського у вічних трудах побуту, посту і щедрих Різдва та Великодня - над якими урочистою святковістю, коли й журливо, завжди панувала пісня...

Протяжна або швидкого коломийкового ритмічного нестриму з жартівливим настроєм пісня ніколи не відпускала від себе мрійливого наполегливо-спостережливого хлопчину, водила стежками прадідівського неспокою аж до Мукачівського музично-педагогічного училища на Закарпатті.

Криптограма Вижницького І Всеукраїнського фестивалю української естрадної пісні імені Назарія Яремчука у 1996 році ніби увібрала в себе одним знаком таємницю з'яви Левка Дутковського на небосхилі пісенної долі України на правобережжі у Вижниці в останній третині XX століття.

Народний артист України з 1997 року, вшанований високим і відповідальним званням в Українській незалежній державі у 54-річному віці, отримав визнання за багатолітню подвижницьку працю першопрохідця на щедрій, засіяній його зусиллями ниві української естрадної пісні, а також у цьому ж році - званням «Дипломант конкурсу на кращі вокально-хорові твори під гаслом «Створімо сучасну українську патріотичну пісню» за композицію «Діва Марія» для солістів, дитячого, жіночого й чоловічого хорів та фортепіано».

Невдовзі після нього запізніле визнання прийшло і до дружини - Алли Борисівни Дутковської, випускниці Вижницького училища прикладного мистецтва, художниці, відомого модельєра оригінальних костюмів нової хвилі для концертних виступів ансамблю «Смерічка», багатьох відомих ансамблів і співаків України відзначеної у 1998 році званням «Заслужений діяч мистецтв України». Виставка-портрет «З любов'ю назавжди» із двох розділів «Світло душі і таланту - невичерпне джерело» та «Земна царівна співосвіту», що відкрилась 15 серпня 2009 року в Чернівецькій обласній бібліотеці імені Михайла Івасюка до 60-річчя від дня народження художниці-модельєра Алли Дутковської вже без неї, бо відійшла за вічну межу 2004 року, сколихнула у пам'яті людей незабутній образ-спогад про незрівнянну майстриню гармонії кольорів, дивовижних ліній сценічних костюмів, створених нею, у яких величаво зазвучали чарівні звуки самобутньої музики Карпат, бо була у центрі творчого ядра, яке у 70-і роки XX століття зламало старі стереотипи української естради у музичному стилі та в проектуванні сценічного одягу. Творчий неспокій це подружжя реалізувало в унікальному українському містечку Вижниця над Черемошом в оточенні карпатських заліснених вічною зеленню вершин, неперебутніх глибинних джерел із прадіда мистецького хисту веселкової вишивки, ткацтва, дивописанки, оздоблення дерева чи металу вічними символами буття і глибоколюдяної філософії великого народу. Цей край сповідував свою самобутність і в щирому природно співучому українському слові та неповторній мелодійності троїстих музик.

І запраглося йому довершення гармонії індивідуальних творчих шляхів із природними ритмами Всесвіту, щоб Земля не порушувала ритмічність дихання, споживаючи життєдайну енергію Космосу цієї, очевидно, своєрідної, однієї з багатьох оази вселенського розуму...

Минають десятиліття з дня засвідчення вижницького районного самодіяльного вокально-інструментального ансамблю «Смерічка» як колективу Чернівецької обласної філармонії на професійній сцені. Засновник, художній керівник ансамблю композитор Левко Тарасович Дутковський щороку 9 квітня - у день його народження своєрідно підсумовує пройдений шлях, звертається до незабутніх пісенних віх. Особливо ж, коли йому, тридцятирічному керівникові ансамблю «Смерічка», слава про який уже тоді подолала кордони багатьох держав, у цей день його талановитий учень Назарій Яремчук подарував віршовану посвяту-вітання «Вікна творчості». 22-річний Назарій того квітня 1973 року, вже соліст ансамблю «Смерічка» при Чернівецькій обласній філармонії, у властивій йому манері захоплення прекрасним, відкриває світові втаємничені у Вижниці в «нічному спокої» неспокійні «стукоти гам у серці» видатного вчителя:

...Час не для нього,
спокій не для нього,
коли «пісні Черемошу
із гір дзвінких летять,
весняно, літньо,
зимньо і осінньо
снагою творчого неспокою горять...


Пісенна біографія в озвученому поетичному слові, одна для вчителя і його учнів, формувалася на обох берегах Черемошу. Левко Дутковський - на лівобережжі з невеличкого містечка Кути, що на Івано-Франківщині, де народився 9 квітня 1943 року в родині службовців. Після демобілізації з армії, з 1966 року працює на правобережжі Черемошу методистом хору й вокалу, художнім керівником Вижницького районного будинку культури. Дозвілля жителів містечка, в якому було сконцентровано мистецьки налаштовану талановиту молодь, викладацькі колективи Вижницького училища прикладного мистецтва, трьох загальноосвітніх і музичної шкіл, урізноманітнювала активна творча діяльність багатожанрових колективів художньої самодіяльності. Ансамбль танцю «Смеречина» ще у 1965 році виборов почесне звання народного. Духовне середовище райцентру в мальовничій місцині передгір'я вабило на вихідні й свята в Карпати мандрівників та студентів з Чернівців.

Неповторне концертне дійство під Новий далекий 1967 рік, підготовлене керованою Левком Дутковським чоловічою музичною групою у новітньому стилі біг-біт Будинку культури, стало незабутнім мистецьким сюрпризом не тільки для молоді, а й усіх глядачів, бо вижничани збирались на забаву від малого до найстаршого віку.

Вперше на сцену разом із самодіяльними музикантами-«бітлами», які грали на виготовлених власноруч електрогітарах чарівну мелодію Левка Дутковського в сучасних ритмах, вийшла вокальна новостворена жіноча група (бек-вокал) із підспівом солістові новорічної пісні на слова учня училища Анатолія Фартушняка - «Сніжинки падають». Гармонія українських слів і технізованої новітньої музики, якою тоді захоплювалась молодь світу, з яскраво вираженим фольклорним забарвленням, незвичайна виконавська манера ансамблю були сприйняті із захопленням. Минуло кілька десятиліть із тієї великої ночі народження пісні, але без перебільшення, для очевидців і учасників того дійства дивомелодія «Сніжинки падають» не зрівняється - в красі досконалого багатоголосся, простого переконливого словесного ряду, темпоритміки виконання - з будь-якою сучасною і не лише сучасною, новорічною піснею, яка була б спроможна подарувати таке всеохоплююче відчуття щастя й надії. А чого ще, як не цього, кожен шукає в музиці? І, на радість, вона звучить у наші дні.

Назарій Яремчук у вітанні дає волю його хисту до віршування, поезії, висловлює захоплення «очима гір - незгасними вікнами мелодій, що зачаровують іскрами з кременю скель», котрі невтомною працею «викрешує» вчитель.

І радіє, бо хто так, як він знає, як «роками там кувалась пісня-криця», щоб переможно «в людях задзвеніти».

Коли писались Назарієм у Вижниці ці натхненні рядки, він уже втратив і маму Марію, яка листівкою ще вітала з новим 1971 роком (останнім роком її життя) Левка Тарасовича і дякувала йому за виховання сина, раділа успіхам усіх смеречан. «Вікна неспокою» Левка Дутковського часто були для Назарія прихистком у важкі хвилини життя і надією... І тихим щастям, коли смеречани збиралися разом, особливо ж у товаристві Володі Івасюка. Він деколи приїжджав із Чернівців до свого друга-композитора. Їм завжди було про що поговорити, щиро раділи мистецьким знахідкам. Приніс Володя скарби свої Левкові Тарасовичу, з щедрої душі якого вже неповторно звучатимуть вони у віках...

А кожна наступна приязна зустріч двох пісенних побратимів відлунювалась у нових творах. Ці зустрічі залишились дорогим спогадом смеречан. І найбільш виразно заявили про себе на крутизнах несприйняття новітнього пісенного стилю «Смерічки» членами Спілки композиторів України, організаторами оглядів художньої самодіяльності різних рівнів.

Відрадно, що саме завдяки настирливості, наполегливості, особливо глибокому відчуттю краси, Левко Тарасович не зійшов із второваного ним шляху осучаснення української народної пісні і гранить нову перлину - блюз «Бажання», пісню «Ти прийди у синю ніч», які ідеально підійшли для голосу Василя Зінкевича, аранжує для «Смерічки» твори Василя Михайлюка та інших композиторів. Пізніше пише рок-композицію на вірші Миколи Негоди «Черемоше сивий» (1969 р.) та рок-баладу на вірші Анатолія Драгомирецького «Скрипка без струн» (1972 p.). Але тодішній досвід самодіяльних вокалістів не дозволяв виконувати складні твори на загал, тому ці композиції прозвучали вже в середині 90-х років XX століття.

Справжня «консерваторія Левка Дутковського», за словами ще одного його талановитого учня Василя Зінкевича, не передбачала будь-яких послаблень у многотрудній науці вокалу з огляду на художню самодіяльність учасників ансамблю, які в більшості не мали елементарної музичної освіти, але хотіли співати, щирою, незрадливою любов'ю до музики сприймали високопрофесійну вимогливість учителя.

«Успіху «Смерічка» сягнула завдяки засновникові Левкові Дутковському, надзвичайно настирливій, наполегливій людині, до безтями закоханій у свою справу, - згадує відома колишня солістка Буковинського ансамблю, співачка високої виконавської культури ансамблю «Смерічка» Марійка Ісак. - Це він навчив співати Назарія, мене, Василя, всіх смеречан». «Левко був людиною, яка заглядала в майбутнє, надзвичайно проникливою, він уже тоді думав про перспективу колективу і підбирав новий склад... Цей хлопець (Назарій. - Авт.) - це та глина, з якої я зліплю народного артиста», - згадував учителя колишній «смеречанин» Григорій Чернишов, який порекомендував маестро послухати талановитого юнака. Чи не було це однією із вагомих, можливо, основною причиною феномену кількадесятирічної слави ансамблю та його традицій?

Звісно, що ці відомі світові ще з Вижниці пісенні імена - тільки незначна, хоч надзвичайно яскрава педагогічна удача Левка Тарасовича.

І дотепер смеречани, колишні шанувальники «Смерічки», згадують, як незвично і смішно було спостерігати початкові невпевнені спроби в ролі співака Василя Зінкевича, якого знали й любили у Вижниці з першого курсу училища як віртуоза танцю відомого ансамблю «Смеречина». Але не відмовив Левкові Тарасовичу й після демобілізації з армії (повернувся у 1968 році закінчувати училище і здобував фах художника), якщо треба було з якихось причин замінити соліста. Працював над собою довго і вперто. І на цьому яскравому прикладі співочої кар'єри лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка, народного артиста України, українського філософа і людини високої культури, улюбленця народу Василя Зінкевича, який успішно і з вдячністю опанував сувору «консерваторську» програму з вокалу Левка Дутковського, можна оцінити педагогічний хист керівника ансамблю, його особливу методику підготовки пісенних велетів.

Вижницькі «вікна творчості» репетиційної кімнати Дутковського в будинку культури, на чиє світло високої щирої музики звідусіль зліталась небайдужа до справжньої краси юнь, стали вікнами всенародного визнання української естрадної пісні останньої третини XX століття.

Відомий соліст ансамблю «Смерічка» Назарій Яремчук, викоханий вимогливістю, терплячою працею вчителя, розповідав світові про талановитого митця Карпат, пісня якого устами самодіяльного ансамблю Вижницького районного будинку культури

«летить світами
свіжим гірським вітром,
про край співає рідний незрівнянний...»

Щоденною працею, професіоналізмом педагога співакові було поставлено голос, розвинуто впевненість у собі... Сам Назарій виявився напрочуд працьовитим, безмежно закоханим у Левкову музику. Ніхто і ніколи ще так натхненно не виконував його пісню на слова Анатолія Фартушняка «Незрівнянний світ краси», як Назарій. Створені Дутковським пісні та їхнє оригінальне виконання «Смерічкою» дали новий напрямок музичному стилю, виконавській манері у розвиткові української естрадної музики взагалі.

Схвальні відгуки на пісню «У Карпатах ходить осінь» спонукали Дутковського надіслати її для опублікування в журналі «Музична Україна». Та офіційна думка музичної редакції, яка визнавала й публікувала тільки твори членів Спілки композиторів та Спілки письменників, не схвалила текст пісні і спромоглася на відповідь лише через чотири роки. Відповідь не застала Левка Тарасовича у Вижниці, бо ансамбль вже успішно працював у Чернівцях на професійній сцені.

Вражаючою особливістю вижницького періоду творчості Левка Дутковського була подвижницька багатогранність його обдарувань, що проявилися в успішному ансамблевому доборі учасників гри і співу, в спільній їхній закоханості в українську пісню, щасливій оптимістичній єдності слів та музики, форми та змісту сценічного дійства... На межі можливого скромно і впевнено, без галасу про першість навіть у середовищі професіоналів, але щоденною важкою працею аматорів, незрівнянними своїми піснями та найкращими інших композиторів, як правило, також самодіяльних, торував шлях до сердець і земляків, і українців у всіх світах, і всіх людей доброї волі, прихиляв людство до української колиски піснями, настояними на рідних наспівах з українських просторів і гірських вершин, повноголосся стихії рік і морів, навчав говорити українською, співати омріяні не силувані мелодії.

Улюблений народом ансамбль запрошували з концертами на різні урочисті зібрання не тільки у великих містах, а й у найвіддаленіші села, полонини. І всюди смеречани працювали з повною віддачею й отримували велике задоволення від тієї радості, яку дарували вони людям, а люди - їм. У збірних концертах, на оглядах ВІА «Смерічка», як правило, виступав останнім. Він був потужним вибухом в естраді колишнього Союзу і тому, що співав по-новому, і тому, що співав українською талановиті пісні Левка Дутковського та Володимира Івасюка.

