Григір Тютюнник | Друк |
Вівторок, 10 січня 2012 08:40
Головна статті
Григір Тютюнник
ЗАВ’ЯЗЬ
СМЕРТЬ КАВАЛЕРА
Всі сторінки

 

 

 

 

 

tutunnik

 

 

Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. в с. Шилівка Зіньківського району на Полтавщині в селянській родині. Тяжкі умови дитинства відіграли згодом істотну роль й у виборі тем та сюжетів, й у формуванні світосприймання майбутнього письменника з його драматичністю як основною домінантою: рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо.

Після визволення України від фашистської навали Тютюнник закінчив п'ятий клас сільської школи і вступив до ремісничого училища; працював на заводі імені Малишева у Харкові, в колгоспі, на будівництві Миронівської ДРЕС, на відбудові шахт у Донбасі. Після служби у Військово-Морському флоті (у Владивостоці), де вчився у вечірній школі, вперше пробує писати (російською мовою). Значний вплив на формування його літературних смаків, на ставлення до літературної праці справив його брат — письменник Григорій Тютюнник.

Уже відтоді поступово формувалися характерні прикмети творчої індивідуальності молодого письменника: постійне невдоволення собою, наполегливі пошуки точного слова — найпотрібнішого, найвиразнішого, — тривале обдумування кожного твору (і згодом, досить часто, — попередня, до викладу на папері, «апробація» їх в усних розповідях). Період його літературного учнівства лишився прихованим від сторонніх очей.

 

Перша зустріч письменника з читачем (за підписом «Григорий Тютюнник-Ташанский») — оповідання «В сутінки» (рос. мовою: Крестьянка.— 1961. — № 5).

Після закінчення Харківського університету (1962) Григір Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі. В 1963 — 1964 pp. працює в редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито...». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі», «Зав'язь», «На згарищі», «У сутінки», «Чудасія», «Смерть кавалера».

Зацікавившись кінематографом, Григір Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, — створює літературний сценарій за романом Григорія Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу, а згодом повністю віддається літературній творчості.

1966p. вийшла перша його книжка «Зав'язь» (вид-во «Молодь»). «Зав'язь» була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім'я Григора Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді.

Журнал «Дружба народов» відзначив оповідання Григора Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967 року.

У 1968 р. «Литературная газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Григору Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань.

У 70-ті роки з'являються у пресі — республіканській («Вітчизна», «Дніпро», «Ранок») та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий меридиан») нові твори Григора Тютюнника. У Талліні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» у 1979 р. (№ 1) повідомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» — за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо» (Київ, 1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978).

Григір Михайлович перекладав українською мовою твори Василя Шукшина: 1978 р. у видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіноповістей «Калина червона»; він перекладав і твори Максима Горького («Серце Данко»), Івана Соколова-Микитова («Рік у лісі») та ін.

На початку 70-х років Григір Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його продукції — настільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому розкрили талант письменника.

За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980 p.

В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного».

Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980 р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством.

1989 р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією імені Т.Г.Шевченка.

 

 

ЖИВОПИСЕЦЬ ПРАВДИ

 

Олесь ГОНЧАР

 

Блискучим новелістом і повістярем увійшов у свідомість сучасного читача Григір Тютюнник.

 

Сьогодні українську художню прозу не уявити без його хай кількісно й не великої, але справді вагомої літературної спадщини.

 

Письменник пішов із життя передчасно й трагічно; для багатьох із тих, хто його знав, Григір Тютюнник так і залишиться письменником молодим, який тільки-но вийшов із юності, із трудних післявоєнних літ, де рано гартувалися характери, де навіть підліткам аж надто діставалося життєвих навантаг, нерідко доводилось їм брати на себе нелегку ношу дорослих. Власне, про Григора можна було б сказати, що він із покоління космонавтів, адже, як і перші наші космонавти, майбутній письменник починав своє трудове життя з ремісничого училища, звідки одних доля посилала на довколаземні орбіти, на зоряні траси, а других покликало небо інших випробувань — небо мистецької творчості.

