БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Володимир Григорович Білогуб - лірик, гуморист, сатирик, пародист, дійсний член Міжнародної асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ», курінний Оріхівського гумористично-сатиричного куреня «Гусак», козацьке прізвисько «Дражнило».

Народився Володимир Білогуб 13 лютого 1935 року в селі Омельник Оріхівського району Запорізької області. Дитячі роки пройшли під наглядом і впливом дідуся, який був доброю і гуморною людиною, знав багато байок і віршів дореволюційних часів. Це він прищепив онукові смак до віршованого слова.

Володимир Григорович закінчив Оріхівський сільськогосподарський технікум, Мелітопольський сільгоспінститут, працював у сільському господарстві, на освітянській ниві, певний час керував літстудією «Ластівка» в Оріхові. Нині автор на заслуженому відпочинку.
Видав збірку поезій «Перегук сердець», гумору й сатири «Життя серед життя», «Тих років не змовкне слава» - поезії про війну.

 

ЕНЕЙ В ПАРЛАМЕНТІ

Памфлет

Син Афродіти і Анхіза,
Герой Троянської війни

Поетам здавна був, як віза –
З ним до Парнасу йшли вони!
Козак і парубок моторний,
А ще - пролаза неповторний,
Він в пеклі шастав і в раю,
Все занотовував старанно
І Котляревському Івану
Довірив оповідь свою.
І ось Еней прибув під Раду,
Прийшов зовсім на інший світ:
Розкішний дім приймав громаду
Та так, що Богу вчитись слід!
Тут мармурові сходопади,
Горять під банею лампади,
Скрізь оксамитові стільці
Під роздобрілі дужі спини,
На місці прапор України
І кольорові прапорці!
Козак до Ради не пропхнеться –
Хто ж дасть йому таку лафу?!
Еней, зголивши оселедця,
Замаскувавсь під Мустафу!
Відтак, шагнувши в ложу преси,
Чиїсь назвавши інтереси,
В ряду він сів на вільний край
І став уважно придивлятись,
Бо так хотілося дізнатись:
Парламент - пекло це чи рай?
По сходах, вкритих килимками,
Текли вершки в сесійний зал,
Постійним шумом і дзвінками
Був зал цей схожий на вокзал:
Обранці чинно походжали,
Над анекдотами іржали
Так, ніби їх смішив Бенюк,
А згодом нехотя вмостились –
Цю попрохав зробити милість
Якийсь дорослий пацанюк.
Нардеп, запрошений до слова,
Доповідав про стан в селі...
Та не цікавила промова
Великі блоки і малі:
Хто мав к чому якусь охоту,
Тут утішався тим до поту –
Це те, про що писав Іван –
Сиди, дрімай чи веселися,
Кричи, мовчи, співай, крутися,
А хочеш грати - є баян!
- Таки це рай, а не парламент, -
Промовив пошепки Еней,
І, щось занісши у пергамент,
Став просуватись до дверей.
Але постали в черзі денній
Питання дуже злободенні:
Про повноваження вождів,
Про вічний статус депутата,
Про мову, флот, УПА і НАТО,
І ще було багато див!
В ту ж мить в еліти щось прорвалось –
З'явився в залі інший фон:
Все, що могло, заблокувалось,
Зник раптом струм і мікрофон...
Вхопивши дудку й мегафона,
Зал скаженів, немов Юнона,
Ревниво зборище гуло!
Та це й не дивно, бо у залі
Були безсмертні і безпалі,
Лиш без'язиких не було...
Повисли кольорові кулі,
Все затулили навкруги,
Вони не мали „Ю" від Юлі –
Тож їх надули вороги!
Бив парубій когось по писку,
Він пам'ятав про місце в списку,
Тому і був такий лихий,
Набожній дамі скубли віхоть
І щось показував по лікоть
Якомусь мокрому сухий!
Хтось натягнув на крісла стяга,
Мовляв, ми є - та нас нема!
Зганьбила прапора ватага,
Що без вітрила і керма...
Це вже не рай - пекельна зрада
Того, в що вірила громада,
Натомість процвітає лють!
А українці голопопі
Європу роблять у Європі,
Зробити вдома - не дають ...
Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак,
Та вийшов з пекла злий, аж чорний,
Мов став ногою у кізяк...
Сама себе руйнує Рада,
Сама себе блокує влада,
Країна з сорому горить,
Пакують лідери валізи,
Непевність людям в душі лізе ...
І тільки Савік шустерить.


ГОНОРАР

Як урядову телеграму,
Як благодать, як Божий дар,
Зустрів я вість: за епіграму
Мені належить гонорар!

І хоч та сума вельми скромна
Копійок десь під сорок сім...
Але ж душа моя, мов домна,
Метал зварила з купки рим!


КОЗАЦЬКІ ПРІЗВИСЬКА

Щоб шинкарці не вести
Пухлого гросбуху
Перед тим, як піднести
В борг чарчину-другу,

Щоб гукнути за ріку
З берега чи з воза
Запорожцю-козаку,
Що над ним загроза,

Щоб покликати вночі
Вартового хвацько –
Надавали на Січі
Прізвиська козацькі.

Звісно, прізвиська були
І не милозвучні,
Та й донині дожили,
Бо на диво влучні:

Куций, Квач, Задерихвіст,
Хміль, Непийчорнило,
Кусайсало, Романіст,
Гичка і Дражнило,

Вернидуб, Ламайребро,
Дишло, Макогонич,
Богомаз, Тягнирядно,
Пужално й Погонич.

Але той, хто перейшов
В позалюдську фазу,
Злий від брів до підошов
За таку «образу»:

«Як посміли глузувать
З пана-напівбога?!»
Й ну ганьбити й роззувать
Козака старого...

Від апломбу сіру знать
Сміхом не врятуєш,
Тож, козаче, мусиш знать,
З ким в цю мить жартуєш!

Ти ж, отамане, міркуй,
Хто є хто - розжовуй,
Щоб на Січ не пхався хвіст
Бичий чи моржовий!