Лауреату республіканського фестивалю ансамблю «Смерічка» присвоюється у 1972 році звання «Народний», самодіяльному колективу пропонують переходити на професійну сцену, Левка Дутковського представляють до звання заслуженого діяча мистецтв, якого він не отримав...

Уже перші музичні акорди зривали шквал оплесків найвибагливішої публіки, «Смерічку» знали, любили. Коли смеречани у вишуканих, витончено, зі смаком сконструйованих стилізованих костюмах з'являлись на сцені, слухачі підспівували, довго не вщухали їх вдячні бурхливі оплески. Виготовлені на народній основі, за ескізами дружини керівника ансамблю Алли Дутковської, концертні костюми вражаюче гармоніювали з піснями, творили незабутнє диво. Долучались до їх виготовлення і колишній учень училища прикладного мистецтва визнаний соліст Василь Зінкевич, майстрині Вижницького побуткомбінату, бригада майстринь Міліївського побуткомбінату під керівництвом закрійниці Ольги Курик, відома вишивальниця Олена Гасюк. Отже, спільними добрими намірами витворювались строї небаченої на естраді краси, в яких традиційне конструювання народного одягу поєднувалося з сучасними силуетами.

Новітнє на естраді вижницьке виконання пісень самодіяльним ансамблем «Смерічка» захоплено сприймалось глядачами, але з острахом - організаторами концертів, що проявлялося й у відверто захоплених, і вкрай критичних виступах, зокрема і в пресі. Та все ж ніяк не залишити поза увагою співпрацю, щасливу і плідну, композитора Левка Дутковського та поета Анатолія Фартушняка у створенні оптимістичних пісень, які вознесли українське слово на новітній хвилі біг-бітової музики, у високогідну справу розвитку й зростання української духовності понад буковинським краєм і у найдальші далі любові та миру.

Коли, і неодноразово, Левко Тарасович відчував холодне дихання зла у відповідь на даровану ним красу, - то змушений був знаходити сили - не впасти під його тягарем. Всевладність пісень Левка Дутковського Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і всі смеречани відчули й під час телеконкурсу Центрального телебачення «Алло, ми шукаємо таланти», який транслювався з Чернівецького університету, а у фінальному телеконкурсі у Москві з багатьох професійних і розкручених виконавців лауреатом було названо самодіяльний вокально-інструментальний ансамбль Вижницького будинку культури, як і українську «фірмову» пісню «Смерічки» «Горянка». Пісні Левка Дутковського користувались шаленим успіхом... І то було не тимчасовим явищем, захоплення ними не могли зупинити перестороги тих, хто просто не сприймав цього молодого, найдоступнішого, а тому й масового з-поміж інших жанрів музичної творчості естрадного мистецтва.

Незабутньо на відкритих концертних майданчиках і в невеличких клубах завжди, як уперше, звучала величальна природі - «У Карпатах ходить осінь», дарувала відчуття вершин святих українських гімалаїв, як і пісня «Горянка», написаних Левком Дутковським, передаючи традиційні ритми народної душі.

Екрани багатьох країн світу обійшов музичний фільм про ансамбль «Смерічка», знятий 1971 року, названий «Червона рута» за назвою відомої пісні та сюжетом про кохання. Нарешті Левка Дутковського разом із «Смерічкою», Софію Ротару запрошують перейти на професійну сцену в Чернівецьку обласну філармонію, наполягають на запрошенні навіть тоді, коли 10 жовтня 1971 року було створено ансамбль «Червона рута». Порадившись із учасниками «Смерічки», Левко Тарасович вирішив ще залишитись у Вижниці. Але від того у «вікнах творчості» Дутковського не забракло світла.

Дивовижні манера виконання пісень та стиль одягу «Смерічки» були швидко підхоплені іншими колективами. І не тільки в Україні. Новостворений професійний ВІА «Червона рута» при Чернівецькій обласній філармонії, - і солістка його Софія Ротару, - виконуючи й пісні Левка Дутковського, також не відступили від концертних костюмів, які високопрофесійно за ескізами Алли Дутковської виготовляли буковинські майстрині, пізніше шили також у містах Ризі та у Сімферополі. Плідна співпраця закоханих у мистецтво родин продовжилась на роки, щоразу приносила радісні переживання шанувальникам пісні в Україні, Росії, багатьох країнах світу. Захоплено повідомляла преса про цю співпрацю, зокрема про незабутнє мистецьке диво виконання Софією Ротару пісні Левка Тарасовича «Черешневий гай» у сконструйованому Аллою Дутковською платті за мотивами гуцульського килима. Визнана художник-модельєр і надалі проектувала костюми для Софії Ротару і ВІА «Червона рута» в 1976, 1980, 1983, 1991 роках, для ВІА «Черемош» і його солісток Лідії та Ауріки Ротару в 1984 році, серед яких комплект сценічного одягу «Писанка».

Весела, глибоколюдяна, талановита, з глибин душі народу чарівна пісня українського мелосу, ще з тих дотрипільських просторів, заполонила міста й села великої країни, викликала підозри й острах влади, стурбованість тим, що «утвердилась мода на українське», вся Україна прагла заговорити українською, а самодіяльний музичний колектив з далекої провінції навчив різномовні народи розуміти й співати пісні «Смерічки».

У багатьох родинах, і не тільки Буковини, й дотепер зберігаються фотографії, афіші улюбленого ВІА різних років, різних за складом виконавців і, безумовно, платівки із записами чудових пісень. І у сім'ї колишньої солістки Алли Зборлюкової також, як згадувала вона, бережуть нині вже рідкісні фотографії того першого складу «Смерічки», в якому Алла співала, коли він разом із Левком Дутковським з 1 квітня 1973 року перейшов у Чернівецьку обласну філармонію. Солістка Алла Зборлюкова виконувала українські народні пісні в естрадній обробці Дутковського й закривала друге відділення концертів «Смерічки».

«Ми, - розповідала солістка, - об'їздили тоді весь Радянський Союз. Оберемки квітів... Овації... У буквальному розумінні нас носили на руках... Такого не забути... І в цьому піднесенні, - за її словами, - жодних зіркових хвороб ні у Назарія Яремчука, ні у Василя Зінкевича не було... то були щирі друзі, які щоденно, невтомно шукали свою манеру співу, виробляли свій естрадний почерк».

Одержимий піснею ансамбль у 70-ті роки творив золоті сторінки української естради, хоча «непросто кожних три дні змінювати міста, готелі... інший клімат, дороги, переїзди, - розповідала Алла Зборлюкова, - але ті дні, ті роки, ті чудові пісні, як любов, не забуваються. Бо в тій красі завжди був наш натхненник, чудовий композитор Левко Дутковський». Визнаний найкращим із професійних колективів ансамбль «Смерічка» був обов'язковим і незмінним учасником телевізійних конкурсів, свят пісні, днів культури. Здійснював гастрольні поїздки в Прибалтику, Білорусію, Ленінград, Москву, Сибір, Середню Азію, Закавказзя, НДР, Румунію, Чехословаччину, Монголію, Лаос, брав участь у Всесоюзних фестивалях музичного мистецтва «Московські зорі», «Київська весна», «Кримські зорі», «Білоруська музична осінь», «Мерцишор», «Дружба», «Вогні магістралі».

Успіхи високопрофесійного ансамблю злились у суцільний калейдоскоп слави, додавали сил для пошуку можливостей удосконалення творчих набутків «Смерічки», яка постійно розширювала географію своїх гастролей. Змінюється склад ансамблю, зростає професіоналізм музикантів і вокалістів, репертуар, що не залишається поза увагою преси. Раритетами стали давно кожен із записаних фірмою «Мелодія» дисків: «Смерічка» - вокально-інструментальний ансамбль, художній керівник Левко Дутковський. 1976 рік»; «Вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка» виконує пісні Левка Дутковського. 1978 рік»; «Незрівнянний світ краси» - співає Назарій Яремчук. 1980 рік»; «ВІА «Смерічка» - художній керівник Левко Дутковський. 1981 рік». Усіх не перелічити. Кожна окремо взята пісня, яка ще звучить не тільки на Чернівецькому радіо, повертає радість пережитого, дарує піднесення і в сьогоденні засвідчує безсумнівну неповторність музичного почерку колективу та маестро.

Доречно з такої нагоди згадати інтерв'ю «Незрівнянний світ краси», яке дав Назарій Яремчук журналові «Ранок» уже як заслужений артист України в 1979 році:

«Незмінним моїм наставником, який тривалий час був художнім керівником «Смерічки», є композитор Левко Дутковський. Він вивів ансамбль на професійну сцену. Ціную його за вміння розпізнати талант, за безмежну відданість пісні і молодіжній естраді. Згадаймо його вихованців: це Василь Зінкевич, якому також присвоїли звання - заслужений артист України і народна артистка України Софія Ротару, і Марія Ісак... А скільки музикантів, вихованих цим талановитим педагогом, грає нині в «Червоній руті», «Світязі», «Піснярах»?» Саме газета «Комсомольское знамя» до ювілею Левка Дутковського за квітень 1973 року повідомила, що «Володимир Івасюк не єдиний, а один із багатьох молодих музикантів, кому Левко Дутковський допоміг відкрити свої творчі можливості, знайти свій стиль». Адже виконання пісні - спільна праця композитора, аранжувальника, виконавця. Йому завжди треба було кимсь опікуватись...

Хочеться додати до цього переліку також імена сформованих ним професійних співаків: Анастасії Лазарюк, Людмили Артеменко, співаків-композиторів, які набували досвіду у «Смерічці» під його впливом - Павла Дворського, Віктора Морозова. Саме останній з ВІА «Арніка» за виступ із піснею «Чорна рілля», яку Іван Франко характеризував як твір XIV століття, у телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти» в 1972 році здобули перемогу на всесоюзній арені, був виключений з Львівського університету. У складі чернівецької «Смерічки», куди його запросив Левко Дутковський, бард Віктор Морозов виконував авторську пісню на слова Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти - людина?»

Звичайно, не випадково і з вдячністю наставнику Назарій Яремчук у 1980 році назвав свою платівку перших пісень у власному виконанні «Незрівнянний світ краси», своєрідно означивши той перший етап своєї пісенної творчості у майже 30-річному віці.

Нарешті, тільки у 1981 році Левко Тарасович був відзначений на пісенно-композиторській ниві званням «Заслужений артист України». Це тоді, коли вже вдруге повернувся в ансамбль «Смерічка», а за плечима була така слава, що про оте дуже запізніле звання якось і не згадували в публікаціях, бо достатньо було авторитетного прізвища маестро - Дутковський! Із його іменем пов'язані, звичайно, зоряні часи ансамблю, репертуар якого записаний на п’яти авторських платівках фірми «Мелодія».

Імена смеречан від першого складу і всіх наступних Левко Тарасович пам'ятає такими, якими вони були тоді: молодими, під першими прізвищами, закоханими, як і він, у пісню, талановитими, гідними свого народу. Ну а пісні, оркестровки, аранжування... Скільки їх? Багато дивовижно неповторних, щоразу удосконалюваних стосовно вокальних можливостей виконавців.

Величальна кантата «Діва Марія» на слова і музику Левка Дутковського, створена ним ще в доленосному для України 1990 році, незабутньо прозвучала у фіналі І Всеукраїнського фестивалю української естрадної пісні імені Назарія Яремчука у Вижниці у вересні 1996 року.

А вже на «Пісенному вернісажі» 1998 року кантату Левка Дутковського виконувала створена й керована ним естрадна група Чернівецької облфілармонії у складі Галини Грищук, Леоніда Корінця, Василя Данилюка, а також заслуженого артиста України Олекси Береста. Левко Дутковський - автор - на «Вернісажі» у номінації «Кращий композитор року» був удостоєний гран-прі Президента України.

Багато років Левко Дутковський очолював журі різноманітних конкурсів, фестивалів, оглядів, звітів, не залишав без уваги таланти, яким часто сприяв у пошуках утвердження, навчав неповторності, справжності, щирості і порядності.

Так була помічена ним під час Чернівецького міського конкурсу в ресторані «Назарет» юна співачка модних на той час пісень, закохана до безтями в музику, Катя Ящук. Маестро допоміг дівчині; і на І Всеукраїнському фестивалі української естрадної пісні імені Назарія Яремчука у Вижниці, де вже був мистецьким керівником і головним режисером фестивалю, Катя Ящук заявила про свою участь у конкурсі під номером 31 (останнім).

Хто знає, як би склалось тут, коли б дівчина в ті ж дні не виборола гран-прі фестивалю «Веселад» у Києві.

У 2003 році володарка багатьох гран-прі, серед яких і перемога на «Слов'янському базарі», колишня чернівчанка Катя Бужинська (Ящук) була відзначена званням «Заслужена артистка України».

...Важко проникнути у внутрішній світ творця - лабораторію «вікон творчості», як і неможливо до кінця прочитати за скромними оцінками Левка Тарасовича витворений ним музичний скарб. Бо те осяяння - справді від Бога - не виговорити.

Здаються найщирішими оцінки його обдарувань з уст учнів, які виявились не тільки талановитими, а й завзятими до праці у досягненні вершин майстерності, не забули вони і народних джерел, в яких нуртує неперебутня істинність таланту.