 

Ось короткий — за автобіографічною довідкою — життєпис Григора Тютюнника. Народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині в селянській родині. Вчився в семирічній школі, закінчив Зіньківське ремісниче училище, здобув спеціальність слюсаря, працював на заводі, в колгоспі, на будівництві. З 1951 по 1955 рік служив у Радянській Армії. Після демобілізації працював у депо і вчився у вечірній школі. В 1962 році закінчив Харківський університет...

 

Стислі, скупі рядки, але як багато вони вміщають! Яка за ними чується напруга людського життя, що, пробиваючись крізь труднощі й нестатки повоєнних розруйнованих літ, у ранніх випробах, у праці суворій формувало себе, свою душу, свою особистість. Ніщо, мабуть, не могло б так емоційно зріднити майбутнього письменника з трудовим середовищем, дати юнакові таке глибоке відчуття органічної єдності з рідним народом, як саме ті випроби, роки становлення, коли все помічалося гостро, бралося в душу надовго, коли для мовчкуватого, з колючим характером підлітка безмірно багато важили і кинутий кимось погляд, і засторога, і такий дорогий вияв турботи — отой принагідний вузлик передачі з дому від матері, і тепла рука деповського наставника на твоєму ще не зміцнілому плечі... Про життя повоєнних ремісничат, про цих маленьких трударів нашого народу писалося чимало, але в книжках Григора Тютюнника їм пощастило чи не найбільше, — здається, ніде їхні переживання не відтворені з таким душевним щемом, з таким психологічним проникненням. Годилось би, може, навіть сказати, що він оспівав своїх однолітків, ровесників по трудовому навчанню, однак вислів «оспівав» якось не кладеться до творчої манери цього письменника, адже звертається він до читача словом здебільшого стриманим, буденним, у карбованих епізодах його новел іноді є щось од того чорного кутого металу, з яким авторові доводилося мати справу в житті не раз. Та ще, звичайно, іронія, часом гіркувата, — це теж невід’ємний елемент стилю письменника. Рядок мовби світлішає, коли в ньому раптом проблисне оцей аж ніби сором’язливий усміх людини, яка здатна помітити й те, що від інших приховано, здатна в комусь «найрядовішому з рядових» відчути порух людяного, вгадати в ближньому своєму життя його внутрішнє, потребу душевної підтримки чи співчуття.

 

Найщиріші симпатії Григора Тютюнника віддані скромним будівничим життя, отим самим людям праці, чиї думи письменник так досконало знав, бо, власне, він теж був одним із них. Зрання звідав ціну тяжкого карткового хліба і пекучість кимось завданої кривди, але так само зрання відкрив для себе він і ціну товариської дружби, уваги колективу, знав, що є в природі проміння того цілющого людського тепла, якого нічим не заміниш. Такими речами письменник умів дорожити. По дорозі було йому з тими, хто виступав проти ницих, злиденних духом, тим-то образ людини-трудівника, щедрого душею колективіста, вірного товариша у творах Тютюнника один із найколоритніших. Та й чи не самого автора впізнаємо в образі молодого робітника Івана Срібного з однойменного оповідання, скромного звитяжця, який, щоб не порушувати друзям весілля, сам береться розвантажувати вагон із дошками і, не ждучи хвали чи відзнаки, більше з почуття совісті й честі завершує за кілька годин те, що, здавалось, було й не під силу одній людині.

 

Не зовнішня ефектність поведінки, не гучність вислову, а діло людини, її життя, її ставлення до матері, до товариша, до свого суспільного обов’язку — ось що в очах митця було визначальним для оцінки людини, її справжності, життєвої надійності. Цей загалом лагідний, схильний до теплих ліричних кольорів письменник нерідко ставав нещадним, це теж відомо. Яким вогнем сарказму й презирства бурхало його слово, коли йшлося про антипода трудової людини, про котрого-небудь із тих, хто, знехтувавши моральні норми колективу, потоптавши і власну совість, і мудрість народного національного звичаю, принатурився жити пустодухим, наскрізь егоїстичним життям хапуги, рвача й нахлібника трудового суспільства! Григір Тютюнник розумів, що література, звеличуючи достойних, водночас має також розвінчувати негідних, скажімо, під прицілом у неї має бути й ось такий досить поширений тип сучасного пустомолота, крикуна-галасливця, що іноді протягом років живе лише псевдодіяльністю, показною, нікому, крім нього самого, не потрібною метушнею...

