Докія Гуменна і Запоріжжя

 

"МИНУЛЕ НЕ ВІДПЛИВАЄ В БЕЗВІСТЬ..."

 

Олександр ЄМЕЦЬ 

 

На Запоріжжі Докія Гуменна побувала двічі. І хоча запорізька сторінка в її житті була нетривалою у часі, проте наслідки для молодої української письменниці мала сумні. На жаль, ця тема, як, власне, і весь творчий набуток Докії Гуменної, ще не достатньо досліджена вітчизняними літературознавцями. Причина цього відома. Мені ж ім'я Докії Гуменної вперше зустрілося під час збирання документальних свідчень про історію заснування на Запоріжжі славнозвісної комуни "Авангард".

Та почнемо розповідь із першого приїзду письменниці до Запоріжжя, куди була направлена після закінчення в 1926 році Київського інституту народної освіти. Перше враження від Запоріжжя викликало в Докії глибоке розчарування. Ось як вона вже згодом описала про це у своїх спогадах: "Це не місто, а якась солдатська рота. Посеред степу шахівницею розташовані вулиці з множеством акації, тільки не на вулицях. Усе місто – партерові будиночки з подвір'ячками. Тільки всередині – квадрат площі, а в цьому квадраті церква, кілька поверхових будинків. Таке все скучне, нецікаве. Не Запоріжжя це, а Александровськ, оплот "вєлікой русской імперії". Саме тут за Дніпром, на острові Хортиці, й була Запорозька Січ. То й це імперське місто-рота було потрібне".

Таким постало перед Докією Гуменною місто, в якому мала перебути обов’язковий рік після закінчення інституту. За направленням наросвіти вона викладала мову й літературу в старших класах трудової школи та у кравецькій школі. Мешкала на квартирі родини робітника металургійного заводу.
Щодня Докія відчувала в Запоріжжі, «на тлі розлитого навколо вакууму», духовну самотність. Роботу в школі не любила, і навіть боялася, бо відразу відчула, що не має жодних педагогічних здібностей, не миле їй було те вчителювання, щоденна перевірка зошитів. Чи не найбільшою мукою для Докії Гуменної було вчити отих дівчат – майбутніх кравчинь, їм і не в голові була якась там мова! "Щоранку, йдучи до школи на працю, наче підвішуюсь на шибеницю. Повертаюсь із школи – наче вирвалась із тюрми", – такими словами згадувала своє перебування в Запоріжжі.

Єдиним приємним спогадом для молодої вчительки залишилися два учні трудової школи. Це – Микола Корінь і Микола Нагнибіда, які не завдавали їй великого клопоту. "Ці два хлопчаки по 12-13 років, плекані й гарнесенькі, як янголята, сиділи на першій парті, завжди кихкотіли з якихось своїх справ, називали один одного "мій кореш", "корешок" (з жаргону уркаганів) та завжди подавали письмові роботи перші, без єдиної помилочки. Я часто милувалася цими хлоп'ятами, – якщо судити з прізвищ, козацькими нащадками. Особливо Нагнибідою, таким самим біленьким і ніжненьким…"  Чи могла тоді передбачити Докія Гуменна, що один із цих учнів, а саме Микола Нагнибіда, виросте у відомого українського поета?!

Життя самого Запоріжжя здалося Докії Гуменній нецікавим, надто провінційним, навіть не було бібліотеки, де могла б одвести душу. Таким воно, мабуть, було і для самих мешканців. Бо чи не відразу став упадати за молодою вчителькою, яка щойно приїхала з Києва, інспектор наросвіти Андрій Щучка. Хоча і здався він їй "із щучим писочком і густими зморшками під очима", а на лиці "усмішечка, начебто запобіглива, начебто протекційно-всезнаюча, не розбереш…"

Утім, молода вразлива душа Докії прагла атмосфери уваги, любові, віри у власні сили, чого їй ніхто не міг дати в тодішньому Запоріжжі. Та крім того Андрія Щучки не мала інших знайомств, ані друзів-однодумців, літераторів. І хоча він не був для неї цікавим "ні зовнішньо, ні внутрішньо", вбачаючи свої обрії набагато ширшими, все ж таки десь у глибині своєї дівочої душі ніби погоджувалася пов’язати з ним своє життя. Мабуть, тішило її те, що Андрій збирався вступати в Інститут народної освіти.

Та коли вже мала здавати тому ж таки інспектору наросвіти звіт про свій "педстаж", надто нечемно повівся Щучка, що врешті-решт неприємно вразило чутливу дівчину. На тому їхній роман і закінчився.
Ось таким невтішним видалося перше знайомство української письменниці із запорізьким краєм.

Вдруге Докія Гуменна побувала на Запоріжжі влітку 1928 року. Як член спілки письменників "Плуг" була відряджена для всебічного вивчення життя й побуту сільськогосподарських комун, маючи на меті правдиво, без "червоної романтики і революційного пафосу" показати читачам переваги колективного господарювання на селі. Результатом цього відрядження стали "Листи із Степової України", які того ж таки 1928 року почали друкуватися в журналі "Плуг". Цими нарисами розпочинався новий етап літературної біографії молодої письменниці.