Відрадно, що ті реліквії великого поступу української естради в останній третині XX століття, через терни часу, зібрані зусиллями Левка Дутковського, особливо значна їх кількість в окремій – єдиній в Україні - надзвичайно багатій раритетами музичних здобутків у залі Чернівецького краєзнавчого музею. У ній бракує хіба що сучасної відтворювальної апаратури, щоб ще зазвучали у всій величі надзвичайної краси пісні Левка Дутковського і Володимира Івасюка у виконанні Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Софії Ротару, Марії Ісак, Іво Бобула, Павла Дворського, Каті Бужинської, Василя Данилюка... Це його вихованці. Його «діти», його гордість і слава, вічна провісна праця лауреата Всеукраїнських конкурсів 1988, 1998, 2001 років, на радість, на творчий лет, на здоров'я і незрадну людську любов. А на центральному майдані у Вижниці чекає розкішна сцена, можливо, українського, такого сподіваного Сан-Ремо? Із переходом співаків і музикантів прославленого ансамблю «Смерічка» до Чернівецької філармонії назва його залишилась за Вижницьким будинком культури, отже, щоразу з появою нового керівника тут формувався новий колектив, репертуар, виконавський стиль. Світ вибору і натхнення його учасників диктувався високодуховною аурою вижницьких реалій і легенд, виколисаних хвилями вічнозелених карпатських краєвидів у фіолетовій задумі розкурених люльок прадавніх і ростучих гір, що димлять, спраглого бравурних мелодій Черемошу. І пісень, і танців, і щебетливої гуцульської пісенноукраїнської говірки, і тої, що з небом розмовляє, трембіти та мрійливої дримби. Високопрофесійна планка його ансамблевого сценічного мистецтва зобов'язує не повторити, бо це нездійсненна далина, а плекати нові паростки любові для зміцнення крил української пісенної долі. А у Вижниці це уміють робити.

 


 

 

ЙОМУ ПРИЗНАЛАСЬ МУЗИКА В КОХАННІ

Йому призналась музика в коханні
Тоді, як веснопроменем ще був...
Манливу і всевладну радо пані
Смичком із хвильок струн здобув.

Не знав, чи тішитись йому, страждати,
Як дві руки на крила підняли,
Цілунком розбудили тато й мати,
В сорочку українську одягай...

Ким був, ким став - музика все знала,
Повінчана з Орфеєм волею небес,
Володарем гармонії обрала
І світ краси до ніг встелила весь.

Йому призналась музика в коханні.
А лиш кохання музики сильніш.
Зійшла одна зоря їх щастя рання.
Земної понад пісню не зустрів миліш.

Та так, що полоненим став її... Володимир Івасюк був тим полоненим музики, який не піддавався божевіллю одноманітності, стандарту, всезабороненості світу, що вдає, ніби знає, куди прямує. Дивовижна цілеспрямована працелюбність з непереборним бажанням проникнути у незвідані глибини народження гармонії і творче горіння романтика, що постійно наздоганяв витончений образ проникливо-ніжних мелодій у шатах поетичного слова, припаюючи спрагло до нього, до чарівного джерела краси й естетичної насолоди, підніс власним талантом над світом возвеличену любов’ю радість пізнання незнищенного дару народу - пісні України. Умилостивлений її щедрістю у колі родини з уст батьків, під час усвідомлених добровільних сумлінних мандрів він робить у селах та в горах і численні магнітофонні записи з народних уст буковинських пісень, що для спраглого досконалості нуртують з давніх чар-джерел.

З-під його пера злинули в світ у розпалі юності доленосні рядки на крилах святої музики: «Ти признайся мені, звідки в тебе ті чари...» А хіба менше величі невпокореного кохання у музиці його пісні на слова Ростислава Братуня «Літо пізніх жоржин», створеної 1978 року, що писалася вже далеко знаним маестро саме для голосу побратима Василя Зінкевича? А у 1979 році для голосу Назарія Яремчука він написав пісню «Я ще не все тобі сказав»... «У ній, - згадує співак Віктор Шпортько, - діапазон страшенний. Там злет, надрив, емоційний стан, який від Бога, від джерел». Назарій записав її для телепередачі «Пісня-79» і подарував... побратиму Леоніду Корінцю.

На 1978-1979 роки припадає невтомна праця Івасюка на ниві великих музичних форм, про що свідчить і безпосередня участь студента, поета, композитора-пісняра у всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Єревані з «Сюїтою - варіації на тему пісні «Сухая верба», у всеукраїнському зльоті творчої молоді з «Сюїтою - варіації для камерного оркестру» та піснями «Літо пізніх жоржин» на вірші Ростислава Братуня, «Освідчення» на вірші Романа Кудлика; його перемога на всесоюзному конкурсі композиторів-студентів консерваторій у Москві - диплом II ступеня за «Сюїту - варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хару».

Викладач Львівської консерваторії Лєшек Мазепа - композитор, педагог пояснює успіх самодіяльного композитора Івасюка в інтонаційній сфері – близькості стихії народної музики з панівними інтонаціями естради, акомпанемент яких виокремлював найдушевніші поєднання звуків і слів, властиві ідеалу вершин краси. За його словами, Володимир Івасюк - це явище, особливий талант. Закономірним було представлення до нагородження його республіканською премією імені Миколи Островського, але... премію отримав інший композитор... з консерваторською освітою... система боялася його слави.

Справді неподільне, скільки глянь, поле української естрадної пісні прискіпливо, всіма фібрами душі оберігали, доглядали зраночку на добро обдаровані музичним талантом обранці щедрої української долі Левко Дутковський у Вижниці в Карпатах, Володимир Івасюк - у Чернівцях: аж до їхньої неминучої зустрічі як композиторів-однодумців для злету «Смерічки», їх чарівних пісень на нев'янучу радість людям у всеукраїнських обширах.

І якщо середина 60-х років XX століття характеризувалась вибухом електромузики, яка захопила молодіжний світ і проявилась найяскравіше у народженні відомої англійської групи «Бітлз», на території Радянського Союзу та в інших країнах створювались гурти, які прагли повторити «бітлів» в одязі, що контрастував з традиційним, відтворенні специфічних ритмів мелодій та створенні пісень з філософською оцінкою хвилюючих юнацтво подій і явищ сьогодення, то вже на початку 70-х років візиткою XX століття для величезних просторів Європи й Азії стали величні пейзажі Карпат із відомих кінострічок про самобутній український ансамбль «Смерічка» під керівництвом Левка Дутковського, захоплююче виконання ВІА пісні «Червона рута», яку написав студент Чернівецького медінституту Володимир Івасюк.

Хрестоматійно добре відоме всім: 4 березня 1949 року – день народження Володі у Кіцмані в родині педагогів Софії Іванівни і Михайла Григоровича Івасюків. Учні Софії Іванівни та рідні згадують її педагогічний талант учительки-матері, яка «невтомно порядкувала в країні Дитинства, даруючи любов», коли родина мешкала в Кіцмані і після переїзду у 1966 році в Чернівцях. «Софія Іванівна виховала модерного композитора», - згадує молодша сестра Володимира Оксана. Велика батькова інтуїція повела за руку маленького синочка до музичної школи, яку за його активної участі вдалось відкрити у Кіцмані. Тут хлопчик з п'ятирічного віку спочатку опановує ази гри на скрипці, навчається по класу скрипки та пізніше по класу фортепіано й пише музику, а у 1965 році організовує ансамбль «Буковиночка», який співав його пісню «А мені 16 літ». Пісню присвятив улюбленій дівчині - першому його коханню Людмилі Шкуркіній. З нею навчались у одного викладача по класу скрипки. Заслужена артистка України, актриса Дніпропетровського російського драматичного театру Людмила Шкуркіна-Калініна була незабутньою виконавицею пісень Володимира Івасюка у сольних та збірних концертах у Дніпропетровську та Севастополі.

...Згадувала їх останнє літо 1978 року, коли на пропозицію Володимира у серпні місяці разом відвідали Кіцмань і улюблені куточки дитинства, розповідала, що в її сім'ї «пам'ять про Володимира Івасюка - свята. ...Я ціную його і зберігаю альбом, який власноруч зробив для мене Володя... там ноти (тієї пісні-посвяти. - Авт.), вірш, автором якого був він сам. Навіть фотографія. ...Я щаслива, що юність моя була осяяна дружбою з Володимиром, що він був у моєму житті. Бо Володя був особливий». І справді, захоплений великим прикладом попередника, юний шукач духовних скарбів предків дізнається від батька Михайла Григоровича Івасюка, який досліджував творчість видатного земляка-музикознавця, поета, письменника Сидора Воробкевича, що той ще у 1865 році написав наукову працю «Наша народна пісня», створив понад 600 різних за жанрами музичних композицій, - тільки для хору 400 творів, з яких 250 на власні тексти, багато працює над поетичним словом. Володимир Івасюк пишався тим, що спивав цілющу росу, виріс у тім саду, в якому ще у XIX столітті провів дитинство і юність на дідовій садибі поки мало вивчений невтомний працівник на ниві української, особливо пісенної культури, Сидір Воробкевич (псевдонім - Данило Млака). Зі щемом продовжує цю думку народна артистка України вже XXI століття співачка Ані Лорак (Кароліна Куєк), яка прийшла у цей світ через тридцять років після народження Володимира Івасюка, росла у тій же квартирі та колисалась у його колисочці, визбирувала мелодії пісень у тому ж «саду» містечка Кіцмань. «Пісня «Нестримна течія» вже понад десять років у моєму репертуарі, - згадує Ані Лорак, - але все одно, коли її виконую, уся тремчу. Бо й справді, у мріях я завжди була з ним, а він - зі мною. А хіба то не про нас із Володею слова:

Зникло наше «бути чи не бути»,
Ген за обрій журавлями одпливло,
І тепер не знаю, як забути,
Те, чого між нами не було...


Та, мабуть, і зірка над моєю колискою сяяла та сама, що освітлювала й маленького Володю. Я відчуваю це, і його аура, його невиспівана душа веде мене по життю, додає натхнення, сил, впевненості і надії... Володимир Івасюк постійно присутній не тільки в моїх думках, а і в моїй долі», бо і звання заслуженої артистки України співачка отримала у п'ятдесятому місяці його народження, стверджуючи словами пісні великого творця: «В мріях я завжди була твоя».

Вручивши сину скрипку-восьминку, одвівши в музичну школу, батько «не мріяв про те, щоб він став віртуозом, який дивуватиме світ». Але ж дитяче музикування, за словами першого вчителя, освітлювало його єство радістю творення краси, спонукало до життєствердження її у всьому. «Коли говорю про те, що зробив, чого досяг, то завжди, - признається Володя, - згадую мого першого вчителя Юрія Миколайовича Візнюка... Вважаю його своїм другим батьком. Саме він навчив мене слухати й відчувати пісню, навчив її створювати». Визнаний вчитель відзначав рідкісну пам'ять, тонкий слух, природну музикальність, допитливість і сумлінність учня, особливо м'який тембр його скрипки, постійний потяг до творчості, що став потребою життя і пристрастю, невід'ємною складовою його всенародного визнання. Уже тоді він усвідомив своє покликання, прагнення і мету задля «праці в поті лиця», освоюючи попервах якомога більше з того, що було відкрито до нього. Багато і вдумливо працює Володимир Івасюк у царині українського народного слова пісень, ґрунтовно опрацьовує збірники фольклору, серед яких і «Коломийки» етнографа Володимира Гнатюка. Звідти та з живого спілкування з гуцулами Карпат зазорів світу квіт «рути черленої», яка, за словами батька, не давала йому спокою майже три роки. І він знайшов її... образ.

Не дивно, що пісня «Червона рута» вже впродовж десятиліть її життя оповита легендами. Які тільки квіти (за славою пісні!) не отримали її назву в усій Україні та за кордоном, де живуть українці. Шукав відповіді й автор, знайшовши... жовто-зелену руту, яка, за оповідями, раз на 10 чи 20 років цвіте червоним. Той, хто знайде таку, матиме чар-зілля... Грецька ж легенда освячує рутою закоханих, яких хотів і не «міг розлучити бог Еол, тому й знищив обох. Тож від коханого залишився ясинець, який зветься ще неопалима купина, від неї рута... А біологи пов'язують цю назву з рожевим високогірним рододендроном східнокарпатським (Rhododendron kotschyi Simonk.). Завдяки надзвичайній працьовитості, помноженій на талант не тільки творити пісні, а вдихати в них життя, композитор негайно дарував їх виконавцям, бо наставало нове «музичне наслання», і він «ходив сам не свій», коли, як згадував, «зі мною залишаються тільки ритми й гармонії». Хоч довелось йому спізнати гіркоти буденщини, коли, вступивши до медінституту в Чернівцях, був з нього і з членів комсомолу виключений через випадок повалення статуї вождя у Кіцмані, музиці не зрадив. Працював у ковальському цеху «на перевихованні» на заводі «Легмаш», заочно навчався в Чернівецькому музучилищі, керував заводським хором... Вступивши повторно в медінститут, грав у вузівському ансамблі «Трембіта», знаходив час грати на скрипці та клавішах і співати у самодіяльному ансамблі «Карпати» під орудою Валерія Громцева. Тут прозвучала і його пісня «Я піду в далекі гори», яку виконувала співачка Лідія Відаш. Вона ж заспівала романси «Відлуння твоїх кроків» і «Казка гір», написані на інструментальні мелодії Івасюка поетом Володимиром Вознюком. За словами батька Михайла Григоровича Івасюка, Володя володарював тоді не тільки у чарах українського фольклору, впевнено почувався в полоні музики Миколи Лисенка, Кирила Стеценка і сучасних композиторів, зокрема, Ігоря Поклада.