 

У своїй творчій праці Григір Тютюнник обрав жанр традиційний для нашої літератури — оповідання, коротка повість. Цим вибором, мені здається, теж ствердила себе вдача письменника: він таки хотів бути «традиційним», узяв за правило працювати неквапливо, до краю вимогливо, не дозволяючи собі ніяких професійних полегкостей, як це деколи можна спостерегти нині, коли проза часом стає водянистим скорописом, коли й творчість, буває, уже перестає бути творчістю, отим заняттям справді високим, покликанням святим, яке вимагає всієї душі, явленої в горінні, в цілковитій правдивості й чистоті помислів.

 

При читанні новел Григора Тютюнника, серед яких є справжні художні перлини, згадаються не раз нам Василь Стефаник і Олександр Купрін, Архип Тесленко і Лесь Мартович... А ще про нього можна іноді почути: наш сьогочасний Косинка або наш український Шукшин. І в цьому, гадаю, теж буде певна слушність. Одначе сама творчість цього автора переконливо засвідчує також і те, що перед нами не повторювач пройденого, а письменник цілком своєрідний, як може бути своєрідним тільки справжній художник.

 

Увібравши в себе найкращі риси вітчизняної класики, реалізм Григора Тютюнника водночас є реалізмом сучасним, в якому безпомильно вгадується світовідчування письменника нової доби, письменника-громадянина, для якого правдиве відтворення народного життя є водночас ідейною гуманістичною вірою в перетворюючу силу мистецтва, в його будівничу місію.

 

Правдивість зображуваних людських характерів, художня майстерність у відтворенні їхніх вчинків, емоцій — це те, чим найбільше приваблюють читача твори Григора Тютюнника, надаючи його слову цінності тривалої, неперехідної. Той, кого він зображує, правдивий кожним своїм жестом, психологічною деталлю, найкоротшою реплікою, поглядом, виразом обличчя. Діалоги Тютюнникових героїв вражають саме природністю, влучністю, бездоганною достовірністю. І внутрішнє життя їхнє викликає нашу довіру теж саме цими незрівнянними для художника якостями — правдивістю й природністю розвитку думки, повною відповідністю почуття тій чи іншій життєвій ситуації.

 

Живописець правди — в такий спосіб можна визначити і творчі принципи письменника, і весь лад його душі, а відтак і його стиль, позначений справді яскравою індивідуальністю.

 

Художній живопис Григора Тютюнника виникав на ґрунті народного життя, звідси письменник черпав прикметні риси своїх героїв, сюжети й багатство мови. Він увесь із життя. Якось не уявляється мені Григір у ролі, скажімо, курортника або нудьгуючого туриста на перетоптаних маршрутах, зате як легко уява малює його десь у вибої у товаристві шахтарів, або на фермі серед жартівливих полтавських дівчат, чи в сільському клубі, де цей чубатий леґінь нічим би й не виділився з-поміж смаглявих хлопців-механізаторів, своїх земляків. Повертаючись після полтавського літа до Києва, був щораз помітно збадьорений, привозив яке-небудь рідкісне, виловлене з живої народної мови слівце, почувалося, що чимось наснажений, з гарними, видно, людьми були в нього зустрічі та розмови десь у дорозі чи біля рибальського вогнища на Ворсклі або на Пслі.

 

Він любив товариство, любив людей мужніх, веселих, і сам був таким, внутрішня мужність його, здавалось, не має меж, та, мабуть, тільки сам він знав, як легко його ранити, яка буває незахищена перед болем ця нібито нічому й не піддатна душа.