Слід зауважити, що темою становлення комун в Україні здебільшого переймалися російські письменники. Так, у роки тоталітарного режиму приїзд у комуни Ф. Гладкова, Ф. Панфьорова та Максима Горького досить активно використовували у пропагандистських цілях. Докія Гуменна ж була першим і чи не єдиним представником від українського письменства, яка не лише відвідала комуну "Авангард" та ряд інших, а й спробувала об’єктивно та неупереджено розповісти про їхнє реальне життя. Щоправда, ось саме ці об’єктивність та неупередженість мали для самої письменниці сумні наслідки.

Свою мандрівку запорізькими степами, оповитими вітрами героїчної минувшини, Докія Гуменна розпочала від Дніпровських порогів, поруч із "засудженим на небуття пишно грізним Ненаситцем". Та вже перші дорожні спостереження й розмови з тамтешніми селянами викликали у письменниці сумні роздуми про долю села та його жителів:

"...Якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами... Селянське господарство занепадає, руйнується... Яка кому користь від цього? А тут ще й привид голоду... І невже це реально?". Он аж коли мало кому відома молода письменниця побачила, або скоріше відчула, перші ознаки, що стали страшними призвідцями голоду, який за кілька років доведеться пережити Україні.
Надзвичайне враження залишилося у письменниці після відвідування комуни "Авангард", якій вона присвятила чи не найбільше сторінок у своїх "Листах...".

Про те, наскільки комуна була відома, свідчить той факт, що сюди на екскурсію приїздили школи, інші колгоспи, партійні та державні діячі, робітники і навіть поодинокі туристи. Уже в самому зовнішньому вигляді комуни, що розмістилася в колишній садибі місцевого поміщика Цибулька, Гуменна відчула особливий дух, атмосферу, відмінну від селянської. Намагаючись побачити та роздивитися все, у що "втілилося це таємне, віками манливе слово, ця страшна "комунія", вона втім не впадає у сліпе замилування побаченим. Уникаючи надмірного пафосу та ідеалізації побуту комунарів, якими, до речі, грішать російські письменники, Докія Гуменна не просто знайомиться з життям комунарів, їхнім побутом, а й робить спроби проаналізувати все, свідком чого вона стала.

Наступний лист Гуменної "надійшов" із комуни "Іскра", зовнішній вигляд та діяльність якої виявилися повною протилежністю того, що вона бачила до цього у комунарів-"авангардівців". Якоюсь непривітною і незатишною здалася їй комуна: "Стоїть на белебені, на поталу всім куряним суховійним навалам. Стремить будівлями безрадісними на горбу без зеленої усмішки... Чорними чотирикутними пащами зіхає недобудована хата з саморобної земляної цегли. Необгороджена, гола садиба... Так віє од усього її вигляду неохайністю, що, як придивишся ближче, – злидні".

Потім уже, даючи узагальнюючу оцінку побаченому в різних комунах, Докія Гуменна приходить до висновку, що все залежить від людей, наскільки вони свідомі того, що взялися побудувати, бо ж "розмаїта людність", а значить і "розмаїта й ступінь культурности, а отже й способи господарювання".
Одразу ж після того, як перші нариси з'явилися на сторінках "Плугу", розпочалося цькування письменниці, яку було звинувачено в "ідеологічній невитриманості". Так, критик А.Хвиля у статті "Нотатки про літературу" (журнал "Критика", № 12 за 1928 рік) побачив у "Листах..." лише "безпорадні рядки куркульського одчаю щодо перспектив нашого села".

Значно пізніше Докія Гуменна так згадувала про той непростий для неї період: "Писалося тоді не для того, щоб ворожо покритикувати, а з позиції зафіксувати епохальні перші кроки нової ери, з усіма плюсами й мінусами, для виправлення помилок, а також для майбутніх поколінь, щоб знали, як нова ера починалася". Ось саме за оте "щоб знали, як нова ера починалася" маємо бути вдячні Докії Гуменній. Бо на сьогодні її "Листи…" являють собою документальне джерело для повнішого пізнання історії запорізького краю.

А ще чималого розголосу набув випадок, пов'язаний з ім'ям Федора Гладкова, про який письменниці розповів один із комунарів.

Виявляється, ще під час своїх відвідин комуни "Авангард" російський письменник мав необережність зневажливо висловитися про українську культуру та літературу. Ось уривок цієї розповіді: "Тут як був Гладков – ох і сміявся ж він із української культури! Каже, нащо відроджувати допетровську епоху, гальванізувати мову, що вже вкрилася порохнею... Він каже, що це тільки гальмує розвиток соціялістичного будівництва, розпорошує пролетарські сили, тоді як треба будувати одну міцну культуру!.. А з українських письменників як глузував! Каже, вони хотять конкурувати з російськими письменниками, а виходить тільки обезьянічають!.."