І під час навчання у Чернівецькому медінституті Володимир живе музикою. «Музика - то не захоплення, - стверджує він, - а частка мого життя». Від народження «Червона рута» повноправно заявляє про себе після участі Володимира Івасюка в зйомках у селі Розтоки Путильського району відомого кінофільму «Білий птах з чорною ознакою», коли випадково почув пісню про легендарну чар-квітку з уст селянки. «Мене вразило словосполучення «червона рута», - оповів Володимир. -Я, до речі, спершу хотів назвати пісню «Черлена рута»... Потрібно мати образ цілком закінчений. Я хочу знати про що пишу. До деталей. Звідси характер, форма вірша і музики». Розповів він про неї простими і щирими словами у поетичному записі-подарунку-посвяті (Мусі від Молоді) 1970 року однокурсниці по Чернівецькому медінституту Марії Соколовській та наспіві для неї до виконання пісні-лауреата-71 автором, який володів голосом гарного тембру та солістами ансамблю «Смерічка» Назарієм Яремчуком і Василем Зінкевичем. Левко Дутковський пригадує: «Тоді, на початку весни 1970 року «Смерічка» виступала перед студентами в актовому залі медінституту. У перерві підійшов до мене Володя, сказав, що написав пару пісень, хоче, аби я послухав їх. Й досі пам'ятаю старе, розстроєне піаніно в коридорі, на якому він награв мені «Червону руту» й «Водограй». Правду кажучи, мені більше сподобався «Водограй». Володя теж думав, що вона стане хітом. На «Червону руту» ми вдвох не покладали великих надій. Гарна пісня – і тільки. Я й передбачити не міг, що «Червона рута» стане шедевром, тому не поспішав включати її до репертуару «Смерічки». Наш ансамбль складався в основному зі студентів, які влітку роз'їжджались по домівках. Раптом до мене приїжджає Володя і каже, що хотів би записати фонограму «Червоної рути» і «Водограю» на телебаченні. А «Смерічки» немає і солістів немає.

Я порадив йому заспівати самому, тобто зробити авторське виконання. Володя взяв ще Олену Кузнєцову, викладача Чернівецького педучилища і заспівав ці пісні 13 вересня 1970 року на Театральній площі в Чернівцях у прямому ефірі передачі «Камертон доброго настрою». А у жовтні «Червону руту» виконувала «Смерічка» з солістами Назарієм Яремчуком і Василем Зінкевичем у філармонії, де звітувала обласна Спілка композиторів. Ця пісня стала нашою візитівкою і постійно була в репертуарі ансамблю»... «Червона рута» - пісня-лауреат-71 у трактуванні Левка Дутковського разом із його ж піснею-лауреатом-72 «Водограй», «виструнченою», за словами музикантів, також маестро Левком Дутковським, набирала шаленої популярності у неперевершеному виконанні «золотого» вижницького ансамблю «Смерічка». І хоч сьогодні можна почути різні, зокрема, «роковий», «реповий», інші модернізовані варіанти (скільки виконавців, стільки й версій) виконання «Червоної рути», класичне прижиттєве, освячене автором звучання невмирущої мелодії, ще ніхто не перевершив. Володимир Івасюк, як згадують його побратими, болісно сприймав, коли манера виконання його творів не збігалася з авторськими очікуваннями. Він не тільки щедро ділився створеними піснями, а й докладав багато зусиль, щоб вони звучали правдиво.

Юнацька настирливість і неспокій чудового митця-організатора пристрасної вдачі вдихнули, за словами сучасників, «оновлюючу силу в легені нашого національного характеру - пісню». Зазвучала «Червона рута» всюди: по країні, за рубежем. Спираючись на традиції національного музичного досвіду, молодий буковинець огранював новий стиль і напрямок української молодіжної естради. Офіційні оцінки пісенної творчості Івасюка були стриманими. «Йому часто дорікали, - зазначає кореспондент Микола Рубан у газеті «Соціалістична культура», - що він непрофесіонал... Мовляв, про яку музику, пісню може йти мова? А самородок пишався тим, що найтісніше був зв'язаний з аматорством, і розчищав, поглиблював новоявлене джерело української естради».

Він сам також признавався: «Я люблю медицину і не можу без музики. Вона не принесла мені популярності. Просто, мабуть, пісні, написані у стилі часу, і виразили думку, почуття, що знаю не тільки я, а всі, кому вони припали до душі. Хоча найбільше боюся одного - шлягерів. То вже не творчість... Ансамбль не створив. Люблю творити музику, а Левко Дутковський... бачить свою мету в тому, щоб разом, колективно доносити пісню іншим. З ним у мене давня дружба. «Смерічці» із задоволенням пропоную нові твори. Їм довіряю найбільше, як творчому колективу, людям, які розуміють мене. «Смерічка» інколи вимагає значно більше, ніж хтось інший. Нерідко приходиться прислухатися до порад Левка, який, до речі, теж пише пісні, до порад всього ансамблю». А ось як згадує солістка «Смерічки» Марія Ісак: «Перші дві пісні Володі були більш-менш прості, які могли заспівати всі, - «Червона рута», «Водограй». Наступні ж пісні, щоб заспівати, треба було мати широкий діапазон голосу, силу звуку, тобто добрі вокальні дані».

Володя скрупульозно, прискіпливо опрацьовував кожен твір без амбіцій, як згадує маестро Дутковський, маючи і талант від Бога, і щиру душу, був доброзичливим, незважаючи на велику ерудицію і завантаженість. У цьому плані цікавою є його пісня «Балада про дві скрипки», як і інші, - новаторський твір, який, на думку фахівців, талановито поєднав українські мелоси - східний, західний, буковинський, гуцульський, у ній свідомо поєднані самодіяльним композитором внутрішній, східноукраїнський драматизм, що супроводжується цимбалами, які несуть тугу.

Якщо охопити поглядом історію української естради, то понад усе привертає увагу вагомий творчий доробок Володимира Івасюка, який більш ніж переконливо вийшов у світ зі створеними ним незабутніми піснями «Мила моя» (відома «Я піду в далекі гори»), «Червона рута», «Водограй» у виконанні першого потужного в Україні вокально-інструментального ансамблю «Смерічка». Саме це й досі неперевершене виконання композитору найбільше подобалось, зберігало свіжість оркестрових барв, ладогармонійні особливості з народних першоскарбів, принесло його вічно юним пісням бажані найвищі нагороди і завжди дарує нам у третє тисячоліття щемний неперебутній спогад.

Самодіяльний ансамбль, на думку багатьох професійних поціновувачів музики, визнаний найкращим з-поміж професійних колективів країни, коли переконливо відкидалась теза щодо провінційності української естради, він став своєрідною апробацією для все нових пісень Івасюка. Перші з них передають у сучасних ритмах щирість почуттів, танцювальний характер мелодій, професіоналізм, зв'язок із природою та народною піснею. Композитор виступає категорично проти естрадних переробок народних пісень, які є для нього взірцем довершеності, викінченості, не терплять втручання в їхню мелодику, ритміку.
Експозиція Чернівецького краєзнавчого музею у рідкісних музейних документах і речах простежує славетний шлях становлення української естрадної пісні на етапі доленосного потужного долучення до творення її основ Володимира Івасюка. Експонуються книги з бібліотеки Івасюків - «Народні пісні в записах Степана Руданського» за 1972 рік з автографом батька на день народження вже відомому синові-композитору: 4.Ш.1973 року «Володькові... щоб життя його було величною піснею»; «Народні пісні в записах Михайла Павлика».

Листи Володимира Івасюка - щемні спогади - відверто підтверджували Дутковському щирі дружні стосунки й починаються просто...
«Привіт, Левку!» - пише Володя в жовтні 1969 року, повідомляючи про їхніх спільних знайомих киян, які передали через нього прохання Левкові надіслати нові його пісні. Володя нагадує другові - не забувай і про мене», інформує про виконання ним із естрадним ансамблем медичного інституту Левкової пісні «Бажання». Також пише: «...маю для твоїх «смерічок» нову пісню «Відлуння твоїх кроків», можу зробити оркестровку». Надсилає адреси київських виконавців і свою - в Чернівцях.

Лист Володимира Івасюка в жовтні 1970 року Левку Дутковському також у Вижницю, який розпочинається, як завжди: «Привіт, Левку!», детально аналізує останній виступ «інструментально-вокального ансамблю «Смерічка» у Чернівцях на звітному концерті композиторів області з участю київських членів Спілки композиторів України.

Володя жалкує, що уславлений ансамбль, який, до речі, вперше тоді виконав його пісню «Червона рута», так швидко від'їхав з Чернівців, що й не обговорили друзі мовлене колегами-композиторами на їхню адресу. Зі знанням стану сучасного музичного мистецтва він чітко окреслює суб'єктивізм і лицемірство, критиканство, а не критику тих, хто на звіті робив аналіз виступів художніх колективів і незаслужено не помітив захоплення «інтелектуального» слухацького залу виступом «інструментально-вокального ансамблю «Смерічка», та це, на думку Володі, не повинно засмучувати композитора, керівника чудового колективу.

Володя проникливо виказує своє бачення особливостей естрадного виконання пісень, яке відрізняється від академічного, народного, чого не зауважили члени Спілки композиторів, хоч зізнавались, що «були схвильовані і вражені» красою. Але ж демагогічні, різко негативні характеристики їх, звісно, не сприяють удосконаленню того, що вже досягнуто в зовнішніх ефектах, в одязі виконавців естрадних пісень...»

«...Цей атакований одяг, - пише Володимир, - який досить цікаво зробили... у всякому разі, кращий... на естрадних сценах останніх... років. Я беру на себе сміливість сказати, що в навколишніх областях у естрадних колективах такої колекції немає.

Відносно музики, - продовжує Івасюк, - твої пісні гарні. «Якщо мине любов», а критик не побачив головного... ансамбль співає пісні, які мають, якщо не залізний зв'язок із буковинською музикою (фольклором), то хоча б побудовані на інтонаціях і мають її запах. Нехай він покаже нам (критик, - Авт.) такий же ансамбль, який міг би похвалитись таким зв'язком на Україні. Я принаймні про такий не чув. Пісні твої молоді подобаються, вони елегійні, музичні, оригінальні... Це не тільки моя думка». Для Володимира Івасюка тема обговорюваного добре зрозуміла, бо ж мав практику ансамблевої гри у оркестрі народних інструментів, в організованому ним камерному оркестрі, грав і співав у естрадному оркестрі та в ансамблі «Карпати» під орудою композитора Валерія Громцева, керував хором на заводі «Легмаш». І далі Івасюк цитує Левкові Дутковському статтю «Лунають нові пісні», яку надрукував Іван Крецу в жовтні в обласній газеті «Зоріле Буковиней»:

«В останні роки все більше і більше говорять про молодого композитора Левка Дутковського. Йому належить заслуга створення у Вижниці інструментально-вокального ансамблю «Смерічка» - колективу з великим майбутнім. Цей ансамбль постійно поповнює свій репертуар творами буковинських композиторів. Цього разу він також виступив перед слухачами з трьома чарівними п'єсами: «Незрівнянний світ краси», «Коли мине любов» Левка Дутковського на слова Анатолія Фартушняка і Володимира Григорака і «Червона рута» на слова і музику Володимира Івасюка. Молоді композитори Левко Дутковський і Володимир Івасюк заслуговують на щире браво».

Володя доводить, що він не був голослівним на початку листа, як і не одинокий у своїй думці щодо високої оцінки майстерності Левкового ансамблю «Смерічка». Водночас жартома радить на наступному концерті в листопаді з нагоди жовтневих свят червоні костюми «Смерічки» високого оригінального стилю, який асоціюється з палкою любов'ю і червоною рутою, розкритиковані композиторами, замінити на білі.

Уже телеконкурс «Молоді голоси», в якому брав участь ВІА «Смерічка» з піснею «Червона рута», приніс пісні неперевершену славу. Ансамбль же став лауреатом популярного конкурсу. «Популярність «Смерічки» зробила ще більш популярною «Руту», а «Рута», звісно, додала популярності «Смерічці», - зауважує Левко Дутковський. - Вона внесла в програму новий подих гірської величі й краси. Вона... рознесла славу про наш край на весь світ».

А у 1971 році Івасюк, високо цінуючи працю Левка Дутковського, дарує йому журнал «Радянська жінка» із першою публікацією його пісні «Червона рута» та автографом: «Дорогому Левкові, другові і прекрасному хлопцеві з найкращими почуттями і подякою. Твій Володя. 15.IX.1971 року».

Експонуються на виставці у Чернівецькому краєзнавчому музеї диск-гігант «Співає Софія Ротару» із записом пісень Володимира Івасюка «Червона рута» і «Водограй» у виконанні ВІА «Червона рута», який прийшов до слухачів у 70-ті роки XX століття, інші рідкісні на сьогодні платівки та аудіокасети. Надзвичайно хвилювали сучасників автографи пісень, а саме «Кленовий вогонь», власноруч підписаний автором, композитором Володимиром Івасюком, для Софії Ротару. Виставлений для огляду і портрет співачки невідомого художника у момент виконання нею цієї дивовижної пісні, що ввійшла до прижиттєвого видання «Володимир Івасюк. Збірник пісень» у 1977 році разом із піснями «Освідчення», «Балада про мальви», «Тільки раз цвіте любов», «Запроси мене у сни», «Пісня про тебе», «Далина», «Балада про дві скрипки».

Його талановиті позачасові піснетвори - це щирі в майбуття заповіти на свята й будні, загальновідомі й означені тут, і ті, що завжди в дорозі із рукописних фондів родини до виконавців і слухачів на всевладдя краси - «Моя пісня», «Кораблі, кораблі», «Вернись із спогадів», «Пісня буде поміж нас»... Мандрівному музиці, яким себе відчував серед сучасників, талановитому співцю своєї доби, творцю мистецтва поза часом і модою Володимиру Івасюку завдяки унікальним можливостям інтелігентної родини отримати вчасні ґрунтовні знання із вподобаної ним царини мистецтва - музики, пісні, українського слова однаково під силу з високих регістрів душі зродження образного поетичного слова (власного чи інших поетів) і втаємниченість злиття його у звуки темпераментних ритмів, імпровізованих інтонацій, життєдайних кольорів.