 

А ще він любив слово (це ж так видно з його оповідань!), любив його, як голос рідної землі, як поклик материзни, як те, що заповідано тобі від глибини віків, адже кожна мова — то джерело творчої духовності, це той запас генетичної сили й краси, що його народ передає тобі, своєму синові, щоб ти був, щоб не став німим, безголосим.

 

Думаючи зараз про книги, що їх нам залишив Григір Тютюнник (а все це були збірки переважно оповідань), я щораз переконуюсь у тому, як багато можна сказати про життя, про свій час навіть на кількох сторіночках, якщо все в них художньо доцільне, містке, значне, якщо явлений з-під пера рядок наснажений правдою, живою образністю, якщо мовлене слово дихає щирістю й силою почуття. Тоді й так звана «мала проза» стає прозою великою і створені нею характери можуть ставати в ряд із образами романними.

 

Глибиною, значністю задуму й філігранною відточеністю форми — цим насамперед виділяється класичне оповідання, і ці ж якості притаманні найкращим сучасним оповіданням української літератури, в якій заслужено утвердилось ім’я Григора Тютюнника. У творах його пульсує гаряча кров сьогодення, тим-то вони здобувають щодалі ширшу популярність, виходять у перекладах на братні мови народів Радянського Союзу, охоче їх перекладають також і в країнах соціалістичної співдружності.

 

Григорові Тютюннику було властиве винятково серйозне ставлення до своєї праці. Він ніс у літературу лише те, що вважав для людей украй необхідним, те, що побачив у житті своїм зірким і проникливим поглядом. Це був письменник, чиїх нових оповідань ми завжди ждали, бо знаходили в його творах живі пристрасті, сучасні характери, самобутні, колоритні, що поставали справді як художні відкриття.

 

Пригадується останнє побачення з Григором Тютюнником. Пізнього зимового вечора зайшов він до мене додому після щойно проведеної зустрічі з читачами. Був письменник незвично схвильований, збуджений, розповідав, як гарно зустрічали його слухачі — вчителі та студенти, признався, яке це дивовижне і вдячне почуття, коли настає мить духовного єднання з аудиторією. Залишив мені своє читане на вечорі оповідання, воно звалося «Три зозулі з поклоном»...

 

Не кожному з тих, хто пише, вдається здобути визнання сучасників. Не все з читаного залишає глибокий слід у серцях людей. Григір Тютюнник прийшов до читачів своїх чесно, надійно, надовго.

 

Прийшов, щоб не розлучатися.

 

 

 

 

 

                                                                  

 

 

 



 

Новини

Тільки у нас!

Лев СИЛЕНКО

МАГА ВІРА

magavira

Це – головна книга РУНВіри (Рідної Української Національної Віри). Можна почути в простонародді: «Це – наша церква, бо там правлять українською мовою». Але прислухайтесь, будь ласка, про що говорять попи-батюшки – про Саваофа, Єгову, Ісуса (Яшую), а відправляють померлих обов'язково «у лоно Авраамове». Чи українське все це? Ні! Воно створене на берегах Йордану давніми євреями.

РУНВіра – вчення про українців, їхню прадавню історію, це - віра українців. «Мага Віра» написана Учителем Левом Силенком.

 

Тільки у нас!
"Лист запорожців"
Справжній текст

... Так тобі наказали козаки й показали свої сраки. Листа кінчаємо, бо числа не знаємо, а ваших календарів у Січі не тримаємо.

 

Тільки  у нас!
"Сказання про стародавні минувшини руські"

Це - історія наших минулих поколінь Докиївської Русі. І якщо християнські літописи в якійсь мірі донесли до нас те, що творилося на цій багатостраждальній землі з часів Аскольда й Діра, то майже все, що було до них, покрите імлою забуття й безпам'ятства. І коли літописець питає "Звідки пішла земля руська?", то, на жаль, відповідає неправдиво. Бо не від Рюрика пішла Русь і навіть не від Кия, а від царя Сварога.

УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua

Українські літератори

Зарубіжні літератори