Не сподобалася така неприємна згадка про нього і самому Гладкову, який надіслав до редакції журналу свого обурливого листа.

Між іншим, на цей шовіністичний випад з боку російського письменника оперативно відреагували гумористи з "Червоного перця", прирівнявши того до сумнозвісного Валуєва та помістивши карикатуру на Гладкова у формі городового.

Не залишився нарис й поза увагою самих членів комуни. Редакція часопису отримала кілька листів, в яких поруч зі словами подяки та схвальними відгуками ("мітко, розумно, правдиво охарактеризовано життя та побут у комунарів") були й критичні зауваження ("Ви не придивились до коріння нерівності між членами"). Побували комунари і в самій редакції, куди привезли зачитаний до дірок номер журналу "Плуг".

Дісталося від критиків і редакції, поставивши їй у вину невміння розгледіти в нарисах Гуменної "результат певного тиснення буржуазних впливів на окремих письменників".

Треба віддати належне головному редактору "Плугу", який виступив на захист молодої письменниці. У своїй статті "У чому помилка Д. Гуменної?" Сергій Пилипенко, визнаючи окремі огріхи автора "Листів...", усе ж таки доводить безпідставність деяких критичних зауважень.

Аби дати можливість заспокоїтися галасу критиків, редакція на деякий час припинила друкувати нариси. Лише у березні 1929 року читачі мали змогу познайомитись з останніми розділами "Листів із Степової України", в яких Гуменна однак залишилася вірною своїм принципам бути об'єктивною.
Перечитуючи сьогодні "Листи із Степової України", відчуваєш їхню велику цінність не лише для біографії письменниці, але й для глибшого розуміння суспільно-політичної ситуації, що склалася на селі. Через настрої селян, спостереження і думки автора відчуваємо подих 20-х років минулого сторіччя. Це зайвий раз доводить невипадковість вибору Д.Гуменної писати свої "Листи..." у жанрі нарису. За її власними словами, саме нарис "претендує бути матеріялом, що за ним колись вивчатимуть настрої нашої епохи". А ще впадають в око свіжість стилю та образність мови "Листів...", що видавало в Докії Гуменній майбутню письменницю, автора романів "Діти Чумацького шляху", "Хрещатий Яр" та ін.

Та хоча "Листи із Степової України" й були видані в 1931 році окремим виданням, це аж ніяк не врятувало письменницю від подальшого цькування. За своїми переконаннями Д.Гуменна стала чужою тому суспільству, в якому закладалися підвалини для майбутнього розквіту тоталітаризму, коли все більше набирав обертів контроль ідеологічних провідників, під недремним оком яких чи не кожне слово письменника повинно було демонструвати політичну відданість сталінському режимові. А тому, як сигнал до подальшого переслідування, пролунало ім'я Докії Гуменної на XIV партконференції Київщини у доповіді тодішнього генерального секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора серед таких "націоналістів" як Дмитро Донцов та Сергій Єфремов.

Після цього Д.Гуменну, на яку начепили ярлик "куркульського агента в літературі", остаточно позбавили членства в письменницькій організації "Плуг". Понад десять років вона нічого не друкувала, а мусила працювати секретаркою в київських установах або ж виїздила в археологічні експедиції, подалі від столичного життя. Мабуть, саме таке віддалене від літератури життя і врятувало письменницю від трагічних для української літератури подій 30-х років.

Лише в 1939 році за підтримки та за порадою М.Рильського, П.Панча та А.Любченка Докія Гуменна надрукувала оповідання "Вірус". Але і цей твір викликав зливу безпідставних звинувачень, а саму авторку називали "наклепницею на радянську дійсність". І знову для письменниці настали роки мовчання.

Тому й задаєшся іноді питанням – чи не оці ось такі маловтішні враження від літературного життя в радянській Україні й спонукали письменницю без зайвих роздумів під час Другої світової війни виїхати в 1943 році до Львова, аби з болем у серці назавжди покинути любу їй рідну Україну?
Перебувши потім кілька років у Ді-Пі таборах, в 1950 році Докія Гуменна переїхала на постійне проживання до США.

На еміграції Докія Гуменна продовжувала плідно писати. З-під її пера виходять твори, які одразу стали помітним надбанням української прози в діаспорі. Це трилогія "Діти Чумацького Шляху", який уже за часів незалежності був перевиданий в Україні, епічна хроніка "Хрещатий Яр", романи "Золотий плуг", "Небесний змій", "Чотири сонця", "Внуки столітнього запорожця" та інші. Померла Докія Гуменна 4 квітня 1996 року.

На жаль, і до сьогодні залишається недоступною творча спадщина та архів Докії Гуменної, який перебуває далеко від рідної землі. Та разом із надією, що в недалекому майбутньому все це повернеться на батьківщину, маємо зберігати пам'ять про талановиту українську письменницю, яка все своє життя не боялась і в тяжких, небезпечних обставинах сказати гірку правду, яка жила долею України і творила для неї.