Юнак із Божого благословення захоплення світом, який любив у всіх його проявах, радісно відкрив і доніс до кожного, кого, як і його, чарували жіноча краса і кохання, хвилювали зустрічі і розлуки, неспростовність цінності життя. Книга «Пісні», видана 1983 року у видавництві «Музична Україна», серед 40 пісень різних авторів друкує: «Ласкаво просимо», «Пісня буде поміж нас», «Капелюх» на слова і музику Володимира Івасюка, на його музику і слова Романа Кудлика - «Нам спокій, друже, тільки сниться», а також на вірші Олеся Гончара та інших поетів. Вагомо означують вершини творчості композитора, автора понад 100 пісень, балад, романсів, кількох десятків інструментальних творів спостереження і роздуми пісенного побратима Василя Зінкевича: «Особливим було його ставлення до Софії Ротару - любив її надзвичайно. Власне для неї писав. І вона співала голосом Володі Івасюка. Я вважаю, що цей творчий дует був унікальним явищем на нашій естраді. Він любив слово, пісню, музику свого народу». Саме ці роки злету своєї пісенної популярності співачка згадує зі щемом і теплотою особливо через щирість стосунків між співаками у великих і малих концертах.

А ще, на думку Софії Ротару, її інтуїція, вироблена тоді, допомагає орієнтуватись у пісенному репертуарі всі ці роки завдяки перевіреній тривалій дружбі і співпраці на етапі становлення з композитором Володимиром Івасюком. «Усі пісні, які він написав, одразу ставали моїми, - розповідає співачка. - Мені нічого не треба було вигадувати, мелодія з першого акорду жила в мені, була моєю, просто й ніжно торкалася струн моєї душі, й вони звучали. І досі не тільки звучать - живуть у своєму неповторному образі, стилі, які він заклав, запрограмував і визначив своїм самобутнім талантом... Не знаю, як би склалася моя творча доля - та й не тільки моя, — якби ми розминулися з ним. Він був одержимий піснею. Івасюк був глибоко переконаний, що наш світ створений для добра і любові. Він знав, що без цієї одержимості нічого значущого не можна створити. Тому працював до самозабуття і любив повторювати: «Крило стає крилом тільки під час лету». Можливо, аудіоальбом «Небо - это я» пісень Софії Ротару початку третього тисячоліття, названий за однойменною її піснею, і є творчою відповіддю маестро Володимиру Івасюку?

Навіть переїхавши до Львова у 1972 році у зв'язку зі вступом на підготовче відділення консерваторії, Володя продовжує навчання у Львівському медінституті, який закінчує 1973 року, далі успішно навчається в аспірантурі. Ще у 1972 році він повідомляв в інтерв'ю, що має майже 20 власних пісень: «...всі вони не просто писалися, а народжувалися, всі дорогі, всі любі серцю, наче діти... найлюбіші то, звичайно, «Рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори». Зауважує він, що у «Водограї»... деяка нерівновага, бо текст і слова - то два крила пісні, від них однаковою мірою залежить її лет, її обрії». А ще Володя, наче даючи поради сущим і прийдешнім, розмірковує над тим, що «важко знайти текст пісні, бо слово має схвилювати, навіяти хоч би далекий голос мелодії». І він відчув та сформував для себе думку про те, що «найдовше живе естрадна пісня, яка бере витоки в народу, стає народною».

З 1 вересня 1974 року навчається на першому курсі композиторського відділення Львівської консерваторії імені Миколи Лисенка. У цьому ж та 1977 (вийшла у світ платівка-гігант «Пісні Володимира Івасюка виконує Софія Ротару») роках пісні В Івасюка у виконанні Софії Ротару на Міжнародному пісенному конкурсі у Сопоті (Польща) здобувають визнання (у Чернівецькому краєзнавчому музеї експонуються неповторні фотомиті, календар фестивалю, журнал «Пшиязнь» зі статтею про переможців). У 1974-1975 роках на пропозицію режисера Львівського театру імені Марії Заньковецької Івасюк працює над музикою до вистави «Прапороносці» за романом Олеся Гончара, яка мала високу оцінку після прем'єри у слухачів. А вже 1976 року студента Володимира Івасюка виключили з консерваторії... за пропуски занять. У 1977 році з неймовірними зусиллями він відновлює навчання, багато працює, щоб швидше отримати диплом про закінчення консерваторії і цим припинити всілякі «чиновницькі витівки», які відволікали його від натхненної праці у царині творення високої музики. Композитор Ігор Кушплер згадує, що «життя Володі без творчості, без музики було немислиме... Незвичайна любов до праці, бажання зробити якомога більше і зробити сьогодні... Він писав не просто пісню із заспівом і приспівом, а цілі музично-драматичні сцени... важко зрозуміти, що ж головне - слово, мелодійна лінія чи оркестрова гама». На поради очевидців його пекельної праці відпочити Івасюк цитував правдиві слова його пісні: «Нам спокій, друже, тільки сниться». Саме у роки навчання у Львові під час роботи над серйозними жанрами, до яких тяжів, симфонічною музикою Івасюк написав для «Смерічки» незабутні пісні, які з легкої руки Левка Дутковського зразу йшли в народ то вірою, то надією, дарували радість: «Пісня буде поміж нас», «Два перстені», «Я - твоє крило» та інші.

І все ж кожна з його пісень не схожа на попередню, навіть перші акорди його творів - наскрізь оригінальні і самобутні. У 70-х роках XX століття естрадна (масова) пісня була часто представлена і громадсько-патріотичною темою та темою особистого життя - кохання і зради. Музичною оригінальністю відрізняються пісні молодого композитора про велич природи, кохання, власну творчість. Це дало підстави теоретикам-музикознавцям упродовж довгого життя пісенних шедеврів визначити їх як внесення виразної стильової ознаки у розвиток української естрадної музики. Це проявляється, наприклад, у мелодії вокальної партії, в якій часто відбувається повторення мотиву на різних ступенях гами росту чи спаду, а також у словесно-інтонаційній, джазовій мелодиці саме української мови. Композиторські пошуки й знахідки він перевіряв особистою виконавською практикою. Тим більше не випадкова думка метра української естради Дмитра Гнатюка про те, що пісні «Червона рута», «Водограй» органічно вливаються в українську пісенну культуру.

Хвилюючий співучий голос мами Софії, як і любов її, невідступно супроводжував його музичні фантазії. Вийшовши на пенсію у вересні 1978 року, Софія Іванівна переїжджає до Львова, де навчався Володя в консерваторії, щоб бути йому вчасною, як і належить матері, допомогою. Образ матері зримо і свято присутній у відборі ним поетичних рядків для музичної, твореної пісенної одежі. Такими є пісні на слова Віктора Миколайчука «Відлітають журавлі» та Ростислава Братуня «Балада про отчий дім». Саме ж ім'я освятило зіркову його творчість для голосу Софії Ротару.

Погляд збоку з відстані років у минуле, нашого з ним покоління юності того століття шукає розгадки таїни нестримної сили впливу на нього музики: вона була настільки всепроникною, що хлопчина прагне зупинити, записати на папері виокремлені, витворені ним у пам'яті гами, очевидно, насолоди в обіймах сонечка, веснопроменя радості, аж до окрилення. Перечитував книги для віднайдення собі подібного, того, хто раніше від нього зустрів народного генія, творця вічних пісень, які тримали на крилах мелодій хлопчика Володьку. Читав і записував, наслідуючи батька, який мав це за спосіб життя. Записували щось усі... То був стиль життя родинного гнізда українських інтелігентів... У його світлості було радісно й цікаво, бо тут праця була понад усе. Самовираження, гідність і самодостатність без комплексів страху, зневіри, неприкаяності і неправди. У всьому вчасна підтримка, порада, повага до творчості і всерадість перемог, навіть незначних. Задовольняв бажання не сходити з тих крил, а це був найприродніший стан душі, коли не покидала усмішка, тому співав на вечорах танців у Чернівецькому будинку офіцерів, грав у музичному ансамблі медінституту... Нотував гами, гармонійні сплески нот і букв під час медичних лекцій зі шкірних хвороб. Йому не були властиві оті традиційна нерішучість талантів, гонитва за хлібом насущним у вічних нестатках. Осяяння красою вело його до людей, щоб ощасливити всіх... Тому в усіх дорогах супроводжували його нотні листи й партитури чи натяки мелодій із знайомих і нових звукосполучень... скрипіння старої верби від дотиків вітрів-крутіїв над листопадом осені і наростаючий гул піхоти воєнних доріг у музиці до вистави «Прапороносців» за твором Олеся Гончара, а він їх упокорював у великому діловому портфелі, який завжди мав при собі, щоб у будь-яку мить зазвучати - до небес.

Не опирався крилам, які підносили його разом із нерозлучною гітарою у політ відтворених звуків водоспаду Гук чи пташиних шлюбних позивних, сопіння сповзаючого каміння, плюскоту дараб, обласкування кам'яних порогів хвилями Черемошу на бистринах, дитячого сміху над щільними текстами діагнозів хвороб і рецептів. Інколи сходив на землю, щоб опанувати нові дороги, де незвідане знову забирало його на ті ж найманливіші крила, що повертали у дитинство любові, гармонії, захищеності від прискіпливого дорослого розумникування аж до дріб'язковості. Уникав її короткозорості у сховку за першим планом, для всіх придуманої ним книжкової шафи. Там... географія, ні, карти його музичних розвідок... Наче бинтові пов'язки свіжих ран сковувала буденна обов'язковість, коли він повинен був усім щось віддавати, хоча ніколи не брав у борг. Роздавав упокорену ним красу. То був вільний політ вільної у вселюбові, завжди молодої людини, яка знає, чого хоче, у гармонію стихії музики й сонця, що над голубінню океану, який глибіє у синяву, засіяну зорями... У стукіт сніжинок, що відмивають дощами сни сухої верби під переможні сурми весни.

А як же не забриніти всім струнам людського віщого настрою щастя, коли світ спалахує чарівною органно-оптимістичною мушкою його пісні на слова Богдана Гури «Балада про мальви»? Щемно співзвучні вони з усіма жалями, що наздоганяли кожного хоч раз у долі, хто без музики й пісні не мислить щасливого життя, а відчув, як особисту невідновну втрату, трагічно ранній фізичний відхід із цього світу у небуття незабутнього Володимира Івасюка:

О, мамо рідна, ти мене не жди,
Мені в наш дім ніколи не прийти, -
З мойого серця мальва проросла,
І кров'ю зацвіла...


Протистояння влади новому стилю в українській естраді, з волі якої українською співали не тільки в Союзі, проявилось і в тому, що Володимир Івасюк, який був представлений до нагороди премією імені Миколи Островського, відзнаки не отримав... Підступно обірване життя Володимира сколихнуло всіх страшною скорботою. Левко і Алла Дутковські - друзі родини, що були єдиними з чернівчан на гостинах у чернівецькій квартирі Івасюків з нагоди 30-річчя Володимира Івасюка. Левко Тарасович був серед тих чотирьох друзів Володі, які добрались із Чернівців до Львова, щоби підтримати батьків, провести 22 травня 1979 року друга, колегу, товариша в останню земну дорогу, розділити горе рідних і всієї України.

Тонке ліричне чуття у єдиному суцвітті слова і музики пісень композитора доносять і в третє тисячоліття натхненно величні голоси українських співаків, що крила їм дали. «Удар Івасюка своїми піснями був приголомшливий, але українцям не судилось втримати й розвинути завойоване, - згадує Олександр Сєров, - Івасюк - не лише історія, це ціла енциклопедія фольклорно-естрадної буковинської пісні. І ще до цього - геній, який випередив час. ...варто скрупульозно вивчати Володину творчість».

У музейній експозиції - шкільні табелі, інші меморіальні пам'ятки, джерела епохи, в якій завжди панувала українська пісня. У двох компакт-дисках «Буковино... Співає Марія Миколайчук» та «Ой, червона калинонько», нещодавно подарованих музеєві народною артисткою Марією Миколайчук, запис і буковинських народних пісень у її виконанні. Серед них і ті, які записував юний мандрівник Володя Івасюк, родина, подорожуючи краєм, визбируючи діамантові роси з привілля української пісні, а в один із короткотермінових приїздів у Київ дав їх Іванові та Марії Миколайчукам на одну ніч, щоб ознайомились та переписали. Представлені вони в музеї поруч із мовчазними, на жаль, платівками, одна з яких видана в Канаді «Volodymyr Ivasuk», із записом 11 його пісень у виконанні ансамблів «Смерічка», «Червона рута» та інших. Вони тримають у полоні чарівні мелодії його музичного генія. Серед багатьох світлин експозиції - зображення і барда Володі Івасюка з гітарою. Саме такі миттєвості його життя вона увічнила. Таким запам'ятали композитора його друзі та учасники зйомок фільму-пісні «Червона рута» про ансамбль «Смерічка» в Яремчі в 1971 році. «Володя Івасюк, - згадував Назарій Яремчук, - приїхав у Яремче із його нерозлучною гітарою, неголосного барда бачили в автобусі, біля річки». Після огляду телефільму він висловив свою думку: «Фільм, м'яко кажучи, не вдався. Треба бути вимогливішим до його композиційної будови. Замальовку не вважаю піснею».

Хтось - виставляє за зразок той, колишній, 60-х - 70-х років XX століття, ідеологічний контроль (коли тривала війна з «українським націоналізмом») за змістом та якістю виконуваних пісень, вважає недоцільною консерваторську стезю у творчій індивідуальності Володимира Івасюка-пісняра, бо «мало характер деструктивний, що нищив притаманні йому від природи мелодичний дар, інтуїтивне відчуття пісенної стихії», розквітлі на особистісній неповторності гармонії дарованого йому Всевишнім світовідчуття, що «Володя міг легенько працювати в будь-якому жанрі», що «батько ніколи не покладався лише на талант і змушував сина регулярно й наполегливо працювати...»

Чернівецький краєзнавчий музей уперше на початку 90-х років XX століття, здолавши особливу згорьовану позицію батька, коли душа не давала собі ради, бо втратив найдорожче - талановитого сина, шляхом непростих перемовин (мені таки вдалось домовитися з ним. - Авт.) відтворив уперше меморіальну музейну кімнату композитора Володимира Івасюка за згодою та з переданих Михайлом Григоровичем Івасюком меблів, особистих речей і документів, започаткувавши цим створення меморіального музею в Чернівцях та в Кіцманській музичній школі імені Володимира Івасюка, який у день його 60-річчя постав у новому художньо-архітектурному вирішенні художників-оформлювачів Валерія Гнатюка та Василя Ісара.

Ім'я маестро в ореолі української родини живе у документальних експозиціях Чернівецького краєзнавчого музею, Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка, який успішно щороку проводить конкурси юних творців пісні «Мандрівний музика», на виставках із фондів Чернівецького та Кіцманського районного історичного музеїв, до ювілею композитора - Героя України оновленому музеєві у Кіцманській музичній школі імені Володимира Івасюка, у пам'ятнику в Кіцмані та меморіальних дошках, назвах вулиць міст і сіл, і там, де невмируще цвіте «Червона рута».

У рік шістдесятиріччя від дня народження незабутнього композитора Володимира Івасюка, що зазнав всенародної любові без присвоєння такого звання йому приписами чиновників, святкування триватимуть весь рік, названий Чернівецькою облрадою «роком Івасюка», здійснено Інтернет-конференцію під назвою «Вознесись, мелодіє, біль наш погаси» у Чернівецькій обласній бібліотеці імені Михайла Івасюка.

У Кіцмані ювілейні урочистості у день народження Володимира Івасюка було розпочато організованим дирекцією «Укрпошти» спеціальним погашенням конверта України «Володимир Івасюк. 1949-1979», виготовленого художником Георгієм Варкачем, продовжено покладанням квітів до пам'ятника композитору, концертом «В ріку перероста дзвінкий ручай». У музеях області проходили заходи пам'яті, презентовано фотоальбом «Володимир Івасюк. Вернись із спогадів», у Чернівецькому меморіальному музеї Володимира. Івасюка відкрито виставку «Планета пісень», яка подарувала з музичної орбіти на всі чотири пори року чотири розділи роздумів: «Твій голос - щедра повінь», «Побачення зі Львовом», «Красна пісня на всі голоси», «Пісні з колиски вітрів». Виставка «Володимир Івасюк. Правда через тридцять років» повертає до трагічних подій, які обірвали пісенний водограй талановитого композитора, поета, художника, фотографа, великого сина України Володимира Івасюка.

На виставці поки що немає нових документів про причини смерті великого композитора (та є записи батька Михайла Івасюка про останні хвилини життя Володі, є виклики батьків до прокуратури, є відкритий звинувачувальний лист до Генеральної прокуратури СРСР Михайла Івасюка?), але розслідування триває, бо мільйони шанувальників таланту Івасюка чекають правдивих висновків. Багатогодинний святковий вечір на два відділення у Чернівецькому академічному музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської повернув до розкішного велелюддя улюбленого композитора епохи триптихом «Щасливі спогади», «Творчі посвяти», «Музика маестро». Шквалом оплесків шанувальники непроминущого і через 30 років таланту композитора, поета Івасюка вітали артистів, що виконували у цей вечір перед чернівчанами його твори, серед яких і Марічка Яремчук, зашкалюючи емоції театральної зали по-буковинськи високий естетичний і виконавський рівень продемонстрували у піснях «Водограй» та «Червона рута» заслужені артисти України Оксана Савчук та Іван Кавацюк. Та лише з кадрів кінострічки усміхалися землякам молоді й гонорові Левко Дутковський, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, сам ювіляр Володимир Івасюк, чудові парубки й дівчата у національних строях, із сонцесяйними очима, з янгольськими усмішками, даруючи просто так щедрі музичні розкоші.

Неминуче і всепереможно ожила слава композитора й поета, співака вперше у святі пісні «Червона рута» у рідному Кіцмані 1988 року, коли й побачила світ книга «В.Івасюк. Моя пісня», до якої ввійшли 13 пісень, серед яких «Фантазія травневих ночей», «Моя пісня», «Відлуння твоїх кроків», «Два перстені» тощо. У Чернівцях цим вікопомним дійством у 1989 році опікувався також Назарій Яремчук, який вже відчув, як важко пісенне небо утримувати без Володимира Івасюка.

В одному з інтерв'ю народний артист України Назарій Яремчук зауважив: «Без пісні не можна жити. ...пісня потрібна так само як віра, надія, терпіння, оптимізм... Навіть після прийняття Закону про культуру... естрада зараз, так би мовити, в тупику. ...ми повинні розвивати власний напрям, але збагачуватись ритмами і напрямами, що є у світі. ...Україна має добрий потенціал для повноцінного розвитку всіх видів естрадного мистецтва. Щоб його реалізувати, потрібні кваліфіковані кадри, студії звуко-, аудіо- й відеозапису, завод грамзапису. ...скажімо, в Англії за рік відбувається 1200 фестивалів і конкурсів. І це прекрасно. У нас же - якщо хто провів якесь шоу, то вважає себе героєм і міцно тримається за монопольне право. ...те, що бачимо на фестивалях, майже завжди вторинне. Я давно виношував задум провести на Буковині справді національний фестиваль популярної музики, який був би започаткований піснею Володі Івасюка «Червона рута». За логікою - сам Бог велить, але скільки перешкод. ...Знайшов розуміння і підтримку Комісії Верховної Ради України з питань культури і духовного відродження, Чернівецької обласної Ради народних депутатів, громадських організацій, засобів масової інформації, української діаспори... Отже сподіваюся, що «Червона рута» матиме постійну прописку на батьківщині незабутнього Володимира Івасюка. Переконаний, що саме у нашому багатонаціональному регіоні пропаганда естрадного мистецтва принесе найбільшу користь. І це вселяє надію, що наша естрадна пісня матиме широке визнання й користуватиметься популярністю, як і наша мова солов'їна!»

Після цього виступу у пресі з'явилось Звернення до народу України групи народних депутатів і діячів культури України: «Культура й духовне відродження України - то наша спільна справа. ...Відомо, що душа народу - пісня: лірична, задушевна. І відрадно, що за її пропаганду беруться професіонали. ...На наше переконання, основним (методом - Авт.) має бути Всеукраїнський фестиваль популярної музики «Червона рута»... Цей фестиваль повинен проводитися у Чернівцях. Тоді «Червона рута» матиме яскраво виражений національний колорит, справжній народний характер. За справу взявся народний артист України Назарій Яремчук. І це закономірно, бо саме він і Василь Зінкевич першими понесли «Червону руту» в світ широкий... То ж віримо, що саме вони зі своїми однодумцями не дадуть зів'янути «Руті»... Фестиваль підтримає талановитих дітей, щоб співочому роду не було переводу. Звертаємось до всіх, - заявили дев’ять депутатів, серед яких буковинець Григорій Ходоровський, Володимир Яворівський, народні артисти України Іван Попович, Софія Ротару, - підтримати Всеукраїнський фестиваль популярної музики та дитячого фольклору...»

Той перший «фестиваль, - за словами кореспондента Володимира Краснодемського, - пройшов під знаком відродження української і сучасної пісні, що її репрезентував молодий композитор із Буковини, який своїм талантом, своєю самобутньою творчістю дав їй могутні крила й удмухнув у неї неповторну душу свого народу». Помандрувала його слава переможно Україною, сколихнула її новою хвилею духовного єднання, щедро дарувала людям красу любові, щоб добрішим став світ, зайшла у Чернівці Міжнародним конкурсом молодих виконавців сучасної естрадної пісні імені Володимира Івасюка «Пісня буде поміж нас», до першовитоків у росяні ранки чар-зілля через 20 років у вересень 2009 року, можливо назавжди (адже тут виколисався його талант) повернулась XI Всеукраїнським фестивалем сучасної пісні та популярної музики «Червона рута».

«Процес боротьби за «Червону руту», - як згадує директор музею Володимира Івасюка, письменник Мирослав Лазарук, - тривав не один рік... Батько Івасюка позитивно сприйняв фестиваль і навіть трохи ожив духом... А у дні проведення фестивалю на будинку, де жили Івасюки, відкрили меморіальну дошку Володимиру Івасюку. Ця подія зібрала неймовірну кількість людей і стала для батька великою радістю. ...Чернівецька осінь 89-го була вся у синьо-жовтих прапорах. Ми побачили нові гурти, нестандартне виконання. І вперше познайомилися з українською діаспорою».

Різні оцінки першої «Рути», особливо негативне ставлення до фестивалю влади, сформували ідею мандрівної «Рути», хоча молодь, демократичні рухи відстоювали, її чернівецьку прописку. Перший фестиваль, що проходив 17-24 вересня 1989 року продовжив процес національного відродження, розпочатий відомими в Чернівцях подіями 1988 року, долав спротив влади: організатори загнали конкурс авторської (бардівської) пісні та співаної поезії, яка була провідним жанром за велінням часу, бо виповідала те, що хвилювало людей, подалі від центру в занедбану долину аж за готелем «Черемош», де зібрались хіба що учасники змагань і журі, але рок-змагання вже замість одного дня відбувались два, в умовах заборон на фестивалі замайоріла національна символіка, глядацький загал натхненно слухав у виконанні Василя Жданкіна гімн «Ще не вмерла Україна» і, звичайно, пісню «Чорна рілля», святкував піднесення гідності й перемоги над національним нігілізмом.

І хоч, як зазначала преса, «мала право на існування думка про те, що фестиваль удався, бо був погано організований», що «рок-групи виступали за дротяною сіткою на стадіоні, куди не могли потрапити глядачі», а «закриття фестивалю обірвали на півслові», було, - за словами члена оргкомітету Кирила Стеценка, - «розвіяно міф про неспроможність української естради». Уже у 2001 році в спецвипуску «Буковина» мистецтвознавець Анатолій Добрянський зазначав: «Сумно, що фестиваль «Червона рута» втрачає свій мистецький рівень, що переможці конкурсу імені Володимира Івасюка не дуже переобтяжують себе виконанням його пісень. ...Велика надія на регіональний конкурс «Мандрівний музика».

Хочеться сподіватися, що ці талановиті дітки понесуть у майбутнє століття усвідомлення того, що Володимир Івасюк був глибокоосвіченим музикантом, професіоналом у найвищому значенні цього слова, а, насамперед, сином свого народу... Він ...і висловив побажання «...щоб був щасливий кожен день для моїх дзвінких пісень».

XI фестиваль, що проходив у Чернівцях з 16 по 20 вересня 2009 року, відкрився виставою Чернівецького обласного академічного муздрамтеатру імені Ольги Кобилянської «Туга за майбутнім» за поезією Віри Китайгородської, завершився ювілейним концертом за участю Президента України Віктора Ющенка та його виступом на стадіоні з нагоди закриття фестивалю, насичений багатьма подіями, чітко організованими конкурсами поп- і рок-музики, прибрав обласний центр до свята Дня міста, яке щороку відзначається з нагоди першої писемної згадки про нього 8 жовтня 1408 року в грамоті Олександра Мушата, заохотив відкриття 19 вересня культурно-розважального центру «Панорама - Чернівці» - небаченого досі видива в Україні - на вулиці Хотинській у Садгорі, де розміщено кілька кінотеатрів, виставкові зали, льодовий майданчик олімпійських розмірів, розважальні центри для дітей та дорослих.

Замість звичайної виставки робіт художників до першого фестивалю, до ювілейного - місто спромоглось на Всеукраїнське триєнале «Український фолькмодерн - 2009», де представлено роботи художників України та українського походження з-за кордону, відбулись концерти патріотичної пісні «Незламні», на якому виступили артисти, котрі залишились вірними українській пісні, «Українці всіх країн - єднайтеся!» тощо.

Останні 20 фестивальних років відкрили багато імен української естради, серед яких відомі гурти, а також співаки Марія Бурмака, сестри Тельнюк, Олександр Пономарьов, Руслана Лижичко, Ані Лорак та багато інших. За 11 фестивалів «Червона рута», що відбувались у різних містах, із трьох гран-прі, присуджених переможцям, перший отримав Василь Жданкін на першому у 1989 році (у музеї Івасюка експонується вінок із барвінку, яким було вшановано співака, а він передав його батькові композитора для майбутнього музею), другий - у 1993 році виборов родинний гурт «Брати блюзу» з Калуша, третій - на ювілейному цьогоріч отримав гурт «Солома-груп» із Києва, котрий виступив у жанрі фольклорної музики та виконав сценічні мотиви в старовинному стилі. Його солістку Соломію Мельник вшанували диплом переможця, бо, за словами музичного критика Юрка Зеленого, кращих не було. Незаперечно, що «Червона рута»-2009 дала шанс молодим конкурсантам, адже журі, очолюване музикантом і композитором Кирилом Стеценком, прослухало чотириста їх. Ювілейний фестиваль визначив багатьох лауреатів і дипломантів, правда, перших місць у жанрах поп-, рок- і танцювальної музики не присуджувалось.

В акустичній та іншій музиці перемогли також кияни - гурт «Даха-браха» та співачка Млада. Соліст гурту «Тартак» Сашко Положинський - котрий виборов перемогу на «Червоній руті» 1997 року, як і виконавчий директор фестивалю Мирослав Мельник, назвали Чернівці, Буковину «духовним центром масової української культури», завдяки чому вже у 70-х роках XX століття українська естрада була основною на території колишнього Союзу. За їх словами фестиваль і «цей дух «Червоної рути» довів, що можна робити сучасне українським, а українське робити сучасним». Варто повірити, що до музею Володимира Івасюка у Чернівцях все ж таки вестиме вулиця імені «Червоної рути», котра виходить на одну з центральних - імені Тараса Шевченка та є паралельною до вулиці виконавця пісні-символу України - Назарія Яремчука.

Звичайно, наголосив в інтерв'ю Першому телеканалу соліст гурту «Вечір» Дмитро Довгий, що під впливом першої «Рути» музиканти стали грати краще, грати українське, а тепер - музика стала менш цікавою, комерційною.

Ювілейні у меморіальному музеї виставки «Та залишаю замість тебе» і «Чернівці - колиска фестивалю «Червона рута» висвітлюють пам'ятні миті творення української естради у сяєві імені маестро. Особливі вони й тим, що до музею у ці дні завітав на розмову-спогад з-за кордону композитор Валерій Громцев, який 1970 року закінчив Чернівецьке музичне училище, керував самодіяльним ансамблем «Карпати» при палаці культури працівників легкої промисловості, в якому співала талановита молодь, зокрема, Софія Ротару, пізніше Володимир Івасюк. Він був одним із очевидців і музичних однодумців та натхненників народження й виконання безсмертних пісень Івасюка, написав на його слова музику їх спільної пісні «Залишені квіти», відому і як «Жовтий лист», яку наспівав під власний музичний супровід. «Ми виконували «Червону руту», - згадував Валерій Громцев, - саме так, як придумав Володимир Івасюк. Я запропонував змінити партію бас-гітари. Але вся основа була його. Хоча кожен з нас трохи свого додавав». На хвилі успіху української естрадної пісні Громцев очолював професійні колективи - ВІА «Товтри» при Хмельницькій облфілармонії, а згодом ВІА «Світязь» при Луцькій облфілармонії, куди й запросив відомого співака «Смерічки» Василя Зінкевича. З 1978 року Громцев керував ВІА «Море», з 1983 року працював музичним керівником ВІА «Червона рута», 1986 року перейшов у ансамбль «Чайки» Кримської філармонії, з 1990 року він - музичний керівник джаз-оркестру «Графська пристань» Чорноморського флоту.

Очолювані ним колективи були своєрідними лабораторіями, написані ним пісні, музичні обробки приваблювали, як зазначала тогочасна преса, свіжістю оркестрових барв, збереженням ладогармонійних особливостей народних першоджерел. У ансамблі Чорноморського флоту він ввів у репертуар українські пісні, серед яких написаний ним на слова поета з Чернівців Леонарда Курявенка гімн українських моряків флоту.

У репертуарі концертів керованих ним колективів у Криму завжди звучали незабутні пісні буковинських композиторів. Своїми спогадами Валерій Громцев доповнив значну вже в різних жанрах мистецтва «Івасюкіану»: картини, альбоми, книги, котрі творять портрет улюбленого композитора, вигранений також у книгах - «Монолог перед обличчям сина» Михайла Івасюка, «Монолог перед обличчям брата» Тараса Унгуряна, «Володимир Івасюк. Життя - як пісня». З нагоди поважного ювілею композитора (за пропозицією Левка Дутковського), 20-річного ювілею фестивалю «Червона рута» та за вагомий внесок у розвиток українського музичного мистецтва Президент України, хоч і з запізненням, присвоїв звання «Заслужений діяч мистецтв України» композитору Валерію Громцеву.

У дні фестивалю «Червона рута» чернівчани відкрили для себе Івасюка-композитора інструментальних, надзвичайно самобутніх, творів, який, за словами керівника камерного оркестру Чернівецької облфілармонії Павла Чоботова, «знаходився на початку свого професійного композиторського шляху. Причому, як серйозний автор, академічний». 18 вересня на площі Філармонії було презентовано диск «Володимир Івасюк. Камерно-інструментальна музика», що вмістив вісім композицій («Сюїта-варіації для камерного оркестру», «Варіації для фортепіано на тему старовинної буковинської пісні «Сухая верба», які виконує камерний оркестр філармонії, мініатюри для фортепіано: «Осіння картинка», «Маленька токата», «П'єса №3к» і «Marciale marcatissimo», виконує соліст філармонії Ярослав Колотило, «Імповізацію скерцандо для віолончелі та фортепіано» зіграли Ярослав Колотило та Ігор Кадюк, «Мелодію» виконало сімейне тріо – Павло Чоботов, Людмила Шапкота та їхня донька Олена Чоботова), виданий у пам'ять про брата сестрою Володимира Івасюка Оксаною Івасюк із чоловіком Віктором Павлюком.

У передмові до диска, на обкладинці якого вміщена репродукція картини художника Івана Марчука «Розірвана мелодія», народний артист України, композитор Мирослав Скорик зауважує до вибраного: «...ці твори забарвлені яскравим національним колоритом, що споріднює інструментальну музику Івасюка з його піснями».

Відрадно, що готуються також видання повного зібрання творчої спадщини композитора і поета-пісняра Івасюка, альбом фотографій. У голубій залі Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича організатори фестивалю і преса та студенти - головні «споживачі» сучасної музики за «круглим столом» обговорили стан української музичної культури та вплив на неї фестивалю, констатували також збільшення українського україномовного пісенного доробку, однак озвучили добре і давно відомі всім бездіяльність влади, безпорадність українського телебачення, яке мінімально присутнє в українському медійному просторі, отже майже всі комерційні телеканали в країні «розкручують» не українських, а російських співаків, мову й культуру сусідньої держави.

Хіба для цього перший фестиваль «Червона рута» провістив відродження української культури? Українська масова музика, на думку організаторів фестивалю, пропагує себе поза комерційним ефіром та у музичному журналі «Своя музика», про який, правда, ніхто із присутньої в залі молодіжної еліти міста не чув. Крім слушних, звичайно, порад учасників зустрічі об'єднати зусилля ігнорувати чуже, застосувавши «ті чари» «Рути», добротно і впевнено творити україномовний продукт, щоб було що слухати. Ведучий концерту Сашко Положинський з гурту «Тартак» радив конкурсантам «стежити за закономірностями сучасної музики», оновлюватися, «не втрачати свого власного стилю, бо робота на сцені - це не тільки музика, має бути шоу», видовищність.

Аж ніяк ця розмова в архітектурній перлині Чернівців не додала оптимізму без фінансового та законодавчого забезпечення озвучених на фестивалі проблем, хоча й окреслила можливості шукати порозуміння, достукатись до бізнесу, який мав би перейнятись високодуховною сучасною українською музикою і піснею, долею українських талантів молодої держави з тисячолітньою історією.

 


 

 

У ЩАСТЯ СВОЯ СТРУНА

З чарів воскреслої першорутоньки - «черленої рути» в Кіцмані і в Чернівцях засяяла на українській естраді, натхненна його іменем, переможниця того першого Всеукраїнського фестивалю «Червона рута» співачка Оксана Савчук.

НАРОДИЛАСЬ вона 1 січня 1963 року також у Кіцмані, виростала серед пісенного буковинського повноводдя невичерпного українського фольклору та серйозної музики, купалась у славі земляків - Івана Миколайчука, йдучи його дорогою до святої «кафедри мистецтва», навчаючись на акторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого, співаків Дмитра Гнатюка, композитора-співака Володимира Івасюка. Удосконалювала техніку народного співу у студії хору імені Григорія Верьовки, торуючи вже пройдений шлях знаменитої землячки, залюбленої у народну пісню, дружини Івана Миколайчука Марічки. Сприяла цьому й робота на студії «Укртелефільм», Чернівецькому державному телебаченні. Зібрані нею автентичні скарби - пісні, балади, легенди, багата колекція жіночих і чоловічих строїв вимагали свята виходу на люди і того 1988 року в Кіцмані, де була ведучою першого районного фестивалю «Червона рута». На обласному фестивалі «Червона рута» співачка Оксана Савчук (чарівне мецо-сопрано) виборола перше місце за виконання народних пісень, а на Всеукраїнському - у 1989 році за краще виконання пісні Володимира Івасюка «Балада про дві скрипки» стала володаркою премії Міністерства культури. Цією піснею вона відкривала тоді концерт переможців фестивалю:

Ой зробив хлопчина та й дві красні скрипки
Поділив надвоє снів своїх красу.
Що перша скрипка - біла лебідка,
А друга скрипка - вечірній сум.
...............................
Залишив на світі дві самотні скрипки,
Залишив на світі снів своїх красу.
Одна сміється,
І плаче друга,
Гей, поєднались
Радість і туга.

Разом із цимбалістом Іваном Кавацюком, лауреатом доленосного фестивалю, завершили вони 80-ті роки XX століття створенням тут фольклорного дуету «Писанка». І стали вони, за словами отця Валерія Сиротюка, «одним тілом, однією думкою, одним серцем, однією струною», відчувши кожним подихом звуки святої національної спадщини.

Вже концертна афіша «Відлуння «Червоної рути» 1990 року відверто котить сонцесяйну в світ людей на радість їм дует «Писанка» від зародження його життя з доленосного фестивалю до цього першого спільного на двох Великодня у «Писанки», який так щиро запрошував на свято гаївок, маївок, веснянок, петрівочних і обжинкових - її величності народної пісні. У році народження дует випробував себе на міжнародному фестивалі у місті Сопоті (Польща). Географія поїздок надширока - від близької Італії у 1991 році до Канади, США, Німеччини у 1993 році разом із прославленим ВІА «Смерічка» у складі Назарія Яремчука, Павла Дворського, 1994 році - Австрії і Росії. 1995 року знову відбулась тривала поїздка країнами Америки, вже без Назарія, - дістався у Чернівці тоді Павло Дворський, ще почув голос побратима і провів у сумну останню дорогу.

У рік першого фестивалю імені Назарія Яремчука на творчому вечорі-концерті «Великдень у «Писанки» 19 квітня 1996 року, як завжди, був аншлаг. Долучився до благословення концерту отець Валерій Сиротюк. Вже у травні 1996 року дует «Писанка» за послідовну мистецьку діяльність в ім'я миру винагороджується Міжнародною премією «Дружба». Започаткована Левком Дутковським на фестивалі у Вижниці музична композиція «Діва Марія, нам Україну храни», яка вінчала концерт, дала продовження напрямку духовної пісні, яку успішно опанував і розвиває дует «Писанка». Левко Тарасович і рекомендував отцю Сиротюку для ведення концерту духовної пісні дует «Писанка». З їх поклону рідній землі розкуто зазвучали з естради українські народні пісні-думи, пісні-балади, пісні-легенди, весільні й стрілецькі чи жовнірські пісні-романси.

У 1997 році держава нагородила їх званням заслужених артистів України - вони єдині й неповторні у виконавському стилі.

На фестивалі у Вижниці, де також була ведучою фестивалю, Оксана Савчук виконала незабутню пісню Володі з репертуару ансамблю «Смерічка» «Два перстені». Аудіоальбом «Різдво» у 1998 році та перша премія і диплом Всеукраїнського радіоконкурсу «Пісня року-98» за пісню отця Сиротюка «О, Всехвальна» у виконанні Оксани Савчук утвердили щасливий початок у популяризації духовної пісні, а у 2000 році вже автор о. Валерій Сиротюк і виконавиця Оксана Савчук отримали першу премію та приз «Золота Ніка» на «Пісенному вернісажі-2000» за виконання пісні «Киріє, Елейсон» (Господи, помилуй).

Закономірним було у 2003 році у радіоконкурсі лауреатство пісень «Два ангели», «Два образи» у виконанні дуету «Писанка», як і отримання під час різдвяного бенефісу дуету «Писанка» найвищої нагороди Української церкви медалі «Божої Матері». Аудіоальбом «Пісні українського священика отця Валерія Сиротюка» містить 11 пісень духовного змісту, крім того, концерти духовної музики дуету «Писанка» записані на багатьох носіях. Концерт «На Різдво у «Писанки» 17 січня 1999 року в Чернівецькому театрі імені Ольги Кобилянської у першому відділі серед інших подарував глядачам 12 колядок, щедрівок у виконанні дуету, у другому відділі - з 24 пісень виконав шість пісень Івасюка, народні пісні, завершив виступи добре відомою піснею отця Валерія Сиротюка «Господи, помилуй».

У цьому ж році у переддень 50-річчя від дня народження Володимира Івасюка вийшов у світ аудіоальбом із записом дев’яти його пісень. Їх презентував дует «Писанка» у нових стилізованих концертних костюмах «Червона рута» від хуцожниці-модельєра, колишньої вокалістки ВІА «Смерічка» Дарії Риптик (Журумії). Вона ж виготовила для дуету комплекти костюмів до Різдва та Великодня. Її, хоч і короткотривала сценічна діяльність, допомогла у моделюванні оригінального естрадного одягу, в застосуванні традиційних ефектних кольорової гами і оздоб із врахуванням освітлення та пластики рухів артистів.

Крім багатьох музичних альбомів, які побачили світ в Україні, США, Канаді, Фінляндії, дует слухала чи не вся Європа - Швеція, Франція, Австрія, Німеччина, Чехія і Словаччина, Угорщина, Румунія. Всі 13 музичних телефільмів про «Писанку» мандрують світовими обширами, будять до життя найщиріші почуття: «Любов моя і смуток - Буковина», «Карпатські мотиви», «Барви «Писанки», «Мелодії цимбалів Івана Кавацюка». Якщо у третє тисячоліття від Різдва Христового співачка й цимбаліст - дует «Писанка» визнані лауреатами обласної літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича за велику сподвижницьку працю у світі пісенної краси Буковини, то у 2008 році вони нагороджені орденами «За заслуги» III ступеня та орденом Княгині Ольги. Ювілейний рік - 600-ліття від першої писемної згадки про місто Чернівці розпочинав дует «Писанка» величавим дійством, що не має аналогів, концертом «На Різдво у «Писанки».

* * *

В музейній експозиції представлені рідкісні реліквії того часу, коли всесвітньо відомі пісні випробовували крила, піднімали на вершини духу, об'єднували українців усіх земель у монолітну націю, - афіші, матеріали конкурсів, світлини незабутніх миттєвостей життя, щемного спогаду, книги про людину і композитора Володимира Івасюка.

Пам'яттю і новим життям його пісень стверджував Левко Дутковський славу Володимира Івасюка. Він відстоює пісні побратима в репертуарі і тоді, коли наче б мусили всі для користі для себе мовчати. Тут і численні інтерв'ю, в яких щемний спогад про талант Володимира бути людиною: «Музика - то не захоплення, а частка мого життя...»

Буковина щороку звертається до світу краси незрівнянним голосом органної музики Карпат Назарія Яремчука, щоб подякувати Творцю за талант пісняра Володимира Івасюка лейтмотивом «Дай, Боже, радості», щоб звучала велично українська розкута й задушевна пісня у всіх жанрах, у всіх землях підсилена голосом трембіти, флояри, цимбалів і дримби, сопілки й віолончелі, цариці душі народної - скрипки й неповторного ріднослова:

Якими хлопцями вони були!?
Чи всіх, юначе, знаєш ти?
Нам крилами були їх голоси
На святі єдності і радості краси.

Із краю в край, знай, юнко, й ти –
Улюблені пісні вони несли
Карпатських гір із української весни,
Кохання мрії і надії в сни.

Із музики постали всі вони –
Душі «Смерічки» - дива новизни!
З гармонії й цілющої води...
Української пісні - дочки й сини.


Про це дбають обласне відділення асоціації діячів естрадного мистецтва України під орудою заслуженого діяча мистецтв Остапа Савчука, обласний фонд імені Назарія Яремчука, обласне відділення Всеукраїнської музичної спілки, управління культури Чернівецької облдержадміністрації та обласна філармонія.

 


 

 

ДОРОГОЮ ДОБРА І ЛЮБОВІ

Незабутнім було звернення до учасників пісенного свята у Вижниці пам'яті Назарія Яремчука заступника голови журі фестивального конкурсу, багаторічного пісенного побратима Назарія Яремчука, народного артиста України Павла Дворського. Сум великої втрати, загострене почуття особистої відповідальності за майбутнє України, долю легендарного ансамблю «Смерічка», якому віддав майже 20 років життя, відлунювало у кожному його слові - музиканта, співака, композитора, людини-патріота.

ТОДІ, 1976 року, Левко Дутковський працював на телебаченні звукорежисером і після прослуховування студента-випускника Чернівецького музичного училища Павла Дворського рекомендував його управлінню культури для роботи в ансамблі «Смерічка». Розпочавши роботу музикантом у знаменитому ансамблі «Смерічка» Чернівецької філармонії, Павло був, за його словами, щасливим, що потрапив у дружній професійний колектив. Із кольорової фотографії на конверті грамплатівки з піснями ансамблю, яку подарувала музею сім'я Дворських, серед інших зоріють красою і молодістю Світлана Гнатюк, яку також запросив у ансамбль Левко Дутковський, і Павло Дворський у фірмових біло-зелених сценічних костюмах «Зачаруй». Виготовлені вони та оздоблені 1979 року за ескізами уславленого художника-модельєра Алли Дутковської вінками з біло-рожевих квітів. Упродовж років змінювалися склад колективу, керівництво, репертуар і виконавська манера, технічне оснащення, - останнє відповідало вимогам часу, що сприяло росту популярності ансамблю. Географія концертних гастролей урізноманітнювалась аж до багатоденних поїздок за кордон у сім країн світу, особливо у 90-х роках XX століття, коли Україна здобула незалежність. Гастролі заохочували не тільки до удосконалення пропонованих пісень, а й зобов'язували до творення нових із висоти особистого світогляду співака Павла Дворського, формували його високу вимогливість до словесного та звукового ряду кожної пісні, які творить сам, у тому числі й на слова Назарія Яремчука, і виконує вже без легендарного ансамблю. Як нікому, Дворському особливо притаманне те зворушливо-солодке натхненне відчуття небесної висоти, коли зливається зі звуками ним створеної та виспіваної серцем, всіма фібрами душі музики-молитви, музики-любові і сповіді-присяги.

Під мирним небом незалежної України співак кличе до праці. У збірнику «Будуймо храм» - 29 відомих і нових пісень, які з його уст почув український світ на всіх континентах землі.

Експонуються також подаровані музеєві аудіокасети «Стожари», «Товариство моє», які вийшли у світ 1995 року і вміщають понад два десятки найкращих пісень Павла Дворського останніх років: «Мамині очі», «Нехай тобі розкаже дощ», «Відпливають білі кораблі», «Горнусь до тебе, Україно», «Рідна мова»... Кожна з духовного вівтаря українця... Написані новітнім часом великих історичних подій, відновлення Української держави, її атрибутів, відродження символіки, будівництва національно-духовного храму народу.

У 1996 р. напередодні 45-річчя від дня народження Назарія Яремчука (уже без нього), 30-річчя ансамблю «Смерічка», 20-річчя творчої професійної діяльності композитора і співака Павла Дворського вийшла у світ аудіокасета його пісень «Автографи любові»... Крім них, світ побачив і почув альбоми Павла Дворського «Буковинське танго», «Забута ікона», «Молода мелодія», а в Канаді здійснено ним запис аудіокасети «Біла криниця». Багаторазові поїздки до Італії допомогли записати компакт-диск італійською. Ґрунтовна музична підготовка, яку він здобув у Львівській консерваторії, висока самодисципліна, чудовий м'який голос-тенор Павла удосконалювались на пісенних традиціях «Смерічки».

В ансамблі і в сольних концертах він грає на баяні, акустичній гітарі, трубі, губній гармошці, працює над обробкою народних пісень, пише музику. Перша спроба написати музику на слова Бориса Касієва «Весільний розмай» у 1977 році була більш ніж успішною. Незрівнянний образ творять його лірико-романтичні з раннього 1978 року «Стожари», а також «Медові острови». Незабутньо у різномовних залах звучать його пісні у власному виконанні - неперебутньо хвилюючі «Мама Марія», «Маки для сина» чи й «На поклик матері спіши» на слова земляків Михайла Ткача, Тамари Севернюк, Василя Бабуха. 30-річчя творчої професійної діяльності у 2006 році народний артист України Павло Дворський відзначив всією сім'єю в палаці «Україна», як і попередні з 1998 року. У 30-ти пісенних сходинках Дворського взяв участь і дует «Писанка» з Чернівців.

У найкращих традиціях новаторства співак і композитор виробляє властиву його освіченості манеру композиторства, яку зміг перевірити під час гастролей, у тому числі й за кордоном, коли власна мелодія озвучується мистцем у твореному ним інструментальному супроводі.

У творчості Павла Дворського переважає історико-патріотична тематика, продиктована неповторним історичним етапом поступу України. Два крила пісні громадянського звучання у злеті до висот духу, заклику й відповідальної позиції ідеально розпростерли поезії Миколи Бакая і мелодія Павла Дворського у власних виконанні та музичному супроводі. Як і пісні «Молитва», що підняла на ноги глядачів палацу «Україна», «Балада про Крути», «Горнусь до тебе, Україно», які закладають підвалини духу і зміцнюють у пориві любові сформовані позиції патріотів.

Пісні Левка Дутковського, Володимира Івасюка у виконанні «Смерічки» навчали любові до ріднизни, піднімали найсокровенніші глибини духу, традиції, мови, життя й волі на всіх обширах, де завжди були українці, у їх вершинах формувались смаки та уподобання Дворського, виконавський стиль. Він природний у поп-фольк-року, стилі диско, провідник високого слова у ритмах молитви на межі реального, подяки, запрошення до роздумів, звертання до болю і радості, зоріє «діамантово» з буковинського першоджерела на українській естраді.

Для кожного, хто обожнює українську пісню, цікаво не тільки почути її, але й побачити рідне село співака Ленківці Кельменецького району, де він народився 1 лютого 1953 року. У музеї історії села виставлені поруч із традиційними пам'ятками побуту, серед яких ріс він і його сучасники, й особисті речі знаменитого ленківчанина - нагороди, записи пісень на різних носіях, навіть булава-сувенір, гіпсові зображення миттєвостей творчості композитора, диригента і баяніста, співака від Бога. Незабутнього щему додасть кожному недовга подорож сільською його вуличкою під назвою Тиха, де мандрівника зігріє затишком охайне осонцене подвір'я і хата - вже без батьків, лава біля груші, під якою збиралась родина. Ленківчани захоплено розповідають про славетного земляка. Тут пам'ятають, що дуже гарно грав на сопілці батько Павла Дворського Ананій. Навчаючись у школі, Павлик опанував гру на гармошці. Хто із сучасників не помічав тоді великого дитячого таланту? Звичайно, найбільше, - має право й підстави, - долучився до формування й розвитку таланту учня колишній учитель, автор задушевної книжки «Павло Дворський: людина, композитор, співак», яка побачила світ 2008 року в Чернівцях, Володимир Добржанський. До праці над біографією співця, пропаганди його творчості шляхом проведення вечорів-вікторин долучилась автор книги «Із джерел літератури і мистецтва Буковини», що вийшла друком також 2008 року, письменниця Оксана Довгань.

У Ленківцях вірять, що музика щирої людини зможе творити усе до ладу. У цьому переконує й книга Миколи Бакая «Лицар української естради» про Павла Дворського. На початку XXI століття, як спостерігали й пам'ятають сучасники, співака почали, грубо кажучи, виштовхувати з естради. Зрозуміло, що тодішній президент нашої країни по-своєму дивився на поетів, композиторів та створював під себе середовище «придворних акторів», особливо любив пісні його бурхливої молодості. Тому й найвільготніше почувались в Україні приласкані президентом та вшановані високими нагородами російські співаки. Павло Дворський аж ніяк не «вписувався» на таку роль. Співак і композитор підсвідомо відчував це, не скаржився, а працював для свого народу.

Хоча у другій половині дев'яностих років у засобах масової інформації прозвучали заклики відзначити Павла Дворського Державною премією імені Тараса Шевченка, представлення зробили «Просвіта», Тальнівська міська рада Черкаської області, Чернівецька обласна держадміністрація, за нагороду висловилося декілька партій правого спрямування, позитивні відгуки про його творчість друкувалися в зарубіжній пресі, але влада не спромоглась належно вшанувати справді народного улюбленця. Павло Дворський не знає причин неуваги, але успішно йде Богом даною дорогою добра і любові.

У Чернівецькому краєзнавчому музеї зберігаються також листи, альбоми, надіслані йому – улюбленому співакові, композитору, дорогому синові всієї України від людей різних національностей, віросповідань, але захоплених красою української пісні, яку так щиро дарує він усім. «Ніщо мене так не збагачує, - признається співак, - як спілкування з людьми... під час зустрічей поза сценою», а на гастролі не нарікає, бо впевнений, що «світ музики надто глибокий. І хочеться спізнати цю глибину».

Павло Дворський співає, як мама Вікторія співала в церковному хорі, розуміючи, що туди не всякий потрапить, а лише обрані. Він ходив у церкву з мамою і слухав піснеспіви Всевишньому. Іскра Божа в душі формувала потяг слухати церковні гімни.

Натхнення неможливе без здатності сприймати як єдине ціле промені поезії і музики. Із хаосу шумів, звуків, тональностей лише геній душі святої має здатність потрібне зібрати і з'єднати воєдино у гармонію пісні. Це під силу м'якому ліричному тенору Павла Дворського, авторові й виконавцеві власних пісень, особливо ж спільно, як у юності, з колишньою співачкою ансамблю «Смерічка», дружиною Світланою Гнатюк-Дворською, синами Павлом і В'ячеславом. У родині Дворських присутній той святий випадок, який став не тільки долею обох «смеречан», а й славою України. Вона, дочка композитора, педагог-музикант і співачка, солістка Чернівецької філармонії 1979-1984 років, лауреат багатьох конкурсів, має чудовий репертуар мелодійних пісень, серед яких «Зачаруй» Левка Дутковського та в дуеті з Павлом - «Буковинський рідний край».

Оберігаючи звичаєві стосунки української родини, митець зумів зберегти їх в особистому житті, висловити в музиці, об'єднати й зростити нею високодуховну співочу родину Дворських, свято вірячи в незрушну твердь народного духу в рідній Україні. З цією вірою він співає, нею живе у вічному з прапредків поході до людей дорогою добра й любові не тільки в Києві, куди перебрався з родиною. Багато гастролює Україною і за кордоном, особливо в Італії, де чекає рідної пісні велелюддя українців-заробітчан.

 

* * *

Кожен, хто має внутрішню потребу, відчуває радість від доторку спомином до буковинського легендарного ВІА «Смерічка», завдяки колекції у Чернівецькому краєзнавчому музеї не знайде перебільшення в оцінках, що містить дана розповідь, ролі й місця колективу, засновника й керівника, солістів у становленні й досягненні вершин досконалості української естради, складової мистецької культури світу. Таке не повторюється. Кожен, хто вступав у «консерваторію Дутковського», розвивав і хист до співу, і віру в те, що народжений для пісні. Велетні української естради, сформовані чи огранені тут, - Софія Ротару, Василь Зінкевич, Павло Дворський, Віктор Морозов та інші, які творчо й окрилено працюють нині, під керівництвом та за сприяння Левка Дутковського виробили важкою, жертовною працею, як і весь колектив, високий рівень майстерності.

Вони продовжують утримувати «золотий фонд» української естради, вийшовши з її «золотого віку» постійних пошуків і здорової змагальності за живий звук. їх, звичайно, характеризують вимогливість до репертуару - емоційність і драматургія дійства пісень-балад, створених у дусі філософії сьогодення. Найпереконливішим доказом популярності артистів була й залишається любов народу до їхніх пісень. Вона йде їм назустріч у вигляді переповнених підспівуючих концертних залів і стадіонів животворної енергетики. Невпокорений застарілими стандартами часу колектив «Смерічки» став і предтечею настання новітньої України з живодайних невмирущості і перемог карпатських джерел коду нації. Великі особистості і на початку XXI століття втримують висоту справжнього мистецтва не тільки в Україні... Із перших - побратими тих висот - вже співають у «райських садах», заходячи у земні турботи сучасників незабутою національною легендою й молитвою.

Дослухаймось, почуймо, згадаймо, оберігаймо святе.



 

 
Популярне
Останні публікації
УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

Літературне Запоріжжя

Українські літератори

Зарубіжні літератори